Трагедія тернопільських десятикласників (1941р.) Пам'ятаймо.

Для збільшення натисніть на зображення.

Укотре перечитуючи інформацію Тернопільського управління СБУ про долю тернопільських десятикласників, заарештованих в 1941 р., не можу до кінця з’ясувати, як же все було насправді. І не тому, що інформація неповна, – навпаки, щоби встановити істину, працівники СБУ прояснили немало фактів. Важливі відомості до цієї справи додала також сестра колишнього рідношкільника, члена ОУН Григорія Філя п. Євгенія.

Але напочатку дамо слово колишнім учням – свідкам тих подій. На гімназійному з’їзді в 1992 р. про арешт товаришів зворушливо розповіла Надія Дяків-Гуменюк (вже і її не стало); немало зберегли в пам’яті й Антоніна Чабан, Марія Мороз та інші.

Було це так: наприкінці квітня 1941 р. арештували двох учнів десятого класу Миколу Крушельницького та Романа Поліщука, згодом – Льонгина Сеньківського. Через декілька днів прийшла черга на Михайла Гринькова, Івана Греня, Ярослава Стасюка, Павла Млинка, Романа Пасіку, а також Мартиніяна Перса. Одних забирали просто з класу, під час навчання, інших схоплювали на вулиці чи вдома.

Уникнути арешту вдалося тільки одному – Мартиніяну Персу. Цим він завдячував Михайлові Гринькову, якому під час обшуку на квартирі вдалося через Марію Мороз повідомити Мартиніяна про свій арешт. Відчувши біду, Перс до школи більше не з’явився та відразу виїхав із Тернополя. Він був одним із волиняків, немало яких навчалося ще в гімназії “Рідної Школи”, а згодом і в десятирічці. Майже всі вони походили з Лановецького району – волинської частини Тернопільської області. Мартиніян приїхав додому, в село Бережанку цього ж району, але на очі владі не показувався – перейшов на нелегальне становище. Протримався так понад місяць. Органи НКВС організували негайні розшуки, і під час однієї з облав Мартиніяна вбили. Це сталося в червні 1941 р, пишуть на сайті spogadproternopil.

Арешт десятикласників стривожив усю школу, проте причин ніхто нікому не пояснював. Появилися різні припущення та здогади. Правдоподібною стала версія про наклепницько-провокативний донос однієї з десятикласниць, дочки більшовицького чиновника, з якою приятелювали Микола Крушельницький та його товариші, що познайомили її з нашою передвоєнною літературою. Література ця, очевидно, не зовсім відповідала радянським “стандартам”, а читання її, за тогочасними мірками, могло підводитися під поняття “антирадянської агітації”.

Справи, архівні документи СБУ підтвердили цю версію: у розповсюдженні серед молоді “літератури антирадянського характеру” було звинувачено двох учнів – Романа Пасіку та Івана Греня. Але були й поважніші закиди – всіх без винятку арештованих звинувачено в належності до Організації українських націоналістів, а декого ще й у шпигунській діяльності – зборі відомостей військового характеру. А керував організацією Григорій Філь (псевдонім Яр), який закінчив десятирічку на рік раніше та працював тоді в Тернопільській облспоживспілці. До організації належали також колишні рідношкільники Ярослав Намака та Родіон Ткачук, які в десятирічці не вчилися. Довідавшися про арешти товаришів, всі три відразу перейшли в підпілля і не попали до рук каральних органів.

Хто ж були ці “злочинці”? Ось короткі біографічні довідки про них:

1) Грень Іван Тимофійович – народився в 1922 р. в селянській родині в с. Бережанка Лановецького району Тернопільської області. Від 1934 по 1939 р. вчився у рідношкільній гімназії, а в 1939-1941 рр. – в десятирічці.

2) Гриньків Михайло Іванович – народився 1921 р. в селянській сім’ї в с. Куськівці Лановецького району. До війни вчився в польській гімназії, а від 1939 р. – в десятирічці.

3) Крушельницький Микола – син селян Теодосія та Павлини, народився 15.02.1923 р. в с. Соснів Теребовлянського району. У 1934-1939 рр. вчився у рідношкільній гімназії та склав малу матуру. В 1939-1941 рр. – учень СШ № 1.

4) Млинко Павло Степанович – народився 19.06. 1921 р. в с. Клебанівка Підволочиського району, в селянській сім’ї. В 1931-1938 рр. вчився у рідношкільній гімназії, де склав малу матуру. В 1939-1941 рр. – учень десятирічки.

5) Пасіка Роман Іванович – народився в 1923 р. в священничій сім’ї в Тернополі.

До війни учився в одній із польських гімназій Тернополя, в 1939-1941 рр. – в десятирічці.

6) Перс Мартиніян – народився 23.02.1922 р. у с. Доманинці Лановецького району, в селянській сім’ї. В рідношкільній гімназії вчився від 1932 по 1939 р., закінчивши чотири класи, а далі – в десятирічці.

7) Поліщук Роман Павлович – народився 1923 р. в с. Біла коло Тернополя. У рідношкільній гімназії вчився в 1937-1939 рр., а тоді – в десятирічці.

8) Сеньківській Льонгин Дмитрович – народився 1923 р. в Красносільцях коло Збаража, жив у Дубівцях Тернопільського району. У СШ № 1 вчився в 1939-1941 рр.

9) Стасюк Ярослав – народився 22.05.1922 р. в Тернополі в родині о. Андрія Стасюка та Емілії з Муріїв. У рідношкільній гімназії вчився від 1932 по 1939 р., тут склав малу матуру. В 1939-1941 рр. – учень десятирічки.

Найтяжче звинувачення – шпигунська діяльність – інкримінувалося першим заарештованим Миколі Крушельницькому та Романові Поліщуку (арешт. 30.04.1941р.), а також Льонгинові Сеньківському (арешт. 6.05.1941 р.). М. Крушельницькому закидали членство в ОУН від травня 1940 р., керівництво ланкою розвідників під псевдонімами “Лісовик” та “Вихор”. Роман Поліщук був членом ланки розвідників ОУН від січня 1941 р., виступав під псевдонімом “Байда”. Льонгин Сеньківський вступив до групи розвідників у квітні 1941 р. під псевдонімом “Симон”. Група так і називалася: “ланка розвідників ОУН середньої школи № 1 м. Тернополя”.

Слідство в справі цих трьох хлопців тривало недовго. 21 червня 1941 р., у переддень вибуху війни, вони стали перед трибуналом військ НКВС у Тернополі. їх звинуватили у злочинах за ст. 54-2, 54-6, 54-11 Кримінального Кодексу УРСР та засудили: Миколу Крушельницького – до найвищої кари, розстрілу, Романа Поліщука та Льонгина Сеньківського – до десяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Документи про виконання вироку над М. Крушельницьким не знайшлися. Не вдалося вияснити і дальшої долі Р. Поліщука. Задокументовано лише, що 29 червня 1941 р. за розпорядженням наркома НКВС України Мешика “у зв’язку з початком воєнних дій” в Тернопільській тюрмі розстріляно Л. Сеньківського.

Михайло Гриньків заперечував висунуті проти себе звинувачення щодо членства в ОУН і до вини не признався. Все ж, як і Л. Сеньківського, його розстріляли в Тернопільській тюрмі 29.06.1941 р. за згаданим вище розпорядженням. Змасакроване тіло М. Гриньківа його батько розпізнав по одежі.

Чотирьом учням удалося уникнути розстрілу – в червні 1941 р. їх вивезли з Тернополя на Урал. Павло Млинко та Ярослав Стасюк потрапили у Верхньоуральську тюрму, де, не витримавши важких умов ув’язнення, загинули: Ярослав Стасюк – 26 лютого 1942 р., Павло Млинко – через декілька днів, 5 березня 1942 р.

Вироку суду дочекалися Іван Грень та Роман Пасіка. їх звинувачено в розповсюдженні антирадянської літератури та в членстві в ОУН нібито ще від 1939 р.

З березня 1943 р. постановою особливої наради НКВС обох засуджено до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.

Однак Роман Пасіка не дочекався відправлення в табір. Через півтора місяця, 19 квітня 1943 р., він помер у тюрмі № 1 Челябінської області. Причиною смерті названо ентерит і металургбуду.

У 1992-1995 рр. справи арештованих десятикласників переглянула Тернопільська обласна прокуратура. Усіх їх посмертно реабілітовано.

* * *

Ось і все, що вдалося довідатися про ці трагічні події, тепер уже більше як п’ятдесятирічної давності.

Але й тепер не дають спокою питання. Чи справді існувала в Тернопільській середній школі підпільна організація? Чи дійсно велася небезпечна розвідувальна робота? А може, всі ці звинувачення нав’язані слідчими органами, які вміли виявляти неабияку фантазію?

Очевидно, що на такі питання сьогодні ніхто не може дати однозначної відповіді. Реабілітація всіх восьми учнів наводить на думку, що для їх арешту та винесення таких суворих вироків основи практично не було. Але й годі категорично заперечувати, що в 1941 р. ніякої учнівської підпільної організації у десятому класі не існувало:

Переважна більшість тодішніх старшокласників СШ № 1 – це колишні учні Тернопільської гімназії “Рідної Школи”, які аж ніяк не могли миттю забути про передвоєнні традиції гімназійного життя, зокрема й про існування тоді Юнацтва ОУН. Судовий процес В. Охримовича в 1938 р., на якому за належність до ОУН відповідало і кілька рідношкільників, смерть у золочівській тюрмі гімназиста Володимира Безкоровайного, та, у зв’язку з тими подіями, втрата нашою гімназією права “прилюдності” – усе це ще залишалося свіжим у пам’яті. Крім цього, добре пригадую, якими палкими прихильниками Юнацтва були Мартиніян Перс та Іван Грень. Таких як вони, зрештою, було немало, – усіх нас виховувано на національно-патріотичних традиціях. Та й коли б шкільна підпільна організація була лише вигадкою репресивних органів, то стає незрозумілою поведінка М. Гринькова та М. Перса. Чому перший вирішив попередити про свій арешт, а другий, не чекаючи на дальший розвиток подій, негайно виїхав з Тернополя та перейшов у підпілля? Достовірним видається, що Григорій Філь керував організацією. Згодом він заги-нув в УПА. Там же обірвалося життя Я. Намаки та Р. Ткачука.

І, нарешті, про “шпигунську” частину цієї справи. Якщо така робота проводилася, то тільки на користь тодішньої Німеччини. Сумнівно, щоб велася вона з допомогою ОУН, яка в ті роки почала відмежовуватися від “Третього Райху”. Але німці могли для розвідки використовувати інші канали і напевно їх мали. У цьому зв’язку добре пригадую таке: в десятому класі (1939/40 н. р.) моя однокласниця Стефанія Шевадзуцька, довідалася, що нібито німецька розвідка пошукує надійних співпрацівників, запитувала: як маємо поступити? Тоді ми відмовилися від цих пропозицій. Але тут напрошується і таке питання: чи справді німці в такій небезпечній справі, як розвідка, могли серйозно розраховувати на участь далеких від військових справ, малодосвідчених учнів? То чи не була це звичайна провокація, за яку поплатилися життям наші молодші товариші? Та й дуже якось дивно звучала назва: “ланка розвідників ОУН Тернопільської середньої школи № 1”! Виходить, що такі ланки могли існувати і в інших школах чи організаціях? Чи не ски-дається це на сумнозвісні процеси тридцятих років на Україні?

І ще про одне відлуння цієї справи. Його суть в тому, що серед членів підпільної організації виявився зрадник, який видав усіх. За це його покарали вже за німецьких часів. Ярослав Намака брав участь у цьому.

У 1938 р. у відомому процесі Василя Охримовича за належність до ОУН до судової відповідальності притягалися, як співучасники, також дев’ять (яка збіжність!!!) тернопільських гімназистів-рідношкільників. Польська влада нещадно боролася з ОУН, і судові вироки в цьому процесі для багатьох були дуже суворими. Але суд зважив на те, що на лаві підсудних знаходяться учні, які у своїх вчинках керувалися більше емоціями, ніж тверезою розсудливістю; на те, що перед судом вони стоять уперше і що тюремне покарання зможе зламати їх крихкі характери, й тому, попри доказану вину, звільнив усіх (крім одного) від тюрми, передавши на виховання батькам та школі. А невдовзі і школа відновила їх в учнівських правах.

Чи можна порівнювати ці два правосуддя?

На фасаді Тернопільської гімназії ім. Івана Франка в 1993 р. вмуровано пам’ятну таблицю. На ній написано:

Іван Грень, Роман Пасіка, Михайло Гриньків Мартиніян Перс, Микола Крушельницький Роман Поліщук, Павло Млинко Льонгин Сеньківський, Ярослав Стасюк. У цьому будинку весною 1941 року органами НКВС заарештовано учнів 10 класу середньої школи № 1. всі вони загинули в таборах ГУЛАГу.

https://teren.in.uа