21 серпня 1946р. захоплення московитами через зраду колишньої зв’язкової "Доні", криївки ОУН біля с. Слов’ятин.

Український Визвольний Рух - ОУН і УПА

Сильвестр Скоробогатий - («Арсен», «Граб», «Іскра», «Сивий», «Ярослав»).

*****

21 серпня 1946 р. захоплення москалями через зраду колишньої зв’язкової Доні, криївки ОУН біля села Слов’ятин Підгаєцького району Тернопільської області.

(захоплені контуженими начальник радіозв’язку ЦП ОУН Сильвестр Скоробогатий (Арсен), 33 роки, Михайло Середа (Довбня), 28 років, вилучені радіопередавач, 2 радіоприймачі, зброя).

Джерело

https://teren.in.ua/2016/08/21/21-serpnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

Лідія Сальваровська, «Хмара», 1922 р.н., із м. Косова, член ОУН (1943), районний провідник, важкопораненою в бою з енкаведистами, що відбувся весною 1945р. на горі «Баба» біля с. Кутів, потрапила у руки ворога, замучена у м. Вижниці на Буковині.

Джерело.

Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993

Фортуна Ольга «Хортиця», народилася 1920р. в родині Михайла і Марії в с. Нараїв. Закатована в Бережанській в’язниці в 1941 р.

Фортуна Ольга – «Хортиця», нар. 1920 р. в родині Михайла і Марії в с. Нараїв Бережанського р-ну. Батько був головою «Просвіти», мати – акушеркою. Мала сестру Мирославу. Ольга навчалась у Бережанах на педагогічних курсах, була членом ОУН. Арештована разом із подругами в 1940 р. Закатована в Бережанській в’язниці в 1941 р. Похована разом з Іванною Різник та Емілією Фігурською на цвинтарі в Нараєві.

Джерело.https://zolotapektoral.te.ua/

Наші герої – мешканці села Підгороддя. Спогади записав: Лялька Ярослав. Розповів: Зелененький Іван Михайлович, народився в 1912 р. у с. Підгороддя.

Зліва зверху Тарас Дзюбатий, Володимир Гаврилів і Йосип Гудзій;

Внизу Михайло Воробець, Василь Гудзій (Стражник) і Василь Ліщик.

****

Розповів: Зелененький Іван Михайлович, народився в 1912 р. у с. Підгороддя Рогатинського району Івано-Франківської області, селянин, греко-католик, член ОУН з 1938 р.

Сталося то 7 квітня 1948 р., якраз на саме Благовіщення. Земля тільки-но прокидалася від зимової сплячки, та зелень вже була всюди. Якраз тоді енкаведисти-облавники із спеціально навченими собаками прочісували села та ліси, їм допомагали «стрибки», в число яких входили місцеві сексоти. Розповідали люди, що більшовики за Смиком (псевдо «Вій») полюють. У Жовчеві, Пукові, Месниках, Данильчу та інших навколишніх селах порозвішували листівки з обіцянками: якщо хтось наведе на Смика, дістане 50 тисяч карбованців.

Родом Смик був з Жовчева, син тамтешнього священика. Любили його жовчани, він у них вчителем за німців був. Смик керував боївкою есбістів, що налічувала 18 чоловік. В сорок четвертому чи сорок п'ятому році, коли в Липівських лісах на Рогатинщині був штаб крайового проводу і тут перебував командуючий УПА Роман Шухевич, то Смик із своїми хлопцями охороняв його.

Криївку наші партизани мали в лісі, недалеко від сусіднього села і Голодівка. В ту ніч з середи на четвер в бою з енкаведистами в Голодівському лісі загинули надрайоновий провідник есбістів Євген Смик («Вій»), охоронник Бережанського окружного проводу служби безпеки Яким Дзюбатий («Грек»), член референтури СБ надрайонового проводу Стах Михаськів («Орел»), стрілець СБ Антін Гладун («Антось»),

Підгороддя з давніх давен відзначалося своїм патріотизмом. Жило тут багато національно свідомих людей. А ще традиції попередніх поколінь свято береглися.

У селі народилася наша національна героїня Ольга Левицька (по чоловікові Басараб), отця Михайла Левицького донька. Вона брала активну участь у боротьбі за відновлення української державності в 1914-1920 рр., була членом Української Військової Організації, яку створив Євген Коновалець. Ольга Басараб-Левицька героїчно загинула в 1924 р. від рук польських тюремних катів. На її чеснім життю і подвизі виростало ціле покоління української молоді. Зрештою, Басараб-Левицька не одна з підгородян, що стали на захист рідного краю від чужинців. З Підгороддя і сусідньої Голодівки ще протягом 1914-1920 рр. пішли будувати українську державу сімдесят шість хлопців і одна дівчина. Деякі з них стали старшинами УСС і УГА.

Наприклад, Петро Бігус був сотником в Українській Галицькій Армії (потім став директором нашої школи), сотнею командував і священик Василь Максимець, хорунжими були Осип Грицай, Василь Михаськів, а його брат Степан був поручником. Марія Копцюх мала чин старшого десятника, а Семен Матусяк і Василь Воробець були десятниками. В рядах УГА воювали також Василь Євстахович Шпакович, Зиновій Кінасевич, Богдан Бігус, Яків Василів, Степан Ліщик, Федір Кристина, Василь Лісовий, Михайло Пащин, Степан Малецький, Василь, Володимир та Григорій Копцюхи, Степан Муращик, Дмитро Готра та інші. Дванадцять мешканців Підгороддя і Голодівки загинули в боротьбі за волю і незалежність України: Василь Григорович Воронка, Іван Готра (Люльків), Іван Федорович Воробець, Федір Степанович Воробець, Степан Михайлович Малецький, Степан Іванович Матвійців, Григорій Степанович Стрілець, Іван Степанович Синах, Іван Михайлович Снігур, Василь Іванович Рекшинський, Михайло Степанович Синах. Хоч не вернулися вони до рідних сіл, та слід у пам'яті народній по собі лишили.

Справу Ольги Басараб-Левицької, січових стрільців підтримували і розвивали священики місцевої парафії, які, заступаючи один одного, сіяли в душах своїх парафіян зерна любові до рідної землі, до Батьківщини.

Підгородяни любили своїх пан-отців і віддячували їм добром за добро, розуміли, що «без Бога ані до порога». Про ті взаємини говорить той факт, що коли в 1915 р. москалі в час фронтових дій спалили церкву Івана Хрестителя (що була при монастирі коло Перенівки), а нову недобудовану церкву страшно пошкодили, то, незважаючи на свої власні біди і негаразди (в Підгороддю тоді згоріло 150 господарств), люди всі разом взялися ремонтувати і добудовувати свій Божий Дім.

Для цього був спеціально утворений комітет. Ініціативу взяли на себе Гаврило Михаськів (син Степана) і дяк Гринь Воронка. Помагали їм Андрій Дзера, Василь Скоробач, Михайло Снігур, Михайло Муращик, сини Антона Воронки – Михайло, Степан і Федір, Євстахій Шпакович, Степан Малецький, Осип Грицай, Дмитро Муращик, Федь Гаврилів, Іван Гладун, Федь Гудзій (Стражник), Петро та Йосип Дзюбаті, Михайло Воскобойник, Андрій Бойкевич, Євстахій Копцюх, Степан Лісовий, Филимон Малецький, Петро Бігус (директор школи), Теодозій Кінасевич (парох), Василь Шпакович, Ольга Веселовська (вчителька). Вони були членами комітету. Деякі з них були стрільцями УГА.

Цілком зрозуміло, що їх діти і внуки, виховані в любові до Бога, церкви, до рідного краю, пішли батьківськими стежками в життя.

Велике значення в патріотичному вихованні підгородян мала та обставина, що після Першої світової війни по селах і містах Західної України масово почали виникати осередки культури і освіти, громадсько-політичні організації. Вони будили народ, кликали до нової боротьби. В селах основну виховну місію виконували читальні «Просвіти». В Підгородді також була читальня. В ній збиралися і молоді і старі мешканці, найбільше в осінні і зимові вечори, коли в основному закінчувалися польові роботи. Часом і влітку у негоду. Тут читали книжки про минуле України, газети, журнали, мріяли про відновлення своєї держави, розучували пісні, такі, наприклад, як: «Йшли діди на муки», «Там, де Дніпро наш котить хвилі», «Вставай, Україно, вставай», «Не пора, не пора...», готували вистави.

Діяла в нашім селі також «Рідна школа», яку вели вчителі П. Бігус, О. Веселовська, М. Копцюх, А. Лісовий.

У Підгородді тоді був священиком отець Теодозій Кінасевич, близький родич Ольги Басараб-Левицької. Про неї, власне, точилися різні розмови.

Збирав до гурту хлопців і дівчат Підгороддя Василь Муращик, син колишнього січового стрільця Степана Муращика. Василь був добрим організатором і промовцем. Він дружив з сином священика Зиновієм Кінасевичем, колишнім січовиком. Часто Василь запрошував Зиновія в читальню, коли збиралася молодь, щоб послухати його, бо був він вченою людиною. Розповідав Зиновій Кінасевич, а також вчителі Петро Бігус, Ольга Веселовська, Андрій Лісовий, Марія Копцюх про далеку минувшину України, про Київську Русь, про походи козаків на Крим, про козацьку вольницю, про кріпацтво, про українських гетьманів, про підлість і підступи московських царів, які після Переяславської Ради знищили залишки державності України, жорстоко переслідували українців.

Зиновій Кінасевич познайомив Василя Муращика із Степаном Мосорою з Рогатина, який обіймав якийсь чин в ОУН. Він, власне, і залучив Василя до підпільної роботи серед населення. Василь вступив в ОУН. Було це у середині 30-х рр., мав тоді хлопець лише 19 років. Через деякий час у Підгородді виник осередок ОУН. В нього увійшли Яким Васильович Дзюбатий, Зиновій Михайлович Хлівінський, Іван Михайлович Зелененький, Зиновій Михайлович Їдак, Василь Дмитрович Муращик, Роман Синах, Володимир Кузь і Йосафат Білоус. З того часу і почалося активне життя у Підгородді.

З ініціативи Андрія Лісового, Василя Муращика та їх товаришів у селі виникають спортивні і громадські гуртки. До їх участі підключаються старші авторитетні люди. Аматорський гурток, наприклад, взявся вести вчитель Андрій Лісовий. Хором сільським керували спочатку Зиновій і Наталка Кінасевичі, а пізніше Володимир Грицай.

Поголос про громадсько-освітну і патріотично-виховну роботу в Підгородді, що проводилася під впливом ОУН, рознісся по селах Рогатинського повіту. Не дивно, що Підгороддям зацікавилася поліція. Скоро Василь був заарештований і кинутий у Бережанську тюрму. Було то в 1936 р. Покарання Василь відбував у Березі Картузькій. Тривале катування не пройшло безслідно. У 1938 р. Василь захворів, через деякий час помер.

Після Василя Муращика керівником осередку ОУН в нашому селі обрали Якима Дзюбатого. Організація поповнилася новими членами. До неї вступили Андрій Матвійців, Северин Жихович, Зиновій Грицай, Степан Семенович Лялька, Іван Куп'як і Василь Дзера із сусіднього села Залип'я. Створеним був також осередок ОУН-юнацтво, до якого увійшли Володимир Дзюбатий, Василь Миколайович Гудзій (Стражник), Михайло Воробець, Йосип Гудзій, Іван Васильович Воробець, Володимир Гаврилів.

Коли в 1939 р. почалася польсько-німецька війна, керівництво ОУН дало наказ роззброювати розрізнені групи польських жовнірів, що втікали через Рогатин до Румунії і робити для себе склади зброї.

Підгородський осередок ОУН для цього створив бойову групу, в яку увійшли Зиновій Степанович Малецький, Василь Дмитрович Муращик, Роман Синах, Василь Дзера, Степан Лялька, Зиновій Хлівінський, Василь Зарубний і Володимир Пиріг із сусіднього села Перенівка. В сутичці з поляками загинули двоє сміливців Володимир Пиріг і Степан Лялька.

Потім впало на нашу нужденну землю велике горе. Прийшли більшовицькі «визволителі» і відразу почалося масове катування нашого народу: кидали в тюрми, грабували майно, вивозили в Сибір.

За першою пошестю прийшла друга, не менше кривава чума – німецькі фашисти. Вони також не церемонились з ніким, наводили свій порядок: забирали примусово молодь до роботи у «фатерлянд», наклали великі контингенти.

Цілком зрозуміло, що народ не хотів терпіти такої нужди, чинив опір. У Підгородді Яким Дзюбатий і Василь Дзера організували з хлопців навколишніх сіл бойовий загін.

З Підгороддя і Голодівки на боротьбу з чужинцями йшли так само дружно, як колись у січові стрільці. Колишній стрілець УГА Дмитро Муращик, приміром, до партизанського війська відразу післав трьох синів: Василя, Володимира і Петра. На захист краю відправили своїх синів також колишні січові стрільці Степан Ліщак, Федір Кристина, Степан Матвіїв, Йосип Богдан, Василь Воробець та інші.

Загони УПА утворювалися і в інших селах. Партизани нападали на склади з зерном, продуктами, що відправлялися до Німеччини, палили «лігеншафти», які поробили німці на місці колишніх фільварків і колгоспів, визволяли молодь, яку забирали німці і везли в рейх на примусові роботи.

Фашисти люто розправлялися з народними месниками. В 1943 р. коло церкви в Рогатині вони розстріляли 25 молодих хлопців. Був в тім числі і Володимир Гаврилів з Підгороддя.

Коли ж фронт покотився на захід і прийшли совєти та карателі-енкаведисти, то повстанці виступили проти цих «визволителів». Тепер, правда, вони вже були більше організовані, мали вишколених командирів, досить зброї.

Багато боїв провели партизанські загони УПА з більшовицькими військами, спеціально присланими на Західну Україну. Особливо ж 1944-1945 рр.

Широкого розголосу на Рогатинщині набув бій загонів УПА між селами Конюшки, Довге і Васючин в серпні 1944 р., що тривав цілу добу, а також бій близько села Гербутів із московсько-більшовицькими окупантами. Із Підгороддя і Голодівки в УПА вступили близько 30 хлопців і дівчат. Серед них – Катерина Степанівна Окрепка (Малецька), Іван Степанович Белей, Михайло Васильович Воробець, Ярослав Гордій, Михайло Васильович Лісовий, Марія Дзюбата (Лісова), Катерина Матвійців, Ольга Василівна Воробець (Скробач), Стефанія Шмігель (Малецька), Марія Соломовська (Малецька), Катерина Степанівна Конопада, Олександра Степанівна Муращик, Марія Федюк (Соколовська), Ганна Дмитрівна Гудзій (Снігур), Йосип Михайлович Гудзій, Володимир Ількович Грицай, Володимир Дмитрович Снігур та інші. Вони були воїнами, зв'язковими, медсестрами.

Пізніше, коли проти УПА окупаційні власті почали використовувати регулярні війська, повстанці змушені були по-іншому чинити опір. Курені і сотні дрібнились на менші групи по декілька чоловік, які легко просочувались у такий спосіб через ворожі заслони.

У нерівній боротьбі з енкаведистами-карателями полягли із сіл Підгороддя і Голодівка у післявоєнний час Володимир Йосипович Богдан, Йосип Благий, Софрон Благий (загинув у 1946 р.) , Михайло Борецький (у 1945 р.), Іван Готра (у 1947 р.), Тарас Дарміць, Тарас Васильович Дзюбатий (у 1948 р.) Мирон Кіржецький (у 1945 р.), Микола Костра (у 1945 р.), Володимир Конопка, Василь Кристина (у 1946 р.), Василь Степанович Ліщак, Федір Люлька (у 1946 р.), Петро Матвіїв (у 1947 р.), Петро Муращик, Богдан Снігур, Софрон Хлівінський, Василь Шеремета (у 1949 р.), Михайло Шеремета (у 1947 р.), Микола Шеремета (у 1945 р.).

Трагічна доля спіткала Володимира Дмитровича Муращика. В селі Лопушня 1946 р. його разом з товаришем енкаведисти оточили в будинку. «Сдавайтесь, бандиты!» – кричали москалі. Хлопці відстрілювалися, не підпускали карателів близько до себе. Тоді в хату кинули кілька гранат. У цей час якраз група повстанців атакувала енкаведистів і вони відступили. Тяжко пораненого Володимира партизани забрали з собою, і хоч він став калікою (осліп і лишився руки), але вижив.

Багато повстанців потрапило до рук катів з НКВД. Їх після тортур судили і вислали в сибірські концтабори. Серед них були і Роман Борецький, Володимир Васильович Дзюбатий, Богдан Клим, Іван Куп'як та інші. Михайла Васильовича Воробця закатували більшовики у Станіславській тюрмі.

Були репресовані Катерина Конопада, Дмитро Стіжак, Катерина Петришин, Зиновій Хлівінський, Василь Якимів, Григорій Чубатий, Катерина Люлька, Григорій Іванович Благий, Петро та Богдан Стеки, Павліна Воробець, Зиновій Їдак, Кирило Воробець, Прокіп Патрун, Василь Зелінський, Василь Вергун, Яким Вергун, Андрій Матвійців, священик Адам Яновський, Ярослав Бурачок, Михайло Ошитко, Михайло Степанович Ліщак, Макар Ліщак, Яким Хлівінський та інші. Ряд мешканців Підгороддя і Голодівки загинули від рук переодягнутих у форму УПА енкаведистів.

З гордістю згадуємо нині імена героїв тих літ. Тих, хто боровся і поліг на полі бою, і тих, хто, пройшовши крізь пекло концтаборів, вернувся і зараз включився у виховання молоді, закликає до єдності.

Лише в єдності – наша сила і міць держави. Так заповідали нам діди й батьки. «Прийміть у серця свої нашу пересторогу, – читаємо в листі-зверненні до потомків, знайденому в куполі Підгородської церкви під час ремонту, – в єдності силу майте і не давайте роз'єднати, бо це власне хвилево нас побідили, і ми звинули бойовий прапор. Однак сильні вірою, що піднявшись по світовій завірюсі, пірвемо кайдани, як не собі, то вам зготуємо кращу долю. Згадайте ж Ви, діти наші, нас Каменярів, не злим тихим словом і не забувайте, яких ви батьків сини і за що кого замучено». 

Джерело:

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №307

18 серпня 1941р. близько 20:00 год. московити підірвали греблю Дніпрогес у Запоріжжі.

Внаслідок руйнації частини греблі довжиною 165 метрів 20-метрова водяна хвиля змила прибережну міську смугу, плавні Хортиці і дійшла до міст Марганця та Нікополя, розташованих майже за 80 кілометрів вниз за течією Дніпра.

Наказ на знищення Дніпрогесу віддав особисто Сталін, а вибухівку доставили літаками з Москви. Місцеве населення ніхто не попереджав про майбутній вибух.

Як згадував один із очевидців трагедії на острові Хортиця: “Ніяк не второпати…, що про майбутню сплановану диверсію та її можливі трагічні наслідки не попередили підрозділи радянських військ, що зосередились у плавнях острова… Вода, що ринулася із верхнього б’єфа крізь пролом у греблі, здійнялася небаченої висоти й неміряної сили хвилею. Частина тієї гігантської хвилі, що прокотилася Новим Дніпром, обрушилась на плавні острова, на озброєних, але беззахисних перед стихією людей. Коли хвиля відійшла, на осокорах і вербах, в’язах і дубах залишились висіти у неприродних позах сотні (якщо не тисячі) захисників соціалістичної вітчизни… Відразу ж окупанти позганяли із селищ жінок і наказали зібрати тіла загиблих червоноармійців. А вони лежали на полях, на городах, висіли на деревах у плавнях”.

Акція пояснювалась наступом військ Третього Рейху. Хоча основні сили нацистів підійшли сюди лише на початку жовтня.

Радянська влада, аби приховати свій черговий злочин, сформувала міф про те, що Дніпрогес зруйнували нацисти.

Кількість жертв трагедії складає за приблиними підрахунками 100 тис.: 80 тис. жителів Запоріжжя та його околиць, біженців із сусідніх регіонів та близько 20 тис. радянських солдатів, які не встигли покинути місто. Серед інших під водою опинилися і поранені місцевого госпіталя та весь медичний персонал.

Джерело.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua

Наші герої – Мирон Терновий «Борун» (автор: Горін Зіновій). Пам'ятаємо...

Упродовж 65 років були утаємничені імена двох воїнів УПА, які загинули 15 лютого 1947 року у Гранках-Кутах. Очевидцям та учасникам тих подій були відомі лише їхні військові псевдоніми – «Борун» і «Ворон». Від початку 90-х років автор цієї публікації вів активні дослідження, щоб встановити їхні справжні імена і місця народження. За період пошукової роботи вдалося лише вияснити, що «Боруна» звати Мироном і родом він із Бережанщини. Звернення у Бережанський часопис, братство УПА та особисті поїздки селами Бережанщини результату не дали. І тільки тепер завдяки зусиллям київського історика-дослідника визвольних змагань Володимира Мороза і краєзнавця з Бережанщини Василя Савчука вдалося зібрати достатньо інформації про особи загиблих воїнів на основі опрацювання архівних матеріалів.

Народився 23 вересня 1919 р. у селі Куропатниках Бережанського району Тернопільської області у сім’ї Варвари і Миколи, був третьою дитиною. Його сестра Розалія (1911 р.н.) і брат Михайло (1912 р.н.) народилися ще до відходу батька на Першу світову війну. Батько на фронті перебував 4 роки, а у грудні 1918 р. повернувся додому. Через рік народився Мирон, у 1922 р. – брат Ілько, у 1924 р. – сестра Ксенія, у 1928 р. – наймолодший Іван. Діти жили у злагоді, допомагаючи батькам по господарству.

Мирон закінчив 7 класів народної школи, брав активну участь у громадському і культурному житті села. Від 1936 р. належав до Організації Українських Націоналістів, про що стверджує нині 90-річний брат Ілько. А ще пригадує, що якось у 1937 р. Мирон показав йому книжечку із Тризубом на обкладинці – це був «Декалог українського націоналіста». Через рік вже й Ілько поповнив ряди ОУН. А Мирон у той час був підрайоновим Провідником юнацтва ОУН.  

Напередодні Другої світової війни (26 травня 1941 р.) Мирон був мобілізований до лав Червоної Армії. Служив за Москвою у м. Ідерця (Калінінська область). Не бажаючи проливати кров за Сталіна і радянську владу, 15 грудня цього ж року разом зі своїм товаришем із сусіднього села Шибалина – Василем Пітьком – дезертирували і пішки подалися додому. Йшли в Україну переважно ночами. Мирон добре читав карту і знав географію. Через ріку Дніпро, на якій крига ще не була міцною, перебиралися по-пластунськи. Потім дорогою зустріли ще одного колишнього червоноармійця із Білорусі. Він теж пристав до товариства українських утікачів. Благополучно діставшись білоруської землі, зморені ходьбою, а особливо голодом, вирішили перепочити у нового товариша. Найперше досхочу попоїли, від чого мало не похворіли. А через декілька днів почали збиратися у дорогу. Білорус просив залишитися, хвилювався за їхню долю, адже тутешні ліси кишіли червоними партизанами. Мирон і Василь відмовилися від такої пропозиції і, подякувавши за гостинність, знову вирушили у дорогу. За три місяці подолали приблизно 1200 км, чимало небезпек, але у рідні Куропатники таки потрапили. Радості не було меж, коли зустрілися із рідними і близькими.

А вже через декілька днів після повернення Мирон був у товаристві своїх друзів з ОУН і включився у підпільну роботу. 12 лютого 1943 року відійшов у збройні формування повстанців у Карпати, не зважаючи на умовляння і застереження матері. Вона побоювалася, що син загине і прохала не покидати домівки. Але Мирон був невблаганними. «Як загину, то за українську Державу» – відповів на прощання.

З того часу рідні більше його не побачили. (Батько помер у 1944 р., мати – у 1975 р.). Брат Ілько за підпільну діяльність був арештований НКВД у 1945 р. та ув’язнений як член ОУН на 15 років таборів. Відбував покарання у Норильську. Єдину письмову вісточку від Мирона рідні отримали у 1946 р. Про це повідала нещодавно дочка Миронової сестри Ксенії – Розалія. Лист повстанця надійшов із Бориничів (тодішнього Новострілищанського, а нині Жидачівського району) від Івана Пундора на адресу Ілька Ліпка – далекого родича Тернових. У звістці Мирон заспокоює батьків, що у нього все добре, що він живий, здоровий, що покохав дівчину (нею була підпільниця Стефанія Дребут). Пізніше, уже за радянських часів, Варвара Тернова (мати «Боруна») написала листа у Бориницьку сільську раду із проханням розшукати Івана Пундора, але відповіді так і не отримала. Лише нещодавно мені вдалося вияснити, що такий чоловік жив у Бориничах, очевидно, був освіченим, бо написав не одного листа вдовам та родичам повстанців. Зрозуміло, що мав зв'язок із підпільниками, але й був поза підозрою у радянської влади.

Із віднайдених архівних документів про підпільну діяльність Мирона Тернового «Боруна» дізнаємося, що в УПА він перебував від 28 лютого 1944 р. Навчався у підстаршинській школі «Олені» на Долинщині, яку закінчив у червні цього ж року із ступенем старшого вістуна. У листопаді був скерований до сотні «Жубри-2», сформованої у лісах між Львовом і Миколаєвом, відповідно до вказівок командування Львівської військової округи «Буг». Командиром цього підрозділу був Петро Лагода «Громовий» (до квітня 1945 р.), його заступником і політвиховником – Степан Стешин «Січовик». Від весни до осені 1945 р. сотня була розділена на дві самостійні чоти, а у жовтні знову об’єднана під керівництвом нового сотенного Мирона Браницького «Бурі». Замість “Жубри-2” вона отримала назву «Сурмачі» і номер 42а та надалі діяла у лісах тодішніх Бібрецького, Винниківського, Новострілищанського і Ходорівського районів, територія яких входила до тактичного відтинку УПА «Яструб» у складі ВО «Буг».

«Борун» був бунчужним сотні (старшина роти), в обов’язки якого входило: ведення канцелярії та господарки, нагляд над внутрішньою службою та порядком. Командуванням він характеризувався як ідейний, точний та відважний повстанець, мав добрий стан здоров’я, не був одружений. За сумлінну службу «Борун» був підвищений до ступеня старшого булавного з датою 22.01.1946 р. (наказ штабу ВО «Буг» ч. 20).

Після розформування сотні восени 1946 р. був скерований на працю у підпільну мережу ОУН. За деякими відомостями, працював у Службі безпеки. Загинув 15 лютого 1947 р. у Гранках-Кутах разом із старшим вістуном Миколою Левком «Вороном» (народився 8.05.1925 р. в с. Новосілках (нині Підгаєцький район Тернопільщини), член ОУН від 1942 р., в УПА від 28.07.1944 р., де був у складі почту сотні «Сурмачі»).

Перші згадки очевидців про діяльність «Боруна» на наших теренах – це осінь 1944 р. Єдиний нині живий учасник тих подій Михайло Поглод «Точний» (1927 р.н., уродженець с. Юшківців (Жидачівщина, а тоді Новострілищанський район), кулеметник першого рою чоти «Гайдука» сотні «Жубри-2») розповідає: «З «Боруном» я вперше зустрівся у Миколаївських лісах, перебуваючи у сотні «Січовика». Це було восени 1944 року. Ми проходили бойовий шлях у сотні «Жубри-2» і «Сурмачі». «Борун» був третьою особою у відділі, особливе значення він надавав питанням забезпечення бійців всім необхідним для життєдіяльності у важких умовах воєнного часу. Основною нашою базою були Миколаївські ліси з осередком в Ілові. На перших порах мали достатньо запасів продовольства та військової амуніції, які зберігалися на спеціальних базах. З часом усе вичерпувалося, особливо бракувало боєприпасів до німецької зброї. З продовольством також стало важче. Ще у 1945 р. виручало те, що у довколишніх лісах було чимало дичини, особливо кабанів. Та з часом вони перекочували в інші місця. Діяльність бунчужного «Боруна» охоплювала багато напрямків. Він часто разом з охороною відлучався на зустрічі із членами теренової сітки ОУН та кущовими СКВ, щоб вирішити проблему забезпечення відділу усім необхідним».

Стефанія Дребут, нині Газда, «Зірка», «Богданка» – із Бориничів (1925р.н., політв’язень, зв’язкова УПА, член ОУН з 1942 р., уродженка Бориничів) пригадує, що вперше побачила «Боруна» навесні 1945 року, коли він у числі чотирьох повстанців приходив до її батьків на вечерю. Потім бував декілька разів у Бориничах разом із Степаном Денишиним «Тучею», двоюрідним братом Стефанії, котрий був у відділі. Ще одну зустріч добре пам’ятає вона, як ходила на зв’язок до Ілова, маючи завдання знайти сотенного, передати естафету і взяти відповідь. Там на краю села було багато повстанців (може із півсотні), вони покликали «Боруна». Він узяв естафету і повернув відповідь. Спогади Стефанії говорять і про тепле й шанобливе ставлення «Боруна» до своєї матері Варвари: «Якось під час Різдвяних свят, гостюючи із моїм братом у Бориничах, Мирон сказав: «Якби моя матір знала, де зараз перебуваю, вона б горлицею прилетіла сюди»… Востаннє я зустрічала «Боруна» із групою повстанців у грудні 1946 року у Лучанах (Жидачівщина)».

Багато очевидців бачили «Боруна» і у Горішному (Ляшки Горішні). Один із них Іван Мрук (1925 р.н., нині покійний, ройовий СКВ ч.6 «Сергій», колишній політв’язень) особисто був знайомий із ним, оскільки їхні шляхи пересікалися у повстанському підпіллі. На початку 90-х років Іван Мрук активно долучився до пошуків зі встановлення прізвищ та імен відважного командира «Боруна» і його побратима «Ворона».

Але особливою довірою у «Боруна» користувалися жителі Гранок-Кутів. Він підтримував зв’язок і співпрацював із десятками місцевих родин. Так, у сім’ях Стефанії Шпак, Розалії Шпак, Катерини Верес, Григорія Колодія та інших випікався хліб для повстанців. Швець Григорій Вітровий шив для хлопців чоботи. Іван Корецький, працюючи заготівельником сировини для Берездівецького спиртзаводу, разом з Іваном Шпаком займалися придбанням шинелей, шапок, рукавиць та іншого одягу. На Гранках-Кутах «Борун» встановив тісний зв’язок з лісником Михайлом Годованим, який довозив продукти на Ілівську базу повстанців. Були й інші селяни, які допомагали воякам. Більшість із них за таку співпрацю радянська влада репресувала і засудила.

Саме у Гранках-Кутах востаннє бачили «Боруна» живим. Про обставини його загибелі розповім детальніше. Зима 1946-47 рр. була суворою. Повстанцям не вистачало теплого одягу. Місяць лютий відзначався сніговіями з відлигою, після якої снігове покриття ставало твердою кригою. На Трьох Святих у Гранки-Кути знову завітали бійці «Борун», «Ворон» та ще один їхній побратим. Придбання зимової одежі Іваном Корецьким затримувалося. «Знову даремно прийшли» – констатували. Щоб не марнувати часу, вирішили зайти до Григорія Демчишина і підстригтися. Привівши себе у порядок, тихо розмовляли у хаті, сидячи біля стола. Хтось із присутніх побачив через вікно на вулиці людей у білих халатах. У хаті заметушилися, але повстанці швидко зорієнтувалися і зайняли оборонні позиції: один – у сінях, двоє інших – біля вікна. Завмерли. Через декілька хвилин за дверима почувся голос: «Не стріляти, свої!». Усі зраділи, кожен відчув велике душевне полегшення…

Через три дні, ввечері на Стрітення, (між 19-20-ю годинами) до Григорія Демчишина зайшов Іван Шпак, щоб купити сигарет, які син господаря обіцяв привезти зі Львова, куди їздив на навчання. Удома були лише дві дочки Григорія – Надія і Стефанія, та син Микола. Іван забрав покупку і попрямував вулицею додому. Проходячи повз криницю, впізнав двох чоловіків, привітався. Це були «Борун» і «Ворон» – бійці УПА, яких давно знав. Вони попросили у нього закурити, розпитали, де можна придбати сигарети. Іван повідомив, що у тій хаті, де світиться. Вони подякували. На цьому і розійшлися. Дійшовши до мосту біля Володимира Корецького, Іван зустрів групу військових. Вони зупинили його і запитали: «З ким вів розмову біля криниці?». Чоловік одразу здогадався, що це – облавники, тому відповів, що розмовляв з сільськими хлопцями. Івана відпустили. Коли відійшов трохи далі, обернувся і побачив, що облавники попрямували у центр села до криниці, тому додав ходу і, забігши за поворот, свиснув кілька разів, а тоді дав ногам знати поміж хатами. Облавники ж тим часом наблизилися до криниці. «Борун» і «Ворон», помітивши їх, кинулися навтьоки у вулицю між хатами. Їм услід пролунали постріли. Розпочався нічний бій, який тривав приблизно п'ятнадцять хвилин. Гарнізонники НКВД випускали освітлювальні ракети, тому довкола стало видно як удень. Із сусідніх домівок за боєм спостерігали перелякані місцеві жителі. «Борун» і «Ворон», відстрілюючись, відступали поміж хатами попри городи у сторону лісу, не сподіваючись нападу із протилежної сторони. Але облавники розділилися на дві групи, одна з яких пішла в обхід, перекривши повстанцям відступ. Автоматна черга із-за рогу стодоли вразила підпільників і обірвала їхнє життя.

Коли постріли затихли, у віконну шибку хатини Григорія Демчишина постукали. На запитання «Хто?» почулася відбірна лайка. Доньки та син господаря з острахом засвітили лампу і відчинили двері. У хату ввійшли декілька чоловіків у військовій формі. Один із них (мабуть, старший) почав перебирати і розглядати якісь папери, інший – долоню своєї руки, з якої текла кров. Сестри принишкли у кутку, чекаючи, що буде далі. Через декілька хвилин один з військових наказав принести їм поїсти. Принесли глечик молока і хліб. Поївши та перев'язавши рану, облавники наказали Миколі одягатися, щоби відвезти до Ходорова убитих. Брат відмовився, мовляв, удосвіта їде до Львова на навчання. Військові вийшли із хати. Один із них почав знімати з убитих одежу, інші пішли до сусіда Білоуса і примусили його запрягти коней та везти вбитих. До ранку багато людей у селі так і не заплющили очей.     

Джерело. Автор: Зіновій Горін, дослідник визвольних змагань

17 березня 1924р. народилася Островська Марія. с. Вербів, нині Бережанського р-н – учасниця національно-визвольних змагань. Зв’язкова районного проводу, станична провідниця ОУН і УПА.

Островська Марія. 

Померла 25. 03. 2003р. У селі Вербів

Одне із зібрань "мужів довіри", яких скликав владика, відбулося 29 жовтня 1896 року. На світлині у часописі "Богословія" за 1926 р., Т4, кн. 1-2 збереглися відображення її учасників.

До фотографії молодий (31 рік) ігумен Андрій Шептицький став поряд з митратом Андрієм Білецьким.

******

На горі (від лів. руки до прав.): митрат Туркевич, митрат А. Білецький, ігумен А. Шептицький, крилошанин Чапельський.

В ІІ ряді – совітник А. Торонський, крил. Т. Цюрко, декан Винтоняк, совітник Лепкий.

Внизу – прелат Бачинський, канонік Білинський, прелат Дольницький. 

Іван Климів ”Легенда” – велетень духу.

У селі Сілець, над річкою Болотнею, потопаючи у вишневому цвіті і в заростях бузку, стояла велика простора хата війта Климіва. Саме у цій родині 1909 року народився хлопчик, третій у сім’ї. Йому дали ім’я Іван. Батько його був національно свідомою людиною і війтом села. Загалом у родині було 6 дітей: 4 сини та 2 дочки.

Ще юнаком у Сокальській гімназії він стає дисциплінованим членом молодіжної сітки ОУН і з того часу беззупинно перебуває в підпільній боротьбі на різних організаційних постах, щоразу все більш відповідальних і небезпечних. На юридичному факультеті Львівського університету Іван вчиться відмінно. У 1932 році Львівський суд засудив Івана Климіва на 6 місяців ув’язнення за анти-польську промову. Після відбуття покарання його заарештовують знову на 15 місяців за приналежність до ОУН і розповсюдження нелегальної літератури.

Від серпня 1937 р. до січня 1938 р. Івану довелося картатися у горезвісному концентраційному таборі у Березі Картузькій. Після виходу провідник Климів кинувся у вир організаційної праці, відбудовуючи вишколи для молоді, створюючи загони для ОУН. У 1939 році отримав нове ув’язнення на 10 років, проте з початком німецько-польської війни звільнений.

На початку 1940 року Іван Климів стає крайовим провідником ОУН, підтримує зв’язок з митрополитом А. Шептицьким. 30 червня 1941 року, коли відбулось проголошення відновлення державності України стає міністром політичної координації в уряді тимчасового правління на чолі з Я. Стецьком. В цілях конспірації вибрав собі псевдонім “Легенда”. Він так йому підходив, що багато хто вважав це справжнім родовим прізвищем. А втім, Іван Климів і справді став легендою, бо увіяна легендами була вся його революційна діяльність.

Попри всі старання гестапівці не змогли добитися від Климіва нічого. Останніми його словами були: «Я вже вам сказав, що називаюся Климів-Легенда і нічого більше не скажу. Ви, бандити, окупували Україну і грабуєте – тому з вами говорити не буду», після яких був забитий до смерті.

На початку грудня 1942 року гітлерівці натрапляють на слід “Легенди”, а невдовзі його життя згасає при допитах та тортурах в гестапівській катівні Львова.

11 липня 1992 р. у рідному селі Климіва йому поставлено пам’ятник, який знаходиться під охороною держави (ох.№1701). Також у Сільці є вулиця Климіва «Легенди».

Джерело.

Інформацію взято з інформаційного стенду Народного дому у с. Сілець, Червоноградського району. Автор стенду Петро Турко.

Автор. Юрій Гринів 

16 серпня 1852р. у селі Бежів на Житомирщині народився Микола Дашкевич, літературознавець, фольклорист та історик, професор Київського університету, дійсний член академії наук.

За інформацією Українського інституту національної пам’яті, батько Дашкевича був священиком. Після закінчення Житомирської гімназії, Микола у 1868 р. вступає на історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира. На останньому курсі публікує свою першу наукову працю ʺКняжение Данила Галицкого по русским и иностранным известиямʺ, за яку йому присуджують золоту університетську медаль. Здібного випускника залишили на кафедрі стипендіатом для підготовки професорського звання.

Крім історії захоплювався літературою. Цікавився творчістю Байрона, Шекспіра. Починаючи з середини 60-х років, велику увагу приділяв українській літературі, зокрема аналізував витоки творчості Івана Котляревського, вивчав зв'язок українського фольклору з південно-слов'янським, досліджував також творчість Миколи Гоголя, Михайла Лермонтова, Олександра Пушкіна, Василя Жуковського. Творчий доробок вченого становить понад 70 праць.

Був головою Історичного товариства Нестора-літописця, представник ʺКиївської історичної школиʺ. Знав декілька іноземних мов.

ʺМикола Дашкевич був Українцем з роду, Українцем з виховання, Українцем своїми науковими інтересами і без сумніву – Українцем своїми симпатіямиʺ - писав про нього Михайло Грушевський.

Помер Микола Дашкевич 2 лютого 1908 р. у Києві. Похований у с. Бежеві.

Воїни УПА Линда Остап «Ярема» та Кобилинець Іван «Козак». Обоє загинули в бою з московитами.

Остап Линда -«Ярема» у СШ “Олені” (ліворуч)

Линда Остап -«Ярема». Народився 17.03.1913 в с. Наконечне Яворівського району Львівської області. Закінчив гімназію в Яворові . Член ОУН. У 1932 р. був ув’язнений поляками. Служив у польській армії. В 1939-1941 рр. перебував за кордоном.

Проходив вишкіл у Ногаймері. Служив у ДУН, батальйон «Нахтігаль», 201-й шуцманшафт-батальйон (1941-1942). Командував чотою, мав звання поручника . На початку 1943 р. був ув’язнений у німецькій тюрмі у Львові. Після звільнення перейшов у підпілля. У травні 1943 р. став військовим референтом Львівського обласного проводу ОУН та одним із командирів УНС на Львівщині . У грудні 1943 – червні 1944 рр. був командиром ВО «Буг». У 1944 р. перейшов у Карпати, де був заступником командира старшинської школи УПА «Олені», а з жовтня 1944 р. командиром цієї школи . Мав звання поручника. 

Загинув 24.11.1944 р. біля с. Красне Рожнятівського району Івано-Франківської області у бою з москалями. Посмертно удостоєний звання майора УПА.

Кобилинець Іван – «Козак». Народився 1909 р. в с. Козаківка (колишня назва – Бряза) Долинського району Івано-Франківської області . Служив у ДУН, мав ранг підстаршини. У 1943 р. перейшов у підпілля. В 1943-1944 рр. був організаційно-мобілізаційним референтом Калуської округи ОУН. Навесні 1944 р. став командиром куреня «Промінь» групи “Магура” УПА-Захід, воював проти німців та мадярів. Із серпня 1944 р. начальник ІV відділу ШВО «Говерля». З 1.10.1944 отримав звання хорунжого УПА. 

Загинув 24.11.1944 в с. Красне Рожнятівського району Івано-Франківської області у бою з москалями.

Посмертно підвищений до поручника УПА.

Джерело

https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=375