Вісник Любачівщини №11, Львів – 2004. – 96 стор.
Вигнання українців із їхніх прадавніх земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, що тоді за згодою та підтримкою сталінщини було віддано Польщі на чолі з комуністичними керманичами. Про цю драму знову активізовується мова, як і десять років тому, а Президент України навіть підписав 5 липня відповідний Указ, яким передбачив заходи щодо вшанування та увічнення дати, посилення уваги «до повсякденних потреб виселених етнічних українців».
Зробимо невеликий екскурс в минуле. Найзахідніша гілка українського народу зазнала в роки Другої світової війни та повоєнний час чотирьох (!) депортацій, що ґрунтувалися на різних державних (міждержавних) угодах, мали особливості та різну хроніку.
Першу депортацію пов'язано з реалізацією пакту Ріббентропа-Молотова, внаслідок чого українські землі по ріці Сян («лінія Керзона») було, так би мовити, «визволено» «золотої осені» 1939 року Червоною армією та возз'єднано з Радянською Україною у складі СРСР. Факт відомий та оспіваний радянською історіографією. І не тільки нею...
Проте маловідома постанова ЦК КП(б)У від 3 квітня 1940 року про переміщення людей, що опинилися в новій прикордонній смузі шириною вісімсот метрів. Відселенню підлягало 4870 дворів (це 22 615 осіб), переселенню – 17 342 двори (80 185 осіб). На останніх чекали місця в областях України, звідки було вивезено до Сибіру лютої зими 1940 року польських осадників і німецьких колоністів.
Другу депортацію започатковано угодою від 9 вересня 1944 року між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян із території УРСР». Договори між СРСР і Польщею 1945 року внесли певні корективи у визначення кордону не на користь України. Зайве говорити про «добровільну взаємну репатріацію» населення, як зазначено в угоді, бо ніхто й ні в кого згоди не питав. Переселяли брутально, по-бандитськи, з численними жертвами.
Досить згадати села Піскоровичі, Пикуличі та Малковичі на Перемишльщині, де сотні людей – від немовлят до стареньких – загинули від польських боївок або викинення з палати перемишльського єпископа Йосафата Коциловського в кріслі на автовантажівку, бо він категорично відмовився виїжджати та агітувати за виїзд парафіян у СРСР. Не будемо докладно заглиблюватися в події та поетапність переселення, про що пишуть дослідники. Скажемо, що від 15 жовтня по серпень 1946 року з Польщі вивезено 483 тисячі українців. Їх переважно оселили у Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Станіславській (тепер Івано-Франківська) та, навіть, південних областях.
Переселено українців із Чехословаччини, в основному, в Закарпаття. Із західного регіону України емігрувало близько 800 тисяч осіб у Польщу, понад 40 тисяч – у Чехословаччину.
Принциповою різницею в цьому переселенні було те, що українців виганяли з рідних, прабатьківських земель, тоді ж поляки, словаки, чехи поверталися на свої історичні батьківщини.
Вигнали не всіх. Понад 220 тисяч українців зуміли залишитися, в тому числі 150-160 тисяч осіб – на своїх етнічних або змішаних українсько-польських землях. Це була форма спротиву депортації, поєднана з організацією самооборони, діями загонів Української Повстанської Армії.
Польська панівна верхівка, успадкувавши від своїх попередників намагання створити моноетнічну Польщу, вирішила скористатися сприятливою ситуацією, аби остаточно «розв'язати українське питання», тобто позбутися українства на підвладних їй землях. Якщо в попередньому випадку робилося це через депортацію українців за межі територіально проголошеної Польської держави, то тепер – у її межах.
Отже, настала третя депортація українців під назвою акція «Вісла». Її ідея виникла ще наприкінці 1946 року, а в січні 1947 року укладено списки українських та змішаних ( українсько-польських) сімей, яких планували розкидати по Польщі. Формальним приводом для її реалізації стало вбивство віце-міністра оборони К. Свєрчевського 28 березня 1947 року, ніби то «бандою українців».
Уникнемо переповідань хроніки розробки уточнень плану акції, що здійснювалася під егідою першого секретаря ЦК ППР В. Гомулки. 17 квітня сформовано оперативну військову групу «Вісла», яка отримала відповідне завдання. 23 квітня дано вказівку про створення для підозрюваних у симпатіях до УПА українців табору в Явожному на базі філії концтабору... Освенцім(!). Окрім газових камер, тут було так само, як і «за німців». У цьому таборі опинилося 3936 осіб, значна кількість яких отримала найвищу міру покарання.
Таємний урядовий документ вказував, що головною метою акції «Вісла» є «асиміляція переселенців у польському середовищі». Вимагалося, щоб означення етнонім «українець» не вживати до цих людей. Від 23 квітня до серпня 1947 року переселено на повернуті Польщі західні та північні землі понад 140 тисяч осіб. Їх – по 2-3 сім"ї – розпорошили серед польського населення з категоричною забороною повертатися назад.
Серед вигнаних був видатний художник-примітивіст лемко Никифор (Єпіфаній) Дровняк (із м. Криниці). Його – глухонімого – тричі вивозили на західні землі і кожний раз він втікав до рідної домівки. Польська влада дала йому спокій тоді, коли їй здалося, що художник зробився ... поляком. Ба, більше: вона подбала, аби на надгробній плиті було написано польською мовою «Нікіфор Крініцкі», а польські фахівці від мистецтва вхопилися його рекламувати як «польскего маляжа» світової слави.
І, нарешті, четверту депортацію проведено в травні-жовтні 1951 року й вона мала ознаки «внутріукраїнські». Про неї якнайменше знають, насамперед українські можновладці, бо не згадують її в урядових указах, а це означає, що ця принижена категорія людей не має права на пільги. А вона є не менш драматичнішою, бо завдала таких же страждань і матеріальних втрат, як і попередникам. Суть депортації в тому, що за польсько-радянською угодою частина земель із природними покладами в районі Львівсько-Волинського вугільного басейну відійшла до СРСР, натомість Польщі «компенсовано» землями з Нижньо-Устриківського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області. З десятків сіл і містечок було вивезено українців в Сталінську (Донецьку), Херсонську, Одеську, Миколаївську області.
Такою, в короткому викладі, є картина української драми в середині XX століття. З падінням радянської імперії про неї почали говорити правду, взялися за порятунок спадщини депортованих на землях у Польщі, що руйнувалися та руйнуються польськими шовіністами, її дослідження, насамперед із ініціативи суспільно-культурних товариств депортованих «Лемківщина», «Надсяння» «Холмщина», «Любачівщина», «Підляшшя».
Проведено низку патріотичних справ, у тому числі традиційні «Лемківські ватри», науково-громадських зібрань, конференцій, опубліковано цінні документальні матеріали, спогади з котрих назвемо «Акція «Вісла»» Є, Місила (польською мовою 1993 р., українською – 1997р.), «Депортація українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя (1944-1947 рр.)» (Львів, 1996), «Депортації» у 3-х т. (Львів, 1996-2002) тощо, в які варто би заглянути, якщо хочеться сказати істину про трагедію співвітчизників, щоб їх наснажити, допомогти, приміром, у будівництві каплиці на місці поховання автора мелодії Державного гімну України о. М. Вербицького в с. Млини, що в Польщі.
опубліковано 15 серп. 2012 р., Степан Гринчишин оновлено 16 серп. 2012 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар