Загальна кількість переглядів!

четвер, 31 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 31 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ліворуч перший – провідник V-го району ОУН Степан Куцик – «Орлик», біля нього – Михайло Протиняк (можливо, «Чорний» або «Місько»), стрілець боївки СБ із села біля Устрік Дол. (Ясеня або Гошева), стоїть «Бистрий» з Лодини коло Устрік Долішніх, західна Бойківщина.
********
1944 рік
Командир сотні «Лісовики» УПА-Захід Іван Юхнович – «Кок» загинув у бою з загоном НКВД біля села Шумляни на Тернопільщині.

1945 рік
Чота сотні «Переяслави» УПА-Захід біля села Язениця (відселене і зруйноване радянською владою після Другої світової війни) на Львівщині підірвала потяг, який перевозив полк прикордонних військ. Знищені 40 військових.

Сотня «Дружинники» УПА-Захід у селі Білка Підкарпатського воєводства Польщі знищила державний спиртозавод.

У райцентрі Яворів на Львівщині троє повстанців знищили провокатора московитів.

1946 рік
У бою з московитами у селі Лужок на Дрогобиччині загинув підпільник Іван Орищак – «Карпо».

1947 рік
Надрайонний провідник ОУН «Ярема» і ще один повстанець загинули під час бою з московитами біля села Джурів на Дрогобиччині.

1948 рік
У бою з московитами у селі Підлипці на Львівщині загинув повстанець Володимир Андрущишин – «Дубовий».

1949 рік
У боях з московитами у селах Козьова і Поріччя Задвірне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі Марія Яремчук – «Груша».

1951 рік
Підпільник Григорій Шкіринець – «Петрусь» наскочив на опергрупу МГБ у селі Верхня Рожанка на Дрогобчичині і загинув у бою.

1954 рік
У райцентрі Буданів на Тернопільщині повстанці вночі накинули зашморг на пам’ятник Леніну та причепили антирадянську листівку.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

31 грудня 1877р. народився Гнат Хоткевич, Український письменник, музикант, історик, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

Найбільше Гнат Хоткевич відомий як автор блискучих оповідань, повістей, романів, п’єс. Але це була надзвичайно і різнобічно обдарована людина: композитор, бандурист-віртуоз, етнограф, музикознавець, співак, актор.
Гнат Хоткевич (псевдонім Гнат Галайда) народився в сім’ї поляка-міщанина Мартина Хоткевича та української селянки з Сумщини Ольги Кривоногової.

1894р. з відзнакою закінчив Харківське реальне училище; 1900р. — технічний факультет Харківського технологічного інституту. Якийся час працював інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці.

Першим у світі (на 30 років раніше за американців!) розробив проект дизельного потяга.

1906р. переїхав до підавстрійської Галичини – через переслідування за участь у політичних страйках. Мешкав у Львові, згодом – у Криворівні. Концертував зі скрипкою та бандурою на теренах Галичини й Буковини.

1912р. оселився у Києві й поринув у мистецьке середовище: читав лекції, редагував літературний журнал «Вісних культури і життя», виступав у концертному циклі «Вечір бандури».

1915р. через активну громадську діяльність був висланий з України, мешкав до 1917р. у Воронежі.

Більшовицьких ідей не поділяв і до більшовиків не пристав. У 1920–1928р.р. викладав українські мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі на Харківщині, до 1932р. навчав грі на бандурі у Харківському музично-драматичному інституті. 1928-32р.р. очолював Полтавську капелу бандуристів.

Любов до України та всього українського, спілкування і творчість українською були і для царської, й для більшовицької влад неабияким приводом знищити людину. Репресії проти «українських націоналістів» набирали шалених обертів. Особливо після того, як 1933р. наклав на себе руки Микола Скрипник, який на посаді наркома освіти активно провадив політику українцізації. Г.Хоткевич втратив роботу, його твори офіційно заборонили. Пекельний подих НКВС відчував за собою дедалі виразніше.

На додачу в 1934-му дістав тяжкі травми, потрапивши під поїзд.    

Влітку 1938р. Гната Хоткевича заарештували. 29 вересня «трійка» НКВС засудила його до розстрілу – «за участь у контрреволюційній організації». 8 жовтня Г.М.Хоткевича стратили.

Письменника реабілітували 11 травня 1956р. По десятьох роках вийшли друком його «Твори у двох томах»…   

Літературна діяльність Гната Хоткевича почалася 1897р. з публікації — у львівському журналі «Зоря» — оповідання «Грузинка». Мали значний успіх його новела «Різдвяний вечір», збірка «Гірські акварелі», цикл оповідань «Гуцульські образки», роман «Берестечко» та інші твори, в тому числі — драматичні. Справжній шедевр Хоткевича — романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (вийшов 1911р.з ілюстраціями автора).

Хоткевич-мистецтвознавець був автором наукових розвідок про життя і творчість Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Ольги Кобилянської, Івана Франка; ґрунтовних праць «Музичні інструменти українського народу», «Народний і середньовічний театр у Галичині», «Театр 1848 року». Також йому належать переклади творів В.Шекспіра, Ф.Шіллера, В.Гюго, Ж.-Б.Мольєра.   

Високу оцінку критиків та читацтва отримали драматичні твори Гната Хоткевича: «На залізниці», «О полку Ігоревім», тетралогія «Богдан Хмельницький». Варто зазначити, що, всупереч офіційному (як імперському, так і більшовицькому) тлумаченню Переяславської угоди, Хоткевич у своїй тетралогії засуджує її як документ, котрий призвів до російського поневолення України.

Попри те, що для більшовиків Г.Хоткевич був «ідейно ворожим», його творчість у читачів надзвичайно популярною: протягом 1928-32р.р. світ побачили його «Твори» у 8 томах. Однак останній роман «Довбуш» та тетралогія про Тараса Шевченка так за життя письменника і не були надруковані…   

 Гнат Хоткевич зробив великий внесок у розвиток українського театру. Ще за студентських років він створив у Деркачах сільський театр. На чолі студентського театру гастролював Слобожанщиною. 1903р. організував перший в Україні робітничий театр, який упродовж трьох років дав понад 50 вистав – здебільшого з української класики. 

Перебуваючи в Галичині, Г.Хоткевич заснував у с.Красноїлля Гуцульський театр, для котрого написав п’єси «Довбуш», «Гуцульський рік» та інші.

Хоткевич створив кількадесят кіносценаріїв. Спробував себе і в акторстві: зіграв роль кобзаря Кирика у фільмі «Назар Стодоля». 

Хоткевич-музикант віртуозно грав на скрипці, фортепіано, а особливо – на бандурі. Професійно співав баритоном. Як соліст-бандурист побував з концертами майже у всіх великих і менших містах України. На основі народного стилю гри, притаманного слобожанським бандуристам, Г.Хоткевич видав підручник та кілька посібників з гри на бандурі й створив власну – відому як Харківська – школу бандуристів, виховавши цілу низку талановитих виконавців.

Полтавська капела бандуристів на чолі з Г.Хоткевичем стала першим радянськисм колективом, який отримав контракт на гастролі Північною Америкою.

Гнат Хоткевич-композитор написав понад 600 музичних творів: великоформатних – для бандури та оркестру; струнних квартетів, романсів, твори для хору, для голосу в супроводі фертепіано. Народними вважаються й виконуються багатьма музикантами та колективами твори Г.Хоткевича: «Поема про Байду», «Буря на Чорному морі», «Невільничий ринок у Кафі», «Осінь», «Нечай», «А в полі корчомка», «Про смерть козака-бандуриста».  

Від 1998р. в Харкові раз на три роки відбувається Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича. У конкурсі беруть участь бандуристи, бандуристи-співаки, кобзарі, цимбалісти, сопілкарі. 

Автор. Олена Бондаренко
Джерело. https://ridna.ua/2019/12/31-hrudnya-1877-roku-narodyvsya-hnat-hotkevych-ukrajinskyj-pysmennyk-kompozytor-banduryst/

середа, 30 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 30 грудня.

*********
1943 рік
Відділ УПА атакував угорський загін, що грабував населення в селі Мощаниця на Рівненщині. Знищені полковник, лікар, 4 офіцери та понад 20 вояків, ще 10 поранено. У перестрілці загинули троє повстанців, шестеро отримали поранення. Ворог спалив близько 20-и господарств, забрав у полон багато цивільних і, в результаті нападу, відступив із села.

1944 рік
Внаслідок потужної атаки об’єднаного загону УПА-Захід проти відділів НКВД звільнено від радянської влади село Космач на Станіславщині. В результаті багатогодинного бою знищено та поранено кілька сотень військових.

1945 рік
Повстанці підірвали залізничну колію неподалік села Хриплин на Львівщині. Зійшли з рейок локомотив і два вагони товарного потягу.

1946 рік
У бою з загоном МВД у селі Труханів на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Славко Гещин – «Блакитний» і ще троє повстанців.

1947 рік
Колишній командир сотні «Хорти» УПА-Захід Казимир Яворський – «Бей» загинув у сутичці з загоном МВД у селі Кадобна на Станіславщині.

1948 рік
У селі Країв на Рівненщині підпільники знищили уповноваженого райкому КП(б)У – організатора колгоспів.

1949 рік
У селі Тисів на Станіславщині повстанці спалили клуб.

Міністр держбезпеки УРСР генерал Ковальчук звернувся до повстанців із закликом про явку з повинною, що стало сьомим подібним актом радянської влади до членів ОУН та УПА. Тим, хто погодиться, обіцяно звільнення від кримінальної відповідальності, можливість вільного вибору місця проживання, допомога у працевлаштуванні та сприяння у поверненні із заслання їх сімей.

1950 рік
Пошукова група МВД захопила хату-криївку в селі Верхня Рожанка на Дрогобчичині. В результаті нападу загинули господарка хати та один повстанець.

Підпільник Василь Дик загинув під час зіткнення з загоном МВД у селі Кропивник на Дрогобиччині.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

30 грудня 1975р. помер Іван Липовецький, сотник Армії УНР, кооператор, член персонального відділу штабу УНА, редактор і видавець (підполковник в еміграції).

Друкарня 6-ї Січової стрілецької дивізії в таборі для інтернованих у Щепйорно (Польща). Справа наліво: начальник культ-освітнього відділу дивізії і табору, сотник Микола Битинський, завідувач друкарні Іван Липовецький, редактор і коректор "Українського сурмача", сотник Олекса Костюченко (сидить). Щепйорно, Польща. 1923 рік. Фото: geroika.org.ua.
****
Іван Липовецький, (1924 - 1975), фото 1950-х років. Фото: you-books.com
***
Народився 24 березня 1924-го в Рівному Закінчив комерційне училище, навчався у Київському комерційному інституті. 1916-го був мобілізований до армії, служив у 83-й артилерійській бригаді. Згодом закінчив 4-ту Київську школу прапорщиків (1917). Останнє звання у російській армії – прапорщик.

З кінця 1919 року служив у Корпусі Січових стрільців Дієвої армії УНР, був членом редколегії часопису «Український Стрілець». У 1920 році – у 6-й Січовій дивізії Армії УНР, був керівником дивізійної друкарні та видавництва.

З 1923-го жив на еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу комерційну школу, працював у польській Головній статистичній управі. Був членом редколегії часопису «На чужині».

З 1944-го на еміграції у Західній Німеччині. Видавав часописи «Наше Життя», «Юні Друзі», «Господарсько-Кооперативний Часопис» тощо. З 1952 р. жив у Канаді. У 1959–1970 рр. очолював Союз бувших вояків-українців у Канаді. Видавав часопис «Дороговказ». Помер та похований у Торонто. 

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/30/1975-pomer-ivan-lypoveckyy

вівторок, 29 грудня 2020 р.

Степан Йосипович Коваль (псевдо: «Рубаш», «Рубащенко» («Рубашенко»), «Бурлака», «Юрко», «Юрій») — командир загону «Котловина» у ВО «Турів» (1943—1944).

Коваль Степан Йосипович (03.01.1914 р., с. Корчин Радехівського р-ну Львівської обл. – 7 березня 2001 р., м. Івано-Франківськ). – хорунжий УПА (від 31.08.1944 р.). Псевдо: «Рубаш», «Рубашенко», «Рубащенко», «Бурлака», «Юрко», «Юрій». Курінний УПА

З родини селян-середняків. У 1930 р. здобув середню освіту в сільській школі. Від 1930 р. навчався на дяка. З 1933 р. став активним симпатиком ОУН. Мав хист до співу, відвідував хоровий і драматичний гуртки "Просвіти", диригував у хорі. Служив у Війську Польському в артилерії впродовж 1936-1938 рр. Звідти за "читання української літератури" і демонстрацію "обурення пригнобленням українців" потрапив до польської в'язниці на строк 5 р. У вересні 1939 р. вийшов з тюрми. Побоюючись арешту новою радянською владою нелегально перейшов на територію Генерал-губернаторства. До червня 1941 р. перебував у Грубешівському повіті Люблінського воєводства (нині - Польща). Жив у с. Жужель і містечку Долматів. Організував там молодіжні парамілітарні організації "Січі", працював на млині і в продовольчому відділі.

Влітку 1941 р. прибув до Львова з похідними групами ОУН(б). За радянськими даними, відмовився працювати поліцаєм у Львові, переїхав до Луцька і розпочав навчання у німецькій сільськогосподарській школі "Ландвіртшафт". Як свідчить П. Содоль, С Коваль після прибуття з похідними групами був призначений заступником к-ра навчального куреня, згодом реорганізованого у сільськогосподарську школу. Як згадує сотник УПА В. Новак, з липня 1941 р. Коваль став заступником к-ра куреня "Відділ окремого призначення ім. Є. Коновальця". Згодом німці перепрофілювали цей підрозділ на господарську школу. Далі С.Коваль вступив у нелегальну ланку ОУН(б), якою керував Г.Кузьма ("Мороз").

З вересня 1941 р. (за ін. даними – з осені 1942 р.) очолював школу. Проводив нелегальний вишкіл оунівських кадрів. Влітку 1942 р. одружився з Косюк Ольгою. 20 березня 1943 р. вихованців своєї школи (300-320 чол.) перевів до УПА, захопивши всю зброю (100 гринтівок). За це німці спалили будинок і забрали все майно сім’ї дружини Коваля. 1—13 червня 1943 р. брав участь у здобутті від німців м. Колки. Влітку командував сотнею УПА "Богдана". Сотня брала участь в боях з німцями в с.с. Гірка Полонка і Котів, здійснювала відплатну акцію на польську колонію Пшебраже (за те, що поляки знищили українське с. Красний Сад у Сенкевичівському р-ні), у середині 1943 р. воювала з радянськими партизанами у Крижинському лісі, між с. Берестяни і м. Цумань, у р-ні с.с. Черниж і Журавичі. З літа або листопада 1943 – до осені 1944 - к-р загону «Котловина» («Хвастівський») групи "Турів" з базою в Колках (бл. 300 чол. на поч. осені 1943 р., 600 чол. станом на поч. весни 1944 р.). 

У січні або лютому 1944 р. загін «Котловина», розбившись на дрібні підрозділи, перетнув лінію фронту. Після того загін підпорядковано групі «Заграва» і перейменовано на «Хвастівський». 22 квітня 1944 р. «Юрій» передав командуванням загоном «В. Чорноті» у складі відділів «Стріли», «Залізняка», «Орла», «Кореня», «Жука», «Ярмака», «Богуна», «Лева», «Узбека», «Гриця», «Ігоря» (з останніми 4-рма на той момент не було зв’язку), підстаршинською школою і шпиталем (це за даними «Акта передачі «Хвастівського загону», а за даними нотаток «Клима Савура» щодо чисельності загонів УПА, то загін «Рубаша» на квітень після переходу фронту налічував усього 1 сотню – 120 чол.

Ймовірно в 1-му випадку перелічено всі підрозділи, які номінально входили в загін, але після переходу фронту не змогли з’єднатися назад). До кінця 1944 р. загін він постійні бої з радянськими військами. Від червня 1944 р. до осені 1945 р. – ад’ютант (керівник почту) к-ра ЗГ № 33 («Завихост»), провідника ПЗК І. Литвинчука, наприкінці 1944 р. призначений заступником І.Литвинчука. На переломі 1944 р. і 1945 р., щоб урятуватися від постійних переслідувань радянських військових підрозділів, С.Коваль створив при своєму загоні спецгрупу, яка відвертала на себе увагу ворогів, у той час як кістяк відділу відходив у безпечне місце. 

Керівник персонального (з 1 листопада 1944 р.), контррозвідувального відділу ЗГ УПА № 33 («Завихост»), к-р відділу «Азіати» (до його розформування в червні 1945 р.). Тоді виглядав так: «середнього зросту, кремезний, лице продовгувате, поголене, волосся русяве, довге, зачісував його назад», носив англійську військову форму, одягався у зелену шинель, френч, галіфе, пілотку, чоботи, при собі завжди мав «пістолет і німецький автомат». 

На початку 1945 р. Коваль брав участь у рейді по Голобському, Маневицькому, Камінь-Каширському, Цуманському, Колківському р-нах Волинської обл. для відновлення тамтешньої оунівської мережі. Був звинувачений у зв'язку з МДБ і заарештований СБ, проте зміг утекти з-під варти. Відтак, покинув УПА і восени 1945 р. переїхав на свою «малу батьківщину», в с.Корчин Радехівського р-ну Львівської обл., де переховувався як від СБ ОУН(б) (за вказівкою «Дубового" СБ-іст "Підкова» знищував усіх підозрілих стрільців УПА), так і від радянської влади. Наступного року в Зубкові на Сокальщині придбав собі посвідчення переселенця (у 1944-1946 рр. якраз ішло переселення українців з польських на українські території) на ім'я Литвина Дмитра Петровича.

Далі влаштувався регентом церковного хору в с Долматів. 1948 р. одружився вдруге, з Дарією Боднаровською. З 1949 р. до 1954 р., вже як повноправний громадянин СРСР, працював художнім керівником Станиславівського районного будинку культури, територіально розміщеному с. Микитинці (вул. Зарічна 75а); «неодноразово одержував подяки і нагороджувався грамотами». До сьогодні у с. Микитнці веде свою активну творчу діяльність народний аматорський хор "Первоцвіт", керівником якого тривалий час був Степан Коваль. Якимось чином був розконспірований «органами». 

У 1954 його засудив військовий трибунал Прикарпатського ВО на 10 років ВТТ за ст. 54-4 і 54-11 Кримінального кодексу УРСР. (Матір Коваль Софію Миронівну і сестру Коваль Ольгу Йосипівну виселили у віддалені області СРСР ще у 1951 р.). Коваль відбував покарання 2 р. і 8 міс. За зразкову поведінку його достроково звільнили, а в 1956 р. зняли судимість. Повернувся до Івано-Франківська, де працював диригентом і учителем. 1985 р. вийшов на пенсію. За висновком Волинської обласної прокуратури від 15 вересня 1992 р. реабілітований.

Джерело.
ДЖЕРЕЛО: http://henrik-kvinto.livejournal.com/2455.html та http://www.geroi.if.ua/content&content_id=29

Цей день в історії УПА - 29 грудня.

*********
1944 рік
31 воїн куреня УПА-Південь загинув у бою з оперативною групою НКВД у селищі Барарівка (нині Варварівка) на Кам’янец-Подільшині.

Відділ УПА-Захід у засідці на шляху біля села Турка на Дрогобиччині знищив фельд’єгеря, який супроводжував 40 пакетів таємної кореспонденції.

1945 рік
Чота сотні «Дружинники» УПА-Захід атакувала міліцейську дільницю в селі Якторів на Львівщині. Знищені капітан і лейтенант НКВД.

На залізничному перегоні неподалік села Холоюв на Львівщині повстанці підірвали міну під потягом. Зійшли з рейок чотири вагони пасажирського потягу.

1947 рік
Рятуючись від полону під час облави загону МВД біля села Прошова на Тернопільщині прийняла смертельну отруту референт Українського Червоного Хреста Павлина Стебельска – «Оля».

Двоє повстанців загинули в бою з московитами у селі Букове на Дрогобиччині.

1948 рік
У засідці біля села Підвисоке на Станіславщині повстанці знищили сержанта і важко поранили рядового оперативної групи МВД.

Під час облави загін МВД захопив криївку біля села Козаківка на Станіславщині. Завдяки щільному вогню повстанці змогли відступити і підпалити криївку. Пропагандист Центрального проводу ОУН Богданна-Марія Світлик – «Доля» поранила офіцера МВД і сама загинула в бою.

У селі Почапинці на Тернопільщині підпільники спалили сільську раду і роззброїли охорону. Здобуто автоматичну гвинтівку.

1950 рік
Опергрупа МГБ захопила криївку біля села Унів на Львівщині. Троє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір і загинули в перестрілці.

1951 рік
Троє повстанців загинули в бою з московитами у селі Яроповичі на Житомирщині, зокрема референт окружного проводу ОУН «Артем».

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

Штуль Олег Данилович (Штуль-Жданович) - Український політичний і військовий діяч.

Олег Данилович Штуль (псевдоніми „Шуляк”, „Жданович”) народився 1 липня 1917 р. у с. Лопатичі Овруцького повіту (нині Олевський район Житомирської області) в родині священнослужителя Данила Івановича Штуля. Тут, на житомирському Поліссі, пройшли роки його дитинства.

О. Штуль навчався у Крем’янецькій духовній семінарії та Варшавському університеті. Зі студентських років був активним членом українських організацій, займався публіцистикою, співпрацював з українськими періодичними виданнями, зокрема з „Вісником” Д. Донцова. У другій половині 1930-х рр. познайомився та підтримував дружні зв’язки з О. Телігою і Є. Маланюком. Із 1939 року О. Штуль став членом Організації українських націоналістів, перебував у складі культурної реферантури, яку очолював О. Ольжич.

У період Другої світової війни О. Штуль-Жданович був членом похідної групи ОУН А. Мельника, входив до складу редакційного колективу київського часопису „Українське Слово”, з весни 1943 р. був постійним представником мельниківської Організації при штабі військових формувань Тараса Бульби-Боровця – Української повстанської армії та Української народної революційної армії. Від імені мельниківців входив до верховного органу УНРА – Політичної Ради; Працював у редакції газети „Оборона України”. 19 листопада 1943 р. О. Штуль-Жданович разом з Т. Бульбою-Боровцем розпочав переговори з німецькими військовими органами стосовно втілення в життя основних положень меморандуму Головної Команди УНРА. Проте німці, направивши представників делегації УНРА наприкінці листопада 1943 р. до Варшави, а згодом до Берліна, приймають рішення про їх арешт та ув’язнення до концентраційного табору Заксенхаузену. О. Штуль-Жданович і Т. Бульба-Боровець були звільнені лише у другій половині 1944 р. під час формування Українського національного комітету.

У післявоєнний період О. Штуль-Жданович активно займався громадською, політичною, видавничою і публіцистичною діяльністю. Із 1948 р. він став головним редактором друкованого органу ОУН А. Мельника газети „Українське Слово” в Парижі, паралельно очолюючи реферантуру преси й інформації Проводу українських націоналістів. Після смерті А. Мельника з листопада 1964 р. був обраний Головою ПУН. Перебував на цій посаді до самої смерті.

О. Штуль-Жданович – автор численних наукових і публіцистичних статей з теорії та практики українського національно-визвольного руху. Протягом усього життя він „... стремів до знайдення синтези української дійсності, до реалізації здорової консолідації українського політичного, громадського і церковно-релігійного життя”.

О. Штуль-Жданович помер 4 листопада 1977 р. у Торонто. Похований у США на православному цвинтарі Баунд-Брук.

Галузь: 
український політичний та військовий діяч, борець за незалежність України
Рік народження: 
1917

Джерело. http://lib.zt.ua/ua/outstanding/node/267

29 грудня 1724р. у казематах Петропавлівської фортеці помер Павло Полуботок – наказний гетьман Лівобережної України.

Павло́ Полубо́ток (1660 (?) — 29 грудня 1724) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1722—1724). Представник козацького роду Полуботків. Син Леонтія Полуботка. Чернігівський полковник. Один з лідерів автономістської партії. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.
Ранні роки
Павло Полуботок народився близько 1660 року на родинному хуторі Старополуботівський (Полуботівка), нині смт.Шрамківка в заможній козацькій родині. Прадід Ярема Полуботок був мешканцем Чернігова і 1637 року виконував обов'язки райця чернігівського магістрату. Батько Леонтій Полуботок послідовно служив писарем та сотником Чернігівського полку, а згодом — бунчужним, генеральним осавулом і переяславським полковником.

В 1670-х роках Павло Полуботок навчався у Києво-Могилянській академії. 1680 року він одружився із Єфимією Самойлович, племінницею Івана Самойловича. Після закінчення академії Полуботок служив у Війську Запорозькому як військовий товариш Чернігівського полку, а згодом отримав ранг значкового товариша.

1692 року, в ході слідства у справі ченця Соломона, гетьман Іван Мазепа звинуватив батька і сина Полуботків у державній зраді. Леонтія визнали винним, позбавили полковницької посади та конфіскували частину маєтків на користь гетьманської скарбниці. Проте на початку 18 століття Павло Полуботок повернув собі ласку гетьмана. 1703 року Мазепа затвердив за ним землеволодіння у Чернігівському полку, а 1705 року дав згоду на його обрання чернігівським полковником.

1708 — 1721
1708 року, в ході Північної війни, Павло Полуботок не підтримав виступ Івана Мазепи проти московського царя Петра І. 6 грудня того ж року на Глухівській раді, організованій промосковською козацькою старшиною, він був одним із претендентів на гетьманство. Проте булава дісталася Івану Скоропадському, а кандидатуру Полуботка відхилили через побоювання Петра І:Начальники малоруські зібрали негайно Раду, що складалася з козаків, з їхніх начальників і поспольства, і подали государеві призначених кандидатів, найгідніших людей з найперших полковників своїх, чернігівського, Павла Полуботка, стародубського, Івана Скоропадського, бути гідними. Государ, з них вибрав і призначив в гетьмани останнього, людину надійну і заслужену, а про Полуботка сказав: «Цей дуже хитрий; він може Мазепі уподібнитися». Тому, листопада 7 числа, на тій Раді, що зібралася, загальними голосами того Скоропадського і вибрали... 

Оригінальний текст (рос.)
24 листопада 1708 року замість гетьманського уряду Петро І надав Полуботку села небожа Мазепи, Івана Обидовського[5]. Через місяць він отримав від царя Любеч з околицями і частину володінь самого Мазепи та Пилипа Орлика[6].

На підвладних землях Павло Полуботок розгорнув активну господарчу діяльність. Він розвивав промисловість, будуючи млини, ґуральні, гути і рудні, і наповнював власну скарбницю, торгуючи зерном і тютюном. На виручені кошти Полуботок скуповував нові маєтки у Гадяцькому, Лубенському, Ніжинському, Охтирському, Сумському і Чернігівському полках. На початок 1720-х років він був одним із найбільших землевласників в тогочасній Гетьманській і Слобідській Україні. Полуботку належало близько 2 тисяч селянських дворів, садиби у Чернігові, Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах. Він мав невелику бібліотеку, колекцію картин, ікон та зброї. За свідченням Якова Марковича, Полуботок цікавився історією і упорядкував котротку «Кроніку», що охоплювала події в Україні протягом 1452—1715 років. Він також був покровителем чернігівського Вознесенського собору.

1722 — 1724
1722 року Павло Полуботок був призначений наказним гетьманом 10-тисячного козацького загону, який за указом Петра І, працював на будівництві Ладозького каналу. Будівництво були непопулярними серед козаків через зневажливе ставлення влади, несприятливий клімат, погане забезпечення продовольством, хвороби та високу смертність.

В першій половині 1722 року, Полуботок виконував обов'язки наказного гетьмана Війська Запорозького за відсутності Івана Скоропадського. Після смерті останнього, 4 липня 1722 року, козацька старшина обрала Полуботка наказним гетьманом ще до оголошення нових виборів.
Малоросійська колегія
28 червня 1722 року Петро І створив у Глухові Малоросійську колегію на чолі з президентом Степаном Вельяміновим для керування справами Гетьманщини.
16 квітня 1723 року указом Петра І розширено повноваження Малоросійської колегії за рахунок звуження повноважень гетьмана.

Гетьман
Реформа судочинства:
19 серпня 1722 року Полуботок видав універсал, який
1) забороняв зловживання світських і духовних можновладців щодо осіб козацького стану:« абы пани полковники, панове старшина полковая, сотники, державци духовніе й свіцкіе, атамани й прочіє урядники й отнюдь нихто не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждати й употребляти, но міют они, козаки, при своих свободах зостаючи, толко войсковіе, чину их козацкому пристойные... отбувати й исполняти услуги »

2) передбачав реформу судочиства, а саме визначав порядок суддових апеляцій та регламентував процес судочинства:« А суди везді... со всяким надлежащим устроити порядком, жебы не сам [полковник] й не один суддя, але в присудствіи и другой старшины тамошней, також без-урядовых, только бы честных й разумных особ... справи судовые в судебной избі размотрувал й рішал бы обще-совістно, по истине, як право и самая слушность указывает... »

Фінансова реформа:
Подання Сенату Російської Імперії колективних клопотань та чолобитних від імені старшини, козаків і посполитих з вимогою скасувати фінасове підпорядкування Гетьманщині Малоросійській колегії.
Саботаж фінансові розпорядження Малоросійської колегії.

Соціальні
Гальмування інкорпораційної реформи восени 1722 року за відсутності Петра І.
Скасування через Сенат постанов Вельямінова.

Арешт
22 травня 1723 року — Полуботка із старшиною викликали до Петербурга «для ответу» за організацію антиросійської діяльності і підбурювання народу проти царя.
23 червня 1723 року — Петро І заборонив указом проводити нові вибори гетьмана.
вересень 1723 року — розпочалися допити Полуботка і старшини в Таємній канцелярії. Полуботок пропонує замінити Малоросійську колегію Генеральним судом в семи персонах.
Данило Апостол і старшина привозять до Петербурга від імені всього Війська Запорозького Коломацькі чолобитні, в яких просять дати дозвіл на проведення гетьманських виборів та ліквідувати податки, впроваджені Малоросійською колегією.
10 листопада 1723 року — розгніваний Петро І наказав ув'язнити Полуботка, старшину і всіх, хто допомогав їм, до Петропавлівської фортеці, середина 1724 року — справу Полуботка віддано на розгляд Вищого суду.
29 грудня 1724 року, близько 15:00 — Полуботок помер від хвороби в камері. Похований на цвинтарі церкви Святого Сампсонія Прочанолюбця за Малою Невою в Петербурзі 17 лютого 1725 року — вістка про смерть Полуботка досягла Гетьманщини після повернення прислуги покійного гетьмана.
17 лютого 1725 року — в глухівській церкві відправлено панихиду по Полуботку. За народними переказами.

Гетьманство
Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим. Старшина через особливу репутацію порушила клопотання про дозвіл обрання нового гетьмана, але на це прохання довго не було відповіді, і коли старшина дозволила собі нагадати про це клопотання, Петро влітку 1723 року відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час: царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв'язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявились зрадниками, і набридати царю з цим питанням не варто, бо управління Україною забезпечене і в справах немає замішання. Іншими словами, Петро не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.
Полуботок, людина енергійна, пройнята любов'ю до своєї країни, не міг дивитися на все це байдуже. З огляду на те, що приводом для всіх цих порушень старих українських прав служить українське безладдя та зловживання, він прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя або отаман одноосібне, а з ним засідало кілька асесорів для контролю. Нормував апеляції вищому суду на рішення нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого військового суду.

Останні роки
Петропавловська фортеця
Полуботок разом із старшиною не переставав також добиватися дозволу на обрання нового гетьмана, скаржився на самоуправства і грубе поводження великоросійських чинів і посилався на статті Богдана Хмельницького проти нововведень. Коли Вельямінов надіслав скаргу на Полуботка, що він протидіє колегії, Петро вирішив ще більше обмежити українське самоврядування і викликав Полуботка з найголовнішою старшиною в Петербург. А щоб в Україні в цей час взагалі було якомога менше старшини і козацтва, розпорядився вивести козацьке військо на південний кордон, ніби для охорони України від татар.

У Петербурзі Полуботок зі старшиною подали цареві прохання про повернення Україні старих прав, посилаючись на те, що за статтями Богдана Хмельницького ніхто не може втручатися в козацький суд, а тепер великоросійська колегія втручається в судові справи, приймає скарги на рішення і таке інше. Одночасно з цим козацьке військо, яке стояло на південному кордоні над рікою Коломаком, відправило цареві свої донесення, в яких скаржилось на різні несправедливості з боку великоруських правителів, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ, які розоряють населення, і просило знову дозволу обрати гетьмана за давніми порядками.
Хоча в усьому цьому не було нічого незаконного, але цар Петро страшенно розгнівався на Полуботка за протидію його планам русифікації. Він наказав заарештувати його і всю старшину, яка була з ним у Петербурзі, і посадити у Петропавловську фортецю. Велів заарештувати також усіх, хто брав участь у складанні коломацьких пунктів, і прислати їх до Петербургу.
 
Згідно з оповідями, Полуботок сміливо докоряв Петра за порушення українських прав, доводив, що гноблення України не приносить йому ніякої честі — значно більше слави правити народом вільним і вдячним, ніж пригноблювати його насильством. Нагадував йому про вірність і старанну службу українців і докоряв царя, що за цю криваву службу він платить їм гнівом та ненавистю: «За все це ми замість подяки одержали тільки кривди та зневагу, потрапили у тяжку неволю, платимо ганебну і нестерпну данину, змушені копати вали та канали, осушувати непрохідні болота, угноюючи їх трупами наших покійників, які тисячами гинули від утоми, голоду, нездорового клімату; всі ці лиха і кривди наші ще збільшились тепер за нових порядків: начальствують над нами московські чиновники, які не знають наших прав і звичаїв і майже неписьменні — знають тільки, що їм все можна, робити з нами». Розгніваний Петро крикнув, погрожуючи Полуботку смертю за таке зухвальство, і велів посадити його в фортецю. Перед смертю Полуботок сказав цареві: «За невинні страждання мої і моїх земляків будемо судитися у спільного і безстороннього судді, Бога нашого: скоро постанемо перед ним, і він розсудить Петра і Павла».

Не маючи підстав для обвинувачення Полуботка за його політичну діяльність — оскільки він керувався, очевидно, бажанням блага своїй батьківщині, — проти нього почали слідство на основі його управління полком і господарських справ — несправедливостей щодо населення і козаків, які тоді водились за кожним із старшини: у скуповуванні козацьких земель, незаконному закріпаченні тощо. Під цим слідством його тримали кілька місяців, і він, не дочекавшись його закінчення, помер у Петропавловській фортеці 29 грудня 1724 р. Незабаром після цього помер і цар Петро (28 січня 1725 р.).
Смерть Полуботка у в'язниці справила глибоке враження в Україні, особливо серед старшини. Полуботка почали прославляти як героя-мученика за Україну. Він був похований на кладовищі в Санкт-Петербурзі при церкві св. Самсона-Прочанолюбця (рос. Церковь Св. Странноприимца Самсона на Выборгской стороне) яка була побудована дерев'яною у кінці 1709 р. на пам'ять Полтавської баталії. Зараз на місці цервки стоїть кам'яний Сампсониевский собор, побудований у 1740 р.).

Спадщина
За легендою Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні чи своїм нащадкам. 1720 року син гетьмана Яків за батьковим розпорядженням поклав на рахунок лондонського «Банку Ост-Індійської компанії» барильце золота. До Росії це золото спробували повернути кілька царів, починаючи від Петра I, а від середини XIX сторіччя претензії на скарб гетьмана стали заявляти його нащадки. У 1908 р. 350 його нащадків провели з'їзд у місті Стародубі, відправивши до лондонсього банку 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років розмірі 213 млн. карбованців. У середині 1950-х рр. розшуком скарба Полуботка зайнялась Ін'юрколегія СРСР, а від 1991 р. — влада незалежної України. Нині мова йде вже про суму на внеску Полуботка в 16 млрд. фунтів стерлінгів. Однак службовці банку, спадкоємця «Банку Ост-Індійської компанії», донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відсутність у претендентів необхідних паперів, що підтвердили б їхні права. 

Джерело. http://www.upu.plast.org.ua/kureni/upu15/patron/

понеділок, 28 грудня 2020 р.

28 грудня 1886р. у селі Трипілля на Київщині народився Данило Терпило (отаман Зелений).

Походивіз незаможної селянської родини, закінчив два класи церковно-приходської школи. Читання забороненої революційної літератури обернулося для Данила 4-річним засланням до Архангельська. Опісля – опинився на фронтах Першої світової війни, звідки повернувся офіцером-прапорщиком. 

Перший повстанський загін із земляків-трипільців Зелений створив восени 1918-го для боротьби із владою гетьмана Павла Скоропадського. Непримиренним противником Скоропадського отаман став тому, що за Гетьманщини землю знову повертали поміщикам.

Із часом загонам Зеленого вдалося повалити гетьманську владу у його рідному Трипіллі. Бажаючих приєднатися до повстанців ставало все більше. На початку грудня 1918 року із загонів під командуванням Зеленого були створені 1-ша й 2-га Дніпровські дивізії, які увійшли до складу Осадчого корпусу Директорії на чолі з командиром Січових стрільців, полковником Євгеном Коновальцем. Ці військові формування мали долучитися до остаточного повалення влади Павла Скоропадського й справді відіграли визначальну роль у захопленні Києва.Але своїми зовнішніми атрибутами дніпровці суттєво відрізнялися від інших підрозділів Армії УНР.

Замість жовто-блакитних прапорів над ними майоріли червоні стяги з надписами «Вся влада Радам» і «Вся влада робітникам і селянам!», а на повстанських шапках та кашкетах красувалися, поруч з тризубами, також і червоні стрічки.

Політичні погляди козаків Зеленого й самого отамана спровокували протиріччя, непорозуміння,  а згодом і протистояння між ним і Симоном Петлюрою. Загони Зеленого продовжували утримувати своєрідну автономію у Трипіллі-Обухові й навіть завдавали ударів по Армії УНР.

Втім прихильником радянської влади Данило Зелений був до початку справжнього приходу більшовиків на Київщину.  Вже на початку 1919-го розпочинається його боротьба проти більшовицьокого режиму, яка тривала півроку. У цій боротьбі зеленівці повернулися до союзу із Симоном Петлюрою.

Влада комуністів в Україні в 1919 році багато чому навчила отамана Зеленого та інших селянських воєначальників. Зокрема, Данило Зелений не міг не усвідомити, що ця влада виникла й укріпилася на українських теренах внаслідок протистояння між селянськими повстанцями й Армією УНР.

Отаман Данило Зелений загинув під Каневом. Був листопад 1919 року. Зеленівці вели боротьбу з новим ворогом – білогвардійцями Денікіна. Ворожа куля влучила в Зеленого під час відпочинку. Ймовірно, фатальний постріл у селянського ватажка зробив білогвардійський агент у зеленівських лавах. Через кілька днів поранений отаман помер. Похований у рідному Трипіллі.

Джерело. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua


Цей день в історії УПА - 28 грудня.

*********
1944 рік
Сотня УПА-Північ вступила в бій із ротою Червоної армії біля села Барарівка (нині Варварівка) на Кам’янець-Подільщині. Знищені 10 військових. Втрати УПА: 4 загиблих, один поранений.

Опергрупа НКВД атакувала відділ ОУН у селі Почапинці на Кам’янець-Подільщині. У бою четверо повстанців загинули, один зазнав поранення і застрелився, двоє змогли прорватися.

Відділ ОУН (15 чоловік) у селах Карачківці та Циків на Кам’янець-Подільщині роздавав антирадянські листівки та конфіскував продукти харчування з місцевих колгоспів. 

Біля села Токи на Тернопільщині відділ зіткнувся з опергрупою НКВД. У бою загинули 5 повстанців, решта прорвалися.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Білокриниця на Тернопільщині. Повстанець, що перебував усередині, деякий час відстрілювався, після чого застрелився останніми патронами.

Станичний ОУН Петро Петрш загинув у бою у селі Криниця на Дрогобиччині.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Сваричів на Станіславщині. У перестрілці повстанці важко поранили сержанта і підірвалися гранатами.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Воля і Станківці на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Микола Заклатський – «Дубенко» і ще четверо повстанців.

1949 рік
У бою з московитами у селі Рожанка на Дрогобиччині загинули воїни сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід Василь Марочкович – «Меч» і Семен Гаврилів – «Зелений».

1950 рік
Опергрупа МГБ захопила криївку біля села Прибинь на Львівщині. Відмовилися здатися і загинули в бою районний провідник ОУН Олекса Гривка – «Дем’ян», референт над районного проводу СБ (служби безпеки ОУН) Павло Ільчишин – «Стяг» та ще двоє повстанців.

1952 рік
Троє повстанців вступили в бій із загоном МГБ, що проводив облаву біля села Дора на Станіславщині, і застрелились останніми патронами.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті,

28 грудня 1866р у с. Чоботарка на Поділлі народився Данило Заболотний, Український мікробіолог, епідеміолог, Президент ВУАН (1928–1929), засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві.

Закінчив Новоросійський (1891 р.) та Київський (1894 р.) університе­ти. У 1889-1891 pp. працював на Одеській бактеріологічній станції, де вивчав імунізацію ховрахів проти холери. У 1894-1895 pp. пра­цював лікарем у Подільській губернії, у 1895-1897 pp. – у Київському військовому шпиталі. У 1897 р. брав участь в експедиції з вивчення чуми в Індії, Аравії. В наступні роки керував експедиціями з вивчення спалахів чуми в Монголії, Китаї, на Забайкаллі, в Ірані, Аравії, Месопо­тамії, в Киргизьких степах, Поволжі, Туркестані, Шотландії, Маньчжурії. У 1898-1928 pp. – профе­сор Жіночого медичного інституту в Петербурзі, де організу­вав першу в Росії кафедру бактеріології (1898 p.). Водночас у 1919-1923 pp. – ректор Одеського медичного інституту, в якому створив першу у світі кафедру епідеміології (1920 p.). У 1924-1928 pp. – професор Військово-медичної академії у Ленінграді. У 1928-1929 pp. – президент ВУАН, заснував Інститут мікробіології та епідеміології в Києві.

«Навчаючись у Київському університеті, у 26-річному віці Данило Заболотний провів перший експеримент на собі. – розказував Володимир Позур, доктор біологічних наук, професор, завідувач кафедри мікробіології та загальної імунології біологічного факультету КНУ ім. Т. Шевченка, – після прийняття холерної вакцини він заразив себе холерним вібріоном. Таким чином було показано, що введення протихолерної вакцини через рот запобігає розвитку холери. Це був не єдиний випадок його експериментів на власному організмі. Подібні експерименти він провів ще двічі, випробувавши сироватки при дослідженні дифтерії та чуми. Останній раз, випадково заразившись чумою, він ввів сироватку і уникнув розвитку хвороби».

Саме Данило Заболотний написав перший підручник з епідеміології. Уперше організував протичумні лабораторії, а з початком Першої світової війни – протиепідемічне забезпечення військ. Данило Заболотний ініціював створення Вінницького медінституту та опублікував понад дві сотні праць, присвячених таким небезпечним інфекційним хворобам, як чума, холера і сифіліс. І хоча всі наукові здобутки давалися йому нелегко, оскільки постійно доводилося ризикувати власним здоров'ям, він завжди казав своїм учням: «Любіть правду і науку».

Про міжнародне визнання, здобуте Заболотним у бо­ротьбі з інфекційними хворобами людини, свідчить фран­цузький орден Почесного Легіону, одержаний ним від Інсти­туту Пастера у Парижі (нині цей орден та медаль зберігають­ся у Київському історичному музеї).

Данило Заболотний помер 15 грудня 1929 року від ускладнення після грипу. Похований на подвір'ї батьківської хати у рідному селі Чоботарці (нині с. Заболотне) поруч з його дружиною Людмилою Радецькою.

Джерело. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua є 

неділя, 27 грудня 2020 р.

27 грудня 1942р. у Берліні померла Олена (Галина) Столяр - діячка ОУН, уродженка Тернополя.

У 1940 році заарештована органами НКВС, стала учасницею відомого львівського Процесу 59-ти над студентами, який відбувався в січні 1941 року. Спочатку її засудили до розстрілу, але згодом помилували до 10 років ув’язнення та відправили з групою засуджених до тюрми в Бердичеві. Після поспішного відступу Червоної армії їй дивом вдалось врятуватись із тюрми. Включилась у підпільну боротьбу ОУН з німецькими окупантами.

Джерело. 1 Сайт  https://teren.in.ua/2019/12/27/v-istoriyi-56/.
********
Джерело 2. https://vseosvita.ua/
Для тих, що, нікчемні і кволі,
Заквилять про зламаний цвіт, -
Неугнутість нашої волі 
І нашої віри граніт!

Олег Ольжич

ГАЛИНА СТОЛЯР - СИМВОЛ УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ

5 березня 2020 р. виповнюється 103 років від часу народження громадської активістки, підпільниці Організації Українських Націоналістів і в’язня більшовицьких та нацистських тюрем Галини (Олени) Столяр.
Завдяки короткому, але надзвичайно яскравому, сповненому самопожертви життю, яке було нерозривно пов’язане з Бродівщиною, Галина Столяр стала для мешканців краю на межі Галичини і Волині одним із символів українського руху спротиву окупаційним режимам кінця 1930-х – поч. 1940-х рр. 

Народилась Галина у національно свідомій священичій родині: її дід по матері Михайло Олексишин та батько Теодор Столяр були настоятелями греко-католицького храму в селі Суховоля біля Бродів. Саме вони чи не найбільше доклалися до прищеплення у середовищі селян-суховільців модерної української національної ідеї. Найвідомішими вихідцями з цієї родини, крім Галини Столяр, були брат її матері Ярослав Олексишин - комендант міста Броди у часи Західно-Української Народної Республіки, пізніше - адвокат, її сестри Лідія Лугова та Марія Митрович – активістки українських емігрантських середовищ Канади та Франції, Юрій Луговий - канадський кінематографіст, за участю якого було створено багато документальних фільмів на українську тематику (зокрема, перший фільм про голодомор «Жнива розпачу», 1984 р.).

Галина Столяр навчалася в гімназії «Рідної Школи» у Львові, була членом в організаціях «Пласт», «Союз Українок» та «Просвіта», провадила активну громадську діяльність в Суховолі. У лютому 1939 р. 22-річна дівчина стала членом в ОУН. У вересні 1940 р. Галина була заарештована органами НКВС і стала підсудною на відомому львівському «Процесі 59-ти», який відбувався в січні 1941 року. Її засудили до розстрілу, але згодом вирок було замінено 10 роками ув’язнення та відправлено до тюрми в Бердичеві.


Влітку 1941 р. під час відступу Червоної армії Галині Столяр дивом вдалось врятуватись із атакованої енкаведистами тюрми. Вже незабаром Галина включилась у підпільну боротьбу з німецькими окупантами, була арештована нацистами у Львові, але зуміла втекти. Дівчина стає зв’язковою між керіництвом ОУН у Львові (Іваном Климівим - «Легендою») в Німеччиною, де вона студіювала стоматологію. Через провал підпільної сітки українських націоналістів, восени 1942 р. Галину Столяр заарештувало гестапо. Допитував дівчину відомий гестапівець Вільгельм Вірзінг. Він застосував до Галини надзвичайно жорстокі тортури, але дівчина мовчала, на зрадивши своїх побратимів по боротьбі, і померла за недокінця з’ясованих обставин (можливо розстріляна - ред) 27 грудня 1942 року. 

У 2000 р. одну із вулиць міста Броди названо іменем Галини Столяр.

У Суховолі церкву Різдва Пресвятої Богородиці (колишній парафіяльний будинок, де жила родина Столярів) прикрашає меморіальна таблиця на честь героїні. У 2016 р. родичам Галини Столяр вдалося з’ясувати, що Галина Столяр похована на кладовищі «Parkfriedhof» у Берліні. 

Цей день в історії УПА - 27 грудня.

Сотенний “Крилач” (Ярослав Коцьолок) приймає звіт 3-го роя 4-ої чоти. 1-й зліва ройовий “Орел”. Корманицький ліс, травень 1947 р.
*********
1944 рік
Сотня УПА-Північ атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Почапи на Волині. Знищені 3 бійця батальйону, здобуто 3 гвинтівки. У перестрілці загинув один воїн УПА.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Скнилів на Львівщині. Під час бою загинули районний провідник ОУН Павло Сірко – «Дор» і ще двоє повстанців.

У селі Ожиговці на Кам’янець-Подільщині повстанці знищили голову колгоспу. Конфісковано гроші і продукти харчування.

У засідці в Гощанському районі Рівненщини повстанці знищили військового НКВД. Здобуто ручний кулемет.

1945 рік
Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Боянець на Львівщині. В результаті збройної сутички потрапили в полон троє воїнів УПА.

У райцентрі Краковець на Львівщині підпільники підірвали електростанцію.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила бункер на горі Магура на Дрогобчичині. Загинули бунчужний сотні «Басейн» УПА-Захід «Буревій» та ще двоє воїнів УПА.

Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону в селі Шептичі на Дрогобиччині. Особовий склад роззброєно і розігнано. Здобуто 5 гвинтівок, пістолет та інше озброєння.

1948 рік
Під час бою з московитами біля села Лавриківці на Тернопільщині загинули районний референт ОУН Іван Кучер – «Семен» і колишній ройовий сотні «Рубачі» УПА-Захід Петро Левицький – «Мирон».

Станичний ОУН Дмитро Яцик – «Дуб» загинув у бою з московитами у селі Задеревач на Дрогобиччині.

1951 рік
Відділ ОУН біля села Мар’янівка на Кам’янец-Подільщині знищив радянського активіста, ще одного важко поранив.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

субота, 26 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 26 грудня.

Проголошення незалежності України 30 червня 1941р. село Смиківці на Тернопільщині.
*********
1944 рік
У селі Кам’янка на Житомирщині повстанці знищили оперуповноваженого НКГБ, спалили 4 автомобіля і 2,5 тонни пального. Забрано продовольство і шістьох коней.

У селі Завадівка на Станіславщині повстанці знищили начальника райвідділу НКВД та поранили начальника райвідділу НКГБ, як проводили в селі операцію по арешту «бандитів».

1945 рік
Сотня «Переслави» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Завадів на Львівщині. Знищені 3 бійця, одного захоплено в полон і незабаром відпущено. Підірвано казарму батальйону. Здобуто кулемет, 2 автомата і 15 гвинтівок.

Зв’язковий районного проводу ОУН Тадей Пендрак захоплений у полон у сутичці з загоном НКВД у селі Підберізці на Львівщині.

1947 рік
На світанку близько 300 московитів атакували зимовий табір відділу УПА біля села Лопушанка на Львівщині. Під час прориву знищено не менше п’яти військових. Загинув воїн УПА, ще одного захоплено в полон, решта (четверо) змогли вийти з оточення.

Московити захопили криївку в селі Лишня на Дрогобиччині. Повстанці, що перебували всередині, відмовилися здаватися і всі загинули в перестрілці.

У бою з московитами у селі Задеревач на Дрогобиччині повстанці знищили трьох військових. У перестрілці загинув один підпільник.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила типографію надрайонного проводу ОУН у селі П’ятничани на Кам’янець-Подільщині. У бою загинули керівник типографії і художник. Важкопораненою захоплена в полон крайова провідниця ОУН Михайлина Голіната – «Лариса» (їй зроблено операцію, але вона 2 лютого 1950-го зірвала бинти і померла від кровотечі). московити захопили фото членів ОУН, автобіографії членів окружного проводу, звіти рейдових груп.

1951 рік
У бою з московитами у Копайгородському районі Вінниччини затримані і заарештовані двоє повстанців. Обох розстріляно московитами за кілька днів.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

26 грудня 1899р. народився Блаженний Священномученик - редемпторист УГКЦ. Іван Зятик.

Отець Іван Зятик народився й виріс у добрій українській родині, що мешкала в селі Одрехово неподалік від Сянока (нині територія Польщі). Він прийшов на світ 26 грудня 1899 року в сім'ї убогих селян Степана та Марії Зятиків. Коли Івасеві виповнилося 14 років, помер його батько і з того часу його виховувала матір, а батьківську опіку перейняв старший брат Михайло.

Іван був дуже спокійним і слухняним юнаком. Вже підчас навчання в Одрехівській сільській школі виявляв великі здібності до науки. Привертала увагу також глибока побожність хлопця. Середню освіту здобував у Вищій Сяноцькій Гімназії, де навчався з 1911 до 1919 року; був зразковим у поведінці та навчанні. Хотів стати священиком.

У ті часи, коли кандидати зголошувались до Духовної семінарії, їх долю переважно вирішували добрий музичний слух та голос, бо у східному обряді всі спільні богослуження відбуваються у супроводі співу і гарний голос був однією з необхідних вимог для душпастирського служіння. Хоча в Івася не було музичного слуху і міцного голосу, все ж, як свідчить о. Іван Ортинський СДБ, він мав у собі щось набагато більше, аніж музичні здібності. Він носив у своєму серці слова Христа: "Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий є". У 1919 році Іван Зятик вступив до Перемиської Духовної Семінарії, яку закінчив з відзнакою 30 червня 1923 року. Того ж самого року, після закінчення богословських студій, він отримує єрейські свячення. Здійснилася мрія його дитинства.

Протягом десяти років, від 1925 до 1935 року, отець Зятик виконує обов'язки префекта при Греко-Католицькій Семінарії в Перемишлі. Як свідчать семінаристи, виклади о. Івана були дуже цікавими, виразними, зрозумілими, незважаючи на те, що читав їх латинською мовою. Його любили та шанували як людину глибокої духовності й доброти, як дуже розумного й талановитого вчителя. Усе своє вміння і здібності він присвячує праці для духовного та інтелектуального формування молодих семінаристів - викладає катехитику і спеціальну догматику.

Попри свої обов'язки в семінарії, о. Іван Зятик служить як духівник та катехит в Українській Дівочій Гімназії міста Перемишля. Сапеляк Надія у своїх споминах пише: "Моя мама розповідала, що навчаючись у Перемишлі, вона постійно відвідувала Богослужіння, які очолював о. Іван Зятик. Службу Божу він відправляв дуже тихо, говорив надзвичайно повчальні проповіді, так що на його відправах церква була завжди переповнена, а під час молитви або проповіді панувала ідеальна тиша. А тато згадував, що о. Іван був безкорисливий і дуже побожний. Він хотів, щоб українці були освіченими, тому як духовно, так і матеріально опікувався Гімназією".

О. Іван Ортинський, СДБ так розповідає про молодого єрея Зятика: "Це була людина великої покори, глибокого внутрішнього життя, надзвичайної доброти та сердечності супроти інших. Він помітно відрізнявся від інших, справляв на довколишніх людей враження своєю зосередженістю… Тепер ми знаємо, що це був вияв та наслідок його постійної злуки з Богом і розмови з Ним… Стрункий, пристойний, зодягнутий в чорну священичу рясу, завжди злегка усміхнений, готовий відповісти кожному, небалакучий, але привітний і ввічливий до кожного, з ким йому доводилося зустрітися. Чорне коротко стрижене волосся надавало йому вигляду дещо строгого, але водночас підкреслювало його юну бадьорість… намагаючись охарактеризувати його таким, яким він вкарбувався в моїй пам'яті, я назвав би його уособленням спокою та ласкавості. На нього ми тоді дивились як на святця, богомільного праведника".

Вже досить довго в о. Івана визрівало бажання вступити до монастиря і провадити подвижницьке, монаше життя. Канонікам консисторії не дуже подобалося таке рішення і вони всіляко намагалися відрадити його від цього кроку. Незважаючи на це, 15 липня 1935 року о. І. Зятик остаточно вирішив вступити до Чину Найсвятішого Ізбавителя. Він шукав святості та найглибшого з'єднання з Господом, а тому йому було призначено зректися світу і йти за Христом з іще більшою послідовністю та переконанням.

У новіціяті в Голоску, отець, хоч і був набагато старшим за своїх співбратів-новиків та перед тим працював вихователем і професором у Перемиській Семінарії, зовсім не вирізняв себе серед них. Тут він виконував будь-яку працю, яку належало виконувати новику: мив підлогу, прибирав, працював у городі. Для о. Зятика була характерною виняткова покора та терплячість у ставленні до настоятелів та своїх співбратів.

У 1936 році, після одного року новіціяту, о. Івана скеровують до монастиря Матері Божої Неустанної Помочі у Станіславові (Івано-Франківськ). Однак його перебування там було недовгим, бо вже восени наступного 1937 року він переїхав до Львова, де поселився в монастирі св. Климентія на вул. Зибликевича, 56 (нині вул. Івана Франка). Там о. Зятик провадив усю господарську справу монастиря, а під час відсутності протоігумена о. Де Вохта заступав його.

1934 року отці-редемптористи відкрили свою семінарію в Голоску (Львів). 1937 року о. Зятик стає професором догматичного богослов'я та Святого Письма в цій семінарії. Під час німецької окупації в 1941-1944 роках о. Іван тимчасово виконує обов'язки настоятеля Тернопільського монастиря Успення Пресвятої Богородиці, а протягом 1944-1946 років займає уряд настоятеля монастиря Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїськах, де під проводом Отців Редемптористів діяла Гімназія-Ювенат. Добрий проповідник, спокійний та цілковито байдужий до всіх мирських справ, він був взірцем священика, особливо щодо молитви. "Коли молився, здавалось, що це молиться ангел - не оглянувся, не подивився в бік, не зважав на те, що хтось зайшов чи вийшов з каплиці", - так згадують про нього співбрати. Через це Господь наділяв його ласкою та надзвичайним даром на амвоні та в сповідальниці. Улюбленими темами проповідей о. Зятика були Страсті Христові, Євхаристія та життя Пресвятої Богородиці.

Після закінчення Другої світової війни прийшов жахливий для України, Греко-Католицької Церкви і Львівської провінції редемптористів час... Знаючи з Христової притчі, що маючи намір захопити овець, ворог знищує пастиря, керівництво нашої Церкви готувало себе до нових умов переслідування. Перед тим, як провід УГКЦ було ув'язнено, митрополит Йосип Сліпий призначив чотирьох вікаріїв для керівництва Церквою. Двоє з них були редемптористами: єпископ Миколай Чарнецький та протоігумен о. Йосиф Де Вохт.

"Навесні 1946 року більшовики зібрали всіх редемптористів зі Львова, Тернополя, Станіславова і Збоїск та помістили їх до Голоска, одного з монастирів, що належав Згромадженню. Серед них був також о. Зятик. Усі 58 ченців змушені були поміститися там, де місця було ледве на 15. Два роки перебували вони в цьому домі під особливим наглядом. 3-4 рази на тиждень кагебісти приходили, щоб перевірити, чи всі на місці. Вони викликали отців на болючі допити, намовляли до відступництва, обіцяючи високі посади за зраду віри і монашого покликання",- так описує ті часи отець Михайло Щудло, ЧНІ. В неділю 17 жовтня 1948 року всіх монахів забрали з Голоска і вантажівками відвезли до Студитського монастиря в Уневі.

Невдовзі депортували до Бельгії о. Йосифа Де Вохта, протоігумена редемптористів. Від'їжджаючи, він передав повноваження вікарія УГКЦ та протоігумена Львівської провінції Згромадження редемптористів отцю Івану Зятику - як одному з найстарших і найдосвідченіших співбратів Згромадження. З того часу радянська влада почала особливо за ним стежити. 5 січня 1950 року о. Івана заарештували, а 20 січня того ж року Управління Міністерства державної безпеки видало ордер на його арешт та обшук.

Проти о. Івана Зятика висунули такі звинувачення:

- він є антирадянсько настроєною особою; регулярно підтримує кореспонденцію з арештованими за антирадянську діяльність єпископами Й. Сліпим і Лакотою та священиками Стернюком, Лятишевським, Прокоповим та ін., яких повідомляє про стан Греко-Католицької Церкви в Західній Україні і висилає їм матеріальну поміч.

- як настоятель, мав при монастирі бібліотеку, що містить антирадянську літературу.

Після численних допитів 4 лютого 1950 року отцю висунули ще й таке звинувачення: "Іван Зятик дійсно з 1936 р. є членом Ордену редемптористів і проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об'єднання католиків".

Майже два роки о. Зятик провів під слідством у Золочівській та Львівській в'язницях. Тільки за період з 4 липня 1950 р. до 16 серпня 1951 р. його допитували 38 разів, а загальне число допитів протягом слідства становить 72. Безнастанні побиття змінили його зовнішній вигляд так, що навіть рідні, яких привезли до в'язниці з метою шантажу, не відразу впізнали отця. Ось як про це свідчить Ярослав Юрчак: "Одного разу приїхали кагебісти до вуйка Степана, маминого брата, в Золочеві, і кажуть до нього: "Собирайся и идем с нами". Я був в той час також у нього. Вони дивляться на мене і питають, що за один? Вуйко каже: "Сестри син". "І він нехай збирається, також поїде з нами..." Потім кажуть до мене: "Будеш просити його, говорити йому, щоб він підписав православ'я і сказав, де і що є". І ми пішли. Коли отця вивели, він виглядав такий збитий, такий знищений, що його неможливо було навіть впізнати. Всі просили його і я кажу: "Стрийку, візьміть і підпишіть". Та й Микола каже: "Підпиши, а там, як схочеш, так будеш мати, але за то вийдеш, відпустять". А він каже: "Ні! Цього я не зроблю". Озвався тоді кагебіст: "Подпишите, или мы их в расход пустим, этих твоих". Стрийко каже: "Божа воля". І його забрали"... Незважаючи на важкі тортури, катування не зламали отця Зятика і він не зрадив віри й не піддався насильницькій, безбожній системі.

Остаточний вирок було винесено в Києві 21 листопада 1951 року - о. Івана Зятика засуджено на 10 років позбавлення волі. Характер "злочину" - "сприяння учасникам антирадянської націоналістичної організації та антирадянська агітація" (ст. 20-54-1"а", 54-10 ч.2 КК УРСР). Своє ув'язнення о. Зятик мав відбувати у виправно-трудовій колонії Озерний Лагер № 7 МВД м. Братська Іркутської області.

Небагато часу залишилось о. Івану, щоб "спокутувати" свої земні провини проти радянської влади. Під час перебування у неволі над ним жахливо знущалися більшовицькі посіпаки. Остання стація хресної дороги єромонаха Івана Зятика відбулася у Велику П'ятницю 1952 р. Очевидці розповідають, що після побиття палицями о. Зятика облили водою й залишили на сибірському морозі. Побої й застуда стали причиною смерті. Згідно з документами МВД СССР, що містяться у справі о. Зятика, смерть настала внаслідок декомпенсованого міокардиту за наявності артеріосклерозу, цирозу печінки, лівостороннього ексудативного плевриту, кахексії... 17 травня 1952 року о. Іван помер у в'язничному шпиталі, завершивши дорогу мучеництва справжнього слуги Христового.

Поховано отця Івана Зятика в Тайшетському районі, Іркутської області в могилі на озері Байкал 373.

З нагоди 2000 Ювілейного Року Церква розпочала беатифікаційний процес о. Івана Зятика, а вже 2 березня 2001 року цей процес завершився на єпархіяльному рівні й справу передали до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва о. Зятика, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію о. Івана Зятика як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архієрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Івана Зятика блаженним. 

Джерело.
https://old.cssr.lviv.ua/saints/ivan-zyatyk/

пʼятниця, 25 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 25 грудня.

Бійці сотні "Тигри". Грубешівщина, весна 1944р. Посередині сотник Василь Ткачук "Ворон". Вояки одягнені в однострої УДП. (Українська допоміжна поліція).
*********
1944 рік
Сотня «Журавлі» УПА-Захід у багатогодинному бою з загоном НКВД в селі Максимівка на Станіславщина знищила 17 московитів. Втрати повстанців: один загиблий, п’ятеро поранених.

1945 рік
Відділ УПА наскочив на загін НКВД біля села Дубровиця на Львівщині. У перестрілці загинули командир сотні «Холодноярці» УПА-Захід «Чорнота», заступник командира «Атака» і начальник штабу «Байда».

Чота сотні «Опришки» УПА-Захід у засідці біля села Липа на Станіславщині атакувала конвой НКВД, що супроводжував заарештованих. Під час тривалої перестрілки знищені старший лейтенант і шестеро військових, звільнені всі заарештовані.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Долина на Львівщині. Загинув господар хати, а двоє повстанців зазнали поранень в перестрілці і застрелилися.

У бою з московитами у селі Рокитне на Львівщині загинула зв’язкова крайового проводу ОУН Марія Вовк.

1946 рік
Троє воїнів сотні «Змії» УПА-Захід загинули під час зіткнення з загоном МВД у лісовому масиві Хирівського району Дрогобиччини.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила підпільну типографію біля села Медвежа на Дрогобиччині. Всі повстанці, що перебували всередині, загинули в перестрілці.

У селі Лучка на Тернопільщині підпільники знищили військового МВД, ще одного поранено.

1948 рік
У боях з московитами у селах Бусовисько, Орів і Станківці на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН «Левадний», зв’язкова Катерина Ковбасюк і ще один повстанець.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Спасів на Львівщині. В результаті бою загинули районний провідник ОУН Михайло Панас – «Лук» і двоє зв’язкових.

1953 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Лани на Львівщині. Повстанці, що перебували всередині, вчинили збройний опір. Троє загинули в перестрілці, четвертого захоплено в полон у непритомному стан

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

25 грудня 1848р. у с. Маячка на Полтавщині народився Орест Левицький – історик, правознавець, археограф, етнограф, письменник, літературознавець.

Народився у сім’ї священика. Навчався в початковій приватній школі, пізніше – у Полтавському духовному училищі й семінарії. Рік працював домашнім учителем у селі Веприк на Полтавщині. У 1870 році вступив на юридичний факультет Київського університету, невдовзі перевівся на історико-філологічний факультет.

Наукову діяльність розпочав у студентські роки під керівництвом Володимира Антоновича. Першим дослідженням стала дипломна праця «Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине 17 века», яку йому було зараховано як кандидатську дисертацію.

У 1874—1906 роках працював секретарем Тимчасової комісії з розгляду стародавніх актів, був її першим історіографом. Паралельно з цим учителював у гімназії, був помічником завідувача Центрального архіву в Києві.

Праці Ореста Левицького регулярно друкувалися в журналі «Київська старовина». Його дуже шанували члени Київської громади, до якої входив і сам дослідник. Також він був дійсним членом-співробітником Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, дійсним членом, членом ради та заступником голови Історичного товариства Нестора-літописця, дійсним членом Київського юридичного товариства і Наукового товариства імені Шевченка у Львові, почесним членом Полтавської губернської вченої архівної комісії.

Коли утворилося Українське наукове товариство, Орест Левицький входить до його складу, стає заступником голови товариства Михайла Грушевського. Ввійшовши до складу дійсних членів Української Академії наук у 1918 році, Орест Левицький береться за створення Всенародної бібліотеки (дарує їй свою цінну книгозбірню), розгортає діяльність щодо поповнення книжкових фондів, збереження пам'яток мистецтва, очолює комісію по кафедрі українського звичаєвого права.

Від грудня 1919 виконував обов’язки Президента Української академії наук, від 1921 року — голова правничого товариства при ВУАН, у березні 1922-го став Президентом ВУАН.

Близько 50 років життя О. Левицький присвятив Київській археографічній комісії. Його «Спроба дослідження про літопис Самовидця» слушно вважається одним із кращих видань цієї комісії.

Наукова спадщина О. Левицького становить понад 200 праць, написаних виключно на архівних матеріалах. Найґрунтовніше з них: «Внутрішній стан західноруської церкви в польсько-литовській державі наприкінці XVI ст. і унія», «Богдан Хмельницький. Історичні діячі Південно-Західної Росії в біографіях та портретах», «Нариси старовинного побуту на Волині і Україні», «Археологічні екскурсії Т. Г. Шевченка у 1845 - 1846 рр.» та ін. 

Орест Левицький відомий також як письменник, перекладач, мовознавець, автор історичних «Волинських оповідань». Співпрацював з журналами «Зоря» та «Літературно-науковий вісник».

Іван Франко, оцінюючи творчий доробок Ореста Левицького, ставив його ім'я поруч з видатними вченими-істориками, праці яких відіграли провідну роль у становленні української історичної науки.

 Помер Орест Іванович 9 травня 1922 року на Драбівському дослідному полі, гостюючи у сина Миколи. Поховали вченого у сусідньому селі Митлашівка.

Джерело.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua є 

25 грудня 1933р. Українського письменника "Остапа Вишню" - Павла Михайловича Губенка звинуватили у контрреволюційній діяльності і засудили до розстрілу, заміненого пізніше десятьма роками в'язниці

Блискучий майстер гумористичних оповідань, фейлетонів, шаржів. Творець нових літературних жанрів - нарису- усмішки, гумористичного портрета. Улюблений народом автор збірок "Чухраїнці", "Вишневі усмішки", "Зенітка", "Мисливські усмішки".
Народився 1889 р. на хуторі Черва (тепер с. Грунь Сумської області) у багатодітній селянській родині. Закінчив військово-фельдшерську школу в Києві. 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак навчатися майбутньому письменнику судилося недовго. У добу Української революції Павло Губенко завідував медико- санітарною управою міністерства шляхів Української Народної Республіки, в 1919 р. дебютував у газеті "Народна воля", де за підписом Павла Грунського з'явився фейлетон про українські міністерства: шляхів - без шляхів, фінансів - без фінансів, військове - без війська.

Восени 1920 р. Остапа Вишню заарештували й ув'язнили в підвалах більшовицьких катівень, звідки у квітні 1921 р. його визволив В. Блакитний - головний редактор газети "Вісті ВУЦВК". Згодом Остап Вишня перейшов у газету "Селянська правда", зі шпальт якої розпочалася знаменита хода численних "Вишневих усмішок".

Життя українського селянства, його біди і кривди, мудрість, самоіронію та гумор, перекоси українізації - все це Остап Вишня висвітлював у своїх збірках "Діли небесні", "Кому веселе, а кому й сумне", "Реп'яшки", "Вишневі усмішки сільські", "Лицем до села" і багатьох інших. Цикл літературних усмішок "Українізуємось" (у 1926-1929 рр. збірка витримала шість перевидань) сповнений щирої віри у відродження національної гідності народу.

Остап Вишня виступив новатором у жанрі гумористичного портрета. Він створив іронічні "мистецькі силуети" О. Довженка, В. Василька, Леся Курбаса, Г. Юри, Ю. Шумського та ін. Пробуючи себе у драматургії, письменник переробляє класичні твори. Особливо популярною була його музична п'єса-гротеск "Вій" за М. Гоголем та М. Кропивницьким, доповнена інтермедіями і цілими картинами з реалій 1920-х рр.

У 1933 р. Остапа Вишню заарештували вдруге за сфабрикованою справою і винесли судовий вирок - розстріл, який невдовзі замінили десятирічним ув'язненням. Звільнили письменника в 1943 р., а вже за кілька місяців з'явилася його знаменита "Зенітка", яка зажила нечуваної популярності. Її читали по радіо, вона з успіхом обійшла всі фронти. Даниною митця системі, яка "дозволила" йому знову сміятися, стали збірки "Самостійна дірка", "Мудрість колгоспна", але його "Мисливські усмішки" й зараз вражають поетичною свіжістю, м'яким гумором і непідробною щирістю.

Помер Остап Вишня 1956 р. на 67-му році життя, похований на Байковому кладовищі у Києві.

Джерело.
Матеріали взяті з книги Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 342 

25 грудня 1907р. народився Майк Мазуркі (справжнє ім’я – Михайло, за деякими даними – Маркіян, Мазуркевич) – популярний американський актор Українського походження.

Майк Мазуркі (справжнє ім’я – Михайло, за деякими даними – Маркіян, Мазуркевич) – популярний американський актор українського походження. Однак в Україні він майже не знаний, хоча в серії газети «День» «Україна Incognita» з’явилась про нього ґрунтовна стаття Андрія Безсмертного-Анзімірова, кінокритика, який проживає в США. Отже, Мазуркевич народився в селі Купчинці на Тернопільщині (нині – Козівський район Тернопільської області) 25 грудня 1907 року. Коли Михайлові було чотири роки, його батьки емігрували до США, де осіли в містечку Кохос поблизу Нью-Йорка. Після закінчення школи юнак навчався в Мангетенському спортивному коледжі, який закінчив із ступенем бакалавра гуманітарних наук. Потім він скінчив курс правничих наук у Фордхемському університеті Нью-Йорка. Одночасно займався спортом, насамперед греко-римською (класичною) боротьбою, а також баскетболом та американським футболом, став професійним спортсменом. Він провів понад 4 000 поєдинків, виборював чемпіонські звання, потім брав участь у міжнародних змаганнях з боротьби не тільки у США, а й у Європі та Азії. Паралельно з навчанням та заняттям спортом пробував свої сили в театральному гуртку, навчався в балетній школі Василя Авраменка (1895–1981), знаменитого танцюриста й хореографа, кінопродюсера українських фільмів («Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Маруся» та ін.), учасника українських визвольних змагань, після поразки яких був змушений емігрувати до Канади та США.

Кар’єрі Михайла-актора сприяли і прекрасні зовнішні дані: зріст 196 см., правильні риси обличчя. Його дебют у кіно відбувся ще 1934 року. Щоправда, йому довелось дещо змінити ім’я та прізвище, щоб вони звучали звичніше для американського глядача. Це були епізодичні ролі. Але його помітив видатний американський кінорежисер Джозеф фон Штернберг і запропонував роль у фільмі «Жорстокий Шанхай» (1941). Ця робота стала визначальною для Михайла-Майка.

Вже 1943 року Мазуркі знявся в 11(!) повнометражних фільмах. Утім, режисерів Мазуркі приваблював насамперед як виконавець ролі бандитів-мафіозі. Особливо він запам’ятався в такій ролі у фільмі популярного голлівудського режисера, українця за походженням, Едуарда Дмитрика «Вбивство, моя мила» (1944). Успішна кінокар’єра Мазуркі 40-их років продовжилась і в 50–60-х. Він знімався у ролях не тільки бандюг, убивць та інших негативних персонажів, а й позитивних героїв у вестернах, комедіях, потім – у серіалах, брав участь у телешоу. Колись актор Олег Відов, який емігрував до США і знімався Голлівуді, сказав, що краще грати другорядні ролі, але у фільмах видатних, аніж зніматися у головних ролях у посередніх. В кар’єрі Мазуркі вистачало і тих і інших. За понад 50 (!) років роботи в Голлівуді він знявся в 151 фільмі, в більшості з яких (115) грав головні або помітні ролі другого плану, а в чотирьох навіть сам себе (!). Найвідомішими з кінокартин за його участі є знамениті «У джазі тільки дівчата» (в американському прокаті – «Дехто любить гарячіше» (Some Like it Hot, 1959), режисером якого був виходець з України Біллі Вайлдер (Самуїл Вільдер) та «Безумний, безумний, безумний світ» (1963) видатного кінорежисера Стенлі Крамера. А грав Мазуркі чи не з більшістю американських кінозірок. Від імен буквально мерехтить в очах! Серед актрис можна назвати Мерилін Монро, Марлен Дітріх, Ширлі МакЛейн, Джоді Фостер, Мішель Пфайфер, Мадонна, Елізабет Скотт (українка, про яку ми вже писали), Енн Бакстер (дружина актора Джона Годяка), серед акторів – Фернандель, Спенсер Трейсі, Джекі Куган (грав ще дитиною в фільмі Чарлі Чапліна «Малюк»), Джек Лемон, Тоні Кертіс, Аль Пачино, Курт Рассел, Гаррісон Форд, Дастін Хоффман, Брюс Лі, Девід Нівен (Великобританія) та ін. До самої смерті (9.12.1990р.) він грав у фільмах і брав участь у спортивних змаганнях з боротьби (як суддя). Відносно непогано складалося й особисте життя: у шлюбі з Жанет Брігс він мав двох дітей, але врешті подружжя розлучилося.

Помер Мазуркі (Михайло Мазуркевич) у Каліфорнії і був похований у місті Глендейл. Не забули його й після смерті. Так, у 2005 р. йому було присуджено Державну премію з боротьби, а найкращі фільми з його участю регулярно йдуть на екранах світу…

За матеріалами ЗМІ уклав д. і. н., проф. Юрій Мицик.
Джерело. https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=1814

четвер, 24 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 24 грудня.

Вояки УПА-Захід, с. Орява, Бойківщина, 1948 рік.
*********
1943 рік
У селі Уїздці на Рівненщині повстанці роззброїли загін угорських військових.

Відділ УПА раптовим нападом на село Черемошна на Станіславщині заставив відступити німецький загін, що грабував місцевих селян.

1944 рік
Під час нападу на райцентр Струсів на Тернопільщині повстанці знищили офіцера районного військкомату та 12 бійців винищувального батальйону. Зруйновано радіовузол.

У селі Воля Висоцька на Львівщині повстанці підірвали будівлю сільради та знищили документи. Конфісковано продукти харчування з магазину.

1946 рік
У бою з московитами у селі Поляна на Дрогобиччині загинув підпільник «Орест».

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Урич на Дрогобиччині. Повстанець, що перебував всередині, вчинив збройний опір і, не маючи шансів на прорив, підірвався гранатою.

Під час бою з московитами у селі Балей на Станіславщині повстанці важко поранили двох москалів.

1948 рік
У боях з московитами у селах Бистриця та Хащів загинули станичні ОУН Іван Куцик і Микола Цибак.

1949 рік
Повстанець Андрій Ішак – «Грім» в одному з сіл Миколаївського району Дрогобиччини наскочив на опергрупу МВД і загинув у бою.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

24 грудня 1844р. в с. Хишевичі на Львівщині народився Желехівський Євген Ієронімович - Український лексикограф, фольклорист, громадський діяч, творець правопису «желехівки». Учень Франьо Міклошича.

Життя Євгена Желехівського, великого патріота України, подвижника ідеї утвердження української мови, було сповнене невтомною працею на педагогічній та науковій ниві та інтенсивною громадською діяльністю. Він не шкодував ні часу, ні грошей для культурно – просвітницької роботи. Є. Желехівський має величезні заслуги перед українською лексикографією. Його фундаментальна лексикографічна праця двотомний «Малорусько – німецький словар» - найбільший у ХІХ ст. словник з великим реєстром слів – мав вирішальне значення для формування та нормалізації лексичного складу і правопису на західно – українських землях. Цей правопис, що отримав назву «желехівка», проіснував у Галичині з 1895 по 1922 роки, а частково і до 1939 року.
Походив Є. Желехівський з численного в ХІХ ст. старовинного українського, дрібношляхетного роду, де всі чоловіки були греко – католицькими священиками. Євген Желехівський народився 24 грудня 1844 р. в с. Хишевичі на Львівщині. Він рано втратив батька. Його мати вдруге вийшла заміж за священика Теофіла Жегановича і сім’я переїхала в с. Кудобинці, що на Тернопільщині. Школу закінчив у Львові, також навчався у гімназіях Львова та Перемишля. Євген завершив гімназійну освіту в Бережанах. В 1866 р. вступає на філологічний факультет Львівського університету. 1871 року він склав іспит у Краківському університеті на право викладати класичні (латинську, грецьку, німецьку) мови у нижчих гімназіях. Вчився Є. Желехівський у великих нестатках, про що свідчить його заява на ім’я професорської колегії університету з проханням звільнити його від оплати за навчання у зв’язку із скрутним матеріальним становищем. Після навчання у Краківському університеті дістав посаду вчителя української і класичних мов у Станиславові в польській гімназії. Через два роки Є. Желехівський одружується з Аделаїдою Бобикевич, дочкою священика з с. Студінки біля Калуша. На посаді вчителя у Станиславові Євген Желехівський працював до кінця свого життя. Помер Є. Желехівський у віці сорок років від раку в 1885 році, похований у Станиславові, могила збереглася до наших днів.

Ще з юнацьких років Є. Желехівський належав до народовців. Він був одним із засновників товариства «Просвіта» у Львові, засновником філіалу цього товариства і бібліотеки в Станиславові. Також був радником, членом повітової ради, надзорцем філії «Народної торгівлі». В останні дні свого життя брав діяльну участь у заснуванні «Читальні» «Товариства руських женщин». Також справою всього його життя було видання двотомного «Малорусько – німецького словаря» куди увійшло понад 64000 слів. Матеріал до нього він збирав ще з часу навчання в гімназії. У процесі збирання матеріалу до словника автор використав понад 130 джерел та записи слів більше 90 респондентів. Подана лексика почерпнута з творів українських письменників, фольклорних збірників, етнографічних матеріалів. Слід згадати й про те, що укладаючи словник Є. Желехівський вирішив спростити правопис, усунути з нього зайві літери, уніфікувати графічне відтворення однотипних звуків. Написання іншомовних слів відображало їхню вимову тією мовою, з якої вони походять. «Малорусько – німецький словник» є найбільшим і творчим надбанням Є. Желехівського – науковця. Словник мав величезне значення для тогочасного мовознавства і був найбільшим українським словником, аж до появи словника Бориса Грінченка.

Євген Желехівський є автором історичних розвідок, статей і рецензій з історії українського письменства і малярства, етнографічних нарисів, фольклористичних публікацій, коротких оповідань, які підписував псевдонімом І. Соколик. Дописував до львівських видань переважно народовського спрямування («Нива», «Правда», «Діло», «Батьківщина»), а також до «Газети для народних учителів», що виходила в Будапешті українською мовою. А ще він проводив широке листування з М. Драгомановим, Я. Головацьким, О. Огоновським, Ю. Федьковичем, О. Кониським, І. Нечуй-Левицьким та іншими.

 Джерело.
Література:

1.«Всеоживляюча душа» станіславської громади: Євген Желехівський – вчитель, мовознавець, культурно – просвітницький діяч // В. Качкан. Українське народознавство в іменах. Ч.2. – К.: Либідь, 1995. – С. 39 – 43.
2.Драбчук І. Справою українства жив і дихав: керманич станіславської «Просвіти» Є. Желахівський / І. Драбчук // Галицька Просвіта. – 2018. – 23 серп. – С. 3.
3.Зигмунт М. Євген Желехівський як мовознавець, педагог і громадський діяч / М. Зигмунт // Укр. мова та літ. – 2001. – №7. – С. 4 – 5.
4.Євген Желехівський // В. Качкан. Хай святиться ім’я Твоє: галицькі просвітницькі діячі, письменники, вчені – вихідці зі священицьких родин. – Чернівці: «Прут», 1994. – С. 95 – 100.
5.Полєк В. Зарубіжна критика: про словник Є. Желехівського / В. Полєк // Краєзнавець Прикарпаття. – 2014. – № 24. – С. 66 – 67.
6.Угорчак Ю. Український педагог і лексикограф: Є. Желехівський / Ю. Угорчак // Краєзнавець Прикарпаття. – 2014. – № 24. – С. 66 – 67.