Людей - Українців об'єднує пам'ять про історичні події минулих літ. Нам цю пам'ять хочуть стерти...
субота, 2 січня 2021 р.
Цей день в історії УПА - 2 січня.
2 січня 1959р. помер уродженець с.Залав’є Теребовлянського району, український етнограф, фольклорист, поліглот Федір Маковський.
2 січня 1887р. у Бережанах на Тернопільщині народився Микола Чайковський, математик і педагог.
2 січня 1938р. московити розстріляли Михайла Коссака - Українського композитора, диригента, музикознавця, музичного педагога.
пʼятниця, 1 січня 2021 р.
1 січня 1909р. народився Степан Андрійович Бандера – Український політичний діяч, один з ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху, провідник Організації українських націоналістів.
Цей день в історії УПА - 1 січня.
1 січня 1919р. Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою урядовим законом проголосила автокефалію Православної Церкви в Українській Народній Республіці. Міністром культів і віросповідань був Іван Липа.
Станом на 1 січня 1940 року, за вказівкою керівництва НКВД, у Тернопільській обл. затримано та ув’язнено 486 учасників «контрреволюційних» організацій.
1 січня 1941р. в бою з московитами в рідному селі Жизномир Бучацького району загинув окружний провідник ОУН Чортківщини, політв’язень польських тюрем Володимир Гуляк «Варнак».
четвер, 31 грудня 2020 р.
Цей день в історії УПА - 31 грудня.
31 грудня 1877р. народився Гнат Хоткевич, Український письменник, музикант, історик, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.
середа, 30 грудня 2020 р.
Цей день в історії УПА - 30 грудня.
30 грудня 1975р. помер Іван Липовецький, сотник Армії УНР, кооператор, член персонального відділу штабу УНА, редактор і видавець (підполковник в еміграції).
вівторок, 29 грудня 2020 р.
Степан Йосипович Коваль (псевдо: «Рубаш», «Рубащенко» («Рубашенко»), «Бурлака», «Юрко», «Юрій») — командир загону «Котловина» у ВО «Турів» (1943—1944).
Цей день в історії УПА - 29 грудня.
Штуль Олег Данилович (Штуль-Жданович) - Український політичний і військовий діяч.
О. Штуль навчався у Крем’янецькій духовній семінарії та Варшавському університеті. Зі студентських років був активним членом українських організацій, займався публіцистикою, співпрацював з українськими періодичними виданнями, зокрема з „Вісником” Д. Донцова. У другій половині 1930-х рр. познайомився та підтримував дружні зв’язки з О. Телігою і Є. Маланюком. Із 1939 року О. Штуль став членом Організації українських націоналістів, перебував у складі культурної реферантури, яку очолював О. Ольжич.
У період Другої світової війни О. Штуль-Жданович був членом похідної групи ОУН А. Мельника, входив до складу редакційного колективу київського часопису „Українське Слово”, з весни 1943 р. був постійним представником мельниківської Організації при штабі військових формувань Тараса Бульби-Боровця – Української повстанської армії та Української народної революційної армії. Від імені мельниківців входив до верховного органу УНРА – Політичної Ради; Працював у редакції газети „Оборона України”. 19 листопада 1943 р. О. Штуль-Жданович разом з Т. Бульбою-Боровцем розпочав переговори з німецькими військовими органами стосовно втілення в життя основних положень меморандуму Головної Команди УНРА. Проте німці, направивши представників делегації УНРА наприкінці листопада 1943 р. до Варшави, а згодом до Берліна, приймають рішення про їх арешт та ув’язнення до концентраційного табору Заксенхаузену. О. Штуль-Жданович і Т. Бульба-Боровець були звільнені лише у другій половині 1944 р. під час формування Українського національного комітету.
У післявоєнний період О. Штуль-Жданович активно займався громадською, політичною, видавничою і публіцистичною діяльністю. Із 1948 р. він став головним редактором друкованого органу ОУН А. Мельника газети „Українське Слово” в Парижі, паралельно очолюючи реферантуру преси й інформації Проводу українських націоналістів. Після смерті А. Мельника з листопада 1964 р. був обраний Головою ПУН. Перебував на цій посаді до самої смерті.
О. Штуль-Жданович – автор численних наукових і публіцистичних статей з теорії та практики українського національно-визвольного руху. Протягом усього життя він „... стремів до знайдення синтези української дійсності, до реалізації здорової консолідації українського політичного, громадського і церковно-релігійного життя”.
О. Штуль-Жданович помер 4 листопада 1977 р. у Торонто. Похований у США на православному цвинтарі Баунд-Брук.
29 грудня 1724р. у казематах Петропавлівської фортеці помер Павло Полуботок – наказний гетьман Лівобережної України.
понеділок, 28 грудня 2020 р.
28 грудня 1886р. у селі Трипілля на Київщині народився Данило Терпило (отаман Зелений).
Перший повстанський загін із земляків-трипільців Зелений створив восени 1918-го для боротьби із владою гетьмана Павла Скоропадського. Непримиренним противником Скоропадського отаман став тому, що за Гетьманщини землю знову повертали поміщикам.
Із часом загонам Зеленого вдалося повалити гетьманську владу у його рідному Трипіллі. Бажаючих приєднатися до повстанців ставало все більше. На початку грудня 1918 року із загонів під командуванням Зеленого були створені 1-ша й 2-га Дніпровські дивізії, які увійшли до складу Осадчого корпусу Директорії на чолі з командиром Січових стрільців, полковником Євгеном Коновальцем. Ці військові формування мали долучитися до остаточного повалення влади Павла Скоропадського й справді відіграли визначальну роль у захопленні Києва.Але своїми зовнішніми атрибутами дніпровці суттєво відрізнялися від інших підрозділів Армії УНР.
Замість жовто-блакитних прапорів над ними майоріли червоні стяги з надписами «Вся влада Радам» і «Вся влада робітникам і селянам!», а на повстанських шапках та кашкетах красувалися, поруч з тризубами, також і червоні стрічки.
Політичні погляди козаків Зеленого й самого отамана спровокували протиріччя, непорозуміння, а згодом і протистояння між ним і Симоном Петлюрою. Загони Зеленого продовжували утримувати своєрідну автономію у Трипіллі-Обухові й навіть завдавали ударів по Армії УНР.
Втім прихильником радянської влади Данило Зелений був до початку справжнього приходу більшовиків на Київщину. Вже на початку 1919-го розпочинається його боротьба проти більшовицьокого режиму, яка тривала півроку. У цій боротьбі зеленівці повернулися до союзу із Симоном Петлюрою.
Влада комуністів в Україні в 1919 році багато чому навчила отамана Зеленого та інших селянських воєначальників. Зокрема, Данило Зелений не міг не усвідомити, що ця влада виникла й укріпилася на українських теренах внаслідок протистояння між селянськими повстанцями й Армією УНР.
Отаман Данило Зелений загинув під Каневом. Був листопад 1919 року. Зеленівці вели боротьбу з новим ворогом – білогвардійцями Денікіна. Ворожа куля влучила в Зеленого під час відпочинку. Ймовірно, фатальний постріл у селянського ватажка зробив білогвардійський агент у зеленівських лавах. Через кілька днів поранений отаман помер. Похований у рідному Трипіллі.
Джерело. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua
Цей день в історії УПА - 28 грудня.
28 грудня 1866р у с. Чоботарка на Поділлі народився Данило Заболотний, Український мікробіолог, епідеміолог, Президент ВУАН (1928–1929), засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві.
неділя, 27 грудня 2020 р.
27 грудня 1942р. у Берліні померла Олена (Галина) Столяр - діячка ОУН, уродженка Тернополя.
Олег Ольжич
ГАЛИНА СТОЛЯР - СИМВОЛ УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ
5 березня 2020 р. виповнюється 103 років від часу народження громадської активістки, підпільниці Організації Українських Націоналістів і в’язня більшовицьких та нацистських тюрем Галини (Олени) Столяр.
Завдяки короткому, але надзвичайно яскравому, сповненому самопожертви життю, яке було нерозривно пов’язане з Бродівщиною, Галина Столяр стала для мешканців краю на межі Галичини і Волині одним із символів українського руху спротиву окупаційним режимам кінця 1930-х – поч. 1940-х рр.
Народилась Галина у національно свідомій священичій родині: її дід по матері Михайло Олексишин та батько Теодор Столяр були настоятелями греко-католицького храму в селі Суховоля біля Бродів. Саме вони чи не найбільше доклалися до прищеплення у середовищі селян-суховільців модерної української національної ідеї. Найвідомішими вихідцями з цієї родини, крім Галини Столяр, були брат її матері Ярослав Олексишин - комендант міста Броди у часи Західно-Української Народної Республіки, пізніше - адвокат, її сестри Лідія Лугова та Марія Митрович – активістки українських емігрантських середовищ Канади та Франції, Юрій Луговий - канадський кінематографіст, за участю якого було створено багато документальних фільмів на українську тематику (зокрема, перший фільм про голодомор «Жнива розпачу», 1984 р.).
Галина Столяр навчалася в гімназії «Рідної Школи» у Львові, була членом в організаціях «Пласт», «Союз Українок» та «Просвіта», провадила активну громадську діяльність в Суховолі. У лютому 1939 р. 22-річна дівчина стала членом в ОУН. У вересні 1940 р. Галина була заарештована органами НКВС і стала підсудною на відомому львівському «Процесі 59-ти», який відбувався в січні 1941 року. Її засудили до розстрілу, але згодом вирок було замінено 10 роками ув’язнення та відправлено до тюрми в Бердичеві.
Влітку 1941 р. під час відступу Червоної армії Галині Столяр дивом вдалось врятуватись із атакованої енкаведистами тюрми. Вже незабаром Галина включилась у підпільну боротьбу з німецькими окупантами, була арештована нацистами у Львові, але зуміла втекти. Дівчина стає зв’язковою між керіництвом ОУН у Львові (Іваном Климівим - «Легендою») в Німеччиною, де вона студіювала стоматологію. Через провал підпільної сітки українських націоналістів, восени 1942 р. Галину Столяр заарештувало гестапо. Допитував дівчину відомий гестапівець Вільгельм Вірзінг. Він застосував до Галини надзвичайно жорстокі тортури, але дівчина мовчала, на зрадивши своїх побратимів по боротьбі, і померла за недокінця з’ясованих обставин (можливо розстріляна - ред) 27 грудня 1942 року.
У 2000 р. одну із вулиць міста Броди названо іменем Галини Столяр.
У Суховолі церкву Різдва Пресвятої Богородиці (колишній парафіяльний будинок, де жила родина Столярів) прикрашає меморіальна таблиця на честь героїні. У 2016 р. родичам Галини Столяр вдалося з’ясувати, що Галина Столяр похована на кладовищі «Parkfriedhof» у Берліні.