У Белзі було майже 100 полонених українських стрільців. Їх тримали у єврейській божниці і бараках. Опіку над ними взяли українські жінки і дівчата, які теж побували у польських таборах і щойно з них повернулися.
Війна забрала в могили цвіт молоді Сокальщини. Якщо 1900-го року в Сокалі було 11 600 мешканців, то на кінець 1920-го — 10 000. Кількість населення в повіті зменшилася на 13 відсотків. У цей час у ньому налічувалось також 6788 дітей-сиріт, або 15 сиріт на 100 мешканців. Багато з них, утративши батьків, не мали засобів до існування і змушені були йти у найми або куди доля вела. Тоді ж на Сокальщині зареєстровано 1343 безробітних.
Але окупаційна влада спокою в Сокалі не мала. Це видно навіть зі змісту повідомлень, які поліційні чиновники і керівники староства надсилали в 1919-му і на початку 1920 року представникам польського уряду у Львові. В них вони інформували, що на Сокальщину «необхідно було б вислати таємних агентів, які б слідкували за... українськими агітаторами, що агітація є... серед залізничного персоналу на лінії Сокаль—Іваничі, далі серед євреїв фільваркової служби і безземельних селян; що в повіті був випадок обстрілу державної поліції, що населення Сокальського повіту більш гордо, ніж до цього часу, виступає проти польських властей...» [1] . Повідомлялося також, що влада має клопоти з вилученням на Сокальщині печаток ЗУНР, яких не хочуть віддавати.
Весною 1920 року польський уряд вилучив з лексики назву Західна Україна і запровадив свою — «Малопольска Всходня», звелівши називати українців «русінамі». Всіх, хто мав урядові посади за Австрії і ЗУНР, з місць праці звільнено. Дали роботу лише тим українцям, які присягнули на вірність Польщі і перейшли на римо-католицький обряд...
Проминуло кілька місяців, і польські «реформи» в Сокалі зупинив більшовизм, який у липні 1920 року окупував третину Галичини і спрямував у Прибужжя свою 6-ту. кавалерійську дивізію. 13 серпня вона розташувалась зі своїм штабом у Сокалі й створила тут «повітовий революційний комітет». До нього ніхто І місцевих, уповноважених громадою українців, не входив, але нова окупаційна влада швидко поширила заздалегідь підготовлене «Звернення до населення Сокальщини», в якому закликала «боротися за встановлення і зміцнення Радянської влади», бо «Галицький революційний комітет проголошує повну незалежність Східної Галичини і просить всі держави увійти з ним в дипломатичні зносини». Далі у цьому зверненні йшли такі рядки: «Воєнно-революційний комітет Сокальщини, котрий склався з голови в лиці Т. Бардина Терентія, секретаря т. Лесючка Івана і членів т. т. Кондратюка Івана, Волосянського Омеляна І Дзіка Йосипа, взиває все населення міста Сокаля і повіту піддержати тимчасову революційну владу в [Закріпленню завойованої свободи» [2] .
Про те, яка це була «революційна армія і влада» вельми добре розповів у своєму щоденнику один з відомих учасників більшовицького походу в Галичину комісар Ісак Бабель, який побував у Сокалі і мав доволі часу для роздумів і деяких спостережень.
26 серпня 1920 року він записав у своєму щоденнику такі рядки:
«26.08.20. Сокаль. Солдаты рыщут, ругают жидов, шляются без толку, заходят в квартиры, залезают под стопки, жадные глаза, дрожащие руки, необыкновенная армия.
Организованное ограбление писчебумажной лавки, все рвут, какие-то требования, дочка с западноевропейской выдержкой, но жалкая и красная, отпускает, получает какие-то деньги и магазинной своей вежливостью хочеш доказать, что все идет как следует, только слишком много покупателей. Хозяйка от отчаяния ничего не соображает.
Ночью будет грабеж города — зто все знают.
Вечером музыка — начдив развлекается... Сестра идет прощаться к начдиву, это после всего, что было. С ней спали все. Хам Суслов в смежной комнате...
...Сокаль — маклера и ремесленники, коммунизм, говорят мне, вряд ли здесь прывьется.. .» [3] .
Армія Будьонного виявила в Сокалі типову більшовицьку вдачу. А у вересні того ж року вона і «перші совєти» залишили Сокаль і повіт. Наступали поляки. Боса й голодна Перша кінна як несподівано появилася на теренах повіту, так і несподівано з нього зникла.
В місті над Західним Бугом знову почали господарювати ті, хто вважав сокальську землю невід'ємною частиною Речі Посполитої.
Та українські патріоти з цим не змирились. Вже на початку 20-х років на Сокальщині почала діяти підпільна ланка Української Військової Організації (УВО). що мала помітний вплив на молоду генерацію. Її ядром були в основному колишні Січові стрільці, воїни УГА та армії УНР.
У вересні 1922 року внаслідок антипольських саботажних акцій зникають у полум'ї пожеж фільварки в селах Хороброві, Войславичах, Радванцях.
28 жовтня того ж року відбувся бій з поліцією у Бараніх Перетоках [4] .
Збройно-диверсійну боротьбу вела також Сокальська повстанська група Української Військової Організації У жовтні 1922 року її роз'єднали на маленькі відділення по 5—10 чоловік. Це дало змогу здійснювати несподівані рейди на території всього повіту. Командирами Сокальської групи УВО були Василь Крупа та Володимир Луцейко. Їх невдовзі схоплено, й польський воєнний суд виніс їм найвищу міру покарання — розстріл. Вирок над Василем Крупою був виконаний 30 листопада 1922 року у Львові [5] . Поки що не знайдено детальніших відомостей про цього командира повстанської групи. Є його фотографія, вміщена в «Нарисі історії Організації Українських Націоналістів».
Якщо ж збройну боротьбу польська Феміда позбавляла життя, то за правдиве слово — місця праці. Промовистий приклад — кримінальна справа [6] , заведена 1924 року на вчителя релігії і латини Сокальської гімназії, греко-католицького священика Захарія Лехицького*. Його звинуватили в антидержавній діяльності, яка полягала в тому, що о. Лехицький під час своїх проповідей «виховує В «русинського» (українського. - Авт.) населення почуття ненависті до поляків».
Вирок суду був таким: оштрафувати священика на 50 мільйонів польських марок. Окрім того, вчителі гімназії звернулися з проханням до кураторії шкільного округу, щоб увільнити 3. Лехицького зі служби [7] .
Насправді ж уся вина Захарія Лехицького полягала в його відкритому несприйнятті колонізаційно-асиміляторської політики польської держави. Місцева влада побоювалась, щоб священик не «заражав» своїм вільнодумством сокальських міщан і гімназистів.
В одному з польських звітів повідомляється, що станом на 1927 рік у Сокалі діяли такі українські Легальні організації: філія «Просвіти», УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання) та Педагогічне товариство [8] . В ньому також зазначається, що українська громадськість Сокальщини перебуває щодо політичної орієнтації у стані вагання й вичікування, а УНДО серед неї «мало популярне» [9] .
УНДО, яке тоді було найбільшою партією Східної Галичини, починало втрачати авторитет через свою угодовську політику щодо польської влади. Впав він і в сокальських ундистів, які тривалий час мала вплив на «Просвіту» і вчительство. Проте, як відомо, сокальська філія Українського Педагогічного товариства мала з 1925 року вже іншу назву — кружок «Рідної Школи» [10] .
Починаючи з перших повоєнних літ, політичний вакуум Сокальщини заповнювали осередки польських партій і організацій. У 1927 році їх уже налічувалось понад десять [11] .
Основний національний потенціал, який живив Сокальщину ідеєю боротьби за визволення краю, давало село. Бо хоч у кінці 20-х років понад 65 відсотків її населення становили українці, проте в наших містах вони були в меншості. Приміром, 1927 року в м. Кристинополі 74,36 відсотка від усієї кількості населення становили євреї, у Белзі — 50,72, в Сокалі — 42,81, Тартакові* — 69,92 відсотка [12] . Більш як 50 відсотків жителів Варяжа теж були євреї.
Євреї, які мешкали в містах Сокальщини, займалися переважно торгівлею і ремісництвом. У кінці 20-х років найбільший вплив на них мали сіоністи, бундівці і хасиди [13] .
Крім того, в містах повіту проживало чимало поляків, Їх кількість поповнювали урядовці, військові, вчителі, поліцаї і духовенство, котрі прибували з інших місцевостей Польщі. Тому популярні на той час гасла — «Здобуваймо міста!», «Творімо українське купецтво!» незабаром знайшли в Сокальщині розуміння й практичне застосування.
У повіті тривало інтенсивне поселення осадників. Ці колоністи займали родючі землі і кращі сіножаті, розбудовували села й хутори, мали зброю і об'єднувалися у військові та напіввійськові організації. Осадники були активними провідниками на Сокальщині великодержавної експансіоністської політики Польщі, що викликало занепокоєння національно свідомої частини української громадськості.
Як протест проти польської колонізації краю, а також дискримінації українців, УВО відновлює саботажні акції. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1929 року спалахують скирти в фільварках польських поміщиків у с. Волиці Комаревій, а невдовзі — в с. Поториці. До розшуку винних у підпалах залучаються найбільш кмітливі сокальські поліцаї та їх агенти, але це не приносить ніяких результатів.
У 1929-30 роках на сокальському ґрунті починають рясно проростати ідеї ОУН (Організації Українських Націоналістів), які знаходять своїх прихильників серед гімназистів, учнів семінарії та сільської молоді. Цьому сприяє поширення в Сокалі й повіті підпільних видань «Сурма», «Розбудова Нації», «Юнак» та інших часописів. На шлях безкомпромісної боротьби з окупаційним режимом санаційної Польщі сміливо виходить молода генерація.
[1] Під прапором жовтня: Документи і матеріали. Львів, 1957.
[2] Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР 01917-1939. К., 1979. С. 65-66.
[3] Бебель И.Э. Сочинения в 2-х томах. М., 1990. Т.1. С. 422.
[4] Макар Володимир. Від Бистриці до Бугу. Торонто, 1983. Т.1. С. 329.
[5] Мірчук Петро. Нарис з історії Організації Українських націоналістів. Мюнхен, Лондон, Нью-Йорк, 1968. Т.1. С. 29.
[6] ДАЛО. Ф. 1, оп. 52, спр. 263
* роки ЗУНР Захарій Лехицький був директором жіночої семінарії у Сокалі.
[7] ДАЛО. Ф. 1, оп. 52, спр. 263.
[8] ДАЛО. Ф. 1, оп. 8, спр. 661, арк..7.
[9] ДАЛО. Ф. 1, оп. 8, спр. 661, арк..7. зв.
[10] Змагання (Сокаль). 1931. Ч. 3.
[11] ДАЛО. Ф. 1, оп. 8, спр. 661, арк..7.
* Йдеться про Тартаків-місто.
[12] ДАЛО. Ф. 1, оп. 8, спр. 661, арк..7.
[13] ДАЛО. Ф. 1, оп. 8, спр. 661, арк..7
Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__18.html
Немає коментарів:
Дописати коментар