21 листопада 1921р. московити розстріляли 359 полонених Українських солдатів армії Української Народної Республіки в с.Базар Народицького району Житомирської області.

*******

Це сталося під час Другого зимового походу армії УНР (жовтень – листопад 1921 р.), під час якого передбачалося підняти всеукраїнське антибільшовицьке повстання й відновити Українську державність. Однак погано озброєні Українські війська під командуванням генерала-хорунжого Юрка Тютюнника були розбиті московитами на Житомирщині. 

Московити взяли в полон 537 чоловік. Усіх їх, напіводягнених, закрили в церкві села Малі Міньки, потім, коли з Києва прибули представники чека, полонених перевели до села Базар. Тут за рішенням суду з 443 солдатів (решти доти загинули від холоду) мали розстріляти 359 чоловік як «злостных бандитов». Тих, хто залишилися, переважно старшин, доправили до столиці для подальших допитів, а потім також знищили.

Розстріли московити проводили 21 листопада 1921 року на околиці с.Базару, де заздалегідь викопали рови. Після страти селянам наказали присипати їх землею і під загрозою смерті заборонили ставити на цьому місці хрести чи насипати могилу. Ці події в Українську емігрантську літературу ввійшли під назвою – Базарська трагедія.

Джерело: 1.Володимир Гінда, історик.

https://www.unian.ua/m/politics/587489-tri-tragichni-bazari-v-ukrajinskiy-istoriji.html

*********

Козаків і старшин розстрілювали групами, по 25 чоловік у кожній. Страта була публічною. Смерті можна було уникнути, адже червоний комісар пообіцяв дарувати життя тим, хто перейде на службу до комуністів. Однак пролунав голос Степана Щербака, який вийшов поперед гурту товаришів:

- Я, козак 6-ї Стрілецької січової дивізії, від себе й козаків, яких знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, але не боїмося смерті і до вас служити не підемо.

Щербак покрив омофором своїх товаришів, врятувавши їх від можливої зради. Після його слів вже ніхто не наважився погодитися на ганебну пропозицію.

Розстріли продовжувалися два дні - 22 і 23 листопада. Козаки могли відповісти тільки співом гімну "Ще не вмерла Україна"

Джерело історична правда

********

23 жовтня 1921 року у Львові за наказом Головного Отамана Симона Петлюри почав діяти "Штаб Повстанської Армії на Україні". Командувачем Армії був призначений ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник, начальником штабу – полковник Юрко Отмарштейн.

Готувався Другий Зимовий (або ж Листопадовий, Льодовий) похід. Охочих поляки звільняли з концтаборів, але зброю та спорядження штаб мусив роздобувати сам усіляками правдами та неправдами.

Учасники походу згадували: кому дісталася поржавіла ґвинтівка, інший мусив скинути пасок, щоб було на чім ту ґвинтівку носити, а хто йшов геть без нічого в надії відбити зброю у ворога. Не всі мали й чоботи – деякі йшли в постолах.

Похід вирішено було розпочати одночасно трьома групами. Бессарабська група під проводом ґенерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка зазнала поразки, щойно перейшовши кордон. Подільська група під орудою полковника Михайла Палія-Сидорянського, потім полковника Сергія Чорного, пройшла рейдом 1500 км аж під Київ, громлячи окупантів, і щасливо повернулася за кордон, утративши трьох убитими і маючи 25 поранених.

Третя, найбільша, але найгірше озброєна, Волинська група під проводом самого ґенерал-хорунжого Юрка Тютюнника вирушила в похід 4 листопада 1921 року двома бригадами, що ними командували полковник Леонід Ступницький та ґенерал-хорунжий Володимир Янченко. На 894 вояків (разом з командуванням 902) мали всього 400 ґвинтівок, 120 тис. набоїв, 6 кулеметів, 120 ручних ґранат.

Уночі 4 листопада тютюнниківці біля села Борове (за 30 км від Олевська), роззброїли прикордонну польську залогу, перейшли кордон. 5 листопада розгромили загін чекістів у селі Журбовичі, декілька продзагонів, а награбований ними хліб роздали селянам. 6-7 листопада захопили Коростень, але не змогли його втримати: із Житомира надійшли два бронепотяги і тисяча курсантів Школи червоних старшин.

Та все ж повстанці встигли звільнити з в’язниці 470 в’язнів, в основному, селян, які не здали хліба продзагонам. Полковник Отмарштейн вважав здачу Коростеня поразкою і радив повертатися за кордон, та ґенерал-хорунжий Тютюнник вирішив іти далі на схід, щоб з’єднатися під Києвом з Подільською групою.

Рушили через Дідковичі (8.ХІ), Обиходи, Ксаверів, повернули південніше в напрямку станції Чоповичі (10.ХІ), що західніше Малина, далі рухалися на південь у напрямку Радомишля з наміром захопити його. Востаннє перепочили 11 листопада в с. Заньки. Але біля сусідньої Чайківки наступного дня їх перестріла бригада Григорія Котовського, яка надалі невідступно їх супроводжувала, вчиняючи дрібні наскоки та шукаючи вигідної для бою позиції.

Повстанці вступали в бої, котовці зазнавали відчутних утрат. За розповіддю очевидця, червоні, відступаючи ввечері, гукали словами популярної тоді пісні: “До свидания, до завтра, до восьми часов утра!”.

Валка, обтяжена пораненими, з боєм перейшла 13 листопада річку Тетерів у селі Городське і шлях Житомир – Київ, але раптом з Войташівки (тепер Квітневе) різко повернула біля села Кочерів на північний схід у напрямку Димера, де мала з’єднатися з Подільською групою.

Ішли з боями три з половиною доби без перепочинку (від Заньок) правобережжям Тетерева через села Ставецька Слобода, Раївка, Кодра, Нова Буда. У селі Леонівка 15 листопада дізналися, що Подільська група пройшла сюдою буквально кількома днями раніше. Надії на об΄єднання не було. Аж тоді вирішили рухатися на захід, до польського кордону.

Уночі проти 16 листопада загін переправився через річку Тетерів між селами Колінці і Блитча, зайнятими котовцями. Береги річки болотисті. Тоді випав глибокий сніг, був мороз, але лід був тонкий. З переправи майже ніхто не вийшов сухим. Щоб переправити поранених, вози і сани ставили одні на одні.

Змучені походом, доночовували в Малих Миньках, де затрималися майже до полудня 17 листопада. Щойно валка підвід вийшла на поле в напрямку села Звіздаль, як на неї напала червона кіннота, біля трьох тисяч шабель.

Зав’язався жорстокий бій, у якому загинуло близько 400 повстанців. Котовці рубали й поранених на підводах, і беззбройних підводників-їздових.

Тільки 120 старшин і козаків зі штабом включно, хто був на конях, у тому числі Ю.Тютюнник, В.Янченко, Ю.Отмарштейн, зуміли пробитися до лісу під селом Звіздаль і через села нинішніх Коростенського та Олевського районів 20 листопада прорватися за кордон біля с. Купіль. 537 старшин і козаків потрапило в полон, у тому числі багато поранених.

Джерело 2.

https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/11/18/62533/

Цей день в історії УПА - 21 листопада.

Джерело фото 

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

*********

1944 рік

Відділ сотні УПА-Захід у селі Добровляни на Станіславщині спалив міст і зрізав стовпи лінії зв’язку.

Вночі чота сотні УПА-Захід у селі Видинів на Станіславщині знищила голову земельної комісії і радянську активістку. Спалено сільську раду і всю документацію.

1945 рік

Відділ сотні «Холодноярці» УПА-Захід вступив у бій із московитами у селі Нова Скварява на Львівщині. У перестрілці загинув один воїн УПА.

Пошукова група НКВД біля криївки в селі Гірне на Волині атакувала чотирьох воїнів УПА-Північ. У перестрілці двоє повстанців загинули, а двоє змогли прорватися.

У засідці на шляху біля райцентру Заболотці на Львівщині сотня «Русичі» УПА-Захід знищила 13 московитів, ще 7 поранено. Спалено вантажний автомобіль.

У бою з московитами в селі Стара Ропа загинули окружний провідник ОУН «Підгірний» і ще один повстанець.

1947 рік

У селі Мала Совпа на Рівненщині підпільники поранили москаля.

У селі Рудники на Станіславщині повстанці спалили колгоспний сарай та скирду соломи.

1948 рік

Станичний ОУН Осип Мут – «Співак» і ще один повстанець загинули в бою з московитами у селі Страшевичі на Дрогобиччині.

У селі Велика Тур’я на Станіславщині повстанці спалили конюшню і крамницю лісокомбінату, коней і продукти харчування роздано населенню.

1949 рік

Повстанець Володимир Жоломій – «Невіль» потрапив у засідку московитів біля села Станіславчик на Львівщині, отримав важке поранення і застрелився.

1951 рік

Агент МГБ, що видавав себе за повстанця, у селі Верхнє Критвче пострілами в спину вбив станичного ОУН Степана Татарчука – «Рися».

Джерело:

Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

21 листопада 1918р. у Львові встановлена польська влада. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, згодом до Станіслава.

«З точки зору стратегічної, все було ідеально. Але щодо того, що насправді цей конфлікт може вилитись у затяжні військові події, на жаль, молоде середовище і досвідчені політики виявились не підготовленими. Бо Польща мобілізувалась і відвоювала Львів набагато швидше. Виникла загроза, що поляки зможуть оточити Львів, тому ухвалили рішення і український державний провід Західноукраїнської Народної Республіки 21–22 листопада виїхав у Тернопіль, між Львовом і Тернополем, зокрема у Золочеві, відбулись наради, які у майбутньому стали кроком до ЗУНР. Українці продовжували творити історичні процеси, а насправді були наполовину готові до них», – говорить історик Іван Хома.

Бої на вулиці Коперника, Львів, листопад 1918 року.

20 листопада з Перемишля у Львів прибула бойова польська група військ зі скорострілами і гарматами. Відтак українське військо суттєво програвало у чисельності, почалась дискусія про евакуацію, щоб уникнути облоги. Ввечері 21 листопада з залізничної станції Підзамче виїхали члени Державного Секретаріату і Національної Ради. А вночі на 22 листопада Львів покинули і українські військові. Зранку поляки побачили порожнє місто. Хоча наступні три місяці бійці Української Галицької армії тримали в облозі околиці Львова, але повернути місто їм не вдалося. У липні 1919 року українське військо поляки відтіснили за Збруч.

21 листопада 1920р. армія УНР перейшла через р.Збруч на територію Польщі, де була інтернована в таборах. "Крах" Української Народної Республіки.

С. Петлюра, М.Омелянович-Павленко та інші керівники уряду й Армії УНР, кінець 1920 р.

Отець Дяк Василь парох с. Чирна, Грибівський деканат. В'язень німецьких, польських та московитських катівень, замордований московитами в лютому 1955р.

Світлий Понеділок 1937року. о. Василь Дяк над могилою Григорія Адам'яка в Перунці.

**********

Народився 1902 р., рукоположений., 1933 р., безженний. 1933-1934 – сотрудник с. Орове, Бориславський деканат. 1934-1936 – адміністратор. с. Розтока Велика, Мушинський деканат. 1936 (?) адміністратор с. Мшанна, Дуклянський деканат. 1941-1944 – арешт, й інтернований німецькою владою в Кельцах. 1945 – пар. с. Чирна, Грибівський деканат, – коротко перебував у Кракові. 1945-1947 – в'язень польських тюрем. 1947 – душпастир латинської парафії с. Вєжбно на Вроцлавщині.

Отець Василь Дяк після арешту о. д-ра Степана Граба два тижні обслуговував греко-католицьку парафію в Кракові, а коли пішов до Кардинала Сапєги, щоб дозволив йому обняти парафію в церкві Норберта, той сказав йому: «Шкода говорити на цю тему, бо в його дієцезії не буде працювати ані один греко-католицький священик», – і поручив йому вчитись латинського обряду й забиратись на західні землі.

Вперше заарештований у 1941 році німецькою окупаційною владою й інтернований у Кельцах до 1944 р. У серпні 1945 року заарештований вдруге польською службою безпеки (УБ) в Криниці, ув'язнений в Новому Санчі й засуджений (?). Покарання відбував до жовтня 1947 року в тюрмі у Віснічу, воєводство Краківське.

Докладніші обставини арешту й дальша доля о. Василя за свідченнями Івана Лешка з Флоринки: «Під кінець Другої світової війни, коли фронт затримався коло Дуклі, у наших лісах була червона партизанка, яка часто грабувала й тероризувала наших селян... Одної ночі напали на приходство в Чирній, забрали худобу, а о. Василя страшно побили за те, що він, на їхню думку, інформував німців про грабунки.

По війні на західних землях Польщі, у селі Вєжбні, о. Василь Дяк душпастирював на латинській парафії, але вже не під своїм прізвищем, а як Гіполіт Орловскі. Червоні кати й там його знайшли. Одного разу серед ночі прийшли й попросили, щоб він охрестив їм хвору дитину, а коли отець вийшов до них, тоді його закатували. Це сталося в лютому 1955 р.

Джерело:

http://www.vox-populi.com.ua/

21-22 листопада 1943р. біля сіл Будераж, Ілляшівка та Батьківці (на фото) Рівненщина, відбулася І Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії.

Зліва направо: Роман Шухевич, Дмитро Грицай та Катерина Мешко-Лоґуш - в околицях села Будераж Рівненської області, листопад 1943 року. Фото з архіву ЦДВР.

*********

Усі учасники конференції на той час були у складі Української повстанської армії. Їхнє представництво на конференції – 39 делегатів від 13 народів. Найчисельнішими були азербайджанська та грузинська делегації: по 6 учасників. Також – 5 узбеків, по 4 вірменина та татарина , по 2 білоруса та осетина, казах, черкес, кабардинець, чуваш, башкир і 5 українців (Ростислав Волошин, Яків Бусел, Омелян Логуш, Дмитро Клячківський і Катерина Мешко. На конференцію прибув також головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Головував на конференції – Ростислав Волошин.

Учасники ухвалили Постанову і Відозву, в яких заявили про необхідність «створення спільного комітету народів Східної Європи і Азії, який буде координувати всі національно-революційні сили цих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент кине клич до одночасного повстання всіх поневолених народів». Було сформовано Комітет поневолених народів, функції якого полягали у формуванні національних повстанських армій, об’єднанні та організації національно-політичних сил в місцях їх проживання, а також на території України. Ідеї, висловлені на конференції, знайшли своє втілення і розвиток у створенні Антибільшовицького блоку народів (АБН).

Метою діяльності АБН було розчленування СРСР на національні держави. Блок розпочав згуртовувати народи під гаслами: «Свобода народам! Свобода людині!». З 1946 року зусилля АБН були спрямовані на залучення до діяльності представників східноєвропейської еміграції.

Від 1946 до 1985 року АБН очолював Ярослав Стецько як голова Центрального комітету, куди входили представники різних національностей. АБН влаштовував антибільшовицькі збори, демонстрації протесту, прес- конференції і міжнародні конгреси. АБН співпрацював зі Світовою Антикомуністичною Лігою і Європейською Радою Свободи.

Джерело:

Підготувала Леся Бондарук.

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lystopad

19 листопада 1989р. у Києві на Байковому цвинтарі перепоховали Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого, перенесені з цвинтаря концтабору біля с. Кучино Пермської обл.

Василь Стутс − український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Відстоював вільний розвиток української культури. Творчість Василя Стуса заборонена радянською владою. Двічі арештований та ув’язнений. Помер 4 вересня 1985 року в таборі біля села Кучино Пермської області.

Юрій Литвин − український поет, письменник, журналіст і правозахисник. Заарештований та звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у мордовських таборах для політв’язнів. Помер 5 вересня 1984 року в таборі біля села Кучино Пермської області.

Олекса Тихий − український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер в лікарні табору біля села Кучино Пермської області 6 травня 1984 року.

******

Їх прах привезли літаком із Уралу 18 листопада о 20.30 в аеропорт «Бориспіль». Там зі свічками й корогвами чекали близько 300 людей. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці. Там зранку 19-го покійних відспівали.

«Приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, − згадував колишній товариш Стуса Василь Овсієнко. − Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, боялися, щоб не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками».

Труни спочатку повезли на Софіївську площу, потім до пам’ятника Тарасові Шевченку. А звідти вже несли на руках до Байкового кладовища. Рух у центрі міста зупинився. Люди стояли зі свічками вздовж Володимирської вулиці. На мітингу виступили В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська.

На могилах установили однакові дубові хрести. У березні 1990-го їх підпалили. Винних не знайшли. 1993 року встановили три козацькі хрести із сірого пісковику.

Джерело:

Підготувала Леся Бондарук.

*********

Фото з мережі Інтернет перепоховання В.Стуса, Ю.Литвина та О.Тихого.

19 листопада 1937р. у Києві московитами розстріляний Микола Стрільчик - офіцер УГА, педагог, художник.

фото с. Кривеньке.

*****

Народився М. Стрільчик 11 квітня 1895 року - у с.Кривенькому, нині Чортківського р-ну. Розстріляний на підставі сфабрикованого звинувачення.

Джерело

https://teren.in.ua/2016/11/19/19-lystopada-v-istoriyi-ternopilshhyny/

19 листопада 1918р. Перша Підгаєцька сотня УГА відбула до Львова.

фото Підгайці орієнтовно 1917-1919рр.

Джерело: https://www.tenews.org.ua/post/view/1526823814-nevidomi-pidgayci-na-stolitnih-foto

*******

На час Українсько-польської війни УГА поповнили багато підгайчан. Серед них: Степан Банах, Мирон Головінський, Ксаверій Мостовий, Іван та Спиридон Титли й ін.

Джерело: https://teren.in.ua/2016/11/19/19-lystopada-v-istoriyi-ternopilshhyny/

Список загиблих у бою з московитами воїнів УПА - 18 листопада 1950р. в урочищі Глибокий Потік біля с. Старий Угринів.

Символічну могилу упорядкували та встановили пам’ятний хрест.

Організатор західу — історико-меморіальний музей Степана Бандери в селі Старий Угринів. фото 2019р.

*********

У бою з московитами загинули:

1.Степан Слободян - ”Єфрем”, 1922 р.н. — Крайовий Провідник ОУН “Захід — Карпати”;

2.Марія Німа - ”Марта”, 1925 р.н. — Провідник Українського Червоного Хреста Калуського Проводу ОУН;

3.Прокіп Духович - ”Дора”, 1922 р.н. — Провідник СБ Калуського окружного Проводу ОУН;

4.Василь Камінський - ”Галенко”, 1923 р.н. — охоронець Калуського окружного Проводу ОУН;

5.Іван Морис - ”Дуб”, 1926 р.н. — охоронець Калуського окружного Проводу ОУН;

6.Іван Юрків - ”Кармелюк”, 1926 р.н. — охоронець Калуського окружного Проводу ОУН.

Імена ще двох повстанців достовірно не встановлені.

Вічна пам'ять.......

Джерело

https://vikna.if.ua/news/

18 листопада 1935р. у Варшаві почався суд над 12 членами ОУН, обвинуваченими у співучасті в убивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Акт обвинувачення займав 102 сторінки машинопису. Звинувачені відмовлялися говорити по-польськи, віталися окликом "Слава Україні!", перетворили зал процесу у трибуну пропаганди ідей ОУН.

Джерело: сайт - Історична правда.

*******

Варшавський процес:

У судовому процесі, який відбувся з 18 листопада 1935 – 13 січня 1936 -го у Варшаві, звинуваченими в здійснені й організації вбивств міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького 15 червня 1934 року, були кільканадцять осіб, підозрюваних у приналежності до ОУН.

Слідство тягнулося довго, і, можливо, підозрюваних не вдалося б підвести до суду, але до рук поліції потрапило біля двох тисяч документів ОУН , так званий «архів Сеника» , який зберігався в Чехословаччині.

Документи цього архіву дали можливість польській поліції встановити величезну кількість членів та керівників ОУН. 

У підсумку процесу оголошено такий вирок:

до смертної кари (заміненої згодом на довічне ув'язнення):

1. Степан Бандера (26 років, студент

Львівської політехніки),

2. Микола Лебедь (25 років, абсольвент гімназії),

3. Ярослав Карпинець (30 років, студент

Краківського університету );

на довічне ув'язнення:

4. Микола Климишин (26 років, студент

Краківського університету ),

5. Богдан Підгайний (31 рік, інженер);

15 років ув'язнення:

6. Дарія Гнатківська (23 роки, абсольвентка гімназії);

12 років ув'язнення:

7. Іван Малюца (25 років, студент Львівської політехніки), 

8. Євген Качмарський (25 років, незакінчена гімназична освіта), 

9. Роман Мигаль (24 роки, студент Львівського університету );

8 років ув'язнення:

10. Катерина Зарицька (21 рік, студентка

Львівської політехніки);

7 років ув'язнення:

11. Яків Чорній (28 років, студент Люблінського університету), 

12. Ярослав Рак (27 років, правник).

Захисниками були Українські адвокати

Володимир Горбовий, Я. Шлапак, Лев Ганкевич, О. Павенецький.

Усі підсудні, крім Романа Мигаля, і більшість українських свідків відмовилися свідчити польською мовою. Після амністії тюремні терміни до 15 років зменшено наполовину, а понад 15 — на одну третину.

Джерело: Вікіпедія.

Цей день в історії УПА - 18 листопада

Джерело фото.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

*********

1944 рік

Дві сотні УПА-Захід атакували райцентр Тлумач на Станіславщині. З місцевої в’язниці звільнено 15 заарештованих.

1945 рік

Чота сотні «Хорти» у селі Завадка на Станіславщині знищила 6 московитів, що збирали продовольство. Ще одного смертельно поранено, четверо отримали поранення. Здобуто кулемет, 3 автомати і 2 гвинтівки.

У селі Нагірне на Дрогобиччині підпільник на квартирі директорки школи розстріляв заввідділом райкому КП(б)У і зумів безперешкодно зникнути.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Кропивник на Станіславщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний спротив і застрелились останніми патронами.

У засідці в селі Боянівка на Рівненщині повстанці знищили слідчого МГБ і поранили трьох військових.

Під час боїв з московитами у селах Ілів і Козьова на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник ОУН Андрій Гнатовський – «Юрчик» і станичний Лука Марочкович.

1948 рік

У селі Кропивник на Станіславщині повстанці спалили вантажні автомобілі-лісовози.

У селі Ярчівці на Тернопільщині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

Троє повстанців загинули в боях із московитами у селах Довге і Плав’є на Дрогобиччині.

У селі Березина на Дрогобиччині повстанці знищили голову колгоспу і бійця винищувального батальйону.

1950 рік

Пошукова група полку внутрішніх військ (200 чоловік) захопила криївку в лісі біля села Бережниця на Станіславщині. 8 повстанців, що перебували всередині, кілька годин чинили збройний спротив, знищивши офіцера МГБ і поранивши одного військового, але всі загинули в бою. Серед загиблих – окружні провідники ОУН Степан Слободян – «Єфрем» і Прокіп Духович, окружний провідник Українського Червоного Хреста Марія Німа – «Марта».

Джерело:

Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

18 листопада 1918р. в с. Чаплинка на Херсонщині народився Михайло Савович Масютко, письменник, політв’язень радянського режиму.

Його батько працював регентом при церкві, мати – вчителькою. Пережив Голодомор, розкуркулення родичів.

У 1934-му вступив на історико-філологічний факультет Запорізького педагогічного інституту. На третьому курсі виключений з інституту після вечірки в гуртожитку, на якій присутні згадували, хто і як переніс голод 1932-1933 років. В 1937-му заарештований під час облави на київському вокзалі, засуджений на 5 років «за контрреволюційну пропаганду».

Після звільнення мобілізований на фронт. У 1948-му вступив до Львівського поліграфічного інституту, але був відрахований за чотири місяці до захисту диплому за реферат «Норми комуністичної моралі», у якому спробував довести, що існує лише загальнолюдська мораль, а ніякої іншої бути не може.

Екстерном закінчив Львівський педагогічний інститут, працював педагогом. Під час «хрущовської відлиги» – активний учасник національного руху, автор публіцистичних статей, що поширювалися самвидавом («Література і псевдолітература на Україні», «Сучасний імперіалізм», «Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства» та інші). У 1965-му заарештований і засуджений на 6 років. Під час слідства ні на кого не давав свідчень, не виправдовувався і не визнавав за собою вини.

Своє перебування в таборах Мордовії описав у книзі «В полоні зла»: « Я просив Бога змилуватися над моїм народом, що ось уже четвертий вік живе покинутий силами добра. За яку провину він терпить таку кару? За те, що не піддався одному грабіжникові, він терпить розбій другого грабіжника. За те, що зробив спробу вирватися з однієї неволі, потрапив у другу, ще гіршу неволю. Я просив Бога послати світлого розуму, снаги і відваги моєму народові в боротьбі за своє визволення, послати йому героїв у його боротьбі».

Надалі перебував під пильним наглядом КГБ у селі Дніпряни поблизу Нової Каховки, де зосередився на літературній праці. Автор сатиричних оповідань «Революційний дід», «Кров відзивається кров’ю», повісті «Химера», мемуарної поеми «В полоні зла». В останні роки виступав як публіцист у пресі, на радіо й телебаченні.

Помер 18 листопада 2001-го в Луцьку, похований на приміському кладовищі.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

18 листопада 1859р. народився Кость Левицький – Український державний діяч, юрист, історик.

Народився в містечку Тисмениця (нині Івано-Франківська область) в родині священика.

Вищу освіту здобував на юридичних факультетах Львівського та Віденського університетів. Після закінчення навчання відкрив адвокатську канцелярію у Львові й одним із перших став писати скарги і подання до суду українською мовою.

Кость Левицький – активний громадсько-політичний діяч. Співзасновник Української національно-демократичної партії. З початком Першої світової війни очолив Головну українську раду у Львові.

За умов розпаду Австро-Угорської імперії, українські парламентарі Галичини сформували Українську Національну Раду і взяли курс на створення незалежної держави. 10 жовтня 1918 року Кость Левицький очолив галицьку делегацію Української Національної Ради, яка 1 листопада перебрала на себе всю повноту влади на західноукраїнських землях.

Після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, Кость Левицький очолив її уряд – Державний секретаріат:

«Ми свідомі цього обов’язку, який прийняли серед граду куль і незвичайно важливих обставин. Вступаючи в уряд, уважаємо за відповідне зазначити, що стоїмо на демократичнім принципі. Ми вийшли з народу і для народу буде присвячена наша праця», 

− цими словами він започаткував 10 листопада 1918 року діяльність Державного секретаріату.

Протягом міжвоєнного періоду провадить громадсько-політичну роботу на західноукраїнських землях та пише історичні праці про політичний та національно-визвольний рух на Галичині.

З приходом радянських військ на Західну Україну у вересні 1939-го, Левицького заарештували та ув’язнили у Львові та Москві на 20 місяців. Звільнений навесні 1941 року, повертається додому. У липні 1941 року – один із ініціаторів і перший голова Української національної ради у Львові.

Помер 12 листопада 1941 року у Львові.

Джерело:

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lystopad/18/1859-narodyvsya-kost-levyckyy-derzhavnyy-diyach

Бій відділу «Чорна Хмара» за село Біленьке у 1920р. (Гаврило Гордієнко).

В нашому місті активніші старшини українці звернулися до комендатури в справі дозволу організувати український військовий відділ. Дозвіл вони одержали й приміщення для постою. Це був дім Бадовського на Соборній вулиці, який традиційно був пов’язаний з українським військом ще з 1917 року. Як тільки рознеслася вістка, що в домі Бадовського організується українське військо, так і повалили туди хлопці з усіх кінців міста й околиць його.

Були серед них ветерани з Гайдамаків, з Вільного Козацтва, з Самокатної Сотні, з Лисогорського Повстанського Партизанського Куреня, з Вовнізького Повстанського Відділу, крім того й новички, які ще не бували перед тим у війську. Хлопці прийшли щиро, з захопленням, з ентузіазмом. Дослівно за пару днів, може, за п’ять днів, було наявних понад сотку хлопців вояків й старшин.

Військовий відділ «Чорна Хмара» так скоро організувався, що в організації його я вже й не мав коли прийняти більшої участи. Коли я вперше появився в домі Бадовського, то мене відразу зустріли вісткою, що отаманом Відділу є Хмара (Іван Марків), командантом першої бойової сотні є Іван Горобець, а бунчужним ніхто інший, а Гаврило Гордієнко!

У війську не дуже питають, чи щось хочеш, чи не хочеш, тому не питали й мене і я не впирався. Відразу ж прийняв призначення й давай знайомитися з сотнею. Викликав її на подвір’я. 120 душ разом з чотовими та ройовими. Багатьох із них я й не знав і тільки тут вперше познайомився.

Щоб пошити новий український прапор у той час не було ані мови! Тому, коли хтось із нас витяг десь із горища прихований і запорошений український жовтоблакитний прапор з нашитим написом «Хай живе автономна Україна» і приніс його нам, як прапор першої нашої бойової сотні, то ми його радо прийняли! Відпороли «автономна», але тому, що прапор вилинялий, то слово «автономна» й лишило свій слід на прапорі. Ми тим багато не переймалися, посміялися з такої давнини, як вимога автономної України, бо ж ми на той час були вже безсумнівними самостійниками!

Прийняли ми той прапор за свій і під ним вимаршували з дому Бадовського й аж до Південного двірця, а це далеченько, по головній Соборцій вулиці, у бій!

На чолі нашого походу прапор в асисті двох вояків, за ними отаман Хмара з осавулом, прізвища не пам’ятаю. За ними сотенний Іван Горобець веде чоту за чотою по 30 вояків. А за всім тим вояцтвом, як порядний господар, ішов і пильнував порядку бунчужний бойової сотні «Чорної Хмари» Гаврило Гордієнко, також з рушницею, але і з шаблею середнього розміру кавалерійською, російської кавалерії.

На хідниках було багато народу, бо давно вже не бачили війська під українським прапором. Сотня марширувала досить добре, як це я сам бачив, і як потім мені оповідали сторонні глядачі. А сестра моя в листі після більш як по півстоліттю ще згадує той момент, який був вартий уваги й подиву.

А коли з перспективи півстоліття й більше пригадати той марш нашої бойової сотні, то він став історичним, навіки незабутнім, бо це за ввесь час нашої визвольної боротьби 1917-1920-их років був останній марш військової одиниці в місті Олександрівську під українським жовтоблакитним прапором.

В Кічкасі врангелівці перейшли Дніпро й поволі посувалися на південь. Перша бойова сотня «Чорної Хмари» одержала бойове завдання, як на бойове хрещення, то таки досить поважне завдання: форсувати Дніпро в напрямі села Біленького по півночі перед 21-им вересня (точної дати не можу установити), вдарити в большевицькі сили, які перебували в селі Біленькому, й тим уможливити просування врангелівських військ далі на південь.

Спалахнули три червоні ракети майже коло другої години по півночі. Це був сигнал переправлятися через Дніпро поромом, який був на поготівлі на нашому березі. Я пильнував ладування першої чоти, з якою відплили й усі старшини. Потім я мав заладувати другу, третю й четверту чоти в міру того, як буде повертатися паром з правого берега. З четвертою чотою мав і я відплисти.

Перша чота майже досягла середини Дніпра за повної тиші, та коли вона наблизилася до правого крутого берега, її зустрів винятково сильний вогонь як з рушниць, так і з кулеметів. Це була велика несподіванка, бо припускали, що ворог тим часом із Біленького забрався протягом цієї ночі.

Перша чота з усіма старшинами висадилася під крутим берегом, пором повернувся на лівий берег. Я відправив другу чоту і з рештою двома чотами ми підтримали своїм вогнем як першу чоту, так і десант другої чоти. Незабаром вернувся пором по третю чоту, яку я з деякими труднощами, також заладував і відправив.

І десантові третьої чоти ми давали вогневу підтримку. Але ворог мав таку велику вогневу силу, що скерував її не тільки на пором, але й на нас, що лежали на лівому березі і тільки рушничним вогнем могли підтримувати своїх товаришів, які плили поромом і тих, які вже вибивалися на крутий берег перед Біленьким. У міжчасі вже й світало й ми могли дещо спостерігати, що діялося на правому березі.

Біленьке ми здобули, але якою ціною? При першій же атаці на ворожі позиції, сотенний нашої сотні Іван Горобець дістав аж чотири кулі в груди й поляг на полі бою! Мій «учень» у стрілянню Петро Ляшко також зірвався в атаку й ворожа куля в перенісся поклала його на місці! Були ще й інші жертви, як поляглим, – вічна їм пам’ять, так і раненим.

Джерело:

За книгою: Гордієнко Г. Під щитом Марса. – Філадельфія, 1976. – 369 с.

17 листопада 1910р. у с. Золота Слобода на Тернопільщині народився Ярослав Старух (псевдо – Стяг, Ярлан, Синій, Вольт, Гомін, Стояр)- ідеолог ОУН, публіцист, учасник національно-визвольної боротьби 1940—50-х рр.

Зліва направо: Лев Зацний , Ярослав Старух , Теодор Федечко. 1939—1940 рр.

17 листопада 1910р. у с. Золота Слобода на Тернопільщині народився Ярослав Старух (псевдо – Стяг, Ярлан, Синій, Вольт, Гомін, Стояр) – ідеолог Організації українських націоналістів, публіцист, учасник національно-визвольної боротьби 1940—50-х рр. Лицар Золотого Хреста Заслуги УПА, полковник-політвиховник УПА.

Народився в сім’ї депутата австрійського парламенту. У 1928 році закінчив Бережанську гімназію. Став студентом юридичного факультету Львівського університету. Був активним громадським діячем, членом Організації українських націоналістів, організатором освітніх курсів для молоді при читальнях «Просвіти». За політичні переконання Старуха переслідувала польська влада – він був в’язнем тюрем (1929) і концентраційного табору Береза Картузька (1934, 1937, 1939).

Ярослав Старух був заступником крайового провідника і політичним референтом Крайової екзекутиви ОУН на північно-західних українських землях (1935-1937), співробітником націоналістичних видань «Студентський шлях», «Наш клич», «Вісті», «Голос нації», «Голос». Редагував львівський тижневик «Нове село».

У 1939-1941 рр. Старух – секретар Українського центрального комітету в Кракові. Учасник 2-го Великого збору ОУН(б) в Кракові (квітень 1941). Учасник проголошення Акта 30 червня 1941 у Львові. Член організаційної референтури Проводу ОУН(б) (1941-42).

У 1942 році був заарештований гестапо й підданий тортурам в одній із львівських в’язниць. За допомогою Служби безпеки ОУН у вересні 1943 його визволили. Він став членом референтури пропаганди Проводу ОУН (б) (1943-1944). Керував підпільною радіостанцією «Вільна Україна» («Афродита»), був редактором гумористичного журналу «Український перець». У 1945-1947 рр. – Провідник ОУН Закерзонського краю.

Ярослав Старух у 30-х рр. уклав «12 прикмет характеру українського націоналіста» (1930-і). Він автор низки брошур, статей, листівок, зокрема «Тисяча років життя й боротьби українського народу» (Короткий нарис історії України; 1943), «Спектр фашизму» (1946), «До цілого культурного світу!»

Загинув 20 вересня 1947 року у лісовій криївці біля с. Монастир Любачівського повіту (Польща) під час бою зі спецвідділом польської служби безпеки.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 17 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Петро Кавуза “Руслан” і Анна Кузневич “Святослава” у підпіллі на Перемищині.

*********

1944 рік

Лемківський курінь УПА-Захід протягом кількох годин вів оборонний бій з московитами біля села Сторона на Дрогобиччині. Московити "звітували" про 218 вбитих повстанців.

Сотня «Галайда» УПА-Захід і сотня військової округи «Турів» УПА-Північ біля села Лучиці на Львівщині відбили дві московитів і відступили вглиб лісу. Знищено і поранено до 180-и москалів. Втрати УПА: 3 загиблих, 2 поранених.

1945 рік

Відділ сотні «Жубри» УПА-Захід на околиці села Кугаїв на Львівщині знищила будівлі радгоспу.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Любеля на Львівщині. Троє повстанців згоріли живцем.

1947 рік

Троє воїнів УПА-Захід потрапили в полон внаслідок бою з московитами у Турківському районі Дрогобиччини і загинули від тортур.

У райцентрі Калуш на Станіславщині підпільники обстріляли вартових райвідділу МВД.

1948 рік

Троє повстанців були оточені опергрупою МВД в стодолі на околиці райцентру Кременець на Тернопільщині. Вони вчинили збройний опір і загинули в підпаленій стодолі.

У селі Брухналь на Львівщині повстанці знищили старшого сержанта МВД.

У боях з московитами у селах Берездівці, Біличі і Лавочне на Дрогобиччині загинули 5 повстанців.

1949 рік

Під час бою з московитами у селі Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, серед них – референт надрайонного проводу ОУН Володимир Мицик – «Смаглявий».

1951 рік

5 повстанців наскочили на пошукову групу МГБ в одному з лісових масивів Станіславщини під час масштабної облави. У перестрілці знищені двоє москаліа. Під час прориву загинув один повстанець, решта врятувалися.

Джерело:

Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

У ніч з 16 на 17 листопада 1944р. відбувся бій УПА з московитами біля села Сторона. Курінь «Рена», в числі чотирьох сотень: «Веселого», «Нечая», «Байди» і «Бурлаки».

На фото Сотенний «Бурлака» та село Сторона і околиці.

Бій під селом Стороною: Хід подій.

У листопаді 1944 року згідно з наказом командування УПА курінь «Рена», в числі чотирьох сотень, повертався з Карпатського рейду, з-під Івано-Франківська на

Лемківщину. Для кращого маневрування командир «Рен» поділив курінь на дві групи й кожній з них визначив різні маршрути. 

У першій групі була сотня «Веселого» та «Нечая», у другій — сотні «Байди» і «Бурлаки». У ніч з 16 на 17 листопада сотня «Байди» розмістилася на відпочинок у забудованнях порожньої лісничівки у лісі на захід від села Сторона в урочищі Кути. Сотня «Бурлаки» заквартирувала в присілку Сторонівка та в горішньому кінці села, недалеко від цього лісу. Курінний «Рен» залишився при сотні «Байди». Сотня «Байди» мала залишитись на Самбірщині та Бойківщині. Вона мала чекати на дальші накази Головного командування УПА. У плані командування було вислати її, при відповідних обставинах, на східноукраїнські терени. Командиром цієї сотні був Петро Миколенко «Байда» — майор УПА, командир Перемишльського куреня і заступник командира 26 тактичного відтинку УПА "Лемко. «Байда» походив із Полтавщини , був лейтенантом Червоної армії. Наприкінці 1943 року перейшов до УПА на території 25 воєнної округи «Маківка». 

У 1944 році організував сотню із самих наддніпрянців. 

Вдосвіта в сірий холодний сльотливо-сніжний ранок 17 листопада з Підбужа біля тисячі енкаведистів на вантажівках під'їхали до центру села, біля школи. Їхні сили були стягнуті з Дрогобича, Самбора, Дублян і Підбужа. На одному з перших авт їхав на цю «акцію», показуючи дорогу, місцевий запроданець-енкаведист, колишній курокрад, якого помилувала місцева поліція за діяльність при «перших совєтів», — Михайло Фаїк. Він був комсомольським активістом, вислужником комуністичного режиму. З приходом «других совєтів», відразу в 1944 році, вступив на каїнову службу до НКВД у Підбужі. Біля насипаної могили в селі Сторона, на пам'ять замордованих більшовиками 11 молодих юнаків у тюрмах

Дрогобича, Самбора в 1940–1941 роках, Фаїк зупинив автомашину і видерся на високий насип та сокирою зрубав хреста. Зробивши цю ганебну справу він сів до авта. Однак за якихось 10-15 хвилин, на початку присілка Сторонівка, у нього влучила перша блукаюча куля…

…Сотенний «Бурлака» попередив стежі й вислав розвідників до села, щоби зібрати додаткову інформацію про чисельний стан, озброєння та напрям руху ворога. Одночасно наказав чотовим виходити із села разом з табором. У цей час уже відділи прикордонних застав оточили частину села, де базувалася сотня «Бурлаки». Коли сотенний «Бурлака» отримав інформацію від розвідки, то він вирішив рухатись пробоєм із села у напрямі лісу, де сотня «Байди» вже зводила бій з ворогом. Значна частина чекістів оточила сотню «Байди» на лісничівці. У лісі розгорівся запеклий бій між сотнею «Байди» та наступаючими енкаведистами. 

Сотня «Байди» складалася з колишніх вояків Червоної армії, які були родом із східних земель України. Під час сутички енкаведисти перемішалися з повстанцями і дійшло до рукопашного бою. Червоним важко було розібратися де свої, а де чужі. Тим більше, що повстанці також були одягнені у форму червоноармійців . Вояки сотні «Байди» знали термінологію червоноармійської команди, стиль розмовної російської мови, якою послуговувалися енкаведисти, і це призвело до дезорієнтації ворога. Повстанські кулеметники, зайнявши вигідніші позиції, косили ворога. Це значно полегшувало можливість (хоча із великими труднощами) пробитись із оточення сотні «Бурлаки». Внаслідок затяжного бою сотня втратила 12 вояків.

…У лісовому бою перервався зв'язок між чотами сотні «Бурлаки». Дві чоти долучили до сотні «Байди», чим полегшили його ситуацію — збільшилась вогнева міць. Власне ці чоти вдарили зненацька в тил енкаведистам, посіявши серед них паніку. Ворога було вибито з його позицій і розблоковано сотню «Байди». У цьому жорсткому бою, із використанням важких кулеметів, вдалося повністю відкинути енкаведистів на присілок Сторонівка.

Але, на жаль, у руки ворога потрапив майже весь табір з кіньми, возами, запасами амуніції та ліків. Рухаючись на Лемківщину, командир «Рен» старався перевезти з собою якнайбільше боєприпасів і медикаментів, здобутих під час переходу фронту. Це було дуже важке завдання, бо майже неможливо було маскувати перед ворогом перехід сотень, які вели із собою табір з кіньми.

На місці цілоденного бою «На Кутах» загинули 24 вояки УПА. Наступного дня їх захоронило місцеве населення. Серед них був і нинішній житель Дрогобича Михайло Гірчак (Ковалів). Після бою енкаведисти підпалили хати на хуторі та озвірілі від люті вкинули у вогонь 35-річного Василя Титара, батька кількох маленьких дітей. Втрати енкаведистів були значними: 142 нападники, серед них два у формі лейтенантів…

«Бурлака» — Володимир Щигельський, підпоручик УПА, командир сотні в курені «Рена», а згодом в курені майора «Байди». Він народився 8 серпня 1920 року у Львові. У 1939 році боровся з мадярами в рядах

Карпатської Січі . У 1944 році разом із станицею німецької поліції, членами якої були українці, в Медиці перейшов до УПА. У вересні 1947 року пробував перейти разом з частинами розбитих сотень «Крилача» й «Ластівки» на Захід. Під час рейду на території Чехословаччини потрапив у полон і 22 травня 1948 року переданий полякам . 4 січня 1949 року військовий суд виніс йому

смертний вирок.

Список загиблих воїнів УПА.

Нижче наведені відомі прізвища або псевдо полеглих вояків.

1. «Полтавець» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Байди».

2. «Довбня» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

3. «Дон» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

4. «Донський» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

5. «Калина» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

6. «Короленко» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

7. «Морський» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

8. «Паливода» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

9. «Побережний» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

10. «Стороженко» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

11. «Цяпка» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

12. Бурмич Володимир «Цвіркун», 1916 р.н., село Терка Сяніцького повіту, стрілець сотні «Байди».

13. «Кручений» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

14. Мацько Дмито «Яблонський», 1923 р.н., село Дзвиняч Турківського повіту. Стрілець сотні «Бурлаки».

15. «Мороз» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

16. «Пиріг» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

17. «Сніжний» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

18. «Соловій» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

19. Сушко (ім'я незнане) «Трава», народився в селі Стежниця Сяніцького повіту. Стрілець сотні «Бурлаки».

20. «Чатина» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

21. Когут Василь «Роман», народився 1919 року в селі Колодниця Стрийського району. Стрілець сотні «Бурлаки».

22. Крук Лука, 1910 року народження, село Шарпанці Сокальського району. Стрілець сотні «Бурлаки».

23. Малий Богдан «Карпо», народився у селі Свидник Турківського району. Стрілець сотні «Бурлаки».

24. Ковтун Іван, народився у селі Свидник Турківського району. Стрілець сотні «Бурлаки».

Джерело: літопис УПА та Вікіпедія.

Цей день в історії УПА - 16 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

*********

1944 рік

Сотня УПА-Північ, просуваючись територією Кам’янець-Подільщини, у селі Соломна роззброїла двох бійців винищувального батальйону, у селі Гречани знищила документи сільради і телефонний зв’язок, у селі Зайчики конфіскувала колгоспні продукти. І після бою з московитами прорвалася на територію Тернопільщини.

1945 рік

Сотня УПА-Північ у селі Горіхове на Волині спалила будівлю сільської ради і роззброїла відділ винищувального батальйону. Здобуто автомат і 6 гвинтівок.

У селі Панищів (нині не існує) на Дрогобиччині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені дільничний НКВД, голова сільради і 5 бійців батальйону.

Зв’язкова ОУН Марія Чубай – «Оксана» загинула в бою з московитами у селі Гаї на Львівщині.

У селі Грушів на Дрогобиччині повстанці під час раптового нападу захопили в полон секретаря райкому КП(б)У по кадрам і завідувача відділу освіти. Першого розстріляли, другого відпустили після пропагандистської бесіди.

1946 рік

Відділ сотні «Імені Богуна» УПА-Захід у селі Розтоки на Львівщині знищив автомобіль з кіноустановкою.

Під час бою з московитами біля села Сарнів на Львівщині загинув надрайонний провідник Євген Смик – «Клим».

1947 рік

Рейдова група УПА біля села Наливайка на Київщині роздала населенню антирадянські листівки та продукти харчування, конфісковані з колгоспного складу.

1948 рік

На Дрогобиччині повстанці знищили МТС у селі Стрілків і спалили клуби у семи селах Комарновського району.

У селі Дворець на Тернопільщині підпільники знищили голову сільради і двох радянських активістів.

1950 рік

У бою з московитами у селі Доброгостів на Дрогобиччині загинули 5 повстанців, у тому числі кур’єри надрайонного проводу ОУН Степан Магур – «Бурлак» і Юрій Варгаш – «Береза».

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

16 листопада 1868р. у Києві народився Богдан Кістяківський – соціолог, філософ, правознавець, громадський діяч.

Народився у родині юриста, криміналіста, професора Київського університету Св. Володимира Олександра Кістяківського. Київську класичну гімназію Богдан не закінчив, бо його виключили звідти за створення гуртка «саморозвитку», де таємно вивчалася заборонена українська мова і література. Кістяківський склав екстерном іспити в Рівенській Олександрійській гімназії і одержав атестат зрілості. Вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, де працював батько. Невдовзі був виключений за зв’язки з активістами українського руху на Галичині.

Вступив до Харківського університету та невдовзі був відрахований за участь у студентських демонстраціях. Кістяківського в цей період двічі заарештовували: в Австро-Угорщині як російського, а в Росії як австрійського шпигуна.

Вищу освіту він намагається отримати на юридичному факультеті Дерптського (Тартуського) університету.

Там захоплюється ідеями марксизму, перекладає українською праці соціал-демократів праці, бере участь у підпільних гуртках разом з Петром Струве, Анатолієм Луначарським, Миколою Бердяєвим. Але знов арешт і відрахування з університету.

1895-го року Богдан Кістяківський виїзджає за кордон, навчається на філософському факультеті Берлінського університету під керівництвом видатного соціолога Георга Зіммеля, потім бере участь в наукових семінарах у Стразбурзькому та Паризькому університетах і врешті-решт здобуває вищу освіту.

1898-го Богдан Кістяківський захищає у Стразбурзі докторську (магістерську) дисертацію. Його ім’я стає відомим серед філософів і соціологів.

Розчарувавшись у марксизмі, повертається до Петербурга, співпрацює з журналами «Жизнь», «Мир Божий», «Свобода и культура», «Вопросы философии и психологии».

1909-го року стає приват-доцентом московського університету і московського комерційного інституту, читає курс адміністративного права. У лютому 1917-го року в Харківському університеті захищає ще одну дисертацію і стає доктором державного права. Переїжджає до Києва, де працює професором, керівником кафедри державного права Київського університету та приватного юридичного інституту, деканом юридичного факультету.

Основою докторської дисертації Богдана Кістяківського була узагальнююча праця «Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук і загальної теорії права», яка побачила світ 1916-го року.

Кістяківський підтримує проголошення Української Народної республіки. У березні 1919-го його обирають штатним академіком Всеукраїнської Академії наук по кафедрі соціології, членом різних комісій з питань права.

Помер в Єкатеринодарі (Красноярський край, Росія) 16 квітня 1920-го року. Там і похований.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

15 листопада 1938 року – поляки жорстоко покарали 130 буками, зробивши інвалідом відому дитячу письменницю Іванну Блажкевич. Ця звіряча розправа не залякала письменницю – вона усе життя вела пропагандистську діяльність.

Народилася 9 жовтня 1886 року в с. Денисові Козівського району.

У 1914 її чоловіка, Івана Блажкевича, призначають директором Залуквянської школи; з початком Першої світової війни він мобілізований на фронт, справами школи керувала вона. Налагодила роботу відділку «Сільського господаря», кооперативу «Власна поміч», читальні, рятункового комітету помочі тим, хто повертався з заслання.

1 листопада 1918 вона була у Львові, де в числі перших склала присягу на вірність ЗУНР. На її заклик сотня молодих жителів Залукви 2 листопада перебрала владу в Галичі.

Закінчила екстерном Львівську учительську семінарію 1920 р. Тривалий період працювала вчителькою і вихователькою дитячих садків у галицьких селах, вела активну громадську роботу серед жінок і молоді.

1938 року була важко пацифікована польськими шовіністами -польські жандарми покарали 130 буками, по чому вона стала інвалідом.

У вересні 1939 року обиралась депутатом Народних Зборів Західної України. В 1941 — 43 рр. була директором с/г школи в с. Денисові.

За радянської влади неодноразово була на «співбесідах» у НКВД.

1963 року зусиллями Ірини Вільде Іванну Блажкевич прийнято до спілки письменників України.

До останніх днів життя вона працювала на літературній ниві: писала мемуари про свої зустрічі з відомими письменниками минулого, нові вірші для дітей. Померла І. Блажкевич 2 березня 1976 р. в рідному селі Денисові.

Публікації.

Виступала в різних жанрах дитячої літератури: поезії, драматургії.

Вийшли з друку її збірки «Подоляночка», «Прилетів лелека», «Чи є у світі щось світліше», «Прилетіла ластівочка».

Іванна Омелянівна Блажкевич — автор спогадів про І. Франка, О. Кобилянську, В. Стефаника, Т. Бордуляка, О. Вітошинського, П. Думку, К. Устияновича, О. Кульчицьку. Збирала пісні, афоризми, етнографічні матеріали. Була ініціатором створення Денисівського краєзнавчого музею.

Померла 2 березня 1977 року.

Джерело

http://www.upu.plast.org.ua/kureni/upu16/patron/

15 листопада 1944р. московити заарештували Ольгу Ванкевич директору школи в с.Чайчинці.

фото село Чайчинці та околиці.

Село Чайчинці тодішнього Вишневецького району, Ольга була членом ОУН, надрайонною пропагандисткою УПА.

Два місяці жінка перебувала у Вишневецькій катівні на допитах. Засуджена на 15 років каторжних робіт із конфіскацією майна та 5 років позбавлення прав. Звільнена 3 березня 1955 року.

Джерело

https://teren.in.ua/2019/11/15/15-lystopada-v-istoriyi/

15 листопада 1967р. - журналіст В'ячеслав Чорновіл - за антирадянську діяльність засуджений до трьох років ув'язнення у таборах суворого режиму.

Фото Чорновола, заарештованого КДБ під час операції «Блок». 12 січня 1972р.

У радянських тюрмах та таборах Чорновіл провів близько 10 років. Засуджений 4 рази. В один із років витримав 83 допити і ніколи не свідчив супроти друзів. Його так боялася влада, що під Олімпіаду-1980 ініціювала кримінальну справу, звинувативши у замаху на зґвалтування.

Члени Донецької обласної філії Української Гельсінської спілки . 1989 р. Третій ліворуч у другому ряду В. Чорновіл.

*****

Саме Чорновіл ініціював проголошення Декларації про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Він отримав прізвисько в КДБ - "Неугомонный".

Вячеслав з батьками та сестрою

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/08/24/150177/

Цей день в історії УПА - 15 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

10 червня 1944 року у боях з військами НКВС біля с. Микулинці Літинського р-ну Вінницької обл. загинув командир УПА-Південь полковник Омелян Грабець "Батько" (ліворуч).

*********

1944 рік

На Станіславщині сотня «Летуни» УПА-Захід знищила начальника райвідділу НКГБ і трьох військових у селі Рошняте та двох військових НКВД у селі Сливки.

У селі Кримне на Волині повстанці знищили начальника відділу райвійськкомату, двох лейтенантів, двох військових Червоної армії та двох бійців винищувального батальйону. Захоплено в полон 15 радянських активістів, які невдовзі відпустили.

1945 рік

Курінь «Дзвони» УПА-Захід атакував відділ НКВД, що заготовляв дрова біля села Посіч на Станіславщині. Знищено і поранено 65 військових.

Розвідка сотні «Опришки» УПА-Захід на шляху біля села Вигода на Станіславщині зіткнулася з московитами, у бою поранила двох москалів і відійшла без втрат.

У бою з московитами у селах Бродки, Довге, Застав’я, Кам’яна Гора і Любеля на Львівщині загинули кущовий провідник ОУН Іван Виткуш – «Дубець» і ще 10 повстанців.

У селі Корничі на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного НКВД і міліціонера.

1946 рік

Станичний ОУН Павло Швидковський – «Сян» загинув у бою з московитами у селі Більче-Золоте на Тернопільщині.

Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Рахівчик на Станіславщині. Знищений один боєць, решту роззброєно і розігнано.

1947 рік

Слідчий служби безпеки районного проводу ОУН Олексій Чабан – «Перевій» у лісі біля села Бабин Середній на Станіславщині наскочив на загін МВД і загинув у бою.

1948 рік

Відділи повстанців спалили сільраду в селі Пшеничник на Станіславщині, клуб у селі Серетець на Тернопільщині і будівлі колгоспу в селах Лівчиці на Дрогобиччині та Первятичі на Львівщині.

1949 рік

Під час боїв з московитами у селі Кульчиці на Дрогобиччині загинув над районний провідник ОУН Опанас Шедний – «Рут».

Джерело:

Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті

15 листопада 1920р. помер Іван Біберович Український актор, режисер і директор Українського театру в Галичині.

На сцену вступив 1874, залишивши Тернопільську гімназію. Був директором театру товариства «Руська бесіда» у Львові. Разом з режисером І. Гриневецьким збагатив репертуар найкращими творами українських та закордонних письменників.

З цим колективом не раз виступав на Тернопільщині, зокрема 1885р в Підволочиську, Скалаті, Теребовлі, Підгайцях, Бережанах; у Тернополі – навесні 1865р. і три місяці 1872р.

Джерело: історична правда.

*******

Життєпис

На українську драматичну сцену вступив 1874, залишивши Тернопільську гімназію.

У період 1881—1892, будучи директором

театру товариства «Руська бесіда» у Львові, разом з режисером І. Гриневецьким збагатив його репертуар кращими творами української та світової драматургії. З цим колективом не раз виступав на Тернопільщині, зокрема 1885 в Підволочиську, Скалаті, Теребовлі, Підгайцях, Бережанах; у Тернополі — навесні 1865 і три місяці 1872. Протягом 1872 — 1874 виступав у трупі Антона Моленцького, протягом 1874 — 1879 — у Руському народному театрі під дирекцією Теофіли Романович, 1880 —1881 — у трупі Омеляна Бачинського.

Проживаючи протягом 1894 - 1920 у Коломиї, очолював місцеві аматорські драматичні гуртки, виступав у ролях та режисером вистав.

Як актор Біберович відзначався у ролях лірико-драматичного плану: Петро («Наталка Полтавка» Котляревського), Гриць («Ой не ходи, Грицю…» Старицького ), Борис («Гроза» О. Островського).

Джерело Вікіпедія.