Та справжній поштовх для розвитку свого таланту Клим Поліщук отримав після публікації в журналі Олени Пчілки «Рідний край», яка супроводжувалася редакторською заміткою про те, що непогано би подбати, аби талановитий хлопець здобув освіту. Саме так знайшлися охочі допомогти – передусім Всеволод Онуфрійович Масюкевич – відомий житомирський просвітянин, діяч Волинської Земської Управи, член УСДРП та організації «Громада». Завдяки йому Клим Поліщук у 1909 році опинився у Петербурзі, де навчався в училищі при Академії Мистецтв, був слухачем кооперативних курсів, відвідував лекції у психоневрологічному інституті (його лекції, схоже, відігравали якусь непересічну роль у становленні тодішніх молодих українських письменників, адже на них ходив і, наприклад, засновник вітчизняного футуризму Михайль Семенко).
Жити й вчитися в столиці, не маючи достатніх коштів, було важко і Клим Поліщук у 1912 р. повертається до Житомира. Тут він до самого початку Першої світової війни працює у Волинському губернському земстві. В цей час письменник починає цікавитися українською міфологією та багато подорожує Волинню, записуючи легенди, пісні, перекази та інші зразки фольклору. Одна з таких легенд під назвою «Тінь минулого» була опублікована у львівському журналі «Ілюстрована Україна» у 1914 році. У ній розповідалося про скелю на березі річки Тетерів, що має в народі назву «Голова Чацького». А у 1911 р. Клим Поліщук відвідав «Козацькі могили» на Рівненщині – місце Берестецької битви 1651 року. Молодий письменник зацікавився повідомленнями місцевої, тоді російськомовної, преси про створення на місці відомої в історії битви музею-заповідника, що гідно вшанував би пам’ять козаків-героїв, і вирішив побувати там, щоб розповісти про побачене в українській періодиці з точки зору національного патріота. Однак, головним набутком поїздки було написання статті «Український музей на «Козацьких могилах» та її публікація в київському часописі «Рідний край». У своїй статті Клим Поліщук фіксує повну занедбаність пам’яток історії українського народу на Волині в умовах царського режиму, подає коротку історію того, як почалося вшанування «Козацьких могил», розповідає про сам музей та його експонати, наводить цікаві факти та цифри про кількість людей, які відвідали це пам’ятне місце, розповідає про спілкування з місцевими жителями. Ця подорож сприяла формуванню історичних інтересів письменника та певною мірою визначила перевагу українського національного героїзму в тематиці його подальшої літературної діяльності.
Дух українства завжди панував у його творчості. «Будучи українським журналістом і знаючи частково українське життя, можу показати, що українці – як інтелігенція, так і народ – переслідують одну мету – вживати «народну мову» в народних школах, видання газет та корисних книг із різних галузей знань, як-от – історія, агрономія, природничі науки, художня література (з метою дати якомога більше освіченості народу)» і щоб «корисні народу книги та газети» могли «сприяти українському національному самоусвідомленню», – писав Клим Поліщук про діяльність інтелігенції на Волині.
У 1915 році Клима Поліщука заарештовують за «мазепинщину» і висилають спочатку в Кременчук, а потім – у Курськ. Доступні сьогодні джерела не розкривають, чим таким антидержавним він займався, зрештою, під час війни навіть культурницька діяльність могла трактуватися як сепаратизм. Влітку 1916 року він підпадає під мобілізацію і опиняється на північному фронті, найвірогідніше – у санітарній бригаді. У той період по гарячих слідах він пише цикл нарисів про жахіття Першої світової війни, які ввійдуть до його книги «Серед могил і руїн» (1918).
Після лютневої революції 1917 року Клим Поліщук повертається до Житомира, але ненадовго. Через деякий час він опиняється у Ризі, а потім – у Валку, де у видавництві «Український голос» виходить збірка його поезій «Співи в полях». Під час жовтневого перевороту письменник перебував у Пскові. Під кінець 1917 року Клим Поліщук повертається до Києва. Розпочинається Громадянська війна, яка, крім нещасть, принесла той досвід і ті враження, що відіб’ються у його найкращих новелах, адже в ін чітко бачив такі речі, як масовий психоз, стрибки натовпу від бунту до абсолютної покірності, невмотивоване насильство, воєнну пристрасть і воєнну байдужість. Про все це можна прочитати у його новелах, зокрема – «Друг мертвих», «Воєнко», «Отаманша Соколовська».
Оповідання й новели Клима Поліщука несподівано змальовують громадянську війну з УНРівської, «петлюрівської» точки зору – без авангардизму та червоного пропагандистського пафосу. У своїх творах він стриманий, скептичний, спостережливий. Війна в більшості оповідань є цілковитим хаосом, позбавленим сенсу, в якому не спрацьовують навіть елементарні гуманні правила. Саме у Києві у 1918 році Клим Поліщук видає «Збірку нарисів і оповідань часів війни 1916-1917 р.». Це вражаючі своєю трагічністю розповіді очевидця про скалічені війною людські долі, розбій, насильство, грабіж, горе й смерть, що їх приносять людям війни.
У Києві вийшли також збірки нарисів «На порозі» (1919) та «Тіні минулого. Волинські легенди» (1919), «Поезії. Книжка перша» (1919). У 1921 році у Тернополі Клим Поліщук написав оповідання «Скарби віків», дія якого відбувається в Сатанові та розповідає про міфічні скарби Сатанівського замку. 6 липня 1922 року оповідання було опубліковано в газеті «Свобода» в США.
Клим Поліщук не був активним учасником власне політичних подій, натомість брав активну участь у літературному та мистецькому житті. Разом з Павлом Тичиною, Юрієм Меженко, Миколою Терещенком, Яковом Савченком, Лесем Курбасом, Павлом Филиповичем, Дмитром Загулом та іншими, він був серед засновників та учасників групи «Музагет», «Мистецького цеху», «Профспілки митців слова міста Києва», виступав у «Льоху мистецтва» тощо. Таким чином, у перші пореволюційні роки він був одним з тих українських культурних діячів, хто намагався європеїзувати мистецьке життя столиці, створюючи – через організацію літературних об’єднань та вечорів – сприятливі умови для вільного розвитку не тільки українського мистецтва, а й мистецтва національних меншин (євреїв, росіян, поляків). Також він редагує у видавництвах «Український голос», «Народна воля», стає членом редколегій «Народної справи» та журналу «Мистецтво», друкується у найрізноманітніших виданнях, через що йому навіть часом дорікали політичним пристосуванством, «приклеювали» по черзі ярлик чорносотенця, більшовицького підголоска… Але суспільно-політична ситуація того часу була настільки складною й неоднозначною, що важко було розібратися до кінця в тих ідейних та моральних мотивах, якими керувалися в своїх діях культурні діячі, письменники тощо.
Доступні нам твори Клима Поліщука свідчать, що у своїй безсторонній політичній позиції він не мав якоїсь особливої симпатії, натомість був близький до націонал-соціалістичних настроїв та симпатизував в чомусь анархізму. Скоріш за все, він, як і більшість українських митців того часу, був захоплений швидким, стихійним розвитком подій, який спричинила революція, але водночас був прикро вражений тим крахом гуманістичних ідеалів, які вона неминуче з собою принесла.
В 1920 році, у зв’язку з вступом до Києва білополяків, Клим Поліщук разом з іншими письменниками подається услід за армією УНР до Кам’янця-Подільського, а потім – в Галичину, де пробув до осені 1925 року. Жив і працював письменник періодично у Львові, Перемишлі та Бережанах.
У 1921 році в Галичині він одружується з іще однією втікачкою з УНР, Галиною Мневською – письменницею, театральною актрисою і педагогом, більш відомою під псевдонімом Галина Орлівна. Незабаром у них народжується дочка Леся.
Період еміграції стає найбільш плідним і потужним у творчості письменника. Він займається видавничою діяльністю: редагує тижневик «Український емігрант» та започатковує видання «Мамай». Тут написано найцікавіші його твори. Він більше не видає жодного збірника віршів – це не його жанр, зосередивши основні зусилля на прозі. Як і в доемігрантський період, Клим Поліщук працює у двох напрямках – продовження циклу фольклорно-фантастичних та готичних оповідань та художнє осмислення подій революції. Це – «Жменя землі. Галицькі легенди», «Казка палацу», збірка «Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції» (1921), «Воєнко» (1921), «Розп’ята душа», «Веселе в сумному» (1922), «Ангельський лист» (1923), «З виру революції. Фрагменти спогадів про літературний Київ 1919 р.» (1923). У той же час він пише два романи про отаманів Махна й Зеленого – «Гуляйпільський батько» та «Отаман Зелений», де створює образи ватажків протиборчих сил, художньо втілює особливості українського національного менталітету – демократизм та прагнення до свободи; пише п’єси, перекладає твори польської літератури.
У 1925 році, отримавши дозвіл на повернення в Україну, Клим Поліщук із сім’єю поселяється у Харкові й протягом кількох років плідно працює. Його проза друкується у журналах «Життя й революція», «Глобус», «Зоря», «Нова Громада», «Службовець», «Селянка України», «Всесвіт» та ін. Не всі Поліщукові оповідання, опубліковані в радянських журналах, мали свого читача. Інколи їх називали блідою тінню оповідань, написаних у Галичині. Також він підготував до друку роман під назвою «Поліські шуми», але побачити світ йому не судилося…
4 листопада 1929 року Клима Поліщука заарештували за сфабрикованими звинуваченнями в приналежності до Спілки визволення України (СВУ). Після короткого слідства 21 січня 1930 року оголосили вирок: 10 років таборів за межами України – стандартний строк. Змучений і хворий, він, однак, дожив до тридцять сьомого року і навіть час од часу продовжував працювати. На сьогодні відомо про написані в таборах доволі цікаві спогади про Ганну Барвінок, оповідання, повісті, спогади, казки, легенди, фейлетони, але більшість з написаного не збереглася. Цікавими є листи Клима Поліщука до дружини з концтаборів. Вони розкривають життєву трагедію автора. В одному з листів до колишньої дружини є цікаві міркування Клима Поліщука щодо покликання письменника: він цілковито належить своєму «грунту», тобто основу його творчості мають складати твори на вітчизняну тематику. «…Пам’ятай, що письменник не «сума перемётная», і він передусім належить своєму грунтові… Хочеться накреслити бодай план свого особистого, як у Горького «Детство» або «Мои университеты»… Була б для всіх багатюща книга, і вона колись буде…», – писав він у своїх листах.
До літа 1931 року письменник перебував в пермських таборах, потім – у Казахстані. Неодноразово писав заяви про перегляд справи, 1932 року – навіть лист до Максима Горького, в якому просив допомогти відновити справедливість, але все марне. У 1935–1936 роках Клим Поліщук потрапив на Соловки. Він сподівався на швидке звільнення, оскільки закінчувався термін ув’язнення. Здоров’я письменника було настільки слабке, що тримався він лише своїми надіями бути корисним дочці й сказати ще «своє слово» в літературі.
Але у Сталіна були свої плани. Влітку 1937 року, у зв’язку з «посиленням режиму», в’язнів перевели до новозбудованої тюрми й повідбирали всі папери. Постановою Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи» було наказано взяти на облік всіх в’язнів і куркулів, які поверталися з місць відбуття покарань чи заслання, з метою виявлення і знищення найбільш ворожих з них. Кожна республіка, область, район отримала визначені ліміти на розстріли і ув’язнення.
Клим Поліщук був розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії в урочищі Сандармох за кілька місяців до уявного «звільнення» в ознаменування 20-річчя жовтневої революції. Йому було 46 років.
Джерело
http://slovopys.kubg.edu.ua/klym-polishchuk-malovidomyi-talant-ukrainskoi-literatury/
Немає коментарів:
Дописати коментар