Оригінальні спогади, датовані 12 січня 1994 року. Зберігаються у приватному архіві Павла Хобота (м. Дніпро). Підготовка до друку Юрія Щура.
З початком війни Київський державний університет, у якому я навчався на факультеті української філології, був евакуйований у Харків. Там, у Харкові, я склав іспити і після цього наші дороги з КДУ розминулися – університет далі евакуювався на Урал, а я вирушив у с. Спаське Дніпропетровської області до батьків. 5 листопада 1941 р. я був вже дома.
Вперше про організованих українських націоналістів я почув у Дніпропетровську від свого троюрідного брата. Його ім’я – Казанець Нікіфор. Він був визволений українськими націоналістами із німецького полону на Вінничині. На той час я мав якесь уявлення про український націоналізм з літератури. Справа в тому, що в 1937-38 рр. я користувався особливою прихильністю в КДУ. Професор Маслов Сергій Іванович виписав мені перепустку до закритого відділу бібліотеки АН. Там я міг знайомитись з будь-якою літературою, але без права користування олівцем і папером. Там я вперше прочитав і про С. Петлюру і про Є. Коновальця та ін. Але тоді далі інформативної зацікавленості не пішло.
Як виявилося, знав я в КДУ і «живих» націоналістів. У перший місяць війни, начебто за зв’язки з українськими націоналістами за кордоном, НКВД заарештував професора факультету української філології Русанівського (батька академіка Русанівського); латиніста Субача, який часто розповідав на своїх лекціях про Хвильового, Скрипника, Затонського.
В червні 1942 року я познайомився безпосередньо з самою ОУН. До нас у село прийшли Баранник Марія і Орися (дві сестри, родом з Спаського, але до того розкуркулені і вивезені). Марія принесла деяку пропагандистську літературу ОУН. Вона звернулася до мене і до Лубинця Василя – мого товариша – з пропозицією включитися в діяльність ОУН. Ми одразу ж дали згоду. Марія познайомила мене з провідником – «Романом» (Як я довідався на слідстві – то був Макух). Коли Роман довідався про мою вищу освіту і нахил до літератури, то сказав мені, що зброї я не носитиму ніколи, бо потрібен Організації як освічена людина, як пропагандист.
Таким чином, я став пропагандистом і співробітником преси ОУН. Окрім Романа, моїми зверхниками були:
- «Маруся» – красива, міцна дівчина, «дуже селянка»,
- «Півторак» (Кость Білик – ред.).
Переважно, завдання я отримував від Романа, але також по Організації спілкувався і з «Марусею» і з «Півтораком».
Приблизно через 1,5 місяця моєї роботи в ОУН, у липні 1942, я прийняв присягу ОУН. Сталося це так: в парку ім.. Шевченка я зустрівся з «Марусею» і «Півтораком», які притнесли мені прочитати книжки Ю. Яніва «Поезії» і Б. Лепкого «Мазепа». Після розмови на загальні теми, сказали, що прийшов час брати присягу. Я погодився і зачитав текст. Після цього як очистився, на душі стало легко, спокійно і світло, ніякого страху і ніяких думок про небезпеку, що чекатимуть мене попереду. Дотепер, як згадую собі той день, завжди піднімається настрій.
Із початком моєї діяльності в ОУН я переселився із Спаського в Нижньо-Дніпровськ до своєї рідної сестри Самійленко Дуні (зараз її прізвище – Кримська). Сам я був оформлений у Нижньо-Дніпровській управі інспектором відділу освіти. Впродовж двох місяців влітку 1942 року рахувався її співробітником, але фактично там не працював, лише використовував її посвідчення.
До моїх організаційних функцій належали:
І) Написання різного роду листівок, як наприклад, закликаючи до вступу в ОУН – із поміткою «З рук в руки!»; розрахованих для окремих регіонів області – Дніпропетровська, Павлограду… Запам’ятав, що кілька листівок було х характеристикою голови міської управи Соколовського як зрадника українських інтересів.
Теми для листівок, як правило, давали провідники, а я писав тексти і віддавав написане Романові, або «Марусі». Мені ж мої листівки повертали вже віддрукованими для розповсюдження.
У вересні 1942 р. до мене прийшов мій однокурсник по КДУ – Нофенко Володимир, він був у німецькій формі. Зустріч наша відбулася у Спаському, знайшов він мене через Грицан Віру (зараз – Чередниченко), також нашу однокурсницю, яка в той час мешкала в Дніпродзержинську. Тепер живе у Києві. Ще за часів навчання в університеті Нофенка підозрювали у «стукачестві». В перші тижні війни його і ще кількох студентів призвали в армію і пішла чутка, що їх мають закинути в Західну Україну як парашутистів для боротьби з націоналістами. Під час зустрічі Нофенко підтвердив, що його разом із ще двома хлопцями скинули на парашутах десь у Західній Україні, але вони швидко розібралися у ситуації і т.ч. Володимир нав’язав зв’язки з ОУН і став її членом. Як він мені розповідав, попри інші справи, займався «перекладом» журналу повстанців «Український перець» з галицького діалекту на наддніпрянський, для місцевого населення. Один номер він вже обробив і показав мені. Друге ж число журналу він попрохав, щоб «переклав» я, бо в нього не вистачає часу. Так і домовилися, а він дві ночі переночував у мене та поїхав. Я той номер переробив та передав Нофенкові. Третій журнал я отримав по паролю у якоїсь жінки в Дніпродзержинську. Але так ту справу і не закінчив, бо виїхав у Кіровоградську область.
Про Нофенка ходили чутки, що він дістався Холодного Яру і там, у сутичці з червоними військами, перекинувся на совєцький бік. Були й версії, що його застрелили ОУНівці, запідозривши в провокаторстві. Зі свого боку, я, перебуваючи після звільнення з таборів у Військовій прокуратурі СССР (домагався повернення диплому), давав розписку про нерозголошення інформації про Нофенка і думаю, що він, вірогідно, використовувався для агентурної роботи КГБ.
2) Займався розповсюдженням листівок, моїм тереном були переважно с. Спаське, с. Очеретувате, м. Новомосковськ, де ми працювали разом з В. Лубинцем;
3) Вів пропаганду серед молоді. Як правило, приходив ввечері на Амурський ринок. Там до мене підходив чоловік, зголошувався по паролю. Після, за 10-15 хв. підходили хлопці, переважно юнаки 16-25 років, було їх до 10 чоловік. Ми розлягалися на лавах ринку, закурювали і я розповідав їм про ОУН, роздавав листівки, а вони їх розповсюджували. Отаких зустрічей було в мене 35-45. Хто х хлопців уважно слухав, хто взагалі не сприймав моїх розповідей, але всі вони не знали мене, а я не знав жодного з них ні по імені, ні по прізвищу;
4) Окрім постійної своєї роботи я виконував і доручення своїх провідників. Запам’ятався наш похід за маршрутом Полтава-Охтирка-Харків в липні-серпні 1942 року. Нас було 4-и чоловіки. Один з нас, місцевий лікар з Дніпропетровська «Арсен» був завжди озброєний двома пістолетами. Сам похід зайняв 11-12 днів. Німецьким ешелоном ми доїхали до Харкова. Там передали місцевим ОУНівцям 5 німецьких печаток, націоналістичну літературу. Я також мав і окремі завдання від Романа – підшукати і перевірити нову конспіративну квартиру, що я і зробив. Відвідав квартиру біля річки Лопань, господаркою якої була вдова років 50-и. Через три доби ми вирушили на Охтирку. В Охтирці, біля колишньої управи, ми провели зустріч з молоддю міста, що нагадувала мітинг. Нашу агітацію сприймали по-різному – кричали, навіть «Чудаки!». Наприкінці я заспівав пісню «Ішов по лісу гайовий» і навчив ній місцевих хлопців. Перед тим ми домовились із місцевими членами ОУН, що вони участі в нашій акції не братимуть, щоб не «засвітити» себе.
Ночували ми в колишніх військових казармах. Вони були порожніми, двері відчинені, тому й ми вирішили зупинитися там. Через якусь годину хтось постукав до нас у віконце. Відчинили. Зайшов високий, худорлявий чоловік у гумових чоботях і похідному одязі. Розговорилися. Той назвався: «Іван Багряний».
Я вже чув це ім’я, але творів його не читав. Тоді мені соромно було признатися йому, що також, начебто, причетний до літератури. Він сказав нам, що збирається вирушати на Рівненщину, де створюється українська армія і що там його місце. Через 2-3 години ми розсталися.
У Полтаві, здається, ми ніяких доручень не мали. Переночували у матері мого товариша – Гаріна Федора (нині він український поет), і вирушили додому;
5) Як виявилося, пізніше ми мали контакти із представником більшовицького підпілля. Я з Лубинцем агітували до ОУН старшого брата Лисюк Марії в Спаському. Тоді він не погодився на нашу пропозицію, але й не видав нас. А в 1943 р. його розстріляли німці начебто за причетність до більшовицького підпілля.
Мені відомі такі члени ОУН в терені:
1. «Півторак»
2. «Маруся»
3. «Роман» – вірогідно, провідник району. З ним я безпосередньо мав організаційні контакти, як із зверхником. Співпрацював також з Лубинцем Василем, Баранник Марією. Постачанням харчами в ОУН займався Макаренко Юхим, який згодом виїжджав зі мною в Кіровоградську обл. і ще 1-1,5 міс. Був зі мною в лісі. Так само займався забезпеченням і Тополь Василь, зараз живий. Вони набирали на заводі ім. К. Лібкнехта різних дрібниць для сільського господарства (ланцюги, цепи … ) і вимінювали їх на харчі в селах. Назад поверталися з підводами борошна, сала, яєць.
До функцій Макаренка і Тополя входило і виконання інших доручень. Як сам Макаренко розповідав мені, він наприкінці 1941 року забив 3-4 працівників СД, зокрема такого собі Федулова і його колегу. Показував і місце, де сховав тіла вбитих – на Солончаковій вул., на Боржомі – в тереконі шлаку.
Тополь був людиною малоосвіченою, жорстокою, прислуговувався Макаренкові. Сам Макаренко також був жорстоким, але в розмовах зі мною він казав, що може не витримати катувань і зрадити.
До ОУН також належали:
- Коржі, ціла родина. Вони за завданням ОУН працювали в СД. Користувалися у німців довірою, але із-за цього їх боялися сусіди;
- Струк, який працював зав. Відділом освіти в районовій управі Нижньо-Дніпровська. Виїхав з родиною на Захід;
- Старченко, який працював у системі кооперації. Струк від нього отримував харчі для Організації;
- родина Красильникових (чи Красильних). Були люди освічені, одного разу мені вдалося побувати в них вночі. Жили на вулиці Грінченка.
У Спаському ми мали групу симпатиків. Вони не брали участі в Організації, але знали про наше існування і читали літературу. Їх, власне, за це і засудили: це були –
- Ялова Дуня – запила і померла після таборів;
- Ялова Тетяна – втікла, під час хрущовської «відлиги» повернулася з Криму;
- Волох Марія – живе у Спаському,
- Лисюк Марія – там же,
- Дробітько Марія – там же,
- Терновський Михайло – помер 3-4 роки тому.
Мала Організація і зв’язки з селами. Через лікаря з Підгороднього – Мирошниченка – який мав рідню в Очеретуватому, підтримували там контакти з Редченко та Івашиною. До речі, хоча Струк і Мирошниченко діяли в структурі ОУН-Бандери, але признавалися мені, що поділяють погляди мельниківців. Певно, що ні «Роман», ні «Півторак» про те не знали.
Наприкінці вересня – на початку жовтня 1943 року, перед останнім відступом німців, мені, які іншим членам ОУН, від «Романа» був наказ залишати Дніпропетровськ і організовано їхати в кіровоградську область формувати в лісах боївки УПА.
За 3-4 дні я і ще 2 хлопці з Амуру, прийшли в умовлене місце в пушкінський парк. За деякий час підійшов «Арсен» – лікар, інші. Усього було чи то 22, чи то 32 чоловіка. Очолив групу «Арсен». Біля 11-ї години вечора ми з Пушкінського парку дісталися залізничного вокзалу, посідали на німецькі платформи і за ніч доїхали до Знам’янки (чи Олександрії, вже не пам’ятаю точно). Там ми, дочекавшись вечора, на чолі з місцевим провідником пішли до лісу. Тиждень ночували в селах Голики та Болтишка, що розташовувалися поблизу від лісу, а надалі вирушили до місць постійної дислокації в Голованівському лісі (Хмельовський та Мало-Висківський райони). Нашу групу очолював вже (як я довідався пізніше) Петро Дужий, який раніше перебував в с. Ново-Українка. Група складалася з 6-и боївок. 7-а лоївка була нестабільною, до неї скеровували переважно новачків. Лоївки розташовувалися в районах сіл: Лозуватка-Очеретяне-Бурти, с. Кіровка, с. Хмельове та ін.
Двома лоївками керував колишній командир Червоної Армії – майор «Божко» – 32-35 років. Він мав ад’ютанта під кличкою «Дубок», вісімнадцятирічного хлопця з Західної України. Головним завданням боївок було паралізувати діяльність місцевої німецької адміністрації. Для цього ми – 1) намагалися привернути на свій бік місцевих поліцаїв чи, принаймні, нейтралізувати їх. Запрошували їх в ліс, проводили бесіди. Був випадок в с. Кіровка, коли наші хлопці вбили двох поліцаїв з с. Очеретяне. Це налякало інших поліцейських і вони почали шукати контактів з нами. Велика їх кількість кидала службу у німців і переходила до нас в ліс;
2) Організовували напади на комори з продуктами, зброєю. Але німців не вбивали, аби не викликати репресій. Продукти і зброю забирали собі, ховали їх для потреб майбутньої війни з більшовиками. Часто роздавали продукти селянам.
Восени 1943 р. дві наші лоївки зробили вдалий напад на німецький обоз. Боїв карі несподівано оточили німецькі підводи у лісі. Німці були напоготові, але, коли ми зкомандували відійти на 10 метрів, залишивши зброю, виконали наказ. Ми забрали з підвод зброю, амуніцію і, навіть, два мотоцикли, які, правда, виявилися поламаними.
Окрім того, лоївки зупиняли німецькі ешелони (таких акцій було не менше 7), що проходили через терен нашої дії. Всі акції, як правило, проводилися вночі, а вдень ми сиділи по хатах.
У такий спосіб наша група паралізувала діяльність німецької адміністрації в цих районах.
Лоївки поповнювалися за рахунок:
- поліцаїв з місцевих сіл;
- військовополонених (близько 1/5 кількості), серед них були і росіяни. Було, навіть, і два єврея, один з них Федір Швець. Серед поліцаїв траплялися і заслані більшовиками агенти. Вірогідно, таким був Таровіков, місцевий росіянин.
3) В районі нашої дії діяв і загін червоних партизан під проводом «Гриші». Я, навіть, сам, разом з «Божком» приймав участь у переговорах з ними, в результаті яких ми домовилися про нейтралітет і обмін інформацією. Це було в селі, в якому свого часу Махно застрелив Григорьєва. Завдяки такій співпраці ні ми, ні вони не потрапляли під німецькі облави чи прочісування лісу, яких на моїй пам’яті було дві. Одна з німецьких облав була викликана нашим нападом на німецький обоз, про який я казав вище. Було приходили і ми, і червоні в якусь хатину в селі – ставили пляшку, вечерю і цілу ніч до самого ранку ділилися оперативними даними. Навіть інколи і ночували на одній з ними вулиці.
4) Сам я участі в акціях не брав, адже був пропагандистом. Одним із моїх завдань було стежити за настроями населення, вивчати його ставлення до нас, червоних партизанів і взагалі до ситуації. Для цього я ходив на евакуаційні пункти на залізничних станціях і прислухався до того, що говорили між собою люди. У свою чергу розповідав про існування загонів українських націоналістів. Переважна більшість людей взагалі не розуміла, про що йдеться. Альтернативою німцям були тільки більшовики. Але ми мали, звичайно, і прихильників. Такі люди і надавали нам притулок в селах. Наприклад, сильно захворівши на ангіну, я лежав у хаті сусіда одного з членів ОУН – поліцейського Мотузки (Мотузкіна) і за мною доглядала його дружина.
Коли прийшли радянські війська, я лише один день встиг побути вільним на знову станувшій радянської території.
З Щетиниці Мало-Висківського району я дійшов до Лозуватки, де на ніч лишився у вчителя музики Тищенка. Ранком мене розбудили працівники контррозвідки. Зробили обшук: під матрацом знайшли пістолет без набоїв (я досі не знаю чий, я ж зброї не мав). Хата була конспіративною, тому, мабуть, хтось з моїх багаточисельних попередників його там лишив. Так чи інакше, той пістолет «пришили» мені.
Здали мене, мабуть, ті самі Тищенки.
Спробував втекти, але мене впіймали. На слідстві прикидувався дурником. Згадував різних совєцьких діячів і вигадував псевдо начебто ОУНівців, подібні їх прізвищам. Так же давав і описи міфічних підпільників, з запам’ятавшихся ще зі школи портретів Тичини, Чубаря, Постишева. І називав їх: «Тича», «Чуб», «Посний».
Слідчі мене не били. Страху я не відчував, бо так чи інакше, а смерті мені вже не бачити – бо я не на фронті і не в лісі…
