Загальна кількість переглядів!

субота, 3 грудня 2022 р.

Турбаївці-козаки. історія повстання.

16 січня 1789 р. почалося повстання у с. Турбаях. Турбаївці-козаки не хотіли бути кріпаками, активно домагались підтвердження свого козацького стану, звертаючись у місцеві й центральні адміністративні установи. Проти покріпачення турбаївці подали позов у сенат. У червні 1788 року сенат прийняв рішення про визнання козацьких прав і привілеїв лише за 76 турбаївськими родинами (у селі проживало близько 2 тисяч чоловік), які ще у 1738 році були переведені у козаки миргородським полковником Василем Капністом.

Ухвала сенату, оголошена турбаївцям 16 січня 1789 року, викликала невдоволення в селян, чиї козацькі права не були визнані. Селяни вирішили добитись волі власними силами, негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком на чолі з Назаром Оліфером (отаман), Григорієм Яструбенком (суддя) та Трохимом Довженком (писар). Найважливіші питання вирішувались на загальному сході жителів села.

Запровадили самоврядування — «Громадську збірню». Протягом чотирьох років вони самостійно вирішували всі громадські справи. За прикладом турбаївців виступили селяни навколишніх сіл: Очеретувате, Кринок, Остап’я.

У червні 1793 року у село було введено батальйон піхоти Бузького єгерського полку і 200 козаків, на озброєнні яких було навіть дві гармати. Урядові війська провели масові арешти селян.

Суд над повстанцями тривав з 11(22 липня) 1793 року до 31 січня (11 лютого) 1794 року. Найактивніших учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на довічні каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. 15 селян після знущань померли. Частину турбаївців виселено у степи Херсонської і Таврійської губерній.

Влада змінила навіть назву села Турбаї, перейменувавши його у Скорбне (до колишньої назви повернулись лише у 1919 році).

Джерело
Відомий дослідник повстання запорожець Кость Гуслистий.
https://uahistory.com/topics/events/403
*****
Після Хмельниччини село Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом і належало до Миргородського полку. Але в 1711 році миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 року Турбаї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих. Останні почали активно розвивати своє господарство, примушуючи селян відбувати повинності. Турбаївці не хотіли миритися з положенням кріпосних селян й активно домагалися підтвердження свого козацького стану, звертаючись до місцевих і центральних адміністративних установ. Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов до сенату.

Базиле́вські — українські поміщики на Полтавщині, вихідці з козацької старшини.

пʼятниця, 2 грудня 2022 р.

З глибоким сумом сповіщаємо, що 30 листопада 2022р. відійшла у вічність Надія Михайлівна Семенюк (Павлюк), 1928 р. народження, уродженка села Ремель Рівненської обл - учасниця Українського національно-визвольного руху, зв'язкова (УПА, ОУН).

З глибоким сумом сповіщаємо, що 30 листопада відійшла у вічність Надія Михайлівна Семенюк (Павлюк), 1928 року народження, уродженка села Ремель Рівненської області. 17 березня 1943 року їй пощастило вирватись з палаючого села, знищеного німецьким каральним підрозділом. Тоді дивом врятувалось 73 особи, а 390 селян загинуло. У подальшому Надія стає учасницею українського національно-визвольного руху, зв'язкова. (УПА, ОУН).

Схоплена енкаведистами 6 лютого 1946 року. "Ще в Олександрії, як мене НКВД заарештувало, то вже там робили мені всякі тортури. Пальці між двері запихали... і по-всякому мене катували... Нас вже забрали на етап, викликають мене одну як малолєтку... мене у Воркуту прокладать желізну дорогу геть під Карські ворота. То ми ту дорогу доложили вже до Воркути. Мене так тоді всі шкодували, що я така мала і така худа. Найменшою я тоді була". 

Надія 11 квітня 1946 року була засуджена на 10 років совєтських концтаборів. Вийшла на волю щойно 16 серпня 1954 року.

ГО "МЕМОРІАЛ ПІВДЕННА ВОЛИНЬ"

На фотографії Берестя московитська танкова колона проходить повз групу німецьких мотоциклістів. На передньому плані «командирський» Т-26 зразка 1933 року з поручневою антеною. 14 вересня 1939 року в ході Польської кампанії місто Берестя (Брест-Литовськ) (а 17 вересня — фортеця) були зайняті XIX моторизованим корпусом вермахту під командуванням генерала Гудеріана. За узгодженої 20 вересня тимчасової демаркаційної лінії між військами московії та Німеччини ця територія відходила до московитів.

Спогади сина С.Семенюка
 
Що залишилося для сина? Син поета Стефана Семенюка згадує про свого батька.
Наша хата у селі Яремичі у неділі та свята повнилася людьми. У вільний час сюди заходили сусіди, проводилися зібрання «Просвіти». Батько виписував календарі, газети зі Львова. Читали газети, в них часом друкувалися деякі вірші батька. Батько читав нові вірші друзям. На зібрання прибували з Кобриня адвокат Василь Пархоттік, архітектор Кіриченко, син останнього голови Кобриня Петра Рафаловича Дмитро, з Жуховців приходили Стефания Шокун з братом Григориєм, з Стриїв приїздив Іван Грищук ( він переписував кожен вірш батька у товстий зошит).У вечері узбуджені розиходилися гості. Вже на двори Стефанія Шокун гарним дзвінним голосом заспівувала: «Щось сьогодні я дуже сумую», «Та вже років двісті», — останні підхоплювали. Тоді співали замість слів «Під московським караулом» — «Під варшавським караулом». Та як у воду гляділи. Перед виборами у Сойм поляки заарештували членів «Просвіти» та їх однодумців. Трапили за крати Дмитро Рафалович, Стефанія Шокун (відбувала ув*язнення у Пиньську, потім у Сєдлєцкій тюрмі), Григорій Шокун (його страшно били у в*язниці). Мабуть, тоді батько написав свій тяжкий вірш «Людський присуд».
Просвітяне більше не збиралися. Поляки затаїли зло проти адвоката Василя Пархотіка, не давали йому захищати у суді у українців. Ще проіснувала трохи у Кобрині крамниця господарчих товарів для селян, де селяни могли купити речі по меншій ціні, а потім і крамницю закрили.
Мати рано залишила нас з сестрою Надією сиротами. Вона у біженцях у Першу світову війну працювала у Тулі на пороховому заводі. Звідти і привезла страшну хворобу – туберкульоз. Заразився від неї і батько. Вже важче йому становилося працювати. Бувало восени молотить збіж на току, обітре піт, сідає, дістає з кишені маленьку книжечку та олівець, записує вірші. Їх написана була велика шнурована книга. До деяких віршів сам малював цікаві малюнки. До байки «Судьба» намалював дядька, що лежить над водою, а Судьба, уся у білому, відтягає його від води. До великого сатиричного твору про сварку попаді Забєльскої з наймичкою Марисею Христіянчик був намилюваний батюшка у рясі, що розводив жінок, та чортик, який сидів на полиці.
Рано прийняла сира земля у свої обійми ще зовсім молодого поета. Поховав його дід Хведор та рідні на цвинтарі Горбанька близько від Червоної церкви під грушею. Після смерти матері батько написав такі рядки:
«Поки тіло живе – клопот душу гризе,
Все бракує чогося, здається.
А помер чоловік –
То й від клопоту втік,
А ввесь клопот живим зостається.»
Увесь клопот залишив батько старому дідові та дітям. Треба було догледіти господарку, обробити поле. Допомагали нам мамина мати та дядько Каштальянчмк.

Перед війною зайшов у хату незнайомий чоловік. (Діда вже не було). Він попросив у мене почитати батькові вірші, обіцяв повернути. Не думав я тоді, що востаннє тримаю у руках батькову книгу. Мені ніхто її не повернув.

У війну в приміщенні гміни росташувалася поліция. Молоді хлопці ходили до нас, гарно співали. Одного погожого дня приїхали у село партизани, запалили західну вулицю, а у нас хати були рідко, великі городи. Тоді п*яниця та гвалтівник Іван Орлов взяв факел і підпалював кожну хату, кожну клуню.
Згоріла дідова хата і усі хороми. Ми пішли шукати притулку у дядька. Тільки біль у серці та пам*ять залишилися…

(Записала за словами Віталія Степановича Семенюка Галина Дмитрівна Шокун-Семенюк).
 
ТЕМНОТА…
«Темнота – наш перший ворог, з котрим треба воювати». (Степан Семенюк).

Поляки вирішили провести перепис населення. Стара жінка, вбрана у вишиту сорочку, доказує пану: «Та ми, паночку, тутешні: тут народилися, тут і живемо.» забула, що священник Володимир Забєльскій у проповіді казав, що у час перепису треба казати національність українці, бо усі у нас говорять на українській мові.

Але школа у нас польска, вчителів надсилають поляків. От у Остромечах ( ) вчитель поляк, та молодь тягнеться до нього, бо ставить з хлопцями та дівчатами короткі вистави, організував пожарну команду, побудували селяни нову двохповерхову школу. Та щастя людини не тільки у роботі. Молодий вчитель зустрів чарівну вчительку, побралися, та жити мали там, де працювала вчителька, бо у Остромечах було тільки одне місце для вчителя.

На те одне місце прислали вчительку Кароліну Козинську. Селяни заходили у школу по справах, а вчителька ледве з ними розмовляла, стоячи боком. Що там з ними говорити: то ж «бидло». Вчилися діти у дві зміни по два класи у кожній. Вчителька кричала на дітей, била кийком по руці за непослух. Діти не слухали, шуміли. От надокучив учительці Шишко Вася з четвертого класу. Вчителька за кия і до нього, а він ліг на лавку та підставив чоботи. Вчителька не достане набити, біжить навколо усього ряду лавок, але Вася вже повернувся ногами у другий бік лавки і знову підставив чоботи. Учні регочуть, а вчителька кричить, кашляє та сідає за стіл. Діти стихають, трохи шкода вчительку. Та то чужа мова, що вона говорить, хай їде у свою Польщу, а ми хочемо вчитися на тій мові, якою говорять наші батьки.

1939 рік. Вчителька їде на літо додому, залишивши усі свої речі у школі. Та істория зміняє події: приїхали на хуторі німецькі броньовики, дуже бістро ходні, поїхали далі. Прискакали на конях польські улани, запалили міст у Лущиках на Мухавці. Селяни готуються до війни: закопують пожитки, будують бліндажи. У Кобрині поляки вчинили опір німцям у маєнтку Зєлінського, казали, сам господар загинув. Тепер там парк.

Та от підписують угоду головарі Німеччини та Радянського Союзу. Німці займають Польщу по Буг, а наші селяни чекають визволителів зі Сходу. У Остромечах організували зустріч. На усю шир сошя транспарант: «Да здравствует Красная Армия на землях Западной Белоруссии!». Селяни дивуються, питають у організаторів з червоними пов*язками, чому так написано. Ті кажуть, що зустріч організували члени КПЗБ.

З*являються на соші танки. Танкісти змучені, запилені, чомусь у брудних гімнастерках, худі, обличчя якісь сиві. Дівчата у святковому гарному вбранні закидають танки квітами. Пройшли танки, потім грузовики з солдатами . Їм кидали достиглі яблука та грушки. Закінчилася зустріч, усі розійшлися.
На наступний день почали надїзджати до Кобриня нові начальники, нове керівництво. Польські та місцеві канцеляристи, лікарі, вчителі, адвокати заарештовані. Але чому серед них майстер по виробництву ковбас Федорук? Він прийшов з Боліт молодим хлопцем з торбочкою за плечима, найнявся до ковбасника працювати, освоїв виробництво, за свої збереження відкрив цех, працював, потім відкрив крамницю, а далі і каменицю побудував. Ткпер у в*язниці «враг народа».

Комсомольці беруть у руки зброю, допомагають установлювати нову владу. У Камені Шляхецькому забили коло десятка поляків, поряд у Рачках вигнали з хати сімю Сідорука, депутата Державної Думи Росії. За свідченням істориї у Думі були тільки чотири депутати з селян.

Серед їх Сідорук, народжений у селі Остромечі, багатий та розумний господар. Сім*ї дозволили узяти одяг, усе останнє розділили поміж собою: коні, корови, птаство. Забрали дім у Городець. Сім*я горювала без кавалка хліба, без хати. Пішли у Кобрень шукати притулку, роботи.

Діткам треба вчитися. Освічені люди організують навчання. У Остромечах отримала місце вчителька з педагогічною освітою Шокун Стефанія, у Босячі – Гетманюк Арсень, у Зосимах – Панасюк Лаврін, у Плянті – Борисюк Данило, у Болотах директором семирічки став Гриць Шварко. Стефанія Шокун зібрала підписи батьків під заявою у РОНО, щоб навчати дітей на українській мові. Усі перелічені школи були українськими, та ще у Стригові, Кустовичах і інших школах, де навчали дітей свої вчителі. Завідуючий РОНО Гоберман хоч і вороже ставився до таких вчителів, але то була воля народу.
Підручників на українській мові не завезли у Кобрень, тому у Остромечах батьківське зібрання вибрало Зінчука Дмитра, Строчука Олексія та Шокуна Дениса. Доручило привезти підручники дітям зі Львова. Вчилися усі діти старанно.

У Остромечах навчалося у дві зміни у чотирьох класах 108 учнів, ще і молодь увечері збиралася на курси. Вчителька цілий день не могла прийти додому. Була призначена на допомогу польска вчителька, але вивчати хлопську мову за віком змогла і залишила роботу. Шокун вчила сама, а тут ще на вибори призначили секретарем. Треба було самій написати списи виборців, та ще у двох екземплярах.
Перепис населення теж проводила сама по шкільному району: Остромечи, Підбер*є, Шляхта , Жуховці та Лущики. До Підбер*я взяла з собою, щоб веселіше було, дочку, ученицю третього класу. Більшість селян не могла назвати національність. У одній хаті набралася вчителька сміливості та запитала літньої жінки: «Чому не пишетеся українцями?» Жінка відповіла: «Яки ж ми українці?» І все те сказала на українській мові, бо другої не знала.
Вчителька вийшла з хати і сумно каже дочці: «Темнота, коли прозріють очі у тих людей?»
Наступного року прислали у школу молодого вчителя з Стригова Шугая Юліана Мирославовича. Діти його поважали: спокійний, до дітей ласкавий. Четвертий клас здав іспити, закінчили навчання.
Несподівано 22 червня ранесенько загули літаки, ішов повітряний бій. А 23-го о десятій ранку по соші пішли танки у два, часом у три ряди. У один ряд через Остромечі по гостинці, далі через Мухавець. Така лава техніки котилася три доби. Було дуже цікаво дивитися.

Восени діти пішли до школи. Нових підручників не було, навчалися по тих, що залишилися у школі, на український мові, бо Кобриньщина тоді належала до України. Тільки у місті була семирічка. Переповнена бажаючими вчитися дітьми.

На селі було усе тривожніше жити. Одні втекли з Берестя з жінками та дітьми у перший день війни, кадрові воєнні. Їх скоро розстріляли розпущені німцями полонені та з місцевих любителі наживи. Жінок замучили п*яні грабителі, а малих дітей розвезли селянам у Юсимовичи та Муховлоки.
Ішов час, партизани пили, панували. Один партизан по прізвищу Горонькін так хвалився: «Я никогда так не ел и есть не буду, как мы ели в партизанах: водочка, свежее м’ясо мёд.» Зганяли хлопців з близьких до лісу сіл, ті вночі різали телеграфні стовпи, а партизані слідкували з корчів. Та треба було робити щось конкретніше, так потребувала Москва. Не звітувати ж про те скільки вепрів та толок взяли у селян, скільки випили горілки, скільки молодиць та дівчат зґвалтували та укинули у колодязі на Малахівщині. А воєнні об*єкті далеко у місті, не добратися, бо охороняються. Найбільші будинки у селі – школи. От за них і узялися партизани. Зпалили два шкільних будинки у Яремичах, дві школи у Плянті: початкову та рільничу, школу у Буховичах. Згоріла, як свічка, і Остромецька новенька школа. Дітям не було більше де вчитися.

Прокотився фронт на захід. Діти вчилися у селянських хатах. У Остромечах школу розмістили у хаті близького родича депутата Державної Думи Сідорука, господаря забили партизани на горі хати, жінку та сина розмістили у одній кімнатці, а потім «законно» відібрали хату, сина вислали на лісозаготовку у Карелію, а матір забрала до себе дочка.

Діти сліпили очі при керосинових лямпах , у кімнатках з маленькими вікнами. Ще два роки протрималася українська школа, та викликали вчительку у Кобрень, пропонували написати у заяві, що просить звільнити з роботи за станом здоров*я. І пішла вчителька підтримувати колгосп.

У Бересті студентки педагогічного технікуму вже шостий раз переписують працю вченого мужа М.Т.Марчинкі. От і доказує вчений муж мені, що моя рідна мова то «дыялект беларускай мовы». Мовчу та посміхаюся, думаючи, що не такий вже вчений той муж, кпли не може ознайомитися з мовою сусідів українців.

А «дыялект» непогано прислужився. Колись по радіо ми чули кілька білоруських народних пісень, де «парсючок пад лаукай бульбачку грызець», або відмінні відносини жінки до чоловіка: «І чаму-ж цябе п’ядун не забіу, як ты мяне маладзеньку любіу». А тепер цілий вінок чудових мелодій. І як легко той «дыялект» перекладається:
Наша псня:
«Ой летіли гуси з броду,
Зколотили в річці воду»
Тепер:
«Ой ляцелі гусі з броду,
Скалацілі у рэчцы воду.»
А ось ще краще:
«Приїхали до дівчини
Три козаки в гості.»
Переклад:
«Прыехалі да дзяучыны
Тры казакі у госці.»
То не крадіж, ні, то позичка без оддачи.
 
Спливали роки, з післявоєнних учнів виросли працю виті люди (довоєнних хлопців забрала війна). Один з улюблених учнів першої вчительки Кондрашук Василь Антонович став інженером, керував будівництвом нової школи у Остромечах. Виріс у центрі села новий світлий будинок школи. Діти навчаються у ній на білоруській мові, вчать білоруські вірші, а висиплють за поріг школи, і не почуєш білоруського слова. Але розмовляти так, як бабусі кажуть, то стидно, не модно. Усі дівчатка та хлопчаки говорять тільки на мові «старшого брата». То модно звертатися до батька «папа». Ще залишилося назвати маму «maman» і будуть підростати у нас на селі справжні французи.

От ідуть до школи дівчатка. Може у школі сьогодні оглядини мод? На одни спіднички такої довжині, що ще коротші личилися б поясом. Другі одягли підрізані штанці, бідненькі, не вміли підрубити, то витріпали колошви. У третіх спідниця довга, та треплеться коло одної ноги, бо на другій розріз майже до пояса.
Запитайте, як відносяться до тої гарної школи, чи люблять її? Та ні, школа для них – то в*язниця. Чи люблять вчителів? Кого? Більшість скаже, що не любить, навіть ненавидить. От гарно виховали батьки повагу до старших! Що люблять вивчати? Нічого, бо завдання заважають дивитися телевізор. А там таке показують, просто чудово дивитися до півночі. Ким хочуть бути у житті? Артистами естради, танцювати. А хто буде робити, щоб одягнути, прокормити стільки артисток? Хай хто хоче… От що криється під тими зачісками різних кольорів від жовтявих до фіолетових. А як можуть працювати ті руки, коли на них вже не тільки червоні пазурці, а вже сині та чорні? У артисток же такі.

«Яка у тебе улюблена народна пісня?» — питаю у одної з дівчаток. Повернулася боком і призирливо каже: «Я люблю слушать только зарубежку». О які патріоти підростають!

У війну на території Брестської цитаделі німці зробили полігон для льотчиків, які вчилися влучно кидати бомби. Ті бомби вщент розбили будинки з товщенними стінами, вибили вікна. Скло лежало на тротуарах, де доводилося іти, як по льоду. Мури не плакали. А як почували себе нащадки тих будівників, що тягали самотужки те каміння, що носили кошами землю на вали? Німці бомбами цілилися в їх серця. Та німцям байдуже, бо вони готувалися підкорити увесь Світ. Підкорили?

У Бересті був унікальний куточок природи – старий парк. Які рослини там цвіли весною… А дерева… у більшості берест. Він дав назву місту, його садили берестейці. Але у берестейців не було сили захистити той куточок, огородити, виполоти кропиву. Берести не плакали таксамо, як каміння. Студенти там вивчали біологію, учні теж. Де зараз садять берест? Легше посадити канадський клен, він засмічує довкілля своїм насінням, деревина м*ягка, її швидко з*їдає грибок, а потім питається господар сам у себе: звідки взялася та погана дошка, що провалилася? Про берест забули, у нього, бач, деревина тверда. А де ті тверді люди, що люблять рідне місто, рідну природу?
Пливе час, проходять переписи населення. Раніше їх доручали привітним вчителькам з місцевої школи. А от останній перепис доручили такій спритній людині, що не ходила з кватири у кватиру, з хати у хату. А нащо тоді телефон? Але що там пише, то людина не бачить. А як бачить, то можна переконати, що то неправда, ткнути пальцем, як на виборах, де треба ставити ту «пташку».

На Кобриньщину наїхало чимало сімей з України. Місцева молодь давно покинула село, живе у місті. Яку, цікаво, національність пишуть ті нові жителі села? Та вже білоруси… Чому? «То ми ж живемо у Білорусії, то й білоруси,» — кажуть. Дивно, усі закінчили школу, письменні. А як би переселилися у Ізраіль, то ким би писалися?

І надалі темнота сліпить очі. А як же тим очам прозріти, коли їх заливають горілкою? От і сплять, спить розум, совість. Як ще колись писав М.О.Нєкрасов:
«И штоф очищенной всей пятернёй сжимая,
Спит непробудным сном отчизна-Русь святая».
Змінився час, та не міняється суть написаного. Обставини заставляють задуматись людей на тим, що вони роблять.

Тепер ісламістам робиться тісно у рямках їх держав, перенаселення відноситься у першу чергу до них. Ото ж не спіть, жителі Берестейщини, прокиньтеся, не проспіть завойоване дідами та прадідами ваше місце під Сонцем на Святій Землі.

1 грудня 1991-го два українських телеканали усю ніч показували фільм “Голод-33” Олеся Янчука. Раніше тема Голодомору ще ніколи не звучала для такої великої кількості українців... А зняли стрічку за твором Василя Барки “Жовтий князь”, який став першим романом про події 1932-33 років в Україні. Автор сам пережив голодні роки і не лише у 1930-их.

У 1932-му Василь Очерет (справжнє прізвище Барки) жив на Кубані, того року від голоду там вимерла велика частина населення. На межі голодної смерті чоловік опинився, коли поїхав до родичів на Полтавщину, де із великої родини брата залишилось кілька людей. «Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива... то щось таке, що спалювало всю істоту», - згадував Барка.

Через більш як десять років, коли письменник опинився у Нью-Йорку, довгий час міг дозволити собі лише одну банку риби на два дні. «І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу», - згадував письменник. 
Барка писав роман два роки і часто по кілька днів взагалі не вживав їжі, аби якомога точніше відтворити почуття героїв книжки. Роман вийшов у Нью-Йорку у 1963-му.

Останні 28 років свого життя Барка, який три місяці не дожив до 95-річчя, мешкав у покинутій водонапірній вежі на півночі штату Нью-Йорк. Там він писав, перекладав, малював. Місцеві мешканці називали його “святим чоловіком”.

Локальна історія за матеріалами http://www.memory.gov.ua/news/svidok-apokalipsisu-110-rokiv-tomu-narodivsya-avtor-romanu-zhovtii-knyaz-vasil-barka

Наш допис про Василя Барку: https://m.facebook.com/516524395520175/posts/643328702839743/?d=m

ФБ #УД_Голодомор #УД_Василь_Барка #УД_1_грудня

середа, 30 листопада 2022 р.

Діяльність ОУН на Донеччині. Член Організації Українських націоналістів Федір Ляшинський у 1942–1943 рр. редагував ”Маріюпільську газету” та керував літературною секцією товариства ”Просвіта”. Влаштовував вечори пам’яті Українських письменників і читання поезії.

                               Федір Ляшинський
Чи були на Донбасі борці за українську державність, які не словом, а зброєю виборювали незалежність України? Невже український рух почався тут з Тихого та Стуса? А якщо й були такі особистості, то хто вони?
На чому так люблять акцентувати увагу російські дослідники української історії — так це на тому, що всі без виключення члени ОУН були галичанами, волиняками, буковинцями і т.д. Як правило, ніхто з них не аналізував біографічні дані цих людей, тож в якості допомоги варто подати невеликий список керівного та рядового складу членів ОУН Донеччини 1941-43 років.

1.Журба Олександр Авксентійович, 1906 року народження, м. Артемівськ Донецької області. Активно працював в ОУН у Донецьку.
2. Якубович Валерій (Всеволод) Іванович, 1903 року народження, с. Петриківка Дніпропетровської області. Провідник ОУН Красноармійського району.
3. Зубко Віктор Трохимович, 1912 року народження, м. Макіївка Донецької області. Оунівець Красноармійського району.
4. Костенко Дмитро Борисович, 1897 року народження, с. Гришине Красноармійського району Донецької області. Діяв у Красноармійську.
5. Ястремький Антон Іванович, с. Ольгинка Волноваського району Донецької області. Провідний працівник ОУН Ольгинського району.
6. Клименко Овдій , Волноваський район Донецької області, провідний працівник Ольгинського району.
7. Бурлай Дмитро Михайлович, 1908 року народження, с. Олександрінка (Докучаєвськ) Волноваського району Донецької області. Діяв як член ОУН в Рутченково (Донецьк).
8. Корецький Володимир Йосипович, 1912 року народження, Авдіївський район Донецької області. Член ОУН м. Красногорівка Марїнського району.
9. Адаменко Іван Антонович, 1914 року народження, село Залізна Балка Артемівського району Донецької області. Провідний член ОУН міста Горлівка.

Їх можна називати і називати – цих безіменних, забутих, проклятих радянською владою борців. Проте – найкраще розповідають самі документи.
З 35 районів Донецької області ОУН мало свою мережу в 17 районах: Артемівський, Слов’янський, Краматорський, Костянтинівський, Дружківський, Горлівський, Авдіївський включно з Ясинуватою, Макієвський, Ольгинський, Волноваський, Єнакіївський, Маріїнський, Селідівський, Красноармійський, Приморський, Маріупольський, Будьонівський за адмінподілом 1950 року. Окремо оунівці утворили декілька центрів у Донецьку, створили мережу конспіративних квартир і збройних боївок.

Але підпілля ОУН веде свої початки на Донбасі ще з початку 30-х років минулого століття. В архіві СБУ по Донецькій області зберігається карна справа № 30700-пф на Миколу Васильовича Зайця, 1896 року народження, вихідця з Галичини, який на момент арешту 1 лютого 1933 року працював завідувачем оперсектором відділення Цекомбанку в Артемівську Донецької області і був звинувачений по статті 54-11 КК УРСР (участь в контрреволюційній організації і проведенні підривної роботи, спрямованої на повалення радянської влади).

В тому ж 1933-му році він був засуджений до 10 років ув’язнення. 1937 року Миколу Зайця розстріляли, як і багатьох інших в’язнів Соловків, в сумнозвісному урочищі Сандормох.

З протоколів допитів випливає, що принаймні з 1923-24 років Заєць активно співпрацював з Українською Військовою Організацією (УВО), будучи студентом нелегального українського університету. Поляки доволі швидко «вирахували» його по бурхливій діяльності й в квітні 1925 року Микола Заєць разом з ще одним членом УВО Морозом проходять радянсько-польський кордон і опиняються на Великій Україні.

Таємниці розвідупру
У Києві з ним вступає в контакт співробітник розвідувального управління (розвідупру) Любомирський і вже в день прибуття з-за кордону Заєць зустрічається з Яворським – теж галичанином увістом (УВО), який працює в розвідувальному управлінні.

Саме Олексій Яворський влаштовує на роботу Миколу Зайця, легалізувавши останнього в УРСР. Судячи з протоколів подальших допитів, Микола Заєць стає подвійним агентом. На допиті від 15 лютого 1933 року він про це розповідає детальніше: «Прибувши до Києва, я за сприянням Яворського був призначений на роботу в розвідувальне управління, де спочатку виконував функції кур’єра, а місяців через 2-3 став уповноваженим Кам`янець-Подільського розвідуправління. Паралельно з роботою резидентури розвід. управління, яка складалась головним чином з членів «Української Військової Організації» я отримував завдання від Яворського по роботі і звязку членів УВО в Польщі й Україні…».

Здавалося б – це звичайна маячня слідчих ОДПУ (КДБ — ред.). Проте, виявляється, все не так просто… Приблизно в той же час було заарештовано, ймовірно, в Києві, Леоніда Андрійовича Міхенка, 1898 року народження, старшого унтер-офіцера австрійської армії і прапорщика Української Галицької Армії, який до арешту працював керівником сектора постачання Київської філії Всеукраїнського аптекоуправління.

Допити Зайця 11 та 15 лютого 1933 року, а також Леоніда Міхненка 17 лютого 1933 року проходили майже одночасно, тільки допитували Зайця в Артемівську, а Міхненка — у Києві. Однак у їх свідченнях співпадали прізвища, розкривалась організація, канали нелегального зв’язку між Галичиною та УРСР. І якщо з протоколів відкинути суб’єктивне ставлення тих, хто допитував і режисуру слідчих ДПУ, перед нами постане реальна картина подій, що справді відбулась у 20-ті роки. До того ж, вже достатньо широко відомий факт поширення на Донбасі листівок ОУН десь саме у цей час.
Петро Бойко – голова товариства «Просвіта» міста Горлівка 1942-43 років, провідний член OУН.

Докладніше про це йдеться у брошурі Юрія Бойка, випущеній ще 1946 року «Євген Коновалець та осередньо-східні землі». Судячи з усього, УВО Євгена Коновальця ще в середині 20-х вдалося створити для діяльності майбутнього підпілля ОУН достатньо міцні та розгалужені оперативні позиції в УРСР. Ті ж Заєць і Міхненко, поза всяким сумнівом, брали участь в діяльності підпілля ОУН у Києві та на Донбасі і загинули як свідомі борці за самостійну Україну, а не невинні жертви ДПУ-НКВС.

Джерело.http://rid.org.ua/pidpillya-oun-na-donechchini/


вівторок, 29 листопада 2022 р.

Осип Михайло Маріян Яримович — пластун, командант сотні УСС.

Народився 18 травня 1897 у Львові. Був найстаршим в багатодітній родині львівських міщан Івана і Розалії Яримовичів.

Навчався у філії Академічної гімназії у Львові. Під час навчання в 1911 році Осип Яримович разом з відомими пізніше старшинами УСС Іваном Чмолою, Василем Кучабським, О. Кучерішком, Петром Франком, Оленою Степанівною та Романом Сушком стали засновниками та діяльними членами першого таємного військового гуртка «Пласт».

1914 року закінчив 7 клас Філії Академічної гімназії у Львові. Матуру здобув у Відні.

У серпні 1914 р. на заклик Української бойової управи Осип Яримович серед перших зголосився добровольцем у ряди Українських січових стрільців. Командував чотою в сотні Василя Дідушка, яка першою з підрозділів УСС 10 вересня 1914 року виступила проти російського ворога. Головним завданням сотні була охорона Верецького-Нижнього і Гусного перевалів. Перший бій сотні з ворогом відбувся під Верецьким перевалом 28 вересня 1914 р.

26 жовтня січові стрільці сотні В. Дідушка здобувають і утримують три дні гору Комарницьке біля Синевідського. Згодом, коли австрійські частини втрачають цей вигідний плацдарм, 3 листопада сотні Дідушка та Дудинського сміливою атакою повертають втрачені позиції.

Осип Яримович відбув усі карпатські походи й бої УСС. Особливо прославився своєю відвагою у боях на Маківці, які тривали від 29 квітня до 2 травня 1915 р.

Від осені 1915 р. Яримович — самостійний командант 3-ї сотні 1-го полку УСС, наймолодший сотник УСС. Від 31 жовтня до 3 листопада 1915 р. дві сотні 1-го куреня під проводом четаря Осипа Яримовича брали участь у бою під Семиківцями. В кривавих змаганнях російські війська зайняли село, але сотні Дмитра Вітовського, Андрія Мельника, Осипа Яримовича, Зенона Носковського відбили Семиківці. Ця запекла битва стала ще одним величним подвигом УСС.

На травень 1916 р. Осип Яримович мав ранг поручника, командував 3-ю сотнею 1-го куреня (командант — сотник Омелян Лисняк) 1-го полку УСС (командант — підполковник Антін Варивода).

У бою на Лисоні 2 вересня 1916 р. поручник Осип Яримович поранений.

У березні 1917 року повертається на фронт, де серед 77 старшин підписує «Апель старшин У. С. С. до Загальної Української Ради і Української Парламентарної Репрезентації» з домаганнями від провідників «негайного порозуміння і поставлення на чолі Нації органу з неоспоримим правом проводу і заступництва».

Поліг у бою під Конюхами 2 липня 1917 р. під час артобстрілу.
Братська могила вояків УСС в с. Конюхи, в якій похований Осип Яримович.

Похоронений у могилі на узгір'ї села Конюхи за Звіринцем над Мазуровим яром, де в ті далекі часи були позиції й окопи усусів (становище, призначене для УСС австрійським командуванням, було стратегічно дуже невдале). Ось як описує у своїй книжці Ярослав Когут (1929 р. н., корінний житель с. Конюхи, учасник визвольних змагань, засуджений на 25 років):

«У цій могилі захоронені: комендант стрілецької кінноти Роман Камінський, поручник Осип Яримович, підхорунжий Ворона, підхорунжий Василь Іванців, вістовий Тютько, десятник Кузьмович, старший стрілець Шкварко. Це захоронення зберегла в пам'яті покійна Ксенія Мрикало — Олеськів (Курилишина), вона й прилучила до цього гробу ще одного стрільця — Василя Ярему (мав біля себе документ). Про це місце захоронення також пам'ятав Йосип Паслай, який постійно, під час окупації України різними владами, підсипав на тому місці маленький, незамітний для ворожого ока гробик. Вибираючись із Конюх, покійний Йосип заповів своєму синові Петрові обходити й тримати в пам'яті цей гробик, що він й робив до того часу, поки не була проголошена Незалежна Україна і мешканці села Конюхи насипали на тому місці Могилу»

Джерело інформації.
Українські січові стрільці 1914 —1920. За ред. Б. Гнатевича. — Репринт. відтворення з вид. 1935 р. — Львів: Слово, 1991. — 160 с.
М. Лазарович. Легіон Українських Січових Стрільців. — Тернопіль: «Джура», 2005. ISBN 966-8017-92-7
Машерують наші добровольці [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.].
Накрила нічка. Слова і музика Романа Купчинського [Архівовано 1 червня 2016 у Wayback Machine.].
Вікіпедія.

Листопадове повстання "29 листопада 1830—21 жовтня 1831 років" — національно-визвольне повстання поляків і литовців проти московитів.

Захоплення Арсеналу. Картина Марцина Залеського.

Розпочалося 29 листопада 1830 у Варшаві, охопило Королівство Польське, з 26 березня 1831 — Литву і поширилося на землі Правобережної України та Білорусі. Повстання вибухнуло на хвилі європейських революційних і національних рухів, спрямованих проти домінування трьох абсолютистських імперій на континенті — Росії, Австрії та Пруссії й мало на меті відновлення Республіки Обох Народів. Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарованої царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815), придушення ліберальної польської опозиції та патріотичних організацій, запровадження цензури й репресивно-поліційних порядків.

Приводом для початку повстання стало поширення чутки про відряджання польського війська на придушення Липневої революції 1830 року у Франції. 17 (29) листопада 1830 року група патріотично налаштованої шляхти на чолі з Л. Набєляком і С. Гощинським у порозумінні з таємним військовим товариством у школі підхорунжих, очолюваним П. Висоцьким, напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича — Бельведер у Варшаві і казарми російських військ. Внаслідок захоплення міського арсеналу й озброєння міських низів, переходу на бік змовників частини польських військ повстання набуло масового характеру. Незабаром Варшава опинилась у руках повсталих, які не створили нового уряду, а передали владу Адміністративній Раді Королівства.

До травня 1831 року повстання було розгромлене не лише в Царстві Польському, але й у Литві, Волині, Житомирщині і Білорусії, де польське населення виступило проти росіян. Невдачі польських війск привели до загострення політичної боротьбі в сеймі та уряді і в серпні 1831 року президентом з надзвичайними повноваженнями став генерал Ян Круковецький. Йому не вдалось переломити хід подій і після поразки 6-8 вересня польської армії у битві біля Волі (передмістя Варшави) він розпочав переговори про капітуляцію. Сейм, уряд та залишки польської армії були змушені рятуватись втечею до Австрії та Прусії, де були роззброєні і інтерновані.

Джерело історія Польщі Вікіпедія.

понеділок, 28 листопада 2022 р.

Волошин-Берчак Іван — генерал-хорунжий Армії УНР. (в 1942 р. став Військовим отаманом УВК - Українське Вільне Козацтво).

Народився 1 серпня 1895 р. в Кам'янці-Подільському.

Іван Волошин-Берчак перед Другою світовою війною був Генеральним писарем Українського Вільного Козацтва при отамані УВК Івані Полтавець-Остряниці. Одночасно він був кошовим отаманом Польського коша Українського Вільного Козацтва, який нараховував 1500 козаків і був розділений на полки, сотні та чоти.

У 1942 р. Іван Волошин-Берчак став Військовим отаманом УВК.

Військові формування УВК під керівництвом Івана Волошина-Берчака в порозумінні з представниками української громадсько-політичної верхівки та з колами УНР, виступили проти ворога.

Військовий отаман І.Берчак-Волошин згинув смертю вояка в лісах Волині у 1942 році у боях проти радянських партизанів.

Джерело інформації.
Холодний Яр — джерело українського непереборного духу. Архів оригіналу за 18 травня 2018. Процитовано 21 липня 2017. Вікіпедія.

Козак Армії УНР, провідник ОУН(б) на Конотопщині Скиба Григорій Андрійович — «Гас».

Джерело. Благодійний фонд "Героїка"

Скиба ("Гас")Григорій Андрійович Армія - Армія УНР; ОУН (б)
Ранг/посада - козак 4-ої Сірожупанної дивізії; Конотопський окружний провідник ОУН (б)
Народження - 10.01.1893 - Чернігівська губ., Конотопський пов., с. Дептівка

Смерть - 10.04.1956 Іркутська область, Чунський район, п/в Сосновка, п/с №90/2-237, причина смерті - помер на засланні помер в таборі. Поховання - невідоме.

Біографічна довідка:
Скиба Григорій Андрійович — «Гас» (10.01.1893 — 10.04.1956) — козак 4-ої Сірожупанної дивізії, Конотопський окружний провідник ОУН(б).

Закінчив Конотопську вищу початкову школу, працював у Дмитрівській поштово-телеграфній конторі. У 1913 р. призначений урядовцем до Миронівської поштово-телеграфної контори (Канівський повіт Київської губернії).

Наприкінці 1914 р. був мобілізований до РІА, служив у 4-му окремому телеграфно-кабельному відділенні 34-ої піхотної дивізії. Наприкінці серпня 1917 р. захворів та залишив російську армію. Мешкав у рідному селі. Навесні 1918 р., після утворення УЦР, працював поштовотелеграфним урядовцем у с. Велика Топаль Новозибківського повіту Чернігівської губернії. У серпні того ж року був переведений до рідного села.

У липні 1919 р. приєднався до повстанського підрозділу отамана Сорочинського, який діяв у Конотопському і Роменському повітах. Наприкінці серпня 1919 р. перетнув фронт та дістався до Армії УНР. Зголосився на службу до 4-ої Сірожупанної дивізії. Наприкінці 1919 р. дезертирував з армії та подався на території, зайняті поляками, переховувався у знайомих. Згодом був схоплений польською жандармермією та відправлений до табору військовополонених. Зі спогадів самого Г.Скиби, знову піти на службу до Армії УНР у 1920 р. його змусили нестерпні таборові умови життя. Вступив на посаду телеграфіста до Окремої Запорізької залізничної сотні. По завершенні збройної боротьби Армії УНР був інтернований у таборі Пикуличі, а згодом у Вадовіце, Польща. Навесні 1921 р. виїхав на Познанщину для будівництва залізничної колії. Мешкав на косі Гель біля Ґданська. У березні 1922 р. був переведений до Віленської колійової дирекції і до кінця року працював на розробці лісу. Жив у с. Ахово біля Пінська.

26 грудня 1922 р. подав до радянського посольства покаянного листа та клопотання про повернення на батьківщину. У 1923 р. повернувся на Конотопщину. 17 березня 1923 р. був узятий Київським ГПУ на облік як «колишній сотник Армії УНР». Працював на лісорозробці Мєльстроя (державний трест із будівництва млинів і зернових елеваторів), мешкав на хуторі Галиця у будинку лісника Івана Михайловича Синенка. Згодом влаштувався на роботу до поштової контори Дептівки.

Заарештований у 1930 р. та засуджений за ст. 54-10 КК УРСР на 5 років ГУЛАГу. Покарання відбував у Норильських таборах, де провів 3½ роки. У 1933 р. повернувся до України та оселився у м. Кривий Ріг, працював бухгалтером у «Криворіжбуді».

Вдруге заарештований органами НКВД у Кривому Розі 22 червня 1938 р., звинувачений за статтями 54-2 та 54-11 КК УРСР. Відомості про покарання відсутні.

У період Другої світової війни проживав у Кривому Розі. Під час німецької окупації працював у статистичному відділі міської управи. Начальником статистичного відділу був колишній поручник Армії УНР, у минулому репресований, Петро Михайлович Петій. Саме Петій наприкінці грудня 1941 р. переконав Г. Скибу вступив до ОУН(б). Працюючи у міській управі, Скиба став залучати своїх колег до лав націоналістичного підпілля. Потенційних кандидатів у члени організації підбирав серед колишніх ветеранів визвольних змагань та репресованих. Активність Скиби помітило Гестапо. Німці заарештували його і 15 днів утримували у в’язниці. За браком доказів щодо причетності до націоналістичного підпілля вийшов на волю. У лютому 1944 р., після захоплення Кривого Рогу частинами РСЧА, більшовики розпочали арешти українських підпільників. Перейшов на нелегальне становище і виїхав до Конотопа. У Конотопі зупинився у будинку своєї сестри Неоніли Андріївни Романенко по вул. Будьонного, 18. Невдовзі Скибі вдалось влаштуватися сторожем до конотопської школи № 37. У червні 1944 р., під час міліцейської облави, Григорій Скиба був затриманий як особа без паспорта. На допиті в міліції заявив, що паспорт загубив, відтак був направлений до військомату, який розподілив його на роботу до Мєльстроя. Григорій Скиба розпочав листування зі своїм рідним братом Яковом, який перебував в окупованому німцями Києві. Через Якова вдалось встановити зв’язок із керівником київського підпілля ОУН(б) Михайлом Захаржевським (Скиба не знав, що «Київський провід» на чолі із Захаржевським є підставним). У грудні 1944 р. очолив Конотопський окружний провід ОУН(б), до складу якого входили 9 районів Сумської області. Проводив роботу з популяризації націоналістичних ідей на Конотопщині.

Втретє заарештований органами НКВД 22 січня 1946 р. у с. Жолдаки Конотопського району Сумської області та звинувачений в організації націоналістичного підпілля на Конотопщині. Під час обшуку у Скиби було вилучено різні документи, грипси та 5116 карбованців. На численних допитах в НКВД так і не надав вичерпної інформації про мережу ОУН(б) на Криворіжжі та Конотопщині. У 1946 р. засуджений до 15 років ГУЛАГу і 5 років поразки у громадянських правах. Помер на засланні.

Місце поховання невідоме.
Сім’я: батько — Андрій Кіндратович (1864 — 1937); мати — Єфросинія (1870 — 1908), брати — Пилип (1889 р.н.), Павло (1896 р.н.), Яків (1901 — 1956, працював шкільним учителем у Києві, член ОУН(б), заарештований у 1946 р. і засуджений до 10 років ГУЛАГу і 5 років поразки у громадянських правах, помер на засланні), Сергій, Олександр, сестри — Марія (1896 р.н., у шлюбі Назаренко) та Неоніла (1902 р.н.); дружина — Марія Леонтівна (у дівоцтві Максимович, уродженка с. Дептівка), донька — Агнеса (1926 р.н.), всі мешкали у Дептівці.

Інформація від нащадків Григорія Скиби з Німеччини:
Григорій Андрійович Скиба – становий козак, за сімейним переданням, цей рід походить від запорізьких козаків.

Батько Григорія – Андрій Кіндратович Скиба – був сільським старостою в Дептівці. Мати – Єпистимія Стефанівна (інші відомості відсутні).

Дружина – Марія Леонідівна Максимович (1893, с. Дептівка – 1973, м. Єреван), чи перебували вони у шлюбі – невідомо. Була вчителькою, працювала у Дептівці, в Кривому Розі і т.д.

Доньки: Агнеса, Галина, Валентина.
Зі слів доньок Григорія Андрійовича, був він людиною практичною, доброю та працьовитою, оскільки у родини під час численних його арештів відбирали все майно, по відбутті ж терміну він щоразу повертався і кожного разу наживав все заново. Під час відбування Григорієм Андрійовичем чергового терміну на початку 30-х років (на будівництві Біломорканалу) його родина жила в Дептівці. До села прийшли червоноармійці і, зайнявши їхній будинок (як ворогів народу), вигнали дружину і трьох малих доньок в холодну пору року на вулицю. Односельці лишилися байдужими до їх біди, окрім родини одного з учнів Марії Леонідівни, в хаті якого вони якийсь час і жили.

Цікаво, що червоноармійці напилися цього ж вечора та, вочевидь, розпаливши грубу в п’яному стані, насмерть угоріли наступного ранку.

Після 1946 р. Григорій Андрійович не повернувся вже до України.

Остання адреса, вказана на конверті останнього листа (від 02.03.1956 р): Іркутська область, Чунський район, п/в Сосновка, п/с №90/2-237. В цьому листі до своєї дружини він пише, що ходить на милицях, і що болить нога; що його не лікують і не направляють до лікарні для операції, без якої він примушений страждати… Пише, що на волю його не випускають…

10 квітня 1956 р. Григорій Андрійович помер…

Родина:
Утиски з боку влади, численні обшуки і конфіскації майна врешті-решт примусили шукати нові засоби для життя, спонукаючи членів родини покинути Батьківщину і загубитися на просторах СРСР.

З огляду на це, доля дружини та доньок склалась наступним чином:

Дружина Григорія Андрійовича, Марія Леонідівна на початку 1950-х років разом із дочкою Валентиною поїхала з України, спочатку до Молдавії, а потім у Вірменію. Останні роки життя мешкала у Вірменії, померла у 1973 р., похована в м. Єревані. Внаслідок пережитих подій, зазнавши на собі терор і утиски радянською владою, до кінця життя вона побоювалася її повноважних представників, навіть таких рядових як дільничний міліціонер, з пересторогою ставилася навіть до дзвінка у двері…

Старша дочка, Агнеса, вийшла заміж і з кінця 1940-х років не жила в Україні. Часто згадувала про те, як їх вигнали з дому; про батька, війну, страшний післявоєнний голод в Україні. Померла вона в Росії у 2015 р., де й була похована.

Середня дочка, Галина, більшу частину життя прожила на Камчатці, після виходу на пенсію переїхала в Україну, в м. Житомир. Померла у 1990-х – на початку 2000 рр. Єдина, що похована в українській землі.

Молодша дочка, Валентина, в кінці 1940-х – на початку 1950-х рр. з матір’ю покинула Україну. Більшу частину життя прожила у Вірменії, потім переїхала до Росії, де й померла у 2014 р.

P.S.
Члени родини Григорія Андрійовича дуже добре до нього ставилися, намагаючись підтримувати його в тюрмі. Регулярно відправляли йому в ув’язнення посилки та гроші, хоч і самі потерпали.

Доньки його любили і до кінця свого життя відгукувались про нього лише позитивно. Після відбуття останнього терміну одна з дочок збиралася їхати за ним у табір, купила йому пальто і необхідні речі, але … він помер.


Джерело інформації - Подобєд П. К. З під Конотопа до Аризони: невигадані історії вояків Армії УНР/Павло Подобєд.- Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017. - 340 с.: іл., - С. 256; Інформація від нащадків Григорія Скиби з Німеччини; ЦДАВО України, ф. 4, оп. 1, спр.850