Андрій Сергійович Михалевич 1919р.н. (інколи 1918) Український повстанець, заступник провідника та референт СБ Ковельського окружного проводу ОУН, лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги (посмертно).

Курінний УПА

Народився 1919 року на хуторі Хочете села Замшани (сучасний Ратнівський район Волинської області). Закінчив школу у рідному селі, продовжив навчання у Ковельській школі лісового господарства, під час навчання потрапив до ОУН. 1938 року брав участь у маніфестації молоді Ковеля — з нагоди загибелі провідника ОУН Євгена Коновальця. 1939 року очолив Седлищанський районний провід ОУН (імовірно під псевдо «Денис»). Цього часу сім'я Михалевичів зазнала переслідувань від радянських активістів — вони підпалили господарські будівлі і хліви; Андрій з батьком встигли відкрити хліви та випустити худобу.

1940 року мобілізований до Червоної армії, у червні 1941-го здався в полон німцям, з часом був звільнений. Працював лісником, 1942 року перейшов на нелегальне становище; референт СБ Седлищанського районного проводу ОУН.

Керував засідками на автошляху Ковель-Брест, командир сотні УПА, котра діяла переважно в селах: Замшани, Велимче, Датинь (Ратнівський район), Синове, Соколище, Буцинь (Старовижівський район).

З листопада 1943 року — командир куреня УПА; керівник Старовижівського надрайонового проводу ОУН.

У 1945 році керував боївкою ОУН у Старовижівському районі. Від 1946 року — провідник Старовижівського районного проводу ОУН, протягом травня 1946-березня 1947-го очолював Старовижівський районний провід ОУН, в квітні-серпні 1947-го — Старовижівський надрайонний провід ОУН (Старовижівський і Ратнівський райони). Від осені 1947-го до 1948 року — керівник проводу надрайону (закодована назва «Балка», за неповними даними до цього надрайону входили Старовижівський і Ратнівський райони, а з вересня 1947-го приєднано Головенський, Заболотянський, Любомльський і Шацький райони). Цього часу у керівника проводу надрайону «Балка» з'явилося псевдо «13».

З 1949 року — заступник провідника та референт служби безпеки Ковельського окружного проводу ОУН.

Загинув 8 грудня 1951 року зі своїм охоронцем «Ярославом» у криївці біля села Ново-Червище Камінь-Каширського району — внаслідок спецоперації органів радянської держбезпеки.

Його батько — Сергій Йосипович Михалевич, був виселений на спецпоселення 1946 року до Удмуртської АРСР. Були заведені кримінальні справи на його діда Йосипа Даниловича (1860 р.н.), батька Сергія Йосиповича (1890 р.н.), матір Мотрю Терентіївну (1895 р.н.), сестер Юхимію (1931 р.н.) й Анастасію (1938 р.н.), брата Григорія (1936 р.н.).

Родина Михалевичів реабілітована Прокуратурою Волинської області 1993 року. Того ж року реабілітовано його дружину — Наталію Яківну (1920 р.н.) та її сестру Ольгу (1929 р.н.); (Наталія Яківна та її сестри Ольга й Марія були членкинями ОУН). Радянська влада 1946 року вислала на 25 років до виправно-трудових таборів Наталію, сестру Ольгу — 1948-го. Сестра Марія (1925 р.н.) — членкиня ОУН «Веселка» від 1942-го, загинула 1949 року.

Марія-«Веселка» вийшла заміж за кущового провідника ОУН Старовижівського району Степана Калачука; перебували в підпіллі за завданням ОУН. Степан Калачук-«Панас» загинув 1948 року (чи 1951-го).

2008 року Рівненською обласною організацією Всеукраїнського братства вояків ОУН-УПА до Національного музею історії України в Другій світовій війні передано бідон з архівом «Коса» — Андрія Михалевича.

Джерело Вікіпедія та літопис УПА.

ПОЧАТОК ЕКСПАНСІЇ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

                                         м. Белз.  

На родючу й багату Белзьку землю, до якої належав Сокаль з навколишніми селами, здавна зазіхали сусіди. Ще в 981 році їх агресивні діїї змушений був присмирити Володимир Великий. а в 1352-ому тут появився з своїм військом польський король Казимир. Він оточив Белз і намагався його здобути. Та це не вдалося досягти навіть тоді, коли йому прийшов на допомогу угорський король Людовик. Українське населення на чолі з воєводою Дроздом відважно й вперто захищалося. Війська обох королів невдовзі відступили. Та все-таки в 1377 році за князювання Юрія Наримутовича Белз «упав». Його після кількатижневої облоги здобув цей угорський король Людовик. Через 47 літ згодом, коли наші землі стають власністю мазовецького князя, Сокалеві надається магдебурзьке право. Воно дозволяє осілим тут міщанам рубати в навколишніх лісах дерева на будівельний матеріал і дрова, ловити вудкою рибу в Бузі, але з умовою, щоб в околиці однієї милі від міста не було жодної корчми.

Що ж принесло Сокалеві магдебурське право?

Воно, як і в інших містах Галичини, анулювало, перш за все, існуючу місцеву самоуправу, мало відверто виражений антиукраїнський характер і не відповідало поглядам та життєвим потребам корінного сокальського міщанства. Крім того, магдебурзьке право хоч і запобігало упадку міст, сприяло розвитку торгівлі, проте супроводжувалося посиленням позицій іноземців, які масово поселялися на території Сокаля і деяких інших міст й добивалися обмеження національних, релігійних і соціальних прав українців.

Краєзнавець Б. Сокальський зазначає, що князь Зимовит, почавши управляти землею белзькою, передусім старався про піднесення міст і з тією метою надає їх мешканцям право магдебурзьке. для прибуваючих численних осадників з Мазовша та інших земель польських будує костьоли і фундує монастирі, як, наприклад, монастир О. О. Домініканців у Белзі в році 1394.

Протягом 1388-1406 років Зимовит IV дарує польським переселенцям з Мазовша села Боженку, Лещатів, Перв’ятичі, Скоморохи, Яструбичі та інші.19 Особливо щедрі офіри земельними наділами робить він першому мазовецькому старості белзькому Павлу з Раджанова.

Після смерті Зимовита IV владу на початку 1426 року бере в Белзькій землі його син Зимовит V. Відтак нею правлять Казимир II, Владислав I, Владислав II (1455-1462). Але роздаровування земель і сіл майже не припинялося.

Уже в ті часи починають разом з новоприбулими осадниками гніздитися в Прибужжі чужі монастирі, мов гриби після дощу, рости костели, спрямовуючи наступ своєї ідеології на корінне населення краю, засади його духовного життя. Таке становище змушувало наших предків не раз братися за зброю. У липні 1431 року в Белзькій землі, в яку входив Сокаль, вибухнуло селянське повстання, спрямоване проти уряду, що роздав багато кращих земельних угодь польській шляхті. Це був водночас протест проти збільшення різних повинностей і насильницьких утисків місцевого населення. Повсталі руйнували маєтки шляхти й латинського духовенства. Їх загони спочатку здобули кілька перемог. Королівське військо було в цей час зайнято воєнними діями проти великого литовського князя Свидригайла. Одержавши повідомлення про повстання, воно поспішило в Белзьку землю. повстанські загони, погано озброєні й не об’єднані, зазнали поразки.

У 1462 році, коли вимерли наслідники з роду мазовецького князя Зимовита, Белзьке князівство потрапляє під владу Польщі. Тоді воно було перетворене на воєводство, а Сокаль з навколишніми поселеннями почав іменуватися Сокальським староством. На території староства вже тоді знаходилися такі села, як Старгород, Угринів, Варяж, Скоморохи, Тартаків, Спасів, Переспа, Зубків, Шпиколоси та чимало інших.

Джерело інформації http://www.sokal.lviv.ua/history-i_vashkiv_iv.html

4 травня 1997 року народилась Наталія Оксентюк - молодший сержант Збройних Сил України 93 омбр, бойовий медик. Загинула 8 березня 2022 року біля села Гусарівка при обороні міста Балаклія, Харківської області. Нагороджена орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Вічна пам'ять тобі дівчинко...

«Як московити йшли, то гілля підпалили і він згорів живцем» Спогади - розповідь.

Іван був найстарший, з 24-го року. Він зазнав багато горя, в сорок п’ятім році впав (загинув, – авт.), а Роман – в п’ядесятім. Нас забрали в Сибір, а Роман залишився і його тут забили. То ми ані їдного брата не хоронили, навіть не знаєм де, але тепер так буває, шо знаходять люди…

Я но знаю в якім місці вони загинули. Той, шо йго (Романа, – авт.) в Яворві закопував, він казав: «Як стане незалежна Україна, я тобі скажу, де я йго закопав». Бо так боявся сказати, і так помер, і мені не сказав. А той старший (Іван, – авт.) десь в Бердихівськім лісі стояв на посту, а другий пішов до села по воду. І той, шо пішов по воду, придав. Тоди брат повідомив сотню, рій, він був ройовий, а на посту стояв, він мав під собою 20 хлопців. І повідомив, шо так і так, і йго ранили, він каже: «Ви відступайте, а йно на мене киньте гіляку». І на него кинули гілля, і як москалі йшли, то гілля підпалили, і він згорів живцем.

Михайлина Климус, 1935 р. н., с. Наконечне Друге Яворівського р-ну Львівської обл.

Локальна історія ФБ група.

БИТВА НА БЕРЕГАХ БУГУ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Ріка Західний Буг та руїни згорівшого монастиря-колонії

Джерело фотографії блог Андрія Чвартковського

(http://chvart.com/blog/podorozhi/zhvyrka-sokal-2018.html) © chvart.com.

Сокаль, як повітовий центр, в кінці XV і на початку XVI століть розвивпється повільно. Однією з причин було те, що знаходився він на так званому «Чорному шляху», яким численні полчища орд раз у раз несли в наш край страшні руїни і біду. Найбільше спустошив Сокаль і всю Белзьку землю Ахмет — син кримського хана Менглі Гірея. З 1499-го по 1523 роки він зробив дев’ять нападів на місто. Ці набіги ординців настільки призвели сокальських міщан до економічного упадку і зубожіння, що воєводська і королівська влади дуже тривалий час не змогли зібрати з них ніяких податків.

Особливо трагічно закінчився для Сокаля татарський напад літом 1519 року. Дуже знищивши Прибужжя, багатотисячна орда, яка мала чимало здобичі й вела з собою безліч узятих у ясир чоловіків, жінок та юнаків і дівчат, зупинилася великим табором біля міста, пограбувала його і вирізала всіх жителів, котрі не встигли втекти в ліси.

Коли над запаленим татарами Сокалем жахтіла пожежа й зникали в її полум’ї останні будинки, на правий берег Бугу привів із Волині своє військо український магнат, великий литовський гетьман князь Костянтин Острозький, який вирішив зупинити дальший похід татар під час їх переправи через ріку і визволити з полону бранців. До К. І. Острозького приєдналися польські загони.

Військо Костянтина Острозького складалося переважно з українців, що в XVI столітті нарівні з литовцями та білорусами називалися литовцями, і не раз брало участь у боях з татарами і здобувало перемоги, як, наприклад, в 1512 році під Вишнівцем. Томц, добре знаючи військову тактику татар, князь Костянтин Острозький був проти наміру польського гетрьмана Миколи Фірлея і його молодого приятеля Фрідріха Гербурта та інших, щоб переправляти через Буг і розпочинати бій з переважаючою у багато разів силою орди. На раді, яку скликав, він сказав, що треба вибрати для наступу найбільш слушний момент, або почекати, коли кочівники самі почнуть переходити ріку, бо на рівній місцевості вони здебільшого перемагають своєю чисельністю, можуть на прудконогих степових конях влаштувати «татарський танець», який теж сприяє їм на полі бою.

Незважаючи на це застереження, частина війська на чолі з М. Фірлеєм та Ф. Гербуртом усеж-таки почала переходити Буг. її зустрів град татарських стріл.

Такий хід подій змусив К. Острозького іти на підмогу. Та ледве військо встигло приготуватися до бою, як зірвалася сильна буря і заволокла все довкіл чорною непроглядною пеленою. З цього скоритсались татари. Вони несподіваними наскоками завдавали противнику дошкульних ударів, сіяли своїми криками хаос і заміщання. Та бій розгортався.

Позиція татар була набагато вигіднішою. Натиск їх сио наростав безупину. Побачивши, що в цій нерівній битві можна втратити все військо, К. Острозький наказав йому відступати. Але коли повернулися на протилежний берег Західного Бугу, то з 5000 воїнів не дорахувались 1200. Одні з них полягли в бою, другі потрапили в полон, інші втонули під час переправи у ріці. На полі бою залишилось багато вбитих татар.

У Львівському літописі знаходимо про цю битву таке лаконічне повідомлення:

«Року 1519. Битва сокальская. Князь Костянтин з іншими пани уїхал на замок Сокальский пред татари. НАших войска було 5000, а татарського 80000 гди ся потикали».

Видатний вчений Михайло Грушевський у своїй праці «Історія української козаччини» теж згадує про Сокальську битву, але кількість татар, які брали у ній участь, подає наполовину меншою.

«У липні 1519 року,— пише він,— велика орда татарська (40 тисяч, як кажуть) наїхала на землі побузькі — Волинську, Львівську, Белзьку, Люблінську — й почала пустошити. Пограничне військо подільське в числі 3 тисяч поспішило на поміч і, злучившися з військом гетьмана литовського Острозького і шляхетськими силами, стало під Сокалем, щоби погромити татар, як вони будуть вертати. Позиція для боротьби з цілою ордою була дуже невідповідна, і Острозький противися сьому планові, але шляхта польська відкинула його ради; зведено битву, й військо польсько-литовське страшенно погромлено. Небагато його встигло сховатися в сокальському замку, а татари, забравши трофеї, корогви й труби, з полоном і здобиччю пішли собі додому через Волинь.

Ся катастрофа зробила сильне враження у Польщі…».

Усталилась думка, що до цієї поразки у сокальській битві спричинились упертість деяких молодих поляків, зокрема Ф. Гербурта, та їх небажання прислухатись до порад старших воїнів.

Згодом трагічна розв’язка Сокальської битви особливо непокоїла польсько-українського поета епохи пізнього ренесансу Севастяна Кленовича та придворного поета князя Острозького Симона Пекаліда. Перший з них у своїй славнозвісній «Роксоланії» писав, що хоч Сокаль і має древнюю славу, але не достойний згадки через цю «поразку сумну». Другий, прославляючи у поемі «Острозька війна» хоробрість гетьмана Костянтина Острозького, шкодує, що йому не доручили повного командування у Сокальській битві з’єднаними військами:

Він захищав Батьківщину свою, він воєнне світило. Серед великих багатств задоволений жив собі скромно… В битві печальній Сокальській не згинуло б стільки загонів, Всю якби владу тоді над війьками йому доручили.

Сокаль згорів у 1519 році дощенту разом з двома церквами і костьолом. Після цього його на старому місці не відбудовували.

Якщо деякий час місто знаходилося в районі нинішнього села Забужжя і простягалось рівниною в напрямку теперішнього села Завишня, то після пожежі 1519 року його перенесли на правий берег Бугу — тут було безпечніше у випадку набігів татар і розливу ріки. Відтоді жителі міста справді не мали клопотів з доповіддю, але ординці їх не обминали і на новому місці.

Донедавна побутувала думка, що правий берег Західного Бугу сокальці розпочали заселяти в 1519 році згідно з розпорядженням старости Андрія Тенчинського. Тим часом польський дослідник А. Яначек виявив матеріали, котрі засвідчують, що переселення розпочалося значно раніше, ще тоді, коли старостою Сокаля був Юрій Крупський, тобто 1517 року. Ю. Крупський старостував у Сокалі від 24 червня 1502 року до 24 червня 1519-го, а тенчинський обійняв цю посаду після відходу Ю. Крупського.

А втім, є підстави вважати, що первісний Сокаль знаходився на високому правому березі Бугу, там, де в давнину було споруджено замок.

У 1549 році татари знову навідуються в Сокаль і запалюють його з передмістям Бабинцем і палацом старости.

Незважаючи на часті руїницькі напади ординців, польська влада не дбала про укріплення і захист від них мтста. Натомість посилювала утиски його жителів, підвищувала різні податки, що призводило до невдоволення мешканців. Дійшло до того, що в Сокалі ніхто не хотів жити. Знаючи це, король Зигмунд Авнуст вимушений був надавати місту певні привілеї. Він, зокрема, дозволив щороку вивозити безкоштовно із дрогобицьких солеварень 80 возів солі. Вільна торгівля на місцевому ринку цим товаром у деякій мірі піднесла престиж Сокаля.

На місці битви з татарами було споруджено пам’ятник. Стояв він там до того часу, поки на Сокальщину не прийшли червоні «визволителі» і не стерли його з лиця землі.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-i_vashkiv_v.html

ІМ'Я МІСТА… В ГІПОТЕЗАХ: м. СОКАЛЬ - цікаво та пізнавально.

м. Сокаль джерело фотографії

https://photo-lviv.in.ua/nevidomi-fotohrafiji-sokalya-z-avstrijskoho-arhivu-1916-1918/

У кінці минулого століття один з основоположників західноукраїнського краєзнавства Василь Чернецький зазначав, що коли 1424 року князь Зимовит продав якомусь краківському міщанинові Миколі Шональсові* і його нащадкам вітійство в Сокалі, то дозволив йому завести фільварок, спорудити млин на Бузі, заснувати броварню, полювати на звірів і птахів за винятком соколів, ловити неводом рибу в Бузі, закладати кузні…

Можна було б на цьому документі не зупинятися, якби зауваження в ньому про заборону полювати в навколишній місцевості на соколів не спричинилося згодом до легенди, що начебто назва Сокаля походить від слова «сокіл», бо водилися тут тоді ці птахи. Василь Чернецький до цієї легенди не причетний. Її створили інші.

Ця сентенція появилася також у краєзнавчому нарисі «Сокаль» (Л. 1961), а посилання на неї — а «Истории городов и сёл Украинской ССР, Львовская область» (К., 1978), хоч у першому україномовному виданні цього краєзнавчого збірника (К., 1968) зазначається, що назва міста ймовірно походить від давньоруського імені.

майже ідентичну думку щодо назви Сокаля висловив у «Топонімічному словнику-довіднику…» М. Янко. Він теж вважає, що вона антропологічного походження і пов’язана з давньоруським (давньоукраїнським) ім’ям. Але більш правдоподібну гіпотезу щодо появи топоніма Сокаль знаходимо в книжці Ю. Кругляка «Ім’я вашого міста». Він зазначає, що в староукраїнській мові слово «сокаль» уживалося в значенні «кухня», «їдальня». Тому й припускає, що на території, де в давнину заснувався Сокаль, стояла харчевня для подорожніх, від якої і пішла назва міста. Така мотивація цілком логічна. Адже «Толковый словарь великорусскага языка» Володимира Даля також наводить слова «сокалчий» (кухар) і «сокальца» (кухня), посилаючись при цьому на книги, написані в місті Острозі в XVI столітті. Це підтверджує вірогідність того, що від «сокаля», «сокальці» (кухні, харчевні), які в ті давні часи могли знаходитися на березі Бугу, або на місці переправи через нього і взяло собі ім’я місто, що тут згодом заснувалось.

Та маємо ще одну гіпотезу. Хоч менш відому, проте доволі переконливу.

У 1934 році вчений М. Лєвіцький обгрунтував версію, що назва Сокаля тюркського походження й пов’язав її з половецьким князем Сокалом, що означає «бородач», «достойник».

Майже водночас вивченням походження імені Сокаля займався також історик Теофіл Коструба. В своїй книжці «Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року» він переносить нас в XI століття й теж доводить, що назва Сокаля пішла від імені половецького князя Сокала. При цьому Т. Коструба зазначає: «під час написання моєї праці погляд М. Лєвіцького був мені невідомий, а тепер бачу фахове потвердження моєї гіпотези».

Теофіл Коструба обгрунтовує цю гіпотезу посиланням на запис у «Повісті минулих літ» за 1061 рік. Подаю його за літописом руським:

«Прийшли половці вперше на Руську Землю воювати. Всеволод тоді вийшов супроти них місяця лютого у другий день. І сталася битва межи ними, і перемогли половці Всеволода, і, спустошивши землю, відійшли. Се вперше було лихо для Руської землі од поганих безбожних ворогів. Князем же був у них Сокал».

Якщо врахувати, що наші князі не раз давали можливість поселятися степовикам у своїх володіннях, то цілком можливо, що міг осісти на берегах Бугу й половецький зверхник Сокал і заснувати тут свою оселю.

Як бачимо, найближчі до істини гіпотези Юрія Кругляка та Теофіла Коструби. Поки що лишень вони мають наукову аргументацію, а, отже, й перспективу для глибшого й ретельнішого дослідження загадкової назви, яку в древні віки взяло собі місто над Бугом.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-i_vashkiv_iii.html