Загальна кількість переглядів!

субота, 16 березня 2024 р.

90 років тому: 16.03.1934 – московитська комуністична газета «Пионерская правда» (за нею й низка інших радянських газет) надрукувала донос піонерки Олі Баликіної із села Отрада Спаського району Татарської АРСР до Спаського ОГПУ на власного батька, що він разом з іншими колгоспниками крав колгоспний хліб.

Наслідком цього відбувся арешт 16 селян, які в липні цього ж року всі були засуджені до різних термінів ув’язнення, зокрема батька Олі покарано на 10 років строгого режиму.

В абсолютному вираженні будь-яка крадіжка є злом (в християнстві гріхом). Проте як в арифметиці враховується знак перед числом так і в житті завжди враховуються обставини, що спричинили певне зло. Навіть якщо винести за дужки таку традиційну національну рису московитів як злодійкуватість, про що нерідко пишуть їхні ж інтелектуали, комуністична система від початків свого існування створила такі суспільні умови, що для більшости простих громадян вкрасти в держави стало однією з умов їхнього виживання. 

В радянські часи поцупити щось в держави навіть вважалось маленьким відшкодуванням того, що система через рабську працю нахабно відбирала в селянина або робітника. Правда не кожен міг щось потягнути, то ж найповніше ця сатисфакція виявлялася у ставленні до праці – в радянські часи популярною була сентенція: «вони роблять вигляд, що мені платять, а я роблю вигляд, що їм працюю». 

Проте в цій історії є щось значно більше, а саме який велетенський вплив мала більшовицька пропаганда на свідомість особливо підлітків, які ще не вміли простежувати причинно-наслідкових зв’язків. Минуло неповних два роки від загибелі Павліка Морозова (вересень 1932), з якого пропаганда зробила піонера-героя замордованого нібито куркулями за комуністичну ідею (насправді не ретушована історія виглядала дещо інакше), як радянською імперією почала ширитись хвиля доносів в каральні органи саме від підлітків. На початку 1935 на станції Вахрушево Кіровського краю піонерка Анна Соколова випадково почула розмову між залізничниками, які «злораділи» з вбивства Кірова й відразу донесла в місцевий партком. 

Звісно робітники потрапили за ґрати. Приблизно того ж часу піонер Коля Щеглов викрив свого батька як «ворога народу» і звернувся в органи НКВС з проханням його розстріляти. Ну не могло НКВС не дослухатись до бажання дитини. Поступово комуністичний режим вибудував в країні широко розгалужену систему доносів. В кожному трудовому колективі, а особливо наукової, технічної та творчої інтелігенції, все сказане уважно слухала та запам’ятовувала мережа стукачів й пізніше викладала в детальних звітах. При цьому радянський стукач не наважувався щось приховати від куратора, бо усвідомлював, що крім нього в колективі ще є один чи декілька донощиків про яких він не знає.

А наша «героїня», Оля Баликіна, завершила сумно хоча й закономірно: після Другої світової війни за доносом сусідів була засуджена на 10 років ув’язнення. Ось таке воно життя, чи як мовлять французи «с'est la vie».

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

пʼятниця, 15 березня 2024 р.

Ми були.. ми є.. ми будемо.. Молодь у вишитих сорочках.Фото: Національний музей Гуцульщини та Покуття.

Ми були.. ми є.. ми будемо..Таромське, 1881 р. У стародавні часи місцевість називалася Тарентський Ріг й описувало Таромську гору, з якої відкривається краєвид на долину Дніпра.

Першу згадку про запорізьке козацьке містечко Таромське, біля міста Нові Кодаки, описав Феодосій Макаревський у 1704 році, коли він подорожував цими місцями.
За твердженням краєзнавця Дмитра Яворницького, козаки вважали урочище Таромське своїм найдавнішим займищем.

Воно розташовувалося на старовинному шляху з Києва «вниз», вздовж Дніпра на Хортицю, Крим, Кавказ та Азію. Містечко належало до Кодацької паланки Запорожжя.

четвер, 14 березня 2024 р.

30 років тому: 15.03.1994 – у Варшаві помер Ярослав Полянський, диригент, музикознавець, композитор, фольклорист, педагог.

У 1947 в рамках операції «Вісла» з родиною виселений на захід Польщі. Закінчив Педагогічний ліцей та музичну школу в Гожові, відділ диригування Вищої музичної школи у Варшаві (1961-1966). Організатор і перший керівник чоловічого хору «Журавлі» Українського суспільно-культурного товариства у Польщі (1972-1983), організатор та диригент Лемківського мішаного хору, Мішаного хору «Думка», Молодіжного камерного хору церковної музики, хору «Тисячоліття». 

Від депортованих у різних регіонах Польщі та Словаччини записав понад 3000 лемківських пісень, з яких опублікував близько 800. Автор 15 вокальних творів на тексти Є. Самохваленка та Б.-І. Антонича, численних хорових обробок, співорганізатор шести українських фестивалів. Заслужений діяч культури Польщі (1967), член Спілки польських композиторів (1978). Нагороджений Бронзовим та Срібним Хрестами заслуги, Золотою відзнакою спілки хорів і оркестрів. Народився у с. Поляни біля Криниці на Лемківщині, нині в Польщі 1930.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

середа, 13 березня 2024 р.

80 років тому: 13.03.1944 – у Львові помер Василь Сімович, видатний вчений-мовознавець, філолог, дійсний член НТШ (з 1923). Закінчив філософський факультет Чернівецького університету (філологія). Співредактор видань РУП та громадський діяч у Чернівцях.

Працівник Союзу Визволення України (1914-1918), організатор культурно-освітньої праці в таборах полонених українців. Професор Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), завідувач кафедри української мови, проректор (1925). Учасник низки філологічних і славістичних з'їздів. Професор і завідувач кафедри української мови Львівського університету (з 1939), у липні 1941 обраний ректором, проте німецькі окупанти закрили університет. Керівник Наукового фонду при Українському Центральному Комітеті (1942-1943), редактор «Українського Видавництва» (1941-1944). Працював у галузі історичної фонології, морфології, словотвору, історії мовознавства. Народився у с. Гадинківці на Тернопільщині 1880.

«Поєднуючи в собі аристократизм почувань з виснажливою працею чорнороба від культури, Василь Сімович належить саме до таких українських інтелігентів, яких можна назвати правдивою аристократією – аристократією сили та праці, а не роду чи маєтку». Професор Людмила Ткач.

«Сімович за життя був живим прикладом того, яким повинен бути не тільки визначний громадянин, а й великий учений. Сувора методологія, повага до фактів, вичерпне знання джерел, наукова чесність, ідейність, переконаність, дисциплінованість, широкий круговид, колосальна працьовитість – ось кілька рис Його портрету як науковця». Ю. Шевельов.

«Василь Сімович… мав широкі впливи в українських колах Львова, у демократичних обставинах міг би, може, кандидатувати на президента, але був занадто порядний для такої посади». Ю. Шевельов.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets