Село Малковичі вночі з 17 на 18 квітня 1945 р. польська банда вирізала повністю (автор: Станько Роман)

Освячення меморіальної таблиці в с. Малковичі

Я, Станько Роман, народився у 1937 р. в українській сім'ї у с. Вищатичі, яке знаходиться за дванадцять кілометрів від Перемишля. З одного боку за селом тече річка Сян, а з іншого простяглася залізнична колія, яка з'єднує Перемишль з Ярославом. Тут минуло мої дитинство, аж до примусового виселення у 1945 р. У моєму селі проживали українці і поляки. Українці мали окремо свою церкву, читальню, магазин, школу.

У водах Сяну купалися і прали білизну, вимочували коноплі та вибілювали полотно, вудили рибу, напували худобу, святили воду на йорданські свята.

Читальня ледве вміщувала усіх бажаючих, коли сільські аматори сцени ставили «Безталанну», «Наталку Полтавку» чи «Ой не ходи, Грицю». Так само було і на свято Миколая, коли кожен малюк отримував подарунок, а дорослий, часом, і різочку. У читальні постійно збиралися учасники співочого і драматичного гуртків. Активістки Союзу українок влаштовували курси художньої вишивки, писанкарства, молодої господині. Працювала бібліотека, відбувалися танці. У літку діяв дитячий садок.

Пастівник був постійним місцем проведення фестонів. Барвисті українські строї були постійними атрибутами свята. Були тут різні атракціони та спортивні змагання, продавали іграшки, ласощі, лимонад. Біля високих жердин з пакунком угорі збиралося чимало

цікавих. Хлопці один за одним пробували свої сили, поки комусь таланило здобути пакунок в нагороду. Це було свято українства і за формою, і за змістом.

Після того, як німецькі окупанти покинули нашу місцевість, відступаючи до Німеччини, а прийшла Червона Армія, то поляки почали дуже погано ставитися до українців. Перш за все вони хотіли убити священика, напавши на плебанію, але банді довелося відступити під тиском односельчан. Після цього випадку священик виїхав із села і оселився у Львові.

На плебанії оселилось польське військо, і серед білого дня грабувало українців. Сусіднє село Валява виселили за дві години. Там жили мої бабця і дідусь з родиною. 

Інше село, Малковичі, вночі з 17 на 18 квітня 1945 року польська банда вирізала повністю, хіба що врятувалися ті, хто утік чи сховався. 

Залишилося живими кілька селян і священик. Худобу і майно забрали. Похоронили невинно убієнних у двох великих могилах. На похороні була моя мати, серед убитих були її родичі. Мене на похорон вона не взяла – щоб я не перелякався.

Восени примусово виселили моє село. Із станції Журавиця потяг-товарняк перевіз усіх у Тернопільську область. Тут я почав ходити до школи у с. Максимівка Збаразького району. Моїх сусідів, з якими межували, вивезли до Сибіру. А у травні 1946 р. батько з родиною переїхав у с. Козельники, недалеко від Нового Львова.

Проживаючи тут, ми зберегли всі наші християнські традиції: колядували, святили воду і паску, а у клубі ставили вистави, концерти, відзначали день народження Т. Шевченка.

Мій батько дожив до того часу, коли познімали пам'ятники кату України Сталіну, а я у Львові був присутній, коли знімали пам'ятник Леніну біля Оперного театру у присутності громади Львова і гостей. Це була перемога зі сльозами в очах.

У 1991 р. була проголошена Соборна Україна. На жаль, до цього часу не дожили наші батьки... Слава Україні!

опубліковано 14 лист. 2012 р., 22:12 Степан Гринчишин. Автор: Роман Станько (на фото) 1937 р. н. в с. Вищатичі на Перемищині 

Вісник Любачівщини №16, Львів – 2008. – 98 стор.