Це помітили сільські провідники організації ОУН: Іван Сильвестрів, Михайло Дідич та інші. Андрієві доручили розповсюдження націоналістичної літератури. Прийняли в організацію ОУН-юнацтво, де в скорому часі довірили керувати станицею. Так Андрій став членом ОУН, якій віддав усі свої сили і знання, прагнув сам і заохочував своїх молодших друзів до роботи в організації юнацтва.
Вивчав історію України І.Крип’якевича, М.Грушевського. Став кореспондентом журналу «Молодняк», а в спілці зі своїм родичем Іваном Тершаком виписував популярний на той час історико-науковий журнал «Самоосвітник» для молоді, яка готувалася до вступу у вищі школи. Брав активну участь в будівництві символічних могил борцям за волю України та січовим стрільцям.
З приходом перших совітів працював у своєму господарстві. Друга світова війна застала його зрілим юнаком. Проголошений 30 червня 1941 року Ярославом Стецьком і Степаном Бандерою Акт відновлення Української держави був сприйнятий з великою радістю, особливо молоддю. Повернулися друзі, які в 1939 році перейшли радянсько-німецький кордон і перебували на території Німеччини і Польщі, де мали можливість пройти військовий вишкіл.
У селі в той час колишні «усуси» організували «Січ», пізніше — «Курінь молоді». Андрій і тут відзначився, записався у «Курінь молоді». Його, як здібного і бойового, призначили керівником юнацької чоти, де були майже всі члени організації ОУН-юнацтва. Тактичні і бойові заняття проводив колишній хорунжий Іван Грищак (штаб куреня призначив його курінним). Заняття проводили з ранку до десятої години, після — до роботи. В дощову погоду в залі читальні «Просвіти» вивчали історію України та історію українського війська козацького за книжкою історика Д.Яворницького. Тут Андрій поринув з головою у роботу.
Але окупанти є окупанти. Вони мобілізували молодь на примусові роботи, в так званий «Бавдінст», де комендантом 6-го батальйону був німець-чех, гаупман Цайтлер. Він відразу призначив Андрія так званим «форарбайтером», тобто передовим робітником, яких використовували на тяжких роботах: копанні каналів, на заводах і т.п.
Був тоді у нас голод — вийшли з берегів річки Бистриця і Дністер, на всіх полях і городах стояла вода. Збіжжя у снопах і полукіпках зігнило.
Всіх хлопців почали викликати в «Арбазацт», щоби шляхом залякування записати в так звану Першу дивізію «Галичина». Але Андрій туди не пішов, а приєднався до похідної групи українців і попрямував на схід до Києва, одягнувши німецьку форму. У Києві організували з українців адміністрацію. Німці в цей час дійшли до Сталінграда, але пробитися далі на схід не змогли. Ще до того, як записатися у дивізію, Андрій пройшов підстаршинську школу і був її станичним (сотенного Івана Шудрі, куреня Українського легіону, який діяв у Києві).
У 1944 році Андрія направили у Західну Прусію, де він вступив у старшинську школу. В скорому часі Андрій за завданням проводу організував групу з восьми хлопців-добровольців. Це були два брати з Трускавця, Іван Слюсар із села Добровлян біля Дрогобича і ще чотири волиняки. Ця добре озброєна група мала радіо-передавач, гроші та форму радянських солдатів, планували скинути з літака на територію Волощі-Білини.
Однак через помилку перекинули на територію Николаївського району, на болота сіл Керниці і Рудників. Скоро вони зв’язалися з підпіллям у районі Стрия — Миколаєва, де були розташовані сотні «Бродяги» і «Грома». З великим трудом, втративши групу в боях, Андрій добрався до краєвого командира УПА-Захід Василя Сидора-«Шелеста». Його призначили надрайонним військовим референтом Дрогобиччини. Де поділася решта його групи, Андрій відомостей не мав.
Добрався на свою рідну територію. Тут несподівано потрапив у руки СБ, сотенного «Блакитного», і вже було договорено його розстріляти як московського шпигуна, але по хвилі в кімнату ввійшов сотенний, підрайонний провідник ОУН-УПА «Блакитний». Зі здивуванням подав йому руку і сказав: «Андрію, де ти тут узявся?».
Андрій добрався до рідної Волощі і своїх бойових побратимів-упівців з боївки Івана Лева-«Марка». Провід району доручив йому керувати нею. З боївкою Андрій часто виходив із перестрілок переможцем.
Але відбувся останній бій у його житті. Це було 9 лютого 1945 року. Між селами Волоща — Майничі — Чайковичі, на луках і болоті, розгорівся запеклий бій між боївкою Андрія «Шугая» з великою силою «Смершу», в якого було багато зброї, ручні кулемети «Максим», кіннота. Бій тривав цілий день. Хлопці своїми грудьми захищали юнацький вишкіл, розташований у селі Волощі. Були жертви з боку «Смершу» — 12 осіб, вояків УПА згинуло 14, у тому числі з Волощі: Іван Гриник, Гнат Тершак, Антін Кивацький-«Олесь», який прикривав відступ боївки.
«Шугай» відстрілювався довго, був поранений у верхню частину лівого стегна. Через перекіс останнього патрона не встиг випустити його собі у голову. «Смертник» кинувся йому на спину, схопив за рамена, зв’язав руки. Прив’язали до коня і вели стікаючого кров’ю Андрія босоніж на 25–30 градусному морозі до Мединич. Тут переніс перші тортури. Далі були допити у ката Сабурова, в Дрогобичі і Львівській контррозвідці, де вимотували із нього всі сили. Але «Шугай» не скорився і вистояв.
Засуджений військовим трибуналом на кару смерті. її замінили на 20 років особливо тяжких каторжних робіт. Покарання відбував у таборах Печори та шахтах Воркути. Брав активну участь у страйках і повстаннях 1953–1954 років. Вийшов на волю у 1956 році. Одружився зі славною гуцулкою Марійкою, яка також каралася в ГУЛ агах Воркути.
Додому Андрія не пускали. Виїхали на батьківщину дружини, в м. Косів на Івано-Франківщині. Виховали двох синів: Богдана та Федора, дочекалися п’ятьох онуків — Лесю, Мар’яну, Андрія, Тараса і Романа.
Важкий і тернистий шлях до волі пройшов мужній патріот українського народу Андрій Тершак.
Все своє життя, з юнацьких літ, він віддав служінню Вітчизні, понад яку не знав більшого скарбу і яку так безмежно любив. Дороговказом йому була перша заповідь Декалога: «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї».
Від перших днів національного відродження Андрій включився у громадсько-політичне життя Косівщини. Брав активну участь в установчих зборах Івано-Франківського обласного Братства вояків УПА в жовтні 1990 року, на яких його обрали членом Кошової управи Братства Карпатського краю. Того ж року організував і провів установчу конференцію зі створення Косівської станиці Братства. Став її незмінним головою. Був учасником установчих зборів зі створення Всеукраїнського Братства ОУН-УПА у Львові в квітні 1991 року, на яких його обрали членом Головної Булави Всеукраїнського Братства. Коли почали створювати осередки Конгресу Українських Націоналістів, славної пам’яті Андрій Тершак організував його на Косівщині. Незмінний учасник усіх важливих заходів Братства. Організатор зведення і освячення символічних могил — пам’ятників борцям за волю України, перепоховань жертв більшовизму.
Він завжди був у дорозі, завжди в дії. Окрім великої роботи в Братстві, знаходив час щомісяця відвідувати Дрогобиччину, рідне село Волощу, місце, де спалили батьківську хату, де народився і звідки пішов у широкий світ — світ боротьби зі смертю. Часто виступав на могилі загиблих друзів у Волощі-Літині. Приїздив до друга по боротьбі Бенедя Грущака, якому передав станицю ОУН-юнацтва. Зустрічався з друзями по зброї.
Вже будучи важко хворим, не піддавався підступній недузі, працював до останніх днів. 18 травня брав участь у засіданні Головної Булави у Львові. 23 травня був учасником освячення пам’ятника героєві Чорного лісу — полковникові Василеві Андрусяку-«Різуну», «Греготу». Через тиждень провів свої останні збори Косівської станиці, вручив медалі, і тут втратив свідомість. З робочого місця його забрала «швидка допомога».
1 липня 1999 року, на 79-му році життя, відійшов у вічність. На похорон бойового побратима Андрія з’їхалися друзі з цілої Галичини і сусідніх областей. У почесному караулі біля його домовини стояли сивочолі вояки Братства ОУН-УПА. Панахиду відправив отець Дмитро Близнюк, пом’янув померлого добрим словом.
На прощальній церемонії виступив Голова Всеукраїнського Братства ОУН-УПА Карпатського краю Михайло Зеленчук, голова Братства ОУН-УПА Карпатського краю Федір Володимирський, побратим невільницьких років Роман Басараб,. вірний товариш і земляк Бенедьо Грущак, від райдержадміністрації Косівщини — Михайло Цьок. Зачитали співчуття родині покійного від Київського Братства ОУН-УПА і його голови Ореста Васкула.
Поховали Андрія Тершака в горах. Залунали прощальні слова «Вічної пам’яті», схилилися у жалобі синьо-жовті і червоно-чорні прапори. Постріли салюту віддали військову честь другові Андрію. Заспівали йому повстанських пісень, які він так любив. Спи, друже, спокійно. Нехай рідна українська земля буде тобі пером. Ти став прикладом для своїх дітей та онуків.
Джерело інформації
https://kosivart.if.ua/2021/01/01/10414/
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/andriy-tershak/
Немає коментарів:
Дописати коментар