Познайомившись із М. Шашкевичем, став пропагандистом ідей «Руської трійці». Після опублікування 1836 р. українською мовою елегії «Сльоза на гробі Михаїла барона Грасевича» потрапив під нагляд австрійської поліції.
Активна літературна діяльність М. Устияновича припадає на другу половину 40-х — 50-ті роки XIX ст. У 1847 р. кілька його поезій було вміщено до альманаху «Вінок русинам на обжинки», в наступні роки друкувався в «Зорі Галицькій» та «Галичо-руському віснику». Перша прижиттєва збірка творів вийшла у Львові 1860 р. Творчості поета раннього періоду притаманний романтизм. Його перу належить близько 80 поезій, кілька повістей, байок та низка статей. Поезії «Жебрак», «Рекрутка», «Народний дім» та інші проникнуті почуттям патріотизму, вболіванням за долю українського народу. Поет звертається до героїчних сторінок історії Київської та Галицької Русі, високо підносить славу руських князів, зокрема Святослава, Володимира, Данила Галицького, Ярослава Мудрого. Поезії «Верховинець» та «Піснь опришків» стали народними піснями. У повістях «Месть верховинца», «Старий Єфрем» та «Страсний четвер» значну увагу приділено народним звичаям, змалюванню життя селян та опришків. У байках засуджує нероб, ледарів. Громаданська лірика М. Устияновича в численних списках поширювалася серед студентів та інтелігенції Львова, Перемишля й інших міст цісарської Австрії.
Навчаючись у Львівській духовній семінарії, виголосив у церкві промову українською мовою, чим налаштував проти себе львівських клерикалів. Був ініціатором скликання у Львові 1848 р. представників галицької інтелігенції для заснування літературно-просвітницького товариства «Матиця руська». У промові на цьому «соборі учених руських» підносив історичну роль українського народу в боротьбі проти «орд азіятських», говорив про його тяжку недолю під гнітом польських та австро- угорських тиранів, обстоював українську культуру, закликав плекати народнопісенну творчість, розвивати традиції Т. Шевченка та М. Шашкевича.
Після поразки революції 1848—1849 рр. поступово відійшов від прогресивних демократичних поглядів. 1861 р. його було обрано до Галицького сейму; В деяких творах прославляв австрійську монархію та засуджував угорську революцію (вірші «Третій май», «Соединенными силами»).
З 1870 р. жив на Буковині в Сучаві (нині територія Румунії), де й помер 3 листопада 1885 р. В некролозі І. Франко назвав його «одним з перших будителів нашого народного духу».
Джерело
http://100v.com.ua/uk/Ustiyanovich-Mikola-Leontiyovich-person
Поезії:
ОСІНЬ
Сумно, марно по долині,
Почорніли білі цвіти,
Пожовк лист на деревині,
Птах полетів в інші світи.
Від запада сиві хмари
Цілу землю заливають,
Чагарами нічні мари
З вітрами ся розмовляють.
А на горі калинонька
Головоньку нахиляє,
А над Дністром дівчинонька
Сльозами ся заливає.
«Чого тужиш, калинонько,
Головоньку нахиляєш?
Чого плачеш, дівчинонько,
Сльозами ся заливаєш?
Чи тя доля покинула?
Чи не маєш матусеньки?
Чи ти краса загинула?
Чи говорять вороженьки?»
«Ні мня доля покинула,
Ні не маю матусеньки,
Ні ми краса загинула,
Не говорять вороженьки.
Йно ми тужно за весною,
Що так борзо перецвила:
Куди гляну мисленькою,
Нема того, що-м любила!»
********
ТУГА
Шумить вітер долами,
Сухим листом іграє,
А над Дністра водами
Дитя цвіту шукає.
Шумить буря студена,
Гудить ворон і кряче,
А на полі дитина
Глядить весни і плаче.
Ходить, сквапно питає,
В вінчик жовтий лист в’яже.
Як яр згибла? — Не знає.
Чи поверне? — Не скаже.
«Ой поверне, дитино,
Але довго чекати,
Ой поверне, калино,
Но ще тяжко нуждати.
Як ся сонце оберне,
Небо ярев затліє,
З юга леготь поверне,
Западовець огріє;
Бусьок сяде на хати,
Медвідь гавру розмече,
Пчілка почне гуляти,
Соловій защебече.
І злопотить крильцями,
І заведе піснь маю,
І розів’є думками
Нове житє по гаю.
Тогди ж блиснуть загони,
Цвіт землицю звінчає,
А природа в всі дзвони
Піснь воскресну заграє.
Тогди ж, дитя милоє,
Знайдеш цвіту доволі,
Нехай листя сухеє,
Та не блукай по полі».
Шумить буря студена,
Сухим листом іграє,
А над Дністром дитина
Такой весни питає;
Такой цвіту шукає,
В вінчик жовтий лист в’яже.
Як яр згибла? — Не знає.
Чи поверне? — Не скаже.
19 лютого 1850
*******
РЕКРУТКА
По горах ходила,
Дитятко носила,
Дитятко — ягідку дрібную,
І цвітки збирала,
І в пучки в’язала,
І клала му в ручку малую.
«Цить, ах цить, дитятко!
Поверне наш татко,
Поверне; говорять, мир буде,
Принесе дитині
Калачик в гостині
І мамку притисне до груди».
Ходила і ходить;
Нім день ся розплодить,
Садить в полонину високо,
І бистрі соколи
Спускає на доли
По шляхах рекрутка широко.
І тулить дитину,
Голодну пташину,
Бо тоска, журиця корм спила;
І плаче-ридає,
Себе проклинає,
Що бідну на світ сей родила.
«Цить, ах цить, голубко!
Поверне наш любко,
Принесе калачик дитині».
З зараня до ночі
Леліє і очі
Внуряє по шляхах в долині.
Замріло на пути,
Вертають рекрути,
Заблисли рекрутки соколи.
Б’є в груди серденько,
Палає личенько,
Головка ся крутить в роздоли.
«Дитятко, дитятко!
Вертає наш татко!
Вертає нам сонце до хати!
Обмиймо росою
Личенька свіжою,
Щоб стались милійші для тати!»
І личка обмила,
І цвітку заділа
В головку обоїх русую,
І скоро помчала
Настрічу, і стала
При путі на скалу стромую,
І взнесла високо
Дитя, і глибоко
Востхнула, бо в серцю щось тисне:
«Ах сину, мій сину,
Споглянь на долину
І в ручки на татка заплесни!»
Надходять рекрути.
«Гей, братця! Чи чути,
Где друг мій? Чи, може, він з вами?»
«Жено, бог з тобою!
Твій друг упав в бою
Ай там, під Мадженти мурами»
Невіста здрожала,
Поблідла, взридала,
Притисла до серця дитину,
І в небо соколи
Вознесла поволі,
І верглась з ягідков в глибину.
Немає коментарів:
Дописати коментар