28 серпня 1921р. у Києві московити розстріляли Григорія Чупринку та Івана Андруха (Авраменка) Українських військово-політичних діячів.

        "Чупринка"  41 рік      "Андрух" 29 років

Григорій Чупринка народився у сім'ї козаків (представників козачого стану) містечка Гоголів Остерського повіту Чернігівської губернії (тепер Київщина), нащадок старовинних козацько-християнських родів регіону (сучасна Броварщина), представники яких жили тут щонайменше з часів Хмельниччини. У той час ці землі входили до складу Переяславського і Київського полків, одних з найдавніших полків Гетьманщини.

Навчався в Гоголівській народній школі, в

Київській та Лубенській гімназіях.

Був ув'язнений за участь у революції 1905р.

З 1910р. постійно жив у Києві.

За перевороту 1917р. був козаком у

полку Хмельницького. У 1919 році керував повстанням проти більшовиків на Чернігівщині.

Був співробітником «Української Хати».

23 червня 1921р. заарештований київським губернським ЧК, 28 серпня 1921р. засуджений до найвищої міри покарання — розстрілу. Розстріляний разом з Іваном Андрухом як члени київського Всеукраїнського центрального повстанського комітету.

У 1996 році реабілітований рішенням Київської обласної прокуратури.

Творча діяльність: Чупринка автор збірок лірики: «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган» (1910). «Сон-трава», «Білий гарт» (1911), «Контрасти» (1912), поеми «Лицар-Сам» (1913).

******************

Іван Антонович Андрух (Авраменко) народився у селі Болестрашичі біля

Перемишля. У 1916р. екстерном закінчив Перемиську гімназію. Навчався у

Львівському університеті. Один з активних організаторів «Січей» у Галичині.

На початку Першої світової війни був покликаний до австро-угорської армії, вступив до складу Легіону Українських Січових Стрільців . За бойові заслуги був підвищений до рангу підхорунжого Легіону УСС. На початку вересня 1916р. у битві на горі Лисоні (неподалік від Бережан) потрапив до російського полону і був переправлений у концтабір для військовополонених Дубовка під Царициним (нині — Волгоград ).

13 січня 1918р. разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, де став одним зі старшин Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців у військах Центральної Ради. 

З 1 березня 1918р. командир сотні 1-го куреня 4-го (1-го) Січового полку.

З травня 1918 року служив у бомбометній сотні 2-го Запорізького полку Армії Української Держави, у подальшому — командир 3-ї кулеметної сотні цього полку.

Наприкінці вересня 1918р., після дозволу

гетьмана Павла Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців Армії Української Держави, на чолі своєї сотні виїхав до Білої Церкви, місця формування загону. З кінця листопада 1918 року командував куренем 1-го полку Січових стрільців військ Директорії. 

З середини липня 1919 року і до розформування Корпусу Січових стрільців ( 6 грудня 1919р.) командир 28-го (1-го) полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. 

23 листопада 1919 в Любарі гайдамацька бригада отамана О. Волоха роззброїла 1-й полк Січових стрільців й заарештувала його командира Андруха. У боях з червоними був важко поранений.

Співзасновник УВО.

Після розпуску Корпусу Січових стрільців перебував у таборах інтернованих українських вояків, звідки переїхав у Чехо-Словаччину до сформованої з вояків УГА Української бригади, у місто Німецьке Яблонне. В еміграції провадив організаційну роботу серед колишніх українських старшин. 

У липні 1920р. став співзасновником

Української військової організації (УВО). 

У 1920—1921рр. крайовий комендант Української Військової Організації на Східних Українських Землях (СУЗ).

Очолював робітничу сотню на Закарпатті. У

1921 році легально повернувся у Радянську Україну з метою розгортання підпільної боротьби проти більшовиків. Був схоплений

ЧК у справі Київського Повстанчого центру.

28 серпня 1921 року засуджений до розстрілу. Розстріляний.

Реабілітований 29 липня 1996 року.

28 серпня 1945р. бій ОУН з московитами у с. Романівка Великобірківського району Тернопільської області у бою загинув воїн Теодор Плавуцький (20 років).

околоці с. Романівка.

Плавуцький Теодор, «Зелений», стрілець УПА. Народився 1925 р. в с. Романівка, Великоборківського р-ну. Закінчив 4 кляси народної школи. За німецької окупації його було забрано до СС дивізії «Галичина», звідки здезертирував і перейшов до УПА. 

Джерело

https://teren.in.ua/

Та літопис УПА

28 серпня 1920р. біля с.Комарівка Монастириського району відбулися бої Армії УНР з московитами.

Околиці села Нижнів

Вояки Кінної штабової сотні 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії найкращим чином проявили себе у бою з москалями. За результатами запеклої рубанини українці лишили в полі 18-ть ворожих трупів. Втрати уенерівців становили: двоє вбитих та четверо ранених. Вбиті: козак Андрій Марчак і Єрмолаєв. Ранені: хорунжі Василь Кривла, Тихін Хилюк, Кость Пашкевич і сотник Віроцький. Опір штабової кінної сотні був настільки потужним, що того спекотного дня москалі так і не змогли форсувати Дністер в районі Комарівки. Козаки перенесли поранених через річку. Зупинились у місті Нижнів (тепер село Тлумацького району Івано-Франківської області).

Джерело

https://teren.in.ua/

Спогади: Головний хрест з купола стягнули бульдозерами (автор: Козій Нестор).

Давня греко-католицька церква у Башні Долішній, що існувала до 1904 р.

******

На західних етнічних землях в межах Любачівщини українці здавен-давен будували святині, як найважливіші осередки духовного та національного життя. При храмах священики засновували парохіяльні школи, як єдині освітні заклади селян у давніх часах, і були натхненниками створення громадських організацій.

Найдавніші церкви у краї, значну частину якого займали лісові простори, споруджували з дерева місцеві майстри-будівельники. Святині були переважно тридільні однонавові з куполами й дахами, покритими ґонтами. За часів панщини і чужинецької підлеглості тільки на такі матеріали спромоглись українські християни. Десь на початку XIX от. почали з'являтися муровані храми, для зведення яких використовували цеглу з місцевих цеголень, а дахи і бані покривали оцинкованою бляхою. Церкви мали форму хреста, були набагато вищі від дерев'яних та оздобні архітектурні елементи на зовнішніх стінах. Біля церков споруджували дзвіниці, у яких було по три – п'ять дзвонів, що лунали на всю околицю.

Наші святині вражали внутрішньою красою й багатством устаткування. Вівтарі з кивотами, іконостаси, тетраподи, амвони були оздоблені різьбами ручної роботи. З церковного спорядження відомі величні світильники-«павуки», декоративні ліхтарі, підсвічники, хрести, кадила та старовинні книги. Літургійний посуд складали дароносиці, чаші та ложечки, вироблені з золота й срібла. Натхнення до молитви збуджували у вірних, особливо в молоді й дітей, образи та ікони на стінах храмів, прибрані вишиваними рушниками, хоругви й феретрони – образи для ношення.

Однак, найбільшим багатством у храмах для наших дідів, батьків і нас була Божа благодать і християнська духовність, яку проповідували священики у скрутних умовах підневільних часів.

І нагло з волі безбожних правителів-чужинців ми були позбавлені цих духовних та культурних скарбів. А як розпорядилися ними нові власники наших споконвічних земель?

Багато дерев'яних церков згоріло внаслідок воєн та розібрано з метою знищення українського народу. У Белзці на місці церкви з 1755 року була поставлена у 1838 році церква св. Василія з Липська, а після 1947 року її знищено. Дев'ятирську церковцю, зведену в 1838 році, совєтські вояки зруйнували, залишилась лише мурована огорожа, а біля неї хрест з місії 1927 року. В Любичі-Князі храм св. Параскеви (1785) розібрано у 1988 році. Уціліла дзвіниця, перенесена туди з Тенетиськ.

У Мостах Малих у 1944 році спалено церкву Покрова Пречистої Діви Марії (1917). Також згоріла церква в Опаці. Не збереглася і дерев'яна церковка, збудована 1728 року у Плазові, у якій був мистецький іконостас. У Монастирі біля Верхрати ще після війни існувала церква Покрова ПДМ з 1680 року, та після депортації українців з неї зірвали дах, і приблизно 1951 року – спалили. Чудотворну ікону 1810 р., що вціліла, перенесено до Крехова. Зруйновано дерев'яну церкву Непорочного зачаття Діви Марії у Борхові (1693) разом з дзвіницею, на великому дзвоні якої був напис про жертводавця Юрка Жируху.

Чудом вдалось врятувати небагато дерев'яних святинь. Церква св. Миколая у Гребенному (1697) у 1797 році була перебудована, а в 1832 і 1959 роках відновлена. Це цінна пам'ятка з іконостасом ХVІІ-ХVІІІ ст. Поруч збереглася дзвіниця XVIII ст., на якій є дзвін, встановлений на честь 1000-ліття прийняття християнства на Русі, і на цвинтарі хрест, присвячений цій даті. Церква у Жукові (1767) з настінними розписами була перекрита бляхою та поновлена у 1867-1868 роках. У Волі Великий збереглася церква Успення Матері Божої та дзвіниця з 1755 року, тепер опущені, але огороджені муром заввишки 1 м, а в Старому Люблинці – церква, збудована в 1927 році.

Радруж славиться чудовою старовинною церквою ім. св. Параскеви, побудованою з модрини у 1669 році. Походить вона ймовірно ще з 1583 року, бо під час її консервації у 1963-1965 рр. під підвалиною знайдено 8 шелягів Яна Казимира 1665 року. У 1648 році дерев'яні стіни були оздоблені цінними настінними розписами, які збереглись до тепер. Іконостас з неї відвезено на склад до Ланцута, а одну з ікон – до Любачівського музею. Збереглася кам'яна огорожа під ґонтовим дашком з брамою й фірткою. Є там і оригінальна дзвіниця стовпової конструкції з низьким входом та дяківка з XVII ст.. Цей церковний ансамбль був відреставрований у 1963-1965 рр. і відремонтований у 2000 році. Служить як музейна пам'ятка.

До сьогодні існують дерев'яні церкви цікавої архітектури: з пруською конструкцією стін у Великих Очах та з подвійною хоровою галереєю в Мицеві. У Вільці Змієвиській стоїть дерев'яна церква з XVIII ст., яка перебудована протягом 1894-1896 рр., а недавно відновлена.

Частково розібрана, але ще існує дерев'яна церква (1876) у Змієвиськах.

До Лукавецької дерев'яної церковки св. Дмитрія (1701) добудували у 1923 році деякі прибудови. Після депортації українців залишилась пусткою і була перетворена на склад міндобрив, а в 1987 році під час пожежі згоріла її більша частина. Хоч у 1990-1994 рр. її відбудували, сьогодні вона пустує і лише служить туристичним об'єктом.

Посередині Горайця збереглася церква, датована 1764 роком, згідно з дослідженнями має найдавнішу будову з 1586 року. Була добудована 1835 та 1903 років. Має давнє устаткування, вівтар, ікони та свічник, а також цінні розписи поліхромією, яку в 1997 році знято зі стін і піддано консервації. Є при церкві дзвіниця (1863), перенесена у 1994 р. з Майдану Сінявського.

У Дахнові є дерев'яна церква Воздвиження Чесного Хреста з першої половини XVIII ст., грунтовно розбудована в XIX і XX ст., та дзвіниця з XVIII ст., а також дерев'яний хрест, поставлений на честь 950-ліття прийняття християнства на Русі. До 1975 року храм використовувався як костел.

У центрі Улазова стоїть дерев'яна церква, збудована у 1835 році, що вціліла під час пожежі в 1986 році, потім була відреставрована, багато років служила як костел. Поруч біля неї є дерев'яна дзвіниця з XIX ст. і дерев'яний хрест з каменем без таблиці.

По-варварськи зруйновано кілька храмів з цегли. У Гуті Рожанецькій залишилися лише руїни церкви (1836). знищеної у 1943 році. Не існує більше церкви св. Дмитрія, збудованої в 1754 році в Тенетиськах, церкви св. Параскеви (1806) у Любичі-Князі. церкви св. Параскеви у Старому Брусні та церкви св. Параскеви (1836) у Старій-Гуті.

Як жорстоко нищили польські шовіністи греко-католицькі храми, свідчать величні церкви Пресвятої Богородиці у Башні Долішній, історію якої розповів Дмитро Ханас («Наш край Любачівщина», вип. 4). Храм цей звели близько 1880 року за пожертву парохіян. Дах був покритий бляхою. Всередині стояв іконостас та два бічні вівтарі Ісуса Христа та Пречистої Діви Марії. У верхній частині довкола були хори, освічувало приміщення п'ять світильників. У 1932 році церкву обладнали електричним освітленням. При ній була мурована дзвіниця з п'ятьма дзвонами. У 1955 році варвари розібрали її, поламали й викинули частину іконостасу, а ікони, образи, вивозили до лісу й палили. Головний хрест з купола стягнули бульдозерами з допомогою линви, порізали й продали як брухт. З цегли збудували «Дом Людови», підлогу використали на обійстях. Найбільшого дзвона, захованого у землі, відкопали, розбили й віддали на брухт.

Доведені до аварійного стану, адже після війни переважно використовувалися для складів, обдерті та покинуті вірними по неволі, потребують реставрації муровані церкви: Пречистої Діви Марії (1899) у Крупці, дільниці Нароля, св. Дмитрія (1904) у Старому Дикові, Успення Пречистої Богородиці (1936) у Плазові. Занедбані приміщення церкви Покрова Пречистої Богородиці (1913) в Старих Олешичах з оригінальними настінними розписами митця Івана Калини та церкви св. Онуфрія (1806) у місті Олешичі, відбудованої 1936 року, упорядковані вихідцями з цих поселень у 2006 році, очікують ґрунтовного відновлення.

Церква Старого Дикова від 2007 року стала пам'яткою, відомою у світовому кіно: тут було знято кінострічку польського режисера Анджея Вайди про Катинь.

Церква св. Юрія (1900) в місті Чесанові стоїть понівечена. Крізь вибиті вікна видніються мистецькі настінні образи, які в 1935-1937 рр. створив славної пам'яті маляр і різьбяр італійської школи Григорій Кузневич з Старого Брусна.

Побудована у 1870 році на кордоні між Коровицею Голодівською і Коровицею Самою у візантійському стилі церква св. Архангела Михаїла, відновлена і добудована у 1936 році. Вона містила образи св. Михаїла та св. мученика Йосафата Кунцевича. Після очищення приміщення від добрив з церкви викинули вівтар, повідривали підлогу, повибивати вікна, довели її до стану руїни.

Низка церков, переважно мурованих, найкраще збережених після війни та депортації українців, була перетворена на костели. До таких належить церква у Горинці (1818) з дзвіницею брамного типу, перебудована у 1984 році, дерев'яна церква св. Миколи Чудотворця (1931) у Радружі, церква св. Параскеви (1910) у Корнях, дерев'яна церква (1799) з дзвіницею (1920) у Лівчі, збудований за проектом архітектора Василя Нагірного храм св. Юрія (1910) у Верхраті, який нагадує базиліку св. Петра в Римі, відновлений 1980 року та церква св. Димитрія у Щуткові.

Римо-католики зужитковують тепер муровані церкви у Волі Олешицькій, в Щуткові (1904), у Люблинці Новому (1908), в Новому Селі (1907) та дерев'яні церковки у Хотилюбі (1888), у Хлоп'ятині, в Довжневі та в Німстові (1910-1912).

Ще з 1761 року у Махнові існувала дерев'яна церква, що згоріла під час пожежі 1892 року. Муровану церкву, збудовану до 1904 року за проектом Василя Нагірного, розмалював майстер-самоук Сідорський. Збереглися у вівтарній частині ікони святих Володимира, Ольги, Кирила та Мефодія. Після воєн майно церкви пограбовано й знищено. У 2004 році храм був відновлений і діє як костел Різдва Пресвятої Богородиці.

Подекуди українські святині, яких немало знищили поляки, засоромившись за скоєне, відновлює польська влада. Церква св. Миколая в Селиськах була збудована у 1901 році коштом П. Сап'єги. Має іконостас ХVІІ-ХVІІІ ст. та дзвіницю з 1830 року і була відреставрована за ініціативою Суспільної Комісії Охорони Пам'яток Церковного Мистецтва. Завдяки клопотанням цієї ж комісії у 1999 році відреставровано церкву св. Параскеви (1713) у Новому Брусні, розбудовану у 1906 році. Іконостас для неї малював і різьбив талановитий митець Григорій Кузневич.

Церква в Любачеві правдоподібно існувала вже у 1330 році. На місці попередньої дерев'яної церкви у 1883 році була збудована церква св. Миколая за проектом Василя Нагірного у візантійському стилі під впливом неокласицизму.

Настінна поліхромія змальована ймовірно Антоном Яблоновським у XIX ст. Колись тут був гарний іконостас з XVII ст. майстра Івана Рутковича, згодом перенесений до катедрального собору в Перемишлі. Неподалік є кам'яна дзвіниця з XIX ст. та плебанія з 1900 року. До 70-х рр. XX ст. святиня була зачинена. З 1994 року в ній знову відправляються Служби Божі о. Іваном Тарапацьким для греко-католиків.

Греко-католицькі літургії служать також у церквах Верхрати, Гребенного та Пріся.

Наведені факти засвідчують, що 25 відсотків церков на теренах Любачівщини зруйнувано, 18 – занедбано й поступово занепадає, і 57 – вціліло. Отже, щоб перешкодити деградації храмів і зберегти нашу духовну спадщину на рідних землях, маємо всіма законними способами добиватися відновлення та охорони цих будівель з боку відповідних органів польської держави. Товариства «Любачівщина» та «Холмщина» повинні організувати рейди з метою впорядкування приміщень занехаяних церков і цвинтарів. 

Джерело. Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор.

https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-history/

27 серпня 1915р. у бою з московитами загинув Іван Балюк - Український поет, публіцист, громадський діяч, чотар Легіону УСС.

27 серпня 1915р. в с.Завалів Підгаєцького району у бою з москалями загинув Український поет, публіцист, громадський діяч, чотар Легіону УСС Іван Балюк. 

Уродженець с.Трибухівці Бучацького району. Пройшов з УСС шлях від Карпат до Дністра і Золотої Липи. Нагороджений 25 квітня 1915 р. австрійською срібною медаллю. Брав участь у виданні стрілецького журналу «Шляхи».

*******

Згадуючи про публіцистів та мислителів з кола стрілецтва відомий стрілецький старшина та громадський діяч Осип Думін писав:

"Єдиний чет. І.Балюк присвячував цим питанням більшу увагу, й тільки його думки ширяли понад морем буденщини. В нього була вдача провідника й письменника. Він мав – як свідчить його близький товариш М.Заклинський – "усі дані на суспільного діяча й команданта". На жаль, Балюка вже 1915 р. між живими не стало".

Джерело сайт teren

*********

Народився 15 березня 1894 року в с.

Трибухівці, нині Бучацький район

Тернопільська область, Україна. У 1913 році закінчив VIІb клас Бучацької державної гімназії, в 1914р. навчання у закладі, де був головою таємного драгоманівського гуртка в 1912—1914 роках. 

Учасник національного молодіжного руху, член повітового проводу філій «Просвіти» , «Січі». 

У липні 1913р. надіслав Володимирові Гнатюку власні записи народних пісень, коломийок, збірник гаївок, зібраних у рідних Трибухівцях і в Джурині (нині Чортківського району).

10 серпня 1914 р. добровольцем вступив до Легіону УСС, мав звання вістуна, четаря. Пройшов з УСС шлях від Карпат до Дністра і

Золотої Липи. Нагороджений 25 квітня 1915 р. австрійською срібною медаллю.

Брав участь у виданні стрілецького журналу «Шляхи». Листувався із СВУ, разом із

Василем Бобинським, Романом Купчинським, Володимиром Кучабським, Іваном Іванцем і Левом Ґецем випускав стрілецькі рукописні часописи.

              Могила І.Балюка в с. Завалів. 

Його праці:

«Стрілецький Календар-Альманах Пресової Кватири У. С. В. в полі на звичайний рік 1917» (Львів , 1917) опублікував шість віршів Івана Балюка, об'єднаних назвою «Скошений цвіт», його спогади «Під Галичем», «Листи з поля» до Степана-Юрія Масляка (сина

Володимира Масляка ), також біографічну довідку про нього, вмістив спомини друзів.

Джерело Вікіпедія.

26 серпня 1946р. біля с. Дарахів Струсівского району у бою з московитами загинули 10 бійців УПА.

Село Дарахів та околиці

(Тепер с. Дарахів Теребовлянський р-н.)

Серед вбитих – «Карась»-«Андрій», струсівський районний провідник ОУН Бойко Є.С., замісник районного провідника ОУН Нечесний Є.М., кущевий провідник ОУН Юргаєв С.Ф. та Стир М.

Джерело

https://teren.in.ua/2019/08/26/v-istoriyi-30/

Ганна Когут-Герасимович (зліва), 1889 р.н., із с. Терпилівки на Тернопільщині, дочка священика, випускниця філологічного факультету Празького університету, громадсько-політична діячка, багаторічний в’язень московських концтаборів; Стефанія Солтис-Штикало, 1915 р.н., із м. Судової Вишні, випускниця вчительської семінарії, громадсько-політична діячка, заарештована у 1946 р., повернулась в Україну 1957р.

Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993р.

http://www.vox-populi.com.ua

Євгенія Гринюк (Каплич), «Ластівка», 1925 р.н., із м. Косова, член ОУН (1943), районний провідник ОУН Косівщини, у жовтні 1945 р. заарештована, засуджена на 20 років каторги, яку відбувала у Норильських таборах.

Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993р.

http://www.vox-populi.com.ua/

Пам'яти боєвика. 25 серпня 1941р. від туберкульозу помер (за інш. даними отруєний) Володимир Робітницький - "Левко", крайовий провідник Півн-Захід. Українських Земель.

Володимир Робітницький.

*****

Безупинна праця серед братів поліщуків та волиняків, щоб їх освідомити — це зміст передчасно перерваного житія того невтомного юнака-боєвика.

Вже гімназистом вступає в ряди Організації Українських Націоналістів, щоб словом і ділом служити своїй Батьківщині. В роках 1930-38, як провідник ОУН на Волинськім Поліссі (в Костопільщині й Сарненщині) організує по селах сітку ОУН, переводить ідеологічні вишколи членів, поширює між українським населенням легальне й нелегальне друковане українське слово та виступає зі своїми друзями в 1934 р. до запеклої боротьби з комуністичними агентами. Боротьба була затяжна й дуже завзята. Але він не лякався ніяких трудів, ніяких перепон, ані небезпек.

Попавши в 1938 р. в руки поліції, виказав підчас слідства, що він є однаково невтомним організатором, як і незломним боєвиком.

По виході з тюрми з розвалом Польщі вертається в рідні сторони і продовжує працю. Продовжує ще запеклішу тепер боротьбу з большевизмом, боротьбу з московським червоним наїзником на життя і смерть.

Організував, вишколював, боровся. Був 22 рази в бою з москалями-чекістами. Був ранений. Розстріляли в тюрмі майже всю його сім'ю. Гонили за ним тічнею. А він стояв твердо на сторожі творення української організованої сили та підготови зриву.

По відступі большевиків переводить організацію в життя — на Волині і Поліссі. Та нещадна смерть перервала буйний лет; в дні 25 серпня ц. р. помер Володимир Робітницький у лічничці, виснажений працею, підпіллям, боротьбою.

Тисячі друзів відпровадили 28 серпня його, на місце вічного спочинку на Янівському цвинтарі. Домовинну вкрито червоно-чорним прапором ОУН, а на могилі зложено 86 вінків від Провідника ОУН, членства ОУН та українських організацій Львова і краю. Прощальне слово виголосили представники: Проводу ОУН, громадянства, молоді та відчитано наказ Краєвого Провідника ОУН.

Похорон Робітницького, що пройшов вулицями Львова, робив надзвичайне вражіння. Маса красних вінків, що їх несли одягнені в чудові національні одяги дівчата, і бездоганний лад, заставляли прохожих ставати та дивитись, як ховають одного з тих, які "все віддали, що тільки могли" за справу національного визволення.

[Львівські вісті]

30.08.1941

https://zbruc.eu

26 серпня 1946р. в бою з московитами загинув хорунжий УПА Юрій Сенів «Костенко». Лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги.

26 серпня 1946 року в бою біля с.Цигани Борщівського району загинув хорунжий УПА військовий референт Проскурівського надрайону Юрій Сенів («Костенко»). Лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги 2-го класу та Бронзового Хреста Бойової Заслуги (посмертно).

Джерело

https://teren.in.ua/

Катерина Гоянюк, «Соня» (1929-1947), із с. Спаса на Івано-Франківщині, випускниця Коломийської гімназії, секретар-друкарка Коломийського надрайонного проводу ОУН, щоб не потрапити у руки ворога, застрілилася.

Джерело.

http://www.vox-populi.com.ua

Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993

Богдана-Марія Світлик (Литвиненко), «Доля», «Ясна», «Світла», «Марійка Дмитренко», (1918 – 1948) із м. Перемишля, член ОУН (1941), працівниця Головного осередку пропаганди та інформаційної служби ОУН, письменниця, героїчно загинула у бою із спецвідділом МГБ біля гори Магури на Сколівщині.

29 грудня 1948-го Богдана Світлик-Литвинко загинула у бою з НКВДистами, коли ті оточили групу працівників Осередку Української Головної Визвольної Ради біля села Либохори. Аби не потрапити до ворога живою, Богдана Світлик останню кулю приберегла для себе.

Жителька села Либохори Анна Пороховник розповідала про те, що «… вночі з 28 на 29 грудня 1948 року енкаведисти привезли до села вбиту жінку, яку кинули в сніг біля сільради, де чергувала очевидиця. Їй наказали подивитися на вбиту, чи не знає її. Зі зворушенням дивилася на гарне лице і довге русяве волосся вбитої жінки, якої не знала. Повернувшись додому, через 2-3 години оповідачка бачила велику групу енкаведистів, які везли цю вбиту жінку, лише в одній сорочці, перекинуту через спину коня, догори обличчям, в сторону урочища «Буковинки».

Досі невідоме її місце поховання. Існує лише символічна могила Богдани Світлик біля Либохорів.

Джерело.

https://armyinform.com.ua/

Українські патріотки: Ярослава Дирда (зліва), 1930 р.н., із с. Залукви на Івано-Франківщині, вчителька, член ОУН, арештована 1950р., засуджена на 25 років ув’язнення, сиділа у Воркуті; Марія Скрентович, учениця Торговельної школи в Івано-Франківську, член ОУН, багаторічний в’язень московських концтаборів.

Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993р.

Джерело.

http://www.vox-populi.com.ua/

Євгенія Зварич, «Мурашка» (1924 – 1944), член ОУН (1941), учителька, голова надрайонного УЧХ, загинула у бою з московськими окупантами в Струсівському лісі на Тернопільщині.

Джерело інформації.

http://www.vox-populi.com.ua/

Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993.

Олена Михнюк, «Вишня», «Зеня» (1926 – 1950) із с. Рожнева на Івано-Франківщині, член ОУН, районна провідниця УЧХ Коломийщини, дружина окружного провідника ОУН «Бориса».

Потрапивши у засідку московитів застрілилася.

Джерело інформації.

Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993.

Сайт.http://www.vox-populi.com.ua/

 

24 серпня 1949р. у бою з московитами загинув Мізерний Мартин-Василь «Валічак», «Рен», «477» сотник та майор УПА (посмертно), командир тактичного відтинка УПА ТВ-26 «Лемко».

Народився в с. Вербів Підгаєцького р-ну Тернопільської області в родині Василя та Анастасії Мізерних. Навчався у Рогатинській українській гімназії ім. Володимира Великого. 

Служив у Польській армії. Політичний в'язень в 1931-34 роках, навчання у Празі. Активний учасник товариства «Просвіта», «Пласту», член ОУН з 1937 р. В 1939 році — командир чоти «Карпатської Січі», учасник боїв в Карпатській Україні. Вояк Українського легіону (Військовий відділ націоналістів) в 1939р. За дорученням ОУН з 1940 був окружним комендантом української поліції в Сяноку.

На початку 1942 р. заарештований гестапо за зв'язок з ОУН, засуджений до смертної кари. 27 липня 1944 втікає з гестапівської тюрми у Кракові.

Після втечі з гестапо, йде до УПА, де отримує звання хорунжого і очолює перший курінь ВО «Сян», сформований в серпні 1944 на пограниччі Лемківщини і Бойківщини. Наприкінці серпня разом із своїм куренем «Рен» відправляється на вишкільний табір в Закарпаття. Керівником тієї школи був сам «Рен», а викладачами були «Лісовий», «Крісовий», «Жайворонок», «Олег» та інші. На початку вересня 1944 р. відбувся тригодинний бій з відступаючим угорським батальйоном (400 осіб) на Ужоцькому перевалі. Внаслідок бою, угорці підняли білий прапор і були повністю роззброєні повстанцями.

Наприкінці вересня 1944 року, Мізерний отримав наказ рухатися в запілля Червоної Армії, уникаючи боїв із нею. 25 вересня курінь «Рена», разом із іншими повстанським підрозділами, рушили на схід в напрямку Станіслава, цей рейд увійшов в історію УПА, під назвою «Карпатський». В ніч з 17 на 18 жовтня 1944 року, курінь «Рена» здійснив напад на станицю НКВС в містечку Перегінську. Під час атаки загинуло двоє повстанців та кілька було поранено, дані про втрати ворога були засекречені. Наприкінці жовтня 1944 року Василь Мізерний отримав наказ повертатися разом зі своїм куренем в Західні Карпати на Лемківщину.

В грудні 1944 року отримує звання поручика. В листопаді 1945 Мізерного призначено командиром ТВ-26 "Лемко". Цей відділ відповідав за південно-східні райони Закерзоння, Перемишльський та Ярославський повіти. На території цього ТВ були два курені, — «Рена» та «Байди» і дві самостійні сотні «Лиса» і «Смирного». До куреня «Рена» входили сотні: «Стяга», «Гриня», «Бродича» і «Біра». До куреня «Байди» входили сотні: «Бурлаки», «Громенка», «Ластівки» і «Крилача». 

В січні 1946 року В. Мізерний отримав звання сотника. Брав участь в організації підстаршинської школи.

Влітку 1947 року в запеклих боях на чолі 3-х сотень пробивається на територію України. Протягом літа 1948 проходить спецвишкіл на

Дрогобиччині . 

У 1949р. за дорученням Головного військового штабу (ГВШ) УПА йде з матеріалами на Захід до ЗП УГВР. 24 серпня у сутичці з москалями біля с. Либохора,

Турківського району був важко поранений і щоб не здатися у полон застрелився. 

Підвищений до майора з датою смерті. В 1994р. перепохований в с. Яблунів, Турківського району.

Степан Новицький – командир Холмського УПА (автор: Дем'ян Григорій).

Степан Новицький

******

Внизу джерело розповіді - спогадів: (дивись після тексту на цифру).

Змалку навчений нічого зайвого не повідомляти без потреби іншим, Степан Новицький залишив, після своїх неповних чотирьох десятків років життя, дуже мало конкретної інформації про свою підпільну діяльність навіть у пам'яті рідних сестер Марії, Ольги та вже покійної Омеляни. Зрідка його ім'я зустрічається й на сторінках таких ґрунтовних досліджень Петра Мірчука, як «Нарис історії ОУН. І том» (1968), «Українська Повстанська Армія: 1942-1952» (1953); Лева Шанковського «Українська Повстанча Армія» (надруковано в книзі «Історія Українського війська» (1953), перша частина двотомника «Стрийщина», що ввійшов до серії регіональних збірників «Український архів» (Нью-Йорк, 1990, том 49) та інших.

Друкуючи оці скупі нотатки про талановитого і мужнього борця за волю України, одного з провідних діячів нашого молодіжного націоналістичного руху, а відтак і УВО, ОУН та УПА, сподіваємось, що знайдуться серед читачів люди, які знали його, принаймні, з підпільних кличок «Вадим», «Спец», «Степ», і поділяться своїми спогадами з редакцією видання, чи автором пропонованого матеріалу. Наразі ж, навіть точного місця його героїчної смерті і могили не вдалося встановити. 

Походив Степан Новицький із патріотичної української сім'ї. Народився 12 грудня 1905 року в селі Григорів, тепер Рогатинського району Івано-Франківської області. Його батько Михайло Новицький працював залізничним контролером. Старший брат Степана Микола навчався у Львівській політехніці. Після утворення Української Народної Республіки переїжджає до Києва і гине в славетному бою під Кругами.1 Від 1916 року родина Новицьких проживала в місті Стрию, що було одним з найвизначніших центрів українського визвольного руху 20-50-х років.

Уже з раннього юнацького віку Степан Новицький не тільки виразно усвідомлює своє національне походження, але й обов'язок готуватися до праці для добра і волі України. Його ім'я та прізвище раз по раз зустрічаються в матеріалах про патріотичний рух українського юнацтва.

Народну школу та гімназію закінчив у Стрию. Однак матуру мусів здавати аж у Яворові, бо в Стрию його переслідувала польська окупаційна влада за активну участь в українському націоналістичному русі.

«Мені оповідала Ніна Селезінка, своячка Остапа Нижанківського, рідна дочка його сестри Осипи, – згадує Ольга Новицька, – що він ще дуже молодим хотів вступити до української націоналістичної організації. Вона відмовляла і переконувала його, що він ще дитина, а той таки наполіг і домігся свого, ставши наймолодшим у її групі"2.

С. Новицький з юних років приятелював з такими пізніше визначними діячами визвольного руху, як Степан Бандера, Степан Охримович, Олекса Гасин та інші. Для поборювання шкідливого впливу сов'єтофільства, що почало поширюватися в Галичині, старші гімназисти утворили своє об'єднання, яке рішуче стало на позиції повної державної незалежності та високої національної свідомості. Найкращі представники цієї частини молоді об'єдналися в «Організації вищих кляс українських гімназій». Провідними діячами цього формування поза межами Львова, зокрема, в Стрию були Осип Карачевський, Степан Бандера, Олекса Гасин, Степан Новицький, Дмитро Яців та інші3. Молодь відзначала заборонені польськими окупантами національні свята і річниці, розповсюджувала підпільні листівки, збирала кошти для потреб визвольного руху, бойкотувала офіційні урочистості наїзників, готувалася до вступу на таємний університет у Львові тощо4.

Степан Новицький захоплювався патріотичною працею митрополита Андрея Шептицького, радо спілкувався зі священиком Михайлом Жеплинським, який перед теологією був Січовим Стрільцем.

Відзначався в усьому високими здібностями, за що в колі приятелів здобув прізвисько «Спец», що опісля стало одним із його підпільних псевдо. Справді всебічно готувався до боротьби за незалежність, збагачував водночас і свої знання, і загартовувався фізично. Саме йому випало стати одним із зачинателів українського лещетарського спорту на Стрийщині і Сколівщині.5 Брав участь у різних змаганнях. Послідовність і рідкісна працьовитість, наполегливість і систематичність у всьому, за що лише він не брався, уможливили йому й тут показувати високі результати. Наприклад, у 1935 році в Славському на крайових змаганнях у з'їздовому бігу з гори Ільзи Степан Новицький здобув перше місце.6 Наступного, 1936 року, він також одним з перших досягає фінішу у з'їзді з гори Тростян.7

Лещетарство, однак, не було єдиним видом спорту, яким він займався. Сюди треба додати ще руханку (гімнастику), ситківку (теніс), совги (ковзани)8 та туризм. Майже щороку С. Новицький зі своїми друзями влаштовували багатоденні мандрівки в Карпати і обов'язково на Маківку, гору стрілецької слави.

Кожну таку подорож молодь використовувала не для звичайної-розваги, а з метою національно-освідомлюючої роботи з людьми в містах і селах та й між самими учасниками. Вони старанно впорядковували могили борців за волю України, особливо ж Українських Січових Стрільців і вояків Української Галицької Армії. Завдяки таким ентузіастам кладовище полеглих у 1915 році на Маківці поступово перетворилося у священне місце масового паломництва українців.

З багатьох заходів, проведених на Ключі, Лисоні та інших місцях тут не можна не назвати хоча б одного. Переважно їх здійснювали дуже діяльні загони Стрийського пласту, хоча вони існували, по суті, підпільно, вплив на молодь мали дуже значний. Між активними пластунами, а всіх налічувалось близько 80, були члени УВО, згодом ОУН. Досить згадати Степана Бандеру, Олексу Гасина, Степана Новицького та інших.9 Пластуни влаштовували табори з майже військовою дисципліною. Очолював їх полковник Січових Стрільців і педагог Іван Чмола. Цей талановитий вихователь молоді в 1925 р. пішки прийшов із Яворова на Другу обласну пластову зустріч у Бубнище. У цьому далекому переході взяв участь і Степан Новицький.10 Там же на прямовисній недоступній скалі «Вежа» Роман Шухевич та Іван Сенів вивісили синьо-жовтий прапор, знявши перед тим чужий жовто-чорний австрійський, що його залишили тирольці.11

З Бубнища сотні пластунів вирушили по місцях боїв Січових Стрільців проти московських військ аж на гору Маківку.12 Сюди приходили вони і в наступні роки. Стрийський пластовий загін Червоної Калини взяв під свою постійну опіку стрілецькі могили на цій горі. І завжди С. Новицький був одним з найдіяльніших учасників усіх заходів. На світлині, яку зберіг і опублікував відомий діяч українського зарубіжжя Ярослав Падох, старші пластуни загону Червоної Калини Степан Охримович, Степан Мішкевич, Степан Бандера, Степан Новицький, Михайло Поточняк, Богдан Чехут і Остап Савчинський завзято працюють над упорядкуванням стрілецького цвинтаря на Маківці.13

За свою патріотичну працю С. Новицький уже з молодих років зазнав переслідування з боку польської влади. Його неодноразово ув'язнювали. Кілька разів сидів у польських тюрмах у Стрию і Львові. Для сестри Марійки зробив у в'язниці касетку, гарно оздоблену інкрустацією з соломи і бісеру, ця пам'ятка збереглася14 і свідчить, що С. Новицький міг стати віртуозним майстром народної творчості. Та головною метою свого життя вважав ті заняття, які найбільше були потрібні всій нації для здобуття державної самостійності. їм присвячував і віддав справді весь свій хист і працю.

Представники польської окупаційної влади в Стрию і Львові, очевидно, добре розуміли це. 2 Грудня 1930 року львівський суд присяжних студентові С. Новицькому оголосив вирок. За активну участь у діяльності Української Військової Організації, створення її відділів та вишколювання членів, його засуджено на три роки тюремного ув'язнення. Такі ж вироки того дня винесено його колегам А. Данчевському, Б. Галайчукові, селянинові В. Шведу і гімназійному абсольвентові М. Мельничину.15

В першому томі «Нарису історії Організації Українських Націоналістів» повідомляється про ще одне ув'язнення патріота. Це сталося 30 жовтня 1933 року в Стрию. Тоді польська поліція арештувала студентів С. Новицького, Р. Яремовича, С. Масного та О. Грицака. Ще десять молодих борців схоплено у той час у навколишніх селах.16

Як досвідчений підпільник, С. Новицький ніколи не повідомляв рідним про свої конкретні справи. Сестра Ольга згадує: «Відзначався мовчазністю. Дуже прихильно ставився до рідних, до дружини. Завжди додержував слова. Готовий до самопожертви. Україна для нього була понад усе. Але про свою підпільну працю ніколи й нікому нічогісінько не розповідав».17

Наразі ніяких відомостей не вдалося розшукати про діяльність С. Новицького в останні кілька років перед початком Другої світової війни. Можна лише догадуватися, що вони були періодом неухильного наростання його активності і цілеспрямованих успішних чинів, бо інакше він не користувався б такою довірою і пошаною в Проводі ОУН, про які свідчать пізніші призначення на дуже відповідальні пости у військовому штабі організації, а відтак і в УПА.

Мабуть, під час німецько-польської війни у вересні 1939 року С. Новицький, не роблячи для себе ілюзій з наслідків більшовицького приходу в Галичину, залишив батьківську домівку в Стрию і разом з багатьма іншими патріотами опинився в Кракові. Організаційно-політична праця його і там, практично, ще невідомі. Можливо хіба, що з часом хтось із його найближчих друзів по підпіллю поділиться конкретними згадками чи документальними пам'ятками, якщо вони збереглися.

Безсумнівно, що і в цей час він продовжував працювати над ґрунтовним оволодінням військовою справою, проблемами організації і вишколу українських збройних формувань тощо.

Тоді ж доля звела його із Марією Пекар (8. ІХ. 1913 – 19. IX. 1965), талановитою скульпторкою і художницею, яка від 1937 року працювала в Кракові. 28 травня 1941 р. вони одружилися. Жили дуже бідно. Стриянка Ірина Нарожняк, яка не один раз бачила С. Новицького з дружиною у Кракові перед початком війни Німеччини з СРСР, згадує, що молода жінка навіть дешевенького взуття не мала і ходила до міста в чоловікових мештах. Зрештою, й він сам не мав змоги купити для коханої дружини такої найнеобхіднішою речі.

Після відступу більшовиків подружжя Новицьких переїжджає до Стрия. Марія в 1943-44 роках працює у Львові. То був чи не найплідніший період її творчості18, а Степан увесь у нелегальній роботі ОУН. Небезпека чигає на кожному кроці. Гітлерівці з особливою люттю і запопадливістю виловлюють, катують і страчують бандерівців, виконуючи таємну вказівку керівництва німецької поліції.19 Та невпинно йде формування підпільних бойових груп, проводяться таємні вишкільні збори, готуються кадри для власних збройних сил. Степана Новицького майже ніколи не буває вдома... Він – інспектор і член Карпатського Крайового Військового Штабу ОУН, керує його вишкільним відділом, є одним із близьких співробітників таких провідних діячів збройного підпілля, як Дмитро Грицай (Перебийніс), Роман Шухевич (Тарас Чупринка), Олекса Гасин (Лицар) та інші.20

У січні 1944 року Карпатський Крайовий Військовий Штаб ОУН стає Штабом Воєнної Округи УПА-Захід. Очолив його майор «Вадим».21 Під цим псевдом виступав Степан Новицький. У підпіллі він був відомий, як уже згадувалось, і під псевдами «Степ» та «Спец».

Українським патріотам доводилося вести важку боротьбу не тільки проти гітлерівських та сталінських загарбників. Експансіоністська політика польських шовіністів усіх напрямків, починаючи від профашистів і закінчуючи комуністами, у першій половині 40-х років привела до нечуваних злочинів на споконвічних українських землях. Уже у вересні 1939 року поляки палили українські села в Галичині і по садистськи знищували національно-свідомих людей. Досить згадати село Попелі біля Борислава. Великих масштабів такі злочинні акції набрали в 1942-1945 роках.

Лише від травня 1943 до травня 1944 року, тобто за якихось 12 місяців, польські підпільні військові формації на одній Холмщині знищили 52 українські села.22

Про брутальність і розміри геноциду свідчить доля села Сагринь у Забужжі, в якому спалено 260 господарств і вбито близько 700 дітей, жінок та чоловіків.23

Гарячі голови загарбників почали активізувати подібні дії і на схід від Холмщини, намагаючись оволодіти територією Львівщини і поза нею, надіславши сюди численні озброєні загони Армії Крайової та інших своїх формувань. У війні проти українців вони співпрацювали і з німцями, і з більшовицькими партизанами. З метою розчищення і захоплення «коридору» від Перемишля до Львова командування Армії Крайової підготувало й зосередило в Білгорайських лісах і на Холмщині понад 15 тисяч війська. Зимою 1943-1944 року вони й почали реалізацію задуму з винищування українських сіл.24

Потрібні були термінові заходи для протидії. Головна Команда УПА весною 1944 року створює окремий фронт на відтинку Любачів - Рава-Руська - Грубешів. Його командиром призначено «Спеца» (Степана Новицького).25 

На допомогу місцевим загонам самооборони Командування Холмського Тактичного Відтинку зосереджує значні сили УПА. Перші відділи «Галайда» і «Тигри» прибули сюди у середині березня 1944 року. Великий загін ім. І. Богуна надіслала група «Турів» з Волині, курінь «Сіроманці» перейшов з Карпат. Втікачі з Холмщини сформували свій курінь «Вовки».

Передислокувався в ці терени й курінь під командуванням Наливайка.26 Водночас поповнювалися існуючі і формувалися нові місцеві загони.

У керуванні цими силами чи не найбільше виявився небуденний талант військового організатора і командира С. Новицького. Добре діяв, зокрема, не лише мотоциклетний, кінний і піший зв'язок, але й телефонний. Командування Холмського Тактичного Відтинку мало своїх розвідників навіть у глибокому запіллі ворога. Протягом березня - липня 1944 року курені й сотні УПА провели численні успішні бої проти переважаючих сил Армії Крайової, німців та комуністичних партизанів, перешкодивши таким чином польським експансіоністам здійснити свої маніакальні задуми. Велику кількість українців було врятовано від масового знищення.

Про деякі бойові операції маємо свідчення в історичних джерелах та літературі і є можливість коротко повідомити про них читачеві. Наприклад 9 квітня 1944 року українські повстанці провели наступальну операцію проти головних польських сил у колоніях Посадів і Стинятин на Холмщині. Поляки вислали в бій близько трьохсот вояків. «Завзятий бій тривав від світанку до 16-ї години і закінчився перемогою українських відділів. Ворог втратив понад 100 вбитими. В самому тільки Посадівському лісі нараховано до 70 ворожих трупів, – читаємо в лаконічному звіті, опублікованому в книзі «Українська Повстанська Армія: Бойові дії УПА за 1943-1950 рр. Частина друга». – Число ранених по ворожій стороні велике».27 Українці втратили 4 убитими і 13 раненими.

Через десять днів, 19 квітня того ж року, повстанці провели бій з німецькою військовою частиною. Ворог втратив кільканадцять солдатів убитими і значно більше раненими. Впало й 6 наших повстанців, в тому числі чотовий Кармелюк.28

До терену дій Холмського Тактичного Відтинку УПА належав і тодішній Рава-Руський район. Українським повстанцям часто доводилося раптово виступати на захист своїх краян від польських військових відділів, які чинили жорстокі розправи над невинними людьми. Один із таких терористичних відділів 24 квітня 1944 року, передчуваючи легкий успіх, напав на село Павшиці Любича, але наткнувся на українських повстанців. Втративши 10 посіпаків убитими, поляки втекли.29

Обдароване командування українських сил старалося випереджувати напади ворога. Таким чином, зокрема, вдалося недопустити до здійснення чергової кривавої акції, яку готували польські терористи 14 травня 1944 р. в колоніях Ганачевська й Гонятичі на Грубешівщині.30 Ворожі підрозділи вирішили ще більше укріпити свої позиції в Гонятичах і Гонятчиках, перетворивши їх на сильну базу для проведення каральних акцій. Врахувавши це, відділи УПА вже 16 травня того ж року знищують їх опорні пункти повністю, а самим полякам дають змогу втекти живими без бою.31

Та ворог не вгамовувався. 1-2 червня 1944 року поляки вибираються в похід проти українських сіл на лівому березі річки Буг і чотири населені пункти їм удається захопити та провести в них свої екзекуції. Сили УПА, надіслані для відсічі, були в кілька разів меншими, але завдяки своїй мужності, дисциплінованості і завзяттю, а також, маючи масову підтримку українського населення, вони не лише зупинили дальше просування шовіністичних зграй, але й змусили їх відступити.32 Лісові терени між Томашовим і Бугом були очищені від ворога. В українських селах за допомогою старшин УПА, що прибули сюди, формуються з місцевих патріотів нові Самооборонні Кущові Відділи.33

Ускладнювала діяльність відділів УПА в цьому регіоні потреба майже одночасної війни проти збройних сил Польщі, Німеччини і Росії та її сателітів. Біля села Небруж в кінці липня 1944 року сотні з Воєнної Округи «Буг» у південній Холмщині в бою проти гітлерівців втратили понад 50 патріотів убитими. Наступного дня гине більше як три десятки повстанців із сотні Громового біля села Щип'ятин, б'ючись проти більшовицьких наїзників.34 27 серпня 1944 р. відділ «Вовки» на Холмщині зумів зупинити акцію полку більшовицьких напасників і без втрат відійти на інше місце постою.35 Цей же відділ 3 вересня 1944 р. в селі Ч. на Холмщині провів успішний наскок на будинок школи, в якому розміщувалося кілька десятків польських міліціонерів.34 Через десять днів, 13 вересня, той же відділ примусив тікати польських міліціонерів з іншого села X. на Холмщині.37 20 вересня повстанцям доводиться вступити у важкій бій з більшовиками, в якому тратять 5-х вбитих і 2-х ранених.38

Бої і сутички з ворогом на Холмщині відбуваються часто і в різних місцевостях, на жаль, далеко не всі з них зафіксовані в історичних джерелах та літературі, адже такі дії для підпільників були буденною справою. Повстанці намагалися також унеможливити роботу переселенчих комісій, які фактично вели справу до усунення українського автохтонного населення з рідної землі.39

Бойові дії українського підпілля та відділів УПА на Холмщині тривали і в наступні роки. Їх вели, головним чином, ті ж сотні і курені, які пройшли добру теоретичну і практичну школу в часи командування Тактичним Відтинком С. Новицького.

Згадуваний дослідник історії нашого національно-визвольного руху Лев Манковський свідчить: «Успіхи УПА на Холмщині викликали широкий відгомін серед населення Холмської землі. Дня 30 квітня в Холмі відбулася нарада представників українського громадянства з митр. Іларіоном на чолі. Хід цієї наради був одним гимном на честь УПА».40 Слідом за повстанцями з-за Буга поверталися українські втікачі до своїх спалених поляками сіл. Ситуація на Холмщині для автохтонного населення завдяки УПА, бодай на якийсь час, значно поліпшилася.

Для докладного висвітлення цього питання потрібне не одне спеціальне монографічне дослідження. Тут же варто наголосити, що на основних діях УПА в описуваному регіоні корисно позначилися невтомність, хист, знання і рішучість командира Тактичного Відтинку.

Після захоплення Галичини військами СССР С. Новицький далі командував підпорядкованими йому куренями й сотнями УПА, їх боротьбою проти сталінсько-хрущовських карателів. Сотні тисяч регулярних і спеціально підготовлених большевицьких військ Москва та її маріонетки з Києва кинули на ліквідацію УПА вже восени 1944 року. Л. Шанковський у цитованій праці так розповідає про кінець життєвого шляху С. Новицького: «Большевики згромадили велику кількість погранвійськ і повели велику акцію проти УПА. У великих боях коло с. Карова, Річиці, Грушки й Яструбичі большевикам удалось розпорошити відділи УПА, незважаючи на власні великі втрати (понад 500 вбитими). Відділи УПА теж мали втрати: згинуло декілька командирів УПА, між ними майор Степан Новицький («Спец»), що був командиром цього відтинку».41 П. Мірчук твердить, що це сталося в жовтні 1944 року на Равщині.42

Українська Повстанська Армія втратила в особі С. Новицького одного з найобдарованіших своїх фахівців і організаторів. Він загинув у період розквіту сил і здібностей. На жаль, у його організаційній і військовій підпільній діяльності в сотні разів більше і зараз залишається невідомого, ніж того, що вдалося встановити. Подаючи оці скупі нотатки про незламного борця за державну незалежність України, сподіваюсь на те, що шановні читачі, яким буде відома навіть найменша подробиця із життя і праці Степана Новицького, не забудуть поділитися нею з редакцією нашого збірника або ж автором запронованого матеріалу.

Жодного учасника національно-визвольних змагань 40-50-х років, ані одного борця за нашу незалежність не маємо права забути. Всі імена та прізвища полеглих повинні зберегтися на сторінках історії Вільної України. В першу чергу це стосується тих, що від юних років без вагань ішли в передових пробоєвих лавах і впали на полях безсмертної слави. До сузір'я заслужених волонтерів Самостійної України, її славетних військових когорт, багаторічною жертовною діяльністю, діяльністю безкорисливою і дивовижно невтомною, вписав своє ім'я і Степан Новицький.

Джерело розповіді - спогадів: (дивись після тексту на цифру).

1.Записав Г.Дем'ян 9 квітня 1991р. зі свідчень Ольги Новицької, рідної сестри підпільника, в м. Стрию. Ці спогади підтверджує і друга сестра – Марія, що проживає у тому ж місті.

2. Записав 9 квітня 1991р. в м. Стрию Г.Дем'ян від Ольги Новицької, рідної сестри Степана Новицького.

3. Мірчук П. Нарис Історії Організації Українських Націоналістів. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: Українське вид- во, 1968.- Том 1:1920-1939.- с.56.

4. Там же.

5. Штинда Лев. Спорт у Стрийщині // Стрийщина: Історично-мемуарний збірник Стрийщини, Скільщини, Болехівщини, Долинщини, Рожнятівщини, Журавенщини, Жиданівщини і Миколаївщини, – Нью-Йорк: Комітет Стрийщини, – 1990. – Том I, – с.579.

6. Штинда Л. Вказана праця. – с.579.

7. Там же.

8. Савчинський О. Фізичне виховання і спорт: /До історії спорту в Стрию 1925-1939///Стрийщина. Том І. – с. 564,565.

9. Падох Я. Стрийський пласт: нарис історії// Стрийщина - Том 1. – с. 435.

10. Падох Я. Вказана праця. – с. 447.

11. Падох Я. Вказана праця. – с. 447-449.

12. Там же. – с. 449.

13. Там же.– с. 487.

14. Підчас написання цієї статті згадана касета зберігалася в Марії Матківської, рідної сестри Степана, в м. Стрию /вул. Заньковецької, 9/.

15. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів, – Том І. – с. 151.

16. Мірчук П. Вказана праця. – с. 419.

17. Записав Г.Дем'ян 17 червня 1991р. в Стрию від Ольги Новицької, 1902 року народження.

18. Докладніше про М.Пекар-Новицьку див.: Дем'ян Г. «Колись я ще людиною стану...»// Гомін волі /Стрий/. – 1990. – 15 вересня; Його ж. Життя як зірка, що впала метеоритом// Гомін волі. – 1990. – 9 жовтня.

19. Лебідь М. УПА. Українська Повстанська Армія: її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. – Сучасність: друге видання, 1987, – І частина: Німецька окупація України. – с. 132.

20. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952, – Мюнхен, 1953, – с. 251.

21. Там же. – с. 252.

22. Лебідь М. Вказана праця, – с. 128.

23. Там же.

24. Шанковський Л. Українська Повстанча Армія // Історія українського війська: Друге доповнене видання. – Вінніпег, Канада: Видавець Іван Тиктор, 1953, – с. 699-700.

25. Там же, – с. 700.

26. Шанковський Л. Вказана праця. – с. 700.

27. Українська Повстанська Армія: Бойові дії УПА за 1943-1950рр. – Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів. – 1960. – Частина друга, – с. 42-43.

28. Українська Повстанська Армія: Бойові дії УПА за 1943-1950рр. – с. 44-45.

29. Там же. – с. 46.

30. Там же. – с. 53.

31. Там же. – с. 54.

32. Українська Повстанська Армія: Бойові дії УПА за 1943-1950рр. – с. 56.

33. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952, – с. 166.

34. Українська Повстанська Армія: Бойові дії УПА за 1943- 1950рр. – с. 62.

35. Там же. – с. 67.

36. Там же. – с. 71.

37. Там же. – с. 72.

38. Там же. – с. 75.

39. Там же. – с. 85.

40. Шанковський Л. Вказана праця. – с. 701.

41. Шанковськой Л. Вказана праця. – с. 731.

42. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952, – с. 117.

Джерело.

http://www.vox-populi.com.ua/