13 грудня 1951р. у бою з московитами біля с. Сваричів загинули: Ярослав - Василь Косарчин «Байрак», «Козак», «7-7», «Вівчар» Український військовик, сотник УПА, командир ТВ-23 «Магура» та Фрайт Володимир Васильович «Батько», «Жар», «Вир» Український військовик, окружний провідник Калуської та Дрогобицької округи ОУН, лицар Бронзового хреста заслуги УПА.

Ярослав-Василь Косарчин народився 15 серпня 1919 року в селі Нагірянці (нині в межах м. Бучача Тернопільської області) у священичій родині. Загинув — 13 грудня 1951р. с. Сваричів, Рожнятівський район, Івано-Франківська область ) — Український військовик, сотник УПА, командир ТВ-23 «Магура» (квітень 1945 — осінь 1949), крайовий провідник ОУН «Карпати» (1949—1951).

Середню освіту здобув у державній польськомовній гімназії Бучачa , яку закінчив у 1937 році. Навчався у Львівському ветеринарному інституті (1939-1941 рр.), на ветеринарному факультеті Львівської медичної академії (1941-1944 рр.).

Працював на посаді організатора-люстратора Бучацького відділення «Українського кооперативного банку» (або «Українбанку») перед Другою світовою війною.

У лавах ОУН та УПА

У 1939 році вступив до ОУН, у 1940—1942 роках очолював студентську референтуру ОУН.

З 1944 року в лавах УПА, до середини липня пройшов вишкіл у старшинській школі «Олені-І», закінчив навчання зі ступенем старшого булавного. Після навчання працював наставником у старшинській школі.

У вересні 1944 року призначений ад'ютантом командира 5-ї Дрогобицької військової округи ВО-5 «Маківка». З весни 1945 року по 1949 рік — командир ТВ-23 «Магура».

Влітку 1946 року, за мужність і героїзм, проявлені у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу, УГВР нагородила Ярослава Косарчина Срібним Хрестом бойової заслуги УПА 2-го класу й підвищила до звання сотника.

З 1949 по 1951 рік крайовий провідник ОУН «Карпати».

Загинув Ярослав Косарчин 13 грудня 1951 року поблизу с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області.

Місце поховання невідоме. 4 вересня 1996 р.відкрита й освячена символічна могила на Нагірянському цвинтарі Бучача поряд з могилами інших учасників визвольних змагань.

******

Фрайт Володимир Васильович народився у селянській сім’ї 13 серпня 1911 року у селі Лішня Дрогобицького району Львівської області.

Навчався у Стрийській гімназії, де познайомився і зійшовся з багатьма майбутніми діячами визвольного руху, зокрема, серед його однокласників були Кость Цмоць, Григорій Гасин, Григорій Дулин, Роман Ференц, Дмитро Корінець, Богдан Галайчук, Зиновій Гойсак, Володимир Тимчій, Лев Ребет, Василь Яворів та інші.

Продовжив навчання на агрономічному факультеті Львівської політехніки (закінчив в час німецької окупації). Член ОУН (1930-і). Інструктор Хліборобського вишколу молоді товариства «Сільський господар» у Стрию (1936—1939).

Учасник похідних груп ОУН (1941), провідник Звягельської округи на Житомирщині (08.-09.1941). Редактор осередку пропаганди (1945), референт пропаганди (01.1946-05.1949) Дрогобицького окружного проводу ОУН, в. о. політвиховника Дрогобицького ТВ-24 «Маківка» (І-а пол. 1947).

Керівник Дрогобицького (05.1949 — поч. 08.1950) та Калуського (поч. 08.1950 — 12.1951) окружних проводів ОУН, член ширшого Карпатського крайового проводу ОУН (1949—1951). Застрелився у криївці, не бажаючи здаватись живим.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2021р. Вікіпедія.

Кархут Василь Володимирович - Український лікар, пластун, фітотерапевт, письменник. Особистий лікар митрополита УГКЦ А. Шептицького. В'язень концтабору "Береза Картузька" та московитських таборів.

Василь Кархут народився 1 липня 1905 року у сім'ї священника УГКЦ, і був небожем актора й режисера Леся Курбаса. Змалечку виявив любов до природи, особливо рослин та тварин. Після закінчення початкової школи в рідному селі в 1913 році починає навчання в Українській приватній гімназії ім. Тараса Шевченка в Городенці, директором якої на той час був відомий письменник, редактор, видавець Антін Крушельницький. За словами пана Василя, саме він прищепив йому любов до рідного слова та літератури. 

Буремні роки Першої світової війни залишили в серці юнака особливий слід, утвердивши його активну громадську та українську позицію – він бачив, як солдати-українці в селі Ясенів-Пільний у листопаді 1917 року вивісили на церкві синьо-жовтий прапор, як третього листопада 1918 року старшокласники гімназії в Городенці на чолі із сотником Іваном Чайкою без пострілу відібрали владу в поляків і встановили владу української держави – ЗУНР. На жаль, його долю не оминули трагічні особисті події – 1919 року від тифу помирає батько. Осиротілим хлопцем і матір’ю заопікувався дядько – адвокат Теодор Михайловський. З його родиною хлопець переїхав до Жовкви на Львівщині, де на Різдвяні свята 1924 року його спіткало друге велике нещастя – раптова смерть матері, цього ж року він з відзнакою закінчує Львівську українську академічну гімназію.

Ще перед цим у 1921році Василь вступає до українського молодіжного товариства «Пласт» і стає його активним членом, згодом нагороджений однією з найвищих пластових нагород «Свастикою заслуги».

Восени 1924 року Василь Кархут вступає на медичний відділ Українського таємного університету у Львові, а після закриття поляками 1925 року студіює медицину в Університеті Яна ІІ Казимира» у Львові, який закінчує 1932 року.

У 1934 року у Львові одружується із студенткою Львівської гімназії, донькою священика УГКЦ Теодозією Кижик, у Крем'янці на Львівщині розпочинає приватну практику. Чи не єдиний лікар-українець з-поміж майже трьох десятків лікарів поляків та євреїв, завдяки прогресивним методам лікування та чуйному ставленню до пацієнтів, з одного боку, здобуває велику популярність та авторитет у мешканців, з іншого – стає об’єктом нападок та інсинуацій своїх так званих колег. Водночас молодий лікар інтенсивно працює і на літературній ниві – широко відома його методична розробка з організації та діяльності пластових відділів «Перша, друга й третя проба пластуна», виходять у світ його книжки для молоді «Гомін з-поза нас» та «Поклик вольних», повість «Вістря в темряві».

У травні 1935-го його заарештовують як небезпечного громадянина, який проживає в прикордонній зоні і ув’язнюють в концтаборі «Береза-Картузька». Завдяки хисту обдарованого обсерватора, дотепного й цікавого оповідача він полегшує долю в’язнів, а також розгадує сни табірним охоронцям, характеризує їхніх дівчат за почерком листів, дає лікарські поради, розповідає цікаві історії, які сам і вигадує. Під тиском прогресивної громадськості Галичини в листопаді Василя Кархута випустили на волю. На початку Другої світової війни він працює лікарем на західному кордоні, референтом народного здоров'я Українського центрального комітету, захищає інтереси біженців із СРСР, певний час з родиною проживає у Перемишлі та Кракові. Тут продовжує писати про життя тварин, зокрема про вовків, перевидає збірку новел «Цупке життя», яку Анна Горбач переклала й видала німецькою, і через 26 років ця книжка увійшла до обов’язкової літератури в німецьких школах. А також вийшла друком повість «Полум’яний вихор».

Потім повертається на Галичину і наприкінці вересня 1941 року гестапо за підозрою в приналежності до ОУН заарештовує Василя Кархута, він перебуває у львівській тюрмі на Лонцького, звідки його, за сприяння відомих та впливових громадян Львова, незабаром відпускають.

Після звільнення з ув'язнення працює завідувачем відділу внутрішніх недуг «Української лічниці» Андрія Шептицького і влітку 1944 року, після захоплення Львова Червоною армією, щоб уникнути арешту, веде напівпідпільний спосіб життя, стає особистим лікарем митрополита УГКЦ Андрея Шептицького і переховується від переслідувань у митрополичих палатах. По смерті Андрія Шептицького Василь Кархут залишає митрополичі палати й береться за роботу, заради якої не емігрував на Захід, – надає медичну допомогу членам ОУН, бійцям УПА.

Восени 1945 року його арештовують на Тернопільщині і вже 5 серпня 1946 року військово-польовий суд у Києві засудив Василя Кархута до 15 років каторжних робіт та 5 років обмеження у правах з конфіскацією майна. У 1991 році – через 11 років після смерті лікаря – цей вирок було визнано незаконним, а засудженого посмертно реабілітовано.

Після звільнення з ув'язнення у 1955 році Василь Кархут працює лікарем в амбулаторії у селищі Нексикані в Магаданській області. Після доносу його знову було засуджено на 8 років каторжних робіт. Лікар знаходить розраду і в цих непростих умовах – у вільний час вивчає лікарські рослини і продовжує роботу над підготовкою серйозної книги з фітотерапії, яку видасть лише після повернення до України. 

Водночас пише і художні твори. За час перебування на засланні Василь Кархут написав чи не найцікавіше з психологічно-філософського погляду оповідання «Непорозуміння», яке присвятив «мільйонам собак». На жаль, його здоров'я погіршувалося – прогресує астма. Навесні 1964 року виходить на волю, але лише через рік Василю Кархуту вдається повернутися до родини в Коломию. Має проблеми з пропискою та роботою, за сприяння друзів вдається влаштуватися на посаду лікаря-фтизіатра в тубдиспансері селища Заболотів Снятинського району, де працює декілька років. Зростає авторитет Василя Володимировича як фітотерапевта. До цілителя за медичною порадою й допомогою їдуть з усіх куточків Радянського Союзу,1973 року у київському видавництві «Здоров'я» виходить його книжка «Ліки навколо нас». У жовтні цього ж року під тиском спровокованих КДБ обставин він змушений звільнитися з роботи за власним бажанням, повертається до Коломиї, де знову шукає роботу, хворіє і не припиняє творчої праці – виходять у світ друге і третє (виправлені й доповнені) видання книги «Ліки навколо нас». 1980 року автор практично закінчує свою фундаментальну працю «Аптека живої природи», яка побачить світ під назвою «Жива аптека» аж через 12 років після смерті автора.

Василь Кархут помер у Львові 9 жовтня 1980 року, похований у Коломиї, де одна з вулиць названа його іменем.

Джерело інформації.https://galychyna.if.ua/analytic/vasil-karhut-polum-yaniy-vihor-z-nizhnoyu-dusheyu/

Турянський Осип Васильович - псевдо "Іван Думка" Український письменник і літературний критик, поліглот, учитель середніх шкіл Галичини.

Осип Турянський, знаний передусім як автор найкращої української повісті про Першу світову війну, народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів на Радехівщині. Був найстарших серед 11 дітей.

Родина бідувала, але, враховуючи особливі здібності найстаршого сина, таки знайшла можливість віддати Осипа до початкової школи у їхньому селі. Отримавши підтримку вчителів, майбутній письменник продовжив навчання у Львівській українській гімназії. Батько влаштував його на квартиру до колишнього односельчанина Андрія Волошка. Натомість Осип узявся готувати до школи його сина.

Після закінчення гімназії Осип Турянський вступив на філософський факультет Віденського університету. Там він бере активну участь у сту­дентському гуртку української молоді і починає писати прозу. Перші оповідання Турянського побачили світ в альманасі віденських українців “Січ”. Творчість, проте, не заважає науці, і Турянський у 1907 році захищає докторську дисертацію на тему “Голосний “е” в українській мові”.

Після закінчення навчання Осип влаштовується викладачем мови й літератури в Перемишлянську українську гімназію. У Перемишлянах він одружується зі Стефанією Онишкевич, донькою відомого у місті адвоката і депутата Віденського парламенту. Невдовзі у подружжя народжується син Мирослав, який емігрує до США і стане відомим шахістом.

Восени 1914 року Турянського мобілізовують до війська і відправляють на австро-сербський фронт. Там він потрапляє у полон до сербів. Узимку 1915 року разом із іншими 60-ма тисячами австрійських полонених вояків його відправлено етапом через Албанські гори. Етап був неймовірно важкий – вижила тільки чверть бранців. Дивом врятувався і Осип Турянський, якого вже були зарахували до смертельно замерзлих і лише в останню мить лікар побачив у нього ознаки життя. Ця жорстока пригода ляже в основу знаменитої повісті «Поза межами болю», яку багато критиків не лише в Україні вважають одним з кращих воєнних творів в історії літератури. Твір був написаний у 1917 році на острові Ельба, де Турянський утримувався в таборі інтернованих.

У 1918 році, після краху Австро-Угорської імперії, письменник виїхав до Відня. Викладав у тамтешньому університеті. У Відні вийшла друком «Поза межами болю» і був написаний філософський памфлет «Дума пралісу», що побачить світ 1922 року.

У 1923 році Турянський повертається в Галичину. Бере участь в організації видавництва “Журавлі” у Рогатині, працює у приватних українських та польських навчальних закладах Яворова, Дрогобича, Рогатина. Востанні роки життя працював у польській школі у Львові.

Паралельно продовжує писати та займається художнім перекладом, виступає з літературною критикою.

1933 року в серії “Українська бібліотека” був опублікований останній роман Турянського – “Син землі”. Того ж року, 28 березня, він помер після важкої хвороби.

Поховали письменника на Личаківському цвинтарі. За радянських часів «ідеологічно неправильного» письменника було піддано забуттю. З часом загубилася і його могила. З ініціативи письменника Романа Федоріва львівські студенти знайшли й упорядкували її лише у 1987 році.

На честь письменника у Львові названо вулицю.

Джерело.http://www.kray.org.ua/1021/postati/osip-turyanskiy-zhittya-poza-mezhami-bol/

16 грудня 1921р. у с. Стопчатів Косівський р-н. народився Зенон Бахтальовський "Зенко" командир підстаршинської школи ВО-6, поручник УПА.

Рейдуюча група хор. Зенона Бахталовського (Бахтальовського) («Зенка»). До неї входили: рой. "Кучерявий», «Квітка», «Листок», «Верба», «Камінь», «Вовк», «Смик», «Соловей», «Галайда» і «Скала». Зенон Бахталовський стоїть під деревом, за ним — В. Щигельський, посередині з автоматом на грудях «Кучерявий».

«Зенко» — хор. Зенон Бахталовський член штабу 26 ТВ «Лемко». Він був сином священика із с. Стовпчатова біля Яблонова на Гуцульщині, студіював інженерію на політехніці у Львові, опісля був у дивізії «Галичина». 

Вліті 1944 р. відійшов до УПА, де в серпні 1944 р. став чотовим у сотні «Коника» в старшинській школі УПА «Олені». Після розв'язання старшинської школи восени 1944 р. він, правдоподібно з «Коником», відійшов на Закерзоння, у Перемищину. Тут він був звичайно зайнятий вишколами вояків УПА два вишколи у 1945 р. — і командир підстаршинської школи у 1946 р. 

У 1947 р. відійшов у рейд на захід з відділом хор. В. Щигельського («Бурлаки»).

Проте на території ЧСР він попав у полон і був виданий до ПНР, де був засуджений на довголітнє ув'язнення. 

(У 13 т. «Літопису УПА» його ідентифіковано

помилково в покажчику як «Булаховський», але також правильно — Бахталовський).

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2021р.

Ред. коли ви зауважили помилки чи знаєте більше інформації пишіть у коментарях буду виправляти. Дякую.

13 грудня 1991р. у м. Галич, Івано-Франківська обл. помер Володимир Іванович Чав'як «Чорнота» Український військовик, сотник УПА, командир куреня «Дзвони» (1945—1947) ТВ-22 «Чорний ліс». Лицар Бронзового Хреста Бойової Заслуги (1945) та Срібного Хреста Бойової Заслуги 2-го класу (15.08.1946).

Народився 1922 року в селі Тустань коло Галича, закінчив гімназію в Станіславові, де став членом ОУН. Псевдо взяв собі на честь Івана Чорноти, сподвижника Богдана Хмельницького. Він був одним з перших добровольців УПА в Галичині, а на вишкіл вирушив рядовим стрільцем уже 28 липня 1943 року.

Став командиром рою (від серпня 1943), командиром чоти у сотні «Змії», під командою легендарного «Різуна» (Василь Андрусяк) (від квітня 1944) та командир кур'єрської групи, яка йшла на Захід (від серпня 1947).

Арешт та ув'язення: У Чехії, в листопаді 1947 року, Володимир Чав'як був важко поранений у сутичці з чеською жандармерією в одному із сіл на захід від міста Брно, та у непритомному стані потрапив до рук ворога. Його передали СРСР. Перебував під слідством від січня 1948 року до березня 1949 року. Намагався покінчити життя самогубством, але невадало. Засуджений до 25 років ув'язнення. Відбував покарання у Воркуті.

Після ув'язнення: Звільнений у 1957 році із забороною мешкати на території Західної України, тому переїхав у місто Луганська, де працював на шахті до 1965 року. З часом повернувся до міста Галича, де працював електрозварником, аж до виходу на пенсію. Періодично переслідувався органами КДБ.

Помер 13 грудня 1991 року в місті Галичі Івано-Франківської області.

Особисте: Володимир Чав'як був одружений з Володимирою Юськевич.

Спогади: В 1990 році він написав коротку автобіографію-спогад про свою участь в УПА, про переживання в слідчих тюрмах у Відні, Станіславові і Києві (тут був в одній камері з Митрополитом Стернюком), ув'язнення на Воркуті та про переслідування КГБ після формального звільнення. Цю книгу закінчив такими словами:

«Отаке моє життя. Вимріяв собі з дитинства інше. Не так сталося, як гадалося. Але не стогну від ран, не нарікаю на долю, бо всміхається до нас Вільна Україна. Комусь треба було платити за волю. Дав Бог — заплатив і я. Слава Йому. Слава Україні! Героям Слава!»

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2021р

13 грудня 1901р. у с. Слобода народився Дмитро Станкевич окружний провідник ОУН Підгір'я.

Нафтовий промисел у с. Слобода Рунгурська (нині с. Слобода Коломийського району). 1881 рік.

(Ред. Це єдина інформаційна що зміг знайти)

Відлітають журавлі...

Над свіжою могилою д-ра Д. Станкевича

Вже від довшого часу тривожила українське громадянство важка хвороба широко відомого лікаря-рентґенолога і суспільно-громадського діяча д-ра Дмитра Станкевича. Врешті організм не зміг перебороти недуги-чахотки; катастрофа наступила 25 липня ц. р. на 42 році життя.

Д-р Дмитро Станкевич походив з с. Слобода-Рунґурська, Коломийського повіту. Ще ледве 16-літнім хлопцем, учнем української ґімназії в Коломиї, вступає в 1918 р. в ряди Українських Січових Стрільців й опісля як сотник артилєрії бере участь у боротьбі проти большевицької навали: Згодом підчас панування в Галичині большевицької орди, д-р Станкевич завжди був на оці НКВД та тільки чудом спасся від пімсти московської комуни.

В часі організації українського збірного життя в Галицькій області д-р Станкевича висунуло громадянство на керівника Українського Окружного Комітету в Коломиї, як заступника голови УОК, якому і завдячує УОК початки своєї широкої і корисної праці на цілому терені Коломийської округи.

Громадянство оцінило по заслузі невтомного робітника й організатора та величавими похоронами віддало Йому належне.

В сумному обряді 28 липня ц. р. взяло участь кілька тисяч громадян із Коломиї та сіл: Український Окружний Комітет у повному складі, шкільні діти, комбатанти Української Армії — товариші зброї, оркестра з Печеніжина, трембітарі з рідного села та величавий об'єднаний хор Коломиї і Печеніжина. Похід замикала кінна бандерія з Печеніжина.

Обряд похоронів довершив о. пралат Ол. Русин, голова УОК, якого Небіжчик був найближчим співробітником, в асисті 15 священиків, які приїхали з довколишних міст і сіл, щоб віддати останню прислугу заслуженому Громадянинові. Прощали Небіщика теплими словами за Його лікарську і громадянську працю: д-р Ганьківський — від лікарів, ствердивши, що такого лікаря-рентґенолога заступити нема ким. Від Українського Окружного Комітету та українського громадянства прощав з балькону Народного Дому пpoф. Дм. Николишин, представивши Небіжчика як відданого свому народови громадського діяча. В церкві високопатріотичну ромову виголосив о. Кисіль, накресливши шляхи, якими йшов непохитно д-р Станкевич та якими має йти кожний українець — син свого народу і свого краю. Віддаючи пошану Покійному, над свіжою могилою говорив о. пралат Русин. Він сказав, що Небіжчик був вірним сином Греко-Католицької Церкви. Останнє прощальне слово виголосив п. Петро Кузик від товаришів зброї; він зобразив хороброго сотника артилєрії, який займав завжди місце на найбільше загрожених большевиками позиціях.

Трембіти ще раз сповістили горам Гуцульщини, що їх Син відійшов у вічність, залишивши по собі славну і невмірущу пам'ять.

Хай Рідна Земля буде Йому легкою!

(я. х.). 15.08.1942 рік.

Джерело.https://zbruc.eu/node/69731

14 грудня (або вночі проти 8 грудня) 1934р. у Києві московити закатували 26 річного Олексу Федоровича Влизько - Українського поета прозаїка, футуриста.

Влизько Олекса Федорович народився 17 лютого 1908 року на станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії, де його батько служив дяком, псаломщиком. Там і почав навчання, а продовжив його на батьківщині діда – в с. Сингаївка на Звенигородщині. У 13 років важко перехворів на скарлатину і втратив слух. Ця травма компенсувалася вольовим розвитком пам’яті, начитаністю: книжка стала для нього одним із основних джерел формування художньої та соціальної свідомості. Він закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. 1928 року подорожував по Німеччині, згодом – по нагір’ях Паміру. В літературу його ввів Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в Київському журналі “Глобус” (1925, ч. 22) вірш “Серце на норд”. З того часу вірші Влизька починають систематично друкуватися у різних журналах і газетах УРСР. Найчастіше – у футуристичному органі Михайла Семенка “Нова Генерація”. Влизько належав до літературної організації “Молодняк” і УСПП.

У першому номері органу ВУСППу “Літературній газеті” були надруковані напутні рядки вірша О. Влизька “Поетові”. “Не лицемір, поете, серцем, і не роби із нього шарж, – замало глянути крізь скельця, на бунт, виспівуючи марш” (1927).

Книжка “За всіх скажу” сприймається як відповідь на гострі питання, поставлені дискусією 1925-1928 років, про шляхи розвитку української літератури. Тогочасні критики дали напрочуд високу оцінку поетичному дебютові молодого автора. Визнання перспективного таланту засвідчила і третя премія Наркомосу УРСР, присуджена поетові за збірку “За всіх скажу”.

1927 р. у пресі з’явилося повідомлення про загибель Влизька в хвилях Дніпра. Вістка справила приголомшливе враження. Провідний радянський критик Володимир Коряк у некролозі, вміщеному в харківській центральній газеті, навіть оплакував смерть юного поета, говорячи про загибель на самому старті “українського Пушкіна” (В.Коряк “Олекса Влизько” // Комуніст. – 2 серпня 1927р.). Однак інформація виявилася неточною, а сам Влизько спростував некрологи весело-іронічною заявою в пресі та новими книжками: “Живу, працюю!” (1930), “Книга балад” (1930), “Рейс” (1930), “Моє ударне” (1931), “П’яний корабель” (1933), “Мій друг Дон-Жуан” (1934).

Однак рання смерть таки була долею Влизька. Як і всі представники демократично мислячої інтелігенції потрапляє за грати, адже бачив в УРСР не що інше, як “рай за дротами”. Москві не сподобалось його розуміння індустріалізації – оновлення, модернізація, визволення. Його оголошено “ворогом народу”. Виїзною сесією військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 року, в числі 28-ми інших, О.Влизьку було винесено смертний вирок, який того ж дня було виконано.

Ю.Лавріненко у книзі “Розстріляне відродження” зазначає, що “Влизько-поет – це тільки обірваний початок. Або, як він сам про себе писав у передмові до “Живу, працюю!”, – “тільки етап і шукання нових форм… До синтетичної рівноваги ще далеко…” З його жадібністю, темпераментом, естетичним поліморфізмом не легко дійти “синтетичної рівноваги” за кілька даних йому долею літ. А все ж елементи власної синтези в ньому вже починали проявлятися. Яків Савченко писав з приводу Влизькової “Дев’ятої симфонії”: “Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетності думок, такого міцного й суцільно-пафосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяності мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років”. Коротенький восьмирічний літературний шлях Влизька позначений динамічними шуканнями, різнорідністю форм, жанрів, тем. Класицизм, футуризм, “виробнича поезія” й агітка, а над усім і, передусім, активний вітаїстичний романтизм.

Твори: “Вибрані поезії” – К.,1963; “Вогонь любові” – К.:1968.

Критика: Новиченко Л. Поет недоспіваної пісні // Влизько О. Вибрані поезії.

https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/vlyzko-oleksa-biografiya/

Хомицький Володимир. Перший гол для двох націй.

14 липня 1894 року в Стрийському парку у Львові в рамках Загальної крайової виставки відбувся перший в історії України та Польщі футбольний матч.

Гра між сокільськими командами Львова та Кракова тривала лише 6 хвилин – до першого забитого гола. Його автором став 16-річний Володимир Хомицький. Відтак його вважають автором першого офіційно визнаного і зафіксованого гола в історії футболу одразу двох країн.

Народився Володимир 19 квітня 1878 року у Львові. Про його дитинство практично нічого невідомо. На час легендарного матчу він був учнем другого курсу учительської семінарії. До спорту, зокрема до новітнього на той час футболу його пристрастив професор семінарії Едмунд Цезар, який з подорожі до Англії привіз до Львова перший справжній футбольний м’яч, а відтак і створив першу аматорську команду. 

У грі, яку судив професор ЗигмунтВробек із Кракова, Володимира виставили лівим крайнім. Коли на 6-ій хвилині гри до нього потрапив м’яч, він не роздумуючи пробив із правої і куля проскочила над руками краківського воротаря. Так, одним ударом, Хомицький назавжди увійшов в історію футболу.

1898 року він закінчив навчання в семінарії, після чого продовжив здобувати освіту у Львові та Відні. Повернувшись до Львова, був учителем фізичного виховання ХІ львівської гімназії. Через проблеми зі здоров’ям не був призваний до війська. У 50 років через ті ж таки проблеми зі здоров’ям вийшов на пенсію і жив під опікою господині Марії Гурської. З дружиною на той час уже розлучився. Дітей не мав.

Війну перебув у Львові, а 1946 року був виселений на нові західні території Польщі, де мешкав у містечкуХоцянові поблизу Легніци. Там і помер у самотності 12 липня 1953 року. Чи не єдиною його відрадою в останні роки життя було розповідати хлопчакам різноманітні історії, звісно, не без згадки про легендарний матч і не менш легендарний гол. 

1988 року на могилі Хомицького відновили плиту, на якій зробили пам’ятний напис про подію 14 липня 1894 року, що закінчується словами: «Першого гола у цьому матчі, і взагалі в історії польського футболу, забив Володимир Хомицький». Цей матч визнано також першим офіційним і в українському футболі. На згадку про нього встановлено пам’ятник у Стрийському парку.

Джерело.http://www.kray.org.ua/8409/postati/homitskiy-volodimir-pershiy-gol-dlya-dvoh-natsiy/

Федак-Смок Степан Степанович - Український військовий діяч, старшина УСС, УГА. Атентат на Пілсудського.

Видатний військовий діяч українського національного відродження Степан Федак, відомий під псевдо «Смок», народився 11 травня 1901 року у Львові (за іншими даними, у 1900-му).

Запрограмованість на патріотизм і безкомпромісну боротьбу була у Степана з народження, адже його батько Степан Федак-старший – був видатним українським адвокатом, підприємцем і громадським діячем. Рідні сестри «Смока» були одружені з Євгеном Коновальцем та Андрієм Мельником.

Ще зовсім юнаком Степан вступив у лави Українських Січових Стрільців, згодом йому довелося повоювати у лавах УГА та армії УНР. Згодом здобув і військову освіту – навчався у військовій академії у Вінер-Нойштадті й академії генштабу Чехо-Словацької республіки.

25 вересня 1921 року у Львові Степан Федак здійснив невдалий замах на на главу Польської держави Юзефа Пілсудського та воєводу Ґрабовського. Був схоплений і засуджений до 6 років ув’язнення. Суд відбувався аж за рік. Окрім Федака, на лаві були 11 осіб – членів УВО. Усіх звинуватили у “державній зраді”. Підсудні відмовилися виступати польською мовою, заявилвши, що не вважають себе громадянами Польщі. Попри це вирок був лояльний. Федак отримав шість років тюрми, його посібникам дали ще менше.

Вийшов на волю в 1924 році, приставши на умову еміграції з Польщі. Після цього проживав у Парижі та Берліні.

Після повернення до Галичини певний час працював директором молочарні, однак продовжував підпільну боротьбу. У березні 1937 заарештований за націоналістичну діяльність у Журавно. Після приходу німців у 1939 році здійснює втечу з тюрми і повертається до підпільної діяльності.

У 1941 році«Смок» – учасник похідних груп ОУН. Протягом 1943-1945 років служив у чині поручника в дивізії «Галичина». Життєвий слід Степана Федака-молодшого губиться у 1945 році. Припускають, що він загинув у Берліні чи Щеціні.

Джерело.http://www.kray.org.ua/9652/postati/fedak-smok-stepan-atentat-na-pilsudskogo/

German transport columns passing through Skole, Galicia (now in Ukraine), 1914. (Німецькі транспортні колони, що проходять через Сколе, Галичина (Україна), 1914 рік.).

Джерело інформації. https://www.britannica.com

13 грудня 1950р. у бою з московитами загинув Михайло Могорук "Сагайдачний" кущовий с. Зелене (Верховинський р-н).

Зліва направо: Могорук Михайло “Сагайдачний”, кущовий провідник Василь Мельничук “Гармаш”, Василь Чорниш “Козачок” і невідомий.

МОГОРУК Михайло Іванович, 1917, с. Бистрець Верховинського району, керівник кущової ОУН, Сагайдачний, ┼ 13.12.1950, с. Кривопілля Верховинського району.

Джерело інформації фотографії.

https://www.facebook.com/UPAreenacting/posts/5268889786471387/

Літопис УПА та календар УПА на 2020р.

12 грудня 1950р. у бою з московитами біля с. Сукіль загинули Степан Диркавець "Шум" Славський райпровідник, "Юрко" охоронець окружпроводу.

Також у цьому бою загинули "Ромко-Михась" зв'язковий ЗЧ ОУН та Микола Мельничин "Кірам" колишній заступник командира сотні "Бурлаки".

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

*****

Микола Григорович Мельничин (псевдо: «Кірам») (19 серпня 1910, с. Надітичі, Миколаївський район, Львівська область — 12 грудня 1950 біля с. біля с. Сукіль, Болехівська міська рада, Івано-Франківська область) — хорунжий УПА, заступник командира сотні в ТВ-14 «Асфальт», кур'єр ЗЧ ОУН.

Член ОУН з 1930-х. У 1941 був стрільцем у батальйоні «Нахтігаль», а у 1946 виконував обов'язки заступника командира сотні в тактичному відтинку «Асфальт». У 1946—1948 був комендантом боївки охорони керівника Львівського крайового проводу ОУН 3иновія Тершаковця-«Федора».

Згідно рішення наради Проводу ОУН в Україні у травні 1948 Микола Мельничин — «Кірам», Іван Паньків-«Явір», Василь Сколоздра- «Грабенко», М. Горчин — «Грузин», X. Ґонтар — «Степовий» та М. Воскрес — «Мирон» були відряджені до Західної Німеччини, де у Мюнхені зустрілися із представниками Закордонних частин ОУН та Закордонного представництва УГВР, мали зустріч зі Степаном Бандерою та іншими керівниками національно-визвольної боротьби.

Восени 1949 Микола Мельничин та Іван Паньків були десантовані з літака у районі села Крупське. Вони зустрілися з головними командирами УПА Р. Шухевичем та іншими керівниками підпілля в Україні і передали пошту від ЗЧ ОУН.

Влітку 1950 перебував у околицях села Сукіль на Болехівщині, де зустрівся з кур'єрами ЗЧ ОУН «Ромком» та «Богданом» і включив їх до складу своєї боївки. Постійно підтримував зв'язки з керівником Головного осередку пропаганди Проводу ОУН, заступником Голови Генерального Секретаріату УГВР Петром Федуном -«Полтавою».

12 грудня 1950 загинув у безнадійній ситуації, оточений у криївці.

Джерело інформації літопис УПА.

Попрощалася з життям, але не здалася...«Я ся не орієнтувала, чого вони мене там вивели, викопали яму у три метри в снігу, всадили голу, як мати на світ народила, Бойко (енкаведист,-авт.) розібрав. І сказав двом солдатам аби руки держали.

«Бандеровко говори! Де криївка була, бо вбиваю, прощайся з світом»,- «Я давно попрощалася, вбивай». Романчук (станичний,- авт.) мене так тренирував: «Стефцю ти як ся попадеш, або жию, або перебуду, не признавайся ані слова. Бо зателепиш усю родину і пів села. Терпілам як Ісус Христос на хресті. Що коли мама принесла передачу, то сказав слєдоватєль: «Говдашко іди з свойов передачов, бо твоїй донці не приймуть. Її товчут, а вона ніц не хоче ся признати». 

Стефанія Годзінець, 1931 р. н., с. Лавочне Сколівського р-ну Львівської обл.

Джерело інформації Локальна історія. ФБ сторінка.