РУСЬКО-УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (РУРП)
Перша українська політична партія сучасного типу: з масовим реєстрованим членством, структурою та програмою. Заснована 4 жовтня 1890 року з ініціативи Івана Франка, Михайла Павлика, В'ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Кирила Трильовського й інших на основі гуртків "драгоманівців", що існували у Львові наприкінці ХІХ століття. У 1899 році розпалася на три частини, внаслідок чого сформувались основні політичні сили українців Галичини: національні демократи, радикали, соціал-демократи.
Історія
В основі політичної програми — соціалізм, демократія, ідеї кооперації та модернізація. Партія перебувала в перманентних конфліктах з Греко-католицькою церквою, провідною на той час інституцією українців в Галичині. Проголошувала ідею єдності українського народу, розділеного державними кордонами Австро-Угорської та Російської імперій.
Контекст
Через аграрний характер економіки краю, наявність трьох великих національних груп (українці, поляки, євреї), а також міцні позиції церков сформувався так званий аграрний соціалізм. Це означало, що робітниче питання відходило на другий план, важливим було національне визволення, а замість атеїзму і матеріалізму акцент робився на антиклерикалізмі.
Важливе для селян земельне питання, у зв'язку з міжнаціональним протистоянням, набуло морально-етичного та патріотичного значення. Земля трактувалася не тільки як засіб виробництва, а як "священне надбання народу". Самі ліві не визнавали себе інтернаціоналістами — розвинулася специфічна політична течія австромарксизм, для якого актуальною була національно-культурна диференціація. У 1897 році був прийнятий статут австрійської соціал-демократії, який передбачав поділ на національні фракції та їхню автономію. Ідея "класової боротьби" доповнилася націоналізмом, через що приналежність до соціальної групи ототожнювалася із приналежністю до конкретного народу. І хоч боротьба класів всередині однієї нації суперечила принципам націоналізму, зате завжди можна було критикувати капіталізм з національних позицій — експлуататорів можна було таврувати як іновірців, зайд чи окупантів.
Усе це було актуальним в Галичині власне для українського соціалістичного руху, оскільки в польськомовних містах був можливим "нормальний соціалізм". Польський соціалізм міг ідеологічно ґрунтуватися на марксизмі (як соціалізм "державної нації"), натомість для українського проекту більше підходив соціалізм "драгоманівського" типу. Михайло Драгоманов запропонував формулу, яка в українському випадку узгоджувала соціалістичні та національні ідеї. Оскільки українці були представлені здебільшого селянством, то їхні соціальні вимоги автоматично вважалися й національними. Крім того, Михайло Драгоманов пропонував федеративний устрій соціалістичного руху (і майбутньої соціалістичної держави) на противагу Марксовій тезі про асиміляцію "недержавних" народів "державними".
На практиці це означало вибір організаційної структури для соціалістичного руху: в одній партії із соціалістами інших національностей чи як окрема організація. Це повинно було визначити статус українців після майбутньої соціалістичної революції: на засадах федералізму із представниками інших націй, повністю самостійно чи в складі унітарної держави якогось з "державних" народів.
На початку ХХ століття конфлікт між національним та соціальним в українському соціалістичному русі був вирішений на користь першого. Теза про майбутню самостійність українського народу стала загальноприйнятою, вважалася запорукою "піднесення народних мас на національному ґрунті". Оскільки марксизм передбачав зникнення "недержавних" народів й опору на практично відсутній в Галичині пролетаріат, ставлення до нього було критичним. Реальність змушувала українських соціалістів робити основну ставку на селянство, при цьому відкидалася теза про його майбутню пролетаризацію. "Робітниче" питання поступилося місцем "хлопському", а "соціальне" — "народному".
Історія
Радикальна партія виникла як альтернатива старим групам українських політиків Галичини: русофілам та народовцям. Підтримка русофілів зменшилася після судового процесу 1882 року і звинувачення в симпатіях до Росії. Народовці, щоб достукатися до селянства, змушені були іти на компроміси з греко-католицьким духовенством. Відповідно, їхня риторика почала схилятися до консерватизму.
Ще в 70-х роках ХІХ століття молода інтелігенція критично оцінювала діяльність і русофілів, і народовців. Під впливом Михайла Драгоманова молоді політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький зацікавлюються соціалізмом. Так сформувалася радикальна течія, яка стала відомою завдяки судовому процесу 1877–1878 років.
Попри нечисленність, радикали були помітним фактором у політичному житті, ведучи пропаганду соціалізму серед селян та робітників, різко критикували духовенство.
Згодом радикальна течія була організаційно оформлена в РУРП (Русько-українську радикальну партію). Установчий з'їзд відбувся 4–5 жовтня 1890 року у Львові — столиці краю та місті, де проживала більшість політично активних на той момент українських діячів, працював університет. Крім того, Львів вважався центром політичного життя українців через розміщення тут митрополії Греко-католицької церкви, тут у 1848 році була створена Головна Руська Рада. У подальшому Львів був центром, де відбувалися партійні з'їзди, працювали редакції часописів. Зрештою, робота Галицького сейму робила місто центром прийняття рішень і дискусій.
Досягнутий 1890 року, під тиском австрійської влади, українсько-польський компроміс ("Нова ера") радикали не сприйняли. Як зазначав Іван Франко, боротьба з "Новою ерою" стала одним з головних завдань Радикальної партії, яка виступала за національні автономії для кожного народу імперії.
Ще на установчому з'їзді окремі члени партії виступали за проголошення національних вимог і, зокрема, поділу Галичини на українську та польську частини. Цю пропозицію не підтримала більшість, що призвело до конфлікту між "старими" (Франко, Павлик, Терлецький, Данилович) та "молодими" радикалами (Будзиновський, Левицький, Охримович).
Суперечність вирішили аж на 4-му з'їзді партії 29 листопада 1895 року. Тоді було проголошено ідею самоуправління як передумову для соціалізму, а також заяву про самостійність українського народу. Теза про самостійність з'явилася в книзі радикала-марксиста Юліана Бачинського "Україна irredenta" і була внесена в партійну програму.
Після переїзду до Львова у 1894-му історика Михайла Грушевського, розпочався процес зближення поміркованого крила радикалів (Іван Франко) та лівоцентристів із середовища народовців, а 1899-го, у результаті розколу РУРП, була утворена Українська національно-демократична партія (УНДП). Того ж 1899 року від Радикальної партії відкололися марксисти, утворивши Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Усі три партії залишилися прихильниками ідеї політичної самостійності України.
Оскільки партія, після розколу 1899 року, спиралася на підтримку передусім селянства, головним напрямом роботи було "пробудження широких народних мас" задля залучення їх до активного політичного життя, перетворення на реальну силу. У самому Львові, зважаючи на етнічний склад та структуру населення, підтримка української "селянської" партії була мінімальною. Тому після розколу провід партії переїхав до Коломиї.
РУРП була першою партією, яка системно розвивала низові осередки, фонди, просвітні структури ("Поступ"), кооперативи ("Народні спілки"), товариства ("Січ"), організовувала передвиборчі віча. Стабільно видавали партійну пресу (часописи "Народ", "Хлібороб", "Радикал", "Громадський голос").
Партія мала невелике представництво в Державній Раді (парламенті) та Галицькому сеймі. Так, якщо 1891 року партія не здобула жодного парламентського мандату, то в 1897-му депутатами стали двоє радикалів, у 1911-му — п'ятеро. У Галицькому сеймі 1913 року налічувалося шість представників РУРП.
Натомість в роботі на низовому рівні партія досягла відчутніших результатів. Зокрема, варта уваги ідея "селянського страйку" як способу політичного тиску на польських землевласників. У 1902 році відбувся сільськогосподарський страйк, у якому взяло участь близько 200 000 селян. Він мав одночасно і соціальний, і національний характер, адже вимоги полягали в підвищенні платні польськими землевласниками та невтручанні польської адміністрації в процеси еміграції.
1 серпня 1914 року разом з національно-демократичною та соціал-демократичною партіями радикали утворили Головну Українську Раду, яка сформувала Бойову управу та Легіон Українських січових стрільців. Активно брали участь у формуванні ЗУНР.
У міжвоєнній Польщі, після об'єднання з волинськими есерами 1926 року і створення Української соціалістично-радикальної партії (УСРП), партія продовжила політичну діяльність: брала участь у виборах до польського сейму і сенату (1928, 1930), увійшла до Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу, створювала організації "Каменярі", "Союз українських працюючих жінок — Жіноча громада у Львові", видавництва, часописи.
У 1946–1950 роках УСРП продовжила свою діяльність в еміграції.
Джерело:
https://lia.lvivcenter.org/uk/organizations/rurp/
Немає коментарів:
Дописати коментар