Загальна кількість переглядів!

субота, 17 грудня 2022 р.

17 грудня 1870р. в с. Залуква, нині Галицького р-н Івано-Франківської обл. народився Андрій Алиськевич - Український педагог, науковий і громадський діяч, германіст.

Вищу освіту (класична німецька та слов'янська філологія, історія мистецтв) здобув у Відні, Львові та Стирськім Градці.
Педагогічна діяльність. Перший період
Редагувати
Учителював у Львові (1895—1896) та Бродах (1896—1900). У цей період видав два наукові дослідження з історії німецької літератури (1898, 1900).

Від 1900 року — директор третьої, а згодом четвертої гімназій у Львові.

Член Руського педагогічного товариства, голова його редакційної комісії (1909).

Співзасновник і почесний член товариства «Взаємна поміч українського вчительства».

Редактор дитячого журналу «Дзвінок» у Львові (1904, 1906—1908).

1909 р. — директор жіночої учительської семінарії і міської школи імені Тараса Шевченка у Львові, а в серпні 1910 р. — директор гімназії в Перемишлі, де заснував для бідних учнів «Дешеву кухню», а дещо пізніше і бурсу (гуртожиток) під такою самою назвою.

Голова Товариства шкільної допомоги для бідних учнів імені святого Кирила.

Під час російської облоги Перемишля (1914—1915) вів учительський семінар і школу права у Відні, відтак знову повернувся до Перемишля, де працював до 1917 р.

1918—1919 рр. — директор Дрогобицької української гімназії імені Івана Франка, делегат Української Національної Ради від міста Перемишль.

У Міністерстві народної освіти УНР:
Під час польсько-української війни разом з урядом і армією перейшов Збруч і працював у Міністерстві народної освіти УНР в Кам'янці-Подільському. 1919 року — член Комітету для реформ середнього шкільництва. 12 вересня 1919 р. зробив заяву про відмову брати участь у роботі комісії для технічного проведення реформи школи в Україні.

У травні 1919 р. призначено радником міністерства та направлено делегатом до Відня й Праги для організації видання шкільних підручників.

На Закарпатті:
Залишився в Чехії, згодом переїхав до Закарпаття, де був директором гімназій у Берегові (1920—1922), Ужгородської гімназії (1922—1938) та гімназії у Великому Бичкові (1938—1939).

Від 1921 року розпочав пластову діяльність у Берегові, а згодом в Ужгороді. Був заступником начальника Пласту Підкарпатської Русі.

Працював у різних культурних і педагогічних товариствах на Закарпатті. Від 1925 р. — член головного відділення й касир педагогічного товариства.

На Закарпатті у 1920—1930-х рр. співпрацював із педагогічною та дитячою періодикою. У дитячому журналі «Пчілка» публікував статті на просвітницькі теми.

Після угорської окупації Карпатської України 1939 виїхав до Моравії (Чехія).

Помер 25 березня 1949 (78 років)
Прага, Чехословаччина.
Джерела інформації:
Габор В. В. Алиськевич Андрій [Архівовано 24 жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Коорд. бюро Енцикл. Сучас. України НАН України. — К. : Поліграфкнига, 2001. — Т. 1 : А. —

Габор В. Алиськевич Андрій // Українська журналістика в іменах. — Випуск 3. — Львів, 1996.
Директор Андрій Алиськевич // Пластовий альманах. — Рим, 1976.

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.. Словникова частина. — Т. 1. — С. 37.
Кутинський М. Некрополь України // Дніпро. — 1990. — № 1. — С. 137.
Телячий Ю. Освітнє життя м. Кам'янець-Подільський за часів Директорії УНР: з хроніки подій (червень — листопад 1919 р.) // Матеріали X Подільської історико-краєзнавчої конференції. — Кам'янець-Подільський, 2000. — С. 387.
Телячий Ю. Педагогічна діяльність галицького вчительства на Поділлі // Кам'янеччина в контексті історії Поділля: Науковий збірник. — Т. 1. — Кам'янець-Подільський, 1997. — С. 17.

17 грудня 1946р. московити атакували підпільників і Василя Левковича "Вороного" - полковниа УПА непритомного витягнули з криївки це сталося неподалік села Яструбичі (тепер Радехівського р-н). Мовою документів та спогадів.

Побратими вважали його загиблим і надали звання полковника «посмертно». Він пройшов через численні допити протягом року слідства у львівській Тюрмі на Лонцького – товаришів не видав, але про свою позицію і боротьбу за незалежну Україну говорив прямо. У концтаборах сталінського ГУЛАГУ провів 25 років. Був реабілітований у 1997 році. Матеріали КДБ із грифом «цілком таємно» – до століття від дня народження останнього полковника УПА Василя Левковича - «Вороного» – опублікував Центр досліджень визвольного руху.

Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року в селі Старий Люблинець ( на території сучасної Польщі – ред.). Батьки померли, коли хлопчику було 4 роки. Спочатку його виховувала бабуся, а після її смерті – родина брата матері Костянтина Білого.

Як пише на сторінках газети «День» дослідник життя Левковича, історик Ігор Дерев'яний, «19-річним, напередодні Другої світової Левкович приєднується до Організації українських націоналістів. До 1942 року він був і учасником похідних груп, і заступником організаційного референта ОУН на Рівненщині».

Окупувавши Рівненщину і Волинь, нацисти почали насаджувати жорстокі порядки, і відповіддю на це стало утворення Української повстанської армії (УПА).​

Ігор Дерев'яний розповідає, що у березні 1943 року Левкович прийшов в УПА разом із побратимами (за різними даними – 50 чи 60 озброєних чоловіків – ред.). З них було сформовано дві чоти, а Левкович став їхнім командиром на псевдо «Вороний».

Як розповідав сам Василь Левкович у інтерв'ю уже в незалежній Україні, ці дві чоти через кілька днів після створення атакували німецький гарнізон у Цумані.

«По перестрілці німці втекли. Два з них попали нам у полон, обидва мали по 16-17 літ. Ми їх роззброїли і з відповідною запискою пропагандистського характеру: хто ми і за що боремося, відпустили», – згадував Левкович.

До січня 1944 року «Вороний» обіймав посади чотового, сотника, курінного, понад місяць був медичним шефом чотирьох шпиталів УПА.

У березні того ж року Левкович пройшов навчання у старшинській школі УПА і у травні здобув військове звання «хорунжий» (молодший лейтенант).

До 1946 року Левкович-«Вороний» брав участь у боях проти німецьких окупантів, польської Армії Крайової та підрозділів НКВС. Був поранений.

За цей весь час він пройшов шлях від чотового до командира Воєнної округи «Буг», територіальної одиниці групи «Захід».
Василь Левкович після арешту та допитів. Фото з кримінальної справи Левковича. Архів СБУ
Арешт і допити:
17 грудня 1946 року підрозділи МДБ СРСР атакували підпільників – і Левковича непритомного витягнули з криївки неподалік села Яструбичі (тепер Радехівського району – ред.).

Василь Левкович до останнього нищив документи, захопивши які чекісти могли дізнатися таємну інформацію УПА, і знепритомнів від газу, який заповнив криївку.

Його забрали і вивезли до Тюрми на Лонцького у Львові.

Побратими вважали Василя Левковича загиблим і «посмертно» присвоїли йому звання полковника.

Протягом року йшло слідство. Справу Левковича вів підполковник Терентьєв. Левковичу спочатку дали отямитися, а потім почали нещадно бити і катувати. Побратимів він не видав, а про себе розповів.

Допит.
Слідчий: Вимагаю припинити марний опір і розповідати правду.

Левкович: Я маю намір розповісти органам слідства лише про себе, але категорично відмовляюсь давати будь-які показання із організаційних питань і про учасників, відомих мені з підпільної діяльності ОУН-УПА.

Слідчий: Розповідайте.
Левкович: Я – командир Воєнної округи «Буг-Захід» і маю організаційний псевдонім «ВОРОНИЙ» і «Д. ЧЕРНЕЦЬ», моє справжнє прізвище ЛЕВКОВИЧ Василь Михайлович…

Про методи допитів Василь Левкович розповідав таке: «Били. Я кричав так, що мені здавалось, аж шиби у вікні бринять. А потому закрили мені рот і так били, то я кричати вже не міг. По голові не били, але від шиї до п’ят, і по п’ятах. Мене через одну ніч довели до того, що я вже не міг ходити. В камеру мене вже заволокли».

Під час допиту 26 грудня 1946 року Василь Левкович заявив: «Я залишаюсь ідейним українським націоналістом і від своїх ідей не відступлю, хоч би мені й загрожувала найвища міра покарання – смерть».

Під час слідства Василь Левкович неодноразово оголошував голодування. Його перевезли до Києва до в'язниці «на Короленка».

У довідці четвертого червня 1947 року начальник відділу управління 2-Н УРСР капітан Пушкін заявляє, що за 1944–46 роки «на території Львівської області бандитами ОУН-УПА здійснено 2067 бандитських виявів, в основному терористичних актів, в результаті яких вбито і зникло безвісти 3473 радянських громадян».

Врешті Левковича звинувачують в організації цих «терористичних актів» і у «вбивстві радянських громадян». Його очікувала смертна кара, однак, поки велося слідство, указом від 26 травня 1947 року розстріл в СРСР замінили на 25 років таборів.

І 22 липня 1947 року Військовий трибунал МВС Київської області засудив Василя Левковича до позбавлення волі у виправно-трудових таборах терміном на 25 років.

ГУЛАГ, Воркута
Зі супровідним листом 1949 року його відправили у Воркуту в Особливий табір МВС СРСР №6.

Туди Василь Левкович прибув ледве живим. Його записали до так званих «доходяг», тобто дистрофіків, які не можуть працювати і яких лишають фактично на голодному пайку.

Єдиним порятунком було потрапити у лікарню, щоб хоч трохи підлікуватися. Лише через місяць Левкович таки потрапив у стаціонар, а підлікувавшись почав працювати на кухні, що дало змогу трохи відновити сили.

Як тільки Левкович подолав дистрофію і крайнє виснаження, його загнали на роботу в шахту. На 6-й шахті Василь Левкович став керівником підпільної організації українських в’язнів.

Коли помер Йосип Сталін (5 березня 1953 року – ред.), до Воркути дійшли вісті про повстання в’язнів в Норильску, а також про те, що Берія втратив свою посаду.

У таборі, де був Левкович, теж почали страйк, вимагаючи пом’якшення режиму ув’язнення, відділення кримінальних злочинців від політичних і перегляду справ.

Поступово керівництво ГУЛАГу почало іти на поступки, а із 1956 року почали переглядати справи. Однак це не стосувалося командирів УПА і тих, хто активно чинив спротив адміністрації.

Від лютого 1956 року в’язнів воркутинських таборів почали виводити з-за колючого дроту на поселення. Василь Левкович дізнався, що з новим етапом прибула Ярослава Романина з Львівщини, яку засудили за керівництво жіночими мережами районних проводів ОУН.

Левкович найшов її і розпитав про те, що відбувається в Україні і що сталося із УПА.
У лютому 1957 року Василь Левкович і Ярослава Романина одружилися.

У подружжя народився син Роман – і навесні 1959 року Ярославу Романину-Левкович амністують, а її чоловіка відправляють у мордовські табори.

Відбув усі 25 років покарання. Чому?
Військовий трибунал Саратовського гарнізону на судовому засіданні 17 листопада 1960 року постановив зменшити Василю Левковичу термін позбавлення волі з 25 до 15 років, керуючись статтею 1 указу Президії Верховної Ради СРСР «Про пом’якшення міри покарання тим, хто встав на шлях виправлення, засудженим до введення в дію Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік до позбавлення волі на терміни, більші встановлених статтею 23 Основ». Рішення було визначено як кінцеве і оскарженню не підлягало.

Згідно зі статтею 23, «максимальний термін позбавлення волі – 10 років, за особливо тяжкі злочини і для особливо небезпечних рецидивістів – не більше 15-ти».

Проте, за усталеною практикою, офіцер МДБ запропонував Василю Левковичу підписати «щиросердне розкаяння в діях, вчинених проти радянської влади». Левкович відмовився і заявив, що вважає себе «військовополоненим, а його служба в УПА не підпадає під норми Кримінального кодексу».

Після цього 30 жовтня 1961 року військовий трибунал Приволзького округу подав протест щодо скасування зменшення терміну покарання, мотивуючи це «суспільною небезпекою і тяжкістю скоєних ним злочинів». Протест задовольнили.

Окрім того, Василь Левкович не визнавав себе громадянином СРСР, він наполягав, що є громадянином Польщі.

У 1963 році Левкович написав листа до Польського посольства в Москві як громадянин Польщі, просив захисту. Зокрема, у тому листі він писав про те, як чинив опір нацистам.

Проте цей лист не дійшов до посольства Польщі, його перехопив КДБ.

Намагалася добитися скорочення терміну ув'язнення чоловіка і Ярослава Романина-Левкович.

У скарзі, направленій голові Президії Верховної Ради СРСР Мікояну, Ярослава Левкович наводила, зокрема, такі аргументи на користь звільнення Василя Левковича:

належна поведінка – «за 18 років і 4 місяці не мав ніяких порушень чи стягнень, а навпаки цілу низку подяк із занесенням в особову справу, а також 2 грошових винагороди»;

трудовий стаж – «10 років і 6 місяців відбував на крайній Півночі (всього 6 років і 9 місяців на підземних роботах, а 3 роки і 9 місяців на будівництві), де вільнонаймана праця рахується в подвійному розмірі і зі збільшеною відпусткою»;

порушення прав ув’язненого – «є такий закон, що після половини відбутого строку табірна адміністрація має кожен рік надати на суд (справу для розгляду – ред.), але чомусь окремі чиновники не допускають мого чоловіка до суду».

Полковник УПА «Вороний» пише дружині
Василь Левкович розумів, що його тверда позиція може зашкодити його дружині та дітям.

Є два листи «Вороного» до дружини.

У першому, написаному в 1964 році, він повідомляє про відмову табірної комісії подавати справу Левковича на розгляд щодо зменшення терміну ув’язнення через його категоричну незгоду «сліпо виконувати їхні вказівки».

У другому листі 1965 року Василь Левкович цікавиться «успіхами сина Ромчика і дочки Дарусі», розповідає про військовий трибунал, на якому в’язням «перепадає» через те, що в працівника КДБ, прокурора чи «предсідника трибуналу кожен раз непорядок зі здоров’ям».

Левкович радить дружині задля безпеки родини розірвати з ним шлюб.

"Буде краще, коли Ти, не ожидаючи мене, візьмеш розвід і вийдеш вдруге заміж"

Василь Левкович – дружині.

«Буде краще, коли Ти, не ожидаючи мене, візьмеш розвід і, якщо Тобі вдасться, вийдеш вдруге заміж. Я, наскільки буду мати можливість, буду помагати дітям до їх повного віку, а якщо коли-небудь вийду на волю, то візьму одно до себе, а друге в Тебе останеться по Твойому вибору», – пише Василь Левкович своїй дружині.

Звільнення, громадянство, реабілітація
На волю Василь Левкович вийшов 17 грудня 1971 року, відбувши 25 років таборів.

«При вирішенні питання документів заявив, що є підданим Польської Народної Республіки і не бажає отримувати внутрішній радянський паспорт, а Генеральне консульство ПНР займається відновленням його польського громадянства», – зазначалось у зверненні виконкому Червоноградської міської ради до начальника десятого відділу КДБ при Раді міністрів УРСР від 1972 року.

Від того часу Левкович хоч і нібито вийшов на волю, але жив абсолютно безправною людиною, без можливості хоч де-небудь працювати, під постійним наглядом КДБ.

На волю Василь Левкович вийшов 17 грудня 1971 року, відбувши 25 років таборів.

«При вирішенні питання документів заявив, що є підданим Польської Народної Республіки і не бажає отримувати внутрішній радянський паспорт, а Генеральне консульство ПНР займається відновленням його польського громадянства», – зазначалось у зверненні виконкому Червоноградської міської ради до начальника десятого відділу КДБ при Раді міністрів УРСР від 1972 року.

Від того часу Левкович хоч і нібито вийшов на волю, але жив абсолютно безправною людиною, без можливості хоч де-небудь працювати, під постійним наглядом КДБ.

Попри все, Ярослава і Василь Левковичі зберегли родину і виростили дітей.

Останній полковник УПА «Вороний» свого слова дотримав. Левкович так і не став громадянином СРСР, а отримав лише після 1991 року паспорт незалежної України.

Він мріяв, що на цьому паспорті буде тризуб, бо, за його розповідями, «чекістів-кдбістів аж трясло, коли вони бачили наш тризуб».

20 січня 1997 року Генеральна прокуратура України розглянула справу Василя Левковича і реабілітувала його.

«На Левковича Василя Михайловича поширюється дія статті 1 закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року, оскільки у справі відсутня сукупність доказів, що підтверджують обґрунтованість притягнення його до кримінальної відповідальності», – мовиться у документі про реабілітацію.

Спогади Василя Левковича – «Сторінки з пережитого комбатантом УПА» – надруковані в «Літописі УПА».

Левкович за час ув'язнення вивчив кілька мов, у незалежній Україні він зустрічався із дослідниками сталінських репресії, зокрема і закордонними.

Його свідчення записані і на відео.
Помер Василь Левкович 13 грудня 2012 року у Львові.

Джерело інформації.
https://www.radiosvoboda.org/a/upa-voronyi-levkovych-gulag/30451786.html

Радіо свобода
25 лютого 2020, 23:55
Олександр Стефанчук
Ірина Штогрін

пʼятниця, 16 грудня 2022 р.

Михайль Семенко - Український письменник та поет, основоположник і теоретик українського футуризму. Розстріляний московитами 23 жовтня 1937р.

Миха́йль Семенко́ (Миха́йло Васи́льович Семе́нко, 19 (31) грудня 1892р. село Кибинці, Миргородський повіт, Полтавська губернія, нині Миргородський район, Полтавська область — 24 жовтня 1937р. тюрма НКВС, Київ) — поет доби Розстріляного відродження; основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань.

Представник авангардного мистецтва початку ХХ століття, єдиний, хто виступив і поетом, і теоретиком українського футуризму, Михайль Семенко був трагічною і надзвичайно яскравою постаттю української літератури, невиправдано забутим у часи монополії "соціалістичного реалізму". Михайль Семенко (Михайло Васильович) народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати - Марія Проскурівна - була письменницею і прищепила любов сина до літератури ще в дитинстві.

Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченню - в Курському реальному училищі.
1911 року він вступає в Петербурзький психоневрологічний інститут. Закінчивши дворічні загальноосвітні курси у відомого педагога А.С. Черняєва, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Його поетичним дебютом стала збірка "Prelude" (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, Семенко "співав таким же соловейком, як і інші". Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій в російській літературі, нових творчих напрямків - модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрямок і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час - російські поети-футуристи.
1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак з початком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але 1914р. затримується у Владивостоці). З 1916 до 1917-го служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП(б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917-го, саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним з ватажків відродження і розвитку національної літератури.

Його поезії (друковані ще в "Українській хаті") і збірка "Prelude" імпонували українським "модерністам". Але поет, вважаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями і хатянами.
Футуристичний етап творчої еволюції М.Семенка започатковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок "Дерзання" та "Кверо-футуризм" (1914). Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов'язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканонізації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. Шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті.
Семенка приваблює "краса пошуку", "динамічний лет". Переймаючись долею національного мистецтва і України, він в той же час пише твори дуже далекі, або й взагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують представники майже всіх літературних течій. З формального боку творчість М.Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об'ємний, але саме з ним пов'язаний великий скандал: "Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись" - іронізував з цього приводу згодом Семенко.

Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще у 1915-му він пише цикл "Крапки і плями", започатковуючи ним "другий період" своєї творчості, позначений відчутним впливом імпресіонізму (цикли "Осіння рана", "П'єро кохає"). Це дає поштовх до спроб модернізації традиційної лірики.
Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також досить тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду - "Кондуктор", "Ніч", "Заплети косу міцніш!". Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтєрєва. Творчий доробок цього періоду дуже плідний - збірки "П'єро здається" (1918), "П'єро кохає" (1918), "Дев'ять поем" (1918), "Дві поезофільми" (1919). Варто зазначити, що нахил до імпресіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П'єро - ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. 1 том Повного зібрання М.Семенка має назву "Арії трьох П'єро". Третій "П'єро" - збірка "П'єро мертвопетлює" (1919) - повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної.

Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух в мистецтві, видає "Універсальний журнал" (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал "Фламінго", у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), "Альманах трьох" (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число "Катафалка искусства" та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебютували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодичних виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домінуючою темою Семенка-футуриста.
Своєрідність урбаністичної тематики Семенка, яка вирізняє його з-поміж усіх інших футуристів, полягає у введенні до тексту твору науково-технічної термінології, розмовно-побутової лексики, синтаксичних ускладнень, а також у майстерному переході від узагальненого до конкретних образів-елементів міста ("Ліхтар", Тротуар", "Вулиця"). В. Коряк з цього приводу зауважив, що М. Семенко всією творчістю "споруджує в українській поезії культ урбанізму".
Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи "Ударна група поетів-футуристів" (1921), "Аспанфут" (Асоціація панфутуристів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. Заради літератури він навіть жертвує відповідальною партійною посадою, для чого взагалі виходить з партії!
1922 р. він проголошує панфутуристичну теорію, за якою класичне "академічне" мистецтво, досягнувши вершини розвитку, починає агонізувати. А тому, каже Семенко, не треба чекати, поки воно відімре, треба деструктувати його, аби з уламків сконструювати нове - метамистецтво (надмистецтво).

1924 року виходить ще одна збірка - "Кобзар", в якій були зібрані твори поета 1910-1922 рр. У протиставленні Шевченковому "Кобзареві" - намагання показати суть різниці між літературами ХІХ і XX ст. Нові книги М.Семенка мають назви "Степ" (1927), "Маруся Богуславка" (1927), "Малий Кобзар і нові вірші" (1928) - поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову і знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поези, хоча поруч з ними знаходимо й традиційні віршові форми ("Оксанія", "Туга", "Атлантида" тощо).

Кінець двадцятих років. Комуністична машина все більше й більше тисне на творчу свободу поета, примушуючи виконувати замовлення на соціальну тематику. Як і В. Маяковський, М. Семенко змушений вдатися до створення функціональної поезії (збірник "З радянського щоденника"), що по суті є схематичним переказом газетного тексту, віршованими лозунгами та агітками: "Писать про активність я мушу, забувши про людську душу" (Семенко М. З радянського щоденника. К., 1932, С. 86).

У цей час футуризм як літературний напрямок зникає. Він вичерпав себе як система ідейно-естетичних настанов, а цікаві елементи його поетики були відкинуті задекларованими пролетарською літературою естетичними принципами, як шкідливі та антирадянські. Примушений ідеолого-політичною системою "зректися" футуризму, М.Семенко поступово відходить від літературного процесу. Аби якось засвідчити свою приналежність до поетів, він ще пише принизливий вірш "Починаю рядовим", який був сприйнятий критикою як свідоцтво остаточного краху футуризму, що і засвідчив сам лідер цього напрямку.

Частково вихід із скрутного становища М. Семенко знаходить у звертанні до жанру памфлету та віршів гострого соціального звучання, що імпонувало його гострослів'ю й дотепності. 1930 року виходить збірник памфлетів та віршів М.Семенка "Європа і ми", в якій іронія автора межує з сарказмом. Збірка публіцистичних віршів "Міжнародні діла" (1933) за ідейно-тематичним наповненням вже нічим не відрізняється від літератури колег: "як усі" М.Семенко прославляє СРСР та викриває націоналістичний світ. Єдиним твором, що заслуговує на більш пильну увагу є поема "Німеччина" (1936), у якій автор у гостро сатиричній формі піднімає проблему загрози фашизму. Ідейні та художні цінності поеми свого часу відзначив Ю. Смолич: "Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письменник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого життєвого досвіду".

23 квітня 1937 року у Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. В зв'язку з тим, що поет мешкав у Харкові, а до Києва часто навідувався, було навіть підготовлено два ордери на його арешт. Семенка звинуватили в "активній контрреволюційній діяльності", і, надломлений морально і фізично письменник, як свідчать протоколи допитів від 4, 7, 8 травня 1937 року, "зізнається" в усіх пред'явлених обвинуваченнях: спроба скинути Радянську владу в Україні за допомогою німецьких фашистів та ін. Зізнання він написав під диктовку уповноваженого Акімова на ім'я Начальника НКВД УРСР Леплевського 4 вересня 1937 року.

23 жовтня 1937 року було винесено вирок - розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

середа, 14 грудня 2022 р.

Допис для мудрих і розумних.... які аналізують співставляють та вміють робити вірні висновки... "мемориальний центр голокоста бабий яр"

Для збільшення натисніть на зображення 


меморіальний центр голокосту «бабин яр» (скорочено МЦГБЯ; також відомий як Babyn Yar Holocaust memorial center, скорочено BYHMC) — приватний, московитський проєкт меморіалу жертвам голокосту у бабиному яру в Києві започаткований 29 вересня 2016 року. Проєкт у 2016 році з'явився з ініціятиви та коштом московитів бізнесменів міхаіла фрідмана, павла фукса та германа хана, через що його також називають прокремлівським та антиукраїнським. 

(На противагу цьому приватному проєкту спонсорованого московитами, Українські історики та громадські діячі створили у 2017 році, на базі Інституту історії України НАН, проєкт Національного меморіального центру «бабин яр» який було розроблено впродовж двох років та представлено українській громадськості у лютому 2019 року. (Але мова не про це).

Від самої появи у 2016 році цього приватного прокремлівського проєкту, він викликав суттєві застереження у представників наукової спільноти та громадян України через накинуту  спонсорами-замовниками олігархами міхаілом фрідманом, павлом фуксом, та германом ханом неприйнятну антиукраїнську ідеологію меморіалу. 

Відомий український громадський діяч та радянський дисидент єврейського походження Йосиф Зісельс назвав цей проєкт «троянським конем» російського президента пупіна, з допомогою якого він збирається нав'язувати світові російський антиукраїнський наратив, що українці антисеміти, націоналісти, фашисти, та нацисти. Голова наглядової ради МЦГБЯ відкинув компромісну позицію об'єднання обидвох проєктів, що може свідчити про наявність у них підступних планів щодо України. 

Концепція приватного проєкту передбачає «спекулятивний наголос на радянському союзі як об'єкті пам'яті, бабин яр без неєврейських жертв (там прямо написано, що військовополонених, душевнохворих, націоналістів, комуністів розстріляно й поховано не в бабиному яру) і пособництво у голокості» тощо. У травні 2020 року з закликом до української влади зупинити антиукраїнський проєкт меморіалу про бабин яр спонсорований за гроші російських олігархів у часи російської військової агресії в Україні виступили понад 750 українських інтелектуалів.

У 2020 році СБУ повідомило керівника Кабінету міністрів України Дмитра Шмигаля про ризики, які несе в собі російський Меморіальний центр Голокосту бабин яр, оскільки запропонований московитський проєкт меморіалу може використовуватися московією для дискредитації України на міжнародній арені та поширення неправдивих звинувачень супроти України. 

В СБУ порадили Кабінету міністрів України, створювати меморизацію трагедії бабиного яру на основі української концепції Національного меморіального центру «бабин яр», а не на основі московитської концепції МЦГБЯ. 

Однак вже через кілька місяців, у лютому 2021 року, стало відомо, що експертів СБУ, які у 2020 році попереджали керівництво КМУ про загрозу національній безпеці у зв'язку з діяльністю московитського проєкту МЦГБЯ було звільнено; тоді ж у лютому 2021 року керівництво МЦГБЯ зробило запит до СБУ, у відповідь на який СБУ повідомило про зміну їхньої оцінки діяльності МЦГБЯ й про поточну відсут­ність будь-якої небезпеки у російському проєкті...

https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80_%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%83_%C2%AB%D0%91%D0%B0%D0%B1%D0%B8%D0%BD_%D0%AF%D1%80%C2%BB_(%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%94%D0%BA%D1%82)

14 грудня 1884 р. у с. Семаківці на Городенківщині народився Блаженний Миколай Чарнецький. 2 жовтня 1909 р. Преосвященний Владика Григорій Хомишин у Станіславі рукоположив Миколу Чарнецького на священика. Під час Першої світової війни багатьох священиків було заарештовано та вивезено, парохії залишалися без душпастирів. Отець Микола пішки відвідував сусідні села і відправляв там Богослужіння.

14 грудня 1884 р. у с. Семаківці на Городенківщині народився Блаженний Миколай Чарнецький. 2 жовтня 1909 р. Преосвященний Владика Григорій Хомишин у Станіславі рукоположив Миколу Чарнецького на священика. Під час Першої світової війни багатьох священиків було заарештовано та вивезено, парохії залишалися без душпастирів. Отець Микола пішки відвідував сусідні села і відправляв там Богослужіння. Пізніше священник вирішить приєднатися до монашого чину, і у жовтні 1919 р. о. Чарнецький вступає до новіціяту Отців Редемптористів у Збоїськах поблизу Львова, а за рік, 16 жовтня 1920 р., складає перші монаші обіти.
Прагнучи працювати задля з'єдинення християн і навернення людей, у 1926 р. Отці Редемптористи Львівської Провінції ЧНІ відкривають у місті Ковелі на Волині місійний осередок. Як ревного місіонера туди послано о. Чернецького, який здобув велику пошану серед місцевих людей, навіть серед православного духовенства. Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю єромонаха Миколая Чарнецького, Папа Пій XI у 1931р. призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським Візитатором для українців-католиків Волині та Полісся. Висвячення на єпископа відбулося 8 лютого 1931 р. в церкві Отців Редемптористів у Римі, перед Чудотворною іконою Матері Божої Неустанної Помочі. Головним святителем був Преосвященний Владика Григорій Хомишин.
Після відновлення діяльності Львівської Богословської Академії в 1941 р. Кир Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов'я. У ніч з 10 на 11 квітня 1945 р. було заарештовано весь україньсько-католицький єпископат: митрополита Йосифа Сліпого, а також єпископів, серед яких Григорій Хомишин і Миколай Чарнецький.

Початком Хресної Дороги єпископа була в’язниця НКВД на вул. Лонцького у Львові. Існує дивовижний факт, який засвідчив отець Іван Баслядинський: кат, що наносив численні побої єпископу Миколаю згодом розкаявся і просив прощення у скривавленого Владики, а Преосвященний, простивши його, обійняв та розцілував!

Згідно з різноманітних джерел, за час ув’язнення (від арешту у Львові в квітні 1945 р. до звільнення в 1956 р.) єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в’язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, владика завжди знаходив слово потіхи для співв'язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім’я. Не дивно, що до єпископа Чарнецького завжди горнулися нещасні, бо тільки в нього знаходили розраду.

В’язниці та постійні допити підірвали здоров’я владики, і останні роки ув’язнення він провів у тюремному шпиталі в Мордовії. Лікарі не давали надії на життя, тому табірне керівництво вирішило відіслати його до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа.
Приїхавши до Львова, Чернецький змушений негайно лягати в лікарню. Після того, як його виписали, він поселяється у невеличкій квартирі на вул. Кульпарківській разом із співбратом. Владика щодня вранці у куточку свої кімнати відправляв Службу Божу.

2 квітня 1959 р. Владика Миколай Чарнецький відійшов у мирі спокійно, благословляючи своїх ближніх.

27 червня 2001 року Святіший Отець Іван Павло II під час свого візиту в Україну проголосив слугу Божого Єпископа Миколая Чарнецького блаженним разом з іншими 27 мучениками УГКЦ. У липні 2002 року відбулося перенесення мощів блаженного священномученика Миколая Чарнецького з Личаківського кладовища до церкви Священномученика Йосафата, що на вул. Замарстинівській, 134, у Львові.

Інформація з сайту "Духовність"

понеділок, 12 грудня 2022 р.

Спогади. В ніч з 12 на 13 грудня 1951 р. на околиці Сваричева зустрілись дві групи підпільників. В першій групі був кущовий провідник «Нестор» (Сондей Василь, родом із с.Кадобна), його охоронець «Дуб» (Микола Сагайдак) і станичний «Горбок» (Гулянич Василь). Друга група складалась із п’яти підпільників – крайовий провідник ОУН Карпатського краю Косарчин Ярослав «Байрак», референт пропаганди Калуського окружного проводу ОУН Фрайт Володимир «Жар», і троє їхніх охоронців «Грім», «Сокіл» і невідомий. Підготував: Шкіль Олег.

Друга група складалась із п’яти підпільників – крайовий провідник ОУН Карпатського краю Косарчин Ярослав «Байрак», референт пропаганди Калуського окружного проводу ОУН Фрайт Володимир «Жар», і троє їхніх охоронців «Грім», «Сокіл» і невідомий. Підготував: Шкіль Олег.
Після зустрічі «Горбок» відвів другу групу до обійстя Коваль Ганни, в якої під коморою була «Несторова» криївка.


Не минуло й кілька годин, як хату оточили більшовики. Ввірвавшись до хати, вони оточили вхід до криївки і почали закликати підпільників здаватись. Минуло ще кілька хвилин і з під землі пролунали вибухи гранат…
Тіла загиблих витягнули на гору й поскидали на сніг біля дороги навпроти, а потім відвезли в невідомому напрямку.

Ганна Коваль (1890 р. н) перед початком облави вийшла на вулицю за водою, там її і впіймали. Того й дня її заарештували за звинуваченням переховування членів ОУН і постачала їм продуктів. Військовим трибуналом військ МДБ Станіславської області 23.01.1952 засуджена на 25 років позбавлення волі.
Того ж ранку загинув у своїй криївці і «Нестор». Вона знаходилась під хатою родини Томків. Про криївку облавникам було також відомо. Вони забігли до хати і почали шукати за нею. Нічого не знайшовши повернулись знову до дороги. Аж тут під хатою пролунали постріли.

«Нестор» застрелився. Разом з ним був «Дуб». Він хотів підірватися гранатою, але залишився живий. Йому відірвало руку. Непритомного Миколу кинули на фіру і повезли до Рожнятова. Там били, щоб видав побратимів, які ще на волі. Та Сагайдак не зрадив. Кати відрубали воякові ногу. Без лівої руки і правої ноги відбув десять років знущань. Помер Микола Сагайдак в 1986 році.

Господарку хати, де загинув «Нестор» також того дня арештували за тими ж звинуваченнями. Це була Томків Ганна Юріївна, 1900 р. н. Військовим трибуналом військ МДБ Станіславської області 28.03.1952 засуджена на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах.

Підготував та опублікував Шкіль Олег. Фейсбук: #Olek Shkil

неділя, 11 грудня 2022 р.

11 грудня 1889 р. в міщанській родині у Тернополі народився Чубатий Микола Дмитрович - історик Української церкви і права, педагог, публіцист.

Закінчивши в 1909 р. гімназію у рідному місті, продовжував навчання у Львівській духовній семінарії. Одночасно студіював на богословському факультеті Львівського університету, який закінчив у 1913 р. Згодом вчився у Відні. Ступінь доктора філософії отримав 1917 р. у Львові.

За часів Української держави був асистентом секретаря освіти А. Артимовича в уряді Західно-Української Народної Республіки і членом її делегації на Трудовий конгрес до Києва (1919). Того ж року став завідувачем кафедри історії українського права у державному українському університеті в Кам’янці-Подільському. Згодом повернувся в Галичину, яка тоді була вже під польською владою. Працював помічником головного редактора журналу “Нова Рада” у Львові, редагував тижневик “Правда”. Коли у місті Лева почав діяти Український таємний університет, М. Чубатий став у ньому професором українського права і членом сенату. Після ліквідації польською владою вищої школи (1925) нашого земляка запросили перебрати управу приватної семінарії в сестер Василіянок у Львові. Тут М. Чубатий працював до 1928 р.

Одночасно викладав у Духовній семінарії історію Української Греко-католицької Церкви. 3 1926 р. М. Чубатий – надзвичайний професор історії Греко-католицької Богословської семінарії, з 1932 р. – звичайний професор Богословської академії.

Від 1928 р. Микола Чубатий був членом історико-філософської секції Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. У 1939 р. виїхав до США, де і залишився до своїх останніх днів.

За океаном М. Чубатий став професором у колегії св. Василя Великого в Стенфорді. Був одним із засновників “Дому Української Культури” в Нью-Йорку. 3 1963 по 1975 р. М. Чубатий працював деканом права і суспільних наук в Українському Католицькому Університеті у м. Римі.

Діяльність вченого багатогранна. Його науковий доробок величезний, сюди входять численні монографії, наукові статті. А саме: “До питання про початок української нації”, “ Ще дещо про початок українського народу”, “Хто і коли заснував місто Київ” та ін.

Однією із значних праць вченого є його монографія “Київська Русь і початок трьох східнослов’янських націй”. У цьому дослідженні вчений розвинув концепцію М. Грушевського про походження трьох східнослов’янських народів, їхній паралельний розвиток.

Помер М. Чубатий 21 липня 1975 р. в США.

ЛІТЕРАТУРА:
Чубатий М. Княжна Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй [Текст] : монографія / М. Чубатий // Березіль. – 1994. – № 3-6. – С. 124– 164.