Йосип Панасенко (1890-1965 рр.) – один із ветеранів Полтавської капели бандуристів.

Йосип Панасенко (1890-1965 рр.) – один із ветеранів Полтавської капели бандуристів, створеної в 1923 році, у складі 13 осіб під керівництвом В.Кабачка. 

Йосип Панасенко з дочкою Аллою і онучками, Детройт, 1950-1960 рр. 

До цієї капели входили Григорій Назаренко, Павло Міняйло та Яків Протопопів, що пізніше увійшли до складу об’єднаної Полтавської та Київської капел, що мала назву Зразкової Державної (1935 р.). 

В останній він був солістом, лірико-драматичний тенор якого один із «золотих» голосів Капели. Саме він заспівував героїку програми: «Марш Україна», «Закувала та сива зозуля»та ін. Й.Панасенко залишив свої спогади «До історії розвитку Капели бандуристів» (США,1963 р.).

Автор Олександр Алваев. (фейсбук сторінка).

УПА діяла на території Білорусі до 1953 року, свідчить мінський історик.

Валерій Каліновський Мінськ, 5 грудня 2006 (RadioSvoboda.Ua) — Мінський історик Володимир Гуленко досліджує діяльність на території Білорусі рухів опору під час і після Другої світової війни: радянських партизанів, польської Армії Крайової, Української повстанської армії, білоруських національних рухів. Він свідчить, що в лавах УПА, яка діяла тут до 1953 року, було багато білорусів.

Батарея артилерії Південної округи УПА-Північ у час маршу в Дубенському повіті на Волині в грудні 1943 р.

Володимир Гуленко викладає курс історії Другої світової війни у Білоруському державному університеті. Він був першим науковцем, який написав про діяльність ОУН-УПА в Білорусі; зараз цією темою займається ще низка білоруських авторів.

За часів війни вплив бандерівців на півдні сучасної Білорусі був великий, стверджує Гуленко. Зіткнення у неоголошеній нещадній війні між польською Армією Крайовою та УПА були саме на території Білорусі: «Брест, Пінськ, південь Білорусі, північ України — тут загони УПА та Армії Крайової сходились напряму. Ішла боротьба на виживання. І ця війна українсько-польська підтримувалася спецслужбами і радянськими, і німецькими за принципом: поділяй і володарюй».

В історії УПА були періоди, коли вона співпрацювала з радянськими партизанами і коли брала зброю в німців, каже мінський історик Володимир Гуленко: «Все-таки їхньою метою була незалежна Україна. А Сталін вчинив із бандерівцями так, на мій погляд, як би бандерівці вчинили зі сталіністами. Інша справа, що це все-таки була народна війна: загальна кількість радянських партизанів і бандерівців у Білорусі була приблизно однакова — не менше ніж півмільйона».

За підрахунками Гуленка, від рук НКВС на території України і Білорусі загинуло 170 тисяч вояків УПА, 70 тисяч втекло на Захід, взято в полон і вислано понад 200 тисяч.

Білоруси в лавах УПА

Серед вояків УПА було багато білорусів. У Дивинському районі Брестської області у 1944 році до Радянської Армії мобілізували лише 50 чоловік із 5 тисяч — решта втекла до бандерівців.

Діяли спеціальні білоруські проводи УПА: «Молодечо частково, Пінськ, Барановичі — там загони УПА були. Крім того, що тут були спроби створювати на зразок загонів УПА формування білоруських націоналістів. Білоруська делегація їздила на з’їзд ОУН восени 1943 року. Вони теж спробували створити рух антифашистсько-антирадянський».

Проте білоруси не змогли реалізувати цих планів.

Тим не менше загони УПА діяли на території сучасної Білорусі до кінця 1953 року, стверджує мінський історик Володимир Гуленко, і вели партизанську війну з радянською владою.

Причому в їхніх лавах діяли переважно місцеві, білоруські громадяни: «10 років після війни бандити вижити не можуть. Це не бандитський рух. Тут, безумовно, була масова підтримка місцевого населення».

Володимир Гуленко каже, що з загонами УПА на півдні Білорусі радянська влада покінчила лише завдяки великим військовим спецопераціям та вивезенню в Сибір цілих сіл, у яких підтримували повстанців.

Джерело інформації.

https://www.radiosvoboda.org/a/955661.html

05 грудня 2006

Cьогодні увечері минає 75 років від сумної події, коли 22 грудня 1947 р. в криївці, що була облаштована у хаті мешканця Крехович Івана Стамбульського прийняли свій останній бій з московитами окупантами - опричниками з Долинського МГБ четверо повстанців. Імена їх відомі - це Гринишин Михайло Васильович – “Влодко”, Фрищин Микола Андрійович – “Бистрий”. Хлопці, які були родом із с. Раків, Оглабин Юрко Васильович – “Остап” був родом із с.Креховичі, четвертий повстанець був із Долини. Поруч у одній із сусідніх хат перебував ще один, п'ятий повстанець, також із Ракова - Василь Пронів "Марко", (на фото праворуч).

Хлопці, які були родом із с. Раків, Оглабин Юрко Васильович – “Остап” був родом із с.Креховичі, четвертий повстанець був із Долини. Поруч у одній із сусідніх хат перебував ще один, п'ятий повстанець, також із Ракова - Василь Пронів "Марко", (на фото праворуч) котрий можливо маючи добрий карабін, ймовірно снайперський, користаючись шумом від стрілянини та пожежі, і не був зауважений, поклав трупом 14 ворогів, які так і не зауважили його під час бою. Він єдиний лишився живий і загинув через пів року в надіївському лісі, але це вже інша історія. На світлині що подаю до публікації крайній справа - Василь Пронів, псевдо "Марко". Ліворуч, повстанець "Камінь" із Надієва, у центрі невідомий.

Газета «Свіча» № 72 (209) за 16 вересня 1992 р. у маленькій замітці "Скажи, історіє, хто ми" помістила таку інформацію;

22.12.1947 р. в с. Креховичі відбувся двогодинний бій біж боївкою СБ та відділом МВД. В бою полягло чотири повстанці; ворог мав 12 вбитих, в тому числі 1 майора і 5 ранених.

Джерело. ФБ сторінка Роман Гуцул.

20 (8) грудня 1868р. у Львові, заснована культурно-освітня громадська організація «Просвіта». Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках.

Колишній будинок "Просвіти" у Львові.

Перший загальний збір товариства був скликаний у залі польської «Стрільниці» на вулиці Курковій (тепер вул. Лисенка). Прибуло 65 представників, і лише один із них не був мешканцем Львова.

Будівля Міської стрільниці у Львові, де 8 грудня 1868 відбулися збори Товариства «Просвіта»

Джерело: https://old.uinp.gov.ua/historyday/20-grudnya

Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках. За своєю структурою «Просвіта» спочатку була одноступеневою організацією і мала лише один Головний відділ у Львові. Статут 1870 року надавав можливість засновувати філії у повітах (перша філія відкрита в с. Бортники у 1875). На початок 1890-х рр. «Просвіта» отримала можливість відкривати власні читальні. У 1914 році читальні діяли у 75% українських населених пунктах Галичини, в 1939 році мережею філій та читалень «Просвіти» було охоплено 85% західноукраїнських земель. За 60 років «Просвіта» видала близько 1000 назв видань (серед них і підручники). В 1878 році у «Просвіти» виходить перший український молитовник, написаний народною мовою. 

Просвітяни були причетними до заснування українських шкіл в умовах затвердження галицьким сеймом польської мови як урядової (1868), надсилали петиції у справі заснування кафедри української історії у Львівському університеті. Залишаючи за собою культурно-просвітницьку функцію, «Просвіта» дала початок численним економічним, фінансовим, спортивним та ін. інституціям. Поклавши собі за мету поліпшити матеріальний рівень життя українців, як необхідну умову їх культурного розвитку, «Просвіта» заснувала при читальнях крамниці, кооперативи, молочарні, ощадно-позичкові каси. Для здібної молоді товариство призначило стипендії та влаштовувало стажування в Європі. Освітні товариства за прикладом галицького і під назвою «Просвіта» після 1905 року з’явилися в Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Кам’янці-Подільському, Житомирі, Чернігові, Мелітополі та інших містах України. У 1917–1922 рр. осередки «Просвіти» стали центрами українського національного життя на центрально та східноукраїнських землях (у 1922 р. більшовики ліквідували понад 4 тисячі філій «Просвіти»). На Західній Україні «Просвіта» існувала до 1939 року. У 1990 році товариство відновило свою роботу під назвою Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», з 1991 року - Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Нині Товариство займається розвитком національної культури, відродженням історичної пам’яті, формуванням національної свідомості. Осередки Товариства знаходяться у кожному обласному центрі України.

Джерело https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2841339-20-grudna-pamatni-dati.html

Малюнок доці

Для збільшення натисніть на зображення 

18 грудня 2008р. у Дублянах (Львівська обл.) помер Олесь Антонович Ангелюк - видатний громадський діяч, літератор, публіцист.

18 грудня 2008 року – на Львівщині помер громадський діяч, літератор, публіцист, виходець з Тернопільщини Олесь Ангелюк. 15 квітня 1943 заарештований НКВС та засуджений на 10 років таборів за «агітацію з метою приєднання Ставропілля і Кубані до України». Звільнений 1953 року. Від грудня 1982 жив у Тернополі, працював конструктором на заводі залізобетонних конструкцій. Був членом літоб’єднання при обласній організації СПУ, ТУМ, «Меморіалу», Крайової ради НРУ.

Джерело: https://teren.in.ua/2018/12/18/18-grudnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

******

Додатково від читача:

Олесь Ангелюк 22 річним студентом в 1943 був заарештований НКВД і засуджений за український націоналізм.

Але особливість в тому, що О.Ангелюк родився і все життя (до пенсії) жив в московії. Ріс і виховувався в повністю російськомовному середовищі.

І саме там, в Росії, А О. був засуджений на 10 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав. У вироку було написано: «Писав махрово антирадянські вірші, проводив агітацію за приєднання Ставропілля і Кубані до України, був зв'язаний з укр.націонал. діячем Нестором Королем».

Нас морили в тюрмах, в таборах гноїли

Кожен другий в муках помирав,

Та Святого Бога-Бога України

В нас ніхто й ніколи не забрав

...Кістяки ходячі, ми зі смертю в герці

Не дали їм душу підкорить...(1947р)

“Мимоволі думаєш про трагедію–ціле життя прожити на чужині і так любити рідну землю, ніколи, не бачивши її, так уболівати за рідну мову, майже ніколи не чуючи її..”.писав поет Іван Гнатюк (політв”язень,нац.премія ім.Т.Шевченка)- у вступі до збірки О.Ангелюка.”Усе життя розлукою було”

Лише в 44 роки, вже зрілим, пережитим з сивиною на скронях, вперше вдалося О.А. приїхати у відпустку на омріяну батьківську землю..

Остання ніч перед відлетом...

На Захід траса пролягла.

Земля вітцівська мене жде там,

Що в серце вкарбувалась кредом,

Вогнем родинного тепла

Я в грудях грань несу пекучу...

І тоді ж, не маючи ніяких знайомих на Гуцульщині, поїхав у серце Карпат- Жаб"є, щоб знайти трембітара і послухати тужливий звук трембіти...

"Галичина поглинула всі мої почуття, заполонила душу, і я ще виразніше відчув, що все моє життя було болісною розлукою з нею..."Але треба було повертатися...

-Мовчи уяво, тихо мріє!

Скінчилось. Будуть тільки сни..

- Ні! Я -вернусь бо сонце гріє

Галичини, Галичини!...