25 грудня 1921р. у с. Лавочне, Сколівський р-н, Львівська обл. народився Шишканинець Василь Васильович «Бір» - військовий діяч УПА, поручник, ад'ютант курінного «Рена», командир сотні «Ударники-3».

Село Лавочне 

****"

25 грудня 1921 р. у с. Лавочне Сколівського повіту, в сім'ї Василя та Анастасії Шишканинців народився син, якого назвали на честь батька - Василем. Початкову освіту Василь здобував у місцевій школі, згодом продовжив навчання в рільничій школі у Жаб’є нині смт. Верховина Івано - Франківської обл. Після закінчення навчання повернувся додому в Лавочне. Тут Василь стає членом виділу товариства «Просвіта», де бере участь у виставах, організовує фестини. Наприкінці 1930-х рр. стає членом ОУН, де отримує псевдо «Бір».

У 1939 р. Василь Шишканинець вступає до лав новостворених збройних сил Карпатської України – «Карпатської Січі». Він проходить вишкіл і згодом бере участь у боях проти угорських військ. Після поразки Карпатської України «Бір» потрапляє на кілька місяців до в’язниці. З приходом радянської влади в Західну Україну у вересені 1939 р. скориставшись ситуацією Шишканинець перебирається на Лемківщину. Там у невеличкому селі Команча він очолює місцевий поліцейський відділ, а через рік його заарештовує гестапо за приналежність до ОУН. Проте із німецької в’язниці він також організовує втечу.

У другій половині 1944 р. Василь Шишканинець вступає до лав УПА, бере активну участь у формуванні куреня «Лемківщина – Захід», а також стає ад'ютантом курінного «Рена».

20 березня 1945 р. у с. Струбовиська зайшла сотня «Веселого» із частиною куреня «Рена» на чолі з ад’ютантом «Бором», яка була розквартирована у селі. Вже наступного дня з м. Тісна в село відправились два батальйони НКВС, яким допомагали частини Війська Польського та польської поліції. В результаті багатогодинного бою відділи УПА змушені були відступити. Зайнявши село радянська армія за підтримки поляків почали палити село і вбила більше 30 місцевих мешканців. Під час бою втрати особового складу відділів УПА становили близько 15 стрільців, а втрати противників лише вбитими становили 86 осіб, також у бою вбили командира штурмової роти НКВС капітана Головенка.

На початку 1947 «Бір» разом із Степаном Стебельським («Хріном») бере участь у великому бою із дивізією Війська Польського в лісах поблизу сіл Середнє Велике, Луків, Хоцень (зараз Польща). У першій половині лютого 1947 р. сотня Василя Шишканинця «Бора» потрапила у польське оточення. Дочекавшись підкріплення від Степана Стебельського «Хріна», сотня «Бора» не тільки успішно вийшла з оточення, але й завдала значних втрат ворогу. Втрати поляків становили лише вбитими 180 осіб, що в п’ятеро перевищувало втрати упівців!

28 березня 1947 р. сотні «Хріна» і «Стаха» влаштували засідку в селі Яблінки між Балигородом і Тісною. В ході бою було ліквідовано заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського та кількох його охоронців. Вже 1 квітня 1947 р. на місце загибелі прибула військова комісія із загоном прикордонників. Сотня «Хріна» разом із сотнею Василя Шишканинця «Ударники-3» влаштували ще одну засідку під час якої було вбито більше 30 польських солдатів і офіцерів.

Літом 1947 р. з боями відділи «Бора» та «Хріна» разом прорвалися через кордон у районі села Сянки і перейшли на територію УРСР.

28 лютого 1948 р., в лісі поблизу сіл Завадка і Росохач Сколівського району під час облави московитів «Бір» загинув. Талановитому командиру сотні «Ударники-3» було всього 26 років.

У 1991 р. Василя Шишканинця «Бора» разом із стрільцями сотні «Ударники-3» було перепоховано на місцевому цвинтарі у смт. Бориня Турківського району.

Джерело: Локальна Історія літопис УПА Вікіпедія круасани календар УПА на 2021.

24 грудня 1920р. в Одесі народився Караванський Святослав Йосипович - Український мовознавець, дисидент, який за свої переконання відбув 31 рік московитських таборів.

Він відмовився доносити ­– його посадили. За ґратами, у сумнозвісній російській тюрмі «Владимирский централ»​ він записав розповіді свідків розстрілу польських офіцерів у Катині й почав створювати Словник рим української мови. Був у полоні нацистів, 31 рік провів у радянських таборах. Своє довголіття пояснював тим, що від тривалих голодувань, коли «вже лишалися шкіра і кістки, у нього наростало нове тіло». Святослав Караванський (1920–2016) був найстаршим серед правозахисників Гельсінської групи. До останніх днів він писав блоги, у яких застерігав світ від агресії кремля.

Батько Святослава, Йосип Григорович, був доцентом кафедри «Теоретична механіка» Одеського політехнічного інституту, тож після закінчення Одеської середньої школи ‘хлопець вступає до індустріального інституту. Утім, ще в шкільні роки в нього проявляється любов до філології і літературний талант (деякі вірші й оповідання Святослава Караванського навіть публікували в піонерській пресі), тож на початку 1939-го він стає ще й студентом інституту іноземних мов заочної форми навчання.

Література бере гору, але для того, щоб перевестися на філфак, потрібно відслужити в армії. А далі починається війна. У липні 1941-го частина, в якій служив Святослав, потрапляє в Західній Білорусії в оточення. «Після ряду пригод, хвороби, полону, звільнення з полону для праці в селі Мосівці, короткочасного вчителювання в селі Росоша під Проскуровим після праці в ролі перекладача з німецької та на німецьку для цензури Гебіцкомісара у проскурівській газеті «Український голос»… у березні 1942 року повертаюся до Одеси», - напише Караванський у своїй автобіографії.

В Одесі він знайомиться з учасниками похідних груп ОУН, яких до Одеси відрядив Провід, і вступає до їхніх лав. Під псевдо «Бальзак» відкриває українську книгарню «Основа», де починає збиратися одеське підпілля. Гроші від продажу книжок передає на потреби українського театру й гуртка. Потрапляє під пильне око румунських спецслужб і змушений на деякий час виїхати до Румунії.

У липні 1944-го нелегально повертається у Одесу, але на третій день, при спробі встановити зв’язок із колишніми однодумцями, Святослава Караванського заарештовують. Йому обіцяють звільнення і поновлення в університеті, якщо погодиться доносити про настрої студентської молоді, але він відмовляється. Наслідок – звинувачення в «буржуазному націоналізмі» і 25 років позбавлення волі.

Радянське покарання Святослав Караванський відбував у багатьох таборах Півночі та Сходу. Будував залізницю на Печорі, рубав ліс біля Магадану, добував золото на Колимі, прокладав магістраль Тайшет — Лена, шив спецодяг у Мордовії. Після смерті Сталіна, коли табірні умови стали не такими суворими, взявся за літературну працю: пише поезії, віршовані казки, п’єси, перекладає (його навіть беруться друкувати у «Літературній газеті»), починає роботу над «Словником українських рим».

Наприкінці грудня 1960-го Караванський виходить на волю за амністією і повертається до Одеси, де невдовзі одружується із Ніною Строкатою, яка на довгий час стає його вірним другом і палким захисником.

Після таборів знайти інтелектуальну роботу було практично неможливо, тому Караванський закінчує курси механіків ремонту обчислювальних машин і працює слюсарем. Згодом йому вдається влаштуватися перекладачем, а також позаштатним кореспондентом журналу «Україна», організатором передплати «Союздруку», агітуючи читати та передплачувати українську пресу. А ще по інститутах і технікумах організовує збір українських книжок і пересилає їх на Кубань, де вже не було жодної школи з українською мовою викладання, а в бібліотеках не було українських видань.

У 1962 році Святослав Караванський вступає на заочне відділення філологічного факультету Одеського державного університету, береться за переклад роману Шарлотти Бронте «Джейн Ейр», пише фейлетони, працює над книгою «Біографія слів», дописує «Словник українських рим», де зібрано близько 60 тисяч римованих пар.

Його енергії можна було позаздрити. Він звертався до громадських і державних установ з пропозиціями щодо відзначення ювілею Миколи Лисенка, агітує за дублювання всіх фільмів українською мовою та створення при кіностудіях рад глядачів, висуває ідеї щодо поліпшення торгівлі українською книжкою. А паралельно – поширює серед друзів самвидав: передрук праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, роботи академіка Андрія Сахарова, поетичні твори.

Переломним стає 1965 рік, коли виходить «Закон про мову», згідно з яким, основною мовою викладання у вищій школі визначається російська, а в школах викладання українською можливе лише за бажанням батьків. Караванський пише статтю «Про одну політичну помилку» і надсилає лист до прокурора Глуха з проханням притягнути за це до кримінальної відповідальності міністра освіти Даденкова.

Цей лист був зачитаний в ефірі радіостанцій «Голос Америки» і Радіо Свобода». Відповідь не забарилася - 4 вересня 1965 року у квартирі Караванського проходить обшук. Нічого недозволеного знайти не вдалося, але наступного дня Святослав Йосипович розіслав в офіційні організації та в газети категоричний протест проти безпідставного обшуку, а трохи пізніше вручив консулам Польщі та Чехословаччини в Києві листи, де йшлося про «порушення ленінських норм національної політики в Україні» та про арешти серед української інтелігенції в серпні-вересні 1965-го.

Щоб зупинити правдолюбця, радянська система не придумала нічого іншого, як «визнати помилковою» амністію 1960 року і відправити Караванського «досиджувати» невідбуті майже 9 років таборів суворого режиму. Його арештовують прямо на вулиці і без суду й слідства запроторюють до «Володимирського Централу».

Караванський і там продовжує свою боротьбу за права людини. Він знаходить способи передавати інформацію на волю, і вона потрапляє на Захід. Він п’ять разів оголошує голодування, які намагаються перервати штучним годуванням. Він пише клопотання в офіційні організації та представникам громадськості, добиваючись права на побачення з дружиною Ніною Строкатою. У 1967 році пані Ніна у відчаї пише листа Генсеку Брєжнєву, де є фраза, яка згодом облетіла цілий світ: «Оскільки ви за 18 років не можете виправити мого чоловіка, то прошу його розстріляти, а не знущатися з нього».

У «Володимирському Централі» Караванський дізнається про одну із найбільших таємниць КГБ, яку ретельно приховували від світу – розстріл у березні-квітні 1940-го в лісах Катині неподалік Смоленська 15 тисяч польських офіцерів, інтернованих 1939-го під час розділу Польщі між Німеччиною та СРСР. Він записує свідчення в’язня-адвоката Бориса Меньшагіна, який був бургомістром Смоленська за часів окупації і якого німці у квітні 1943-го возили до Катинського лісу на ексгумацію трупів польських офіцерів. Цей компромат на СРСР, на компартію теж потрапляє на Захід…

15 вересня 1969 року Святослава Караванського, просто у в’язниці, повторно заарештовують за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді» і через півроку оголошують вирок: 10 років позбавлення волі з урахуванням ще не відбутого терміну. На суді виступила Ніна Строката й рішуче стала на захист чоловіка та його права говорити й писати все, що він вважає за правду, як того вимагає Декларація прав людини. 6 грудня 1971 року за активну правозахисну діяльність Ніну Строкату теж арештовують і засуджують до чотирьох років таборів. Під час етапування в Мордовію вони опинилися в сусідніх вагонах, розділених гратами…

У лютому 1979 року, в ув’язненні, Святослав Караванський пише заяву на вступ до Української Гельсінської групи. Зрозумівши, що «перевиховати» чи зламати подружжя не вдасться, Ніну і Святослава Караванських в листопаді 1979-го позбавляють радянського громадянства і висилають до США. Це рішення приймалося на рівні президента США та генсека компартії СРСР.

Караванські оселилися в містечку Детройт у штаті Меріленд, працювали на Українському радіо та в газеті «Шлях перемоги». За кордоном Караванський опублікував низку праць з мовознавства, зробивши свій внесок у науку і, за влучним висловом Лариси Масенко, замінивши собою цілі інститути. У спадок на багато поколінь він залишив «Практичний словник синонімів української мови», «Словник українських рим» та «Російсько-український словник складної лексики».

Попри пережите, доля дарувала Святославу Караванському довге життя. У 95 років він мав гострий розум і любив кататися на скутері.

Помер 17 грудня 2016 року від саркоми в лікарні Балтимора й був похований на цвинтарі св. Андрія (штат Нью-Джерсі) поряд з могилою Ніни Строкатої, яка відійшла у вічність 2 серпня 1998 року, на 72-у році життя.

Джерело інформації. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/24/1920-narodyvsya-svyatoslav-karavanskyy-movoznavec-dysydent

23 грудня 1882р. у с. Шоломия або Шоломинь, нині Пустомитівський р-н., Львівська обл. народився Адам Здислав Коцко - діяч студентського руху, борець за Український університет у Львові. Убитий поляками під час студентських виступів 01.07.1910р.

Адам Коцко народився 23 грудня 1882 року в селі Шоломия Бобрецького повіту, тепер Пустомитівський район Львівської області в сім'ї Андрія Коцка і Соломії (Саломеї) з роду Павліковських. Охрестив його аж через три місяці — 25 березня 1883 року греко-католицький священник і парох храму святого пророка Іллі в Шоломиї о. Олександр Радзикевич. При хрищенні отримав подвійне ім'я Адам Здіслав.

Сім'я Коцків у пошуках кращого життя переїхала в Бережани, далі в Бучач, а 1901 року — у Львів. Батько Адама працював у страховому товаристві «Дністер» переписувачем документів, а мати походила з польської родини та була домогосподаркою. Прадід по матері брав участь у Листопадовому повстанні.

Через часті переїзди родини спочатку навчався у Бережанській та Бучацькій гімназіях. Брат був чотарем УГА, служив, зокрема, у 1-й сотні Літунського полку (Дуліби, тепер Стрийський район).

У 1905 році Адам Коцко закінчив Академічну гімназію у Львові. Був членом театрального гуртка, його малярські твори історичної тематики експонувались у приміщеннях Академічної гімназії. 1905 року вступив на правничий факультет Львівського університету. Здійснив багато подорожей по Галичині та Наддніпрянській Україні, розповіді про які вміщував у львівських газетах.

Адам Коцко був членом українського академічного молодіжного товариства «Вільна громада» і товариства робітників «Воля». Побував в Америці разом із заробітчанами, після чого у газеті «Громадський голос» опублікував враження від поїздки.

1906 року поранений у Львівському університеті під час сутички між польськими та українськими студентами. 1907 року через участь у демонстраціях українських студентів, що вимагали створення українського університету, був заарештований. Через голодування звільнений. 

Тіло мертвого Адама Коцка із слідами від кулі на голові.

1 липня 1910 року українцями було заплановане віче, проведенню якого намагались завадити поляки, спорудивши в приміщенні Університету барикади. Їхньою головною метою було перешкодити українським студентам вийти з Університету й таким чином зірвати запланований похід вулицями Львова. Після спорудження поляками барикад почались сутички, під час яких поляки почали використовувати зброю. Перестрілку зупинила поліція, яка прибула через 15 хв. В результаті 28 осіб було поранено.

Адам Коцко був важко поранений у голову польськими шовіністами. Помер через 9 годин на руках у своєї матері.

Василь Мудрий згадує про це віче та вбивство Коцка в своїх спогадах про Український таємний університет у Львові. Він також згадує, що студент Леонтович був важко пораненим в ногу під час сутичок.

Поліція заарештувала 127 українців, у тому числі шістьох дівчат. Зі студентів-поляків не затримали жодного, лише записали їхні домашні адреси після чого відпустили.

Похорони Адама Коцка 4 липня 1910 року вилилися у багатотисячну маніфестацію. Він був похований на Личаківському цвинтарі (поле № 5, поряд могила Аполлона Ничая). Промови біля могили Адама Коцка тривали близько шести годин. Слова прощання над могилою студента промовили Кость Левицький, Михайло Грушевський, Кирило Трильовський, Осип Назарук та Лонгин Цегельський.

З повідомлень української львівської преси

«Сьогодня, в п'ятницю рано, полилась кров на львівському університеті. Багато академіків тяжко і легко поранених. Академік Адам Коцко вбитий бровнінгом. Українська академічна молодіж зібралась сьогодня о год. пів до дев'ятої в ІІІ залі університету, щоби запротестувати проти ігнорованя правительством справи українського університету. Як відомо, при останній бюджетовій дебаті, презес кола польського посол Гломбінський заявив у своїй промові, що польське коло не може згодитись на вилученє існуючих українських катедр на львівському університеті в окреме тіло, котре мало би бути переходовим станом до самостійного українського університету. Австрійське правительство, повинуючись волі кола польського, перестало відтоді конферувати з українською парламентарною репрезентацією, не хотячи тим самим й чути про здійсненє бодай в частині домагань всього українського народу в справі українського університету. Се провокаційне становище правительства і кола польського дало причину до того, що українські посли заявили, що будуть ставити перешкоди в справі креованя італійського правничого факультету у Відні. Се провокаційне становище нинішнього правительства Бінерта-Штірка і кола польського відчуло діймаючо українське студентство. Висловом його обуреня було нинішнє демонстраційне віче на університеті, а епілогом віча — труп і кільканайцять тяжко і легше ранених.

Віче на університеті:

О год. пів до 9 відбуло около 300 українських академіків віче в ІІІ салі університету в цілі запротестованя проти ігноровання і легковаженя міністерством просвіти справи українського університету. Віче відбувалося зовсім спокійно. Коли зближалось воно до кінця і українські академіки хотіли спокійно опустити університет, долетіли до салі вічовиків голоси і крики вшехпольської молодіжи, котра заскочена українським вічем прийшла на університет у невеликій кількості.

Барикади:

Група вшехпольської молодіжи разом з педелями старалась спершу перешкодити вічу. Бачачи, одначе, перевагу чисельну українських академіків, кинулася до будови барикад. На відголос тріску і ломоту лавок та криків вшехполяків кинулась частина української молодіжи, щоби перешкодити в будові барикад.

Стріли револьверові:

Прийшло до бійки на палиці і поліна. Почали падати з обох сторін поліна. Втім, як запевняють найбільше категорично учасники подій академіки тов. Осип Охримович і Ревюк, впали зі сторони вшехпольської молодіжи револьверові стріли.

Труп і ранені:

Страшна хвиля… Академік Адам Коцко, симпатик нашої партії, що стояв на самім переді української молодіжи, поцілений кулею бравнінга повалився на землю. Стрілів впало з обох сторін около 50. Між українською молодіжею ранено кількох тяжко (один в голову, а один в коліно), а кільканадцять легко. Ранено також легко в голову кількох педелів і кількох польських академіків…»

Джерело інформації. Історія України Вікіпедія.

21 грудня 1920р. у с. Мавковичі народився Іван Хома "Богдан" реф. СБ Самбірського районного та Турківського надрайонного проводів, керівник кур'єрської групи ЗП УГВР, заст. голови ВК "Літопису УПА", Лицар Зол. Хреста бойової заслуги.

Народився у сім'ї селян-ремісників. Освіта — неповна середня. Член Юнацтва ОУН із 1938 р., ОУН — з 1940 р. У 1940—1941 рр. перебував на нелегальному становищі.

В роки німецької окупації за дорученням ОУН працював в українській допоміжній поліції у Львові та околиці (1941—1944). У підпіллі з квітня 1944 р. Співробітник організаційно-мобілізаційної референтури Самбірського окружного проводу ОУН (1944), референт СБ Самбірського районного проводу ОУН (02.1945-1948). Влітку 1948 року закінчив курси СБ. Референт СБ Турківського надрайонного проводу ОУН (08.-09.1949). Заступник керівника кур'єрської групи Проводу ОУН в Україні, яка восени 1949 р. доставила підпільну пошту за кордон до ЗП УГВР. Керівник кур'єрської групи ЗП УГВР, яка 31.05.1950 р. десантувалася в Україні з американського літака, успішно доставивши пошту до Проводу ОУН.

У серпні 1950 р. вдруге вирушає з поштою на захід і в жовтні того ж року успішно доставляє її до ЗП УГВР. Втретє готувався до десантування в Україні, навчаючись в американській розвідувальній школі в Західній Німеччині (05.1951-03.1952), звідки відрахований через конфлікт з керівництвом ЗП УГВР. Відтак перебував на еміграції в Західній Німеччині, а з 1954 р. — у США.

Член ОКВ УПА США і Канади, голова Станиці Вояків УПА у Нью-Йорку, голова контрольної комісії ГУ ОКВ УПА, заступник Голови, Голова ОКВ УПА (09.1970-1972), заступник Голови ВК «Літопису УПА» (1973-06.1975). Поручник СБ (?); двічі відзначений Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу (20.07.1950, 20.10.1951). 

Помер 27 червня 1975 (54 роки) Нью-Йорк.

26.11.2017 р. від імені Координаційної ради з вшанування пам'яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА у м. Городок Львівської області нагороди передані на зберігання в Городоцький історико-краєзнавчий музей.

Джерело. Літопис УПА та календар УПА на 2020, Вікіпедія.

22 грудня 1950р. у бою з московитами загинув Василь Петровський "Орлик" Калуський райреферент СБ.

м. Калуш 

22 грудня 1950р. у бою з московитами біля с. Княгиничі Рогатинського р-ну. загинули Іван Віленович, Петро Осташ, Йосип Страшко воїни УПА.

Памятний знак на місці загибелі інших воїнів УПА, Івано-Франківська обл., Рогатинський р-н. Княгиничі.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020.

21 грудня 1950р. московити розстріляли Чемерис Ольгу Семенівну "Дніпрова" розвідниця СБ Станіславського окружпроводу, друкарка "Боєслава".

26 червня 1951 року співробітники УМДБ Станіславської (тепер Івано-Франківської) області знищили спогади черкащанки Ольги Чемерис про голодомор 1932-1933 років та інші її міркування щодо українського визвольного руху.

Про це я прочитав в одній із газет, які придбав на вокзалі в Івано-Франківську років 7-8 тому. Змалечку полюбляю читати видання тих міст України, в які, мандруючи, потрапляю. Інколи з них дізнаєшся більше, ніж з наукових розвідок…

От і ця інформація мене заінтригувала. Мене зацікавили два моменти: по-перше, чому спогади черкащанки нищили так далеко від Черкас, а по-друге, я не міг позбутися відчуття, що це прізвище мені знайоме. І то не плодючий письменник Валентин Чемерис, а хтось інший. Та пригадати ніяк не міг. Однак, як це часто буває, спогад виплив сам собою, коли я розповідав дітям товариша про Василицький скарб XIV століття. Вони були саме такого віку, коли цікавляться скарбами. А я про нього знав ще з тих часів, коли працював у Черкаському обласному краєзнавчому музеї.

Як відомо, 5 жовтня 1921 року в селі Василиця за випадкових обставин було знайдено скарб срібних речей, відомий у науковій літературі, як Василицький. Він містився в керамічному горщику: зверху лежали срібні монети, а під ними – срібні каблучки, браслети, застібки та ін. З ним пов’язано багато пригод. Але нині чотири прикраси і 52 монети зі скарбу зберігаються в Національному музеї історії України, а 47 прикрас – у його філії – Музеї історичних коштовностей України.

Василицький монетно-речовий скарб відноситься до найвизначніших пам’яток післямонгольського-ранньолитовського часів з території Черкас. Чому Черкас? Бо село Василиця ще напркінці 1950-х років злилося з селом Дахнівка, а в серпні 1982 року обласне керівництво вирішило з’єднати Дахнівку з Черкасами через територіальну та економічну близькість. Тобто, тепер це мікрорайон Черкас, який, проте, зберігає свою окремішність і унікальність.

Узагалі, Василиця дивовижне місце. Досить лише сказати, що зовсім поряд з Василицею розташоване городище, на якому жили люди ще до появи єгипетських пірамід. А польський історик Едвард Рудіковський, який приїздив сюди всередині XIX століття, на основі інформації, отриманої від місцевих жителів, свідчить, що тут колись була перша козацька січ. Та для мене було важливим те, що я пригадав: Василицький скарб виявили на території садиби місцевої жительки Насті Чемерис під час викопування ями під стовп для воріт… От чому мені було відоме це прізвище.

А в квітні 2015 року в міжнародному інтелектуальному часописі „Україна модерна” я прочитав скорочену версією, як на мене, дещо упередженої статті кандидатки історичних наук і наукової співробітниці Центру досліджень визвольного руху Марти Гавришко „Заборонене кохання: фактичні дружини учасників підпілля ОУН та УПА у 1940-1950-х рр.”. З неї я дізнався, що Ольгу Чемерис-„Дніпрову” викликав до себе як друкарку восени 1945 року член референтури пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН Михайло Дяченко („Гомін”). Тобто, Ольга Чемерис мала псевдо „Дніпрова”. Що цілком логічно, якщо вона народилася у Василиці. Отже, Настя Чемирис могла бути її мамою, або просто родичкою.

Крапки над „і” розставила стаття Івана Драбчука „Доля-недоля Ольги Чемерис” надрукована в реґіональному науково-методичному альманасі „Краєзнавець Прикарпаття” ще 2013 року, який мені пощастило прочитати лише зараз.

Отже, Ольга Чемерис і справді народилася в селі Василиці, що є зараз частиною Черкас, 1925 року. Того ж року народилася і моя мама. Мене вразило, наскільки що вони були схожими: обоє стрункі, симпатичні, ще й із однаковими зачісками, русяві. Моя мама, надзбручанка Марія Ластівка, теж була в ОУН, за що відбула 10 років каторги на півночі Росії. А наддніпрянку Ольгу Чемерис розстріляли в Станіславі 1950 року. Ось витяг з обвинувального акту: „Чемерис Ольгу Семеновну по совокупности совершенных ею преступлений подвергнуть высшей мере уголовного наказания – расстрелу с конфискацией всего имущества. Вещественные доказательства – изъятое у задержанной оружие – сдать на склад артснабжения, антисоветскую литературу уничтожить”.

Вражає цинізм влади: яке могло бути майно в молодої жінки-підпільниці? Хіба що спогади, зокрема про голод 1932-1933 років на Черкащині, брошури та листівки ОУН, окремі з яких написала вона, висловивши свої міркування про визвольний рух. Приміром, такі: „…Я, східнячка, вихована при радянській владі, будучи посвяченою в ідеї українського націоналізму, за короткий час пізнала їх і загинула за них”. Тож комуністична окупаційна влада вбивала не молоду жінку, увесь „злочин” якої полягав у тому, що вона усвідомила себе українкою і боролася за священне право кожної нації мати свою державу. Хоч сама вона нікого в цій боротьбі не вбила. Але злочинна влада боялася її прозріння, боялася, що вона поширюватиме ідеї незалежності України далі. А це смерть для імперії. Тому вбивали не стільки її, скільки майбутнє України. Нищили навіть її спогади про голодомор – ще один кривавий злочин комуністів.

Наша нинішня незалежність – це кров таких от донедавна невідомих борців за волю України. Ми досі згадуємо Павлика Морозова, Зою Космодем’янську і багатьох інших теж, по суті, жертв комуністичної системи. Багато з нас і досі противляться перейменуванню вулиць названих на честь „героїв”, витворених радянською пропагандою, бо не знають героїв справжніх. Чи багато черкащан чули про свою землячку Ольгу Чемерис, котра загинула за Україну не сподіваючись на якісь почесті чи вдячність від влади? Вона пішла на смерть за ідею, котра виявилася незнищенною, на відміну від тюрми народів. І за любов… Каюсь, і я, колишній старший науковий співробітник музею в Черкасах, донедавна не знав про неї.

Перед війною Ольга була звичайною радянською дівчиною. Вона навчалася в Черкаській школі, була комсомолкою. Та от прийшла велика війна. Влада, котра здавалася могутньо-нездоланною, покинула її і мільйони її співвітчизників на поталу ворогу. І поступово стала відкриватися правда про завойовника північного: про Биківню під Києвом, де покоїться до 100 тисяч людей, знищених занесеною на багнетах з Росії комуністичною владою; про Уманську тюрму, в підвалі якої з приходом німців було виявлено понад 800 підданих тортурам і вбитих чекістами в’язнів. З них близько 30 – жінки... Про розстріляних північними окупантами українців у Львові, Луцьку, Вінниці, Дем’яновому Лазі біля Івано-Франківська – місці масових розстрілів в’язнів тюрми НКВД. Про таку ж тюрму в Чорткові... Регіони різні – почерк один. Не дивно, що з приходом німців дехто сподівався на передишку, гуманність нової влади. Марно! Для завойовника автохтони лише раби, матеріал для побудови імперії, а не партнери. Тож тільки за один день – 18 серпня 1941 року гітлерівці розстріляли понад 2800 жителів Тальнівського району. Серед черкащан поширилися моторошні чутки і про табір “Уманська яма”, який став символом звірячої жорстокості гітлерівців. Майже 25 тисяч жителів тієї ж Умані гітлерівці закатували і розстріляли в Сухому Яру та інших місцях. Що помінялося? Та й чи могло щось помінятися для бездержавної нації?

Українці знову гинули і працювали на чужу імперію. Тепер на німецьку. За неповними даними до фашистського рейху було відправлено тільки черкащан понад 30 тисяч. А перед тим їх везли на Соловки, до Сибіру…

Ольга Чемерис працювала в Черкасах чорноробом. За те що самовільно кидала роботу, її двічі заарештовувала та ув’язнювала німецька поліція.

У 1943 році вона з матір’ю опинилася на Станіславщині. Припускаю, що, незважаючи ні на що, тікала від влади радянської, адже працювала в німецькій військовій частині і знала, чим це їй загрожує. Крім того, Україною вже розійшлася інформація про боротьбу ОУН з німцями, яка поставила собі за мету відродження української держави. А Ольга Чемерис не могла не знати і про боротьбу проти російських завойовників повстанців на Черкащині, про відновлену ненадовго українську державу під назвою УНР. Напевне, вона відчувала суголосність боротьби повстанців на Черкащині, в Холодному Яру і на Західній Україні.

Мабуть, саме тому не пішла на Захід з німцями, а залишилася в Україні. В селі Тязів під Станіславом вона познайомилася з Гаврилом Петровським (псевдо Сербин) – керівником ОУН у сусідньому селі Сільці. За його посередництва пішла в підпілля. На початку липня 1944 року референт Служби Безпеки (СБ) Галицького надрайонового проводу ОУН Теодозій Струк (Прометей) з Тисмениці офіційно залучив її до роботи в організації, давши псевдо Дніпрова. Як пропагандист Ольга в підпіллі також використовувала псевда Вікторія і Вогнезора.

У жовтні 1944 року Ольгу Чемерис переводять у СБ Станіславського окружного проводу ОУН, де вона працює розвідницею. Житель Сільця Василь Яремчук у життєписі „Моя Одіссея” згадує: „Оля прекрасно володіла російською мовою, і тому СБ використовувало її напівлегальний стан у роботі”.

Невдовзі Ольга одружується з окружним провідником СБ Артемом (Михайло Нагнибіда). Та 8 грудня той загинув у бою з радянською опергрупою в Сільці. Це був дуже важкий морально період для Ольги Чемирис. Тож на початку 1945 року окружний провід, щоб відволікти її від важких спогадів, направив дівчину на місячні курси пропагандистів. По їх закінченні вона працювала пропагандистом Галицького районного проводу ОУН, виступала на зустрічах з населенням, наголошувала на необхідності створення незалежної Української держави.

Згодом її направили на роботу до Карпатського крайового проводу ОУН. Там у Чорному лісі вона і працювала під безпосереднім керівництвом Михайла Дяченка. Восени 1946 року Ольга захворіла на туберкульоз і потребувала негайного лікування. З дозволу керівництва ОУН Дяченко відправив її до своєї дружини в Рівненську область, де вона перебувала до 1948 року. Коли після лікування поверталася до свого керівника Михайла Дяченка, агенти МДБ через зрадника вийшли на неї у Львові і заарештували. Побоями змусили зізнатися в роботі на ОУН. Та на той час чекістів цікавила не стільки вона, скільки Дяченко. Тож оскільки про її арешт в організації не знали, вони вирішили з допомогою Ольги схилити його до виходу з повинною. В обмін на життя і свободу запропонували їй і далі працювати на ОУН, передавати їм інформацію про керівників підпілля. У дівчини не було вибору. Її доставили в Галицький район, та зустрівшись з Михайлом, вона відразу все йому розповіла. Той зумів переправити Ольгу в Калуський район до підземного бункера. Там вона мала перебути зиму 1948-1949 років.

Але… всі ми люди. Повстанці теж. Між Дяченком і Чемерис спалахнуло кохання. Треба сказати, що Михайло був романтичною натурою, відомим повстанським поетом. Своїй коханій він присвятив поему „Сталь без іржі”. І якось, не витримавши розлуки, надумав навідатися до своєї коханої. Однак потрапив у засідку в рідному селі Боднарові. Відстрілюючись, утік, проте дорогою вивихнув ногу. Зумів дістатися до замаскованої криївки і залишився зимувати з Ольгою. Та ще в лютому 1949 року усе ж повернувся до повстанців. А Ольга влітку того ж року народила від нього доньку. На жаль, за три місяці їхня Іринка померла.

Ольга і далі працювала друкаркою в Дяченка, якого перевели на роботу до Станіславського окружного проводу ОУН. Чекісти, не дочекавшись від неї жодного повідомлення, розпочали на підпільницю полювання. 31 грудня 1949 року її таки заарештували вдруге. На допиті вона заявила, що не могла видати Михайла Дяченка, бо покохала його. Судили її 29 вересня 1950 року, а розстріляли 21 грудня. На той час такому страшному для СРСР ворогу виповнилося 25 років!..

За 40 років сталося те, за що загинула молода черкащанка: Україна здобула Незалежність. 13 жовтня 1994 року в. о. прокурора Івано-Франківської області М. Андріуца відмовив Ользі Чемерис в реабілітації, про що просили її родичі. Вочевидь Україна ще не настільки українська, щоб вшановувати належно борців за її волю.

А Інтернеті я побачив інформацію, про те, що в рідному селі Ольги Чемерис (тоді - ред) було встановлено пам’ятника з написом „Загинула від рук ОУН”. Можу в це повірити. Цинічна лицемірність і брехливість радянської влади не мала меж…

Олександр Вівчарик

Фото з відкритих джерел Інтернету

https://procherk.info/resonance/2-cherkassy-news/91874-cherkaschanka-olga-chemeris-borolasja-za-nezalezhnu-ukrayinu-na-prikarpatti

Календар УПА на 2020р

20 грудня 1921р. у м. Богородчани народився Ярослав Мартинець "Берест" "Кримський" - лікар куреня "Підкарпатський" субреферент пропаганди Станіславського надрайонного проводу, старший вістун УПА.

На свiтлинi: Василь Гулимчук- «Калина», Ярослав Мартинець- «Берест» (у центрi) i Микола Тимкiв-«Муха»

Народився Ярослав Мартинець у мiстечку Богородчани, що за 20 кiлометрiв вiд Станiслава. Молодшими у подружжя Василя i Розалiї Мартинцiв були дочка Марiя (1924 р. н.) I син Антон (1926 р. н.). Навчався Славко у Богородчанськiй школi, яку закiнчив 1936 року. У тому ж роцi вступив у Станiславську українську гiмназiю. Був активним членом Пласту. В 1939 — 1941 роках Я.Мартинець — учень совєтської десятирiчки (9-10 класи) у Станi славi. Разом з Михайло Хмелем- «Всеволодом» очолював тут Юнацтво ОУН. З початком совєтсько-нiмецької вiйни у червнi 1941 року, Ярослав повернувся у Богородчани. За деякими відомостями вiн якийсь час був секретарем української полiцiї у рідному мiстi. Пiдтримував зв’язки з нацiоналiстичним пiдпiллям. Розшукуваний гестапо. У 1942 — 1944 роках — студент медичного факультету Львiвського унiверситету. Активний серед українського студентства. Брав участь в охоронi українських учених вiд боївкарiв польської Армiї Крайової. Завiдував мiською медамбулаторiєю у Богородчанах (серпень-листопад 1944). З кiнця листопада 1944 року — Я.Мартинець лiкар УПА (пiдпiльне псевдо «Берест»). Разом з О.Зеленчуком-«Пастером» проводив медсестринськi курси в лiсi, що неподалiк села Тяпче Долинського району.

Пiзнiше перебував у куренi командира Павла Вацика-«Прута» (1944 —1946). Протягом сiчня-лютого 1945 року лiкував командира «Рiзу-на», пораненого на Рiздво 1945 року. З квiтня по листопад того ж року «Берест» з куренем «Прута» перебував у пропагандивному рейдi УПА по теренах Чехословаччини та Польщi.У 1946 — 1948 роках Я.Мартинець — член Калуського надрайонного проводу ОУН (медичної секцiї). Також лiкар у збройному пiдпiллi (1947-1948). Загинув на свято Стрiтення 15 лютого 1948 року разом з охоронцями — «Калиною» i «Мухою» (родом iз села Завою Калуського району).

Автори статті - допису: Микола КОГУТ, Йосип ГАВРИЛКО.

https://ptaha.info/posts/our-herious/povstanskyi-likar-berest-yaroslav-martynets/

19 грудня 1950р. у бою з московитами біля с. Білявинці Бучацького р-ну. через зраду загинув Іван Кривенький "Захар" надрайонний референт СБ і ще один підпільник.

Іван Кривенький на псевдо "Захар"

*****

Історія хлопців з лісу, як називали українських воїнів з ОУН і УПА в народі часто-густо оповита таємницею. Такими були умови їх роботи. Але ще більш утаємниченими є історії людей, які забезпечували безпеку підпільної організації та армії без держави — УПА. 

Тому подвійно цікаво, коли вдається віднайти крихти інформації, яка стосується життя і діяльності таких людей.

В Бюро досліджень історії спеціальних служб встановили, що Іван Кривенький боровся на невидимому фронті до 1950 року, успішно воюючи проти НКВД-МГБ, збираючи інформацію про їх співробітників, викриваючи ворожу агентуру в лавах підпілля. 

А тими днями, вони разом з товаришем зробили нову криївку в селі Білявинцях, але хтось їх видав і вони обидва потрапили в оточення.

У цьому останньому епізоді героїчного життя повстанця невідомою залишається лише смерть Кривенького, бо інформація суперечлива: за однією із версій він був убитий в бою, а за іншою — сам застрелився, аби не потрапити у полон, коли не зміг з боєм вийти з оточення. 

Як би не було насправді, але з того запеклого бою він не вийшов живим.

Історична довідка:

Майбутній керівник надрайонної СБ ОУН народився у ще незалежній, але вже воюючій Україні 1919 року у селі Жизномир (тепер це у Бучацькому районі Тернопільської області). Під час навчання в школі Іван проявив тяглість до рідної культури й традицій ставши членом таких культурно-освітніх товариств як «Луг» та «Просвіта», котрі активно переслідувались польською окупаційною владою за проукраїнську діяльність. Можливо, саме тут зав'язав перші контакти з ОУН. У юні роки Іван розкрив у собі талант співця, який почав реалізовувати у найближчому хорі. котрий виявився церковним. Але, історія внесла свої корективи, коли розпочалась нова світова війна і стати професійним співцем чи служителем церкви Івану Степановичу не вдалось. 

Тут розпочинається нова сторінка біографії, адже війна спонукала стати до зброї і Іван обрав стати до лав української дивізії «Галичина» і десь на бойовищах здобув бойове поранення. Варто відзначити, що разом з іншими новобранцями присягу Іван складав по-українськи й не Гітлеру, а Україні та Господу Богу.

У кривавих подіях 1944, коли більшовики вдруге окуповували Україну, чудом вийшов з оточення з-під міста Броди, де розгорнувся потужний наступ на Львів і головним завданням Івана було цей наступ стримати так довго, як можна, аби населення встигло втекти.

Після прориву з оточення, повернувся до рідного села і ввійшов в підпілля революційної ОУН де з часом став надрайонним референтом Служби безпеки Бучаччини. Переховувався разом з побратимом Левком Бегерським (на псевдо «Дон»). Вони мали криївки в лісах поблизу сіл Малі Заліщики, Броварі, містечка Золотий Потік і навіть подвір’ї одного дитсадка.

Доля дружина Івана Кривенького — Ірини Михайлівни

Дружина повстанця стала однією з перших, кого радянська влада ховала від людей у божевільнях. 

Не менш цікавою і трагічною виявилась доля вірної помічниці Івана — його дружини Ірини Михайлівни. За допомогу чоловіку її було репресовано, двічі арештовано, вона також пережила нелюдські тортури.

Після другого арешту в 1947 році, більшовики засудили її до 10 років концтаборів. Коли ж Ірина вийшла на волю не одразу повернулася додому через можливі повторні репресії родичів. А ще до неї дійшла звістка, що їх з Іваном донька Маруся, котрій на момент арешту матері було 6 років — померла.

Але тоді Ірина ще не знала правди, що насправді донька в безпеці — її вдочерила зв'язкова чоловіка. Але через чийсь донос зв'язкову викрили, а доньку помістили в дитбудинок.

У 1957 році більшовики її відправили додому, але одразу ж ізолювали в психлікарні. Чи варто уточнювати для чого, якщо й сама Ірина до останнього дня перебування в закладі не могла зрозуміти, що її тримають в психлікарні, а не у звичайній в'язниці, в таких тюремних умовах її там замкнули.

Фактично, дружина повстанця стала однією з перших, кого радянська влада ховала від людей у божевільнях. З нового ув'язнення визволилась чудом і лише завдяки односельцю, котрий дізнався про її місце перебування і домігся звільнення як незаконно утримувану.

Джерело.https://bastion.tv/istoriya-bijciv-nevidimogo-frontu-oun-rivno-70-rokiv-tomu-zaginuv-ivan-krivenkij_n38742