Автор: Деревецький Ярослав Іванович, народився 12 грудня 1929 р.
в селі Мокряни Великі Мостиського району Львівської області, українець, греко-католик.
Сотні разів я замислювався над тим, якою страшною була більшовицька ненависть до простого народу. Як катували і гнобили фізично, морально людей, переважно невинних. Це я звідав на власному прикладі. Ми, односельчани – Деревецький Я. І. ( 1929 р. н.), Пилип'як В. М. ( 1929 р. н.), Антонів М.
І. (1928 р. н.), Муха Д. А. (1927 р. н.), ЛУЧКО М. М. (1930 р. н.). Палій І. М. ( 1929 р. н.), Міляковська Р. М. ( 1930 р. н.), Антощак К. Г.
( 1927 р. н.) були засуджені фактично за ніщо.
У грудні 1946 р. Катерина Антощак, яка вчилася у школі в Судовій Вишні, поїхала в Мокряни до батьків за продуктами. У неділю вона повернулась. Йдучи сільською дорогою, знайшла листівку. Було холодно, зима. Вона цю листівку поклала в кишеню. У понеділок під час перерви дала нам прочитати цю листівку. Муха прочитав її вголос і повернув дівчині. Закінчилася перерва і ми пішли в клас. Катря поклала листівку в «Краткий курс
ВКП (б)» і забула про неї. У лютому 1947 р. дівчина знову пішла у Мокряни. В цей час у селі була облава; як у нас називали «червона мітла». Затримали Катерину, знайшли у неї листівку, заарештували. А згодом і нас усіх.
За те, що ми прочитали антисовєтську листівку, присудили всім у сумі 43 років ув'язнення. Скільки здоров'я знищено, покалічено нам життя.
Мене заарештували в неділю. Був я тоді в селі. Зі мною взяли Михайла Лучка а перед тим – Антоніва, Муху, Міляковську, Палій.
Били безбожно. До таких катувань могли вдаватись тільки більшовики-нелюди, які не вірили у Бога. За 4 діб я нічого не їв і не пив, а спав може 3-4 години. Слідчі мінялися, питали одно і те ж. 20 березня провели очну ставку з Антощак, а пізніше з Мухою. Товариша я не міг впізнати, бо на обличчі він був чорний як земля. 20 квітня 1947 р. нас відправили до Дрогобича. Почалися нові допити, тортури. Дізнався я, що таке карцер і бокс. Потрапив туди за те, що слідчий казав говорити правду, а я правду говорив, але ця щира моя правда була не такою, яку хотів він почути.
Через два місяці – суд. Ми відмовились від попередніх показань, і заявили, що невинні. Нас повернули знову на слідство, заборонили нам передачі.
Кинули мене в камеру, де було так багато людей, що і яблучку ніде було упасти Почалися нові знущання. Описати все неможливо Нарешті заявили про закінчення слідства. І раптом увечері викликають на «допрос». Вели мене, як я зрозумі, через усю тюрму. Завели до кабінету, і я налякався. Тут нікого нема, а на столі – чого тільки душа забажає. Я став біля дверей. Черговий поруч. Стояли з хвилин 5. Заходить у цивільному, такий вгодований як бугай чолов'яга, і каже мені: «Угощайтесь». Я відмовився. Потім він щось довго писав, а я мовчки сидів на прикованій табуретці. Пізніше він підняв голову і почав мене розпитувати про людей, яких начебто постріляли бандерівці. Я ж про них нічого не знав. Після цього він мені сказав: «Завтра тебе поведуть до суду, я домовлюсь – тебе звільнять, а ти раз у тиждень будеш приходити до Судової Вишні у КГБ і розповідати, що тебе будуть питати». Я категорично відкинув цю пропозицію. Але кагебіст наполягав, повторив тричі те ж саме. Побачив, що силити мене до зради не вдається, викликав підручних катюг. Вони мене так побили, що в камеру завели наглядачі, під руки. Наступного дня виволокли на суд і дали 5 років ув'язнення. Після суду вивезли до Стрия, потім до Львова. Там, у корпусах пересилки, не було місця і близько тисячі в'язнів загнали в подвір'я, огорожене колючим дротом. Під голим небом нас тримали два тижні (холод, голод, дощ). Після цього перевели в 11-й етапний корпус і на початку жовтня 1947 р. завантажили у вагони (телятники) і повезли у Красноярський край, станція Решоти, п/я 235/1. Їхали два місяці. Коли минули Москву, не стало хліба. Дали нам по дві невеличкі купки сухарів аж до Новосибірська. Потім видавали тільки один сухарик на добу. У вагонах було дуже холодно. За час «подорожі» у вагоні померло 25 чоловік.
Коли доставили на місце, дали місяць карантину: люди були сильно виснажені. Після карантину погнали на лісоповал. Мені ледве виповнилося 18 років. Сніг 1-1,5 метра, мороз близько 40 0 . Їжа – 750 г баланди, 20 г вівсяної каші, 850 г хліба. Я недовго ходив на роботу, бо захворів жовтухою. Вийшовши з лікарні та був направлений у напівстаціонар. Весна, літо, страшенний голод. Люди вмирали як мухи. У свої 20 років при середньому зрості я важив 36 кг. У цей важкий час мені подав руку допомоги земляк зі Львова Іван Ілліч Іваницький, який працював завідуючим хліборізкою. Я після хвороби був днювальним. Стоячи в черзі за хлібом, розмовляли між собою, перекинулися кількома українськими словами. Коли підійшла черга, Іваницький сказав. «Земляче, зайди-но сюди». Я дуже здивувався, що він мене до себе кличе. Пішов. Іван Ілліч розпитав мене, за що я сиджу, чи вже довго тут, чи є зі мною наші хлопці? Я йому все розповів. Кожного дня Іваницький давав мені зайвих 2 буханки хліба, яким я ділився зі своїми земляками.
1950 р. мені видали перепустку, стало трохи легше.
Звільнився 20 березня 1952 р. Приїхав у м. Канськ, отримав паспорт і поїхав до сестри в Кемеровську обл. м. Прокопієвськ, куди її вивезли. Побув у неї два тижні і поїхав на Батьківщину. Не дуже солодким застав я життя і тут. Моя мама жила у брата, молодший брат переховувався. У 1949 р. нашу господарку зруйнували.
Мені у прописці відмовили. Сказали поселитися за 101 км від обласного міста.
У 1953 р. нарешті сконав люципер. У той час я був у Дніпродзержинську, думав, що там влаштуюсь на роботу. Цей березневий день запам’ятався на все життя. Пригадую, їхав я у трамваї. Пасажирів було небагато, водій оголосив, що помер Сталін. Люди так гірко заплакали, що я аж здивувався, невже вони такі несвідомі. Були тут старі, інваліди. Я не втримався і голосно вимовив: «Слава Богу, одного ката менше стало». На мене як накинулися, думав поб'ють. На ходу вискочив з трамвая і втік.
З Дніпродзержинська поїхав у Миколаївську область у с. Іванівка Баштанського району. Працював сезон, заробив пшениці, трохи грошей, привіз додому і віддав мамі.
Коли оголосили амністію, мені поміняли паспорт. І я подався до Львова на роботу. Працював водієм трамваю 13 років, потім – на заводах велосипедів та кінескопів. Пізніше перейшов у торгівлю продавцем і заступником завмага. Начальником відділу кадрів плодоовочторгу була Дірябіна, яка наполегливо добивалася мого звільнення з роботи, бо я був суджений. Доводилося стати робітником (формально), а виконувати попередню роботу. Після цього перейшов у Залізничний гастрономторг заввідділом у магазин № 261. Працював також експедитором Львівської міжрайонної універсальної заготзбутбази аж до виходу на пенсію.
опубліковано 25 січ. 2012 р., Степан Гринчишин.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №29. Вокспопулі.
Немає коментарів:
Дописати коментар