Спогад про втрачену юність. Ми так хотіли України! І так хотіли жити.

...На хутір, де довкола ліси, повстанці навідувалися часто. Люди допомагали, як могли, й 16-річна Марія тоді дала клятву боротися за Україну, або загинути за неї. Передавала записки, носила їсти, бачила смерть зблизька, та й сама була на волосині від неї не один раз.

Вперше у зв'язках з «бандитами ОУН» її запідозрили, коли в оборозі побачили в'язанки конюшини. Дванадцять червонопогонників увірвалися вночі до їхньої хати (батька на той час вже не було – коли Марія мала два роки, його поляки забрали у тюрму, згодом він опинився у Канаді, але допомоги від нього сім'я не мала ніколи) і почали розпитувати про «клєвер». Звідки було дівчині знати, що то конюшина? Не здогадувалася, що такі ж в'язанки були під лісом, де були повстанці, а слід вів на їхнє обійстя. За коси Марію виволокли з хати і потягнули у зруб. Били, мучили, вимагали сказати, хто приходить до них, де криївки, скільки знає бандерівців, хто з односельців допомагає їм. Від страху й болю не могла слова мовити, не видала нікого й тоді, коли почали стріляти вгору, мовчала й перед начальником, що прибіг на постріли. Тоді її відпустили...

А по певнім часі на Круковій горі під Жизномиром (із Занева туди через Стрипу недалечко) убили чотирьох повстанців, а серед них і молодого сусіда Велещуків.

Його сестра прийшла і попросила Марію та ще двох її товаришок допомогти забрати тіло з ями на Федір-горі, перенести на сільський цвинтар та по-людськи поховати. У тій ямі було дуже багато напіврозкладених трупів, «свіжих» скидали зверху. Тому дівчатам довго шукати не довелося, помираючи від страху, тіло хлопця витягнули і на вереті понесли в Трибухівці...

Цей вчинок не залишився непоміченим – сестру заарештували і вона видала усіх «співучасниць». 19 березня 1946 року вдосвіта дівчат заарештували й лише у нічних сорочках критою машиною повезли в Бучач – у будинок, де нині «Меморіал». Били і знущалися так, що на тілі живого місця не було, дверима пальці тиснули, босими ногами й колінами змушували ходити по щебеню, спеціальним гачком кололи п'яти. А тих, хто не витримував, з камер не виносили, трупний запах стояв нестерпний.

Не ліпше було й у Чортківській тюрмі. Знову допити-тортури, біль, розпач. Але десь бралися сили жити. Молитва і віра у Бога допомагали зносити усе. А молодість штовхала навіть на необдумані й водночас відчайдушні вчинки. 

Коли настає Великдень, душа кожного християнина співає. Щось сколихнулося й у Маріїному сердечку тоді. Вона дотягнулася до заґратованого вікна й на весь голос вигукнула «Христос Воскрес!». У відповідь територією тюрми понісся глухий, але потужний відголосок – «Воістину Воскрес!»

Начальство в'язниці «закипіло» від обурення, вартові кинулися шукати сміливця. Але ніхто не видавав дівчину. Тоді вдалися до хитрості – вийшов наказ у свята не приймати передач. Марії стало шкода своїх «друзів по нещастю» і їхніх родичів, що обов'язково захочуть передати освячені кошики за ґрати, і вона зізналася...

Покаранням стало три доби у карцері. Коли черговий гаркнув: «Вихаді», вона була у тоненькій сукенчині і встигла вдягнути одну панчоху. Так і забрав. Заштовхав у камеру з розбитим вікном та однією прибитою до стіни дошкою і замкнув. Страх і крижаний холод тисячами голок обдавали не тільки душу, але й усе тіло. Камерою ганяв вітер, на долівці «цямкала» вода, текло по стінах. Зав'язуючи тією панчохою то голову, то ноги, то руки по черзі, дівчина намагалася зігрітися, та даремно...

Невдовзі всіх дівчат з їхньої камери разом з Марією повели до тюремних брам. Надворі була ясна ніч. У місячному сяйві виднілася інша група в'язнів. Ніхто не хотів вірити, що ведуть на розстріл, та подумки кожен прощався з рідними, друзями... Так хотілося України і так хотілося жити! Але втрачати було нічого. «Співаймо», – раптом вигукнула Соня з Ліщанців (прізвище дівчини Марія Василівна вже не пригадує). І почала, а всі за нею: «Як ми були ще малими, так сказали серцем собі, для тебе живем, Україно, щоб волю здобути тобі». Конвоїри були шоковані, почали бігати довкола, заспокоювати, а далі стріляти в повітря. Позбігалась уся варта і з'ясувалося, що дівчат помилково вивели аж на двір, мали просто перевести в іншу камеру, а в їхній забілити стіни – занадто багато патріотичних написів кров'ю було на них... А коли дівчата зранку прокинулися, то вжахнулися – їхня Соня геть посивіла, а була ж у неї «золота» коса...

Була в Мордовії, працювала на лісоповалі, далі разом з іншими копала 14 га викорчованого лісу, а коли цілковито втратила здоров'я, то над нею «змилосердилися» і перевели на фабрику. Тут шили бушлати, куфайки, райтки і, щоб виконати денну норму, жінки мали прострочити вату до підкладки у 34 комплектах. За це отримували 500 грамів хліба. А не виконали норму – 300 грамів.

Робочий день – 12 годин, двічі по 20 хвилин – перерва. На сніданок давали черпак баланди, у якій інколи плавала голова від тюльки, або лушпиння картоплі. Увечері приносили кип'яток без цукру і заварки. Це називалося чаєм, але хліба до нього вже не вистачало, бо відразу з'їдали. Смак тих окрайців Марія Василівна пам'ятає донині. До деталей пригадує і те, як були розміщені бараки, як через болота йшли садити картоплю, а кожен крок вліво чи вправо міг стати останнім.

Ніколи не забудеться і та загальна радість, коли по смерті Сталіна в'язнів почали відпускати додому. В першу чергу літніх і немічних. Серед них, як згадує Марія Василівна, була й одна вчителька, яку засудили на 25 років за те, що під час обшуку при ній був листок паперу з текстом української пісні. Марія у Сибірах відбула 7 років 5 місяців і 22 дні...

Автор Велещук Марія Василівна.

Джерело.

Марія Іжук, журналіст Бучацької районної газети «Нова доба»