Загальна кількість переглядів!

субота, 31 липня 2021 р.

31 липня 1947р., під час операції «Вісла» переселено 140 575 Українців.

Концтабір Явожно.

До 31 липня 1947 р., за польськими даними, під час операції «Вісла» переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, убито 655 осіб, заарештовано 1466 учасників українського руху Опору у т. ч. з території Тернопільщини.
*******
На 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3936 осіб (з них: 823 жінки, 27 священники. Унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців), убито 655 осіб, заарештовано 2800 членів українського руху ОУН і УПА у Закерзонні. З квітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела 357 бойових акцій, ліквідувала 1509 повстанців, знищила 1178 бункерів і криївок.

четвер, 29 липня 2021 р.

"По дорозі у Сибір народила сина…" Розповідь - спогади Миколи Кардаша, 1933 р. н., жителя с. Черниці.

Микола Кардаш.
******
Про те, що нашу сім’ю можуть вивезти на спецпоселення у Сибір, ми знали. В список «неблаґонадійних» нас внесли через брата Степана, який був партизаном УПА. Надіялись, що лихо нас омине, але чуда не сталося.

У кінці жовтня 1947 року радянська влада провела спеціальну операцію «Захід». Протягом однієї доби з Пісочної та Черниці було депортовано більше десятка сімей. Приблизно о 3 годині ночі нашу хату обступили облавці, серед них були і місцеві «стрибки» Василь Хомин та Степан Швед. Постукали у вікно, батько запитав у них: «Хто такі і що вам потрібно?». Почулося: «Відкривайте, прийшли забирати вас на висилку». У хату зайшло троє чужинців зі Степаном Шведом. Підняли усіх. Дали команду одягтися і за півгодини вийти у двір. З собою не дозволили брати нічого зайвого. Не дали навіть добре по-зимовому одягтися і повели до сільської ради. З нашої хати забрали шістьох осіб – батька, Василя Кардаша, 1896 р. н., маму, Ганну Кардаш, 1893 р. н., брата, Григорія Кардаша, 1921 р. н. з дружиною Марією та дочкою Лідою, якій було п’ять років, а також мене. До десятої години серед нас були сім’ї Василя Овсяника, Федора Струка, Федора Бінаса, Івана Овсяника, Григорія Косового, Степана Кучминди, родина Грици, Воютицького та інші. О 10 годині приїхала вантажна машина «студебекер», нас погрузили в кузов і повезли до села Розвадова на залізничну станцію, де уже стояв ешелон. До вечора усі вагони були повністю заповнені людьми. У кожен вагон поселяли не менше як 60 чоловік. Вагони-телятники були обладнані двоярусними нарами, по середині стояла буржуйка, в якій палили вугіллям. Стояла велика бочка з водою. Пізно ввечері поїзд рушив зі станції. Того дня, пам’ятаю, було уже холодно, пролітав мокрий сніг.

Наша подорож у Сибір тривала три тижні. Годували у дорозі дуже погано – раз на день для цілого вагону приносили два відра по 15 літрів якоїсь баланди. Вона була така противна, що, напевно, і свині не захотіли б їсти. Але ми змушені були її споживати, бо в іншому випадку чекала голодна смерть. Тим більше, з дому нам не дали взяти з їжі нічого.

Пам’ятаю, прямо у вагоні під час виселення дружина Федора Бінаса народила сина. Немовля у цих страшних умовах зуміло вижити, згодом повернулося додому – назвали його Іваном.

Нас завезли у Кемеровську область, у шахтарське поселення Байдаєвка. Людей похилого віку забрали обслуговувати підсобне господарство. Нас поселили у барак, в якому раніше утримували тюремників. Барак був обладнаний триповерховими ліжками. Групу людей, яких привезли декілька днів пізніше з Тернопільської області, поселили в конюшню, до якої через діри задувало снігом.

У нас не було такого суворого режиму, як в інших таборах. У бараку був староста, через якого передавали усі вказівки до поселенців. Він також нагадував про обов’язкову відмітку через кожні 10 днів у штабі поселення.

У шахті працював мій брат Григорій. Коли мені виповнилося 16 років, я теж пішов туди на роботу, бо не хотів сидіти на шиї у батьків…

На одну людину давали по 300 грамів чорного хліба, шахтарям діставалося його по 400 грамів. Черги за хлібом були страшенно великими і такими тісними, що неможливо було у тисняві підняти руки. Деколи доводилося займати чергу о 3 годині ночі.

Коли нас вивозили, ніякого обвинувачення не пред’явили. Тільки 26 березня 1948 року видали постанову особового відділу КГБ СРСР про депортацію у Сибір. Усе майно було конфісковане, хату та господарські будівлі розібрали. Незадовго до виселення один родич порадив батькові зарізати свиню, щоб мати законсервовані м’ясні збереження, а ми не послухалися. Після депортації велика свиня пропала...

Брат Григорій за німців був вивезений у Німеччину на примусові роботи. Коли закінчилась війна, через фільтраційний табір його забрали в радянську армію. Їхню військову частину вирішили перекинути на Далекий Схід, щоб воювати з Японією. Коли ешелоном прибули до Москви, прийшла інформація, що Японія капітулювала. Солдати надіялись, що їх відпустять додому, але цього не сталося. Верховне командування видало наказ: залишити всіх на відбудову Москви.

Поселили солдатів у казарми, працювати треба було тяжко від ранку до вечора. Годували дуже погано. Пробувши на цих роботах два місяці, брат вирішив утікати. Попутними поїздами, на товарняках та іншим транспортом він добрався додому. Батьки були дуже раді поверненню сина. Однак ця радість була недовгою – прийшли з воєнкомату і як «дезертира» посадили у тюрму.

Через прокурора Гребінова батькові удалося Григорія викупити. Але і ця свобода для брата теж виявилась ненадовго. Коли восени 1947 року проводили масову депортацію у Сибір, його сім’ю теж забрали туди, незважаючи на те, що був учасником війни.
Життя у нашому шахтарському поселенні Байдаєвка стало налагоджуватися. У новому мікрорайоні поселення почали будувати фінські будиночки для шахтарів. У 1952 році нашій сім’ї та ще тридцятьом таким, як ми, виділили окремі фінські будиночки загальною площею 40 кв. метрів.

У 1956 році, з приходом до влади Маленкова, нам видали паспорти. За роботу у шахті платили невеликі суми грошей, їх уже вистачало для покупки продуктів. Брат Григорій із сім’ю отримав окремий фінський будинок від шахти. Його дочка Лідія померла у Сибіру в семирічному віці від сибірки.

У 1953 році я оженився на дівчині із Черниці. У Сибірі в нашій сім’ї народилося троє діточок. У 1960 році я з ними повернувся у рідне село. Нам дали земельну ділянку за костелом, де побудували будинок.

Після приїзду до села нас не захотіли прописати. У Жидачеві сказали, щоб я записався до колгоспу, а я цього не хотів. Тоді звернувся до голови сільської ради Степана Шведа (Гиляка), він подзвонив у район, аж тоді прописали мене. У 1962 році повернувся і наш батько з матір’ю.

Нас вивезли через брата, Степана Кардаша, 1927 р. н. З приходом москалів проводилась масова демобілізація в радянську армію, і Степана у кінці 1944 року забрали до Миколаєва у воєнкомат. Не знаю, як і чому, але він і ще 12 чоловік утекли звідти. На другий день до нас прийшов за братом НКВДист з секретарем сільської ради Олексою Кіндієм. Брат у цей час був у хаті. Коли вони відкрили другу кімнату, він заховався за відчинені двері, тож його не побачили. Пересвідчившись, що брата немає, пішли назад. Через декілька днів Степан пішов у партизани.

У Степана з вигляду було дуже дівоче лице, він деколи переодягався у жіночий одяг і міг ходити непомітним по селі серед людей. У селі було чимало сексотників, які у будь-який момент могли його «здати». Сексотники таки вирішили його судьбу. У 1946 році, на саме свята Петра, партизани зупинилися у Петра Котового. Для охорони на посту стояв брат Степан та ще один партизан. Серед партизанів у цей час був агент-сексотник КГБ Василь Коваль. У селі підлі справи робили ще два його брати. Знаючи про перебування у селі партизанів, один з них подзвонив у Миколаїв. Дуже скоро прибули облавці. Першим у поле зору попав брат Степан. Він хотів заховатися у кукурудзу, але при спробі втечі через перелаз автоматною чергою йому перебило ноги. Почувши постріли, партизани вибігли із хати. Пораненого Степана хотіли забрати із собою, але він відмовився, бо і вони могли попасти під обстріл ворожих куль. Залишившись на самоті, при підході облавців Степан підірвав себе гранатою.
Партизана Василя Коваля тричі ловили облавці, але всі три рази йому удавалось утекти. Це було дивно. Пізніше, переконавшись у зрадницькій роботі трьох братів Ковальових, партизани забрали їх до лісу і партизанським польовим судом зробили над ними відповідну розправу. 

Записав Іван Кахнич 04.12. 2010 року
Джерело: 
http://www.vox-populi.com.ua/

29 липня 1917р. Гуцульська сотня УСС перемогла московитів в бою за переправу та міст через р. Збруч біля с. Збриж (нині Борщівського району).

Збриж.
Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Ґутковський у жовтні – грудні 1914 р. у Страбичеві та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. Гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір’я і Долина. Проіснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року.

Восени 1916 р. у Вишколі УСС сформовано нову Гуцульську сотню під командою четаря Миколи Никорака. Саме в цій сотні виконував вояцький обов’язок автор спогадів Михайло Горбовий.

Сотню одразу виокремили з Легіону УСС, який росіяни в жовтні 1916 р. розбили під Бережанами. І вислали на Буковинський фронт. 1 листопада 1916 р. Гуцульська сотня прибула до Великого Бичкова і зголосилася у групі підполковника Іґнаса фон Ґуклєра. Невдовзі Гуцульська сотня увійшла до складу групи військ особливого призначення (деташми) Русса при 7-му армійському корпусі. Передавши команду над Гуцульською сотнею лейтенанту Альфонсу Ерле, Микола Никорак від’їхав у Кіш.

Перше бойове завдання Гуцульська сотня отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який прагнув прорватися до Семигорода, щоб з’єднатися із союзною румунською армією. У разі успіху Буковинський фронт перестав би існувати і німецька та австрійська армії опинились би в катастрофічній ситуації. Цього не сталося завдяки бойовій співпраці українців, німців, австрійців та мадярів.

Перший бій Гуцульська сотня сотника Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець – Романюк із с. Кути Косівського повіту. Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю. Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть “першою” у бойовій групі Русса, фактично елітною частиною австрійської армії.

Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалося добрим тоном. Багато нинішніх українських істориків вийшло із совєтської доби, тож вони і продовжили цю тенденцію. Прикро читати їхні примітивно-упереджені оцінки німців, особливо коли йдеться про Першу світову війну. До слова, в мемуарах українських вояків 1914 – 1918 років очорнювання німців немає. Це ж стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.
Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців.

“Українські стрільці! – сказав він. – Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боєвики... Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пі­знав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів”. Після бою на горі Присліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що “таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти”...

Джерело.https://spadok.org.ua/gutsulschyna/gutsulska-sotnya-uss

29 липня 1865р. внаслідок пожежі вигоріла центральна частина Бучача.

Згоріли 220 будинків, Покровська церква, ратуша, синагога, монастир о. Василіян і частина костелу.

середа, 28 липня 2021 р.

28 липня 1918р. народився Олександр Скоцень, Український футболіст, нападник.

Олександр Скоцень (праворуч).

Починав кар'єру за Польщі в командах "Тризуб" і "Україна" (Львів), грав за київське й московське "Динамо". Під час німецької окупації виступав у Льовові.
Після війни - на еміграції в Європі, де виступав за "Олімпік" (Шарлеруа) та "Ніццу"; згодом - у Канаді, там грав у команді "Україна" з Едмонтона. Надалі - спортивний журналіст

28-30 липня 1941р. у м. Кременець відбулося вбивство інтеліґенції німцями (Кременецька трагедія).

м.Кременець.

28–30 липня 1941 р. у м. Кременець відбулося планове знищення інтеліґенції німцями (Кременецька трагедія). Місцевих професорів, викладачів, лікарів, наукових працівників німці викликали у Дім зв’язку громадських організацій (нині Центр дитячої творчості) під приводом співбесіди для працевлаштування.

Там ув’язнювали, катували, розстрілювали. Хоронити тіла на Хрестовій горі змушували кременецьких євреїв, яких через рік чекала така сама доля. Вбили під час каральної акції 2,5 тис. кременчан, серед яких науковці З. Опольський та Ф. Мончак, педагог С. Павловський.

28 липня 1945р. поблизу с. Мишковичі, Тернопільського району під час бою з московитами загинули вояки УПА:

с. Мишковтчі.
Загинули у бою з москалями:
Володимир Муран, Ярослав Зіньків, Павло Білоган, Степан Пастух, Богдан Юзьків.

Літопис УПА.

вівторок, 27 липня 2021 р.

Пантелеймон Сак «Могила», «Всеволод», «Сила», «Коваль» діяч Українського підпілля, провідник ОУН Київщини і суміжних обл.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Пантелеймон Сак з дружиною Параскою і дочкою Ларисою.

Пантелеймон Сак (псевда: «Могила», «Всеволод», «Сила», «Коваль») ( нар. 1905р,
Бишівська волость, нині Макарівський район,
Київщина — пом. травень 1943р., Київ ) — діяч Українського підпілля, провідник ОУН Київщини і суміжних областей (25.07.1942р.-05.1943р.)

Життєпис
Пантелеймон Сак народився у 1905 році на Київщині в Макарівському районі.
Був членом КП(б)У , за фахом учитель. В 1939 направлений в Західну Україну.
Працював директором школи у Львові 1939–1941. З 1940 року член ОУН.

З початком німецько-радянської війни учасник похідної групи ОУН влітку 1941.
Широкомасштабна агітаційно-пропагандистська діяльність ОУН на теренах Східної України потребувала розгалуженої мережі друкарень. Пантелеймон Сак разом з
Йосипом Позичанюком шефствували над друкарнею бандерівського Крайового Проводу Осередньо-Східних Українських Земель у Вінниці, яка вже в серпні 1941 р. розпочала свою діяльність.

Разом із членами похідної групи був заарештований німецькою поліцією ( СД) 31 серпня 1941 у Василькові , але зумів втекти з-під арешту.

Член Крайового проводу ОУН на північно-східних українських землях (Київ) у 1942–1943, а після загибелі Дмитра Мирона-Орлика від рук німців 25 липня 1942 року став провідником ОУН Київщини і суміжних областей.

Викладав історію в інституті в Києві. Редактор підпільного видання «За самостійну Україну», автор брошур, статей, відозв, книжки «Україна, якою є і якою буде».

Арештований гестапо весною 1943, розстріляний у травні 1943р

Праці
Коваль П., « Україна, якою була, якою є, якою буде ». Брошура, автор — Пантелеймон Сак. «Київ», 1942, 31 стор. друком кишенькового формату; два наклади. Видання ОУН Подільського краю, 1949, 2-е змінене видання.

неділя, 25 липня 2021 р.

25 липня 1708р. за наказом гетьмана І.Мазепи страчено зрадників які продалися московитам. (страту за зраду Української держави відновити б...).

25 липня 1708р. страчені за наказом гетьмана Івана Мазепи через відрубування голів полтавський полковник Іван Іскра, що доніс російському царю на Мазепу, та Василь Кочубей , генеральний суддя гетьманської України, співучасник Іскри в передачі Петру І відомостей про зближення Мазепи зі шведами.

25 липня 1920 р. переможний бій 1-го кінного полку чорних запорожців Армії УНР над московитами.

прапор Чорних Запорожців.

25 липня 1920 р. у с. Товстеньке, нині Чортківського району, відбувся переможний бій 1-го кінного полку чорних запорожців Армії УНР та Донського козачого полку з більшовиками, в результаті якого взято в полон понад 200 червоноармійців.