21 лютого 1878р. народився Генерал, який не програв жодної битви! В Україні достойно не пошанований... До сьогодні! «Де ви, пане генерале?», друзі, прочитайте цікаву статтю-дослідження Мирона Мельника.

«Якось в одній публікації «Галичини» зауважив фразу: «Чи знають у Заланові Рогатинського району, що тут народився генерал УГА О. Микитка?». Зацитував довільно. Отож хочу відповісти: не тільки знають. В історичному музеї села генералові присвячено велику експозицію, а в рогатинських газетах опубліковано мої дослідження про нього. Маючи можливість працювати в архівах та бібліотеках Львова, я віднайшов раніше нікому невідомі документи про генерала Микитку.                                              

На це риторичне запитання про долю останнього головнокомандувача УГА Осипа Микитки можна відповісти однозначно — в анналах історії. Не перебільшуючи, — у великій історії війн і битв народів, де генерал у числі тих, хто ніколи не програвав. Навіть ті, хто ревниво відсували його в тінь, небавом мусили повертатися до Микитки. Цей отаман, відтак — генерал і головнокомандувач УГА завжди виманевровував із найскладніших ситуацій. інформацію про битви з його участю знаходимо в обширних статтях польської «Енциклопедії войсковой», як не дивно, досить об’єктивні. Поза сумнівом, їх студіюють у тамтешніх військових академіях. Практично в кожному виданні, присвяченому визвольним змаганням українців 1918—1920 pp., в іменному показчику обов’язково натрапляємо на прізвище генерала Микитки. Примітки текстів, біографічні довідки завжди починаються зі слів «відомий», «визначний військовий діяч». Потужно вписаний на скрижалях історії, Микитка якнайменше є в пам’яті сучасників, у списку дат, подій та імен, які маємо згадувати щонайчастіше як еталон моральності й самопожертви. З немалої когорти генералітету УГА та армії УНР бойовий генерал Осип Микитка мав найбільше нагород, серед яких — орден Марії-Терези....

А у нас?

Микитка не удостоєний нині бодай гідної меморіальної дошки, ні назви вулиць, пам’ятника — речі, на яких зростає історична пам’ять народу, що іменуємо культурологічним чи інформаційним простором - Кричуще несправедливо. 

Проте й це не єдине. Тривалий час навіть піддавали сумніву місце народження Осипа Микитки, посилаючись на відсутність окремих метричних книг. Хоча докопатися до істини можна різними способами. Соратники, які залишилися в живих після круговерті двох світових воєн, проводили велику мемуарну і видавничу діяльність. Серед них — ад’ютант Микитки П. Постолюк. Щодо місця й часу народження сумнівів бути не може — це Заланів на Рогатинщині. У ЦДіА України у Львові віднайдено низку документів з розряду сенсацій.

Не відповідає дійсност те, що він нібито народився у сім’ї заможного селянина, а також твердження, що через брак коштів не зміг продовжити навчання і вирішив піти до війська. Насправді народився він в сім’ї учителя. Цей учитель — Микола Микитка. У Заланові й селах району батько генерала учителював понад три десятиліття. Отож вперше можемо назвати його прізвище, ім’я й по батькові — Микитка Осип Миколайович. Він був членом Українського педагогічного товариства (УПТ) в Рогатині. Важко однозначно стверджувати, що стало поштовхом для батька віддати сина саме в Перемиську гімназію. Очевидно Осипа готували до вчительської кар’єри. Проте всі плани змінив Перемишль, який був військовою цитаделлю Австро-Угорщини проти експансії зі Сходу. Двоїста атмосфера цього міста, очевидно, спонукала Микитку стати військовим. Газети того часу рясніли оголошеннями про набір у військові навчальні заклади. Для українців — це було не модно, куди охочіше військовими ставали поляки. Вступ у Віденську кадетську школу — перший мужній вчинок О. Микитки, водночас і його батьків. Кадетську школу він закінчив у 1902 р.

Іноді повороти людських доль неймовірні й незбагненні. Якось до мене зателефонував Віктор Лялька — виходець із сусіднього села Підгороддя. Домовились про зустріч в історичному музеї Заланова, він одразу й сказав:

— А ти знаєш, що у Відні живе дочка генерала Микитки?

Важко описати почуття дослідника. Віктор з дружиною Зоряною уже багато років працюють і живуть у Відні. Там він познайомився з внучкою Микитки — Елізабет. При зустрічі вона показала фотографію військових.

— Тут є мій дід. Він був українським генералом. Ви не чули такого прізвища — Микитка? — запитала Елізабет...

В. Лялька дізнався, що дочку генерала звуть Ольгою, народилася вона 16 травня 1918 р. Виростила чотирьох дітей — Елізабет, Христину, Клауса, Ріхарда. Чоловік Елізабет — Вальфанг Круля. Працює у страховій компанії. Мають синів Міхаеля та Маркуса. На той час Ольга Микитка мала 91 рік. Здається, Бог неухильно своєю волею вів нас до точки перетину. Паралельно студіюючи архівні справи, одного разу автор цих рядків натрапив на військову картку генерал-лейтенанта Осипа Микитки. Справді, його дочка — Ольга, але народилася вона не 16-го, а 23 травня. Має подвійне ім’я — Ольга-Марія. Дружину Микитки звали Франціска. Невдовзі через Віктора Ляльку отримав з Відня фотографії. На звороті однієї було: «Franziska Mykitka geb. 21.10.1889 — gest. 30.11.1976». На двох інших світлинах Микитка з дружиною. На одній, можливо, — в часі одруження. Микитка старший від дружини на десять років, якщо за дату його народження вважати 22 лютого 1878 р.

Зустрітися з дочкою генерала Микитки ми не встигли. Жила вона в заміському маєтку Sant Pцlten. Ольга-Марія Микитка померла 19 березня 2011 р. у 93 роки. Розказують, що вона часто плакала. Чому? Може, тому, що забирала із собою в могилу велику легенду одного генерала та його дружини?

Тут на здогад наштовхує ще одна архівна знахідка.Лист Микитки до Гірняка Никифора, де Осип ділиться планами відпустки до Відня. Особливо я звернув увагу на дату листа — серпень 1918-го. Шалено біжить час. Він ще має стати генералом, пізніше — головнокомандувачем УГА. Доля знову закине його на Велику Україну, де вкриються славою його бригади.І майже через два роки, у серпневі дні, генерал піде у вічність. У серпні 1918 р. він із нетерпінням чекав відпустки. Микитка їхав до свого дому, у Відень, щоб вперше побачити свою уже чотиримісячну донечку. Однак дуже ймовірно, що була це перша й остання зустріч з дочкою Ольгою. Останнє віденське літо з дружиною Франціскою...

6 жовтня 1918 р. легіон УСС забирають з Наддніпрянщини і перекидають у Чернівці. Тут Микитку призначають комендантом чернівецького залізничного вокзалу. У часі хвороби архікнязя він виконує його обов’язки. Далі — повстання у Львові. Українсько-польська війна. У липні 1919 р. війна з більшовиками й Денікіним. А в час активних бойових дій не могло бути й мови про відпустку. Доля жорстоко розпорядилася особистим життям генерала Микитки. Тому й плакала 93-річна Ольга-Марія Микитка, живучи все життя спогадами матері про батька...

Австрійське командування відправило УСС якнайдалі від столиці Галичини. Повстання 1 листопада 1918 р. не могло обійтись без УСС. Микитка отримує наказ підготувати ешелони для відправлення на Львів, що й виконує блискуче. На четверту годину ранку поїзд зі стрільцями й амуніцією був завантажений і попрямував з Чернівців до Львова. Утворення ЗУНР й перші військові дії знову показали нагальну потребу фахових військових. Давала себе знати нелюбов галичан до військової справи. Після перших невдач під Львовом звертаються до отамана Микитки. Він створює армійську групу «Старе село», яка з півдня облягає Львів й веде безперервні бої. Керівництво ЗУНР запросило на пост командувача УГА генерала Омеляновича-Павленка з Києва. Він без вагань призначив Осипа Микитку командиром 

I-го корпусу УГА. Це був найчисельніший корпус, в його штаті числилася навіть друкарня армії. У лютому 1919-го бригади корпусу утримували один з найбільших фронтів: Белз — Рава-Руська — Немирів — Янів — Брюховичі. Проти корпусу Осипа Микитки не наважилася розпочати контрнаступ армія Галлера, спрямувавши свій удар на Холмську й Волинську групи армії УНР. Після поразки останньої та III-го галицького корпусу, який здав Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн, весь тягар атак противника був спрямований на корпус Микитки. Що не зуміли генерали УНР, мусив зуміти підполковник УГА. Короткими контрударами його корпус ліквідував загрозу оточення, зупинив ворога, не даючи йому розвинути успіх. Загалом проти кількох бригад корпусу Микитки діяв 27-тисячний корпус генерала Одри та 5-тисячна група генерала Карницького. У тил рушила семитисячна дивізія Стшельського. Корпус Микитки, скувавши проти себе значні сили противника, створив вигідне становище для інших корпусів УГА, щоб розпочати наступ на Чортків. Микитка стрімко розвиває успіх III-го корпусу М. Тарнавського, визволяє Тернопіль і якнайближче пробивається в район Львова. На залізниці Львів—Броди здобуває ворожий потяг. Згодом С. Шухевич у своїх спогадах про чортківську офензиву так напише про I-й корпус УГА та його командира: «Був добрий та відважний воїн. За його командування 1-й Галицький корпус немало відзначався серед інших. Колись, може, хтось у будуччині напише історію операції Галицької Армії, тоді можна буде переконатися, що цей корпус проявив найбільше рухливості й найбільше ініціативи. А це була, мабуть, виключна заслуга його командира»...

Керівництво ЗУНР й УНР не зуміло розвинути успіх й стратегію після чортківського наступу.Ініціатива остаточно перейшла до поляків. УГА почала відступати за Збруч. Про дієздатність корпусу Микитки й водночас талант його як командира можемо судити із семиденної битви під Кам’янкою Струмиловою—Красним.

Цілий тиждень бригади корпусу Микитки сковували значні польські сили, даючи можливість іншим корпусам організовано відступати за Збруч. У половині липня цю ріку переходить і корпус Микитки.

За місяць він ураганом проходить ключові залізничні вузли центральної України: Проскурів, Бар, Ялтушків, Браїлів, Жмеринку, Вінницю, Бердичів. Продовжуючи вимітати частини Червоної армії, захоплює Фастів. I-й корпус першим увійшов у Київ. Микитка стає комендантом міста. Помилкова стратегія політиків призвела до того, що українські війська змушені були залишити Київ. Водночас відкрився третій числом фронт — денікінський. До речі, за спогадами учасників, наступ на столицю Микитка не дуже схвалював, оскільки УНР мала б визначитися з Денікіним, що важливіше для нього: протидія більшовикам чи політика «єдінонедєлімості» щодо України. Час вкотре підтвердив правильність стратегії захисту державності, яку пропонував Микитка.

Тривали запеклі зудари з денікінцями. Висоти біля хутора Романова тричі переходили із рук в руки. У цих боях особисто брав участь командир корпусу О. Микитка. Вирішального флангового удару завдала 9-та бригада. Отож ворога розбито. Серед трофеїв — понад 40 возів різного майна, дуже доречного для УГА. Водночас Микитці доводилося вести бої з південною групою червоних військ. Через важливість цих операцій йому підпорядковують II-й корпус А. Вольфа. Незважаючи на літньо-осінні успіхи двох українських армій, уже на початок листопада вони перестають бути як єдине ціле внаслідок розсікання їх денікінцями. Останні також ще не розуміють про свій близький кінець. У частинах УГА починає лютувати тиф. Армія нагадує гігантський шпиталь із майже 25 тисячами хворих. Існують версії про спровокування епідемії тифу, своєрідну тиху бактеріологічну війну...

Петлюра, «витягнувши» понад 70-тисячну УГА на береги Дніпра, не зміг до її вишколеності, дисциплінованості додати чинник дипломатичний та політичний. На цей період Петлюра перебував у Варшаві. А диктатор ЗУНР Петрушевич спочатку — в Румунії, потім — у Відні. Обидва вперто ігнорували аргументи командування про порятунок УГА. Зрештою, М. Тарнавський за згоди командирів корпусів узяв ініціативу на себе, почав переговори з Денікіним заради врятування УГА. Петлюра й Петрушевич усувають Тарнавського від командування армією та віддають під трибунал. Новим командувачем УГА призначають О. Микитку, начальником генштабу — Г. Ціріца. Обом присвоюють звання генералів. Хоча бути генералом Микитка мав усі підстави ще в травні-червні 1919 року. Микитка таки переконує Петрушевича в потребі переговорів із Денікіним й отримує згоду. У договорі з денікінцями було застережено всі політичні складові для українців. Микитка здійснив рішучі кроки заради врятування армії, зібрав її в одному місці, перемістив шпиталь до Одеси. Відновив він зв’язок з Петрушевичем, запропонував йому приїхати до Одеси для врегулювання політичних проблем.

Попередня діяльність О. Микитки дає підстави стверджувати, що він міг ще багато чого зробити для врятування армії, й не тільки. Але 16 грудня його підкосив тиф. Виконання обов’язків він покладає на Тарнавського, до командування повертається аж 14 січня. Це дуже великий проміжок часу, позаяк тоді важив кожен день, тиждень. Якихось активних дій Тарнавського за цей час не бачимо. Понад те УГА й українське суспільство загалом роз’їдала бацила більшовицької агітації. В УГА виник ревком. Микитка ще встигає стягнути армію до кордону з Румунією, сподіваючись переправити її туди. Однак румунська сторона цього не дозволила. Зрештою, генерал мав ще один варіант порятунку: відступити з Денікіним до Одеси й кораблями відбути в Європу. Проте вступило в свої права питання честі генерала Микитки, честі командувача армії. Син народного вчителя не міг ігнорувати те, що прищеплювали йому в гімназії й школі кадетів. Микитка залишився на своїй землі з армією, хоча і в багатьох аспектах уже умовною. існує в історії легендарної УГА чорна сторінка й водночас ганебна: створення Червоної української Галицької армії (ЧУГА), що можна розглядати і як тактичний хід, і як велику помилку та наївність. Далі сталося нечуване — цей крок було зроблено ціною зради командувача Микитки і начальника генштабу Г. Ціріца. У договорі з командуванням 12-ї Радянської армії для галичан обумовили певну автономію. Діяла теза: обіцяйте українцям все. Торгу не підлягало питання Микитки. Ревком ЧУГА заарештував його і Ціріца й на вимогу ЧК передав ревтрибуналові 14-ї Радянської армії. Факт не оминув уїдливої іронії історика В. Мороза: «Червоні» галичани для початку створили ревкоми, а далі так розчервонілися, що навіть заарештували командувача армії та його шефа штабу (генералів Микитку та Ціріца) й передали їх більшовикам. Мабуть, цей «генеральський ясир» червоній орді був найганебнішою сторінкою в історії УГА». На мою думку, передусім ганебною сторінкою галицького й наддніпрянського політикуму. Витворений ними хаос поглинув 70-тисячну вишколену, професійну, найбільш боєздатну УГА.

Віднайдені в архівах Росії документи, на які посилається дослідник К. Науменко, проливають світло на перебіг подій навколо заарештованих генералів.

Телеграа реввійськради згаданого фронту: «Микитку і другого відправте під надійним контролем до Москви. Люди не надійні. Використані на нашу службу бути не можуть. Затонський пропонує їх стратити. Цю телеграму докласти до справи. Берзінь».

Це свідчення показує, наскільки великою фігурою для Москви був Микитка та його начштабу. У Кремлі, очевидно, мали сподівання переманити його на свою сторону. Великий досвід ведення боїв, організаторський талант, генерал, який практично не програв жодної битви. 

Генерала Микитку помістили у табір Кожухів під Москвою. Властиво це був перший радянський політичний концтабір. Микитка — перший український в’язень найвищого рангу. Завдяки книжці «Кожухів» і. Максимчука маємо детальну картину про будні в’язнів. Багатьом тоді вдалося вирватися з лабет Москви. Врятувався і син і. Франка. Спроб рятувати генерала Микитку не робили, позаяк це був особливий в’язень. Кілька разів у табір приїздили кремлівські чини, пропонуючи генералові різні посади, запаморочливі обіцянки. Генерал постійно їх відхиляв. Врешті і для нього пролунали слова конвоїра: «Собірайтесь!»

Його життя обірвалося в підвалі Луб’янки. Десь в архівах ЧК ще зберігаються автографи тих, хто виносив генералові вирок.

Відмовою служити Москві у будь-якій формі він ні на хвилину не підсилив ворога й морально долучився до його поразки. Генерал Микитка добре розумів політичну й військову вагу свого вчинку.

Перед генералом Микиткою ми, нащадки, в боргу й маємо певний гріх.

Поважна група львів’ян, у т. ч. історик Ярослав Лялька, побували в Рогатині з ідеєю побудови пам’ятника командувачеві УГА Осипові Микитці саме в райцентрі. Тут ніби й не проти, є непогане місце для його встановлення. Проте першочерговим вважають все ж пам’ятник Шевченку. Шевченко — це, звичайно, святе. Жертовність — найвища чеснота, а жертовність еліти, яка, маючи все, не пішла на сумнівні компроміси, не купилася, — удвоє більшої проби... 

Пам’ять про справжнього героя України Осипа Микитку зачекалася. Сподіваюся, це дослідження приверне увагу різних керівників і виведе пам’ять про генерала Микитку поза межі й черги із забуття...».

Джерело. Мирон Мельник.

© 2018 Галичина, Всі права захищено. ФБ сторінка - Ігор Ходак.

Ви пам’ятаєте про таємниче зникнення рухівця номер два? Михайло Бойчишин. Це ім’я вже майже нічого не говорить Українцям. А колись це був дуже впливовий політик. Сірий кардинал однієї із головних політичних сил епохи – Народного Руху України. Був – і в один момент його не стало. А як і чому – досі не знає ніхто.

В ніч з 15 на 16 січня 1994-го сталася подія, яка нині виглядає дикою і неможливою, але тоді це було реальністю. І про те реальність майже ніхто не пам’ятає. Безслідно зник Михайло Бойчишин, друга людина в НРУ, людина, з якою пов’язувалися великі надії на вибори-1994 (зокрема, говорилося, що Бойчишин планував провести в другу Раду близько 100 рухівців та симпатиків – можете уявити, якою силою був би тоді НРУ).

Що ж сталося тоді в центрі Києва? А сталося дещо дивне. Розказує Дмитро Понамарчук:

“У суботу, 15 січня, повідомлення про висування Михайла Бойчишина у Верховну Раду було майже готове, потрібні були лише біографічні дані. Того дня він був на роботі, але до “Рух-пресу” не зайшов. Нічого, все одно зайде, бо він ніколи не полишав секретаріат, не зробивши традиційного обходу кабінетами. Із секретаріату він вийшов о восьмій вечора, ні з ким не попрощавшись, і це означало, що повернеться.

Але за три з половиною години по тому трапилася дивна, на перший погляд, історія. До секретаріату ввійшли двоє невідомих і сказали, що хочуть особисто передати голові секретаріату пакет зі Львова. Дізнавшись, що з керівництва нікого немає, одному з “гостей” було дозволено зателефонувати Михайлу Бойчишину додому. На дзвінок начебто ніхто не відповів, після чого він раптово двічі тріснув охоронця по голові. Потерпілий потім стверджував, що то був пістолет. Нападники зажадали негайно викликати іншого охоронця, якого вони помітили раніше. Той якраз у мене в відділі, який зачинявся на замок з автозаскочкою, дивився телевізор. Побитий охоронець покликав через двері напарника, і той спокійно відчинив. А далі щосили закричав щось на кшталт: “На нас напад!”. Я з розбігу вдарив у двері ногою, й автозаскочка стала на своє місце. Одразу ж викликав міліцію.

Цей інцидент був більш ніж дивний. Нападники миттєво щезли. Міліція була недовго й так само хутко поїхала, не винюхавши нічого кримінального. Декоративні козачки, що здійснювали суто символічну охорону Руху, повернулися на робочі місця.

Ні наступного дня, ні в понеділок та й вже ніколи Михайла Бойчишина ніхто не бачив”.

В чому можуть бути причини цього зникнення? Говорить донька Бойчишина Лідія:

“Головна з версій, за словами Лідії є те, що її батько входив в оргкомітет зі створення Балто-Чорноморського нафтового колектора, перший установчий з’їзд якого мав бути 30 січня, за 15 днів до зникнення Михайла Бойчишина. 

Створення такого колектора надавало б енергетичної незалежності Україні, а з’єднання нафтових терміналів Чорного моря, Одеси і балтійських країн економічно було невигідне російській стороні і проросійським політикам України. Уже під опікою Бойчишина працював інститут з розробки конструкторської документації, були знайдені інвестиції на будівництво колектора. 

«Головна з версій вбивства – це побудова незалежної енергетичної системи, друга версія – вибори 1994 року. Батько був головою передвиборчого штабу В’ячеслава Чорновола. Оскільки він був енергійною і справедливою людиною, принциповою, його й могли усунути від керівництва штабом», – зазначила Лідія Беднарська”.

Є ще версії, які озвучила Ганна Черкаська:

“Виникло кілька версій. Перша: начебто Рух отримав для виборчої кампанії від діаспори близько 12 мільйонів доларів. Зеківський генерал звернувся до рекетирів, як зек до зеків. Відповідь: ні, на Бойчишина вони не полювали; шукайте серед своїх.

Друга: опоненти Руху вирішили до виборів «поставити на місце» Вячеслава Чорновола та рухівців. Чорновіл відмовився від балотування на пост Президента України.

Третя: за два дні до викрадення Михайло у присутності свідка під час телефонної розмови з американським юристом українського походження повідомив, про наявність документів, що свідчать про серйозні фінансові афери високих посадовців. Михайло Бойчишин закликав співрозмовника перед виборами вивести їх на чисту воду.

Четверта версія стосувалася проекту Балто-Чорноморського нафтового колектора, що позбавило б Росію монополії на постачання нафти в Україну та Білорусь. Обговорення питання планувалося на 29-30 січня 1994 року на другій міжнародній конференції, головою оргкомітету якої був Михайло Бойчишин. Після його викрадення більшість документів проекту зникла…”.

(Пізніше версію про гроші від діаспори спростувала, зокрема, дружина Бойчишина.)

Але цим нападом і зникненням історія не завершилася. За півроку, в липні 1994-го, у ДТП загинув син Михайла (бачите на фото його могилу; до речі, Михайло Бойчишин там не похований, це кенотаф, бо ні живого політика, ні його тіла, ні якихось останків не було знайдено – схоже, не дуже і шукалося). Стверджували, що на трупі Романа Бойчишина були знайдені сліди наслідків не зовсім автодорожньої пригоди – начебто на шиї був слід від удару…

Можливо, колись ця історія розкриє усі таємниця. Але ви вдумайтеся, які були часи тоді, у 90-х – безслідно зникає (цілком очевидно, що із кримінальною складовою) голова Секретаріату – друга людина після очільника – однієї із найвпливовіших партій. Зникає людина, яка мала дуже амбітні плани щодо найближчих парламентських виборів. Виборів, які могли завершитися зовсім не так, як завершилися (рухівців у Раду пройшло всього 20, тоді як комуністів – 85; навіть із безпартійними однодумцями націонал-демократичних депутатів набиралося до півсотні).

Зараз подібну подію важко собі й уявити. Чи не важко? Ні, все-таки часи змінилися. І стосунки в політиці теж.

P.S. А, можливо, справа взагалі не в українській політиці, а в Балто-Чорноморському колекторі і майбутній нафтогазовій незалежності від Росії не тільки України, а й Білорусі – у якій 1994-го теж проходили вибори, і в якій (як і в Україні) Московія теж робила ставку на свого кандидата? То, може, уже тоді російські сцецслужби робили свою чорну справу на території України?

До речі, очільником ФСК (це попередниця ФСБ) РФ на той момент був Микола Голушко. Який з 25 травня 1987 року до 20 вересня 1991-го був головою КДБ УРСР, а з 20 вересня по 6 листопада 1991-го – в.о. голови СНБ України (це попередниця СБУ). І який вивіз частину фондів КДБ УРСР до Москви. Де тоді ж, у кінці 1991-го, став заступником міністра безпеки і одночасно очолив Службу зовнішньої розвідки Московії. У вересні-грудні 1993-го сам був міністром безпеки, а з грудня 1993-го по лютий 1994-го – очолював ФСК. А після того більше ніде і ніколи не займав ніяких постів у силових чи взагалі державних структурах.

P.P.S. Головою СБУ на той момент був Євген Марчук. Міністром внутрішніх справ – Андрій Василишин. Генеральним прокурором – Владислав Дацюк. Всі ці люди досі живі, було б цікаво почути їхні версії тієї події.

Джерело інформації. Володимир Миленко.