11 грудня 1950р. у с. Головецько Сколівського р-ну. під час бою з московитами загинули Олекса Левкович "Гористий" та Іван Федьович "Пилипко" охоронці Славського райпроводу.

Село Головецько. 

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

10 грудня 1960р. у м. Вінніпег, Канада помер Володимир Євгенович Мартинець Український політичний діяч, журналіст, публіцист, один з найплідніших авторів націоналістичного руху, борець за незалежність України у ХХ сторіччі.

Народився 15 липня 1899 року у Львові. Здобувши гімназійну освіту, вступив у 1918 добровольцем до Корпусу Січових Стрільців у Києві. Працював секретарем губернського комісара Холмщини, Осяння та Підляшшя Олександра Скоропис-Йолтуховського. За українсько-польської війни 1918-19 був старшиною Холмсько-Городельського коша ім. С. Петлюри.

Студіював право (1920–1923) на юридичному факультеті Львівського університету; економіку (1923-26) — у Вищій торговельній школі в Празі; політичні науки і журналістику (1927–1929) — у Берліні; філософію (1934–1936) — в Парижі у Сорбонському університеті. Відбувши рік еміграції (1925) у ЧСР, стає віце-президентом ЦЕСУС (Центральний Союз Українського Студенства) (1936–1937).

Член ЛУН та Верховної команди УВО (1927–1933), секретар і член Проводу українських націоналістів (ПРУН), головний редактор часописів «Розбудова Нації» і «Сурма» (УВО), потім — «Українського слова» (Париж). В 1934–1940 роках мешкав у Франції, де спільно з Миколою Сціборським і Миколою Капустянським вів націоналістичну роботу.

Після розколу в ОУН став на боці Андрія Мельника, очолював Крайовий провід ОУН на ЗУЗ; з 1945 року на еміграції в Німеччині, а з 1949 року — у Канаді, редагував «Новий шлях». Автор низки праць з історії УВО і ОУН. Підпільні псевдоніми: «Туратті», «Маруся», «Волянський». 

Літопис УПА та Вікіпедія. Календар УПА на 2020р.

Німецькі військові оглядають покинуту московитами бронетехніку, Галичина, Східний фронт, ймовірно, 1917 р.

Ймовірно Тернопільщина.

Джерело інформації. https://9gag.com/gag/apNVB9B

Яблонська Софія - письменниця, журналістка, мандрівниця - "Галичанка, що відкрила світ".

Найвидатніша постать української мандрівної журналістики народилася 15 травня 1907 року. у селі Германів (зараз Тарасівка Пустомитівського району) в сім’ї священика Івана Яблонського. У дитинстві дівчина сильно захворіла, однак її врятував батько, котрий, поміж іншим, славився в окрузі як добрий ескулап.

У роки Першої світової війни сім’я Яблонських потрапила до російського Таганрога, з якого повернулася у 1921 році. Софія переїздить до Тернополя, де навчається у вчительській гімназії. Згодом вже у Львові вчиться на у драматичній та торговельний школах у Львові. Мрія стати акторкою приводить 20-річну Софію у Париж, де вона спочатку перебивається випадковими заробітками, але невдовзі отримує першу невелику роль і принагідно вчиться фільмувати.

Стати видатною акторкою дівчину не судилося, однак вона увійшла в історію журналістики та кінодокументалістики. Усе наступне життя Софії Яблонської пов’язане з мандрами. З Франції вона вирушає до Марокко. Далі через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон її шлях пролягає у французький Індокитай. Вона відвідує Лаос, Камбоджу, провінцію Юннань (Китай), Сіам, Малайські острови, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду).

Згодом мандрівниця осідає в Китаї, де 1933 року знайомиться і виходить заміж за посла Франції Жана Удена. В Китаї у подружжя народилися троє синів, а Софія знімає документальні фільми про традиції та побут китайців. Поза тим Софія видає книги про свої мандри, зокрема: “З країни рижу та опію” у 1936 році, яка буде перевидана у Львові в 2015-му.

Після закінчення Другої світової війни, у 1946 році родина перебирається до Франції, після чого в житті Софії починається чорна смуга. У 1948 році вона дізнається про смерть матері (батько помер ще на початку війни), а невдовзі гине старший син. У 1955 році помирає і Жан Уден, після чого Софія вирушає на острів Нуармутьє, де вони з чоловіком побували незадовго до його смерті. Там Софія Яблонська прожила до смерті, яка теж була трагічною. 4 лютого 1971 року вона загинула в автокатастрофі, везучи у видавництво рукопис книги «Дві ваги – дві міри» (книга посмертно вийде наступного року).

Окрім згаданих творів, Софія Яблонська-Уден авторка книг «Чар Марока», «Далекі обрії», «Книга про батька». Подорожні репортажі письменниця ілюструвала власними фотографіями, частина з яких 2017 року була видана в Україні окремим альбомом.

Джерело інформації.http://www.kray.org.ua/1015/postati/sofiya-yablonska-uden-galichanka-shho-vid/

******

Більш детальну інформацію можна дізнатися тутка:

Подорожі по світу Редагувати

Від 1927 року навчається у Парижі техніки знімання документального кіно. В Парижі потоваришувала з Степаном Левинським, українським письменником, мандрівником і дипломатом, який був захоплений культурою Сходу. Перебуваючи у богемному середовищі французьких митців, зацікавилась ідеями подорожей до екзотичних країн.

У грудні 1928 року вирушає в першу далеку мандрівку до Північної Африки, в Марокко. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір — такий маршрут здійснила Софія за чотири місяці.

В кінці березня 1929 року повертається до Парижу.

Літо-осінь 1929—1930 років Софія проводить в місті Криниця-Здруй, яке було відомим курортом (теперішня територія Польщі). Там удвох з мамою Модестою орендують пансіонат і здають відпочивальникам номери. Цим невеличким бізнесом заробляють гроші.

У грудні 1931 року підписала контракт з товариством «Опторг Юнан-Фу» щодо створення документальних нарисів та їде в навколосвітню подорож. Через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду).

Після навколосвітньої подорожі, в січні 1935 року, Софія Яблонська приїздить до Криниці та відвідує маму, сестру і брата. Проводить творчі зустрічі та публічні виступи. Жіноче товариство школи ім. Шевченка запрошує Софію виступити перед старшими ученицями.

В жіночій пресі ― часописах Нова хата та Жіноча доля ― регулярно публікувались репортажі з подорожей Софії Яблонської. Її постать була популярною серед феміністично налаштованої молоді тодішньої Галичини.

1939 року Софія востаннє приїздить до Галичини, встигає побачитись з родиною та друзями. В липні покидає українську землю назавжди. Кілька місяців живе в Парижі, а 29 вересня 1939 року прибуває в Індокитай.

29 жовтня 1939 року батько Софії Яблонської, отець Іван Яблонський, дізнавшись про окупацію радянськими військами і анексію Галичини, вчинив самогубство. Він уже відчув на собі більшовицький режим перебуваючи в Росії у 1918—1921 рр.

П'ятнадцять років Софія прожила в Китаї, де познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом. Народила і виховала трьох синів — Алана, Данка Мішеля і Жака Мірка.

Старший син Алан був військовим лікарем, помер на Алжирській війні 1961 року.[1]

Молодший син Жак Мірко Уден Jacques Oudin (homme politique) був відомим у Франції політиком, двічі обирався сенатором, протягом двох термінів засідав у Фінансовому комітеті країни, має наукову ступінь з права, лицар Почесного Легіону, лицар ордену Palmes academiques, нагороджений орденом за заслуги в сільському господарстві.

1946 року сім'я повернулася до Європи й оселилися спочатку в Парижі. В цей період Софія пережила кілька важких втрат: 1946 року помер Степан Левинський, потім трагічна смерть сестри Ольги, згодом смерть матері, 1955 року важко переживає трагічну смерть чоловіка Жана Удена. Після всіх втрат Софія покидає Париж і виїздить на о. Нуармутьє (Франція). Доля подарувала їй зустріч із Марта Калитовська, яка стала їй вірним другом і помічником. Софія Яблонська побудувала за власним проєктом кілька вілл на острові Нуармутьє. В архітектурі використала простий вандейський стиль. Знову повернулася до літературної творчості написала повість-спогад «Розмова з батьком», в якій торкнулася свого дитинства і всього рідного.

Загинула в автомобільній катастрофі дорогою до Парижу 1971 р. у Франції.

Марта Калитовська впорядкувала, переклала французькою і видала посмертно книги Софії Яблонської: «L'Année ensorcelée, Les Horizons lointains» (1972), «Le charme du Maroc» (1973), «Mon enfance en Ukraine» (1981), «Au pays du riz et de l'opium» (1986), і українською «Дві міри, дві ваги» 1972 рік.

Вікіпедія.

Григорій Піпський (в деяких джерелах Пипський) - учасник бою під Крутами, розстріляний московитами. Відомий як той, що перед розстрілом зачав співати «Ще не вмерла Україна».

Народився в Українському селі Мальговичі на Старосамбірщині (тепер Польща).

Омелян Ноджак згадує Григорія такими словами:

"Про Григорія знаю від мами. Під час першої світової війни, коли сюди прийшли москалі, вони знущалися з мого діда. Гриньо обстав за нього. Тоді зайди схопили Піпського і відвели на околицю Мальгович. Пролунали постріли — ми подумали, що Григорія розстріляли. Але, на щастя, цього не сталося, його просто забрали із собою. Потім він опинився у Києві, де вчився. Чому він виявився таким стійким українським патріотом? Піпські — наші сусіди. То була чесна, працьовита свідома родина. Хоч мати Григорія походила з польської сім'ї, вона повністю поділяла погляди свого чоловіка, українця козацького духу. Григорія всі знали як добру, порядну, грамотну людину. Тоді практично усі студенти були заангажовані в національні справи. Ось чому добровільно зголосився під Крути…"

За свідченням архівних документів, 1 вересня 1917 року Григорія було зараховано до УП класу 2-ї Київської Української Гімназії ім. Кирило-Мефодієвського товариства.

Від'їжджаючи до Крутів, відчував, що вже не повернеться живим і говорив про це, прощаючись з дідусем і бабусею.

Бій під Крутами:

Григорій був у складі розвідувальної чоти (близько 30 чоловік). Коли бійці студентської сотні відступали перед переважаючими силами ворога, розвідувальна чота у сутінках втратила орієнтир та вийшла прямо на станцію Крути, вже зайняту московитами. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов втратив самовладання, коли дізнався, що внаслідок бою під Крутами втрати більшовиків склали не менше 300 чоловік. Щоби якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, над 27-ма студентами спочатку знущалися, а потім розстріляли. Григорій Пипський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів. На момент бою Григорій був учнем 7-го класу Кирило-Мефодієвської гімназії.

Перепоховання 29-ти загиблих героїв Крут у березні 1918 року.

Більшовики не дозволили селянам поховати тіла, лише в березні, коли розтанув сніг селяни знайшли понівечені тіла студентів. В березні 1918 відбулось перепоховання.

При перепохованні 30-х крутянців на Аскольдовій могилі газети згадували, що тільки біля двох трун студентів-галичан не було родичів, зокрема біля Григорія Пипського. Але це не зовсім так, бо окрім тисячної процесії, з ним прийшла попрощатися сім'я, у якої Піпський винаймав кімнату у Києві на вулиці Пимоненка.

Згадує киянин Ігор Ткаченко:

Але за труною Григорія, як своїм рідним, близьким, як за дорогою для них людиною у безкінечному потоці киян, в цій жалобній процесії від Київського вокзалу до Аскольдової могили йшли троє: мій дід Йосип, бабуся Ірина та їхня старша донька, сумуючи за ним і проводжаючи в останню путь.

Вони спізнали Григорія на вокзалі, куди їх 30-тьох привезли в березні з-під Крут, підтвердили його особу. Жахнулися, коли побачили на його юному тілі більше десятка ран від бандитсько-большевицьких куль та багнетів. 

Джерело. Історія бою під Крутами. Постаті. Вікіпедія. Історія України.

10 грудня 1950р. у бою з московитами біля с. Гиновичі Бережанського р-ну. загинули Василь Королишин та Микола Вох бойовики ОУН.

Панорама с. Гиновичі від Золотої Липи з пагорба с. Лапшин.

*******

Також я знайшов наступну інформацію про Василя Королишина:

"З журналу прийняття і передачі дижурства в НКВД м. Стрий 3, 7, 10 серпня 1941 р.

22 березня 1940 р. затримані Буряк Микола, Королишин Василь, Дмитрів Василь, Медвідь Іван, Бойко Микола, Дмитришин Михайло, Францішек Моль, Бурггард Мечислав."

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

Могитич Іван Романович — народний архітектор України. Рятівник шедеврів.

Видатний архітектор, реставратор і дослідник Іван Могитич народився 22 січня 1933 року в гуцульському селі Підліски (Верховинський район Івано-Франківщини). Був наймолодшою п’ятою дитиною в родині народного вчителя Романа Могитича та Євдокії Кобрин.

Протягом 1950-1955 років Іван Могитич навчавсяна інженерно-будівельному факультеті Львівського політехнічного інституту. Практику проходив у Києві на відновленні зруйнованого у війну Хрещатика. 

Працював за фахом у Львові як інженер, майстер, виконроб. Менш як за рік став головним інженером будівельного управління. У той час під його керівництвом споруджено промислові об’єкти і житлові будинки у Соснівці, корпуси заводу «Львівсільмаш», здійснено забудову мікрорайону «Новий Львів».

1961 року Могитич переїздить до Києва, де парацює науковим працівником реставраційної установи. Через три роки повертається до Львова і стає головним архітектором Львівської реставраційної майстерні. 1980 року він реорганізував її в Комплексну архітектурно-реставраційну майстерню у складі інституту «Укрпроектреставрація».

Однією із заслуг Івана Могитича стало послідовне впровадження ним української термінології — у 1980-их роках очолювана ним структура була єдиниою в УРСР, що випускала документацію українською мовою. Від 1988 року майстерня стала повноцінною філією інституту, а від 1991-го року — самостійним регіональним Інститутом «Укрзахідпроектреставрація».

Ще 1979 року Могитич захистив дисертацію «Народні традиції у високогірному будівництві Гуцульщини та їх місце в етнічній історії Карпат». Дерев’яна архітектура була улюбленою темою в праці архітектора та реставратора. А загалом Іван Могитич брав участь у реставрації близько 150 архітектурних пам’яток, серед яких такі знакові об’єкти, як Олеський замок, Манявський скит, Святоюрська церква у Дрогобичі та храм Івана Хрестителя у Львові.

З-під пера ученого вийшло понад 100 фундаментальних статей і книг, за якими можна вивчати історію архітектури Галичини.

Помер Іван Могитич 4 червня 2006 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі. 2007 року йому посмертно присвоїли Державну премію з архітектури. На будинку очолюваного ним інституту у Бернардинському дворику встановлено меоріальну таблицю.

Джерело.http://www.kray.org.ua/14840/postati/mogitich-ivan-ryativnik-shedevriv/

9 грудня 2022р. виповнюється 105 роки з часу відкриття першого Курултаю кримськотатарського народу. Ця подія знаменувала підйом кримськотатарського національного руху періоду Революції 1917-1921 років, засвідчила волю до самовизначення та державницькі прагнення Кримських Татар.

З'їзд обрав Тимчасовий Кримсько-Мусульманський виконавчий комітет, головою якого став 32-річний юрист і богослов Номан Челебіджихан . Його ж обрали муфтієм ‒ головою Таврійського магометанського духовного правління, повноваження якого визнавали не тільки кримські, а й польські та литовські татари.

********

Відкриття 9 грудня 1917 р. у Ханському палаці першого Курултаю. На чолі групи осіб посередині фото муфтій Н. Челебіджіхан

******

9 грудня 2020 року виповнюється 103 роки з часу відкриття першого Курултаю кримськотатарського народу. Ця подія знаменувала підйом кримськотатарського національного руху періоду Революції 1917-1921 років, засвідчила волю до самовизначення та державницькі прагнення кримських татар.

Курултай – це традиційна для тюркських народів форма загальних представницьких зборів для вирішення важливих питань, аналог слов’янського віча.

Так само, як Українська Народна Республіка, у грудні 1917 – січні 1918 року Крим зазнав збройної агресії більшовиків, які поставили собі за мету ліквідацію «буржуазних» урядів народів колишньої московії. Національне державотворення кримських татар було перервано московитською окупацією.

Традиція скликання загальнонаціональної асамблеї була відроджена 26 червня 1991 року, коли з ініціативи Організації кримськотатарського національного руху в Сімферополі було відкрито Другий Курултай.

Нині Курултай кримськотатарського народу – це національний з’їзд, вищий повноважний представницький орган кримськотатарського народу, який періодично скликається для вирішення всіх суттєвих питань суспільно-політичної, соціально-економічної, культурної та інших сфер життя кримських татар. Курултай визначає основні напрямки та форми діяльності Меджлісу кримськотатарського народу – вищого повноважного представницько-виконавчого органу кримських татар в період між сесіями Курултаю.

Статус Меджлісу та Курултаю кримськотатарського народу підтверджено Постановою Верховної Ради України № 1140-VII від 20 березня 2014 року «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави».

Остання позачергова сесія Курултаю відбулася 29 березня 2014 року в Бахчисараї. Подальша діяльність представницьких органів кримських татар в умовах окупації Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та міста Севастополя виявилася неможливою. 26 квітня російський «верховний суд Криму» визнав Меджліс кримськотатарського народу екстремістською організацією та заборонив його діяльність на території московії.

Історична довідка:

Кримські татари втратили власну державність у 1783 році, коли територія Кримського ханства була анексована Російською імперією. Більш ніж столітній період російського панування в Криму вкрай негативно позначився на всіх аспектах життя корінного народу. Позбавлені самоврядування, переслідувані як потенційно нелояльні піддані, кримські татари масово емігрували до земель, що лишалися під владою Османської імперії. На початку ХХ століття кримські татари вже складали меншість населення півострова.

Національне відродження кримськотатарського народу стало можливим після Лютневої революції 1917 року. Як і на материковій частині України, активізація національного життя в Криму відбувалася під гаслами демократії та самовизначення.

7 квітня (25 березня за старим стилем) 1917 року у Сімферополі було скликано Всекримський мусульманських з’їзд, в роботі якого взяли участь близько півтори тисячі делегатів. З’їзд обрав Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) на чолі з молодим муфтієм Номаном Челебіджиханом. Дуже швидко Мусвиконком перетворився на національне представництво кримських татар, з яким рахувалися російський Тимчасовий уряд та Українська Центральна рада.

14-16 (1-2) жовтня 1917 року Мусвиконком провів з’їзд представників кримськотатарських організацій, на якому Номан Челебіджіхан запропонував скликати Курултай для вирішення питання про подальшу долю Криму. Учасники з’їзду одноголосно підтримали пропозицію.

30 (17) листопада Мусвиконком провів вибори делегатів Курултаю, в яких взяли участь кримські татари, що досягли двадцятирічного віку. Від п’яти виборчих округів було обрано 76 делегатів, зокрема 4 жінки, що було неабияким досягненням у часи, коли боротьба за виборчі права жінок ще тривала у багатьох розвинених країнах Західного світу.

Курултай розпочав роботу 9 грудня (26 листопада) 1917 року в Ханському палаці у Бахчисараї. Його засідання з перервами тривали 18 днів – до 26 (13) грудня. Було обрано президію, у складі Номана Челебіджіхана, Джафера Сейдамета, Сеїтджеліля Хаттата, Абдул Хакіма Хільмі, Заредина Ефенді, Шефіки Гаспринської та Амета Озенбашли. До Курултаю перейшли всі повноваження Мусвиконкому. Під час засідань розглядалися питання державного устрою Криму, відносин кримських татар з іншими народами півострова, законотворчості, створення органів законодавчої та виконавчої влади.

В останній день роботи Курултай проголосив Кримську Народну Республіку, ухвалив Конституцію та обрав керівництво Курултаю як національного парламенту. В Конституції були закріплені демократичні засади державного ладу – загальне виборче право, скасування звань та станових привілеїв, рівноправ’я чоловіків та жінок. Номан Челебіджіхан, призначений головою національного уряду (Директорії), висловив прагнення будувати державу на зразок Швейцарії: «народи Криму разом складають чудовий букет, для кожного народу мають бути рівні права та умови».

Курултай урочисто привітали члени Української Центральної ради і особисто Симон Петлюра. В той час у Києві панували федералістські настрої, і вважалося, що УНР та Крим і надалі перебуватимуть у межах оновленої демократичної Росії. Саме тому в ІІІ Універсалі Центральної ради, проголошеному 20 (7) листопада 1917 року, зазначалося, що Крим не входить безпосередньо до складу Української Народної Республіки.

Втілити у життя рішення, ухвалені Курултаєм, не вдалося. Протягом січня 1918 року більшовики захопили Крим і встановили свою владу на півострові. Багато діячів кримськотатарського національного руху, у тому числі Номан Челебіджихан, стали жертвами більшовицького терору.

Редакційні рекомендації ЗМІ

1. Прикметник кримськотатарський та споріднені з ним пишуться виключно разом, а не через дефіс. Це правильно з граматичної точки зору та історично коректно.

2. Самоназва кримськотатарського народу – киримли або кримли, що може буди адекватно перекладено як кримці. Не слід плутати це поняття з терміном «кримчани», що означає всіх жителів Криму безвідносно до національності, та «кримчаки» – назвою окремого етносу, корінного народу України, який проживає в Криму.

3. Уживати поняття «татари» на означення саме кримських татар науково некоректно. Татари (казанські татари) – це інший тюркський народ, який має відмінні мову, культуру і територію розселення. Називання кримських татар «татарами» часом трапляється у старих джерелах, але наразі це є архаїзмом.

Корисні посилання:

1. Наш Крим: неросійські історі українського півострова: зб. ст. / упоряд. Та вступ С. В. Громенко. – Київ: К.І.С., 2016. Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/nash_krym_2016.pdf

2. Кримськотатарських і українських революціонерів єднало прагнення перетворити постімперський простір // https://ua.krymr.com/a/28432344.html

3. Гульнара Бекірова. Втрачений шанс Криму // https://ua.krymr.com/a/28142089.html

4. Гульнара Абдулла. Передумови першого кримськотатарського парламенту – Курултаю в1917році//https://ua.krymr.com/a/27011945.html

5. Сергій Громенко. Ant Etkenmen (Я поклявся): до 130-річчя Номана Челебіджихана // 

https://ua.krymr.com/a/27438621.html

6. Наталія Беліцер. Кримські татари як корінний народ. Історія питання і сучасні реалії. – Київ: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво», 2017. Режим доступу: http://mip.gov.ua/files/pdf/blicer_pro_krimtat.pdf

9 грудня 1921 р. у с. Ямниця Станіславського повіту (Галичина) народився Дейчаківський Микола - мемуарист, громадський діяч, член ОУН. Псевдонім - "Микола Кузик".

Народився Микола Дейчаківський 9 грудня 1921 році в селі Ямниця на Станіславівщині (тепер – Івано-Франківська область). У своїх спогадах пан Микола зазначає: «…Тому що Ямниця, і тому що наше родинне господарство потерпіло велике знищення від повені 1941 року. Матеріяльний стан був дуже важкий. Переді мною була дилема: залишитися вдома й старатися якось відбудувати господарство (в нас було біля 14 гектарів землі, а крім мене, матері, 70-літніх діда й баби та 13-ти літнього брата не було жодної робочої сили), чи йти подовжувати студії. У Львові німці дозволили відкрити медичний, політехнічний, ветеринарний і аґрономічний інститути. На відкриття університету, де я в роках 1940-41 рр. закінчив перший рік україністики, дозволу не було. Отже, я мусів вибирати нову професію.

Одного разу в розмові з дідом я висловив бажання поступити на медицину. “То пустий фах”, — сказав мій дід, — “ліпше бис пішов на волосного писаря, то був бис достойником і би тебе люди цінували”. Але я діда не послухав, поїхав до Львова і вписався на медицину…. В медичному інституті всесильною секретаркою була пані Павлишин. Я приїхав до Львова вже після закінчення формальних вписів. Пані Павлишин виразно давала мені відчути, що робить для мене виняток. Все ж таки вона дивилася на мене з певною дозою підозріння. Справа була в тому, що перебуваючи довший час на Східній Україні, мені вдалося вкінці “залеґалізуватися”. Я влаштувався перекладачем і бюровим робітником у паровозному депо залізничної станції Миронівка. В тій самій конторі працював зі мною один старий німець, який ставився до мене дуже прихильно. Коли я рішив залишити працю й повернутися додому, він написав мені рекомендаційного листа, в якому була стандартна на той час для німців фраза, що я, мовляв, “все намагався працювати й обороняти інтереси великонімецького райху”.

Прочитавши того листа, пані Павлишин не знала, що я за птах. Випадково зайшов тоді до бюра Влодко Гук, мій старший товариш зі станиславівської ґімназії. Він, здається, сказав про мене добре слово, так що я був прийнятий на медицину, одержав відповідні документи й спрямування до гуртожитку при вул.Собінського…

Тому багато студентської молоді, пише далі Микола Дейчаківський, – теж включалося в політичні дії в рядах двох націоналістичних організацій: “бандерівців” і “мельниківців”. Я був одним із тих, що ще перед вибухом війни був пов’язаний з революційною ОУН. У Львові ці мої зв’язки скоро відновилися й організаційна робота почала щораз то більше абсорбувати мій час. Саме тоді між обома таборами проходила не надто здорова боротьба за опанування т.зв. леґального студентського сектора. Кожна висока школа мала свою студентську громаду з різними референтурами, які треба було обсадити своїми людьми. Тому що в той час загально панувала провідницька система і референтів не вибиралося, але назначувалося згори, то головним завданням було опанувати в громаді ключові позиції, а потім поназначувати своїх референтів….».

Як бачимо, вже 1940 року Микола Дейчаківський студентом-першокурсником філогогічного факультету Львівського університету вступив до ОУН, включився в підпільну працю. 1942 року вимушено змінив фах філолога і став студентом медицини того ж університету. В 1944 році він став зв’язковим Генерального Секретраріяту Закордонних Справ та Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (УГВР), на нього покладався обов’язок підтримувати зв’язок з французьким Рухом Опору. При переході швейцарського кордону він був заарештований німцями і деякий час перебував у слідчій тюрмі, тільки благополучний кінець Другої світової війни врятував його від смерті.

«Отже, коротко, – згадував пізніше М.Дейчаківський, – до ОУН мене “завербовано” в 1940 p., як було мені 18 років. Мені доручено зорганізувати осередок у школі, вивчити “Декалог” і 44 правила Українського Націоналіста. Ми зазнайомилися з рудиментарними засадами конспірації (писання ґрипсів, клички і зустрічі). По пів рокові я виїхав на студії до Львова, де зв’язок не був відновлений аж до вибуху німецько-большевицької війни. Будучи тоді у Львові, я був свідком проголошення Самостійности України 30 червня 1941 року в домі “Просвіти”, і потім включився у процес організації української влади. Спочатку я був приділений до тимчасового Правління на Смольки 3, де виконував функції зв’язкового (носив запрошення до різних громадян, намічених на членів правління). По двох тижнях до Львова приїхав мій кузен, який займав провідне місце в Станиславівській обласній організаційній структурі і забрав мене до тої области, де мені приділено працю у відділі Пропаґанди й Інформації. По масових арештах членів організації Ґенштабом в кінці серпня, мені пощастило оминути арешту і в половині вересня я зі своїм шваґром, уродженцем східніх областей, подався до Києва відшукати його батьків. У Києві ми відновили зв’язок, який з перебоями підтримували і виконували принагідні доручення до вересня 1942 р., коли я повернувся до Львова і відновив свої студії. Річ ясна, більшу частину часу присвячував організаційній роботі, займаючи різні пости у студентському секторі. В 1943 р. пройшов я однотижневий вишкіл в Тернопільщині, де інструктором був В. Охримович. Можу сказати, що це був одинокий вишкіл, який можна було б вважати на відповідному рівні, що дав нам певну ідеологічну чи технічно-організаційну підготовку. І хоч останньо моя функція була референта відділу пропаґанди при студентському проводі, то дійсність заставляла до виконування різних акцій. Дуже часто їхня ціль була мені незнана, бо “про справу не говори з ким можна, але з ким треба”….

Весною 1944 р. я брав участь у транспортуванні зі Львова на Самбірщину різних друкарських приладів і великої кількости друкарського паперу. Я припускав, що там може бути осередок пропаґанди і при зближенні большевицького фронту, коли я дістав доручення зголоситися в “повному виряді” на зв’язок в Горішньому Лужку на Самбірщині, то я був певний, що тут прийдеться мені пробути перехід фронту і правдоподібно працювати в тім осередку, який, на мою думку там організувався….

Та мої здогади були помилкові. В Горішньому Лужку я опинився у групі людей, в більшості незнайомих, (поза моїм безпосереднім зверхником — студентським провідником Романом Галібеєм, — Вуйком Слотою та Славком). Але присутність Миколи Лебедя (О.П. – донедавна – урчдуючого провідника ОУН(р), а тоді – голову Головної ради ОУН на українських землях), якого я пізнав, бо раз перед тим його бачив у Станиславові, вказувала, що це провідні члени організації, чи як здавалося “грубші риби”. Не пам’ятаю тепер усіх, але були між ними Др.Прокоп, Д.Ребет, Професор, о.Доктор, Урбан та інші. Була там одна незабутня особа, яку я особисто любив і цінив і пам’ять про неї назавжди залишиться в моїй душі — це особа Івана Павловича Багряного. Своєю вродливою фізичною поставою, милим усміхом, синіми привітними очима та кучерявим ясним чубом він вирізнявся від решти товариства. І між нами скоро нав’язався щирий контакт, можливо й тому, що будучи рік на Великій Україні, моя мова була настільки “східняцька” що деякий час Іван Павлович не вірив мені, що я західняк. Бо хоч як би ми хотіли вірити, що ми всі українці-соборники, то все таки людина почувається свобідніше і, може й приємніше, зі своїм вужчим земляком, за якого, здається, мене уважав між тими галичанами Іван Павлович. Будучи старшим, він мене уважав наче б за молодшого брата і нерідко перед моїми поїздками напучував мене і просив не дуже ризикувати і, коли я вертався щасливо, то він неприховане радів. Будучи між народом на Україні, я думаю, що я розумів його більше, як інші. Ми часто розмовляли про побут, звичаї, світосприймання людей на Великій Україні. В зустрічі з Україною організація поробила далекойдучі програмові, ідеологічні і тактичні зміни, про які ми часто з ним дискутували і погоджувалися. І коли в 1947 р. я стрінувся з ним в новім Ульмі, мені було жаль, що він відійшов від ЗП УГВР і на питання: Чому? він сказав: тоді, як ми були разом, робота велася в широкому масштабі, заступалася ідея, яка мала охопити і об’єднати всіх українців, та, на жаль, з часом почався відхід від певних позицій УГВР і почалася будова не так державности, як будова своєї організації. Також створилася для нього особисто така атмосфера, що йому не було можливо дальше працювати в рамках УГВР і він мусів знайти інший форум. Я респектував його погляди і ми розійшлися, якби нічого не сталося.

…Вибачаюся за цю диґресію, яких може буде й більше, але пишу спонтанно, що приходить на думку. Група мала теж до розпорядження одну вантажну і дві легкові машини (одна з них старий Пакард). 

Далі у своїх спогадах Микола Дейчаківський подає українському читачеві інші, досить важливі фрагменти виходу ЗП УГВР на еміграцію: «…На другий день ми навантажилися на авта і група подалась через Турку на Захід. Я спитався Романа Галібея, куди ми їдемо — він теж не був певний, але сказав, що правдоподібно “на Захід”. Аж через кілька днів ми якось дізналися, що ця група — це Закордонне представництво УГВР, яке очолює М.Лебедь. Мене це особисто заскочило, бо я був приготований на те, що я іду “до лісу” і відповідно до того вбрався в чоботи, райтки і взяв дуже мало речей з собою на зміну. Це був липень і досить гарячий, так що в чоботах і товстих суконних райтках не буде дуже вигідно. На щастя я захопив зі собою свої студійні документи, що потім мені пригодилися. Але ще більше вдарений несподіванкою і поставлений в незручне становище був Роман Галібей, який сказав мені: “Ну, і як я тепер на Заході буду дивитися людям в очі?” Справа в тому, що кілька тижнів тому на студентських зборах, скликаних ОПУС-ом (Об’єднання Праці Українських Студентів) провідник ОПУС-а др. Лончина промовляв до студентів в імені УЦК — давав вказівки що робити студентам перед приходом большевиків. Його вказівки були: іти до дивізії або еміґрувати. Тоді виступив зі словом Роман Галібей і закликав: ані йти до дивізії, ані не еміґрувати, але лишатися і включатися в боротьбу УПА проти большевиків. Я заспокоював його, що він не виїхав по своїй волі, але по наказу, проте це його не дуже потішало і довший час він старався уникати людей. Але довго він робити того не міг, бо його було призначено організувати на Заході мережу, так що він мусів для цього бути з людьми — отак собі з нього глузувала доля. Та з часом він якось вжився в ту ситуацію.

Над вечір ми приїхали і отаборилися в Команчі, серед чудових Карпатських гір, де день чи два провели над бистрою гірською річкою. І тут я одержав своє перше доручення, і почалася моя одисея….

За якийсь час наша група переїхала до Братислави. Спочатку ми мали труднощі з приміщенням і спеціяльно молодші з нас мусіли промишляти, як і де могли. Часом під голим небом, а часом у шкільних будинках, де приміщували біженців. Але там була небезпека, що німці влаштовували облави і вербували людей на вивіз до Німеччини. І так з одної школи під час облави ми ледве втекли. Нам треба було всяким способом якось леґалізувати свій побут. Кількох нас пішло на університет вписатися на студії. Я склав там свої документи і хоч нам не дуже обіцювали, що зможемо студіювати, але документи прийняли і дали нам про це довідки, що більш-менш давало нам якесь право на побут у Братиславі. З часом більшість групи розмістилася у приватних домах на Новій Добі — передмістю Братислави і на 5-му поверсі одного будинку на Достоєвський Ряд над Дунаєм. Заносилося на довший побут в Братиславі, робота унормовувалася і навіть почалися для нас лекції англійської мови, яку провадив наш Професор. Лекції відбувалися в будинку на Достоєвській Ряд. Одного разу під час лекції була оголошена летунська тривога. Ми замість зійти до пивниці, повиходили на балкон і дивилися, як групи срібних американських літаків сунули прямо на нас. Ми не припускали, щоб американці бомбили Братиславу. Та нараз посипалися бомби на “Динамітку”, яка була дуже близько нас і зчинилося пекло. Вся братія не зчулася, як опинилася в пивниці. Якийсь час весь будинок дрижав від вибухів, на наступний раз відважних вже не було…».

Зв’язковим чи ад’ютантом М.Лебедя був Славко (О.П. – Ярослав Федик (1916-1981 – головний зв’язків Проводу ОУН (р)). Але раз кудись він виїхав і через тиждень я сповняв ту ролю, що я вважав за велику почесть. Для мене М.Лебедь був ще з часів процесу Пєрацького, а потім як провідник ОУН — Рубан леґендарною постаттю. Перший день я провів з трепетом, бо він мав репутацію “твердого” і вимогливого провідника, якого поведінка і зовнішність не була дуже притягаюча. Та в ближчім контакті показалося, що він аж ніяк не був страшний, навпаки, мав почуття гумору і виказував зацікавлення людьми, з якими він працював. І хоч він не посідав надзвичайної харизми, не був пориваючим бесідником чи глибоким інтелектуалістом, зате, наскільки я знаю, то він вмів організовувати роботу і завжди окружувався розумними людьми і давав їм змогу себе виявити в роботі.

…І так на відносно довший час Братислава була осідком ЗП УГВР. Деякі члени групи дістали відрядження до інших осередків, де були скупчення українців. У ту пізню годину нацистська Німеччина змінила дещо політику до народів Східньої Европи, було пожвавлення Власівського руху, а також появилася нова українська політика. ЗП УГВР побачило можливість добитися звільнення членів ОУН, які сиділи в німецьких концентраційних таборах. Багато часу і зусилля та матеріяльних ресурсів було витрачено, щоб подати їм матеріяльну допомогу. Відбувалися поїздки різних представників до Кракова і Берліна. Щоб осягнути ту ціль часом занедбувалися й інші акції, що інколи викликало критику деяких членів групи.

У Відні тоді була майже вся група Охримовича, в якій була і моя сестра. Один із завдань цієї групи, наскільки мені було відомо, було шукати контактів з західніми групами протинімецького резистансу. Як я вже зазначував у вступі, я не міг бути поінформований про всі справи і пляни нашого руху чи нашого представництва з огляду на конспіративний характер роботи і моєї обмеженої функції в ній. Та все таки з особистих спостережень та принагідних інформацій було мені видно, що слабим пунктом нашої визвольної політики були якраз зовнішні зв’язки, а особливо брак контакту з аліянтами. Наскільки мені було відомо, то через якийсь час працювала в Карпатах радіостанція, але на скільки вона інформувала зовнішній світ про існування, мету та розмір нашої визвольної боротьби, про це здається ніхто не міг би з певністю відповісти. Мені невідомо, які спроби нав’язання контактів з Заходом були роблені перед виїздом Закордонного Представництва УГВР. Вправді я чув, що один чоловік їздив в Італію і нав’язав був контакт з італійськими партизанами, але в загальному можна б сказати, що якихось солідних зв’язків не було. А події чимраз більше котилися в тому напрямі, що ті зв’язки ставали конечністю і треба було їх робити за всяку ціну….

Здається, маючи це на увазі, десь з початком листопада мене сконтактовано у Відні з другом Макольондрою (О.П. – Євгеном Стахівим (нар.1918), нинішнім головою Середовища УГВР, що замешкав у Волдвіку (США)), і ми виїхали через Інсбрук у Форальберґ на прослідження швайцарського кордону. Про Макольондру я чув час від часу від членів нашої групи, напівлеґендарні розповіді про його різні поїздки від Донбасу до Італії на подібні, як мої, документи. Виглядало, що в тих ділах він був майстер, а я мав бути його учнем і помічником. Ми засіли у Відні до ваґону першої кляси в повному комфорті. Макольондра (Євген Стахів) був дуже балакучий і приємно було слухати про його різні пригоди. Ми мали зі собою прохарчування і при першій нашій перекусці я завважив, що більше раціонально для мене було ділити наші порції, а не ставити на “спільний стіл”, як це було зроблено перший раз. Бо хоч він при їді весь час говорив, то все зі “стола” так скоро зникло, що я залишився з вражінням з його розповідей, але з голодним шлунком. В Інсбруку ми пішли до ресторану і хоч він пропонував взяти спільну велику яринову салату, то я катеґорично відмовився від одної великої, зате ми замовили дві малі. Нашими контактами у Форальберґу були посол Болюх (О.П. – Василь Болюх (1889-1953) – член ради УНДО, посол до польського сейму) у Гогенемсі і Микола Семанишин у Дорбірні. Спочатку ми стрінулися з послом Болюхом, як теж з його сином і ще кількома студентами з Відня, між ними з моїм будучим кумом Ахілем Хрептовським. Гогенемс був тоді затишним кутком і взагалі не відчувалося там, що континент палає в огні війни. Ми оглянули здалека кордон і договорилися з послом, що він його докладніше прослідить і довідається, де і як його можна перейти. Таке саме завдання дали ми в Борбірні Миколі Семанишину, одначе було видно, що його можливості прослідження є обмежені. Він працював тоді на текстильній фабриці і не мав відповідних документів, щоб їздити у прикордонній полосі…....

Видатний український партіот і спортовець Микола Дейчаківський помер 11 липня 2002 року у Клівленді (США), похований на українському цвинтарі св.Петра і Павла….

Джерело інформації та продовження тутка:

https://maidan.org.ua/2011/12/slidamy-spohadiv-mykoly-dejchakivskoho-pidpilnyka-sportovtsya-patriota/

Автор. Олександр Панченко, адвокат, м.Лохвиця, Полтавська область

8 грудня 1951р. біля с. (Нові) Червища на Волині у бою з московитами загинула Пелагея Герасимчук "Оля" друкарка Ковельського окружного проводу ОУН.

Повстанці УПА-Північ. Праворуч - Пелагея Герасимчук "Оля", машиністка Ковельського округу.

*****

8 грудня 1951 року у бою з військами міністерства державної безпеки СРСР героїчно загинули Андрій Михалевич («Кос»), референт служби безпеки Ковельського окружного проводу ОУН, Клим Тимошик («Роман»), провідник Камінь-Каширського районного проводу ОУН та Пелагея Герасимчук («Оля»), референт Ковельського окружного проводу ОУН. Схрон оточили, зрозумівши, що боротьба марна, упівці підірвали у схроні гранату, але до кінця залишилися вірними Україні.

Джерело.https://m.day.kyiv.ua/uk/news/191015-na-volyni-vshanuvaly-pamyat-voyakiv-upa-yaki-borolysya-z-radyanskoyu-vladoyu-i-cherez-6 та календар УПА на 2021р. Літопис УПА.

За любов до Українських патріотичних пісень отримала кулю. Спогади.

«Ми йшли з поля дівчата, співали пісні, а йшов участковий і голова. Ввечер ми вже йшли, картоплі копали, а малисмо поле далеко. І він (дільничий – авт.) стрілив межи нас, і попав мені в ногу. Просто так собі встрілив, бо ми співали українські пісні. І шо?! Я впала і всьо, а то всьо повтікало… Аж там сусіди вийшли.

То було в суботу, везли мене на фірі цілий день до Львова. Перше до Буська завезли, але побачили, шо ніц з того не буде, і повезли до Львова… Привезли субота, неділя вихідний, нога спухла як колода, дохторів нема, бо «то партизанку привезли…». Аж в понеділок прийшов дохтор, такий дохтор на йму Бог царство небесне дасть, взяли мене і я не знаю скільки ту операцію робили. 

Я з того сну пробудилася, кажу до дохтора: «Чи я маю ногу?», бо така була нога спухла, а він каже: «Маєш, маєш!». І той дохтор так мене пильнував, сам брав мене на перев’язку. Прийшов, поклав мене на тую коляску, привіз коло вікна і каже: «Подивисі на світ Божий!». 

Той дохтор називавсі Антон Макаруха, пам’ятаю його, бо він вмер, а я сі тепер молю за него. І я була в больниці шість неділь, від «Першої Пречистої» до Нового року! А на Новий рік з тими палицями мене привезли додому. То був сорок дев’ятий рік як то ся всьо стало».

Марія Красуляк, 1929 р. н., с. Добрячин Сокальського р-ну Львівської обл.

Джерело інформації локальна історія (сторінка ФБ)

7 грудня 1950р. біля с. Степанівка Калуського р-ну. у бою з московитами загинули Микола Матвіїв "Шелест" референт СБ Жидачівського райпроводу та Матвій Дмитрах "Максим" Жидачівський райпровідник.

Могила борцям за Волю України с. Степанівка.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

7 грудня 1910р. народився Петро Болехівський - Боян Український оперний співак - баритон), композитор, громадський діяч. Член ОУН (1931; псевдо «Прометей»).

Народився 7 грудня 1910 року в с. Біла, нині

Чортківського району Тернопільської області,

Україна (тоді Чортківський повіт,

Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина).

Ще 1928 року стає учасником Української Наддніпрянської капели під керівництвом Олександра Тимченка.

Протягом 1930—1932 років навчався в Стрийському музичному інституті ім. Миколи Лисенка. Керував в тому часі до повітового свята хором «Просвіти» «Сокіл». Закінчив Вищий музичний інститут у Львові (сучасна

Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка (1938 ). Організовував хори, оркестри на Чортківщині. 1939 року дебютував на сцені міланського театру «Ла Скала» (Італія).

Повернувшись на батьківщину, продовжував підпільну діяльність в ОУН ; влітку 1941 за наказом проводу перейшов у Кременецьку округу . В селі Вишгородок (нині

Лановецького району ) організував чоловічий хор «Прометей».

У травні 1943 в Тернополі заарештований гестапо, згодом вивезений до концтабору

Аушвіц ( Німеччина ). В концентраційному таборі перемагав знущання грою в табірному духовому оркестрі — учасниками останнього були ув'язнені музики з найкращих європейських оркестрів.

1946 – 1948 вдосконалював вокальну майстерність у Мюнхенській консерваторії у О. Руснака, стажувався в Мілані у професора В. Гардіні, потім — соліст Мюнхенської опери.

Від 1948 — у Канаді (м. Едмонтон ). 1955 переїхав до США (м. Ґлендейл ), де відкрив студію навчання співу, виступав з концертами. Від початку 1960-х жив у Лос-Анджелесі.

Автор низки пісень, найкращі з яких увійшли до книги «Пісні і спогади бандерівця» (Тернопіль, 1995).

У 1990 році вийшла друком книга-спомин про Аушвіц «В боротьбі за українську державу».

Мигаль Іванна Григорівна - Одна з кращих оперних співачок другої половини ХХ століття.

Народилася 6 липня 1937 року у Львові в родині відомого диригента хорів Григорія Мигаля та Марії Бойко.

Дитячі роки Іванки минули в Буську, де її батьки вчителювали. Мешкала родина на теперішній вулиці Грушевського. Влітку 1940 року майбутня оперна прима Іванка вже була солісткою в дитячому хорі садочка Сестер Служебниць.

1944 року, опинившись з батьками в Німеччині, вона закінчила в таборі переміщених осіб у Ландсхуті початкову школу, а далі пройшла ще й три класи гімназії, У 1949 році родина Мигалів виїхала з Німеччини в Канаду – спершу до Едмонтона, а потім до Тандер Бея в провінції Онтаріо. Саме у тамтешній музичній школі вона почала систематично вивчати музику. Згодом продовжить навчання у Королівській музичній консерваторії в Торонто. Крім того Іванка співає в церковному і шкільному хорах, а згодом виконувала сольові партії в жіночому й мішаному хорах при Товаристві «Просвіта», якими керував її батько.

Перша широка відомість прийшла до Мигаль 1957 року після виступу з популярним того часу ансамблем Леслі Белл Сінгерс на Національній виставці в Торонто. У наступні роки співачка виступає з власними концертами, працює з Стратсфордським театром, виступає на телебаченні та радіо. Багато гастролює, зокрема в Нью-Йорку, Чикаго, Детройті, Філадельфії.

У 1967 році після успішної участі в конкурсі до Метрополітен-опера її зараховують до числа студентів і призначають стипендію Лукреції Борі, як особливо перспективній виконавиці.Дебют Іванки Мигальна сцені Метрополітен-опера відбувся 19 січня 1970 року в опері Моцарта «Чарівна флейта» – вона стала першою слов’янкою на головній сцені Північної Америки. З часом Іванка Мигаль виконає партії у ще 11 операх, зокрема в загальновизнаних шедеврах «Мадам Батерфляй», «Ріголетто», «Фауст» і «Тоска».

Від 1974 року співачка починає співпрацювати із Канадською оперною компанією, однак невдовзі в неї діагностують рак. Уже будучи хворою, у 1978 році Іванка Мигаль записує свій єдиний диск народних пісень, який так і називає – «Українські пісні».

Після тривалої боротьби з хворобою Іванка Мигаль помирає 18 вересня 1983 року у Торонто. Поховали її на цвинтарі св. Патрикія у Тамбер Беї поруч із матір’ю. Через деякий час Григорій Мигаль знайде спосіб передати в Україну останню звістку від доньки – її диск з українськими піснями.

Іменем Іванки Мигаль у Буську названо школу №2 – колишню жіночу гімназію. Там же встановлено меморіальну таблицю, а в місцевому краєзнавчому музеї співачці присвячено одну з експозицій.

Джерело.http://www.kray.org.ua/6532/postati/migal-ivanka-persha-slov-yanka-v-metropoliten-opera/

Олександр Онуфрійович Лушпинський - Архітектор «гуцульської сецесії», художник.

Видатний український архітектор Олександр Онуфрійович Лушпинський народився 11 липня 1878 року в селі Буцнів на Тернопіллі у родині коваля. Освіту здобував у Тернопільсьокій гімназії, по закінчення якої протягом 1898-1904 років навчався на відділі архітектури Цісарсько-королівської політехнічної школи у Львові (нині – «Львівська політехніка»).

Студенту Лушпинському пощастило з викладачами, серед яких, зокрема, був знаменитий Іван Левинський. З видатним майстром Лушпинський працюватиме практично все життя. На фірму Левинського архітектор прийшов у 1904 році, одразу після закінчення студій, і працював на ній до 1919 року. Лушпинський став автором або співавтором проєктів багатьох будівель, споруджених фірмою і які й сьогодні є окрасою українських міст, передусім Львова.

Велика заслуга Лушпинського полягає в його активних пошуках власне українського стилю в архітектурі, на зразок інших національних стилів, що виникали в тогочасній Європі. Стиль будівель Лушпинського з народними елементами прийнято називати «Гуцульською сецесією». Водночас чимало будівель спроектовано архітектором в дусі візантійсько-романських стилізацій.

Олександр Лушпинський був закоханий в українську дерев’яну архітектуру, ґрунтовно її вивчав і зарисовував зразки гуцульських і бойківських будівель. Замальовки дерев’яних церков експонував на першій архітектурній виставці у Львові у 1910 році (нині роботи зберігаються в Національному музеї). 1920 року Лушпинський видав альбом малюнків «Дерев’яні церкви Галичини XVI—XVIII ст.».

У 1930 році року Андрей Шептицький прийняв Лушпинського на посаду реставратора і члена консерваторної комісії греко-католицької митрополії. Восени 1932 року року Лушпинський увійшов до групи авторитетних фахівців, яка за дорученням Митрополичої капітули брала участь у підготовці матеріалів до реставрації Собору святого Юра. Створений у цей період за проектом Лушпинського іконостас у 1937 році з успіхом експонувався у США.

Споруди, спроектовані Лушпинським, і нині є окрасою багатьох міст і сіл Галичини. Багато з них він творив спільно з архітекторами кола Левинського, і не завжди є можливість встановити рівень творчого внеску конкретного архітектора у той чи інший проект.

У більшій чи іншій мірі Олександра Лушпинського можна вважати творцем Народного Дому в Копичинцях (тернопільська область), у фасаді якого застосовано сецесійно загострені романо-візантійські стилізації; знаменитого будинку кредитного товариства «Дністер» у Львові; санаторія Казимира Солецького по вулиці Личаківській (нині у ньому розміщений госпіталь прикордонних військ), низки розкішних віл, у тім числі й будинку, зведеному для Івана Труша.

У творчому здобутку Олександра Лушпинського також яскраві об’єкти сакральної архітектури, зокрема вражаючі храми в Оброшиному та Борині, дзвіниця Вознесенської церкви у Винниках, будинок монастиря в Івано-Франківську.

Як художник Лушпинський, окрім замальовок дерев’яних храмів, також створив проект відзнаки «Хрести УСС», а як скульптор є автором пам’ятник Маркіянові Шашкевичу в його рідному селі Підлиссі та низки надгробних пам’ятників на Личакові, у тому числі й своєму вчителеві Івану Левинському.

У 1911 році у селі Бурдяківцях на Борщівщині Лушпинський спроектував перший пам’ятник Шевченкові на Тернопільщині, а через 2 роки уже брав участь у створенні пам’ятника Кобзареві у Винниках.

Останні чотири роки свого життя митець, який так і не влаштував особистого життя й ніколи не був одружений, боровся з важкою недугою. Помер Олександр Лушпинський 20 листопада 1943 року. Його могилу на Личаківському цвинтарі у Львові на довгий час було забуто і лише у 2004 році знову ідентифіковано, після чого на ній встановили пам’ятну плиту. Іменем Лушпинського у Львові названо вулицю.

Джерело.http://www.kray.org.ua/15753/postati/lushpinskiy-oleksandr-arhitektor-gutsulskoyi-setsesiyi/

Іван Іванович Левинський — Український архітектор, педагог, підприємець, громадський діяч. Будівничий модерного Львова.

Іван Левинський народився 6 липня 1851 року у Долині родині директора народної школи Івана та його дружини – німкені Йозефи з Гаузерів.

Після смерті батька, у 1859 році, родина потрапила у матеріальну скруту і Йозефа з дітьми переїжджає до Стрия, де знайшла місце праці. У Стрию Іван Левинський закінчує чотири класи початкової школи. На подальше навчання не було коштів, тому він був змушений заробляти їх самостійно – допомагав дякові співати у церкві.

Згодом за підтримки старшого брата Іван отримав можливість переїхати до Львова і закінчити реальну школу. У 1868 році вступив на будівельний відділ Львівської технічної академії, по закінченні якої залишився займатися наукою. З 1901 року Левинський – Львівської політехнічної школи, а з 1909 – професор Львівської політехніки.

Сучасний Львів не можливо уявити буз споруд Івана Левинського, який творив у стилі українського модерну, привносячи у нього і так званий закопанський стиль і елементи гуцульських архітектурних традицій. Львів Левинського – це десятки будинків, зокрема, на вулицях Чупринки, Коцюбинського, Лисенка, Бандери, Шота Руставелів, на проспектах Шевченка та Свободи, на площі Григоренка. Окрасою вулиці Руської є споруда, збудована для товариства «Дністер» (нині там міститься поліклініка). Левинському своїм сучасним виглядом завдячує і готель «Жорж».

Окрім світської архітектури, Левинський також проектує сакральні об’єкти, найвідоміші з яких – храм у гуцульському стилі в Києві та церква Архистратига Михаїла у Підберізцях.

Головним і улюбленим дітищем будівничого була його знаменита фабрика. У 1885 році він, здобувши невеликі фінансові засоби за проектування та будівництво, на спілку зі ще одним геніальним архітектором Юліаном Захаревичем купує землі на Кастелівці, яка в той час була околицею Львова. У районі сучасної вулиці Генерала Чупринки, 58 він спершу організовує магазин будівельних матеріалів, а невдовзі починає створення власного виробництва, засновує фабрику кераміки.

Фабрику кахлевих печей на Генерала Чупринки Левинський розпочав будувати у 1888 році, скориставшись підтримкою того ж Захаревича та своїх чеських партнерів. Спочатку це була невелика двоповерхова споруда з устаткуванням та піччю до випалювання кахель, посуду, будівельних оздоб, на якій працювало лише 5 чоловік. У 1894 р. на фабриці працювало вже 25 осіб. А вже на початку ХХ століття фабрика Левинського стає однією з найбільших на Галичині і суттєво збільшує обсяги та види діяльності. Фірма Левинського буре участь у земляних, мулярських і бетонувальних роботах при спорудженні Львівської опери, бере участь у побудові Залізничного вокзалу.

Іван Левинський важко пережив поразку ЗУНР. Тим більше, що польські шовіністичні кола фактично влаштували йому обструкцію. Помер будівничий 4 липня 1919 року у Львові. Згідно із заповітом, понад третину його майна перейшло до українського товариства «Праця». Решту було порівно розділено між сином Степаном і донькою Марією. Поховали Івана Левинського на Личакові. Невдовзі по його смерті збанкрутувала і його фабрика.

У Львові на честь будівничого названу одну з вулиць.

Джерело.http://www.kray.org.ua/1043/postati/ivan-levinskiy-budivnichiy-modernog/

5 грудня 1951р. у бою з московитами біля с. Топільське (Рожнятівський р-н.) загинула Ольга Яцків "Тетяна" дружина провідника "Дениса".

Околиці села Топільське автор фото: Юля Баричка.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2021р.