«Нічого не вичитаєш у нього на обличчі, – описував Юрка Тютюнника Юрій Яновський у романі «Чотири шаблі». – Похмуро зламані брови й над ними високе чоло. Далі і сурові уста запримітиш і скажено сильне підборіддя. Ні орлиних очей, ні соколиних брів, ні блискучої краси. Це – звичайний сільський парубок. Роки царської війни поклали багато важких думок у мозок – і ці думки світяться тепер із очей».
Походив із простої селянської родини, онук сестри Тараса Шевченка Ярини по материнській лінії.
Учасник Першої світової війни. Взяв активну участь в українізації частин російської армії. В квітні 1917-го заснував Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка, а за місяць по тому сформував 1-й Сімферопольський український полк. Під час другого Всеукраїнського військового з’їзду обраний членом Центральної Ради.
На початку 1918-го почав формувати загони Вільного козацтва на Київщині. На чолі Звенигородського коша (до 20 тисяч вояків) розбив кілька більшовицьких підрозділів. У бою на станції Бобринській розгромив 8-тисячну групу Михайла Муравйова і ледь не захопив у полон самого командувача.
Як згадував останній: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму… Та інакше було в Звенигородському повіті, де український шовіністичний націоналізм збудував собі кубло у вигляді так званого вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки – перейшла в наступ, чим зробила нам чималу шкоду».
За часів Павла Скоропадського контролював значні території Київщини і Херсонщини. Один із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання влітку 1918-го. Був заарештований і засуджений до розстрілу. 14 грудня організував повстання в Лук’янівській в’язниці Києва, завдяки чому опинився на волі. В січні 1919-го розстріляти його хотіли вже бійці Чорноморської дивізії УНР, однак після палкої промови Юрка Тютюнника батальйон перейшов на його бік.
В 1919-му на чолі партизанського штабу отамана Матвія Григор’єва деякий час разом із Червоною армією воював проти денікінців. Весною, уяснивши суть більшовицької політики в Україні («комуни, чрезвичайки і комісари з московської оборки»), підтримав антикомуністичне повстання («Влада радам народу України без комуністів»), перейшов на бік УНР і здійснив багатокілометровий рейд Правобережною Україною.
Командував Київською групою Армії УНР, заступник командувача Армії УНР. Один із ініціаторів Першого зимового походу (грудень 1919-го – травень 1920-го), який пройшов від першого до останнього дня.
Не склав зброю після інтернування українських частин у Польщі наприкінці 1920-го. Начальник партизансько-повстанського штабу, що готував загальноукраїнське повстання, командувач повстанською армією в Другому зимовому поході (листопад 1921-го). Попри невдачу, готувався до продовження боротьби – намагався відновити повстанську мережу, надсилав агентів у радянську Україну.
«Незважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні Росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше, – писав у листі влітку 1922-го. – Зараз вони обсадили румунську границю кавалерією і уперто чекають прориву «Тютюнніковських банд». Часом дивно буває, що вони нас бояться…».
У 1923-му завдяки спецоперації ГПУ захоплений чекістами. Розстріляний у Москві 20 жовтня 1930-го.
Підготував Сергій Горобець.
Немає коментарів:
Дописати коментар