ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ПО-РАДЯНСЬКОМУ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Фотографія представляє передачу м. Стрия на одній з вулиць 22 вересня 1939 р. о 16.30. Автомобілі ГАЗ-М-1 і Horch 830R Kfz.15. Надалі управління 13-го корпусу буде розміщуватись в Стрию впродовж жовтня 1939 - липня 1940 рр.

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. За два тижні війська третього Рейху захопили майже всю її територію і швидко просувалися у напрямку Галичини і, зокрема, Сокальського повіту.

Німецько-польська війна допомогла вирватись на волю тисячам українських політичних в'язнів. Повертаючись з берестської тюрми, в Сокалі зупинився на короткий перепочинок Степан Бандера. Тут він зустрівся з обласним провідником ОУН Холмщини Дмитром Маївським («Тарас», «Косар»...) та іншими керівниками організації і зобов'язав їх, аби всі члени ОУН, які вийшли з польських тюрем і таким чином гали розконспірованими, відходили на Захід [1] . В прибули також Іван Климів, Богдан Казанівський інші члени ОУН, які поверталися з польських в'язниць.

Згодом Богдан Казанівський напише про свої сокальські враження з вересня 1939 року так:

«...Нарід зі страхом очікував більшовиків. Молоді націоналісти в хаті не сиділи, пішли заготовляти зброю й амуніцію згідно з дорученням Проводу ОУН. В місті наразі ще не було жодного комуністичного комітету, там комуна нижче трави, тихше води, тож не було кого усувати від влади» [2] .

Та невдовзі в ноті радянського уряду, яка була вручена польському послові в Москві, повідомлялося, що Червоній Армії дано наказ узяти під захист життя і майно населення Західної України... 17 вересня її частини форсувати ріку Збруч, а двома днями пізніше ввійшли в Луцьк, Станіслав, Галич, Бучач, Володимир-Волинський і Сокаль.

Так інтерпретувалась змова Сталіна і Гітлера. Замовчувалось лише, що фюрер дарує Москві більшість українських земель, які перебували під польською окупацією.

Таємний пакт Молотова — Ріббентропа обернувся руйнацією багатовікового укладу життя Сокальщини. Німецько-радянський кордон, що простягнувся вздовж Західного Бугу і його притоки Солокії, розрізав її на дві частини. Значна територія з містами Кристинополем, Белзом і Варяжем залишилась під протекторатом Німеччини. Сокалі ввійшов до УРСР. Він опинився в дуже невигідному транс портно-комунікаційному становищі. Лівий берег Західного Бугу, с. Жвирка, залізниця були німецькими.

...19 вересня 1939 року, коли червоне військо вдруге заполонило вулиці старовинного Сокаля (перший раз — 1920-го), під пильним наглядом НКВС поспішно організували мітинг, на якому «вибрали», згідно з більшовицькою традицією, революційний комітет. Його керівником став комуніст П. Шамбора. Але ніяким господарем міста комітет не був. Він слугував лише ширмою мнимого народовладдя.

Як тільки 4 грудня 1939 року вийшов Указ Президії Верховної Ради УРСР про створення адміністративних центрів Західної України, Сокальщину розмежували ще раз, подрібнивши її на такі райони: Сокальський. Великомостівський і Шевченківський (з центром у селі Пархач). Створили також окремий Угнівський район. Відповідно до цього поділу формувались касти майбутніх правителів — районні комітети компартії. Уже в січні 1940 року появляється Сокальський райком КП(б)У Його першим секретарем стає голова тимчасового повітового управління Олексій Мулявко. Комуністична пропаганда відразу починає активно ширити у містах і селах міфи про етнічну й культурну спільність народів, яких об'єднав «старший російський брат», намагається переконати населення Сокальщини, що воно потрапило під сонце найдемократичнішої у світі сталінської конституції... Але як чорного не пери, воно білим не стає. Жителі Сокальщини добре знали, що нова влада не визнає навіть елементарного права українського народу на його незалежне державне життя, що за будь-яке критичне слово, мовлене проти неї, можна потрапити за ґрати, що в сокальській тюрмі, як і за Польщі, сидять українські політичні в'язні, що НКВС впиняє облави на молодь, вербує по селах сексотів...

Всі партії та громадські організації Прибужжя розлетілися, позникали. Діяли лишень націоналісти, які перейшли у підпілля. З 1939 року на пост провідника Крайової Екзекутиви ОУН призначено Івана Климова. Він через довірених людей підтримував зв'язок з головною штаб-квартирою ОУН у Кракові. З цього часу й до червня 1941-го Іван Климів часто перебував на Сокальщині, де на нього майже на кожному кроці чатувала смертельна небезпека. На його плечах лежала відповідальність за долю СЬ'Н у приєднаних до УРСР західноукраїнських землях, за перехід її підпілля через кордон... Часто на територію, що опинилася під німецьким протекторатом, намагалися дістатись не лише оунівці. Переходили кордон різні люди, які вже встигли відчути, що таке визволення по-більшовицьки і прагнули будь-якою ціною його позбутись.

Завдяки Іванові Климову та його бойовим друзям-підпільникам багатьом українським підприємцям, купцям, [священикам, літераторам удалося щасливо перейти радянсько-німецький кордон на Західному Бузі й Солокії уникнути катівень НКВС.

Але не обходилося без невдач, прорахунків і втрат. Зимою 1940 року була змушена вступити у бій з енкавеесівцями Перша пробоєва група ОУН Пшеничного, котра поблизу Кристинополя благополучно проникла через колючі дроти кордону й мала завдання розійтися з Сокальщини в різні регіони Галичини, щоб зміцнити мережу ОУН і готувати українську адміністрацію на випадок очікуваної німецько-радянської війни. Але одні члени групи впали в бою, інші потрапили до рук НКВС і були відправлені до тюрми в Сокалі, а згодом — до в'язниць Львова.

У нерівному поєдинку впало також кілька підпіль­ників з Тернопільщини, які, не дійшовши берегів Західного Бугу, були зненацька оточені облавниками НКВС. Багато членів ОУН загинуло безпосередньо на кордоні, несучи в Сокальщину нелегальну літературу. Немало їх затримано і після допитів та знущань кинуте в тюрми.

Якщо багатьом у перші місяці вдалось перебратись на «німецький бік» і в зворотньому напрямку порівняно легко й без особливих пригод, то з середини 1940-гс року перехід кордону дуже ускладнився. Комендатури і застави стали більш технічно оснащені, мобільніші. Значно зросла в них кількість військовослужбовців яких скеровували сюди після спеціального відбору Особливу увагу звертали на їх національну приналежність. Приміром, у штабі першої прикордонної комендатури що розташовувалась у с. Пархач (тепер Межиріччя) всі з одинадцяти ключових посад, починаючи віл коменданта О. Строкова, начальника штабу М. Беляєв. і закінчаючи завідуючим діловодством М. Пєнкіним займали росіяни. Резервною заставою командувач С. Бірюков, першою лінійною заставою — Г. Жучков другою заставою, розташованою недалеко Кристинополя, — І. Мельников, третьою (село Ванів) — Ф. Морін четвертою (с. Прусинів) — Л. Круглов. Ідентичною зі національним складом була й четверта комендатура що дислокувалась у Сокалі.

Попри це, повісити на розділеній навпіл Сокальщині надійний мілітарний замок не вдалося. Майже щоночі злітали на кордоні в небо ракети, лунали постріли падали і вмирали люди...

Колишній начальник четвертої застави Л. Кругло» пише, що за 22 місяці лише на його прикордонній смузі зафіксовано 2000 порушників кордону, котрі були затримані або знищені. А скільки їх все-таки пройшло! «Агентыі ОУН, — зазначає Л. Круглов,— в нашем тылу организовали отдельные группы и вооруженные банды из местных жителей с целью переброски их за границу. Разжигали ненависть к советским порядкам, сельским активистам, коммунистам, комсомольцам...» [3] .

3 осені 1940 року вздовж німецько-радянського кордону почалось будівництво оборонної лінії (доти, дзоти, скриті вогневі точки). Для спорудження цих фортифікаційних об'єктів прислано на Сокальщину спеціальні батальйони Червоної армії і залучено місцеве населення. Будівництво дотів і дзотів тривало цілодобово.

На тлі цих подій Сокальщина входила в орбіту порядків, притаманних більшовицькому ладу.

4 січня 1941 року в Сокалі відбулася перша сесія районної ради депутатів трудящих. На ній обрано головою виконкому Д. Савчука. В ці дні проведено першу сесію міської ради. її виконком очолив М. Шлома. Керівниками міста і району, підприємств, суду, прокуратури, міліції, новоствореної редакції газети «За соціалістичну перебудову» стали люди, які прибули до Сокаля зі східних областей України або Росії.

Усі 23 місцеві підприємства, згідно з розпорядженням згори, об'єднано в систему райпромкомбінату.

Позитивним було те, що в місті відкрили дві школи українською мовою навчання, а також створили педагогічне училище. Проте у стіни цих навчальних надів поступово вселявся дух чужої ідеології.

[1] Радехівщина у боротьбі за українську самостійну державу. Львів, 1994. С. 20.

[2] Казанівський Богдан. Шляхом Легенди. Лондон, 1979. С. 95.

[3] Воспоминания бывшего начальника 4-й п/заставы Рава-Русского п/отряда Круглова Л.Г. // З архіву редакції газети „Голос з-над Бугу”.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__32.html

Джерело фотографії

http://sommerfeld-sommerfeld.blogspot.com/2012/05/1939.html?m=1

ВІХИ ПОСТУПУ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження. (За стрімкий поступ у розбудові національно-культурного життя Сокаль називали у тридцяті роки духовним центром сусідніх повітів).

Назва: До Першого Причастя. Церква св. Михаїла у Сокалі. Автор: надіслав Андрій Бабський.

Місце: м.Сокаль. Дата фотографії: 1929р.

Відповідно до адміністративного поділу Сокаль і Белз тривалий час іменувались судовими округами. У повіті нараховувалось 105 сільських громад. Але 1936 року здійснено територіальне розмежування Сокальщини на так звані збірні громади (гміни), яких утворилося вісім — у Белзі, Кристинополі, Варяжі, Пархачі, Скоморохах, Тартакові, Корчині, Хороброві. Солтиси і радні сільських громад провели голосування й вибрали до збірних громад 148 радних. Серед них було 77 українців, 61 поляк, 17 старорусинів і 3 євреї.

У цей час намітився поступ у системі кооперації, збуті продукції села. На терені повіту діяло тоді три районні молочарні: у Сокалі, Белзі та Перв'ятичах. Кожна з них приступила до спорудження свого базового дому.

З липня 1931 року в Сокалі починає виходити газета «Змагання». Навколо неї гуртується українська студентська молодь. Але в червні 1932-го редакція «Змагання» закривається через нестачу коштів. Та вже В 1933-му в Сокалі появляється інший часопис — „Наше життя”, який заснували члени місцевого осередку Українського національно-демократичного об'єднання ІУНДО).

Тривалість «Нашого життя» була недовгою. Проте в травні 1936 року відновлюється часопис «Голос з над Буга», який знаходить своїх читачів також у сусідніх повітах, проникає крізь штучний «сокальський кордон» на Волинь і Холмщину. Того ж року молодий Сокальський поет Нестор Ріпецький видає в місцевій друкарні М. Глязера перший номер журналу «Світанки», організовує небувалу в Сокалі імпрезу — «Літературний ярмарок з участю найпопулярніших львівських поетів Святослава Гординського, Богдана-Ігоря Антонича та інших. На цьому велелюдному зібранні прозвучали нові твори Б.-І. Антонича, С. Гординського, Б. Кравціва, Н. Королеви, Ю. Липи, Є. Маланюка, О. Ольжича, У. Самчука, Н. Ріпецького. Про «Літературний ярмарок» схвально писала преса.

Але найбільше запам'ятався мешканцям міста і повіту день 12 липня 1936 року, що зібрав 30 тисяч людей, які зацікавлено споглядали на синьо-жовтий і папський прапорці на церкві св. ап. Петра і Павла, чекаючи приїзду греко-католицького владики Йосафата.

Владику, якого супроводжували ЗО священиків, вітало також єврейське і римо-католицьке духовенство. Ця урочистість відбулася з нагоди закінчення художнього розпису сокальської церкви св. ап. Петра і Павла, який виконали художники Ю. Магалевський, П. Ковжун та М. Осінчук, і встановлення в храмі нового іконостаса та проведення електричного освітлення.

Не переставала діяти у Сокалі бурса св. Миколая, що протягом тридцяти літ давала притулок та опіку учнівській молоді. її засновано ще перед Першою світовою війною з ініціативи українських учителів, священиків і, зокрема, митрата о. Василя Левицького.

З осені 1936 року в Сокалі тривало спорудження Народного дому. На спеціально відкритий в Українбанку рахунок надходили кошти для цієї будови з усіх міст і сіл повіту.

У 1936 році на вулицях Сокаля появилося власне таксі мешканця міста М. Тріски. Воно вміщало сім пасажирів і курсувало до Львова та залізничної станції. Плата за проїзд була невисока. Мав Сокаль також кілька вантажівок.

Наприкінці 1937 року в Сокалі започаткувала свою діяльність ще одна національна установа — філія Львівського Промислового банку. її управителем став інженер Семен Романів.

Добре розуміючи, що майбутнє нашого народу залежатиме від того, яким буде його грядуще покоління, громадянство Сокальщини домоглося помітних успіхів у розбудові захоронок — так званого «передшкілля». Рік у рік більшала кількість містечок і сіл, якими простягалась мережа цих виховних закладів, у котрих опіку над малечею взяли на себе сестри-служебниці.

В Сокалі було чимало релігійних товариств, що працювали на користь церкви і народу. Це Братство чесної Покрови Пресвятої Богородиці, Марійські дружини та інші.

За стрімкий поступ у розбудові національно-культурного життя Сокаль називали у тридцяті роки духовним центром сусідніх повітів.

Джерело інформації та фотографії 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__31.html

МУЗЕЙ "СОКАЛЬЩИНА": Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

У вересні 1936 року сокальчани відкрили музей. Експонати для нього вони збирали/ впродовж майже десяти літ. Музей «Сокальщина» імені Андрія Чайковського мав такі відділи: церковний, етнографічний, археологічний та історичний. Найбільшим з них був церковний. У ньому експонувалось чимало високовартісних старовинних ікон, давніх свічників, хрестів, фігур, кадильниць і фелонів, п'ять рукописних «Євангелій», чимало урядових стародруків і грамот XVII—XVIII і початку XIX століть. В етнографічному відділі експонувались 8 зразків одягу з 35 сіл, що вийшов з ужитку, велика збірка керамічних виробів відомих сокальських гончарів [1] .

Музей «Сокальщина» мав понад 3000 експонатів. Активно збирали матеріали і документи для нового відділу — визвольних змагань нашого народу за незалежність. Його створенню особливу увагу приділяв керівник і організатор музею Богдан Чайковський. Проте як відомо, ці документи і матеріали потрапили у 1940 році до рук НКВС і безслідно зникли.

У 1945 році в Сокалі створено історично-краєзнав­чий музей. Він мав три відділи: природничий, етнографічний та Вітчизняної війни. Але найбільшим його недоліком була вельми мала кількість експонатів, яку тут намагалися компенсувати різними картинами фотомонтажами, малюнками, «кутками посівно кампанії...» [2] .

Історично-краєзнавчий музей у Сокалі значно розширив свою експозицію у 70-х роках, коли ним завідував Михайло Яремчук. Тут був ряд цінних експонатів, які, на жаль, зникли у 1990 році.

Тепер у Сокалі діє філія Львівського музею історії релігії «Людина. Земля. Всесвіт», яку очолює митець Анатолій Покотюк. Завдяки йому вона впродовж останні; літ помітно поповнила свою експозицію, в тому числі творами Анатолія Покотюка.

Проте історико-краєзнавчого музею, який би міг рівнятися «Сокальщині» і більш-менш цілісно відображав у своїх експонатах минуле нашого Прибужжя і його сьогодення, ми поки що не маємо.

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 22.

[2] ДАЛО. Ф. П-22, оп. 1, спр. 90, арк.. 50-51, 61.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__30.html

Ведмеді-риболовці (з циклу "ВЕДМЕЖІ ІСТОРІЇ", авт. Богдан Лучаковський).

Як Штефан Кулик був ще хлопцем, то ходив щовесни в полонини скотарям за кальмана. Замітав колибчину, носив воду, розкладав ватру, помагав при доєнні, словом був на всі послуги.

Але тих послуг не було аж так ба­гато, щоб Штефан не міг собі поле­жати горілиць, впираючись очима в білі хмарки на блакиті літнього неба, понишпорити за пташиними гніздами чи руками половити пстругів.

І от, одного разу, підстерігаючи пстругів, що гралися в маленькому плісці студеного гірського потічка, він з жахом спостеріг, що з другої сторони потічка тих же самих пстругів підстерігав ... ведмідь.

Штефан, мало не вмерши тоді зі страху, як щенюк, задом виповз з-над потічка. Але потім він ще не раз зу­стрічав ведмедів, що чатували на пстругів по шипотах. Він зустрічав навіть такого ведмедя-штукаря, що метав плиттям у стадко пстругів, не зневіряючись, що аж за котримсь з черги разом матиме успіх; тоді лапа­ми приганяв до беріжка приголом­шену рибу і ласував нею, як дитина.

І не один Штефан Кулик, а чи­ мало інших перегінців у ті часи зу­стрічало під верхами, де панують сон­це і наглі бурі, ведмедів-риболовців.

Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil

ФІЛІЯ ТОВАРИСТВА "ЗОРЯ": Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Василь Степанович Нагірний (11 січня 1848, Гірне — 25 лютого 1921, Львів) — український галицький архітектор та громадський діяч кінця XIX — початку XX століть. Засновник товариств «Славія», «Народна торгівля», «Сокіл», «Зоря», «Дністер», «Народна Гостиниця», «Товариство для розвою руської штуки». Архітектурна спадщина В. Нагірного налічує кілька сотень об'єктів, серед яких церкви, каплиці, парохіальні будинки, громадські та приватні будівлі.

*****

ФІЛІЯ ТОВАРИСТВА "ЗОРЯ" У цій організації, яка заснована в Сокалі 1932 року, згуртувалися ремісники. Спочатку в ній було 78 членів, а через два роки їх кількість зросла до 130.

До першого виділу «Зорі» були обрані Микола Долгун (голова), Степан Федунович, Володимира Ріпецька, Євген Томчак, Дмитро Вуйцік, Іван Борис, Іван Кохалевич і Семен Сенів [1].

У «Зорі» діяла музична секція, котра добре репрезентувала себе духовим оркестром, який брав участь у всіх найважливіших імпрезах і святкуваннях. Філія товариства взяла під свою опіку багатьох ремісничих учнів і постійно допомагала їм.

Згодом головою філії товариства «Зоря» в Сокалі було обрано Степана Федуновича.

[1] Пам’яткове видання товариства „Зоря” у Львові. Львів, 1934. С. 119

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__29.html

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"

*******

Пізнавально:

«Зоря» — товариство українських ремісників, промисловців, купців. Засноване у Львові 1884.

Продовжувало традицію міщанських братств. 1932 мало 12 філій у містах Галичини.

Організатором і тривалий час головою був львівський архітектор Василь Нагірний. Пізніше — Ю. Сидорак.

У Тернополі «Зоря» найактивніше діяла у 1930-ті. Членами були купці, кооператори, будівничі, дрібні ремісники. «Зоря» надавала матеріальну допомогу та юридичні консультації, сприяла розвитку української торгівлі, проводила вечори, лекції. При товаристві діяла власна бібліотека.

1934—1939 «Зорю» у Тернополі очолювали: П. Качмарчук, І. Майка, А. Фалендиш, Д. Ладика.

Товариство об'єднувало від 180 до 250 членів. Діяло у приміщенні «Українбанку» на вулиці Міцкевича (нині бульвар Шевченка).

Восени 1939 «Зорю» заборонила радянська влада. У 1941—1944 діяла в рамках Українського центрального комітету як «Об'єднання праці українських ремісників».