Загальна кількість переглядів!

субота, 2 січня 2021 р.

Цей день в історії УПА - 2 січня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Німецькі 30мм гвинтівкові гранати.
Повстанці Буковини. Зліва направо - сидять: Ілля Дулій "Зоря", Іван Калинич "Роман", Дмитро Том'юк "Сокіл"; стоять - невідомі.
*********
1945 рік
Сотня «Сірі» УПА-Захід у засідці на шляху неподалік села Товмач на Станіславщині обстріляла батальйон НКВД. У двогодинному бою знищено й поранено 70 військових. Втрати УПА: четверо загиблих.

У селі Лисогірка на Кам’янець-Подільщині повстанці знищили бійця винищувального батальйону, спалили документи сільради і конфіскували продукти місцевого кооперативу.

1946 рік
Курінь «Сивуля» УПА-Захід понад годину відбивав атаки загонів НКВД на горі Клим біля села Пороги на Станіславщині. Знищено 28 військових, поранено 24. Загинули троє воїнів УПА, ще двох поранено.

Станичний ОУН Ярослав Юшчак загинув у перестрілці з загоном МВД під час облави в селі Свитязів на Львівщині.

На залізничному перегоні біля села Вигода на Львівщині повстанці підірвали артилерійський снаряд під товарним потягом. Пошкоджено локомотив та три вагони.

Чота сотні «Журавлі» УПА-Захід біля села Гриньків на Станіславщині замінувала тунель вузькоколійної залізниці та підірвала локомотив. Зав’язався бій з охороною, в якому знищено 3 військових, ще 5 поранено. У перестрілці смертельно поранено повстанця «Лапка».

1948 рік
У сутичках із загонами МВД у селах Волошиново і Мразниця на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1949 рік
У селі Новини на Львівщині повстанці спалили клуб.

Повстанець Василь Бурий загинув під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Лісовичі на Дрогобиччині.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

2 січня 1959р. помер уродженець с.Залав’є Теребовлянського району, український етнограф, фольклорист, поліглот Федір Маковський.

фото с. Залав’є.
*******
Відбував арешт і заслання в Іркутську, концтаборах Колими і Магадану. Звільнений 1947 без права проживання у Києві й Західній Україні. Поселився у місті Олександрія (Кіровоградська область), де викладав англійську мову в культурно-освітньому технікумі, керівник хору. Потім переїхав до м. Тульчин (Вінницька область). За порадою Максима Рильського збирав фольклорні та етнографічні матері­али для АН України. Знав кілька мов, грав на багатьох музичних інструментах. Від 1956 жив у м. Теребовля. 2 січня 1959 року помер у Львові. Похований у родинному селі Залав’є. 

Джерело. https://teren.in.ua/2018/01/02/2-sichnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

2 січня 1887р. у Бережанах на Тернопільщині народився Микола Чайковський, математик і педагог.

Син письменника Андрія Чайковського. Ще в молодших класах захопився математикою. Закінчив Віденський університет. Довгий час викладав математику у середніх школах та приватних гімназіях Галичини. Читав лекції у Кам’янець-Подільському та Львівському таємному українському університетах.

Розробляв українську наукову термінологію. «Легко прийти до переконання, добра й одноцільна наукова термінологія необхідна для існування національної культури так само, як одноцільна літературна мова та однопільний правопис, – писав Микола Андрійович у 1924-му. – Ще більше: можна з деяким правом твердити, що для розвитку нашої науки термінологічна справа багато важніша».

Підготував «Систематичний словник української математичної термінології» (1931), «Українську математичну наукову бібліографію», співавтор «Російсько-українського математичного словника» на 12 тисяч термінів (1960). Основні наукові досягнення Микола Чайківського стосуються алгебри і теорії чисел.

У Відні входив до Українського студентського товариства «Січ». Активний член Наукового товариства імені Шевченка. Любив українські народні пісні. В 1919-му, вже будучи відомим математиком, здійснив концертну подорож по Європі у складі Української республіканської капели Олександра Кошиця.

У 1929-му переїхав з Галичини в радянську Україну. Працював в Одеському інституті народної освіти. Однак, у 1933-му заарештований у сфальсифікованій справі Української військової організації і засуджений на 10 років. Реабілітований лише в 1956-му. Повернувся до Львова, працював професором місцевого університету.

Помер 7 жовтня 1970-го, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Джерело.
© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

2 січня 1938р. московити розстріляли Михайла Коссака - Українського композитора, диригента, музикознавця, музичного педагога.

З поміж знаменитих театральних родин України досить відомою є родина Коссаків, що дала мистецтву талановитих музикантів, акторів та режисерів: Василь Коссак, Катерина Рубчакова, Ірина Коссак, Ванда Коссакова-Сорокова, Наталя Сарамага, Марія Костів-Чернявська. Найстаршим у родині був Михайло Коссак, який народився в приміському селі Горішня Вигнанка біля Чорткова в родині самодіяльного диригента хору. Усі діти змалку опанували музичну грамоту, співали в батьківському хорі. Пізніше Василь Коссак (1886-1932) прославився як актор, співак і режисер, Катерина Коссак (1881-1919, по чоловікові Рубчакова) як драматична актриса та співачка.

1892 року, закінчивши чотири класи гімназії в Бучачі, Михайло вступив до Львівської консерваторії на курс диригування, гармонії та інструментовки. Одночасно він працював хористом у львівській оперетковій трупі Ю. Мишковського, а невдовзі став хормейстером. 1896 року, завершивши навчання в консерваторії, Коссак прийшов на роботу в Народний театр товариства «Руська бесіда» (згодом «Українська бесіда»). З невичерпною енергією невтомно працював на театральній ниві, допомагаючи своїм талантом музиканта, згуртував добірний склад театру, писав ноти, укладав музику до п’єс.

Із режисером Й. Стадником уперше на українській сцені (1904-1913) поставив опери «Продана наречена» Б. Сметани, «Роксоляна» Д. Січинського, «Фауст» Ш. Гуно, «Кармен» Ж. Бізе, «Мадам Батерфляй» Дж. Пуччіні, «Травіата» Дж. Верді та ін. Поставив опери Легара, Ф. Оффенбаха, І. Целлера, Й. Штрауса, М. Лисенка, М. Кропивницького.

1909 року Коссак став одним з організаторів запису українських народних пісень, творів Семена Гулака-Артемовського та Миколи Лисенка на платівки. Коли 1914 року почалася Перша світова війна, 40-річного Михайла Коссака призвали в австро-угорську армію. Там він у званні фендрика став військовим диригентом. Підрозділ Коссака був серед частин, оточених військами Росії в Перемишлі. Після капітуляції оточених навесні 1915 року Коссак опинився в полоні. Вже через кілька тижнів він був у Ташкенті. У таборі військовополонених Коссак організував оркестр. 1918 року після укладення Брестського миру, коли військовополоненим дозволили повернутися додому, Коссак вирушив до Львова. Але під час зупинки в Києві Микола Садовський запросив Михайла Косака у свій театр на посаду диригента. 1919 року Театр Миколи Садовського переїхав у Кам’янець-Подільський. Проте Коссак залишився в Києві та став працювати в Театрі музичної драми.

1921 року Михайло Коссак разом із новою сім’єю переїхав у Кам’янець-Подільський. Деякий час він був диригентом у місцевому театрі. Одночасно працював учителем співів і музики в музичній школі. У лютому 1925 року Коссака призначили викладачем другої групи (тобто, асистентом), завідувачем лабораторії музично-вокального мистецтва Кам’янець-Подільського інституту народної освіти (нині Кам’янець-Подільський національний університет).

26 грудня 1937 року Михайла Коссака заарештували. 30 грудня 1937 року Особлива трійка при управлінні НКВС по Кам’янець-Подільській області засудила Коссака до розстрілу. Вирок виконано 2 січня 1938 року. Поховано Коссака на території хутора Загальського в загальній могилі. 10 липня 1989 року прокурор Хмельницької області дійшов до висновку, що Коссака було засуджено необґрунтовано.

Джерело.1.
Література
«Олтар скорботи». театральні діячі України – жертви сталінського терору / автор есе Л. Томашпільська // Вітчизна. – 1996. – № 5-6. – С. 81-82. 

Джерело. 2. https://teren.in.ua/2018/01/02/2-sichnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
*******
Зробив інструментовку опери «Роксолана» Дениса Січинського, написав музику до багатьох вистав, зокрема разом з режисером Йосипом Стадником вперше на українській сцені поставили «Продану наречену» Бедржиха Сметани, «Гальку» Станіслава Монюшка, «Енея на мандрівці» Ярослава Лопатинського, «Євгенія Онєгіна» Петра Чайковського, «Фауста» Шарля Ґуно, «Кармен» Жоржа Бізе, «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні, «Травіату» Джузеппе Верді та деякі опери Миколи Лисенка, Жана Оффенбаха, Франца Легара. Написав музику до вистав «Вій», «Циганка Аза», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Лісова пісня». Був автором романсів, маршів, п’єс для скрипки, обробок народних пісень.

пʼятниця, 1 січня 2021 р.

1 січня 1909р. народився Степан Андрійович Бандера – Український політичний діяч, один з ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху, провідник Організації українських націоналістів.

Степан Бандера (01.12.09 - 15.10.59)

Народився в с. Старий Угринів Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика. В 1919 - 1927 навчався у Стрийській гімназії. На поч. 1922 став членом Пласту, а згодом - Організації Вищих Класів Українських Гімназій.

Після закінчення гімназії намагався виїхати у Чехо-Словаччину для навчання в Українській Господарській Академії у Подебрадах, але не дістав дозволу від польських властей. В 1928 Б., ставши членом Української Військової Організації, отримав призначення спочатку у відділ розвідки, пізніше - пропаганди. 

Одночасно належав до студентської організації Група Української Націоналістичної Молоді, що була тісно пов'язана з УВО. В 1929 Б. вступив в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), з 1931 - член Крайової Екзекутиви ОУН на Західно-Українських-Землях (ЗУЗ), а з червня 1932 - заступник Крайового Провідника і референт пропаганди. В червні 1933 на берлінській конференції ОУН Б. був офіційно затверджений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. Під час зустрічей з Є. Коновальцем Б. виклав власне бачення шляхів розбудови організації та розгортання національно-визвольного руху в Західній Україні. В 1933 Б. спланував і провів шкільну акцію, спрямовану проти спроб польського уряду полонізувати українське шкільництво. Підтримуючи акції протесту Українського Національно-Демократичного Об'єднання проти спланованого голодомору 1932-33 в Наддніпрянській Україні, Б. доручив М. Лемику здійснити замах на радянського консула у Львові. 

В 1934 Б., виконуючи постанову конференції ОУН у Берліні (1933), підготував замах на одного з головних організаторів політики “пацифікації” щодо українського населення Галичини і Волині міністра закордонних справ Польщі Б. Пєрацького. В червні 1934 заарештований і в ході Варшавського процесу 1935-36 і Львівського процесу 1936 був засуджений до смертної кари, згодом заміненої на довічне ув'язнення. З 1936 Б. разом з М. Лебедем, М. Климишиним, Я. Карпинцем, Є. Качмарським, Р. Мигалем та іншими націоналістами перебував у в'язниці “Swięty Krzyż” (“Святий Хрест”) у Варшаві. Після розвалу Польської держави у вересні 1939 звільнений з тюрми. Прибувши до Львова, Б. разом з активом ОУН протягом короткого часу виробив детальний план розбудови мережі ОУН на теренах всієї України. 

В 1939 очолив течію в ОУН, яка стояла в опозиції до методів і тактики діяльності Проводу Українських Націоналістів під керівництвом А. Мельника. 10.2.1940 у Кракові був створений Революційний провід ОУН на чолі з Б., затверджений у квітні 1941 Великим Збором ОУН. Після початку радянсько-німецької війни 1941-45 ОУН ставить своїм завданням відновлення української державності. За розпорядженням Б. були сформовані три похідні групи ОУН (загальна кількість 6 тис. чол.), Дружини Українських Націоналістів (складалися з військових частин “Нахтігаль” і “Роланд”), організовано редакції газет. 30.6.1941 ОУН (під проводом Б.) проголосила у Львові відновлення на західноукраїнських землях української державності і сформувала орган крайової влади на чолі з Стецьком Ярославом - Українське Державне Правління. 6.7. 1941 Б. був заарештований окупаційними властями і після відмови скасувать акт відновлення Української держави ув'язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен. У цей же час брати Б. були кинуті до німецького концтабору Освенцім, де загинули в 1942. Після звільнення з концтабору військами союзників Б. внаслідок постійної загрози арешту радянськими спецслужбами був змушений змінювати місце перебування. Жив в Інсбруку, Зеєнфельді, Мюнхені. В лютому 1946 (за іншими даними - в 1947) Б. очолив провід Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). У грудні 1950 (за іншими даними - в серпні 1952) внаслідок розходження з питань стратегії і тактики визвольного руху з Крайовим Проводом ОУН Б. відмовився від посту голови Проводу ЗЧ ОУН. В 1953-54 намагався врегулювати відносини між українськими еміграційними угрупуваннями і досягти консолідації всіх націоналістичних сил за кордоном. В 1956 на Конференції 3Ч ОУН Б. знову був обраний головою Проводу. В наступні роки активізував роботу по налагодженню зв'язків з націоналістичним підпіллям в Україні і формуванням нової нелегальної структури ОУН на українських землях. Ця організаційна діяльність Б. серйозно занепокоїла керівництво СРСР. 
15.10.1959 у Мюнхені агент КДБ Б. Сташинський пострілом із спеціально виготовленого пістолету (стріляв ампулами з ціаністим калієм) вбив Б. Похований на кладовищі у Мюнхені. Б. автор декількох праць, в яких ґрунтовно розроблено теологічні і теоретичні засади українського націоналізму, зокрема “Перспективи Української Національної Революції” (1958) та ін.

Джерело. oun-upa.org.ua

Цей день в історії УПА - 1 січня.

Чота Володимира Дашка "Марка" із сотні "Бурлаки"
********
1945 рік
На шляху неподалік селища Торчинськ на Волині повстанці підірвали дерев’яний міст і зрізали 21 телеграфний стовп.

Двоє повстанців загинули в бою з московитами у селі Крушельниця на Львівщині.

У селі Остап’є на Тернопільщині повстанці знищили фінансового агента.

1946 рік
Відділ УПА-Захід раптовим наскоком на дільницю винищувального батальйону в селі Онишківці на Тернопільщині захопив станковий і два ручних кулемети.

Вночі в селах Нижня Липиця і Серники на Станіславщині повстанці розклеїли антирадянські листівки.

1947 рік
У селі Хищевичі на Львівщині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного важко поранили.

Пошукова група полку внутрішніх військ захопила криївку в селі Новий Острів на Дрогобиччині. Захоплені в полон станичний ОУН «Швагер» та його заступник.

У селі Калинів на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД. Захопленого в полон міліціонера невдовзі відпустили.

1948 рік
У селі Войниця на Рівненщині повстанці спалили колгоспні будівлі.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Шумляни на Тернопільщині. Повстанець, що перебував всередині, поранив військового і підірвався гранатою.

У селі Кип’ячка на Тернопільщині повстанці спалили документи сільради.

На хуторах біля села Рясники на Рівненщині повстанці знищили двох військових МВД.

1949 рік
Під час бою з московитами у селі Лука на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Ярослав Шешків – «Остап».

У селі Поруби на Львівщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

1 січня 1919р. Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою урядовим законом проголосила автокефалію Православної Церкви в Українській Народній Республіці. Міністром культів і віросповідань був Іван Липа.

Іван Липа, міністр культів та віросповідань в уряді Петлюри.
*********
Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» визначав, що Верховна церковна влада в Україні позбавляється будь-якої залежності від Всеросійського Патріарха і переходить до Всеукраїнського церковного собору.

Між соборами справами церкви має займатися незалежний від Всеросійського патріарха Український церковний Синод, який складатиметься із двох єпископів, одного протоієрея, одного священика, одного диякона, одного священика від військового відомства та трьох мирян. До компетенції Святого Синоду належать справи релігії, адміністрації, матеріального постачання, навчання, перевірки та судів.

На засіданнях Святого Синоду мав бути присутній представник уряду, чиїм обов’язком був нагляд за дотриманням законів держави, впровадження рішень Синоду, що не порушують інтересів Республіки.

Усі витрати на утримання урядового складу Автокефальної Української Церкви покладалися на Державну Скарбницю.

Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» став одним із перших законодавчих актів Директорії після прибуття до Києва. Він став серйозним поштовхом для розвитку процесів створення української національної православної церкви і позбавлення її впливу РПЦ, які розпочалися після лютневої революції 1917 року. Головних противників автокефалії — Київського митрополита Антонія (Храповицького), який замінив розстріляного більшовиками митрополита Володимира (Рождественського), та архієпископа Волинського Євлогія – було заарештовано і вислано до Василіянського монастиря у Галичині. 

Міністр культів та віросповідань в уряді Петлюри Іван Липа розпочав підготовку до нового Всеукраїнського Православного Церковного Собору. Але реалізувати ці плани не вдалося: уже наприкінці січня – на початку лютого 1919 року влада Директорії залишила Київ. Лише в жовтні 1921 року Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви і обрав її митрополитом Василя Липківського.

Джерело. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Станом на 1 січня 1940 року, за вказівкою керівництва НКВД, у Тернопільській обл. затримано та ув’язнено 486 учасників «контрреволюційних» організацій.

З них 316 – віком до 30-ти років, які нібито готували збройне повстання проти радянської влади.

Джерело
https://teren.in.ua/2020/01/01/v-istoriyi-ternopilshhyny-3-31/

1 січня 1941р. в бою з московитами в рідному селі Жизномир Бучацького району загинув окружний провідник ОУН Чортківщини, політв’язень польських тюрем Володимир Гуляк «Варнак».

Пам'ятник у селі Жизномир «Борцям за волю України»
********
Володимир Гуляк народився 1912 року в селі Жизномирі (Бучацького повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Бучацького району Тернопільської області, Україна) в селянській сім'ї. 

Батько загинув на початку Першої світової війни в Італії, залишивши сиротами трьох синів: Михайла (нар. 1910), Володимира (нар. 1912) і Юліана. Мати вийшла заміж вдруге за Степана Гаврилюка і в сім'ї народилося ще троє дітей: Ольга (нар. 1924), Іван та Марія. Родина володіла 25-ма моргами поля і 5-ма — лісу.

Член ОУН, політв'язень польських тюрем, зокрема з 1938 по вересень 1939. Займав посаду окружного провідника Чортківщини.

Напередодні Нового року разом з братом Іваном (псевдо «Орлик») заквартирували у криївці в ґазди Василика. Сподіваючись, що енкаведистів не буде, вийшли до хати. Вранці почалась облава, Володимир зміг вибратись на волю, побіг на город, однак за 100 м до яру його «скосила» ворожа куля — «Варнак» загинув у бою з військами НКВС 1 січня 1941 року в рідному селі. Тіло більшовики саньми вивезли до Бучача. Мати просила віддати його для поховання, однак почула звинувачення у вихованні «бандита» та відповідь, що енкаведисти самі його поховають. 

четвер, 31 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 31 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ліворуч перший – провідник V-го району ОУН Степан Куцик – «Орлик», біля нього – Михайло Протиняк (можливо, «Чорний» або «Місько»), стрілець боївки СБ із села біля Устрік Дол. (Ясеня або Гошева), стоїть «Бистрий» з Лодини коло Устрік Долішніх, західна Бойківщина.
********
1944 рік
Командир сотні «Лісовики» УПА-Захід Іван Юхнович – «Кок» загинув у бою з загоном НКВД біля села Шумляни на Тернопільщині.

1945 рік
Чота сотні «Переяслави» УПА-Захід біля села Язениця (відселене і зруйноване радянською владою після Другої світової війни) на Львівщині підірвала потяг, який перевозив полк прикордонних військ. Знищені 40 військових.

Сотня «Дружинники» УПА-Захід у селі Білка Підкарпатського воєводства Польщі знищила державний спиртозавод.

У райцентрі Яворів на Львівщині троє повстанців знищили провокатора московитів.

1946 рік
У бою з московитами у селі Лужок на Дрогобиччині загинув підпільник Іван Орищак – «Карпо».

1947 рік
Надрайонний провідник ОУН «Ярема» і ще один повстанець загинули під час бою з московитами біля села Джурів на Дрогобиччині.

1948 рік
У бою з московитами у селі Підлипці на Львівщині загинув повстанець Володимир Андрущишин – «Дубовий».

1949 рік
У боях з московитами у селах Козьова і Поріччя Задвірне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі Марія Яремчук – «Груша».

1951 рік
Підпільник Григорій Шкіринець – «Петрусь» наскочив на опергрупу МГБ у селі Верхня Рожанка на Дрогобчичині і загинув у бою.

1954 рік
У райцентрі Буданів на Тернопільщині повстанці вночі накинули зашморг на пам’ятник Леніну та причепили антирадянську листівку.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

31 грудня 1877р. народився Гнат Хоткевич, Український письменник, музикант, історик, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

Найбільше Гнат Хоткевич відомий як автор блискучих оповідань, повістей, романів, п’єс. Але це була надзвичайно і різнобічно обдарована людина: композитор, бандурист-віртуоз, етнограф, музикознавець, співак, актор.
Гнат Хоткевич (псевдонім Гнат Галайда) народився в сім’ї поляка-міщанина Мартина Хоткевича та української селянки з Сумщини Ольги Кривоногової.

1894р. з відзнакою закінчив Харківське реальне училище; 1900р. — технічний факультет Харківського технологічного інституту. Якийся час працював інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці.

Першим у світі (на 30 років раніше за американців!) розробив проект дизельного потяга.

1906р. переїхав до підавстрійської Галичини – через переслідування за участь у політичних страйках. Мешкав у Львові, згодом – у Криворівні. Концертував зі скрипкою та бандурою на теренах Галичини й Буковини.

1912р. оселився у Києві й поринув у мистецьке середовище: читав лекції, редагував літературний журнал «Вісних культури і життя», виступав у концертному циклі «Вечір бандури».

1915р. через активну громадську діяльність був висланий з України, мешкав до 1917р. у Воронежі.

Більшовицьких ідей не поділяв і до більшовиків не пристав. У 1920–1928р.р. викладав українські мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі на Харківщині, до 1932р. навчав грі на бандурі у Харківському музично-драматичному інституті. 1928-32р.р. очолював Полтавську капелу бандуристів.

Любов до України та всього українського, спілкування і творчість українською були і для царської, й для більшовицької влад неабияким приводом знищити людину. Репресії проти «українських націоналістів» набирали шалених обертів. Особливо після того, як 1933р. наклав на себе руки Микола Скрипник, який на посаді наркома освіти активно провадив політику українцізації. Г.Хоткевич втратив роботу, його твори офіційно заборонили. Пекельний подих НКВС відчував за собою дедалі виразніше.

На додачу в 1934-му дістав тяжкі травми, потрапивши під поїзд.    

Влітку 1938р. Гната Хоткевича заарештували. 29 вересня «трійка» НКВС засудила його до розстрілу – «за участь у контрреволюційній організації». 8 жовтня Г.М.Хоткевича стратили.

Письменника реабілітували 11 травня 1956р. По десятьох роках вийшли друком його «Твори у двох томах»…   

Літературна діяльність Гната Хоткевича почалася 1897р. з публікації — у львівському журналі «Зоря» — оповідання «Грузинка». Мали значний успіх його новела «Різдвяний вечір», збірка «Гірські акварелі», цикл оповідань «Гуцульські образки», роман «Берестечко» та інші твори, в тому числі — драматичні. Справжній шедевр Хоткевича — романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (вийшов 1911р.з ілюстраціями автора).

Хоткевич-мистецтвознавець був автором наукових розвідок про життя і творчість Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Ольги Кобилянської, Івана Франка; ґрунтовних праць «Музичні інструменти українського народу», «Народний і середньовічний театр у Галичині», «Театр 1848 року». Також йому належать переклади творів В.Шекспіра, Ф.Шіллера, В.Гюго, Ж.-Б.Мольєра.   

Високу оцінку критиків та читацтва отримали драматичні твори Гната Хоткевича: «На залізниці», «О полку Ігоревім», тетралогія «Богдан Хмельницький». Варто зазначити, що, всупереч офіційному (як імперському, так і більшовицькому) тлумаченню Переяславської угоди, Хоткевич у своїй тетралогії засуджує її як документ, котрий призвів до російського поневолення України.

Попри те, що для більшовиків Г.Хоткевич був «ідейно ворожим», його творчість у читачів надзвичайно популярною: протягом 1928-32р.р. світ побачили його «Твори» у 8 томах. Однак останній роман «Довбуш» та тетралогія про Тараса Шевченка так за життя письменника і не були надруковані…   

 Гнат Хоткевич зробив великий внесок у розвиток українського театру. Ще за студентських років він створив у Деркачах сільський театр. На чолі студентського театру гастролював Слобожанщиною. 1903р. організував перший в Україні робітничий театр, який упродовж трьох років дав понад 50 вистав – здебільшого з української класики. 

Перебуваючи в Галичині, Г.Хоткевич заснував у с.Красноїлля Гуцульський театр, для котрого написав п’єси «Довбуш», «Гуцульський рік» та інші.

Хоткевич створив кількадесят кіносценаріїв. Спробував себе і в акторстві: зіграв роль кобзаря Кирика у фільмі «Назар Стодоля». 

Хоткевич-музикант віртуозно грав на скрипці, фортепіано, а особливо – на бандурі. Професійно співав баритоном. Як соліст-бандурист побував з концертами майже у всіх великих і менших містах України. На основі народного стилю гри, притаманного слобожанським бандуристам, Г.Хоткевич видав підручник та кілька посібників з гри на бандурі й створив власну – відому як Харківська – школу бандуристів, виховавши цілу низку талановитих виконавців.

Полтавська капела бандуристів на чолі з Г.Хоткевичем стала першим радянськисм колективом, який отримав контракт на гастролі Північною Америкою.

Гнат Хоткевич-композитор написав понад 600 музичних творів: великоформатних – для бандури та оркестру; струнних квартетів, романсів, твори для хору, для голосу в супроводі фертепіано. Народними вважаються й виконуються багатьма музикантами та колективами твори Г.Хоткевича: «Поема про Байду», «Буря на Чорному морі», «Невільничий ринок у Кафі», «Осінь», «Нечай», «А в полі корчомка», «Про смерть козака-бандуриста».  

Від 1998р. в Харкові раз на три роки відбувається Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича. У конкурсі беруть участь бандуристи, бандуристи-співаки, кобзарі, цимбалісти, сопілкарі. 

Автор. Олена Бондаренко
Джерело. https://ridna.ua/2019/12/31-hrudnya-1877-roku-narodyvsya-hnat-hotkevych-ukrajinskyj-pysmennyk-kompozytor-banduryst/

середа, 30 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 30 грудня.

*********
1943 рік
Відділ УПА атакував угорський загін, що грабував населення в селі Мощаниця на Рівненщині. Знищені полковник, лікар, 4 офіцери та понад 20 вояків, ще 10 поранено. У перестрілці загинули троє повстанців, шестеро отримали поранення. Ворог спалив близько 20-и господарств, забрав у полон багато цивільних і, в результаті нападу, відступив із села.

1944 рік
Внаслідок потужної атаки об’єднаного загону УПА-Захід проти відділів НКВД звільнено від радянської влади село Космач на Станіславщині. В результаті багатогодинного бою знищено та поранено кілька сотень військових.

1945 рік
Повстанці підірвали залізничну колію неподалік села Хриплин на Львівщині. Зійшли з рейок локомотив і два вагони товарного потягу.

1946 рік
У бою з загоном МВД у селі Труханів на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Славко Гещин – «Блакитний» і ще троє повстанців.

1947 рік
Колишній командир сотні «Хорти» УПА-Захід Казимир Яворський – «Бей» загинув у сутичці з загоном МВД у селі Кадобна на Станіславщині.

1948 рік
У селі Країв на Рівненщині підпільники знищили уповноваженого райкому КП(б)У – організатора колгоспів.

1949 рік
У селі Тисів на Станіславщині повстанці спалили клуб.

Міністр держбезпеки УРСР генерал Ковальчук звернувся до повстанців із закликом про явку з повинною, що стало сьомим подібним актом радянської влади до членів ОУН та УПА. Тим, хто погодиться, обіцяно звільнення від кримінальної відповідальності, можливість вільного вибору місця проживання, допомога у працевлаштуванні та сприяння у поверненні із заслання їх сімей.

1950 рік
Пошукова група МВД захопила хату-криївку в селі Верхня Рожанка на Дрогобчичині. В результаті нападу загинули господарка хати та один повстанець.

Підпільник Василь Дик загинув під час зіткнення з загоном МВД у селі Кропивник на Дрогобиччині.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

30 грудня 1975р. помер Іван Липовецький, сотник Армії УНР, кооператор, член персонального відділу штабу УНА, редактор і видавець (підполковник в еміграції).

Друкарня 6-ї Січової стрілецької дивізії в таборі для інтернованих у Щепйорно (Польща). Справа наліво: начальник культ-освітнього відділу дивізії і табору, сотник Микола Битинський, завідувач друкарні Іван Липовецький, редактор і коректор "Українського сурмача", сотник Олекса Костюченко (сидить). Щепйорно, Польща. 1923 рік. Фото: geroika.org.ua.
****
Іван Липовецький, (1924 - 1975), фото 1950-х років. Фото: you-books.com
***
Народився 24 березня 1924-го в Рівному Закінчив комерційне училище, навчався у Київському комерційному інституті. 1916-го був мобілізований до армії, служив у 83-й артилерійській бригаді. Згодом закінчив 4-ту Київську школу прапорщиків (1917). Останнє звання у російській армії – прапорщик.

З кінця 1919 року служив у Корпусі Січових стрільців Дієвої армії УНР, був членом редколегії часопису «Український Стрілець». У 1920 році – у 6-й Січовій дивізії Армії УНР, був керівником дивізійної друкарні та видавництва.

З 1923-го жив на еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу комерційну школу, працював у польській Головній статистичній управі. Був членом редколегії часопису «На чужині».

З 1944-го на еміграції у Західній Німеччині. Видавав часописи «Наше Життя», «Юні Друзі», «Господарсько-Кооперативний Часопис» тощо. З 1952 р. жив у Канаді. У 1959–1970 рр. очолював Союз бувших вояків-українців у Канаді. Видавав часопис «Дороговказ». Помер та похований у Торонто. 

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/30/1975-pomer-ivan-lypoveckyy

вівторок, 29 грудня 2020 р.

Степан Йосипович Коваль (псевдо: «Рубаш», «Рубащенко» («Рубашенко»), «Бурлака», «Юрко», «Юрій») — командир загону «Котловина» у ВО «Турів» (1943—1944).

Коваль Степан Йосипович (03.01.1914 р., с. Корчин Радехівського р-ну Львівської обл. – 7 березня 2001 р., м. Івано-Франківськ). – хорунжий УПА (від 31.08.1944 р.). Псевдо: «Рубаш», «Рубашенко», «Рубащенко», «Бурлака», «Юрко», «Юрій». Курінний УПА

З родини селян-середняків. У 1930 р. здобув середню освіту в сільській школі. Від 1930 р. навчався на дяка. З 1933 р. став активним симпатиком ОУН. Мав хист до співу, відвідував хоровий і драматичний гуртки "Просвіти", диригував у хорі. Служив у Війську Польському в артилерії впродовж 1936-1938 рр. Звідти за "читання української літератури" і демонстрацію "обурення пригнобленням українців" потрапив до польської в'язниці на строк 5 р. У вересні 1939 р. вийшов з тюрми. Побоюючись арешту новою радянською владою нелегально перейшов на територію Генерал-губернаторства. До червня 1941 р. перебував у Грубешівському повіті Люблінського воєводства (нині - Польща). Жив у с. Жужель і містечку Долматів. Організував там молодіжні парамілітарні організації "Січі", працював на млині і в продовольчому відділі.

Влітку 1941 р. прибув до Львова з похідними групами ОУН(б). За радянськими даними, відмовився працювати поліцаєм у Львові, переїхав до Луцька і розпочав навчання у німецькій сільськогосподарській школі "Ландвіртшафт". Як свідчить П. Содоль, С Коваль після прибуття з похідними групами був призначений заступником к-ра навчального куреня, згодом реорганізованого у сільськогосподарську школу. Як згадує сотник УПА В. Новак, з липня 1941 р. Коваль став заступником к-ра куреня "Відділ окремого призначення ім. Є. Коновальця". Згодом німці перепрофілювали цей підрозділ на господарську школу. Далі С.Коваль вступив у нелегальну ланку ОУН(б), якою керував Г.Кузьма ("Мороз").

З вересня 1941 р. (за ін. даними – з осені 1942 р.) очолював школу. Проводив нелегальний вишкіл оунівських кадрів. Влітку 1942 р. одружився з Косюк Ольгою. 20 березня 1943 р. вихованців своєї школи (300-320 чол.) перевів до УПА, захопивши всю зброю (100 гринтівок). За це німці спалили будинок і забрали все майно сім’ї дружини Коваля. 1—13 червня 1943 р. брав участь у здобутті від німців м. Колки. Влітку командував сотнею УПА "Богдана". Сотня брала участь в боях з німцями в с.с. Гірка Полонка і Котів, здійснювала відплатну акцію на польську колонію Пшебраже (за те, що поляки знищили українське с. Красний Сад у Сенкевичівському р-ні), у середині 1943 р. воювала з радянськими партизанами у Крижинському лісі, між с. Берестяни і м. Цумань, у р-ні с.с. Черниж і Журавичі. З літа або листопада 1943 – до осені 1944 - к-р загону «Котловина» («Хвастівський») групи "Турів" з базою в Колках (бл. 300 чол. на поч. осені 1943 р., 600 чол. станом на поч. весни 1944 р.). 

У січні або лютому 1944 р. загін «Котловина», розбившись на дрібні підрозділи, перетнув лінію фронту. Після того загін підпорядковано групі «Заграва» і перейменовано на «Хвастівський». 22 квітня 1944 р. «Юрій» передав командуванням загоном «В. Чорноті» у складі відділів «Стріли», «Залізняка», «Орла», «Кореня», «Жука», «Ярмака», «Богуна», «Лева», «Узбека», «Гриця», «Ігоря» (з останніми 4-рма на той момент не було зв’язку), підстаршинською школою і шпиталем (це за даними «Акта передачі «Хвастівського загону», а за даними нотаток «Клима Савура» щодо чисельності загонів УПА, то загін «Рубаша» на квітень після переходу фронту налічував усього 1 сотню – 120 чол.

Ймовірно в 1-му випадку перелічено всі підрозділи, які номінально входили в загін, але після переходу фронту не змогли з’єднатися назад). До кінця 1944 р. загін він постійні бої з радянськими військами. Від червня 1944 р. до осені 1945 р. – ад’ютант (керівник почту) к-ра ЗГ № 33 («Завихост»), провідника ПЗК І. Литвинчука, наприкінці 1944 р. призначений заступником І.Литвинчука. На переломі 1944 р. і 1945 р., щоб урятуватися від постійних переслідувань радянських військових підрозділів, С.Коваль створив при своєму загоні спецгрупу, яка відвертала на себе увагу ворогів, у той час як кістяк відділу відходив у безпечне місце. 

Керівник персонального (з 1 листопада 1944 р.), контррозвідувального відділу ЗГ УПА № 33 («Завихост»), к-р відділу «Азіати» (до його розформування в червні 1945 р.). Тоді виглядав так: «середнього зросту, кремезний, лице продовгувате, поголене, волосся русяве, довге, зачісував його назад», носив англійську військову форму, одягався у зелену шинель, френч, галіфе, пілотку, чоботи, при собі завжди мав «пістолет і німецький автомат». 

На початку 1945 р. Коваль брав участь у рейді по Голобському, Маневицькому, Камінь-Каширському, Цуманському, Колківському р-нах Волинської обл. для відновлення тамтешньої оунівської мережі. Був звинувачений у зв'язку з МДБ і заарештований СБ, проте зміг утекти з-під варти. Відтак, покинув УПА і восени 1945 р. переїхав на свою «малу батьківщину», в с.Корчин Радехівського р-ну Львівської обл., де переховувався як від СБ ОУН(б) (за вказівкою «Дубового" СБ-іст "Підкова» знищував усіх підозрілих стрільців УПА), так і від радянської влади. Наступного року в Зубкові на Сокальщині придбав собі посвідчення переселенця (у 1944-1946 рр. якраз ішло переселення українців з польських на українські території) на ім'я Литвина Дмитра Петровича.

Далі влаштувався регентом церковного хору в с Долматів. 1948 р. одружився вдруге, з Дарією Боднаровською. З 1949 р. до 1954 р., вже як повноправний громадянин СРСР, працював художнім керівником Станиславівського районного будинку культури, територіально розміщеному с. Микитинці (вул. Зарічна 75а); «неодноразово одержував подяки і нагороджувався грамотами». До сьогодні у с. Микитнці веде свою активну творчу діяльність народний аматорський хор "Первоцвіт", керівником якого тривалий час був Степан Коваль. Якимось чином був розконспірований «органами». 

У 1954 його засудив військовий трибунал Прикарпатського ВО на 10 років ВТТ за ст. 54-4 і 54-11 Кримінального кодексу УРСР. (Матір Коваль Софію Миронівну і сестру Коваль Ольгу Йосипівну виселили у віддалені області СРСР ще у 1951 р.). Коваль відбував покарання 2 р. і 8 міс. За зразкову поведінку його достроково звільнили, а в 1956 р. зняли судимість. Повернувся до Івано-Франківська, де працював диригентом і учителем. 1985 р. вийшов на пенсію. За висновком Волинської обласної прокуратури від 15 вересня 1992 р. реабілітований.

Джерело.
ДЖЕРЕЛО: http://henrik-kvinto.livejournal.com/2455.html та http://www.geroi.if.ua/content&content_id=29

Цей день в історії УПА - 29 грудня.

*********
1944 рік
31 воїн куреня УПА-Південь загинув у бою з оперативною групою НКВД у селищі Барарівка (нині Варварівка) на Кам’янец-Подільшині.

Відділ УПА-Захід у засідці на шляху біля села Турка на Дрогобиччині знищив фельд’єгеря, який супроводжував 40 пакетів таємної кореспонденції.

1945 рік
Чота сотні «Дружинники» УПА-Захід атакувала міліцейську дільницю в селі Якторів на Львівщині. Знищені капітан і лейтенант НКВД.

На залізничному перегоні неподалік села Холоюв на Львівщині повстанці підірвали міну під потягом. Зійшли з рейок чотири вагони пасажирського потягу.

1947 рік
Рятуючись від полону під час облави загону МВД біля села Прошова на Тернопільщині прийняла смертельну отруту референт Українського Червоного Хреста Павлина Стебельска – «Оля».

Двоє повстанців загинули в бою з московитами у селі Букове на Дрогобиччині.

1948 рік
У засідці біля села Підвисоке на Станіславщині повстанці знищили сержанта і важко поранили рядового оперативної групи МВД.

Під час облави загін МВД захопив криївку біля села Козаківка на Станіславщині. Завдяки щільному вогню повстанці змогли відступити і підпалити криївку. Пропагандист Центрального проводу ОУН Богданна-Марія Світлик – «Доля» поранила офіцера МВД і сама загинула в бою.

У селі Почапинці на Тернопільщині підпільники спалили сільську раду і роззброїли охорону. Здобуто автоматичну гвинтівку.

1950 рік
Опергрупа МГБ захопила криївку біля села Унів на Львівщині. Троє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір і загинули в перестрілці.

1951 рік
Троє повстанців загинули в бою з московитами у селі Яроповичі на Житомирщині, зокрема референт окружного проводу ОУН «Артем».

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

Штуль Олег Данилович (Штуль-Жданович) - Український політичний і військовий діяч.

Олег Данилович Штуль (псевдоніми „Шуляк”, „Жданович”) народився 1 липня 1917 р. у с. Лопатичі Овруцького повіту (нині Олевський район Житомирської області) в родині священнослужителя Данила Івановича Штуля. Тут, на житомирському Поліссі, пройшли роки його дитинства.

О. Штуль навчався у Крем’янецькій духовній семінарії та Варшавському університеті. Зі студентських років був активним членом українських організацій, займався публіцистикою, співпрацював з українськими періодичними виданнями, зокрема з „Вісником” Д. Донцова. У другій половині 1930-х рр. познайомився та підтримував дружні зв’язки з О. Телігою і Є. Маланюком. Із 1939 року О. Штуль став членом Організації українських націоналістів, перебував у складі культурної реферантури, яку очолював О. Ольжич.

У період Другої світової війни О. Штуль-Жданович був членом похідної групи ОУН А. Мельника, входив до складу редакційного колективу київського часопису „Українське Слово”, з весни 1943 р. був постійним представником мельниківської Організації при штабі військових формувань Тараса Бульби-Боровця – Української повстанської армії та Української народної революційної армії. Від імені мельниківців входив до верховного органу УНРА – Політичної Ради; Працював у редакції газети „Оборона України”. 19 листопада 1943 р. О. Штуль-Жданович разом з Т. Бульбою-Боровцем розпочав переговори з німецькими військовими органами стосовно втілення в життя основних положень меморандуму Головної Команди УНРА. Проте німці, направивши представників делегації УНРА наприкінці листопада 1943 р. до Варшави, а згодом до Берліна, приймають рішення про їх арешт та ув’язнення до концентраційного табору Заксенхаузену. О. Штуль-Жданович і Т. Бульба-Боровець були звільнені лише у другій половині 1944 р. під час формування Українського національного комітету.

У післявоєнний період О. Штуль-Жданович активно займався громадською, політичною, видавничою і публіцистичною діяльністю. Із 1948 р. він став головним редактором друкованого органу ОУН А. Мельника газети „Українське Слово” в Парижі, паралельно очолюючи реферантуру преси й інформації Проводу українських націоналістів. Після смерті А. Мельника з листопада 1964 р. був обраний Головою ПУН. Перебував на цій посаді до самої смерті.

О. Штуль-Жданович – автор численних наукових і публіцистичних статей з теорії та практики українського національно-визвольного руху. Протягом усього життя він „... стремів до знайдення синтези української дійсності, до реалізації здорової консолідації українського політичного, громадського і церковно-релігійного життя”.

О. Штуль-Жданович помер 4 листопада 1977 р. у Торонто. Похований у США на православному цвинтарі Баунд-Брук.

Галузь: 
український політичний та військовий діяч, борець за незалежність України
Рік народження: 
1917

Джерело. http://lib.zt.ua/ua/outstanding/node/267

29 грудня 1724р. у казематах Петропавлівської фортеці помер Павло Полуботок – наказний гетьман Лівобережної України.

Павло́ Полубо́ток (1660 (?) — 29 грудня 1724) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1722—1724). Представник козацького роду Полуботків. Син Леонтія Полуботка. Чернігівський полковник. Один з лідерів автономістської партії. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.
Ранні роки
Павло Полуботок народився близько 1660 року на родинному хуторі Старополуботівський (Полуботівка), нині смт.Шрамківка в заможній козацькій родині. Прадід Ярема Полуботок був мешканцем Чернігова і 1637 року виконував обов'язки райця чернігівського магістрату. Батько Леонтій Полуботок послідовно служив писарем та сотником Чернігівського полку, а згодом — бунчужним, генеральним осавулом і переяславським полковником.

В 1670-х роках Павло Полуботок навчався у Києво-Могилянській академії. 1680 року він одружився із Єфимією Самойлович, племінницею Івана Самойловича. Після закінчення академії Полуботок служив у Війську Запорозькому як військовий товариш Чернігівського полку, а згодом отримав ранг значкового товариша.

1692 року, в ході слідства у справі ченця Соломона, гетьман Іван Мазепа звинуватив батька і сина Полуботків у державній зраді. Леонтія визнали винним, позбавили полковницької посади та конфіскували частину маєтків на користь гетьманської скарбниці. Проте на початку 18 століття Павло Полуботок повернув собі ласку гетьмана. 1703 року Мазепа затвердив за ним землеволодіння у Чернігівському полку, а 1705 року дав згоду на його обрання чернігівським полковником.

1708 — 1721
1708 року, в ході Північної війни, Павло Полуботок не підтримав виступ Івана Мазепи проти московського царя Петра І. 6 грудня того ж року на Глухівській раді, організованій промосковською козацькою старшиною, він був одним із претендентів на гетьманство. Проте булава дісталася Івану Скоропадському, а кандидатуру Полуботка відхилили через побоювання Петра І:Начальники малоруські зібрали негайно Раду, що складалася з козаків, з їхніх начальників і поспольства, і подали государеві призначених кандидатів, найгідніших людей з найперших полковників своїх, чернігівського, Павла Полуботка, стародубського, Івана Скоропадського, бути гідними. Государ, з них вибрав і призначив в гетьмани останнього, людину надійну і заслужену, а про Полуботка сказав: «Цей дуже хитрий; він може Мазепі уподібнитися». Тому, листопада 7 числа, на тій Раді, що зібралася, загальними голосами того Скоропадського і вибрали... 

Оригінальний текст (рос.)
24 листопада 1708 року замість гетьманського уряду Петро І надав Полуботку села небожа Мазепи, Івана Обидовського[5]. Через місяць він отримав від царя Любеч з околицями і частину володінь самого Мазепи та Пилипа Орлика[6].

На підвладних землях Павло Полуботок розгорнув активну господарчу діяльність. Він розвивав промисловість, будуючи млини, ґуральні, гути і рудні, і наповнював власну скарбницю, торгуючи зерном і тютюном. На виручені кошти Полуботок скуповував нові маєтки у Гадяцькому, Лубенському, Ніжинському, Охтирському, Сумському і Чернігівському полках. На початок 1720-х років він був одним із найбільших землевласників в тогочасній Гетьманській і Слобідській Україні. Полуботку належало близько 2 тисяч селянських дворів, садиби у Чернігові, Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах. Він мав невелику бібліотеку, колекцію картин, ікон та зброї. За свідченням Якова Марковича, Полуботок цікавився історією і упорядкував котротку «Кроніку», що охоплювала події в Україні протягом 1452—1715 років. Він також був покровителем чернігівського Вознесенського собору.

1722 — 1724
1722 року Павло Полуботок був призначений наказним гетьманом 10-тисячного козацького загону, який за указом Петра І, працював на будівництві Ладозького каналу. Будівництво були непопулярними серед козаків через зневажливе ставлення влади, несприятливий клімат, погане забезпечення продовольством, хвороби та високу смертність.

В першій половині 1722 року, Полуботок виконував обов'язки наказного гетьмана Війська Запорозького за відсутності Івана Скоропадського. Після смерті останнього, 4 липня 1722 року, козацька старшина обрала Полуботка наказним гетьманом ще до оголошення нових виборів.
Малоросійська колегія
28 червня 1722 року Петро І створив у Глухові Малоросійську колегію на чолі з президентом Степаном Вельяміновим для керування справами Гетьманщини.
16 квітня 1723 року указом Петра І розширено повноваження Малоросійської колегії за рахунок звуження повноважень гетьмана.

Гетьман
Реформа судочинства:
19 серпня 1722 року Полуботок видав універсал, який
1) забороняв зловживання світських і духовних можновладців щодо осіб козацького стану:« абы пани полковники, панове старшина полковая, сотники, державци духовніе й свіцкіе, атамани й прочіє урядники й отнюдь нихто не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждати й употребляти, но міют они, козаки, при своих свободах зостаючи, толко войсковіе, чину их козацкому пристойные... отбувати й исполняти услуги »

2) передбачав реформу судочиства, а саме визначав порядок суддових апеляцій та регламентував процес судочинства:« А суди везді... со всяким надлежащим устроити порядком, жебы не сам [полковник] й не один суддя, але в присудствіи и другой старшины тамошней, також без-урядовых, только бы честных й разумных особ... справи судовые в судебной избі размотрувал й рішал бы обще-совістно, по истине, як право и самая слушность указывает... »

Фінансова реформа:
Подання Сенату Російської Імперії колективних клопотань та чолобитних від імені старшини, козаків і посполитих з вимогою скасувати фінасове підпорядкування Гетьманщині Малоросійській колегії.
Саботаж фінансові розпорядження Малоросійської колегії.

Соціальні
Гальмування інкорпораційної реформи восени 1722 року за відсутності Петра І.
Скасування через Сенат постанов Вельямінова.

Арешт
22 травня 1723 року — Полуботка із старшиною викликали до Петербурга «для ответу» за організацію антиросійської діяльності і підбурювання народу проти царя.
23 червня 1723 року — Петро І заборонив указом проводити нові вибори гетьмана.
вересень 1723 року — розпочалися допити Полуботка і старшини в Таємній канцелярії. Полуботок пропонує замінити Малоросійську колегію Генеральним судом в семи персонах.
Данило Апостол і старшина привозять до Петербурга від імені всього Війська Запорозького Коломацькі чолобитні, в яких просять дати дозвіл на проведення гетьманських виборів та ліквідувати податки, впроваджені Малоросійською колегією.
10 листопада 1723 року — розгніваний Петро І наказав ув'язнити Полуботка, старшину і всіх, хто допомогав їм, до Петропавлівської фортеці, середина 1724 року — справу Полуботка віддано на розгляд Вищого суду.
29 грудня 1724 року, близько 15:00 — Полуботок помер від хвороби в камері. Похований на цвинтарі церкви Святого Сампсонія Прочанолюбця за Малою Невою в Петербурзі 17 лютого 1725 року — вістка про смерть Полуботка досягла Гетьманщини після повернення прислуги покійного гетьмана.
17 лютого 1725 року — в глухівській церкві відправлено панихиду по Полуботку. За народними переказами.

Гетьманство
Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим. Старшина через особливу репутацію порушила клопотання про дозвіл обрання нового гетьмана, але на це прохання довго не було відповіді, і коли старшина дозволила собі нагадати про це клопотання, Петро влітку 1723 року відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час: царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв'язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявились зрадниками, і набридати царю з цим питанням не варто, бо управління Україною забезпечене і в справах немає замішання. Іншими словами, Петро не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.
Полуботок, людина енергійна, пройнята любов'ю до своєї країни, не міг дивитися на все це байдуже. З огляду на те, що приводом для всіх цих порушень старих українських прав служить українське безладдя та зловживання, він прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя або отаман одноосібне, а з ним засідало кілька асесорів для контролю. Нормував апеляції вищому суду на рішення нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого військового суду.

Останні роки
Петропавловська фортеця
Полуботок разом із старшиною не переставав також добиватися дозволу на обрання нового гетьмана, скаржився на самоуправства і грубе поводження великоросійських чинів і посилався на статті Богдана Хмельницького проти нововведень. Коли Вельямінов надіслав скаргу на Полуботка, що він протидіє колегії, Петро вирішив ще більше обмежити українське самоврядування і викликав Полуботка з найголовнішою старшиною в Петербург. А щоб в Україні в цей час взагалі було якомога менше старшини і козацтва, розпорядився вивести козацьке військо на південний кордон, ніби для охорони України від татар.

У Петербурзі Полуботок зі старшиною подали цареві прохання про повернення Україні старих прав, посилаючись на те, що за статтями Богдана Хмельницького ніхто не може втручатися в козацький суд, а тепер великоросійська колегія втручається в судові справи, приймає скарги на рішення і таке інше. Одночасно з цим козацьке військо, яке стояло на південному кордоні над рікою Коломаком, відправило цареві свої донесення, в яких скаржилось на різні несправедливості з боку великоруських правителів, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ, які розоряють населення, і просило знову дозволу обрати гетьмана за давніми порядками.
Хоча в усьому цьому не було нічого незаконного, але цар Петро страшенно розгнівався на Полуботка за протидію його планам русифікації. Він наказав заарештувати його і всю старшину, яка була з ним у Петербурзі, і посадити у Петропавловську фортецю. Велів заарештувати також усіх, хто брав участь у складанні коломацьких пунктів, і прислати їх до Петербургу.
 
Згідно з оповідями, Полуботок сміливо докоряв Петра за порушення українських прав, доводив, що гноблення України не приносить йому ніякої честі — значно більше слави правити народом вільним і вдячним, ніж пригноблювати його насильством. Нагадував йому про вірність і старанну службу українців і докоряв царя, що за цю криваву службу він платить їм гнівом та ненавистю: «За все це ми замість подяки одержали тільки кривди та зневагу, потрапили у тяжку неволю, платимо ганебну і нестерпну данину, змушені копати вали та канали, осушувати непрохідні болота, угноюючи їх трупами наших покійників, які тисячами гинули від утоми, голоду, нездорового клімату; всі ці лиха і кривди наші ще збільшились тепер за нових порядків: начальствують над нами московські чиновники, які не знають наших прав і звичаїв і майже неписьменні — знають тільки, що їм все можна, робити з нами». Розгніваний Петро крикнув, погрожуючи Полуботку смертю за таке зухвальство, і велів посадити його в фортецю. Перед смертю Полуботок сказав цареві: «За невинні страждання мої і моїх земляків будемо судитися у спільного і безстороннього судді, Бога нашого: скоро постанемо перед ним, і він розсудить Петра і Павла».

Не маючи підстав для обвинувачення Полуботка за його політичну діяльність — оскільки він керувався, очевидно, бажанням блага своїй батьківщині, — проти нього почали слідство на основі його управління полком і господарських справ — несправедливостей щодо населення і козаків, які тоді водились за кожним із старшини: у скуповуванні козацьких земель, незаконному закріпаченні тощо. Під цим слідством його тримали кілька місяців, і він, не дочекавшись його закінчення, помер у Петропавловській фортеці 29 грудня 1724 р. Незабаром після цього помер і цар Петро (28 січня 1725 р.).
Смерть Полуботка у в'язниці справила глибоке враження в Україні, особливо серед старшини. Полуботка почали прославляти як героя-мученика за Україну. Він був похований на кладовищі в Санкт-Петербурзі при церкві св. Самсона-Прочанолюбця (рос. Церковь Св. Странноприимца Самсона на Выборгской стороне) яка була побудована дерев'яною у кінці 1709 р. на пам'ять Полтавської баталії. Зараз на місці цервки стоїть кам'яний Сампсониевский собор, побудований у 1740 р.).

Спадщина
За легендою Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні чи своїм нащадкам. 1720 року син гетьмана Яків за батьковим розпорядженням поклав на рахунок лондонського «Банку Ост-Індійської компанії» барильце золота. До Росії це золото спробували повернути кілька царів, починаючи від Петра I, а від середини XIX сторіччя претензії на скарб гетьмана стали заявляти його нащадки. У 1908 р. 350 його нащадків провели з'їзд у місті Стародубі, відправивши до лондонсього банку 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років розмірі 213 млн. карбованців. У середині 1950-х рр. розшуком скарба Полуботка зайнялась Ін'юрколегія СРСР, а від 1991 р. — влада незалежної України. Нині мова йде вже про суму на внеску Полуботка в 16 млрд. фунтів стерлінгів. Однак службовці банку, спадкоємця «Банку Ост-Індійської компанії», донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відсутність у претендентів необхідних паперів, що підтвердили б їхні права. 

Джерело. http://www.upu.plast.org.ua/kureni/upu15/patron/

понеділок, 28 грудня 2020 р.

28 грудня 1886р. у селі Трипілля на Київщині народився Данило Терпило (отаман Зелений).

Походивіз незаможної селянської родини, закінчив два класи церковно-приходської школи. Читання забороненої революційної літератури обернулося для Данила 4-річним засланням до Архангельська. Опісля – опинився на фронтах Першої світової війни, звідки повернувся офіцером-прапорщиком. 

Перший повстанський загін із земляків-трипільців Зелений створив восени 1918-го для боротьби із владою гетьмана Павла Скоропадського. Непримиренним противником Скоропадського отаман став тому, що за Гетьманщини землю знову повертали поміщикам.

Із часом загонам Зеленого вдалося повалити гетьманську владу у його рідному Трипіллі. Бажаючих приєднатися до повстанців ставало все більше. На початку грудня 1918 року із загонів під командуванням Зеленого були створені 1-ша й 2-га Дніпровські дивізії, які увійшли до складу Осадчого корпусу Директорії на чолі з командиром Січових стрільців, полковником Євгеном Коновальцем. Ці військові формування мали долучитися до остаточного повалення влади Павла Скоропадського й справді відіграли визначальну роль у захопленні Києва.Але своїми зовнішніми атрибутами дніпровці суттєво відрізнялися від інших підрозділів Армії УНР.

Замість жовто-блакитних прапорів над ними майоріли червоні стяги з надписами «Вся влада Радам» і «Вся влада робітникам і селянам!», а на повстанських шапках та кашкетах красувалися, поруч з тризубами, також і червоні стрічки.

Політичні погляди козаків Зеленого й самого отамана спровокували протиріччя, непорозуміння,  а згодом і протистояння між ним і Симоном Петлюрою. Загони Зеленого продовжували утримувати своєрідну автономію у Трипіллі-Обухові й навіть завдавали ударів по Армії УНР.

Втім прихильником радянської влади Данило Зелений був до початку справжнього приходу більшовиків на Київщину.  Вже на початку 1919-го розпочинається його боротьба проти більшовицьокого режиму, яка тривала півроку. У цій боротьбі зеленівці повернулися до союзу із Симоном Петлюрою.

Влада комуністів в Україні в 1919 році багато чому навчила отамана Зеленого та інших селянських воєначальників. Зокрема, Данило Зелений не міг не усвідомити, що ця влада виникла й укріпилася на українських теренах внаслідок протистояння між селянськими повстанцями й Армією УНР.

Отаман Данило Зелений загинув під Каневом. Був листопад 1919 року. Зеленівці вели боротьбу з новим ворогом – білогвардійцями Денікіна. Ворожа куля влучила в Зеленого під час відпочинку. Ймовірно, фатальний постріл у селянського ватажка зробив білогвардійський агент у зеленівських лавах. Через кілька днів поранений отаман помер. Похований у рідному Трипіллі.

Джерело. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua


Цей день в історії УПА - 28 грудня.

*********
1944 рік
Сотня УПА-Північ вступила в бій із ротою Червоної армії біля села Барарівка (нині Варварівка) на Кам’янець-Подільщині. Знищені 10 військових. Втрати УПА: 4 загиблих, один поранений.

Опергрупа НКВД атакувала відділ ОУН у селі Почапинці на Кам’янець-Подільщині. У бою четверо повстанців загинули, один зазнав поранення і застрелився, двоє змогли прорватися.

Відділ ОУН (15 чоловік) у селах Карачківці та Циків на Кам’янець-Подільщині роздавав антирадянські листівки та конфіскував продукти харчування з місцевих колгоспів. 

Біля села Токи на Тернопільщині відділ зіткнувся з опергрупою НКВД. У бою загинули 5 повстанців, решта прорвалися.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Білокриниця на Тернопільщині. Повстанець, що перебував усередині, деякий час відстрілювався, після чого застрелився останніми патронами.

Станичний ОУН Петро Петрш загинув у бою у селі Криниця на Дрогобиччині.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Сваричів на Станіславщині. У перестрілці повстанці важко поранили сержанта і підірвалися гранатами.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Воля і Станківці на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Микола Заклатський – «Дубенко» і ще четверо повстанців.

1949 рік
У бою з московитами у селі Рожанка на Дрогобиччині загинули воїни сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід Василь Марочкович – «Меч» і Семен Гаврилів – «Зелений».

1950 рік
Опергрупа МГБ захопила криївку біля села Прибинь на Львівщині. Відмовилися здатися і загинули в бою районний провідник ОУН Олекса Гривка – «Дем’ян», референт над районного проводу СБ (служби безпеки ОУН) Павло Ільчишин – «Стяг» та ще двоє повстанців.

1952 рік
Троє повстанців вступили в бій із загоном МГБ, що проводив облаву біля села Дора на Станіславщині, і застрелились останніми патронами.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті,

28 грудня 1866р у с. Чоботарка на Поділлі народився Данило Заболотний, Український мікробіолог, епідеміолог, Президент ВУАН (1928–1929), засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві.

Закінчив Новоросійський (1891 р.) та Київський (1894 р.) університе­ти. У 1889-1891 pp. працював на Одеській бактеріологічній станції, де вивчав імунізацію ховрахів проти холери. У 1894-1895 pp. пра­цював лікарем у Подільській губернії, у 1895-1897 pp. – у Київському військовому шпиталі. У 1897 р. брав участь в експедиції з вивчення чуми в Індії, Аравії. В наступні роки керував експедиціями з вивчення спалахів чуми в Монголії, Китаї, на Забайкаллі, в Ірані, Аравії, Месопо­тамії, в Киргизьких степах, Поволжі, Туркестані, Шотландії, Маньчжурії. У 1898-1928 pp. – профе­сор Жіночого медичного інституту в Петербурзі, де організу­вав першу в Росії кафедру бактеріології (1898 p.). Водночас у 1919-1923 pp. – ректор Одеського медичного інституту, в якому створив першу у світі кафедру епідеміології (1920 p.). У 1924-1928 pp. – професор Військово-медичної академії у Ленінграді. У 1928-1929 pp. – президент ВУАН, заснував Інститут мікробіології та епідеміології в Києві.

«Навчаючись у Київському університеті, у 26-річному віці Данило Заболотний провів перший експеримент на собі. – розказував Володимир Позур, доктор біологічних наук, професор, завідувач кафедри мікробіології та загальної імунології біологічного факультету КНУ ім. Т. Шевченка, – після прийняття холерної вакцини він заразив себе холерним вібріоном. Таким чином було показано, що введення протихолерної вакцини через рот запобігає розвитку холери. Це був не єдиний випадок його експериментів на власному організмі. Подібні експерименти він провів ще двічі, випробувавши сироватки при дослідженні дифтерії та чуми. Останній раз, випадково заразившись чумою, він ввів сироватку і уникнув розвитку хвороби».

Саме Данило Заболотний написав перший підручник з епідеміології. Уперше організував протичумні лабораторії, а з початком Першої світової війни – протиепідемічне забезпечення військ. Данило Заболотний ініціював створення Вінницького медінституту та опублікував понад дві сотні праць, присвячених таким небезпечним інфекційним хворобам, як чума, холера і сифіліс. І хоча всі наукові здобутки давалися йому нелегко, оскільки постійно доводилося ризикувати власним здоров'ям, він завжди казав своїм учням: «Любіть правду і науку».

Про міжнародне визнання, здобуте Заболотним у бо­ротьбі з інфекційними хворобами людини, свідчить фран­цузький орден Почесного Легіону, одержаний ним від Інсти­туту Пастера у Парижі (нині цей орден та медаль зберігають­ся у Київському історичному музеї).

Данило Заболотний помер 15 грудня 1929 року від ускладнення після грипу. Похований на подвір'ї батьківської хати у рідному селі Чоботарці (нині с. Заболотне) поруч з його дружиною Людмилою Радецькою.

Джерело. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua є 

неділя, 27 грудня 2020 р.

27 грудня 1942р. у Берліні померла Олена (Галина) Столяр - діячка ОУН, уродженка Тернополя.

У 1940 році заарештована органами НКВС, стала учасницею відомого львівського Процесу 59-ти над студентами, який відбувався в січні 1941 року. Спочатку її засудили до розстрілу, але згодом помилували до 10 років ув’язнення та відправили з групою засуджених до тюрми в Бердичеві. Після поспішного відступу Червоної армії їй дивом вдалось врятуватись із тюрми. Включилась у підпільну боротьбу ОУН з німецькими окупантами.

Джерело. 1 Сайт  https://teren.in.ua/2019/12/27/v-istoriyi-56/.
********
Джерело 2. https://vseosvita.ua/
Для тих, що, нікчемні і кволі,
Заквилять про зламаний цвіт, -
Неугнутість нашої волі 
І нашої віри граніт!

Олег Ольжич

ГАЛИНА СТОЛЯР - СИМВОЛ УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ

5 березня 2020 р. виповнюється 103 років від часу народження громадської активістки, підпільниці Організації Українських Націоналістів і в’язня більшовицьких та нацистських тюрем Галини (Олени) Столяр.
Завдяки короткому, але надзвичайно яскравому, сповненому самопожертви життю, яке було нерозривно пов’язане з Бродівщиною, Галина Столяр стала для мешканців краю на межі Галичини і Волині одним із символів українського руху спротиву окупаційним режимам кінця 1930-х – поч. 1940-х рр. 

Народилась Галина у національно свідомій священичій родині: її дід по матері Михайло Олексишин та батько Теодор Столяр були настоятелями греко-католицького храму в селі Суховоля біля Бродів. Саме вони чи не найбільше доклалися до прищеплення у середовищі селян-суховільців модерної української національної ідеї. Найвідомішими вихідцями з цієї родини, крім Галини Столяр, були брат її матері Ярослав Олексишин - комендант міста Броди у часи Західно-Української Народної Республіки, пізніше - адвокат, її сестри Лідія Лугова та Марія Митрович – активістки українських емігрантських середовищ Канади та Франції, Юрій Луговий - канадський кінематографіст, за участю якого було створено багато документальних фільмів на українську тематику (зокрема, перший фільм про голодомор «Жнива розпачу», 1984 р.).

Галина Столяр навчалася в гімназії «Рідної Школи» у Львові, була членом в організаціях «Пласт», «Союз Українок» та «Просвіта», провадила активну громадську діяльність в Суховолі. У лютому 1939 р. 22-річна дівчина стала членом в ОУН. У вересні 1940 р. Галина була заарештована органами НКВС і стала підсудною на відомому львівському «Процесі 59-ти», який відбувався в січні 1941 року. Її засудили до розстрілу, але згодом вирок було замінено 10 роками ув’язнення та відправлено до тюрми в Бердичеві.


Влітку 1941 р. під час відступу Червоної армії Галині Столяр дивом вдалось врятуватись із атакованої енкаведистами тюрми. Вже незабаром Галина включилась у підпільну боротьбу з німецькими окупантами, була арештована нацистами у Львові, але зуміла втекти. Дівчина стає зв’язковою між керіництвом ОУН у Львові (Іваном Климівим - «Легендою») в Німеччиною, де вона студіювала стоматологію. Через провал підпільної сітки українських націоналістів, восени 1942 р. Галину Столяр заарештувало гестапо. Допитував дівчину відомий гестапівець Вільгельм Вірзінг. Він застосував до Галини надзвичайно жорстокі тортури, але дівчина мовчала, на зрадивши своїх побратимів по боротьбі, і померла за недокінця з’ясованих обставин (можливо розстріляна - ред) 27 грудня 1942 року. 

У 2000 р. одну із вулиць міста Броди названо іменем Галини Столяр.

У Суховолі церкву Різдва Пресвятої Богородиці (колишній парафіяльний будинок, де жила родина Столярів) прикрашає меморіальна таблиця на честь героїні. У 2016 р. родичам Галини Столяр вдалося з’ясувати, що Галина Столяр похована на кладовищі «Parkfriedhof» у Берліні. 

Цей день в історії УПА - 27 грудня.

Сотенний “Крилач” (Ярослав Коцьолок) приймає звіт 3-го роя 4-ої чоти. 1-й зліва ройовий “Орел”. Корманицький ліс, травень 1947 р.
*********
1944 рік
Сотня УПА-Північ атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Почапи на Волині. Знищені 3 бійця батальйону, здобуто 3 гвинтівки. У перестрілці загинув один воїн УПА.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Скнилів на Львівщині. Під час бою загинули районний провідник ОУН Павло Сірко – «Дор» і ще двоє повстанців.

У селі Ожиговці на Кам’янець-Подільщині повстанці знищили голову колгоспу. Конфісковано гроші і продукти харчування.

У засідці в Гощанському районі Рівненщини повстанці знищили військового НКВД. Здобуто ручний кулемет.

1945 рік
Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Боянець на Львівщині. В результаті збройної сутички потрапили в полон троє воїнів УПА.

У райцентрі Краковець на Львівщині підпільники підірвали електростанцію.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила бункер на горі Магура на Дрогобчичині. Загинули бунчужний сотні «Басейн» УПА-Захід «Буревій» та ще двоє воїнів УПА.

Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону в селі Шептичі на Дрогобиччині. Особовий склад роззброєно і розігнано. Здобуто 5 гвинтівок, пістолет та інше озброєння.

1948 рік
Під час бою з московитами біля села Лавриківці на Тернопільщині загинули районний референт ОУН Іван Кучер – «Семен» і колишній ройовий сотні «Рубачі» УПА-Захід Петро Левицький – «Мирон».

Станичний ОУН Дмитро Яцик – «Дуб» загинув у бою з московитами у селі Задеревач на Дрогобиччині.

1951 рік
Відділ ОУН біля села Мар’янівка на Кам’янец-Подільщині знищив радянського активіста, ще одного важко поранив.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.