Болюче питання минулого і сьогодення.Чомусь нам так у житті «пощастило», що мусимо століттями боротися за те, аби вороги не нищили нашу рідну мову — багату, милозвучну, пісенну.

Вже, починаючи з 1627 року, царським указом було велено книги українського друку зібрати і спалити. Нам забороняли писати для дітей українською, мати свою пресу. Страчено 80% свідомої та патріотичної української інтелігенції. Переслідували за націоналістичний ухил в українській літературі і мистецтві. Дозволяли в російських школах не вивчати українську мову…

Не допомогло! Мова живе! Але вороги не сплять — винайшли інший спосіб, більш дієвий і, як укус кобри, — смертельний. Наші діти дивляться мультфільми, передачі, Інтернет-канали і переказують їх зміст російською мовою. Оце — сила!

Це було би смішно, якби не так гірко. Вже після 1991 року кіностудія імені Довженка випускала фільми та телесеріали російською мовою. Багато років тому знайомий поважний режисер пояснив мені: щоб створити фільм, потрібні великі гроші, їх радо дають спонсори з умовою, що фільм буде російською.

Можливо, варто було ще тоді придивитися до цих «доброчинців» і дізнатися, чим вони дихають і на чий млин воду ллють?! Чи не були ці «спонсори» вовком у овечій шкурі?! Вже зараз усім зрозуміло, що такі «меценати» сильніші за царські укази. А що робив у той час наш український уряд?! Він — короткозорий?

У ресторанах, магазинах, громадському транспорті ще рік тому могли рявкнути: говоріть чєловєчєскім язиком! В такі моменти хотілося нагадати гумореску Глазового, як дядько з села у Києві в магазині сказав продаванні: «Така сама біда в мої корови — має, бідна, язика, та не має мови».

Колись жив у Чернівцях священник, він же — поет і композитор Сидір Воробкевич, який сказав золоті слова: «Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько — тільки камінь має».

Вчителі-філологи ведуть велику роботу з учнями для вивчення, збереження української мови. Честь їм і хвала! Але цього недостатньо. Я маю надію, що і український уряд повернеться лицем до цього важливого, болючого питання. Проблему треба вирішувати на всеукраїнському рівні, треба дати належну відсіч нахабам, які принижують і зневажають нашу рідну мову.

Пам’ятаймо — ворог не спить, не дрімає, а злобну мету має: знищити українське слово, а значить — український народ, бо мова як і історія — це душа народу, це неоціненний скарб, який треба зберігати, шанувати, леліяти та збагачувати.

Ольга Мартинюк,

постійна читачка «Гуцульського краю».

«Гуцульський край», №51, 23.12.2022 року

https://kosivart.if.ua/2022/12/30/11753/