Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 17 квітня 2020 р.

Штаб 3-ї Залізної Стрілецької дивізії на позиції на р. Дністрі

Підпис: «Штаб 3-ї Залізної Стрілецької дивізії на позиції на р. Дністрі – напередодні переправи, біля м. Городенко.
Зліва на право: Командир Гарматної Бригади, лицарь першого Зимового Походу і другого – полковник Грицько Чижевський.
- Ад`ютант штабу дивізії – сотник Коваленко.
- Ген.Хор. О.Удовиченко.
- Заступник Командира З дивізії ген. Ольшовський.
- Командир технічного куріня полк. Харченко.»
Додаткова інформація
Архів ОУН в УІС - Лондон
Ф. 30, оп. 3, од. зб. 11, од. обл. 1
Серпень 1920 р.

http://ounuis.infо

четвер, 16 квітня 2020 р.

Полковник Армії УНР Сергій Чорний

Народився у с. Костянтинівка Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Олександрійський район, Кіровоградська область). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1918 р. — командир батареї Гайдамацького Коша Слобідської України. З лютого 1919 р. — командир 7-ї батареї Січових стрільців, яка входила до складу 1-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР.
Після розформування Корпусу Січових стрільців (6 грудня 1919 р.) з рештками 7-ї батареї приєднався до Дієвої армії УНР та брав участь у Першому Зимовому поході: командир артилерійського дивізіону Київської дивізії.
З червня 1920 р. — командир 10-го гарматного куреня 4-ї Київської дивізії Армії УНР. З 15 жовтня 1921 р. — помічник начальника Окремого загону полковника Палія-Сидорянського, що складався з 4-го Київського кінного полку та кадрів гарматної батареї. У складі загону брав участь у Другому Зимовому поході. Після поранення Палія-Сидорянського був командиром цього загону.
У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі.
З 1945 р. — у Західній Німеччині, був одним із ініціаторів створення Спілки українських вояків.

Фото. Додаткова інформація
Архів ОУН в УІС - Лондон
Ф. 30, оп. 3, од. зб. 37, од. обл. 1

вівторок, 14 квітня 2020 р.

15 квітня 1918 р. помер Іван Нечуй-Левицький, письменник, прозаїк та перекладач.

Вихованець Київської духовної академії, яку закінчив зі званням магістра, однак відмовився від духовної кар’єри і пішов учителювати.
Протягом десяти років жив і працював у Кишиневі, а повернувшись 1885-го до Києва віддався літературній діяльності. Жив у злиднях, зовсім не вживав алкоголю, ненавидів сварки, які болісно переживав протягом тривалого часу.
Останні дні життя провів у Дегтярівці в пансіонаті для самотніх, де і помер. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Він писав сатиричні твори та драматургію, а також історичні та побутові повісті й оповідання. Його авторству належать відомі повісті «Микола Джеря», «Дві московки», «Кайдашева сім’я», «Маруся Богуславка», «На кожум’яках». Свої погляди на усну народну творчість виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності».

Підготувала Наталя Слобожаніна.

ДУМИ МОЇ...ДУМИ МОЇ....


фото бандурист Федось Панасенко з дружиною 1924 р.

Тематика, функція й стиль дум становлять гармонійну цілісність, що виокремлює ці твори у неповторний жанр. На довершеність їх поетики і музичної форми вплинула індивідуалізація творчого процесу в XVI-XVII століттях — бароковий майстер, спираючись на народну стихію, зумів піднятися на якісно новий щабель творчості. З козацького середовища, яке творило думовий епос у трансі воєнних дій і перепочинків, від покалічених козацьких лицарів думи перейшли до кобзарів і лірників, здебільшого сліпих музикантів, що були типологічно подібними до грецьких аедів, південнослов'янських слєпцов — гуслярів, тамбурашів. З останніми українських “епіків” об'єднували ідеї боротьби зі спільним ворогом — турками-османами, мандрівки по півдню слов'янських країн. З XVII-XIX століть дійшли відомості про братства, школи, цехи епічних співців в Україні, Болгарії, Сербії. Навчання у таких осередках, якими керували “пан-майстри”, “пан-отці”, зобов'язувало учнів вивчити епічний репертуар (в Україні це були думи, духовні вірші, псальми, історичні пісні), оволодіти конспіративною лебійською мовою (від грецького лебій — дід), навчитися грати на музичних інструментах — кобзі, бандурі чи лірі, пройти посвяту в кобзарі чи лірники в присутності майстрів, або т.зв. “визвілку” (іспит). Цей інститут народного професіоналізму [2]був типовим продуктом патріархальних феодально-корпоративних відносин і правового захисту майстра від зазіхань владних структур. У бездержавному на той час українському суспільстві кобзарські братства, школи відігравали роль важливих народно-просвітницьких осередків світсько-релігійного характеру. Харизматичність постатей кобзарів і лірників, наділених поетичним даром, мистецьким хистом, зумовила особливий інтерес до них в епоху романтизму і національного відродження в Україні й Славії. Не випадково свою доленосну збірку поезій Тарас Шевченко назвав “Кобзар”.
Великий обсяг наукової літератури про думи є свідченням їх особливого значення для української культури. Перші публікації поетичних текстів дум здійснили О.Цертелєв у збірці “Опыт собрания малорусских народных песней” (1819), П.Лукашевич (1836), М. Максимович (1849), А.Метлинський (1854), П.Куліш (1856), П.Житецький (1893) та інші [3]. Перші повноцінні записи текстів дум із музикою подав М.Лисенко від славнозвісного кобзаря Остапа Вересая [4]. Багато зусиль для збереження й консервації дум, розшуків відомостей про їх носіїв у другій половині ХІХ і на початку ХХ століття доклала українська інтелігенція, зокрема М.Куліш, П.Мартинович, М.Сперанський, О.Сластіон та ін. Відкрито десятки імен видатних кобзарів і лірників, таких як Андрій Шут, Павло Братиця, Федір Холодний, Іван Кравченко-Крюковський, Архип Никоненко, Михайло Кравченко, Гнат Гончаренко, Іван Скубій, Степан Пасюга, Терешко Пархоменко, Єгор Мовчан, Петро Гудзь, Аврам Гребінь та інші. У 1908 р. Леся Українка субсидувала експедицію Ф.Колесси на Полтавщину для запису дум на фонограф. Завдяки цьому з'явилася унікальна праця Ф.Колесси “Мелодії українських народних дум” у двох серіях (1910—1913), в якій уперше в 65 зразках (записаних від 13 епічних виконавців Полтавщини і Харківщини) були опубліковані тексти дум з мелодіями, розкрито особливості імпровізаційного мистецтва кобзарів та лірників М.Кравченка, Г.Гончаренка, І.Скубія, М.Дубини та ін. У 1921 р. вийшло друком ґрунтовне дослідження Ф.Колесси “Про генезу українських народних дум”, а в 1927—1931 рр. з'явились два найбільших корпуси словесних текстів дум К.Грушевської “Українські народні думи” (1927; 1931), де серед уже відомих творів вперше з рукописів надруковано кілька десятків давніх записів (М.Білозерського, П.Куліша, В.Горленка, І.Манжури, М.Дашкевича, П.Мартиновича, О.Сластіона та ін.) — усього 33 думових сюжети у 274 варіантах. Вагомість видання суттєво зросла завдяки ґрунтовній студії “Збирання й видання дум у ХІХ і в початках ХХ ст.”, що містила оцінку важливих праць про думи того періоду.
Від часу виходу в світ відомої збірки І.Срезневського “Запорожская старина” (1834—1835) думи прийнято розподіляти на старшу й новішу верстви: про боротьбу з турецько-татарською навалою (“Плач невільників”, “Невільники на каторзі”, “Про втечу трьох братів з міста Азова”, “Маруся Богуславка”, “Самарські брати”, “Іван Богуславець”, “Федір безродний, бездольний”, ”Смерть козака в долині Кодимі”, ”Олексій Попович”); про героїчне лицарство (“Козак Голота”, “Самійло Кішка”, “Отаман Матяш старий”) — останні перегукуються з богатирськими билинами київського циклу. До нової верстви належать думи про Хмельниччину (“Хмельницький і Барабаш”, “Корсунська перемога”, “Богдан Хмельницький і Василій Молдовський”, “Дума про смерть Богдана Хмельницького”). Названий поділ досить умовний з огляду на зображені в них історичні події. Адже захисні війни від турків і татар в Україні не припинялися і в час визвольних війн проти польсько-шляхетського гніту, виснажуючи край зі сходу й заходу. Відносну правдивість історичних фактів, які в устах десятків поколінь епічних виконавців міфологізувалися (особливо в думах проти турецько-татарських нападів), компенсують їх психологічна глибина й наснаженість, поетичні й музичні цінності, які віддзеркалюють складну й багатобарвну палітру граней національного характеру, творчого хисту епічних співців. Усі думи, можливо, лише за винятком суто побутових (“Про сестру й брата”, “Про бідну вдову”, ”Проводи козака”) пройняті почуттям громадянського обов'язку перед рідною землею, козацькою громадою: “Весь народ, од старшини козацької і до останнього посполитого був однією масою з національно-політичного погляду та й соціальні різниці за тих бурхливих часів були невеликі. У всіх була “воля й дума єдина”, бо один ворог усім допікав” [5] .
Головний герой дум, історичних пісень — козацтво. Воно діє як військова організація в межах трьох імперій у складній, неоднозначній ролі оборонця національних та релігійних інтересів України і охоронця кордонів чужих держав. Драматизмом такої ситуації пройняті думи, історичні пісні. Про небувалу відвагу і спартанський дух козаків пишуть політичні діячі, історики, письменники XVI-XVII століть — Б.Папроцький, Е.Ляссота, Дж.Сміт та інші. Постать Б.Хмельницького — “мужа…, який наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути” — порівнюють з Кромвелем [6] .
Збірний образ козака з мушкетом, з кобзою, в одязі з атрибутами східного й західного оздобництва, “співочої душі” у десятках картин “Козаків Мамаїв” XVII-XVIII століть на диво збігається з образами козаків у думах “Самійло Кішка”, “Козак Голота”:
Хотів червоними на мене шликами брати.
А тепер, татарине, жарту козацького не знаєш
Та із коні сє валяєш…
Тепер буду скарби твоє брати,
До войска, до табору козацького прибивати,
Буду Килимскоє поле вихваляти... [7]
Наведений фрагмент найдавнішого із досі відомих записів дум про козака Голоту з рукописної збірки Кондрацького (1684) свідчить, що стиль дум був уже на той час сформованим. Уживання назви дума пов'язують із згадками в літературі XVI ст., зокрема в “Анналах” С.Сарніцького (1567 р.) про те, як українці співали сумних пісень з приводу загибелі хоробрих воїнів, братів Струсів, називаючи ці пісні думами.
Поняття захисту рідної землі в думах, історичних піснях ототожнюється з поняттям християнської православної віри, яка в ситуації протистояння магометанству й католицизму набирає сенсу ідеологічного захисного щита. Він прочитується в думах про Самійла Кішку, козака Голоту, Івася Коновченка, в усіх піснях про Б. Хмельницького. Самійло Кішка (історичним прототипом його був запорозький гетьман), взятий у турецький полон, піднімає повстання невільників, захоплює кращу турецьку галеру і, звільнивши більше двохсот невільників-християн, повертається з ними в Україну. Малолітній Івась Коновченко, котрий, незважаючи на заборону матері, йде у бій з татарами, щоб захистити Вітчизну і “отцовської слави не втеряти”, гине як герой. Козак Голота — переможець у герці з татарином — це образ відчайдушного українського воїна-спартанця, для якого свобода вища за усякі життєві привілеї. До останньої думи близька за характером дума про Ганджу Андибера. Вони співзвучні духові “другого ренесансу” — європейському бароко, ідеалом якого стає аскет-мудрець [8], що для нього життєві блага не є самоціллю. Степ, мандри, лицарська смерть, покладена на вівтар козацької честі й слави,- така суть високопоетичної думи “Федір безрідний, бездольний”. Вона звучить у виконанні талановитого бандуриста Георгія Ткаченка (1898—1993), який володів винятковим даром ейдетичної реконструкції давньої епіки.
Розмах і масштабність думового епосу помітний також у художньому просторі життя героїв, які діють на суші і на морі, від азійського сходу і до заходу Європи. Це визначає його нові зв'язки зі світом, знаходить відображення у стилістиці, оновленій лексикою, іншим світобаченням. Адже козацька епоха розсуває мури патріархальності, міксує різні культури, із якими козацтву доводиться перетинатися на історичних шляхах. У жодному із попередніх періодів свого розвитку Україна не мала таких широких міжнародних зв'язків, як у XVI-XVII століттях. Це було друге пасіонарне піднесення народу після тривалої й вимушеної ізоляції, прагнення до компенсації культурних завоювань Київської Русі.
За поетичною й музичною структурами кваліфікуємо думи як масштабні твори у двісті і більше віршів, виконувані соло, речитативом, у супроводі музичних інструментів (кобзи, бандури, ліри). Вони не поділяються на строфи, як пісні, а розгортаються більшими чи меншими тирадами залежно від логічних цезур у поетичному тексті та від індивідуальної манери виконавця. Їм властивий широкий розмах, величавість епічної розповіді, вільний вірш нерівноскладової будови, поєднаний здебільшого дієслівною римою, типові формули, як, наприклад, поетичні паралелізми у зачинах:
Не ясний сокол квилить-проквиляє,
То син до отця, до матері в города християнські поклон посилає,
Сокола ясного рідним братом називає…(Плач невільника в турецькій неволі) [9] .
У жодному з жанрів українського фольклору немає такої колоритної орнаментації слова, музики, як у думах. Канонічність середньовічної поезії та музики поєдналися в них із бароковим оздобництвом, орнаментикою. Важливе місце в поетиці відіграють характерні саме для дум риторичні фігури, які посилюють емоційну наснаженість розповіді шляхом градації синонімів: грає-виграває, плаче-ридає, рече-промовляє [10]; специфічні ампліфіковані словосполучення, нетипові для інших епічних жанрів: хвиля хвилешна, піший-пішаниця, чужий-чужаниця, бездольний-безродний.
Часті повтори вияскравлюють образи, увиразнюючи їх поетичну вагомість:
Стали козаки вечера дожидати,
Стали терновиє огні розкладати,
Стали по чистому полю коні козацкіє пускати… [11]
Стилістична виразність образів підсилюється і в музичній декламації дум, в інструментальному супроводі, відіграючи важливу роль у драматургії думової оповіді. Про індивідуальну неповторність музичної декламації дум О.Вересая писав М.Лисенко; про інших відомих майстрів-виконавців думового епосу (М.Кравченка, П.Кравченка, лірника І.Скубія та інших) — Ф.Колесса; про Г.Гончаренка — Леся Українка, К.Квітка. Крім фахової підготовки, яку отримували епічні виконавці у своїх “пан-майстрів”, кожен повинен був поповнювати і вдосконалювати свій епічний репертуар та виконавське мистецтво власними силами.
Композиційна модель дум старша за їх сюжети. Тип декламаційно-ораторського виголошення тексту “на музиці” бере свій початок ще у давньоіндійських ведах, грецькій і візантійській гімнодіях. Думам властиві традиційні зачини, які в народі називали “заплачки”. Вони розпочинаються емоційним вигуком “гей”,”ой”,”ей”: “Ей на Чорному морі, на камені біленькім, там сидить сокіл ясненький, жалібненько квиле-проквиляє і на Чорне море стиха поглядає”. Типові для дум також формули-закінчення “слави” на зразок “Тоді-то Фесько Ганджа Андибер, гетьман запорозький, хоча помер, дак слава його козацька не вмре, не поляже! Теперешнього часу, Господи, утверди і піддержи люду царського, народу християнського на многая літа”. Такі “слави” в думах є логічними завершеннями епічних оповідей.
В основі музичного речитативу дум лежать сталі мелодичні формули, які співець здебільшого варіює. Музична декламація думи не знає кратного поділу, як строфічна пісня. Вона поділяється на нерівномірні більші й менші уступи, що залежать від логічних цезур словесного тексту. Рецитовані уступи перемежовуються мелодично орнаментованими кадансами та інструментальними переграми на кобзі-бандурі чи лірі. І саме у цих деталях найвиразніше виявляється імпровізаційний хист співця у розвитку думового канону. Важливу семантично-знакову функцію відіграє у думах лад — найчастіше дорійський з підвищеним ІV ступенем і чітко орієнтальним забарвленням та хроматичними інтонаціями. Модель широковживаного звукоряду в думах: e f gis a h c dis e fis g (a) може варіюватися.
Незалежно від сюжету оповіді, співець не відходив від однієї мелодичної моделі, видозмінюючи її лише в деталях,- це надавало цілісності його репертуару. Така специфіка світового епосу не є винятком і для дум. На характер думових рецитацій впливав супровідний інструмент. Так, у супроводі кобзи чи бандури співці зазвичай виконували думи у швидшому темпі та із ширшою агогічною амплітудою, ніж у супроводі малорухливої колісної ліри, яка наближала речитатив до пісенного мелосу.
Доба творення великого національного епосу минула. Ще в кінці 20-х років К.Грушевська слушно відзначила: “інтерес до самих артистів кобзарів перевищує інтерес до їх творів” [12]. Сьогодні він зберігається завдяки діяльності окремих творчих індивідів, які репрезентують його в сценічному виконавстві. Здійснювані з метою політичної апологетики і штучно підтримувані спроби та намагання відродити жанр великого епосу в побуті (наприклад, билини, думи) закінчились повним крахом. Думи залишаються емблемою національної ідеї епохи козаччини і подальших волелюбних змагань українського народу.
Якісно новим явищем є сучасне бандурне мистецтво, яке постало внаслідок удосконалення старовинного українського інструменту кобзи, і, зокрема, бандури та їх нової ролі у концертному виконавстві, якому навчаються у професійних вузах.

http://bervy.org.ua

неділя, 12 квітня 2020 р.

Спогади Ольги Филипчак (1915 р. нар.), Українське село в польщі Кобильниця Руська.


Церква св. Дмитра і Йосафата 1923 р. с.Кобильниця Руська (і Волоська)

«Почали виселяти українців з прадідівських земель на Україну, а поляків у Польщу. А щоб 
то виглядало законно, створена большевиками українська комісія їздила від села до села записувати на добровільне переселення. Люди не хотіли кидати свою землю. Тоді почала діяти акція: поляки окружували українські села, убивали людей, села палили. А в нас в Кобильниці 15 лютого 1945 р. пізно вечером польські бандити з Великих Очей [село неподалік] 
під проводом вуйта Вільчинського напали на приходство і на очах мами убили отця Согора, 
а 27 чи 25 лютого того ж року рано перед осьмою годиною поляки (військо) окружили село зі всіх сторін, витягали сплячих ше молодих мущин, у хаті на очах рідних убивали. 

Селом пішов жах! По селі чути було стріли, крики і плач. До нас був вліз якийсь польський старшина, поставив маму, Юстину, і мене під стіною і хотів вбити. Але наган йому поламався, і він дуже проклинав. Аж прийшов якийсь жовнір і покликав його. А ми втікли з хати і ховались поміж дим і стріли… Бродилам в крові по кістках, бо кров змішалася з водою. Наша хата залишилася сплюндрована, а їсти не було що. Були змушені виїздити фірами до «раю»… 

Приїздили до нас з Великих Очей і рабували, що ще лишилося… так нас кожного дня і поляки і москалі обкрадали. Наші берегли нас, головно вночі, й остерігали перед при-
ходом ворогів. Я втікала через вікно, а всі ми виходили на вулицю до наших. І таке життя 
тяглося три тижні… А потім приїхали фіри, і ми поїхали в незнане життя. Переїхали через 
село Глиниці, де була кордонна застава, піднісся дерев’яний шлябан, і ми опинились в Краківці, вже в Радянськім Союзі. Підводи завезли нас до села Домажир, скинули у якійсь стодолі, і ми там перебували. Жодна влада нами не цікавилася. Тоді вуйцьо Геньо сам вибрався до Львова, де створено був переселенчий уряд. За кілька день ми переїхали до села Підбірці. З нами переїхали 30 наших родин. Дістали хлопську польську хату. Мама хоріла. 
<…> Вуйцьо ходив до Винник, працював у заготконторі. Приносив по декілька бульб в кишені, а ми ходили на штреку збирати вугілля. У Винниках вуйцьо пізнав якогось Юркевича, якого брат був війтом у селі Кривчиці, і запропонував нам переїхати до Кривчиць, близько біля Львова. Ми погодилися. Ми дістали з мамою учительські посади у школі в Кривчицях і щоденно ходили до школи»

Галина Виноградська (Львів, Україна)
Депортації українців з Польщі 1944–1947 рр.:
проблеми періодизації та обставини переселення
(за матеріалами усних оповідей депортованих).