Загальна кількість переглядів!

субота, 12 лютого 2022 р.

Є в Українських Карпатах три гори поряд. Одна зветься Попадя, а дві сусідніх – Ґрофа й Кінь Ґрофецький. Названі вони так були, кажуть, через оцю легенду....

Якось полювали в тій місцині два брати – графи угорські. І побачили вони в селі неподалік попадю, яка була дуже вродливою. Свавільні брати викрали жінку, але її коханий про це дізнався, зібрав товаришів і пустився в погоню.

Побачивши, що їх переслідують, графи розділилися: один втікав із попадею, а другий – став до бою. Він одразу поліг від кулі, а перший підганяв коня, як міг. Але на одній з вершин кінь упав під ним, і граф із попадею пішки втікав від переслідувачів.

Однак на другій горі граф зрозумів, що вже не позбудеться погоні, і вирішив збезчестити попадю. Та дівчина встигла ввігнати собі в груди ножа. Граф покинув її, а на наступній вершині вбили і його. 

Так і назвали гори: першу, де пав кінь, – Кінь Ґрофецький, другу, де залишилася жінка, – Попадею, а третю – Ґрофою.

Фото — hochuvpohod.com.ua, гора Ґрофа.
Джерело.
Фейсбук #ЗахарБеркут

пʼятниця, 11 лютого 2022 р.

Фотографії зібрав - Пограничний Євген Пантелеймонович, народився 20 березня 1943 р. у с. Мокротин Жовківського району Львівської області, українець, греко-католик, із селян, освіта вища, депортований разом із родиною 1 січня 1950 р. на Далекий Схід, повернувся в Україну 1960 р.

Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення

11 лютого 1894 р. в залі "Руської Бесіди” по вул. Вірменській, 2 у Львові відбулися перші збори українського товариства "Сокіл".

Урочиста хода учасників Шевченківського здвигу вул. Академічна (пр-т Шевченка) 1914р.
****
Об’єднання для спільних руханок та спорту по суті стало організацією із вишколу бійців майбутньої української армії та свідомих патріотів. 

Щоб зрозуміти розмах цієї організації: через 20 років від заснування, коли в “Сокіл” вступило близько ста осіб, у 1914 у Шевченківському здвизі взяли участь понад 12 тисяч людей! Щоправда, там були також учасники “Пласту”,“Січі”.

У соколят був свій однострій, своє вітання і звертання (“Гаразд”, побратим\посестра), гімн (“Соколи, соколи ставайте в ряди”), прапор (лев на синьому полі), гасла-кличі - "Всі вперед – всі враз, "В здоровому тілі – здорова душа", "Де сила – там воля”.

Одним із перших напрямків “Сокола” були заняття із протипожежної безпеки. Згодом соколята займались такими видами спорту: велосипедний, веслування, фехтування, лижний спорт (лещетарство), ковзанярський та санний спорт, хокей (гаківка), баскетбол (кошиківка), бокс (стусан), туризм (мандрівництво). З 1912 р. було введено стрільбу. 

Поряд зі спортом соколята влаштовують театральні вистави, танці та співи. “Сокіл” розгортає масштабну видавничу діяльність - до середини 1930-х. було видано 130 назв літературних видань ("Рухові ігри і забави", “18 м'ячевих ігор”, "Наука їзди на лещатах", "Вправи вільноруч для жінок", “ Підручник шведської руханки", “Самооборона”...).

Тож не дивно, що польська влада чинила всілякі перешкоди, а шовіністи вдавалися до терористичних акцій. Зокрема, у листопаді 1928 року спалили трибуну на стадіоні "Сокола-Батька". А польська влада у 1938–1939 роках намагалася відібрати сокільський стадіон "для потреб оборони краю" – будівництва "аеродинамічного інституту".

З приходом більшовицької влади восени 1939 року товариство "Сокіл" було ліквідовано.

Членами "Сокола" у різні часи були Богдан Лепкий, Іван Крип'якевич, Сень Горук, Денис Січинський, Олександр Колесса, Антін Горбачовський, Євген Труш...

середа, 9 лютого 2022 р.

В цей день, 9 лютого 1895р. народився Дмитро Федорів — підполковник, ком.1 куреня 1 Запорозької бригади 1 Запорозької дивізії Армії УНР. У 1923р. повернувся в Україну, де продовжив боротьбу проти більшовиків у складі Всеукраїнської Козачої ради. Розстріляний ЧК біля с.Пекарів у 1926р.


Джерело інформації ФБ група #Український Часопис.

9 лютого 1923р. під час повстання отаманів у Лук’янівській в’язниці Києва загинув Костянтин Здобудь-Воля (Блоха) - полковник Армії Української Держави, письменник, повстанський отаман.

10 січня 1875 р. в станиці Кримській на Кубані народився Костянтин Якович Блоха (Здобудь-Воля), полковник Армії Української Держави, повстанський отаман.
Вчитель за фахом. Під час Першої світової війни командував батальйоном піхоти, потрапив у німецький полон. Після Берестейської мирової угоди 9 лютого 1918-го був організатором та командиром 2-го полку Першої Синьої дивізії, створеної з українських полонених у таборах Німеччини.

За часів гетьмана Павла Скоропадського командував Окремим Чорноморським кошем. Наприкінці 1918-го виїхав на Кубань, а потім у Галичину, опинився в таборі для інтернованих. Служив у створеному поляками підрозділі Української Галицької армії, який перейшов на бік Денікіна, а згодом опинився у складі Червоної армії.

Пропонував голові Раднаркому УСРР Християну Раковському створити українську національну армію для боротьби з поляками та Симоном Петлюрою (нелюбов до «петлюрівців» сформувалася після того, як «синьожупанників» роззброїли у квітні 1918-го, підозрюючи у «контрреволюції»). Натомість отримав призначення у галузі народної освіти, займався літературною працею, писав вірші.

Згодом розчарувався у політиці більшовиків. Восени 1921-го зустрічається з отаманом Іллєю Івановим, а після загибелі останнього очолює штаб загону. Проводив організаційну роботу серед населення Холодноярської республіки, налагоджував контакти з іншими отаманами.

Заарештований 17 серпня 1922-го, приїхавши до Києва на інспіровану чекістами зустріч нібито із «Отаманською радою». 2 січня 1923-го засуджений до страти. Загинув у бою з співробітниками ДПУ 9 лютого 1923-го, коли він та інші 37 діячів визвольного руху, що утримувалися в Лук’янівській в’язниці Києві, захопили 14 рушниць і підняли збройне повстання.

Реабілітований у жовтні 2016-го.
Сергій ГОРОБЕЦЬ

Один з останній підпільників ОУН Ілько Оберишин, легалізувався у – 1991р. коли довідався про Незалежність!

Емілія Турчин - Оберишен та Ілля Оберишин.
З часу коли хлопець вступив до ОУН (у 1941 маючи 20 років) до моменту виходу з підпілля пройшло 50 років.

До 50-их Оберишин діставав медикаменти для повстанців, очолював Український Червоний хрест, перебував у Службі безпеки ОУН, був районним провідником, у криївках друкував листівки…

У підпіллі Ілько познайомився із своєю майбутньою дружиною Емілією Турчин. Жінка перебувала на легальному становищі, працювала вчителькою, але допомагала повстанцям. Одружилися вони таємно – священик обвінчав у лісі.

На початку 50-их усіх товаришів Оберишина було ліквідовано…

«На початку 1951 року мої друзі з боївки зайшли до однієї хати край села, а вона виявилася під прицілом. Хату большевики спалили. І залишився один…Я виключив для себе можливість явки з повинною…Я розірвав стосунки практично з усіма. Тільки п’ятеро осіб, яким я повністю довіряв, знали, що я живий», - згадував Оберишин.

Деякий час хлопець жив у лісі сам.

«Коли я хворів, я намагався залізти подалі у хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити, як тяжко довгі роки бути одному. Але людина до всього звикає. Я терпів голод: непритомнів, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду».

Згодом він таємно поселився на даху у будинку батьків своє дружини, де мешкала і Емілія. Так жінка переховувала свого чоловіка впродовж 40 років. У них народився син – Аркадій. Він не знав про батька до 12 років. Його весілля у 70-их Ілля спостерігав через шпарину у стелі. 

В Оберишина не було радянського паспорта. Про існування підпільника знали тільки члени сім’ї Емілії. 

Покинув свій сховок у грудні 1991, через два дні після Всеукраїнського референдуму про Незалежність України.

«І все ж я вважаю, що переміг я, а не большевики», - сказав в одному з інтерв’ю вже у 2000-их Ілля Оберишин. 

Він народився у с.Потік на Івано-Франківщині, переховувався у будинку в с. Городниця на Тернопільщині, після 91-ого жив у Тернополі. 

Помер у 2007 році, нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня».

Залишив книжку спогадів "Півстоліття у підпіллі".

понеділок, 7 лютого 2022 р.

7 лютого (19) 1847р. народився Олександр Русов, Український етнограф, фольклорист, сатирик, громадський діяч.

7 лютого 1847р.– у Києві в родині військового лікаря народився Олександр Русов, статистик, етнограф, фольклорист. Хоч Русови були росіянами, батько з друзями частенько співав українських пісень.

Русов Олександр Олександрович (1847–1915) – український громадський діяч, земський статистик, етнограф і фольклорист.

Народився 7 лютого 1847 р. в Києві у російсько-грузинській родині. У 1856–1864 рр. навчався у Другій Київській гімназії; у 1864–1868 рр. – студент історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира. Після завершення навчання кілька років працював викладачем латинської та грецької мов у Києво-Подільській та Першій Київській гімназіях, займався етнографією та видавничою діяльністю. Більше 20 років співпрацював з газетою «Киевский телеграф». У 1870 р. став членом, а згодом одним із керівників Київської організації української інтелігенції «Стара громада», яка протягом 1859–1876 рр. займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю. Головним напрямом наукової діяльності О. О. Русова, починаючи з другої половини 70-х років ХІХ ст. і до кінця його життя, стала статистика. Перші значні статистичні дослідження О. Русов провів на Чернігівщині у 1876–1879 рр. Тоді відбулося його становлення як статиста-науковця. Вже перші його праці засвідчили характерну рису дослідницької роботи О. Русова – історизм. У 1878–1879 рр. О. Русов здійснив статистичне обстеження Ніжинського повіту. За працю «Нежинский уезд. Статистико-экономическое описание уезда» Російське географічне товариство нагородило О. Русова золотою медаллю. З 1882 р. до 1889 р. О. Русов керував статистичними дослідженнями в Херсонській губернії, де він фактично започаткував земську статистичну службу. 

Результатом його роботи стало статистичне обстеження усіх повітів губернії, узагальнення і видання шести томів статистичних матеріалів. З 1889 р. до 1894 р., працюючи статистом при міській управі у Харкові, О. Русов підготував історичний нарис з нагоди 25-річної діяльності Харківського земства. Працюючи на посаді статиста в Чернігівській земській управі (1894–1899 рр.), дослідник здійснив узагальнення зібраних раніше земськими статистами матеріалів за 15-ма повітами губернії. Результатом роботи стала фундаментальна двотомна праця «Описание Черниговской губернии (1898–1899 рр.)». З 1899 р. до 1902 р. О. Русов виконував обов’язки завідувача статистично-економічного буро Полтавської губернської управи, де провів фронтальний перепис нерухомого майна у межах усієї губернії. У Петербурзі в 1902–1908 рр. очолював статистичний відділ страхової компанії «Надежда». У 1908 р. О. Русов переїхав до Києва на запролшення директора щойно створеного Київського комерційного інституту М. В. Довнар-Запольського. О. Русову запропонували посаду викладача статистики, а разом з цим він поєднував викладацькі обов’язки з редагуванням журналу «Известия Киевского коммерческого института» та різнобічною громадською діяльністю. 

У 1915 р. Київський комерційний інститут був евакуйований до Саратова, де О. Русов захворів і помер 8 жовтня 1915 р. За заповітом О. Русова було поховано на Байковому кладовищі у Києві у жовтні 1915 р. Представлена на виставці література є відомими науковими працями О. О. Русова. На книгах знаходимо авторські дарчі написи. Представлені книги належать до складу Фундаментальної бібліотеки Київського університету Св. Володимира, яка нині зберігається у відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій Інституту книгознавства НБУВ. Виставку підготувала м. н. с. З. Б. Афанасьєва.

Джерело. http://www.nbuv.gov.ua/node/2511