15 травня 1873р. - народився Павло Скоропадський, гетьман Української Держави у 1918 р.

Полковник Павло Скоропадський із орденом святої Анни на шиї.

Майбутній лідер та ідеолог гетьманського руху народився 15 травня 1873 р. у родині офіцера Петра Скоропадського у німецькому місті Вісбадені, походив зі старовинного козацького старшинського роду (є нащадком брата гетьмана Івана Скоропадського). Зростав у родовому маєтку Тростянець у Чернігівській губернії. Навчався у Стародубській гімназії. У 1886–1893 рр. здобував військову освіту у Пажеському корпусі. У 1897 р. отримав звання поручника. Здібний молодий офіцер проявив себе на фронтах російсько-японської війни 1904–1905 рр. та дослужився до звання генерал-майора Імператорського полку Миколи ІІ. У роки Першої світової війни проявив себе як здібний командир кавалерійських частин. 22 січня 1917 р. генерал-лейтенант Павло Скоропадський очолив 34-й армійський корпус, який перебував на території України. У цей час він вперше познайомився з українським революційним рухом.

У травні 1917 р. Всеукраїнський військовий з’їзд прийняв рішення про створення української національної армії і 34-й корпус було перетворено на 1-й український корпус. Після більшовицького перевороту у Петрограді у листопаді 1917 р. Павло Скоропадський визнав владу Центральної Ради та відбив наступ на Київ збільшовизованого 2-го гвардійського корпусу.

З березня 1918 р. перебував в опозиції до Центральної Ради та створив партію військовиків і землеробів «Українська Громада». Після розгону німцями Центральної Ради 29 квітня 1918 р. Павло Скоропадський у Софійському соборі був проголошений Гетьманом Української Держави. За військової підтримки Німеччини Гетьман сконцентрувався на внутрішній політиці, одним із найважливіших напрямів діяльності було законотворення. При створенні правової системи гетьманська адміністрація пішла шляхом рецепції тих нормативних актів колишніх режимів, які не суперечили соціально-економічним і політичним інтересам Української Держави. Так, 16 травня 1918 р. видано циркуляр «Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної ради», за якими всі акти законодавства, «якщо вони не скасовані Урядом Української Держави», зберігають свою чинність. Правові основи існування Української Держави були закріплені впродовж 1918 р. у комплексі нормативно-правових актів, які виконували функцію Конституції Української Держави.

У Гетьманській «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. (автор проєкту – дипломат О. О. Палтов) Павло Скоропадський проголосив себе Гетьманом усієї України. Управління Українською Державою мало здійснюватися через посередництво уряду – «Кабінету Міністрів», членів якого призначав Гетьман. Проголошувалася підготовка до виборів в український парламент (Сейм), відновлювалися права приватної власності та економічні свободи. Грамоти були офіційними актами державної влади, що видавалися від імені Гетьмана та закріплювали політичні зміни в державі (грамоти від 29 жовтня та 14 листопада 1918 р. декларували новий внутрішній і зовнішньополітичний курс).

«Закони про тимчасовий державний устрій» від 29 квітня 1918 р., написані О. Палтовим за зразком «Основных государственных законов Российской империи» (1906 р.), остаточно закріпили підвалини Української Держави. Документ містить 7 розділів та 44 статті. Гетьман ставав головою Української Держави, керівником виконавчої і законодавчої влади, верховним головнокомандувачем Збройними силами. Він мав право схвалювати або відхиляти законопроекти, призначати і звільняти отамана Ради Міністрів та міністрів, контролювати зовнішню та податкову політику, вводити воєнний стан та надавати амністію. Рада Міністрів і члени уряду координували діяльність окремих відомств. Міністри та держслужбовці відповідали перед Гетьманом за стан державного управління. Генеральний суд ставав вищим судовим і правоохоронним органом. Його голова і члени призначалися Гетьманом. Державний устрій України мав бути визначений Сеймом України. Павло Скоропадський з метою збереження традицій проголосив себе гетьманом, а не королем, та декларував тимчасовий характер гетьманської влади.

2 червня 1918 р. прийнятий Закон «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». Він встановлював компетенцію Ради Міністрів у процесі законотворчості. Цікаво, що до червня 1918 р. в Україні взагалі не існувало спеціальної процедури законотворчості. Її розробили і застосовували саме в часи Української Держави.

2 липня 1918 р. Гетьман затвердив Закон про громадянство Української Держави. Під українським громадянством розумілася «державно-правова приналежність людини до Української держави, що надає права й обов’язки українського громадянина» (ст. І). Закон забороняв подвійне громадянство.

Всього керівництво Української Держави ухвалило понад 500 нормативних актів (про сенат, адміністративний устрій, місцеві вибори тощо), в тому числі й новий виборчий закон про вибори до Сейму, які планувалося провести у 251 виборчому окрузі 15 лютого 1919 р. Серед новацій було й прийняття першого державного Бюджету як узагальненого кошторису. Гетьман схвалив його у червні 1918 р. у «Правилах про порядок розгляду Державного бюджету й фінансових кошторисів на 1918 рік».

Павло Скоропадський також ініціював розробку проектів державних символів Української Держави. До роботи в спеціальній комісії залучив Георгія Нарбута, котрий запропонував Державний Герб – «зображення козака з мушкетом на плечі…, у верхній частині якого розміщено Володимирський тризуб. Навколо… буяв рослинний орнамент, виконаний у стилі козацького бароко». Запрошуємо дослідників і шанувальників української історії ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

https://csam.archives.gov.ua

15 травня 1951р. у московитському концтаборі в Мордовії помер священик, громадсько-освітній діяч, уродженець Струсова о.Микола Цегельський. Проголошений 27 червня 2001 р. блаженним священномучеником.

Народився Микола Цегельський 17 грудня 1896р. у містечку Струсові на Тернопільщині у родині церковного і громадського діяча Галичини греко-католицького священика Теодора Цегельського та Марії Магдалини Мандичевської, яка також походила з давнього священичого роду. Після закінчення у 1918 р. Теребовлянської гімназії вступив на теологічнийфакультет Львівського університету, одночасно вивчав богослов’я у Львівськійгреко-католицькій духовній семінарії. У серпні 1924 р. М. Цегельський повінчався з Осипою Ратич. Через рік умолодій сім’ї народився син – Маркіян (Атиноген) Цегельський (у майбутньому відомий український вчений-енергетик, педагог, працював у Польщі).

5 квітня 1925 р. митрополит Андрей Шептицький рукоположив Миколу Цегельського на священика. При церкві у с. Сорока на Львівщині, де працював отець, він заснував три братства: Братство Апостольства Молитви, яке згуртувало 170 парафіян, Братство Найсвятіших Тайн (62 особи) і Братство тверезості (60 вірян). Кожне братство мало свою програму, свої обов’язки та активнодіяло під проводом свого душпастиря. Отець Микола невпинно дбав про духовність, освіту та добробут своїх парафіян. Заснував і провадив релігійні товариства, окремо для чоловіків і жінок. Особливу увагу звертав на гуртування молоді при церкві. Характерним для о. Цегельського і його дружини було турботливе ставлення до бідних, готовність допомогти нужденним. Хліб після відправляння панахиди він завжди роздавав людям, бідним родинам і сиротам допомагав харчами і речами, для бідних відправляв треби (церковні обряди) безоплатно. Сам же провадив аскетичний і скромний спосіб життя.

У 1934 р. Микола Цегельський почав будівництво у с. Сороки нової церкви, спорудивши перед цим сільську цегельню, де селяни самі випалювали будівельний матеріал. За два роки збудували велику церкву Св. Димитрія й приміщення для читальні «Просвіти». 

Отець Микола Цегельський всіляко протистояв намаганням польської влади ополячувати українців, за що влада переслідувала і засудила його. Радянська влада, що прийшла на Львіщину у 1939 р., наклала на отця Миколуподатки, змушувала платити велику позику, забрала церковне поле. У селі почалися масові арешти, вивезення сімей до Сибіру. Життя й служіння о. Миколи різко ускладнились, здоров’я погіршилось. У будинку Миколи Цегельського в печі спалювали всю патріотичну літературу, підручники з історії, підшивки газет і журналів за всі роки. Улітку 1944 р. знову почалися переслідування по всій Галичині священиків із вимогою перейти під юрисдикцію Російської православної церкви. Після ліквідації навесні 1946 р. УГКЦ почалися цькування тих греко-католицьких священиків, які відмовилися від переходу в підпорядкування Московської патріархії.Така гірка чаша не оминула і М. Цегельського. Здоров’я о. Миколи погіршувалось, йому запропонували зробити операцію, залишитись у Львові, щоб уникнути арешту, але він категорично відмовився. 28 жовтня 1945 р. (за іншими даними – 1946 р.) Микола Цегельський був заарештований. Тримали його в Копичинцях, у Чорткові, а потім – у Тернополі. Парафіяни боляче переживали арешт отця і, намагаючись його врятувати, зібрали 700 підписів. Той факт, що «зрадник Батьківщини» користується такою любов’ю і пошаною серед людей, лише більше розлютило «ворожу» радянськувладу. 25 січня 1947 р. військовий трибунал МВС Тернопільської області засудивсвященика до 10 років ув’язнення у «виправно-трудових таборах із конфіскацією майна». 

Суд ухвалив рішення про виселення сім’ї засудженого: син Дометій(1927 р. н.) та дві доньки Ліда-Христина (1928 р. н.) і Марта (1934 р. н.) відбували заслання у Читинській області. Після засудження Микола Цегельський перебував у пересильних таборах ус. Ляцькому біля Золочева, у смт Підкамені біля Бродів та на львівському пересильному пункті на вул. Полтвяній, куди вже можна було приносити передачі. Підчас одного з таких візитів вірна дружина Осипа зуміла передати отцеві пошитий із марлі єпитрахиль, вино у пляшечці від ліків та сухарі для проведення богослужінь. І о. Цегельський регулярно відправляв Служби Божі та акуратно записував, коли і в яких намірах вони були проведені. У 1948 р. 

Микола Цегельський був вивезений у табір суворого режиму до Мордовської АРСР. Там він тяжко хворів. У травні 1951 р. священик помер. Похований на табірному цвинтарі станції Потьма (місце та номер могили невідомі). Шестеро священиків-в’язнів несли його до воріт табору, далі їх не пустили. І лише 7 лютого 1991 р. родина Цегельських отримала повідомлення про реабілітацію отця Миколи.27 червня 2001 р. під час візиту Папи Римського Івана Павла ІІ до України уході Святої Літургії у Львові відбувся обряд беатифікації (у католицькій церкві –акт зарахування тієї або іншої особи до лику блаженних) Миколи Цегельського,який був проголошений блаженним священномучеником Української греко-католицької церкви.

Джерело http://radiomaria.org.ua/

“Кобзаренко” Степан Баран – командир сотні УПА “Холодноярці 1” ("Розточчя", "Буг")

«Кобзаренко»: Степан Баран, (командир сотні «Холодноярці І» ТВ-13 «Розточчя» ВО-2 «Буг»

Відділ “Холодноярці” почав творитися ранньою весною 1944 р. і діяв в околицях Львова аж літа 1946 р., коли за наказом головного командира “Тараса Чупринки” більшість підрозділів були демобілізовані, а їхні вояки переведені у збройне підпілля ОУН (в горах і на Закерзонні це сталося дещо пізніше).

За два роки “Холодноярці” провели десятки більших і менших боїв, сутичок, засідок проти німців і більшовиків, низку рейдів, пережили кілька реорганізацій.

Сотня “Холодноярці” сформована у червні 1944 р. на базі повстанських відділів “Спартанці” і “Чорна сотня”. На той належала до Воєнної округи (ВО) 1 “Башта” (охоплювала територію міста Львова та околиць) і базувалася в лісах на північний захід від Львова (Янівщина–Жовківщина). 12 липня 1944 р. її перетворено на курінь у складі сотень “Холодноярці 1” (к-р Володимир Ґуль-“Глухий”) та “Холодноярці 2” (к-р Михайло Грень-“Грізний”). 9 серпня к-ром куреня призначений Олександр Маґовський-“Град”. У серпні сформовано сотню “Холодноярці 3” (к-р Роман Лесів-“Летун”-“Сакра”). Станом на 30.08.1944 р. формально затверджено курінь “Холодноярці” чисельністю 425 вояків (14 старшин, 34 підстаршин, 377 стрільців).

Після ліквідації ВО 1 “Башта” восени 1944 р. відділ підпорядковано командуванню Львівської ВО 2 “Буг”. В листопаді місцевих стрільців було розпущено по домах на зиму. Залишилася лише одна чота добровольців, яка на чолі з “Градом” перейшла в Щиреччину–Бібреччину. Тут склала основу для нової сотні, яка спочатку теж називалася “Холодноярці”, а у 1946 р. перейменована на “Непоборні”. Командирами цієї сотні були “Крутіж” (лютий–червень 1945 р.) і Володимир Коростіль-“Осика” (червень 1945 р. – осінь 1946 р.).

В перші місяці 1945 р. “Глухий” і “Грізний” зібрали вояцтво своїх сотень, доповнивши їх новобранцями. На початку квітня з кожної з цих сотень взято по одній чоті й з них створено сотню “Холодноярці 3”. Її очолив дотеперішній командир куреня “Град”. Чисельність сотні “Холодноярці 3” тоді складала 70 осіб.

9–13 квітня всі три сотні “Холодноярців” вирушили в рейд на західне Закарпаття, звідки повернулися назад, в околиці сіл Мокротин і Поляна на Жовківщині, аж 23–25 травня. Тут до них прибув Юліан Саляк-“Тиміш”, командир тактичного відтинка (ТВ) “Розточчя”. Він 27 травня 1945 р. провів нараду з командним складом підвідділів. На ній, зокрема, призначив командиром сотні “Холодноярці 3” випускника старшинської школи “Олені 1”, ст. бул. “Кобзаренка”, який прибув на Жовківщину разом із “Тимішем”.

Тривалий час справжні ім’я та прізвище, походження сотенного “Кобзаренка” залишалися невідомими. Тільки нещодавно завдяки допомозі дослідника Василя Ільницького вдалося з’ясувати, що це – Степан Баран, 1921 р.н., зі с. Молодинче Жидачівського р-ну Львівської обл.; користувався також псевдонімом “Легінь”.

28 травня “Кобзаренко” перебрав командування сотнею, а “Град” відійшов у розпорядження штабу ВО і відтак був призначений оперативним командиром ТВ “Розточчя”.

З невідомих причин у червні 1945 р. відбулася зміна нумерації підвідділів. Сотня “Холодноярці 3”, якою командував “Кобзаренко”, стала сотнею “Холодноярці 1”. Нумерація двох інших змістилася. “Холодноярці 1” (к-р “Глухий”-“Женчик”) стали “Холодноярцями 2”, а “Холодноярці 2” (к-р “Грізний”-“Волоцюга”-“Гірник”) – “Холодноярцями 3”. Традиційно, за посадою, командир першої сотні був заступником командира куреня (можливо, саме тому і змінено нумерацію).

В результаті рейду чисельність підвідділів зменшилася (переважно через хвороби), а тому вони були доповнені новобранцями. Всі три сотні нараховували тоді по 70–100 вояків кожна.

Першою чотою сотні “Холодноярці 1” командував ст. віст. Іван Гібляк-“Сагайдачний”, другою – віст. “Чорнота”. Сотенним політвиховником був ст. віст. Зиновій Соколюк-“Семенів”, бунчужним – Григорій Скіра-“Богдан”-“Хмара”, інтендантом – ст. віст. Роман Діжак-“Кармелюк”, вишкільником – ст. віст. Володимир Зубчик-“Зруб” (він в середині червня замінив на посту чотового “Чорноту”, який повернувся до сотні “Глухого”).

Впродовж літа сотня під командуванням “Кобзаренка” базувалася в лісовому масиві в околиці сіл Майдан, Поляна, Нова Скварява, Журі-Скіри (Жовківський р-н). Повстанці вели активну пропагандистську роботу: у сусідніх селах проводили гутірки і мітинги з населенням, поширювали підпільні видання серед червоноармійців (військові частини заповнили околиці Яворівського полігону при поверненні з Німеччини після закінчення війни). Вишкільник “Зруб” навчав новобранців. В Поляні і на присілку Копанка санітарки підпільного Українського Червоного Хреста двічі робили повстанцям щеплення проти тифу.

В с. Мацошин Жовківського р-ну в ніч на 11 червня два рої під загальним керівництвом “Кармелюка” разом із боївкою “Лева” роззброїли групу бійців винищувального батальйону, яка охороняла залізничні міст і станцію. В акції здобуто 1 ручний кулемет, 8 гвинтівок, 5 гранат, 900 патронів. Одинадцятьох “стрибків” забрано до лісу. Після перевірки п’ять з них приєдналися до сотні. Таке рішення апробував член штабу ВО “Буг” Василь Заблоцький-“Ярич”, який в цей час інспектував підвідділ.

Рій Григорія Гібляка-“Гонти” (брат “Сагайдачного”) у червні під с. Журі-Скіри зробив засідку на енкаведистiв, які верталися з боку с. Поляни. У результаті обстрілу підводи вбито двох i поранено ще двох облавників. 15 липня такими з силами “Ґонта” в засідці біля с. Нова Скварява ліквідував двох енкаведистів та спалив їх автомашину.

Також підвідділ і цілістю, і окремими групами зробив кілька безрезультатних засідок на агентурно-бойову групу “Кавки” (зрадник, колишній політвиховник сотні “Пролом” Михайло Ганькович-“Мукач”).

Вояки сотні “Холодноярці 1” влітку провели кілька наскоків на державні сільськогосподарські підприємства. Так, в ніч на 3 червня в с. Зарудці (тепер Жовківський р-н) з підсобного господарства газового заводу забрано 8 корів, 11 коней, кілька мішків картоплі та інших припасів, а також спалено трактор. Дві корови зарізані на м’ясо, інші розподілені по селах (Дубровиця, Нова Скварява, Мокротин). Через кілька днів спалено забудови цього господарства.

В с. Рокитно (тепер Яворівський р-н) в ніч на 14 червня два рої під командуванням “Кармелюка” здійснили наскок на підсобне господарство кулінарної фабрики птахопромкомбінату. Здобуто 9 коней, 2 вози, комплекти упряжі, 61 штуку різної птиці (качки, кури, гуси, індики), тонну зерна. Підірвано і спалено двоповерхову будівлю (в ній містилися конюшня, склад, контора і майстерні) та інші будівлі.

У с. Бірки Янівські (тепер с. Бірки Яворівського р-ну) в ніч на 9 липня один рій на чолі з “Кармелюком” здійснив напад на підсобне господарство відділу робітничого постачання № 138, де здобуто 1 корову, 17 коней, 24 свині і поросят. Роззброєно трьох бійців, в яких забрано 2 автомати ППШ, 1 гвинтівку, 1 гранату, набої. Коней і вози роздано населенню, свиней розподілено між всіма трьома сотнями “Холодноярців”. М’ясо після забою заскладовано.

Передбачаючи збільшення облав за участі червоноармійців, за наказом “Кобзаренка” рої викопали для себе криївки і заготували харчі для переховування в них. 2–8 липня 1945 р. він провів тренувальне розчленування відділу, щоб напрацювати в підлеглих вміння переховуватися під час ворожих операцій.

Під с. Журі-Скіри в середині липня на постій сотні наткнулася група більшовиків. Після перестрілки повстанці відступили до с. Майдан. Щоб уникнути втрат в облавах, “Кобзаренко” 18 липня знову розчленував відділ. Сам з “Сагайдачним” та кількома стрільцями перебував неподалік с. Журі-Скіри.

9 серпня “Кобзаренко”, “Сагадачний”, “Кармелюк” і четверо стрільців влаштували засідку в 500 м на північ від с. Нова Скварява (Жовківський р-н). На неї під вечір потрапила вантажівка з чотирма працівниками райкому КП(б)У (з них дві жінки) і сімома солдатами окремого батальйону бойового забезпечення (ОББО) 17-ї бригади внутрішніх військ НКВД, які “заготовляли” (грабували) харчі. Авто обстріляно з автоматів, воно згоріло.

Повстанські документи повідомляють про вбитого водія, а також трьох важкопоранених, з яких двоє померли в дорозі, а один – в лікарні. Енкаведисти вбили старого господаря, який їхав зі снопами і відмовився везти поранених. Від ворога здобуто гвинтівку, гранати, плащ-палатки, шинелі та інші речі.

Радянські документи повідомляли про знищення 5 повстанців, зокрема Михайла Змия та Василя Шавеля (очевидно, це були мирні мешканці – місцеві селяни), а також визнавали власні втрати такими: поранені двоє бійців, важко поранений лейтенант інтендантської служби Яків Буланов (начальник продфуражного забезпечення ОББО), вбитий сержант Степан Пугачов (водій авто, к-р відділення).

14 серпня 1945 р. “Кобзаренко” перебував на присілку Журі-Скіри Мокротинської сільради Жовківського р-ну. Близько 12 год. пішов до хати Михайла Бакаїма обідати, маючи при собі тільки пістолет. В цей час з лісу вийшли енкаведисти – опергрупа райвідділу спільно з солдатами 17 бригади внутрішніх військ (загалом 25 осіб), які проводили операцію з метою ліквідації місцевих підпільників. Серед них перебував і колишній повстанець з Мокротина Григорій Путько (агент “Дрозд”).

Син господаря, який переховувався від влади і в цей час обідав на подвір’ї, почав утікати. Більшовики почали стріляти за ним. Почувши постріли, “Кобзаренко” вискочив з хати і побіг на сусідське подвір’я. Облавники його побачили і повернули вогонь на нього. “Кобзаренко”, важко поранений, упав. Коли енкаведисти наблизилися, він з пістолета почав відстрілюватися і поранив двох ворогів. Вогнем у відповідь був вбитий.

Труп забрали до с. Нова Скварява. Тут тіла “Кобзаренка” і ройового “Прута”, який загинув під селом кілька днів раніше, вдалося викрасти стрільцям “Яру” та “Олегу” й поховати на місцевому цвинтарі.

Командування ТВ “Розточчя” характеризувало “Кобзаренка” одним із кращих командиром у курені “Холодноярці”, бойовим, рухливим, пильним і активним, який на кожному кроці завдавав ворогові дошкульних втрат. Наказом ГВШ УПА ч. 1/46 від 15.02.1946 р. “Кобзаренко” підвищений до ступеня хорунжого УПА.

Сотню “Холодноярці 1” очолив “Сагайдачний” і керував нею до листопада 1945 р., коли передав командування хорунжому “Мрії”. Восени 1945 р. підвідділ “Холодноярці 1” отримав в рамках УПА-Захід порядковий номер 125. “Сагайдачний” знову очолив цей підвідділ 30 червня 1946 р. На той час він чисельно дорівнював чоті. Наступного місяця “Холодноярці 1” перетнули радянсько-польський кордон і діяли на Закерзонні до літа 1947 р. Після цього під командуванням “Сагайдачного” перейшли рейдом на Захід.

Кому відомі подробиці діяльності відділу УПА “Холодноярці” і сотенного “Кобзаренка”, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net або на адресу редакції.

Джерело. http://ukrnationalism.com/history

Володимир Мороз.

15 травня 1981р. в лікарні м. Нью-Йорк (США) помер Тарас Боровець - псевдо "Бульба" - діяч Українського повстанського руху часів Другої світової війни, засновник УПА «Поліська Січ», від 16 листопада 1941 року — генерал-хорунжий «Поліська Січ». Борець за незалежність України у ХХ сторіччі

Народився 9 березня 1908 року в селі Бистрині на Рівненщині народився військовий діяч українського повстанського руху в часи Другої світової війни Тарас Боровець (псевдо – Бульба).

Народився у багатодітній сім’ї. Не маючи змоги навчатись у школі через скрутне матеріальне становище сім’ї, Тарас Боровець наполегливо займався самоосвітою. У 1930 р. служив у польській армії. Разом із друзями заснував підпільне товариство «Українське національне відродження», головним завданням якого було навчання молоді української культури та освіти. За активну громадську позицію Т. Боровця польська влада запроторила у концтабір «Береза Картузька». Відбувши в ньому 9 місяців, він надалі був змушений проживати у Польщі.

Із початком Другої світової війни Тарас Боровець повертається в Україну. Він створює військове формування Український Повстанчий відділ «Поліська Січ». У кінці серпня 1941 року її чисельність були близько 700 вояків (два курені), а у вересні була скорочена до 300-400 вояків.

Боровець організовував та брав участь у військових операціях проти радянських військ у 1941-ому році та проти німців у 1942-43 рр.

Після конфлікту із бандерівцями головна команда «Поліської Січі» змінила назву на Українську народну революційну армію.

У 1943 р. німці заарештували Тараса Бульбу-Боровця і відправили до концтабору Заксенхаузен у Німеччині. Після виходу звідти він жив у Мюнхені. У 1948 р. Т.Боровець переїхав у Канаду.

Помер 15 травня 1981 р. в лікарні м. Нью-Йорк (США).

УІНП

Цей день в історії УПА - 15 травня.

Фото: http://slovoprosvity.org

1944 рік

Біля озера Свитязь на Волині повстанці знищили двох радянських парашутистів, здобули зброю і вибухівку.

1945 рік

У селі Підбуж на Дрогобиччині підпільники знищили щойно призначеного інструктора райкому ЛКСМУ.

1946 рік

Воїн сотні «Бистриця» УПА-Захід у селі Ясень на Станіславщині знищив охоронця мосту і заволодів автоматом.

У засідці на шляху біля села Колки на Рівненщині повстанці знищили старшого лейтенанта і трьох військових МВД.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Золочівка на Тернопільщині. Загинули всі підпільники, що перебували всередині.

Біля села Збараж на Тернопільщині повстанці спалили 2 трактори і цистерну з паливом для МТС.

У сутичці з загоном МВД у селі Кропивник на Станіславщині загинули станичний ОУН Михайло Рапашняк – «Ромко» і ще один підпільник.

У селі Біличі на Дрогобиччині повстанці знищили старшого лейтенанта і військового МВД.

1948 рік

У селі Уличне на Дрогобиччині підпільники спалили сільраду, а в селі Опака – знищили військового МВД.

Під час зіткнення з загоном МВД у криївці в селі Верхній Березів на Станіславщині загинув колишній сотник УПА-Захід Василь Скригунець – «Гамалія».

1949 рік

У сутичці з опергрупою МВД біля села Корчин на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі обласний провідник ОУН Іван Лаврів – «Мирон».

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Химчин на Станіславщині. У перестрілці отримав важке поранення і застрелився один підпільник.

У селі Панівці на Тернопільщині підпільники знищили голову сільради.

1953 рік

Під час зіткнення з пошуковою групою МВД у Стрийському районі на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

15 травня 1964р. в м.Чортків помер Український актор, режисер, театральний діяч КАРАБІНЕВИЧ ПАНАС СИЛЬВЕСТРОВИЧ.

********

Від 1917 – в театрі Миколи Садовського, з яким весною 1919 перебував на Тернопільщині. 1932–1939 очолював кооперативний театр у Терно­полі, який щороку гастролював Західною Україною. Від 1939 – директор Тернопільського обласного театру імені Івана Франка, створений з акторів театру Карабіневича і труп М. Комаровського та Б. Сарамаги. 1940 року Карабіневич ор­ганізував пересувний театр у м. Бережани. 

1941 року був заарештований московитами, ув’язнений. Після війни звільнений.Працював методистом Тернопільського обласного будинку народної творчості, режисером Заліщицького і Чортківського самодіяльних театрів, диригентом Чортківського районного будинку культури.

Джерело.1. https://teren.in.ua/2017/05/15/15-travnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

*******

КАРАБІНЕВИЧ ПАНАС СИЛЬВЕСТРОВИЧ 18.01.1892, ПОДІЛЛЯ (НИНІ — ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬ) — 15.05.1964, М. ЧОРТКІВ) — УКРАЇНСЬКИЙ АКТОР І ТЕАТРАЛЬНИЙ АНТРЕПРЕНЕР.

Народився 18 січня 1892 року на Вінниччині в трудовій родині. У 1915 році був забраний до царської армії. Після тяжкого поранення був демобілізований. У 1917 році вступив до театру славнозвісного Миколи Садовського, який став для нього плідною «школою сцени».

П. Карабіневич гастролює у складі театру М. Садовського. Пізніше працює актором у мандрівних трупах Галичини. У 1927–1939 рр. очолив мандрівний театр. Це був один із кращих драматично-опереточних театрів, який щорічно гастролював на Львівщині й Тернопільщині.

На базі акторського складу театру П. Карабіневича та труп М. Комаровського і Б. Сарамаги був створений 1939 р. Тернопільський обласний театр ім. І. Франка. У ньому П. Карабіневич займає посаду заступника директора. Через рік він організовує пересувний Бережанський театр.

У повоєнні роки Панас Іванович працює методистом обласного Будинку народної творчості режисером Заліщицького і Чортківського самодіяльних аматорських театрів, ставить на сцені твори української класичної драматургії та сучасних авторів.

Кращі його вистави у Чорткові — «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Безталанна», «Невольник». Працював директором Чортківського будинку культури з 1951 по 1961 рік.

Помер 15 травня 1964 року, похований у Чорткові.

Джерела:

КАРАБІНЕВИЧ Панас Сильвестрович [Текст] // Театральна Тернопільщина : бібліогр. покажч. / Упр. культури Терноп. облдержадмін., Терноп. держ. обл. універс. наук. б-ка, Терноп. обл. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка ; уклад. : П. К. Медведик, В. Я. Миськів, Н. К. Іванко ; авт. вступ. ст. П. К. Медведик ; ред. Г. С. Моліцька, С. В. Ткачов ; консультанти В. І. Вітенко, М. Я. Форгель. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2001. — С. 51. — (Мистецька Тернопільщина). — Режим доступу: http://library.te.ua/wp-content/uploads/2009/03/theatreterrn.pdf, вільний. — Дата ост. пер.: 01.10.2019.

Трембач, О. Просвітницьке зерно театру Панаса Карабіневича з Чорткова [Електронний ресурс] / Трембач, О. // ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ / гол. ред. В. Погорецький. — Чортків, 2017. — Режим доступу: http://zolotapektoral.te.ua/просвітницьке-зерно-театру-панаса-ка, вільний. — Дата ост. пер.: 01.10.2019.

Джерело.2.https://irp.te.ua/karabinevy-ch-panas-ivanovy-ch/

Ще живій Степаниді Ниципорик (на фото) "червоні партизани" відрізали вуха, тоді ножами понівечили тіло.

Зв'язковій УПА з Деревок Любешівського району на Волині живцем відрізали груди за те, що не стала коханою червоного партизана.

Уперше про цю історію заговорили лише у 1996 році, повідомляє "Високий замок".

"У роки Другої світової війни багато з наших односельчан подалися в повстанці, – розповідає учитель місцевої школи Микола Терещук. – В основному молоді хлопці, але були серед них і дівчата. Пішла в УПА і Степанида Ниципорик ".

Дівчина була дивовижної вроди. Гарна була така, що очей ніхто не міг відвести. Не дивно, що залицялися до красуні навіть хлопці й з більш віддалених сіл, як-от Силантій Пархомчук з Пнівного Камінь-Каширського району. Кажуть, навіть сватів заслав, та дівчина відмовила, бо вподобала собі ройового командира УПА Сидора Климчука .

Хлопець був сином місцевої селянки та австрійця, який прибився на Полісся в роки Першої світової війни. Змалку Сидора в селі називали не інакше, як "німчиком". Розумний був, тямущий до наук і навчався у Любешівській гімназії. Коли почала в краї формуватися УПА, пішов у повстанці. А Степанида – за ним зв'язковою. Там же служив і її рідний брат.

Не зміг Силантій пережити такого "приниження". Дізнавшись, що Степанида пішла за коханим у повстанці, й собі подався воювати. Але – до червоних партизанів-федорівців.

2 серпня 1943 року Федорівці вдерлися у село Деревок і давай грабувати. Навиносили з хат та клунь 200 возів добра. Усіх, кого підозрювали у зв'язках з повстанцями, хапали та зганяли до сільського майдану. А далі починали катувати й вбивати. На чолі карального загону був той самий Силантій Пархомчук. Так мстив за нерозділене кохання.

Арештованих виводили по одному на плац, штовхали у коло й били кілками, поки не падав мертвий. Тоді виколювали очі. Але й на цьому безчинства не припинялися. Тіло кидали на солому й підпалювали. Через секунду в коло виводили наступну жертву.

Забирали награбоване, палили хати "ворогів" і їхали геть. Селяни тоді поховали 17-х по-звірячому закатованих. Але тоді ні Степаниди, ні Сидора серед вбитих не було. Відомо, що батько дівчини дав партизанам відкупне – добротні чоботи. І ті спокусилися. А Силантію Пархомчуку про те, що хтось у Степаниди є вдома, не зізналися.

Улітку 1944-го Степанида захворіла на тиф. Зв'язкова УПА, аби підлікуватися, стала переховуватися у місті Камені-Каширському. Одного разу в дім її благодійника випадково зайшов односельчанин.

"То ти тут, голубко?", - глянув на дівчину й запитав.

"Не губіть, змилуйтеся", - відповіла вона.

"Все буде добре", – сказав той і пішов.

Через годину в хаті вже були енкаведисти разом із червоними партизанами.

Господар оселі, який не мав власних дітей і, ризикуючи своїм життям, заступався за Степаниду, намагався врятувати. Федорівці витягнули хвору зв'язкову з хати і попід руки потягнули в катівню. Містечко здригалося від її голосіння.

У темному сирому підвалі школи ледь світив тьмяний каганець. Червоні партизани, голосно матюкаючись, кинули свою жертву на холодну підлогу. Били, копали у живіт. Та корчилася від болю, кров заливала обличчя та одяг, вже нічого не могла сказати, лише важко хрипіла. Але й цього їм видалося замало. Тоді кати взялися її живцем четвертувати. Ще живій відрізали вуха, тоді груди, обмотали рушниками й підпалили. Степанида вже не могла зронити ні слова. В кутку мовчки спостерігав за стратою Силантій Пархомчук.

Поховали Степаниду в Камені-Каширському біля церкви. На могилі посадили калину. Та коли почали розширювати вулицю, зрівняли ту могилу із землею та заасфальтували. Сподівалися, що цей комуністичний злочин забудуть. Але пам'ять нащадків його воскресила.

Сидір важко переніс звістку про страшну загибель коханої. Загинув у бою. А Силантій Пархомчук, командир карального загону партизанів, війну пережив. Загинув потім за загадкових обставин.

Джерело 1.

https://m.gazeta.ua.

***  ***  ***

Джерело 2.

https://ukr-space.com

ДІВЧИНІ ЖИВЦЕМ ВIДPIЗАЛИ ГРYДИ, ВYХА, ЗАГОРНУЛИ ЇЇ У РУШНИКИ І ПIДПAЛИЛИ – ТАК ЗАКAТYВАВ КОХАНУ, ЯКА ЛЮБИЛА НЕ ЙОГО, А ПОВСТАНЦЯ.

Олена ПАВЛЮК, Волинська область. “Вісник”. Старожили села Деревок Любешівського району й досі пам’ятають трaгічну історію своєї односельчанки – зв’язкової УПА Степаниди Ниципорик. Жaхливою смeртю зaгuнyла від рук кaтів-партизанів на чолі із Силантієм Пархомчуком, який її любив. Мабуть, за те, що дівчина відмовила йому і закохалася в повстанця, партизан-федорівець помстився і їй, і її рідному селу Деревок.

Пішла за своїм хлопцем у ліс зв’язковою. Під час війни більшість деревчан, особливо молодь, подалися до повстанців. Серед тридцяти юних хлопців та дівчат була і красуня Степанида Ниципорик. До неї женихався, як казали у селі, Силантій Пархомчук із Пнівного Камінь-Каширського району.

– У дівчину не можна було не закохатися, – розповідали колись старожили. – Коли вона сідала верхи на коня у короткому кожушку, то від неї годі було відвести очі – така була гарна. Жінки плакали на її вроду. Ніби відчували, яка жaхлива доля на неї чекає.

Але Степанида не захотіла стати Силантієвою нареченою, бо закохалась у вродливого Сидора Климчука, ройового командира УПА. Він учився в Любешівській гімназії, був сином місцевої жінки та австрійця, який тут залишився після Першої світової війни, тому хлопця називали «німчиком». Люди, які пам’ятали Сидора і Степаниду, згадували, що це була напрочуд гарна пара.

До речі, навіть збереглося їхнє фото, понищене часом: чорнява красуня Степанида і русявий Сидір, який закохано дивиться на свою дівчину. Заради нареченого вона теж пішла у повстанці, в лавах яких був її брат, і стала зв’язковою, хоча мати дуже просила доньку вернутися додому.

А Силантій Пархомчук, дізнавшись, що його кохана подалася до лісу, теж пішов воювати, але в інший бік – до партизанів із з’єднання Федорова, яке стояло у лісах неподалік. Стрaшні погроми федорівців жaхали все Полісся. Не оминула лиха доля і село Деревок. Червоні прагнули помститися місцевим за тих, хто пішов у повстанці. А Силантій, очевидно, хотів звести рахунки з Деревком за своє нерозділене кохання.

Людей забuвали палицями до смeрті й кидaли у вoгонь. Партизани оточили Деревок на свято Іллі – 2 серпня 1943 року, коли люди вдома і найменше чекають біди. Хапали по хатах і на вулицях лише тих, кого підозрювали у зв’язках із упівцями, проте грабували всі подвір’я. Майже 200 підвід награбованого вивезли тоді з палаючого села.

Силантій Пархомчук, який став командиром каpaльного загону, під’їхав на коні до сільського майдану, куди зганяли арештованих чоловіків. Поряд було подвір’я Юхима Мандзика. Саме свідчення його сина Степана, який бачив кaтування з вікна своєї хати, пролили світло на правду тих подій. Хлопцеві на той час було 19, і ті жaхливі спогади досі ятрять дyшу:

– Нас знав Силантій Пархомчук, тому не зачепив і наказав йти у хату. Арештованих стали виводити по одному на плац. Штовхали у коло, і кaти починали бuти кілками, доки чоловік не падав мeртвий, викoлювaли очі. Тоді кидали тiло на солому і підпaлювали. Мати, коли те бачила, то, нещасна, зомліла.

Коли з награбованим кати покинули Деревок, селяни зійшлись і хoрoнили 17 закaтoваних. Тепер у пам’ять про них на тому місці височіє металевий хрест. На жаль, на ньому нема жодної таблички, яка би сповіщала, що 2 серпня 1943 року тут сталася крuвава рiзня.

Здав односельчанин. Сім’я Степаниди Ниципорик того серпневого дня врятувалася. Її батько, зрозумівши, що його не омине смeрть за дітей-повстанців, став благати про пощаду і відкупився добротними чобітьми. Проте влітку 1944-го нещaсну дівчину чекала така ж стрaшна смeрть, як і її односельчан. Зв’язкова захворіла на тuф і переховувалась у Камені-Каширському. В цю хату якось потрапив односельчанин і, побачивши Степаниду, здивовано запитав:

– Ти тут, голубко?

У дівчини в очах стояв невимовний стрaх, вона благала пересохлими губами:

– Змилуйтеся наді мною, не видавайте. Ви мені будете за рідного батька. – плакала гіркими слізьми.

– Все буде добре, – пообіцяв і вийшов із хати.

Але через годину в оселю ввірвалися кадебісти разом з партизанами.

– Хлопці, не чіпайте дівчину, то моя дочка, – просив непрошених гостей Дмитро Малярчук, господар хатини, де переховувалася Степанида.

Він не мав дітей і, щоб врятувати зв’язкову, запевняв, що то його рідна донька. Проте червоні безжально витягнули немічну дівчину з хати і попід руки потягнули в центр містечка.

– Не вбuвайте! Порятуйте! – голосила Степанида.

Все місто чуло її пронизливий кpик про пощаду, від якого холонула дyша. Лише серця партизанів були глухі та німі.

У темному сирому підвалі школи ледь світив тьмяний каганець. Партизани, мaтюкaючись, кинули хвору дівчину на холодну підлогу. Бuлu, копaли важкими чоботиськами, кoлoли шомполами. Від колишньої краси у Степаниди не лишилося й сліду. Зaкривaвлена, зaкaтована, вона ледве дихала. Ще жuвій дівчині вiдpiзали грyди, вyха, обмотали рушниками і пiдпaлили. А в темному кутку за цими нелюдськими кaтyвaннями, які могли вигадати хіба хвoрі збoчeнці, спостерігав Силантій Пархомчук.

Як йому не бoліло сeрце, не нила дyша, коли бачив стpaждання коханої дівчини, якою так марив? Невже за нерозділену любов треба помститися нелюдськими мyками?! Про те, що на цій жaхливій рoзправі був присутній сам Силантій, стало відомо лише рік тому. І через сімдесят літ відкривається стрaшна правда!

Чужі люди пoхoвали Степаниду біля церкви в центрі міста, згодом на могuлі посадили калину. Та коли у радянські часи вулицю розширювали, калину зрізали, а мoгuлу заасфальтували. Щоб ніщо не нагадувало про крuваві комуністичні злoчини.

Вже після смepті Степаниди загuнув у бoю і її коханий Сидір. Його схопили ще живого, теж дуже кaтували. І коли хлопця, понiвeченого, зaкрuвaвленого, замoрдoваного, побачила Анастасія Данилик, яка його беззавітно любила, то не витримала дyшевних переживань і збoжeволіла.

За невідомих обставин уже після війни загuнув командир карaльного загону Силантій Пархомчук, на чиїй совісті десятки замoрдoваних життів.

Замість музею у хаті, де пролилася кpoв, тепеp бар.

– Цю історію про деревоцьку трaгeдію я чув змалку від батьків. Одного разу їх хотіли рoзстрiляти федорівці, але серед них був односельчанин, він і заступився. Трaгедiю у Деревку я вперше оприлюднив на Дні села у 1996 році, – згадує Микола Терещук, який розповів і про крuваве свято Іллі у Деревку, і про пoмсту через нерозділене кохання.

Микола Іванович – колишній учитель історії місцевої школи. Коли настала Незалежність, став збирати інформацію про повстанський рух. Десятки років корпів над матеріалами в архівах, ходив від хати до хати, записував свідчення старожилів. Проте не всі деревчани розповідали те, що знали. Дехто побоявся це зробити навіть при незалежній Україні та забрав правду із собою у могuлу.

Наприклад, Платон Кравчик, який був в УПА, все ніяк не хотів згадувати про ті далекі події. А якось нарешті погодився: «Сьогодні після обіду все розкажу». Але того дня Платон раптовo пoмер.

Микола Терещук створив у школі краєзнавчий музей, експонатами якого стали вишивані сорочки, ткацькі верстати, прядки, кружники-спідниці, предмети побуту, які випрошував у селян. Він мав надію перенести краєзнавчий музей з маленької шкільної кімнати у стару хатину в центрі села.

– Саме там було б йому місце, бо у тій хатині 23 серпня 1948 року пролuлaся кpoв – від грaнати загuнули люди. Але тепер там бар, де п’ють гopілку – сумно зітхає Микола Іванович.

На жаль, важка хвороба підірвала здоров’я Миколи Терещука. Він тепер не має ані грошей, ані сил, щоб боротися за музей і оббивати пороги благодійників заради своєї мрії – видати власний краєзнавчий нарис про Деревок. Обіцяли надрукувати книжку народні депутати з Волині, але вибори минули – і канули в небуття обіцянки. Деревчани мають знати історію рідного села, яку написав Микола Терещук.

P.S. Коли матеріал був готовий до друку, стало відомо, що родичем зв’язкової УПА Степаниди Ниципорик був патріот із Деревка – Герой України Едуард Гриневич, (на фото) який загинув на кривавому Майдані у лютому 2014 року.

*** ***

Джерело 3.

https://bandera.lviv.ua/

А нещодавно стали відомі нові деталі про загибель Степаниди Ниципорик. Що насправді відбулося у Камені-Каширському 13 січня 1944 року, достеменно відомо хіба очевидцям. Тому унікальними є спогади свідка тих подій Андрія Склезя (на фото) опубліковані цьогоріч вперше на сторінках газети “Полісся”.

Чи не єдиний, хто бачив розтерзане тіло Степаниди Ниципорик.

У той день, згадує чоловік, райцентр пережив навалу карального загону федорівців на чолі з Силантієм Пархомчуком. Грабували, палили, вбивали… “Коли все вщухло, ми з приятелями вийшли зі сховків та пішли у місто. На площі, де зараз універмаг, лежали двоє забитих коней, купи сміття, людські хати стояли пустками. Звідти ми попрошкували на вулицю Застав’я (сучасна вул. Шевченка), де був гітлерівський опорний пункт. Там, де зараз будівля казначейства, стояв будинок. Від цього будинку до німецького бункера був підземний хід. У його тунелі ми знайшли обгорілі трупи голих чоловіків та тіло однієї дівчини. Вона мала довкола пояса велику випечену рану. Смерділо димом, смертю. Тому ми втекли. Домовини героям робило все місто.

За деякий час в місто повернулися повстанці, щоб по-людськи поховати своїх. Вони попросили людей зробити домовини. На вулиці Воля труну робив мій батько Іван Склезь з Омеляном Конончуком . У поміч бандерівці дали нам ще двох своїх хлопців. Я чув, вони говорили, що дівчину звали Степанида, вона була повстанкою з села Деревок. Партизани напали вночі. А вона жила в Дмитра Малярчука , будинок якого стояв на околиці Волі. Цей господар не мав власних дітей. Він хотів врятувати Степаниду, казав, що то його рідна дитина. Однак серед партизанів був той, хто знав Степаниду в обличчя — це був Силантій Пархомчук із села Волиця. Він був закоханий в цю дівчину. Але Степанида обрала другого, покохала всім серцем бандерівця, та так віддано, що пішла за своїм милим до загону УПА. Знехтуваний Силантій також подався в “партизанку”, але вже в червону, до з’єднання Олексія Федорова .

Силантій вірно служив більшовикам, за що й був призначений командиром того карального загону, що захопив місто. А натрапивши на свою колишню кохану, яка його “відшила”, вирішив з нею поквитатися.

(…)Я особисто був присутній на похороні цих людей. Біля Іллінської церкви була викопана велика траншея, а перед нею — окрема могила для Степаниди. Правда, потім виявилось, що для двох убитих немає трун. Їх поклали просто так. Я нарахував загалом дванадцять тіл. Казали, що з них вояками УПА були лише п’ятеро.

Решта — мешканці довколишніх сіл, фурманичі, яких упівці найняли возити добро з німецьких складів на повстанські бази. Ховали їх всіх, як героїв”.

ЧЕРВОНИЙ СПОГАД – ПІД СІРИЙ АСФАЛЬТ…

За спогадами, на могилі Степаниди посадили калину. А потім радянська влада, що взялася по війні впорядковувати місто, зрівняла могилу із землею: на історичному місці треба було …покласти асфальт.

Саме тому Любешівщина – однозначно червона.

Але не від кумачевих стягів, які свого часу любили вивішувати по обидва боки сільських доріг, на “штахєтах”, прибічники вже неіснуючої партії стрічаючи впливового земляка зі столиці. А від крові.

вулиця в селі де народилась - жила Степанида.

14 травня 1907р. у с. Плотича Козівського р-ну народився Лев Стеткевич - правник, громадський діяч, військовик дивізії «Галичина», діяльний в Українських товариствах у діаспорі.

Лев народився в селі Плотича, район Козови йв Західній Україні. Рід його виводиться від Стеткевичів, білоруської шляхти - гербу Костєша.

В 1943 р. зголосивсь до Української Дивізії „Галичина" з надією вибороти волю й кращу долю нашій Батьківщині. Вояцький вишкіл відбув в Гайделяґрі, де рівнож перейшов перевишкіл для суддів. Пізною осінню відбув першу воєнну кампанію на Підляшші-Холмщина проти партизан Ковпака. По закінченні перевишколу, як комендант 1-ої чоти 1-го запасного полку, був учасником бою під Бродами - село Куткір, там був поранений. По повороті з-під Бродів відбув зброєвий вишкіл тяжкої зброї в Бенешеві, коло Праги, як „фаєрверкер", був призначений до 4-ої сотні 30-го полка і з ним перебув всі воєнні дії: Словаччина, Югославія і Фельдбах. По війні попав до табору полонених в Белярії-Ріміні, Італія. Там був активним разом з Орестом Городиським в організації преси "Життя в таборі".

Був організатором Студентської Громади, уложив Статут і був теж співорганізатором Народного Університету - був його віце-редактором, деканом права і економіки. З табором перебув опісля до кінця полон в Англії, а осінню 1948 р. був звільнений до Німеччини, а звідси в 1949 р. переїхав до США, до Нью-Йорку, став членом-основником і головою Братства „Броди-Лев" та підписав його чартер; підписав також з Робітничим Союзом умову побудови Пам'ятника Поляглим.

Лев залишив по собі добру пам'ять і тривалий пам'ятник - написав і сам видав спомин „Як з Бережан до кадри"

Помер – 22 березня 2005р., м. Гартфорд, США.

Джерело.http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2016/11/blog-post_9.html?m=1 та сайт терен.

14 травня 1941р. московити розстріляли Ананія Волинця, повстанського отамана, підполковника Армії УНР.

Ананій Волинець із дружиною Ольгою.

Народився 13 жовтня 1894-го в селі Карбівка на Вінниччині. За фахом агроном.

У 1917-му вступив до Української партії соціалістів-революціонерів. Секретар ревкому в Гайсині, заступник повітового комісара Тимчасового уряду, начальник повітової міліції. Організовує загони Вільного козацтва.

У листопаді 1918-го звільняє Гайсин від гетьманської адміністрації й очолює Гайсинський курінь Національної гвардії. Незабаром його реорганізували в 61-й Гайсинський полк, а Волинець отримав звання підполковника. Успішно воював із більшовиками в рідному краї на чолі повстанського загону, який налічував кілька тисяч селян і козаків. У визволених містах встановлював українську адміністрацію, видавав часопис «Повстанець».

Після поразки визвольних змагань переїхав до Західної України. Кілька місяців провів в ув’язненні в Рівному. Входив до Української народної партії (1923-1928), працював у редакції тижневика «Дзвін», член Волинського українського об’єднання (1931-1939). Співпрацював із підпіллям Тараса Боровця. Останній писав про нього у спогадах: «Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах… Це була високо інтелігентна і далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився у галузі воєнно-політичної тактики».

У жовтні 1939-го після окупації Західної України радянською владою був заарештований. Незабаром його відпустили, але після доносу заарештували повторно.

"- Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра !"

Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця”.

Розстріляний 14 травня 1941-го у Вінниці.

Підготував Сергій Горобець.

Цей день в історії УПА - 14 травня.

Остання сторінка газети “Українське Полісся”, внизу стоїть підпис Відповідального редактора Федора Піпи.

1945 рік

У селі Бір-Кунинський на Львівщині повстанці знищили лейтенанта і сержанта НКВД.

Під час бою з загоном НКВД у лісовому масиві Кам’янка-Бузького району на Львівщині загинули четверо повстанців, ще трьох захоплено в полон.

1946 рік

Сотня «Літуни» УПА-Захід атакувала дільниці винищувальних батальйонів у кількох населених пунктах Станіславщині. У селах Добротів і Вишів особовий склад роззброєно і розігнано. У селі Козари знищені 3 агента МВД, спалені будівлі сільради і молокозаводу.

У зіткненні з загоном МВД у селі Оглядів на Львівщині загинули троє повстанців.

У селі Купновичі на Дрогобиччині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

Під час сутички з загоном МВД у селі Летовище на Львівщині відділ УПА-Захід знищив одного військового і тяжко поранив ще двох.

1947 рік

У зіткненні з опергрупою МВД у селі Хітар на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Василь Вітів – «Олег».

1948 рік

У селі Майдан на Львівщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад роззброєно, здобуто автомат і 11 гвинтівок. Спалено сільраду, знищено телефонний зв’язок.

Двоє підпільників були оточені пошуковою групою МВД у селі Малі Підліски на Львівщині. У перестрілці знищили капітана, старшого лейтенанта і 3 військових, але не мали шансів прорватися і обоє застрелилися.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Вовчківці на Станіславщині. Знищивши документи, застрелилися надрайонний провідник Василь Хома – «Марко» і його дружина - надрайонний референт Українського Червоного Хреста Дарія Миленька-Хома – «Наталка».

Біля села Лоп’янка на Станіславщині повстанці знищили телефонну лінію.

У бою з загоном МВД біля села Вижній Березів на Станіславщині загинули п’ятеро повстанців, серед них – колишній командир сотні УПА-Захід Василь Скригунець – «Гамалія».

1950 рік

Під час сутички з пошуковою групою полку внутрішніх військ біля села Луб’яна на Тернопільщині загинув один повстанець, інший зміг прорватися.

1953 рік

У зіткненні з опергрупою МВД загинули районний провідник ОУН Танасій Проданюк – «Солідний» і охоронець.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

14 травня 1920р. у с. Романівка, нині Теребовлянського р-ну в селянській родині народилася Ганна-Євгенія Музика, одна з провідних діячок ОУН(б) та Антибільшовицького блоку народів, яка стала відома світові під іменем Слави Стецько.

Навчалася в рідному селі, згодом – у Теребовлі, де з відзнакою закінчила гімназію і гуманістичний ліцей. Належала до Марійської і спортової дружини, співала в хорі. Організувала гурток з вивчення історії України: збиралися по домівках, в лісі, потім прочитане розповідали молодшим. Але найгострішим спогадом про гімназію став випадок, коли наставниця-полячка вдарила її лінійкою по руках за те, що дівчина розмовляла українською. «У мені все збунтувалося. Потім у польській гімназії я теж відчувала, що до українських дітей не дуже добре ставляться», - згадувала пізніше.

У 18 років, за прикладом старшого брата, якого закатували поляки, вступила до ОУН. З приходом більшовиків відкрито заявила, що не вступить до комсомолу, після чого змушена була піти на конспірацію: її призначили директором школи в селі Юшківка Бібрського району на Львівщині, де діяв підпільний центр. Брала участь у відновленні Української державності Актом 30 червня 1941 року в Бібрці, кілька місяців була заангажована в міській управі як референт з питань культури. Але одного разу в школі, коли чистили зброю, стався вибух. Музика пішла в глибоке підпілля, переїхавши до Львова.

Студіювала будівництво мостів і доріг у Львівській політехніці, паралельно була членом обласного Проводу юнацької мережі ОУН, займалася поширенням листівок та іншої пропагандистської літератури. У 1943-му році була арештована німцями у Львові, вісім місяців провела у тюрмі на Лонцького. Після звільнення (батьки і товариші по боротьбі задіяли усі свої зв’язки) була відправлена проводом ОУН до Відня.

На еміграції тісно співпрацює з Проводом ОУН(б). У 1945 бере участь у нелегальному перевезенні тяжко пораненого Ярослава Стецька з Чехії до Мюнхену. Через рік бере з ним шлюб та змінює ім’я на Славу Стецько. Стає одним із активних діячів очолюваного ним Антибільшовицького блоку народів, а після його смерті сама очолює організацію. КГБ називало Ярослава Стецька серед найбільших ворогів радянської влади і готувала фізичне знищення – він мав стати наступною після Степана Бандери жертвою агента КГБ Богдана Сташинського.

Була керівником пресового бюро АБН, редактором журналів «ABN – Correspondent» та квартальника «Ukrainian Review». Брала участь в десятках міжнародних конференцій і сама була співорганізатором міжнародних конференцій, з’їздів в м. Вашингтон, Торонто, Мюнхен, Вінніпег, Чікаго, Манчестер, Мальта, Париж, Мадрид, Рим та ін. Була особисто знайома з лідерами багатьох держав. Виступала організатором акцій на підтримку політв’язнів, розповідала правду про репресії, Голодомор, інші злочини тоталітарного режиму.

У 1991 році вперше після еміграції приїхала до Львова для участі у відзначенні 50-річчя Акта відновлення української державності. Цього ж року була обрана Головою Проводу ОУН (б), а через рік – очолила заснований нею Конгрес українських націоналістів.

Тричі обиралася народним депутатом України, двічі як найстарший член парламенту приводила до присяги депутатський корпус. Її життєвим кредом були слова: «Я вірю в українську націю».

Померла Слава Стецько 12 березня 2003 року. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/14/1920-narodylasya-slava-stecko-odna-z-providnyh-diyachok-ounb-ta-antybilshovyckogo-bloku-narodiv

********

Ярослава (Слава) Йосипівна Стецько (уроджена Ганна Йосипівна Музика; 14 травня 1920, Романівка, нині Теребовлянський район, Тернопільщина — 12 березня 2003, Мюнхен) — українська політична діячка, журналістка, співорганізатор Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН, Антибільшовицького блоку народів (АБН). Дружина Ярослава Стецька. Голова ОУН(б) (1991—2001). Перший лідер партії Конгрес українських націоналістів (КУН). Депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань.

Закінчила Теребовлянську українську гімназію, була діяльною у Марійській дружині. Член ОУН iз 1938 р. У 1939 року закінчила навчання у гуманітарному ліцеї і стала вчителювати в с. Юшківці (тепер Стрийського району). 1941 року розпочала навчання на будівельному факультеті Львівської політехніки.

1943 року ув'язнена німцями у м. Львові. 1944 року за вказівкою Проводу ОУН виїжджає за кордон. 1945 року бере участь у звільненні з-під більшовицького арешту на території Чехії пораненого Ярослава Стецька. Членкиня Проводу ОУН.

1946 року одружується з Ярославом Стецьком. У Мюнхені завершує технічні та мовні студії в Правничому інституті (німецька та французька мови).

Член Центральної Управи СУМ (1948—1953), з 1968 — керівник сектора зовнішньої політики Проводу ОУНр. Була членкинею ЦК Антибільшовицького блоку народів (АБН), президентом АБН, головним редактором ABN-Correspondence (з 1948), квартальника «Ukrainian Review» та різних видань АБН, організатором конференцій АБН й учасником міжнародних антикомуністичних конгресів, співорганізатором Європейської Ради Свободи.

Після здобуття Україною незалежності у липні 1991 року повернулася на Батьківщину, пробувши довгі роки у вимушеній еміграції й не набувши іноземного громадянства.

Очолювала Конгрес Українських Націоналістів з 1992 року. У 1991—2001 — голова проводу ОУН(б).

Депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань від виборчого округу № 89 Івано-Франківської області. Найстаріший депутат, через це відкривала засідання новообраної Верховної Ради.

12 березня 2003 року померла у Мюнхенській лікарні. Похована на Байковому кладовищі у Києві.

Освіта:

Освіта вища. Львівська Політехніка, школа політичних наук (Мюнхен), конференц-перекладач.

За фахом перекладач з англійської, французької та німецької мов. Володіла польською, англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, словацькою, білоруською мовами.

Спеціальність: соціолог, психолог, політолог. Магістр.

Джерело. 

Тарас Батенко. Вічна революціонерка // Поступ. — 2000. — № 84 (513).

Василь Заєць. «А ти, славна Україно, не забудь за мене!..» Нація і Держава. 2005. № 80.

Ольга Скотникова, Ольга Крупник. Жінка–легенда // Україна молода, № 143, 16.08.2011 та Вікіпедія.

Відстріляла всю обойму з автомата і пішла в палаючу клуню. ДЕМЧИНСЬКА ВАСИЛИНА Псевдо – Мотря, Надя, Ульяна, Циганка, Чорна.

12 травня 1943 року Німці атакували село Колки на Рівненщині, де містилися 5 повстанських шпиталів (80 поранених). Підпільниця Василина Демчинська – «Циганка» зуміла евакуювати шпиталі в сусідній ліс.

Як згадувала Тетяна Мусіївна Барбелюк («Байда»), Василина Демчинська «в 1943-му займалася лікуванням повстанців у створеній на той час Колківській республіці – створили вісім маленьких шпиталів. Відзначилася під час наступу німецьких військ – їй вдалося вберегти всіх своїх поранених – на човнах, плотах і навіть на звичайних драбинах Василина переправила повстанців через Стир. Історія смерті Циганки теж героїчна – солдатка перебувала на одній із нарад старшин, коли їхній схрон оточили чекісти. Поки командування відходило, Василина разом із Іваном Циплюком залишилася їх прикривати. Клуню підпалили, а з неї вийшла Циганка у вишитій сорочці з автоматом на грудях та розпущеними косами. Чекісти оторопіли та й кажуть: «Красавица, сдавайся, мы тебе подарим жизнь». А вона гордо їм відповіла: «Українські патріоти живими в руки ворога не здаються». Тоді відстріляла всю обойму з автомата, кинула їм під ноги, і пішла в палаючу клуню. Пізніше люди знайшли два обгорілі тіла…». (www.hroniky.com)

Сергій Горобець: суспільний кореспондент.

******

ДЕМЧИНСЬКА ВАСИЛИНА

Псевдо – Мотря, Надя, Ульяна, Циганка, Чорна

Комендант Українського Червоного Хреста Луцької округи

Лицар Срібного Хреста Заслуги УПА (1945) (посмертно)

Нагороджена відзнакою УПА «За боротьбу в особливо важких умовах»

Народилася 1920 р. у с. Піддубці Луцького району. З 1940 р. належала до юнацької ланки ОУН. Батька Василини в 1940 р. арештували органи НКВС і розстріляли 23.06.1941 р. у Луцькій в’язниці. Матір із малими дітьми радянська влада депортувала 15.05.1941 р. до Красноярського краю (Росія). Василина Демчинська з 1942 року очолювала жіночу ланку Теремнівського районного проводу ОУН, із 1943 р. була господарчою Теремнівського районного проводу ОУН. 

Забезпечувала шпиталь УПА в смт. Колки Маневицького району. Референт Українського Червоного Хреста Луцького окружного проводу ОУН. З початку 1945 р. була членом Рівненського окружного проводу ОУН. Загинула 14 (6).08.1945 р. в бою з оперативно-військовою групою НКВС в с. Піддубці (кинулася у полум’я палаючої клуні).

PS: Хто підтримує продаж Державної с/г Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

БАНДАЧ ІВАН. Псевдо – "Залізняк", "Юрко" Надрайонний референт Служби безпеки ОУН Луччини.

Лицар Бронзового Хреста Заслуги УПА (1945) (посмертно).

Народився 1915 р. у с. Буяни Луцького району. З 1939 р. член ОУН, перебував на нелегальному становищі. На початку 1941 р. його сім’ю радянська влада виселила у Сибір. Із літа 1941 р. І. Бандач був членом боївки Луцького районного проводу ОУН. У 1942 р. І. Бандач був вишкільним військовиком Луцького районного проводу ОУН, згодом референтом Служби безпеки Луцького надрайонового проводу ОУН.

28.02.1945 р. І. Бандача вбила оперативно-військова група Торчинського районного відділу НКВС на хуторі Садівські Дубини Луцького району.

https://pershyj.com

12 - 13 травня 1941р. у м. Дрогобич відбувся "суд" над 39 членами ОУН. 22 особам московити "присудили" смертний вирок решті - ув'язнення. Спогади.

ІНФОРМАЦІЯ "ПРОЦЕС ТРИДЦЯТИ ДЕВ’ЯТИ В ДРОГОБИЧІ. Спогади 

"Арештували мене підступом, - оповідає автор, - викликавши на засідання заготовачів кооперації, і з місця віддали в обласне НКВД. Слідство тривало без перестанку з 8-ої години ранку до 3-ої години ночі. Обвинувачували мене в приналежності до ОУН і шпигунстві на користь Німеччини. Сиділо нас з таким обвинуваченням 42 чоловіки. Хоча кожний з нас і знає, як проходило енкаведистське слідство, все ж таки хочеться поділитись з читачами своїми переживаннями.

Малесенька камера,а в ній - 42 чоловіки. Страшна тіснота. Вночі, щоб обернутись, треба було тривожити всіх... Щотижня ревізії: шукали, перевертали, розбирали до нага. Раз на день вода, а десь-не десь з плаваючими гнилими помідорами чи капустою. Такі були наші харчі. Та це було ще не найгірше. Хоча й я був найменше обтяжений і за 4 місяці слідчої тюрми водили мене тільки 6 раз на допит в НКВД, проте пережив, здається, стільки знущань, фізичних і моральних, що немає прямо слів, щоб усе переповісти.

На допиті хапали за волосся, товкли головою об стіни, вбивали під нігті грамофонні голки, електризували, вибивали зуби, били по напруженому карку, саджали на край крісла, несподівано вибивали його і людина в напрузі "сідала" на кам’яну долівку. Збитого й скатованого, знівеченого до непізнання, ставили під стінку, холодне дуло морозило кров, передсмертний хоровід душевних образів... і знову душна, смердюча камера,і знову тортури перед допитом.

Часто-густо "соколи любимого вождя народів" зміняли свою тактику "подсвідомлювали, жаліли", обіцяли несотворені речі,на зміну то усміхались дружньо,то знову,мов шалені гієни,кидались на безборонну жертву. 

Проте ми добре держались.Всіх нас тридцять дев’ятьох з обвинуваченням за приналежність до ОУН і співпрацю з Німеччиною передали в руки Київського воєнного трибуналу під головуванням генерала Константінова і "прєдсідатєля" Міхаськова.Суд відбувався при замкнених дверях,так що навіть найближча рідня про це нічого не знала.Процес тривав цілий день і в кінці пролунав вирок: на розстріл 22, 8-ох по десять літ,4-ох по 5 літ, а останніх п’ять,між іншими і мене (їм вже ніяк не могли нічого причепити),як то кажуть,щоб не помилитись,з доброї ласки засудили на заслання в далекий Казахстан.

Наскільки собі пригадую,між смертниками були: Лабичі Василь та Іван, (с.Ілька, Стрілки), Свястин Микола (Стрілки), Данилків Микола (Вацевичі), мій товариш Вовк Іван (Старий Самбір), Мартинович Орест (Старе Сільце), Дато Орест,священник (Старий Самбір), Ярема Дмитро (Старий Самбір) Липутянський Іван (Стрілки), Чехівський (Львів), Гавзнер Тадей (Львів), адвокат Коховський (Львів), Сов’як Михайло (с.Дмитра, Лішня), Гриб Іван, Веселовський Микола (Лютовиська), Пигичко Михайло (Залікоть).

Поміж засудженими на 10 років були:

Мудрий Петро (с.Івана, Лімна), Пуней Микола (Лімна), Спикякевич Степан (Старий Самбір), Грибяк Іван, Прокопів Володимир (Стрілки).

Поміж засудженими на 5-ть літ були:

Веселовський Дмитро (Лютовиська), Шемердяк Антін (Старий Самбір), Сірко Андрій, Лабич Степан (с.Ілька, Стрілки), Прокопів Микола (Стрілки).

Поміж засудженими на заслання в Казахстан були:

Палулюх Іван (Самбір), Блендій Василь (Стрілки), Лабич Ілько (с.Степана, Стрілки), Лабич Ілько (с.Ілька, Стрілки), інших прізвищ не пригадую.

Усі ці громадяни поклали свої голови за велику справу і на тортурах,ба,навіть в обличчі смерти,держались гордо і не сплямили доброго українського імени на передодні загибелі ворога і визволення.

Косик Осип. Вільне слово (Дрогобич), 15 серп. 1941р.

http://www.ukrcenter.com/

Цей день в історії УПА - 13 травня.

Фото УПА. невідомі. (Можливо хтось має інформацію по фото?)

1943 рік

Відділ сотні УПА «Ярема» атакував німецький гарнізон у містечку Цумань на Волині. Знищені 20 німців, 15 поранені, інші розбіглися. Звільнено полонених, здобуто зброю та військову амуніцію. Повстанці відійшли без жодних втрат.

1944 рік

Загін УПА-Захід у селі Саранчуки на Львівщині захопив у полон 8 радянських парашутистів.

У селі Снігурівка на Тернопільщині повстанці знищили голову сільради.

1945 рік

У сутичці з опер групою НКВД у селі Вербично на Волині повстанці знищили 7 і важко поранили трьох військових.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Завадка на Львівщині. 7 воїнів УПА вчинили відчайдушний опір, у бою знищили 13 військових, але всі загинули.

Курінь «Сивуля» УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Молодьків на Станіславщині. Знищені оперативник райвідділу МВД, районний начальник батальйону, здобуто зброю.

У сутичці з загоном МВД у селі Дорогів на Станіславщині загинув колишній командир сотні «Вітрогони» УПА-Захід Андрій Марійчин – «Тютюнник».

У селі Суходіл на Львівщині підпільники знищили заступника голови сільради.

1947 рік

Чота УПА-Захід у селі Рибно на Станіславщині знищила двох військових МВД, ще одного захоплено в полон.

У селі Козара на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта МВД.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Блажів і Корчин на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

У селі Буцнева на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад розігнано, здобуто кулемет і 17 гвинтівок.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Митків на Тернопільщині повстанці знищили лейтенанта і поранили трьох військових.

1948 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Борусів і Жирова на Дрогобиччині загинули троє підпільників.

У трьох селах на Дрогобиччині підпільники спалили сільські ради і молочарні.

У селі Бистриця на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД.

1949 рік

У райцентрі Радехів на Львівщині повстанці знищили голову сільради села Немилів.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

13 травня 1913р. у с. Заднишівка Підволочиського р-ну народився Зеновій Грицай - сільський вчитель, керівник музичного і хорового колективів. (син отця-декана) Йосифа Грицая. (Автор: Грицай Дарія).

Зеновій Грицай, син священика Йосифа Грицая. Член ОУН, за освітою вчитель, громадський діяч, заарештований напередодні німецько-большевицької війни і вивезений в азіатську частину імперії. Звідтам лише після війни на початку 50-х років повернувся у село Чернихів, заклав сім'ю і працював вчителем та диригентом хору музичних інструментів. Ключові слова: ОУН, вчитель, громадський діяч, керівник хору, політичний в'язень, патріот.

Зеновій Грицай (син отця-декана) Йосифа Грицая народився 13 травня 1913 року в селі Заднишівка Підволочиського району Тернопільської області. Початкову школу закінчив у селі Колодіївка Скалатського району. Вчився у Тернопільській державній гімназії №2 у 1933 році. Після закінчення гімназії записався на теологічні студії у Львові, але згодом змінив свою постанову, залишивши студії теології. Потім старався про прийняття в університет, але його прохання було відкинено з причини браку місця. Тому він займався фізичною роботою вдома.

У 1927 році батько був переведений парохом у село Чернихів, де поселився разом з родиною. З юначих літ Зеновій Грицай був активним членом організації "Сокіл", "Просвіта", а також товариств "Рідна школа" і "Сільський господар".

У час навчання в гімназії разом зі своїм братом Анатолієм на канікулах навчав молодь різних спортивних вправ, з якими виступали на фестонах. Товариство "Сокіл", окрім спортивного скерування, ще мало місію виховання молодих сельчан в українському націоналістичному дусі.

Зеновій організував у селі та керував мандоліновою оркестрою при гуртку товариства "Рідна школа" в 1935 році, яка виступала на концертах, а також з хористами, які співали на Службі Божій в Церкві.

З 17 вересня 1939 року став учителем в Чернихівській сільській школі, а після закінчення учительських курсів у Скалаті Зеновій Грицай був переведений учителювати до села Ігровиця.

Тут його арештували за участь в контрреволюційній націоналістичній організації – ОУН. Від цього дня перебував під слідством в підвалі НКВД м. Тернополя (до 2.09.1941 р.). Після чого був відправлений у виправно-трудову колонію в м. Норильськ, а згодом у Середню Азію. Але через відсутність доказів не був суджений.

У 1946 році Зеновій Грицай був звільнений і повернувся до Чернихова, де вже нікого із своїх рідних не застав. Знову приступив до вчительської праці, а невдовзі одружився з Наталією Семчишин.

1 серпня 1949 року його знову арештували, й він перебував у підвалі Тернопільського НКВД до 25 липня 1950 року.

З кримінальної справи на Зеновія Грицая, яка знаходиться в Тернопільському обласному архіві, відомо, що з 1935 року Зеновій Грицай був завербований в Організацію українських націоналістів (псевдо "Нюня") – Михайлом Ступкою. ОУН була заборонена як при польській, так і при радянській владі, бо вела рішучу боротьбу проти окупантів України – основною її метою було створення Самостійної Української держави.

Після звільнення з тюрми Зеновій Йосифович знову повертається до праці у школі. Заочно закінчує курси іноземних мов у Москві. Учителює у Дубовецькій сільській школі, з 1951 року – у Малашівцях, згодом – в Обаринцях (тепер Кобзарівка), де вчив німецьку мову і співи, потім повертається в с. Чернихів.

Не просто у час комуністичного поневолення було працювати людині з глибокими національними переконаннями та впевненістю в обов'язкову самостійність України. Тому він змушений міняти місце роботи, знову в Малашівцях, після цього в с. Плесківці – початковій школі і звідси пішов на пенсію.

Велику культурно-просвітницьку, духовну роботу Зеновій Грицай проводив у селах Чернихів, Іванківці, Малашівці. Діставши музичну освіту в гімназії, грав на скрипці, був керівником хору як в школі, так і в селі.

За творчу працю й активну участь в організації та керівництві хоровими колективами був неодноразово нагороджений грамотами та дипломами, здобував призові місця на оглядах художньої самодіяльності району й області.

Останній виступ З.Й. Грицая з хором в с. Чернихів відбувся у 1980 році на святкуванні Шевченківських днів.

13 грудня цього ж року раптово обірвалася його земна життєва дорога.

Велелюдним був похорон людини, яка користувалася у селі великою повагою і шаною.

Священик Мирон Драбик відзначив у своєму слові великий внесок покійного в історію села.

Незважаючи на тогочасну радянську політику атеїзму, проводи відбувалися за всіма християнськими приписами. Попрощатися з Зеновієм Грицаєм прибули односельчани, діти і вчителі зі школи, родина і знайомі з села і навколишніх сіл, отець Дурбак з с. Великий Івачів, з яким покійний відбував сибірські "курорти".

Під звуки оркестру, спів жіночого церковного хору с. Малашівці, чоловічого хору села Чернихів відійшов у Вічність воістину великий син мінного народу. 

Джерело. 

опубліковано 2 січ. 2017 р., Степан Гринчишин. Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

Джерело.

http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/zenovijgricajavtorgricajdaria

13 травня 1849р. у Миргороді народився Панас Мирний (Афанасій Рудченко), письменник і драматург.

Народився в родині дрібного урядовця. Батько працював бухгалтером повітового казначейства. Після закінчення Гадяцького повітового училища розпочав чиновницьку службу. Завдяки сумлінності й старанності дослужився до рангу дійсного статського радника (1914). Однак, чиновницька кар’єра не приносила задоволення, тож зрештою починає пробувати свої сили в літературі.

Через заборону української мови перші твори виходили переважно за кордоном. 

Завершений у 1875-му роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» майже співпав у часі з сумнозвісним Емським указом (1876), тож побачив світ у Женеві тільки в 1880-му. Лише з середини 1880-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися в Наддніпрянській Україні.

Брав участь у роботі народницького гуртка «Унія» (поширював заборонену літературу), підтримував зв’язки з провідними діячами української культури того часу, сприяв спорудженню пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві. У ряді своїх творів активно відгукнувся на революційні події 1905-го, протестував проти заборони вшанування ювілею Тараса Шевченка в 1914-му.

«Вся моя слава – Україна…», – записав у щоденнику ще в молоді роки.

Центральними темами його творчості стали життя українського села після реформ, складні соціально-економічні зрушення того часу, глибока криза самодержавного ладу. Серед найбільш відомих творів – роман «Повія», п’єса «Лимерівна», повісті «Лихі люди», «Голодна воля», «Лихо давнє й сьогочасне», оповідання «Лихий попутав», «Морозенко» та багато інших.

При всьому цьому через скромність і певну конспірацію (літературна творчість письменника постійно жорстоко переслідувалася цензурою) залишався мало відомим як для широкого кола читачів, так і для офіційної влади – поліція розшукувала «політично підозрілу особу» Панаса Мирного, тоді як він цілком офіційно обіймав високі посади на службі під справжнім ім’ям (Афанасій Рудченко).

В одному з листів незадовго до смерті писав: «Хоча багато моїх знайомих знають, хто такий Панас Мирний, але я за життя не хотів би рекламувати свого прізвища, серйозно вважаючи себе негідним тих уславлень, які утворилися навколо імені Мирного».

Помер 28 січня 1920-го в Полтаві.

Підготував Сергій Горобець.

"Історія Голоду": "Селянам дали два роки пільг, а потім забрали усе". Спогади.

Фото нашої родини 1960 року: батько Микола Євгенович, мати Людмила Оверківна, ліворуч я, праворуч від батька мій брат Валентин

Спілкуючись із свідками Голодомору, я помічав, що люди на цю тему особливо не люблять говорити. Так, ніби цього й не було. Традиційне пояснення цього феномену полягає в тому, що ніби то й досі ще не вивітрився страх.

Мені ж здається, що людям, які пройшли буремні роки громадянської війни, національно-визвольних змагань, просто соромно було, що вони не змогли постояти за себе, що їх, довірливих, так "розвели".

Спочатку дали землю і можливість вільно працювати на ній в обмін на припинення боротьби і здачу зброї. Потім забрали у безоружних і землю, і можливість вільної праці і, зрештою, саме життя.

Про Голодомор ще в радянські часи розповів мені покійний батько, сільський вчитель, член КПРС з 1943 року (в партію вступив на фронті) Микола Гаращенко. Він народився у 1921 році і добре запам'ятав події кінця 1920-их - початку 1930-их.

У 1993 році він написав спогади про ті часи. Ось цей текст.

---------------------------------------------------------------------

Свою розповідь почну з тих часів, що мені добре запам'яталися. Це був період мирного будівництва після громадянської війни. Ми жили у селі В'язівок на Черкащині.

Сім'я складалася з 14 осіб. Головою її був мій дід Ілько Якович Гаращенко. Мав двох синів: старшого звали Микитою, молодшого - Євгеном. Сини поженилися, кожний завів свою сім'ю. У Микити було сім душ, у Євгена - п'ять.

Жили дружно. Господарство вели разом. Наша невелика хатина, що мала одну кімнату, не вміщала три сім'ї - була занадто тісною.

В 1927 році мої батьки відрізнилися. Побудували свою хату, вели господарство окремо. При розподілі майна їм дісталася одна конячина, корова, дрібна худоба і птиця та три гектари польової землі. Але окремо господарювати було важко.

На той час у В'язівку існувало сільськогосподарське товариство по спільному обробітку землі - ТСОЗ. У тому ж 1927 році батьки в нього вступили. Товариство мало свій тракторець "Фордзон", сівалку, жатку, молотарку та інший сільськогосподарський реманент.

Це була добровільна селянська спілка, яка мала переваги в порівнянні з індивідуальним одноосібним господарством. Адже в ТСОЗі значно полегшувалася праця хлібороба, підвищувалася культура землеробства, збільшувалися врожаї сільськогосподарських культур.

Жили селяни в товаристві добре. Зібраним врожаєм розпоряджалися самі. В залежності від кількості обробленої землі, члени ТСОЗу вносили певну частку хліба для розширення виробництва та продажу його державі, решту вивозили на ринок.

Такий метод господарювання був вигідний всім і мав добрі наслідки. Селяни в товаристві відчували себе господарями своєї землі та праці. Село і місто в достатку мали різні продукти харчування та промислові товари.

Як гриби після теплого дощу, виростали в селі різні продовольчі і промтоварні магазини, дрібні й середні приватні лавочки й ларьки. Селяни будували млини, олійниці, круподерки та виробляли ремісничі вироби, які продавали на ринку.

У В'язівку проводилися великі ярмарки, що славилися на всю округу. То були часи розквіту нової економічної політики , запровадженої державою.

Та недовго щастило людям. Світлі дні й достаток скоро зникли - наступив 1929 рік. Це був рік крутого переходу до суцільної колективізації. У В'язівку масовий колгоспний рух було розпочато в другій половині 1929 року.

Партія комуністів і радянський уряд орієнтували завершити колективізацію прискореними темпами. З центру на місця посипалися директиви, інструкції та розпорядження щодо усуспільнення сільськогосподарського виробництва.

В перших числах січня 1930 року в Черкасах відбулася конференція бідняків та середняків Шевченківської округи, на якій обговорювалися питання про колективізацію селянських господарств.

Колективізація проходила в умовах наростаючої протидії народу. Селяни відмовлялися від ломки економічної основи свого життя і побуту, не хотіли розлучатися з віковими традиціями та звичками.

Не було створено необхідної технічної бази для ведення колективного господарства, не було й примірного статуту сільськогосподарської артілі.

Лише 2 березня 1930 року в "Правді" він був опублікований, але в ньому чітко не вказувалося про усуспільнення худоби й птиці, про розміри присадибних ділянок колгоспників. Тому й далі примусово усуспільнювалася вся робоча та продуктивна худоба, в тому числі дрібні тварини й птиця.

Селяни не хотіли здавати в колгосп свою худобу й пускали її під ніж. Так вони протестували проти усуспільнення засобів виробництва.

Сигнали з місць про невдоволення насильницькими методами колективізації надходили в центр.

Одначе для здійснення своєї мети партійно-бюрократичний апарат держави пустив у хід найжорстокіші і найганебніші методи насильства: розкуркулювання селян, які не хотіли вступати в колгосп, тиск на середнього селянина, позбавлення виборчих прав, репресії щодо передових людей села і міста.

Здійснювався також нечуваний економічний тиск у вигляді непосильних податків грішми та натурою і так званих "твердих завдань" до двору, висилка в далекі необжиті краї Росії і, врешті, придумана найлютіша кара - геноцид-ГОЛОДОМОР!

Головною метою колективізації було усуспільнення селянських засобів виробництва і позбавлення права користуватися здобутками власної праці. З того часу партійно-державний апарат став власником праці мільйонів селян.

Коли справа колективізації зайшла в тупий кут, у "Правді" з'явилася стаття

"Запаморочення від успіхів" , в якій "верхи" звинувачували "низи", назвавши їхні дії "головотяпством". По суті то було лицемірство вождя, щоб відвести від себе гнів народу.

Селяни по-своєму зрозуміли цю статтю Сталіна і почали масово виходити з колгоспів.

Щоб цього не допустити, в хід було пущено найжорстокіші методи насилля з одного боку, а з другого появилася постанова ЦК ВКП(б) від 2 квітня 1930 року "Про пільги для колгоспників", за якою колгоспи і колгоспники звільнялися на два роки від оподаткування худоби, їм надавалася безпроцентна насіннєва позичка.

Це був горезвісний принцип батога і пряника. Але два роки промайнуло швидко. В кінці 1932 року пільги скінчилися.

Державі потрібний був хліб. Колгоспам доведено було плани хлібоздачі, а хліба для виконання намічених планів не вистачало... Чому так сталося? Адже поля колгоспів були засіяні.

Люди старшого віку мусять пам'ятати, що в 1932 році не спостерігалося особливих природних стихій, природні умови були нормальними та й земля за два роки колективного господарювання ще не виснажилась.

Врожай вдався непоганий, проте його не зуміли зібрати. В господарствах панувала "зрівнялівка", - загальний облік праці колгоспників і селяни-трудівники, що працювали добросовісно, скоро зневірилися у перевазі колгоспного виробництва, бо однаково одержували за свою працю з тими, хто лише числився членами колгоспу, а працював сяк-так, аби день до вечора.

Пам'ятаю, в ті часи по селу гомоніла громада: "А в колгоспі добре жить - один робить, п'ять лежить!" Це призвело до занепаду трудової дисципліни.

В колгоспах, до всього, не було грамотних організаторів виробництва. Для прикладу тодішнього господарювання наведу деякі факти, що мали місце у в'язівському колгоспі "Переможець-комунар".

В ті часи чесні колгоспники хоч і вболівали за збереження врожаю, одначе не в силах були зібрати його вчасно. Тому на полі пропало близько 55 гектарів пшениці та 37 гектарів вівса. Збіжжя погнило в копицях, багато цукрових буряків залишилося в полі. Колгоспний партійний осередок не зумів організувати трудівників за боротьбу за врожай.

Із 1200 працездатних колгоспників на роботи виходило не більше 500 осіб. Внаслідок чого зволікалася хлібозаготівля державі. Колгосп виконав хлібопоставку лише на 22,5%, в той час коли район виконав її на 40 процентів.

Довиконання державного плану хлібозаготівлі було перекладено на індивідуальний сектор, на всіх громадян села. З цього й почалося. І пішло... Й поїхало...

В дію пішла так звана "красная мєтла", яка вимела з колгоспних комор весь хліб і засипала його в державні засіки. В села були направлені оперативні загони, які разом з місцевим активом комнезаму займалися викачкою хліба.

Проведено заміну старих керівних кадрів з місцевих жителів людьми, відданими партії, які прибули з інших сіл і міст.

Головою В'язівської сільської ради призначили Гонту Мусія, секретарем партійного осередку став Жорновий, ідейним керівником комнезаму був учитель Волонтирець (не пам'ятаю вже імен).

Днями й ночами в сільській Раді засідала комісія по розверстці хлібоздачі селянами. В цьому "штабі" вирішувалася доля хліборобів. Шукали "винних" у провалі хлібозаготівлі, а винними насправді були високі партійні та державні мужі, які сиділи у верхах і ті, в низах, що допустили гниття врожаю в полі.

Нишпорили із шомполами та металевими шпичками активісти по подвір'ях, у хатах, на горищах, в хлівах і на городах - скрізь шукали хліб, а забирали в знедолених все, що попадало під руки.

Зима 1932 року і весна 1933 року для селян стали найбільш трагічними.

Ще з осені та взимку по селах бродила маса прохачів. Це були знедолені діти і старі люди. Вони ледве пересували по землі пухлі ноги, одягнені в дране лахміття із торбами через плечі. Але допомогти їм було нічим, бо й самі такі були.

Згадую наші харчі в часи голоду. Замість хліба мати пекла ліпеники з просяної полови, перетовченої в ступі. Пробували й лушпиння із соняшникового насіння та інших відходів, що знаходили, домішували варених буряків чи картопляного лушпиння, щоб хоч як не будь трималося це місиво.

А коли навесні розпустилося листя на деревах, зацвіла акація, ми їли той цвіт, рвали листя з берестка, сушили, товкли на борошно, пересівали ситом, пекли "оладки". Наша сім'я була також зовсім виснажена, але ми вижили, врятувала нас корова.

Як розпочалася колективізація, товариство по спільному обробітку землі з усім інвентарем, що стояв на балансі, і всі його члени об'єдналися в колгосп.

Батько мій вважався освіченою людиною, бо закінчив чотири класи церковно-приходської школи. Тому йому правління колгоспу доручало різні посади: то завідуючим хатою-лабораторією по вирощуванню сільськогосподарських культур, то колгоспним землевпорядником, бригадиром.

Батько був у курсі справ всіх подій у селі. Ми, діти, прислухалися до розмов батьків і теж знали всю історію того часу.

Взимку люди ще трималися на ногах, а коли настала весна - стали мерти, як мухи. На шляхах під тинами лежали померлі від голоду, їх застала смерть у різних позах. Ніхто за покійними не плакав, ніхто не влаштовував їм похоронних обрядів. На беззахисних, знедолених навіть уваги не звертали.

В обов'язок колгоспного бригадира входило підбирати мертвих і вивозити їх на кладовище. Для цього була виділена гарба і пара волів. Брали мертвих, хто в чому був, витягували на гарбу, перевозили до ям, скидали їх там і сяк-так прикривали землею.

Люди, які виконували наряди бригадира, самі ледве пересували ногами, тому ями копали на один-два штихи лопати. З цієї причини біля кладовища стояло важке тухле повітря від розкладу трупів.

Трагічної долі зазнали і мої родичі. Від голодомору вимерла вся сім'я мого діда Ілька Яковича з сином Микитою.

Микита Ількович мав крутий характер, не хотів жити неправдою, категорично відмовився розлучатися зі своїм майном, залишився одноосібником і за цю непокору поплатився життям майже всіх членів своєї сім'ї. План хлібозаготівлі він виконував щорічно повністю і в строк. Вважав, що його обійде колективізація.

Але в 1932 році Микиті було доведено "тверде завдання", якого він виконати не зміг. Господарство було продане з молотка як таке, що не виконало доведеного завдання. "Опричники" з місцевих комнезамівців забрали все до зернини, а також худобу, будівлі, інвентар. "Змилувалися" тільки, залишивши нещасних у хаті на голодну смерть.

Як свідок, залишилася живою лише одна дочка дядька Микити - Тетяна. Мої батьки взяли нещасну дитину в свою сім'ю.

Така ж доля спіткала і другого мого діда по материнському роду - Самійла Степановича Осауленка.

Дід освіти не мав, але господарство своє вів культурно і грамотно. Ще в молоді роки, коли йому було 23 роки, разом з односельцями-патріотами в роки російсько-турецької війни 1877-1878 років відгукнувся на заклик демократичної громади слов'ян надати допомогу російській армії у визволенні болгарського народу від турецького іга.

Навантажив кінну хуру з продуктами та фуражем, відвіз і здав військовим властям як благодійну патріотичну допомогу, за що одержав документ. Туреччина війну програла і сплатила Росії велику контрибуцію. Невдовозі Самійло Степанович отримав грошову винагороду.

Одержані кошти дід використав по-господарськи розумно: прикупив землі, обзавівся худобою, сільськогосподарським реманентом, побудував садибу.

В селі Самійла Степановича поважали, як доброго господаря і сім'янина. Найманої робочої сили він не мав, з господарством справлялася сім'я, що складалася з шістнадцяти осіб.

В діда було чотирнадцятеро дітей, синів поженив, дочок віддав заміж. Мав всього 12 десятин землі. В роки колективізації його господарство було зараховано до куркульських і розпродано.

Сім'ю серед зими було вигнано з хати, в яку було вселено члена комнезаму (комітету незаможних селян) . Той невдовозі, через необережність з вогнем, спалив хату.

Діти не дали загинути батькам: діда забрав син Іван Самійлович, а бабу Мокрину дочка Шевченко Параска Самійлівна.

Автор.Володимир Острів

Інженер-механік. Пенсіонер. Літератор (Черкаси).

https://www.istpravda.com.uа