Загальна кількість переглядів!

субота, 26 червня 2021 р.

26 червня 1941 р. московити замордували о. Миколу Конрада і дяка Володимира Прийму.

  о. М.Конрад та В.Прийма
Блаженний мученик о. Микола Конрад народився 16 травня 1876 р. у Струсові на Тернопільщині. Філософські та богословські студії закінчив у Римі. Став доктором філософії і доктором богослов’я. Був рукоположений на священика Львівської архиєпархії. Виконував обов’язки учителя в українській гімназії м. Тернополя. В часі Першої Світової війни о. Микола душпастирював в угорському місті Градеці та в таборі українських біженців у Ґмінді. Учителював у Бережанській і Теребовлянській ґімназіях. Заснував у Львові в 1929 р. перше українське католицьке студентське товариство „Обнова”. Митрополит Андрей Шептицький запрошує о. Миколу викладати у Львівській богословській академії.

З приходом більшовиків до Галичини митрополит Андрей призначив о. Конрада парохом у селі Страдч біля Янова. Отець не лякався нічого – він виконував свої священичі обов’язки за будь-яких обставин, тому й користувався пошаною та авторитетом. Отець-парох особливу увагу звертав на молодь, дбав про те, щоб не губила себе на манівцях.

Блаженний мученик Володимир Прийма народився 17 липня 1906 р. в с. Страдч. Закінчив дяківську бурсу і був дяком та диригентом у церкві свого родинного села. Мав сім’ю. Взагалі його родина була взірцевою: батько – дяк, брати Мирон і Максим – священики. Володимир користувався пошаною, його любили і цінували як гідну, чесну і справедливу людину.

У четвер 26 червня 1941 р. отець-доктор Микола Конрад, ризикуючи життям, пішов уділити св. тайну сповіді хворій жінці. Його супроводжував дяк Володимир Прийма. Коли поверталися додому, їх наздогнали енкаведисти. Отця і дяка схопили і повели в ліс. Там їх по-звірячому замордували. Трохи пізніше були знайдені їхні тіла. Отець прожив 65 років, дяк – майже 35.

Христа у серці носить Страдч,
Він знає радість, знає плач –
І я любити Бога вчуся.
Воскреслі душі – неба знак,
В село вернувся рідний дяк,
І парох рідний повернувся.

26 червня 1941 р. московити заарештували монаха-василіянина о.Якима Івана Сеньківського.

о. Яким, священик - чернець Лаврів серпень 1929 рік.
Заарештований органами НКВС і загинув монах-василіянин, уродженець с.Великі Гаї Тернопільського району о.Яким Іван Сеньківський. Очевидці говорили, що їєром. Сеньківського зварили в казані, давши з’їсти голодним в’язням. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, котрою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. І також після закінчення війни прокурор Дрогобича сказав Ганні Вітошинській, служниці, що отця зварили в казані…
******

Іван Сеньківський народився 2 липня 1896 року в с.Великі Гаї поблизу Тернополя в родині заможних міщан.

«О.Яким походив із заможної, релігійної, працьовитої та ощадної родини тернопільських міщан. Його батько Семен і Антоніна з Кордубів, жили на передмісті Тернополя, Гаї Великі, що були відділені від міста на яких 2 кілометри, вони мали доволі велике господарство, понад 50 моргів ґрунту, великий сад і велику пасіку, коло 250 вуликів. Ця пасіка давала поважні доходи, але вимагала дуже багато праці та великої уваги. Кожного року п.Семен обдаровував сусідів горщиком меду до куті.

У родині Сеньківських було п’ятеро дітей – двох синів та три доньки. Обидва сини – Іван (о.Яким) та Володимир стали священиками, а дві молодші доньки – Марта та Марія вийшли заміж за священиків. Найстарша остала неодружена», - згадує Володимир Мацьків.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Цей день в історії УПА - 26 червня.

Експозиція криївки-музею біля с. Гавареччина Золочівського району Львівської області

1944 рік
Відділ УПА-Захід у селі Монастирок на Львівщині знищив двох радянських партизан, ще чотирьох захоплено в полон. Здобуто 4 автомата, 2 гвинтівки.

1945 рік
У засідці біля села Сілець на Львівщині повстанці знищили 12 військових НКВД, у тому числі – лейтенанта і старшого сержанта.

1946 рік
У сутичці з загоном МВД біля села Буданів на Тернопільщині загинула медсестра УПА Марія Батринчук – «Казка».

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку на околиці села Велика Лука на Тернопільщині. У бою, що зав’язався, троє підпільників знищили трьох військових і всі загинули.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Дережичі, Орішківці та Сулятичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік
Рій сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід у селі Бистриця на Закарпатті знищив контору і магазин ліспромгоспу. Товари з магазину роздані населенню, проведено мітинг.

Відділ сотні «Лемківська» УПА-Захід у бою з загоном МВД у селі Стара Сіль на Дрогобиччині знищив 5 військових, двох важко поранив. Загинули 2 воїни УПА.

У селі Шельпаки на Тернопільщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

Санітарка Українського Червоного Хреста «Тирса» на шляху біля села Ліщанці на Тернопільщині наскочила на пошукову групу МВД. У перестрілці поранила двох військових, але сама загинула.

1949 рік
Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці біля села Волошиново на Дрогобиччині знищив двох дільничних МВД. Здобуто автомат, гвинтівку, пістолет, оперативні документи.

Між селами Майдан і Сливки на Станісдавщині повстанці підірвали вузькоколійну залізницю, щоб унеможливити вивезення деревини.

1951 рік
У сутичці з опергрупою МГБ у селі Нижній Вербіж на Станіславщині загинув станичний ОУН Дмитро Мацьків – «Грім».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

Із 2010 року 26 червня відзначається як День Кримськотатарського стягу (прапора).

Кок-байрак – блакитне полотно і герб тарах-тамга є національною символікою кримських татар.
До цьогорічного Дня кримськотатарського прапора Міністерство інформаційної політики підготувало тематичний ролик, що розповідає про значення цих символів.
Мави Кок – блакитний колір у тюркських народів – синонім чистоти і свободи. Він асоціюється з небом і морем. А також є одиним із символів стародавнього тюркського вірування – тенгріанства.
Тарах-тамга – символ державної влади зображався на печатках, монетах і документах Кримського ханства.

Прапор і тамга затверджені як державні символи на першому Курултаї кримськотатарського народу в листопаді 1917 року. 30 червня 1991 року на другому Курултаї їх затвердили як офіційну національну символіку.

"Кримські татари, що поверталися з депортації на свою історичну землю, продемонструвавши всьому світові незламність духу, відродили самобутню традицію самоврядування, національну символіку. Кримськотатарський прапор став невід'ємним символом єдності, наступності поколінь і багатовікової боротьби кримських татар за свою свободу".

У зв’язку з наступом поляків 26 червня 1919 р. до Гусятина прибула авіачастина УГА.

Для збільшення натисніть на зображення.
(командир авіачастини– сотник П. Франко) і госпіталь 1-го корпусу УГА (начальник медслужби – отаман, лікар Глянс, начальник військового шпиталю Гусятина – сотник, лікар Т. Яцик, начальник санітарного потяга УГА – сотник, лікар Е. Рибак)..
Джерело
https://teren.in.ua/
******

Довідково.
Хто такий Петро Франко і чому його шанують авіатори.
Нащадок всесвітньовідомого поета став легендою українських Повітряних сил і ворогом "совєтів".

Петро Франко, син великого поета Івана Франка - людина непростої долі.

Народився він 21 червня 1890 в Нагуєвичах біля Дрогобича. Закінчив Львівську політехніку. У 1911-1914 був учителем фізичного виховання у філії української Академічної гімназії у Львові. Восени 1911 організовував у своїй гімназії пластові гуртки та проводив з ними спортивно-військові заняття. У 1913 видав книжечку "Пластові ігри та забави".

З початком Першої Світової війни 24-річний Петро Франко добровільно вступив до легіону Українських Січових Стрільців, де закінчив школу старшин піхоти у Вінер-Нойштадті та у чині поручника командував сотнею. Як дипломований інженер, в 1916 році він направляється в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєва, де отримав кваліфікацію технічного старшини, і згодом деякий час служив у авіаційній частині на Італійському фронті. Після поверненні в Легіон воював під Кам'янцем-Подільським, Одесою, Чернівцями та у районі Львова.

У 1918 році після створення Української держави в українських етнографічних землях Австро-Угорщини - ЗУНР, "Державний секретаріат військових справ" почав формування підрозділів військової авіації Української Галицької армії, яка офіційно була заснована розпорядженням секретаріату від 1 грудня того ж року. Цим документом командантом "летунського відділу", на який покладалося оперативне керівництво авіацією, призначався поручник Петро Франко, який перебував на цій посаді до 26 березня 1919 року.

Крім того, створювався окремий орган - референтура авіації, для вирішення переважно адміністративних питань, яким також керував Петро Франко на посаді референта до 10 квітня 1919 року.

На середину грудня на аеродромі вже були боєздатні чотири розвідники типу "Бранденбург" серій 27 і 64, передані Австрією, та три винищувачі "Ньюпор" типів 21 та 24, залишені ще російською армією і використовувані Директорією до її розпаду. Їх обслуговувала авіаційна сотня у складі 14 старшин та 140 підстаршин і стрільців.

Літаки Української Галицької армії отримали розпізнавальні знаки - сині та жовті квадрати на нижній поверхні крил, та на борту фюзеляжа - жовтий тризуб.
Те, що літаки були далеко не новими, призводило до оригінальних рішень при їх доведенні до льотного стану.

Перші навчальні вильоти здійснювалися ще у листопаді, а бойові провадилися з грудня 1918 р. Головним завданням авіації УГА була повітряна розвідка, яка фактично стала єдиним джерелом інформації про розташування та пересування польських військ.

Петро Франко, незважаючи на виконання керівних функцій, літав як спостерігач на розвідувальному літаку. Кваліфікація льотчика-спостерігача вимагала не тільки вивчення льотної справи, але і докладного знання структури частин армій супротивника, їх військової техніки та польової фортифікації.

За роботу щодо організації діяльності військової авіації, та власну участь у бойових польотах 1 січня 1919 року Франко отримав звання сотника.

Галицька авіація постійно виконувала бойові завдання: бомбардувала позиції на Високому замку, де стояли польські батареї, львівський вокзал, казарми, аеродром, електростанцію, радіостанцію тощо. Крім того, льотчики здійснювали повітряну розвідку (переважно в напрямку Сокаля та Перемишля), прикривали піхоту з повітря (зокрема, в районі Самбора), коригували артилерійську стрільбу та перевозили особливо важливу кореспонденцію.

4 січня 1919, проводячи повітряну розвідку на північ від Львова на 2-місному "Альбатросі", Петро Франко був збитий ворожим літаком. Він та його другий пілот, старший десятник Роман Кавута (Клатва), залишилися живими, але потрапили у полон до поляків, були інтерновані у табір Домб'є, де за золотий перстень Франко виміняв у вартового польський військовий однострій і втік із табору.

Випадок із Петром Франком і десятником Романом Кавутою на сьогодні єдиний доведений факт збиття польською стороною літака УГА.

Після втечі з полону командант "летунського відділу" був вщент завантажений організаційною працею.

Державний секретаріат військових справ ЗУНР неодноразово намагався придбати літаки за кордоном, але безуспішно, і тоді галичани шукали допомоги в уряду УНР. Сотник Петро Франко та його підлеглі відвідували Східну Україну з різними клопотаннями та пропозиціями. Особисто він двічі літав до Проскурова, де з лютого 1919 р. розташовувався штаб авіації УНР і перебували всі її частини, та пропонував Симону Петлюрі перевезти всю авіацію УНР до Проскурова і зробити спільні з ЗУНР військово-повітряні сили.

Франко особисто здійснював бойові вильоти над окупованим Львовом, бомбардував польську артилерію та важливі залізниці. Його заслуги відзначила і Директорія - Симон Петлюра присвоїв воїну Франку звання полковника армії УНР.

14 квітня 1920 року за рішенням уряду ЗУНР Франко вирушив у Белград, як представник ЗУНР у Міжнародному Червоному Хресті, де займався питаннями звільнення військовополонених.

В Україну Франко зміг повернутися лише у 1922 році, де став працювати викладачем у Коломийській гімназії. У 1931 р. виїхав до СРСР, де став старшим науковим співробітником Інституту прикладної хімії в Харкові. Він відомий як автор 36 зареєстрованих винаходів, переважно з галузі переробки молока.

У 1936 повернувся до Східної Галичини, викладав у гімназіях Львова та Яворова. Потому працював деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові та директором музею Івана Франка.

Збирав фольклорно-етнографічні матеріали та писав оповідання. Автор підручника шведської руханки (зарядки), історії і теорії руханки; історичні оповідання; спогадів "Іван Франко зблизька" та кіносценарію за повістю "Борислав сміється" та ін.

У 1940 році був обраний депутатом Верховної ради УРСР, де під примусом зачитав рішення про включення Західної України до СРСР.

28 червня 1941 року, коли до Львова наближалися війська вермахту, Петро Франко отримує наказ на евакуацію на схід і під вартою був проваджений до потяга. За однією версією, у той же день він був вбитий конвоєм на станції Прошова під Тернополем при спробі втечі.

За іншими даними, загинув у те ж літо у тюрмі НКВС. За даними розшифрованої телеграми від 6 липня 1941 року, був арештований за вказівкою Микити Хрущова, тодішнього першого секретаря ЦК Комуністичної партії України, і після погодження з Берією, Маленковим та Молотовим мав бути розстріляним.

Місце поховання Петра Франка досі не встановлене. Вписаний про пам'ять на гробівці Франків-Галущаків на Личаківському цвинтарі у Львові.

В 2005 році 7 бомбардувальна бригада Військово-Повітряних Сил України указом Президента України Віктора Ющенко отримала ім'я Петра Франка.

Джерело.
https://khm.depo.ua/ukr/khm/hto-takiy-petro-franko-i-chogo-yogo-shanuyut-aviatori-foto-20180129717163

Валентина Моісеєнко
Шеф-редактор регіональної редакції

26 червня 1941 р. у тюрмі м. Львова москалі замордували Теклю Бідулу зв’язкову Бережанського окружного Проводу ОУН.

Вигляд на південно-східну частину Лапшина в бік Бережан.

Народилась Текля 1922 р., с. Лапшин, нині Бережанського району). Тоді ж більшовики розстріляли ще двох дівчат з цього ж села Степанію Дулебу і Марія Ярему.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
*****
Бідула Текля – нар. 1921 р. в с. Лапшин Бережанського р-ну в селянській родині колишнього воїна УГА Степана Бідули та Анастасії. Освіта – шість класів сільської школи, окремо закінчила кравецьку школу. Була членом «Просвіти» й «Союзу Українок». Із 1937 р. в лавах ОУН. У вересні 1939 р. брала участь у збройному виступі проти польської поліції. 8 вересня 1940 р. у Львові разом із подругами заарештована органами НКВС. Навесні 1941 р. закатована. Місце поховання невідоме (реабілітаційний лист прокуратури Львова від 17 березня 1993 р. за № 13/4672-93).

Жінки свободи.https://zolotapektoral.te.ua/

пʼятниця, 25 червня 2021 р.

25 червня 1950р. під час облави московитів між селами Криволука і Палашівка Чортківського р-ну. з літака убитий Ігнатій Погорецький 26 р. "Витайло" - підпільник ОУН.

Братська могила воїнів Української Повстанської Армії, які загинули у бою з НКВС, село Палашівка, кладовище. автор: AndriiDydiuk https://uk.wikipedia.org/wiki/Файл:Палашівка,_кладовище.jpg
На літаках ПО-2 встановлювався кулемет, цілком можливо, шо з нього і вівся вогонь.

Джерело літопис УПА.
Довідково.
Під час пацифікації (1930) поляки знищили бібліотеку читальні й товар у кооперативі. У Палашівці діяли осередки УВО, згодом ОУН. В УПА воювали:

Іван, Михайлина, Михайло та Якуб Гошуляки,
Йосип і Михайло Госовичі,
Григорій Господин,
Антін Жиромський,
Йосип Іваськів,
Петро Кавчук,
Корнелій та Омелян Карабіни,
Микола Котик,
Омелян Кривий,
Антон і Михайло Пероги,
Іван Петращук,
Йосип Присунько,
Микола Слободян,
Микола Червоняк
та ін.

У жовтні 1944 року в селі відбувся бій між підрозділами УПА і московитами. Під час німецько-радянської війни загинув або пропав безвісти у Червоній армії 51 житель села:

Олексій Альтман (1912 р. н.),
Мар’ян Андріяш (1912 р. н.),
Степан Боднар (1919 р. н.),
Тимофій (1909 р. н.) і Юрій (1900 р. н.) Бурі,
Михайло Госович (1900 р. н.),
Федір (1913 р. н.), Яків Михайлович (1902 р. н.) та Яків Пилипович (1927 р. н.) Гошуляки,
Ілля Грицай (1903 р. н.),
Євген Грудзін (1921 р. н.),
Йосип Дяків (1908 р. н.),
Михайло (1907 р. н.) і Степан Іванчики,
Микола Іваськів (1911 р. н.),
ін.

Цей день в історії УПА - 25 червня.

Безкоровайний Василь Павлович,
1925 р. стрілець куреня "Бистрого", ОУН-УПА, загинув 1944 р. в Луб'янецькому бою.
****
1944 рік
У селі Монилівка на Тернопільщині під час облави загону НКВД загинула зв’язкова ОУН Анна Матвіїшин та її старша сестра Тетяна.

1945 рік
У сутичці з загоном НКВД у селі Настасів на Тернопільщині троє підпільників опинилися в оточенні і загинули під час прориву.

Під час зіткнень з пошуковими групами НКВД у селах Прошова і Монилівка на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

1946 рік
Сотня «Імені Хмельницького» УПА-Захід у селі Рожанка на Дрогобиччині атакувала відділ МВД. Знищені 10 військових, ще 10 поранено.

У засідці на шляху біля села Водники сотня «Сірі» УПА-Захід затримала три вантажних автомобіля, що вивозили зерно.

Двоє повстанців загинули в селі Батьків на Львівщині у сутичці з загоном МВД.

Два воїни сотні «Месники» УПА-Захід у райцентрі Тисмениця на Станіславщині наскочили на загін МВД. Знищили одного військового, двох поранили і всі змогли прорватися.

1947 рік
Сотня «Булава» УПА-Захід у бою з загоном МВД біля села Велика Білина на Дрогобиччині знищила двох офіцерів, 23 військових, ще 30 поранено. Один воїн УПА отримав легке поранення.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Цапівці (нині Поділля) на Тернопільщині. Загинули всі повстанці, що перебували всередині.

Біля села Гринівка на Станіславщині підпільники захопили в полон працівника обласного земельного відділу.

1948 рік
У селі Купичволя на Львівщині повстанці знищили лейтенанта МВД і поранили рядового.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Опака і Юсиптичі (нині Йосиповичі) на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Застав’я на Тернопільщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

1949 рік
У селі Літовище на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД, а біля села Мальчиці на Львівщині – поранили.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

25 червня 1919 р. Антанта визнала за Польщею право тимчасово окупувати Галичину.

Оголошення для українців про розширення повноважень діяльності "наглих судів" в Галичині від 10 листопада 1922 року.

Цим судам у 1920 році надано право виносити смертні вироки, і саме такий суд в 1932 році засудив до страти через повішання
українських націоналістів Василя Біласа та Дмитра Данилишина . В апеляції було відмовлено.

«Щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Проте Рада Послів Антанти, найвищий орган який мав вирішувати усі справи після закінчення Паризької мирної конференції, не погодилась на включення Галичини в склад Польщі.

Історія України.

25 червня 1944 р. бій УПА з німцями в урочищі Гутисько.

фото урочище Гутисько.

Поряд із с. Затурин Підгаєцького району, відбувся великий бій вояків УПА з німецькими загарбниками.
*****
Пам’яткою Затурина є урочище Гутисько, де відбулися два великих бої вояків УПА:

перший – 25 червня 1944 р. з німецькими загарбниками;
другий – 21 вересня 1944 р. з більшовицьким каральним загоном.

Довідково:
ЗАТУРИН — СЕЛО ПІДГАЄЦЬКОГО РАЙОНУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ. РОЗТАШОВАНЕ НА БЕРЕГАХ Р. ЗОЛОТА ЛИПА (ЛІВА ПРИТОКА ДНІСТРА), ЗА 20 КМ ВІД РАЙОННОГО ЦЕНТРУ І 35 КМ ВІД НАЙБЛИЖЧОЇ ЗАЛІЗНИЧНОЇ СТАНЦІЇ ПОТУТОРИ. ДО 1991 Р. НАЛЕЖАЛО ДО БЕРЕЖАНСЬКОГО РАЙОНУ. ТЕРИТОРІЯ – 1,45 КВ. КМ. ДВОРІВ – 74. НАСЕЛЕННЯ – 129 ОСІБ (2014). ПОБЛИЗУ СЕЛА ВИЯВЛЕНО АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМ’ЯТКИ ПІЗНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ І ДАВНЬОРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.
ПЕРША ПИСЬМОВА ЗГАДКА – 1661 Р. ЗА ПЕРЕКАЗАМИ ПОБЛИЗУ МІСЦЯ, ДЕ НИНІ РОЗТАШОВАНЕ СЕЛО, БУЛА (9–13 СТ.) ФОРТЕЦЯ ГАЛИЦЬКОГО КНЯЗІВСТВА, НАЗВАНА ТУРИН. НАЗВА ПОХОДИТЬ ВІД ТУРА – ЗВІРА, ЯКИЙ ВОДИВСЯ ТУТ. СУЧАСНЕ СЕЛО РОЗТАШОВАНЕ “ЗА РУЇНАМИ ТУРИНА” – ЗАТУРИН. ВІДОМІ Й ІНШІ ВЕРСІЇ ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА, ЗОКРЕМА ВІД СЛОВА “ТУЛИН” – ТУЛИТИСЯ ДО ВОДИ, ТОБТО ЗОЛОТОЇ ЛИПИ. ДОНИНІ ЗБЕРЕГЛАСЯ НАЗВА “ПАНСЬКИЙ САД”.
Село Затурин складається з трьох частин: За Рікою, Під Лисою Горою та Гута. Місцеві жителі вирощували, крім традиційних сільськогосподарських культур, тютюн, що давало їм певний прибуток. За Австро-Угорщини і Польщі функціонувала школа з українською та польською мовами навчання. Діяли філії “Просвіти”, “Сільського господаря”, “Рідної школи” та інших українських товариств, а також кооператива.

1900 р. в селі було 95 дворів, 524 жителі;
1921 – 96 дворів, 571 житель;
1931 – 133 двори, 626 жителів;
1939 – 680 жителів.
Під час Першої світової війни мешканці Затурина були переселені у м. Самбір на Львівщині. У Леґіоні УСС служили: Федір Бобецький, Євген Бориславський, Василь Воробець, Володимир Гірняк, Григорій Калакура, Петро Козоріз, Михайло Лашта, Мартин Суканець, Василь Твардовський. 1930 р. село пострадало від польської пацифікації.

Від вересня 1939 р. Затурин – під радянською владою. На фронтах німецько-радянської війни загинули Євген Бобецький (1918 р. н.), Микола Студницький (1905 р. н.), Михайло Чабан (1911 р. н.); пропали безвісти Василь Дуркало (1910 р. н.), Юрій Жидачівський (1909 р. н.), Іван Карпінський (1896 р. н.), Тарас Косик (1912 р. н.), Павло Твардовський (1909 р. н.).

1941 р. в селі утворено місцеву самоуправу, яку очолив Микола Комар. Місцеві жителі брали участь у національно-визвольній боротьбі ОУН та УПА. Серед них: Михайло Бобецький (1926 р. н.), Василь Бориславський (1921 р. н.), Ганна Гнида (1922 р. н.), Микола Комар (“Змій”; р. н. невід.), Михайло Кудла (1923 р. н.), Євген Кузела (“Вій”; 1925 р. н.), Степан Курис (1925 р. н.), Богдан Куций (1928 р. н.), Омелян Михайлюк (1920 р. н.), Василь Сиваник (1921 р. н.), Євгенія Суканець (“Мотря”; 1921 р. н.), Тадей Топоровський (1930 р. н.).

ПАМ‘ЯТКИ:
церква Різдва Пресвятої Богородиці (1992; мурована),
молитовна каплиця УГКЦ Різдва Пресвятої Богородиці (2000; кам’яна),
хрест на честь скасування панщини (1850),
братська могила, в якій поховано близько 40 вояків УПА.
Діють фельдшерський пункт, клуб, бібліотека, торгові заклади.

Відомий уродженець села – публіцист, редактор, літературознавець У США Петро Твардовський (1930 р. н.).

Джерело
Колодницький, С. Затурин [Текст] / С. Колодницький, У. Коропецька, Б. Мельничук // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. Т. 3. — Тернопіль, 2014. — С. 183 : фот.

25 червня в історії Тернопільщини.

фото с. Настасів (з фейсбук сторінки села)

1945 р. – у с. Настасів, нині Тернопільського району, загинув діяч ОУН і УПА, референт СБ ОУН Микулинецького району Ярослав Жмурко (1924 р. н.).

1945 р. – в с. Козівка Тернопільського району організували станицю “істрєбітєльного батальйону” (“стрибків”).

1948 р. – поблизу с. Колодіївка, нині Підволочиського району, загинули вояки УПА: районний референт СБ Великобірківського району Степан Висоцький («Сірий»; 1920 р. н., с. Смиківці, нині Тернопільського району), а також «Довбуш», «Орест» і «Андрій».

Джерело
Терен.

25 червня 1941р. загін "боївки" ОУН(Б) зайняв райцентр Берестечко.

Центральна частина Берестечка у роки Другої світової війни.

Райцентр Берестечко утримувавли до приходу німецької армії.
Також бойові загони ОУН тричі за день штурмували тюрму в м. Бережани.

23 червня 1951р. у с. Довге у бою з московитами загинув Богдан Деленко "Чорний" - керівник технічної ланки Дрогобицького надрайонного проводу ОУН.

село Довге
****
Богдан Деленко – «Чорний», 1923 р.н., с. Раделичі, керівник технічного звена Дрогобицького над районного проводу ОУН. Відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги (1949 р.) Загинув 23 червня 1951 р. у с. Довге Дрогобицького району. Місце поховання невідоме.

Літопис УПА.
****
 В селі Довге є дві дерев’яні церкви. Одна з них, дерев’яна церква Святого Миколая, знаходиться на правому березі річки Стрий на невисокому підвищенні в центрі селища.

Перші відомості про церкву, що знаходилась на цьому місці, походять з 1507 року. У 1723 році була збудована нова дерев'яна церква на місці давнішої. У 1903 році поруч старої церкви, споруджено нову церкву Святого Миколая, яка збереглася до нині. Класично тридільна складається з трьох зрубів: бабинця, нави та вівтаря.

Зі сходу до вівтаря прибудовано ризницю. До бабинця прибудовано невеликий за розмірами рівноширокий притвір (нартикс). По всьому периметру храм оперізаний піддашя. Нава завершується великим восьмигранним куполом, який, в свою чергу, завершується маленьким куполом з хрестом у вершині. Над бабинцем та вівтарем також височать невеликі куполи з хрестами у вершині. Куполи покриті залізом. Поруч з храмом знаходиться дерев'яна дзвіниця у два яруси. На порозі, в нижній частині, вирізана дата: 1926 рік, дата спорудження дзвіниці.
Розпис храму виконав маляр та поет Корнило Устиянович (1839–1903), син відомого українського письменника Миколи Устияновича. Помер він під час виконання розпису вівтаря, похований поблизу храму. Церква належить греко-католицькій громаді села.
*Корнило Устиянович (1839–1903): український поет та художник, автор багатьох церковних монументальних розписів на релігійні теми («Христос перед Пилатом», «Мойсей», «Володимир Великий» та ін.). Він створив півтора десятки іконостасів у церквах, а також намалював велику кількість ікон для півсотні храмів, в тому числі 7 декоративних картин. Головні малярські роботи художника: «Козацька битва», «Мазепа на переправі», «Шевченко на засланні».

ДОВГЕ.
Довге знаходиться в Львівській області, в Дрогобицькому районі. Розташоване на обох берегах річки Стрий, в Карпатах. Засноване в 1450 році. Перша писемна згадка про поселення відноситься до 1507 року. В 1928 році загальна кількість мешканців села Довге, становила: 2097 осіб, з них 7 римо-католиків, 1947 греко-католиків та 144 євреї. За національним складом в селі проживало 23 поляки, 1965 українців, 109 євреїв . До 1939 року в селі проживало 2177 українців, 150 євреїв, 1 німець. В 2012 році в селі проживало 634 мешканці.

четвер, 24 червня 2021 р.

24 червня 1950р. у с. Пчани у бою з московитами загинули Василь Петриця 30р. "Орест", "Ігор" - референт СБ Жидачівського райпроводу та Володимир Таламар 26р. "Тур" - воїн СБ райпроводу.

Довідково в с. Пчани. Церква св.Петра і Павла
Церква (дерев.) розташована на околиці села. Вівтарем вона орієнтована на схід. Головний вхід на обійстя – з заходу. Дзвіниця розташована на південний захід від церкви (в позиції А3). Спостереження М.І.Жарких, 7.07.1989 р.

Дерев’яна церква св.Петра і Павла 1911 р. [Слободян В. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель. – Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996 р., т. 4, с. 107].

Корженівський Микола Григорович “Коля” референт пропаганди Коломийського надрайонного проводу ОУН. Загинув у бою з московитамив, відводячи вогонь від своєї дружини Мицько Марії Антонівни "Оришки".

Народився 1922 р. в с.Огіївка Ружинського р-ну Житомирської обл. Загинув 3 вересня 1952 року в с.Рунгури Печеніжинського (тепер Коломийського) р-ну Івано-Франківської обл. Загинув у бою з московитамив, відводячи вогонь від своєї дружини Мицько Марії Антонівни "Оришки" - двоюрідної сестри "Сталя" - окружного Буковини Григорія Легкого. В 1949 році в них народилась дочка, яку передала невідома жінка в дитбудинок м.Глибока Чернівецької обл. Дальше слід дитини було втрачено.

Джерело
http://forum.milua.org/

Цей день в історії УПА - 24 червня.

сотня Громенка - Михайла Дуди!
*****
1946 рік
Сотня «Гуцули» УПА-Захід у районі вузькоколійної залізниці біля села Рафайлів (нині Бистриця) на Станіславщині знищили 5 військових МВД. Здобуто 2 кулемета, гвинтівки та інше озброєння.

1947 рік
Двоє повстанців потрапили у засідку загону МВД у селі Довге на Дрогобиччині і загинули.

У Мостиському районі Дрогобиччини повстанці знищили заступника начальника райвідділу МГБ і оперуповноваженого.

1948 рік
У селі Лівчиці на Дрогобиччині підпільники спалили будівлі колгоспу і трактор.

У сутичці з загоном МВД у селі Радохінці на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Микола Мита – «Орел».

У райцентрі Долина на Станіславщині повстанці знищили фінансового агента.

1949 рік
У селі Добротів на Станіславщині підпільники спалили сільраду.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Ріп’яна і Ясенка-Стецьова на Дрогобиччині загинули троє повстанців, серед них – лікар районного проводу ОУН «Сірко».

1950 рік
У сутичці з опергрупою МВД у селі Пчани на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1952 рік
Кур’єр ОУН Федір Букатко у селі Шешори на Станіславщині наскочив пошукову групу МВД і в перестрілці загинув.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

24 червня в історії Тернопільщини.

Артилерія 10-ї Бригади 1-го Корпусу УГА під час перегляду Є.Петрушевичем. Бердичів, 17 жовтня 1919 року.
*****
1919 р. – нові сили поляків змусили ІII-й корпус УГА відступити зі своїх позицій. Спроба 3-ї бригади форсувати Гнилу Липу під Янчином закінчилася невдачею. На фронті ІІІ-го корпусу противникові вдалося відтіснити 2-гу бригаду від р. Свірж. Дедалі виразнішими, щоразу загрозливішими ставали ознаки вичерпання сил УГА.

1940 р. – з Підгайчиків до Червоної армії забрали трьох українців (пропали безвісти), трьом іншим вдалося втекти, і вони переховувались аж до приходу німців.
1941 р. – на Тернопільщині комуністична влада розпочала мобілізацію в Червону армію.

1941 р. – перші сутички енкаведистів з учасниками націоналістичного підпілля відбулися у Кобиловолоках Теребовлянського району, загинув М. Дмитришин, а 41 особу було заарештовано.

1941 р. – органи НКВС заарештували ще одного колишнього делеґата – Олександра Гринька, родом із с. Грибова на Лановеччині. Він пробув в ув’язненні 15 років. Про поневіряння у радянських концтаборах О. Гринько, від 1990 р. народний артист України, написав повість “Білі ночі, чорні дні”.

1944 р. – близько 90 чоловіків вступили в дивізію “Галичина”.

Джерело
Сайт Терен.

Ідейна боротьба 1933р. Справа Степана Корпана 1934р. терор у Бібрському повіті.

Бібрка 1930 роки.
*****
13 вересня 1933 р. в Під'яркові пов.Бібрка після ревізії за протидержавною літературою арештовано: студента Леськіва Михайла та селян Захарківа Романа, Назарка Максима, Гриньківа Івана, Захаркова Івана і Карпа Івана; в Селиськах, пов. Бібрка, селян: Дубровського Володимира, Прийму Степана і Олексу, Гринівця Степана, Ганца Ілька, Цимбрівського Василя і Прокопіва Дмитра.

23 березня 1934 року біля села Вибранівки, повіт Бібрка, було вбито коменданта польської поліції Тадеуша Врубля. Поліційний собака привів поліцію до хати Степана Корпана, якого й арештовано під закидом убивства. Степан Корпан, 28-річний столяр із Городища Королівського, пов. Бібрка, який останньо жив у Бринцях Церковних того ж повіту, під час слідства й процесу у Львові в травні 1934 року признався, що він справді вбив коменданта поліції. У слідстві він подав, що забив з наказу ОУН, але на судовій розправі відкликав свої попередні зізнання й заявив, що вбив комісара з власної спонуки. Але в обидвох випадках він пояснив, що вбив польського поліціянта за те, що той намовляв його стати конфідентом поліції, зі завданням проникнути в лави ОУН, щоб доносити поліції про все, що робить і плянує робити Організація.

Корпан погодився на пропозицію коменданта поліції, але коли той прийшов на умовлену з ним таємну зустріч уночі на відлюдному шкарпі залізничних рейок, Корпан раптово вихопив револьвер і влучним пострілом у голову забив польського поліціянта. Він зробив це так швидко, що Врубель не мав навіть часу витягнути своєї руки з кишені, в якій тримав напоготові свій револьвер. Виявлений поліційним собакою і заарештований Корпан заявив під час першого поліційного допиту: „Я вбив Врубля, бо він був ворог українського народу. Більше нічого не скажу. Прошу мене відставити до слідчого судді”.

Лава присяглих, перед якими став Корпан, потвердила 10 голосами вину підсудного щодо державної зради, себто, приналежність до ОУН, і 12 голосами вину в убивстві польського поліціянта з розмислом. За це засуджено Корпана на кару смерти. Засуджений, як це підкреслила тодішня українська і польська преса, прийняв присуд цілком спокійно.

Президент польської держави відмовився уласкавити засудженого і Степана Корпана повішено на подвір'ї тюрми Бриґідки у Львові о 4-й годині ранку 28 липня 1934 року. Преса інформувала, що Корпан, повідомлений про те, що вранці наступного дня вирок буде виконаний, провів усю ніч, разом із в'язничним капеляном о. д-ром Липським, на молитві, а вранці вийшов цілком спокійний під шибеницю. Тут він попрощався з капеляном і своїм оборонцем, не дозволив зав'язати собі очей і поцілував шнур.

Джерело.http://bibrka-city.in.ua/bibrka-v-istorii-oun-upa/

24 червня 1941р. московити у трьох тюрмах Львова розстріляли 1808 Українців.

http://www.lonckoho.lviv.ua/
"З метою прискореного розвантаження тюрем Львівської області від контрреволюційного, кримінально-політичного елементу"

Через засекречені архіви МВС досі невідома доля закатованих московитами дітей.

Тіла жертв НКВС на подвір'ї "Львівської тюрми №3"
http://www.territoryterror.org.ua/

За два перші місяці 1941 року на пагорб на Личаківський цвинтар були привезені тіла 123 немовлят віком від одного до тридцяти днів. Це були діти, народжені у львівських тюрмах жінками-політв'язнями. У списку переважають українські імена.

У 1940-1941 роках працівники Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР арештовували вагітних жінок, які або ж були в ОУН, або ж не сприймали більшовицький режим. Жінки народжували у жахливих умовах. Слідчі били об стіл немовлятами, щоб із матерів вибивати свідчення, розповів Радіо Свобода голова Львівського обласного товариства політичних в'язнів і репресованих, колишній малолітній політв'язень Петро Франко.

"Ці діти, які поховані на Личакові, в документах зазначено, що вони померли у шпиталях. В архіві мені відмовились надати довідку, бо мовляв, немовлята з лікарень. Але це був хитрий хід НКВД - не зазначати, що діти з тюрем", - наголосив Петро Франко.

Коли німецькі війська увійшли на терени Львівщини у липні 1941 року, вони відчинили в'язниці, і від побаченого львів'яни жахнулись: прибиті до дверей дитячі тіла, трупи і кров. З того часу збереглись фотографії, зроблені німецькою владою, яка ці матеріали використовувала у своїй пропаганді.
Блаженного отця УГКЦ Зиновія Ковалика у 1941 році енкаведисти не лише розіп'яли, а й у живіт поклали немовля.

У Львові у 1941 році було 8 місць катувань людей. Найкривавішим для засуджених був червень 1941-го.

Трагедія замордованих дітей у львівських в'язницях у 1941 році не є дослідженою. На сьогодні обмаль фактажу. Бо ж досі не розсекречені архівні документи МВС, зокрема, адміністративно-тюремного управління, наголошує директор музею "Тюрма на Лонцького" Руслан Забілий.
У музеї є список понад 1600 розстріляних людей, але скільки з них неповнолітніх, наразі не з'ясовано. "Потрібно проводити науково-пошукову роботу, працювати в архівах. 

Звичайно жінки народжували в тюрмі на Лонцького, але ми не знаємо долі тих дітей. Можливо, їх забирали у тюрми спеціалізовані. Хоча у той момент творились такі жорстокі речі, що і факти вбивства дітей теж були", -
зауважив Забілий.

Історики роками апелюють до керівників держави з проханням відкрити архіви МВС. Але новому президентові і урядові, як і попередникам, бракує волі, зазначає Руслан Забілий.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/

середа, 23 червня 2021 р.

Учасники національно-визвольної боротьби У середині - Іван Скульський «Артем» (Артим) - надрайонний провідник ОУН Косівщини, загинув у боротьбі за волю України 18 січня 1947р.

Джерело: Історія у фотографіях. Частина 80. (Підготував Величко Лев) опубліковано 29 лист. 2015 р., Степан Гринчишин.
*****

23 червня 1924 р. народилася Галина Заячківська "Уляна" діячка ОУН та УПА.

м. Надвірна, нині Івано-Франківської області – смерть 26. 02. 1944 р., (Або з 23 на 24 лютого Тернопільщина.)
Вертаючись з похідних груп ОУН, у бою з німцями була важко поранена й померла з 23 на 24 лютого 1944 р.
*****
Нестор Рiпецький, письменник, журналiст, активний член пiдпiлля ОУН, спiвпрацiвник Р-33, з 1950 р. в Канадi, де передчасно помер, у своїх творах часто зображував пiдпiлля ОУН–УПА i деяких його визначних персонажiв, як наприклад, у повiстi “Галя” – красуню Галю Заячкiвську (“Уляну”), провiдника Юнацтва ОУН, яка загинула у бою проти гiтлерiвських окупантiв на Чорткiвщинi, дня 24 лютого 1944 р.

Джерело.
УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА
ВИЗВОЛЬНА РАДА
ЛІТОПИС УПА
СЕРІЯ “ПОДІЇ І ЛЮДИ”
КНИГА 7

Справа Богдана Кравціва і його товаришів, 1930 рік. Напад на поштовий віз під Бібркою.

1-й крайовий провідник ОУН.
Богда́н-Юрій Микола́йович Кра́вців (псевдоніми — Граф , Остап , Самітній олень,
Шевчик) (5 травня 1904р. село Лоп'янка ,
Долинський повіт, Королівство Галичини та Володимирії 21 листопада 1975р.
Рутерфорд , Нью-Джерсі , США) — український
поет, перекладач , редактор, критик. Дійсний член НТШ, УВАН, редколегії «Енциклопедії українознавства» 
Зино́вій Миха́йлович Книш (Псевдонім:
Богдан Михайлюк. 16 червня 1906р.
Коломия  14 листопада 1999р. Торонто.
Канада) — український політичний діяч,
журналіст , історик, перекладач з
есперанто. Від 1924 року — член Окружної команди Української військової організації (УВО) у Коломиї, згодом — член Бойової референтури (псевдоніми Ренс, Голіят, Ю. Мохнацький).
*****
У плані розгорнення широкої бойової акції ОУН-УВО сотник Ю. Головінський призначив окреме завдання для боївки УВО, керівником якої був Зиновій Книш-„Ренс”, недавній бойовий референт при Крайовій Команді УВО. Цій клітині УВО було доручено виконати експропріяційний напад на поштовий віз під Бібркою. План нападу дбайливо й заздалегідь з усіма деталями виготовив був сам сотник Головінський. Докладні інформації про пересилку поштових грошей він одержав від свого свояка, який працював як урядовець у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участи в революційній боротьбі українського підпілля, бажав таким способом прислужитися тій боротьбі, з якою він симпатизував. Його поліція не викрила.

Напад виконано в полудень 30 липня 1930. Гриць Пісецький загинув у бойовій акції УВО під Бібркою 3О.7.1930 року, а вчинили його бойовики: Зиновій Книш-„Ренс”, Юрій Дачишин-„Кришталь”, Микола Максимюк-„Кох” і Гриць Пісецький. Бойовики засіли в ліску, крізь який проходила дорога від залізничної станції до містечка. Один із них, Максимюк, заховався на краю ліска, щоб стежити й дати знак, коли над'їде підвода з грішми. На даний ним знак три інші бойовики вискочили зі схованки й затримали підводу, яка перевернулася в рів. Польський поліцист, який конвоював підводу, намагався чинити спротив і згинув від куль бойовиків, а візник утік.

Як пізніше подавала польська преса, бойовики забрали гроші на суму 26.000 золотих, одначе тому, що вони були в монетах, забрано в наплечники тільки частину здобичі. Решту грошей бойовики заховали в дуплі старого дуба. Напад відбувся швидко й, забравши гроші, бойовики відійшли. При цьому вони завважили, що немає з ними Максимюка, який повинен був до них приєднатися. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, друзі почали за ним шукати. А тим часом візник заалярмував поліцію і коли три бойовики, не знайшовши Максимюка, вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Бойовики кинулися до лісу, намагаючись заховатися перед кулями.
Двом із них – Книшеві й Дачишинові пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе. Максимюк, виконавши своє завдання тим, що дав знак, коли над'їжджала підвода, негайно вийшов з ліска й повернувся до Львова, про що не знали його друзі.
Напад під Бібркою відбився великим відгомоном у всій польській пресі. Використовуючи ту дрібну обставину, що Гриць Пісецький був одягнений у пластову сорочку, польська влада розв'язала молодечу виховну організацію „Пласт” під претекстом, що, мовляв, участь пластуна Гриця Пісецького, як члена УВО, в нападі на поштовий амбулянс є доказом „Пласт” виховує бойовиків УВО.

Намагаючись викрити виконавців нападу під Бібркою, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув'язнених методи побоїв і тортур. Жертвою цих методів упав, між ін., Юрій Дачишин-„Кришталь”, бо учасник нападу Максимюк не міг витерпіти мук і під час допитів виявив теж Дачишина, як одного з співучасників нападу. Допитуваний „Кришталь” рішуче заперечував свою приналежність до боївки й причетність до бібрецького нападу, а, намагаючись звільнитися від катувань з боку польської поліції, склом перерізав собі жили. Одначе, його врятовано від смертi.

20 вересня 1930 р. польська поліція взяла під арешт сотника Юліана Головінського. Під час десятиденних тортур він тримався мужньо, участі в УВО-ОУН не визнав, жодних зізнань про членство чи плани Організації не подав. Після 10 днів тюрми повезли на опізнання до Бібрки. 30.9.1930 його закутого прив'язали до дерева і розстріляли. Сповістили, що вбитий при спробі втечі. Похований сотник Юліан Головінський у Великих Глібовичах.

Судова справа відбулася через рік. Вона називалася „справою Богдана Кравціва і 13 товаришів”, тому, що крім виявлених трьох учасників нападу, на лаву підсудних посаджено 8 здогадних співвинних у підготовці нападу, зглядно в допомозі виконавцям нападу та переховуванні їх. 

Суджено також Богдана Кравціва і Зенона Пеленського, як здогадних головних провідників Організації Українських Націоналістів, яка, згідно з свідченням „спеца від українських справ” Івахова, була „політичною надбудовою УВО”. Учасники нападу під Бібркою були засуджені: Юрій Дачишин-„Кришталь” на кару смерти, замінену президентом на 20 років тюрми; Зиновій Книш на 6, а Микола Максимюк – на 15 років тюрми.

Джерело
http://bibrka-city.in.ua/

23 червня 1941 р. ОУН(Б) ліквідували 35 і полонили 188 московитів.

Члени бандерівського крила ОУН Богдан Кравців, Іван Габрусевич, Степан Ленкавський

Виступ бойового відділу ОУН(Б) у складі 87 добре озброєних і підготовлених бійців у Перемишлянському районі Львівської області, які за перший день боїв ліквідувати 35 і полонили 188 московитів.

Джерело.
Історична правда.

23 червня 1941 р. московити розстріляли до 2 тисяч в’язнів Луцької в’язниці.

Луцька тюрма. Вигляд з боку Стиру
"– Німці одразу нічого не зачіпали, натомість багато фотографували. За годину привели католицького священика, який відправив службу за убитими. Викопали під стіною яму й поскидали туди тіла. Свої замордували, а вороги хоронили... Тих в’язнів, кому пощастило вижити, німці не затримували, – розповів колишній в’язень тюрми Іван Гедз."

Німецькі війська підступали до Луцька, відтак з-під варти було звільнено малоліток, "указників" та засуджених за малозначні злочини, всього 84 особи. Решту ув'язнених мали розстріляти.

Цю чорну справу робила оперативна група працівників УНКВД по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВД, керівний склад та наглядачі в'язниці.
Розстріли здійснені на підставі директиви народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова №2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв'язку з початком війни з Німеччиною.

Розстрілювались не тільки особи, щодо яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але і засуджені до позбавлення волі, та ті, щодо яких тільки розпочалося слідство.

Із початку 1940-го року на Волині розпочалися масові депортації, арешти, вбивства. До Луцька звозили "неугодних" з усіх куточків Волині.

Архівні документи свідчать, що на 10 червня 1941 року у Луцькій в'язниці утримувалося 2 117 ув'язнених. Серед них - патріотично налаштована молодь, активісти Організації українських націоналістів, священнослужителі, представники наукової та творчої інтелігенції. Усіх їх планувалося евакуювати у Вологду та Астрахань. Для цього виділялося 75 вагонів.

22 червня приблизно о 14.00 Луцьку в’язницю бомбардувала німецька авіація. Усю ніч і до самого ранку 23 червня, поки німці не увійшли в місто, в Луцькій тюрмі розстрілювали арештантів, поспіхом прибирали їхні тіла.

"Мы немедленно приступили к уборке трупов. Все трупы 70 с лишним осужденных к ВМН и около 800 подследственных нами закопаны и место на местах нахождения трупов полито керосином и выпалено, а после этого все эти места посыпаны известью...", – із рапорта сержанта Стана начальству.

Земля, стіни будівлі були просякнуті кров'ю. У Луцькій тюрмі розстріляно понад 2000 тисячі мешканців сорока міст і сіл Волині. У в'язниці залишалося ще 625 живих людей.

Леся Бондарук.

23 червня 1917 р. Центральною Радою прийнято Перший універсал, в якому було проголошено автономію України.

Проголошення Першого Універсалу Української Центральної Ради до народу України після молебню на Софійській площі.

Читає М. Ковалевський. У центрі — Михайло Грушевський. Вікіпедія.
Наприкінці травня делегація Центральної Ради на чолі з Володимиром Винниченком виїхала до Петрограда для перегорів із Тимчасовим урядом Росії щодо узгодження питання автономії України.

Однак, члени делегації не знайшли порозуміння ні з урядовими структурами, ні з керівництвом Петроградської ради робітничих і селянських депутатів.
Як повідомляли «Вісті з Української Центральної Ради»: «урядова комісія заявила, що задовольнити вимоги Української Центральної Ради неможливо». На що українська делегація відповіла, «що в такім разі Центральна рада не може відповідати за лад та спокій на Україні» і виїхала з Петрограда.

Звіт делегації заслухано на вечірньому засіданні Центральної Ради 15 червня 1917-го, а його обговорення проходило в закритому режимі. В резолюції, ухваленій наступного вечора, констатувалося, що «Тимчасовий російський уряд свідомо пішов всупереч інтересів трудового народу на Україні» і визнано за необхідне «приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні», для чого «негайно видати до українського народу Універсал» із необхідними роз’ясненнями.

І Універсал вперше проголошено 23 червня 1917-го перед закриттям ІІ Всеукраїнського військового з’їзду. Офіційні урочистості відбулися 25 червня на Софійському майдані в Києві.

Універсал декларував намір здійснити автономію України:

«Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!
Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну раду, на сторожі прав і вольностей української землі…

Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям…».

«Універсал Української Центральної Ради до українського народу становить надзвичайної ваги момент у нашому національному житті, свого роду поворотний пункт у розвитку новочасного українства, – акцентував Сергій Єфремов на сторінках часопису «Нова Рада». – Вперше Центральна Рада дає сказати б, звідомлення перед організованими масами про свою роботу в справі відновлення української автономії, вперше розкриває ті плани, які вона має переводити в життя з волі тих мас; вперше, нарешті, говорить до своїх виборців, як виборний уряд – тоном власти, що вимагає послуху, дисципліни й солідарної роботи для невпинної організації всього життя на Україні. Раніше чи пізніше це повинно було статися…»

Зрозуміло, Тимчасовий уряд та російська преса звинувачували українців у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту». Однак вже 12 липня 1917-го до Києва прибула урядова делегація (міністри Михайло Терещенко, Іраклій Церетелі, до яких приєднався Олександр Керенський) і після двох днів гострих дебатів відбулася легітимізація Центральної Ради.

Сергій Горобець.

вівторок, 22 червня 2021 р.

Українки-політв’язні на засланні: Марія Сабодаш (зліва) із с. Антонівки Тлумацького району і Богдана Дирда із с. Залукви Галицького району.

Джерело.
Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993


22 червня 1950р. біля с. Саранчуки Бережанського р-ну. загинула Марія Борик - Матус "Чорна" - підпільниця ОУН.

Село Саранчуки. (Фото із сайту https://1ua.com.ua/rindex.php)
******
Борик-Матус Марія – «Чорна», нар. 1914 р. в с. Лапшин Бережанського р-ну в родині Семена і Ганни. Освіта – шість класів. Член «Просвіти» й молодіжних гуртків села, симпатик ОУН. У березні 1944 р. в хаті Бориків під час сутички були вбиті два німецькі жандарми. Після того родина перейшла в підпілля УПА. Чоловік Василь Матус – «Чабан» загинув навесні 1947 р., а Марія, оточена енкаведистами 22 червня 1950 р., щоб не здатися живою, прийняла отруту. Похована в Бережанах.

Джерело інформації. https://zolotapektoral.te.ua/ 
"Жінки в боротьбі за волю України".
Та літопис УПА календар на 2020р.

22 червня 1941 р. у тюрмах Львова московитами було розстріляно 108 осіб.

Розстрілювали переважно діячів ОУН, інтелігенції та національно свідомих громадян. До липня москалі по тюрмах Львова вбили понад 3 тис. Українців.

22 червня 1941 р. почалися виступи партизанських груп ОУН(Б) на півночі Львівської обл. в районі Сокаля, Поздимира, Радехова.

Охоронна боївка Служби безпеки ОУН(б) керівника ОУН Західноукраїнських земель (ЗУЗ) Романа Кравчука. Фото з архіву СБУ

Загін членів ОУН у складі 200 бійців-підпільників захопив містечко Лопатин, у якому оборонялося 30 бійців внутрішніх військ НКВС та 50 міліціонерів, і утримував його близько доби. Повстанці перерізали лінії телефонного зв'язку, нападали на прикордонні застави, виявляли та знищували прикордонні десанти.

Джерело
Історична правда.

22 червня 1915 року австро-німецькі війська зайняли Львів.

22 червня 1915 року російські війська залишили Львів після 10 місяців окупації. Галицька столиця повернулася під панування цісаря Франца Йосифа І.
Група заручників, вивезених московитами зі Львова.

Цими заручниками були:

Українці: Володимир Бачинський, інженер-хімік, доцент Політехніки (у віці 44 роки); Спиридон Баньковський, старший радник Маґістрату (56); Стефан Федак, адвокат, віце-президент Надзірної ради Крайового банку (54); Михайло Коцюба, доктор філософії та медицини, крайовий шкільний інспектор (60); Іван Левинський, архітектор, професор Політехніки (64); Іван Матіїв, крайовий шкільний інспектор (56); Костянтин Паньківський, директор Крайового кредитного союзу (61); Роман Наленч-Сосновський, радник Вищого суду (56); Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею (39); о. Микола Щепанюк, священик собору Св. Юра (32).

Поляки: Юзеф Бялиня-Холодецький, директор Рахункової палати, літератор (63); Александер Сас-Чоловський, директор архіву і музеїв м. Львова (51); Еміль Габданк-Дуніковський, професор університету і літератор (51); Зиґмунт Ган, повітовий суддя (40); Адам Каучинський, директор Заставного закладу і купець, член міськради (52); Юліуш Кюнер, власник готелю (48); Роман Роґаля-Левицький, радник Вищого суду (46); Юзеф Казимир Любінецький, суддя (45); Юзеф Шірмер, власник пекарні, голова Ремісничої палати, член міськради (55); Станіслав Сопух, настоятель оо. Єзуїтів (46); Міхал Тьопфер, власник ресторану, член міськради (52); Валери Влодзімірський, судовий хімік, член міськради (61).

Євреї: Адольф Бек, доктор медицини, проректор університету; Бернард Брайтманн, купець; Яків Діаманд, адвокат, голова Юдейської віросповідної громади; Симон Феллер, власник реальності; Сальо Ґольдфрухт, власник гуральні, Артур Ґольдманн, власник друкарні; Берл Мішль, купець; Самуель Пордес, купець; Маврицій Оберлєндер, аптекар; Яків Райх, адвокат; Ісаак Шор, купець; Яків Шрайгер, купець; Мойсей Зеклєр, купець; Освальд Ціон, окуліст.

У ніч проти 22 червня 1915 року частини 2-ї австро-угорської армії розбили на західних околицях Львова москалів, які пробували оборонятися на старих фортах у Брюховичах, Рясній Польській і на Лисій горі у Брюховицькому лісі. На фото 

22 червня 1907 р. народилася Марта-Марія Бандера - Український педагог, громадсько-політична діячка. Сестра Степана Бандери.

Родина отця Андрія Бандери. Зліва направо: Марта (перша), Олександр (4-й), о. Андрій (6-й), Степан (7-й), Володимира (9-а)

Керувала Долинським районним проводом 
жіночої мережі ОУН.У травні 1941 р. разом із батьком і сестрою Оксаною її заарештували органи НКГБ у с. Тростянець Долинського району. Із заслання в Красноярському краї звільнена 4 березня 1960 р., але дозволу на повернення в Україну не отримала.

Джерело.
http://www.istpravda.com.ua/

Цей день в історії УПА - 22 червня.

Дмитро Маївський (псевдо: «Косар», «Сонар», «Тарас», «Майченко», «Крига») — (8 листопада 1914 , с. Реклинець, Сокальський район, Львівська область — 19 грудня 1945,
Чехія) — член бюро Проводу ОУН, головний редактор органу ОУН «Ідея і чин», генерал-політвиховник УПА.
*****
1946 рік
Під час зіткнення із загоном МВД у селі Сасів загинули двоє підпільників.

1947 рік
На Станіславщині відділи УПА знищили сільраду в райцентрі Журавно і молочарню в селі Тростянець.

У засідці біля села Боберка на Дрогобиччині загін прикордонних військ оточив відділ сотні «Лемківська» УПА-Захід. У сутичці загинули два воїни УПА, чотирьох захоплено в полон.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Підгать на Дрогобиччині. Четверо повстанців, що перебували всередині, прицільним вогнем знищили майора, трьох військових і ще одного поранили. І без втрат прорвалися з оточення.

У боях з московитами у селах Орів, Шоломиничі і біля райцентру Журавно на Дрогобиччині загинули 8 повстанців, серед них – районний провідник ОУН Андрій Левенець – «Кармелюк».

У бою з опергрупою МВД біля села Добряни на Львівщині загинули 5 пілпільників.

1948 рік
Два рої сотні «Лемківська» УПА-Захід атакували дільницю винищувального батальйону в селі Лопушанка на Дрогобиччині. Знищений один боєць, двох захоплено в полон, знищено телефонний зв’язок у сільраді.

Двоє повстанців біля села Руденко на Львівщині наскочили на пошукову групу МВД. У перестрілці поранили лейтенанта і змогли прорватися.

У бою з московитами біля села Волоща на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Іван Спанчак – «Ромко».

1949 рік
У селі Саранчуки на Тернопільщині підпільниця Марія Борик-Матус була оточена опергрупою МВД і покінчила з собою, прийнявши отруту.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

понеділок, 21 червня 2021 р.

21 червня 1937 р. московити розстріляли Теодора Дубиню (Дубину) офіцера УГА, педагога.

Розстріляно в Москві офіцера УГА, педагога, ученого-історика, директора і професора Інституту червоної професури, уродженця Гусятина Теодора Дубиню (Дубину).

неділя, 20 червня 2021 р.

Взяття Умані 19 - 21 червня 1768р. — кульмінаційний момент Коліївщини (Гайдамацького повстання 1768 року).

На початку червня 1768 повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові Потоцькому. Це був важливий торговельний пункт, де велася жвава торгівля з Молдовою і Туреччиною. В ньому було багато заможного населення, чужих купців, тут була василіанська школа, так що Умань була не тільки економічним, але й культурним осередком.

Місто було добре укріплене. 8 квітня 1760 року тут було урочисто закладено фортецю. А 28 березня 1761 року спорудження фортеці (Старе Місто) завершилося. Фортеця була розташована на пагорбі, мала дві брами — Новоміську та Раківську. Місто-фортецю з двох боків оточувала річка Уманка. З третього боку місто боронив глибокий яр; передмістя (Нове Місто) відокремлювалося від Старого Міста безводним ровом і земляним валом. Земляний вал навколо фортеці, а також двоповерховий будинок уманського комісара були наїжачені дубовим частоколом (палями). За фортечними мурами знаходилися будівлі Свято-Богородицького василіанського монастиря та монастирської школи (колегії), костьол, синагога, ратуша, дерев'яні житлові будинки.

Власник поселень, Франциск Салезій Потоцький, що був київським воєводою, призначив адміністратором цілої Уманщини з осідком в Умані з титулом «генерального губернатора» Рафала Младановича, який прибув до Умані із 32 гарматами. В час Коліївщини в Умані були розміщені частини польської регулярної армії, три сотні драгунів і триста вояків артилерії й технічних відділів під командою Ленарта, біля тисячі надвірних козаків під командою польських полковників Обуха, Магнушевського й Лаща та козацьких сотників Івана Гонти, Дашка і Яреми, 800 озброєних конфедератів, 200 вояків «зеленої міліції», організованої спеціально, з огляду на небезпеку, із селян. Коли колії (повстанці) почали наближатися до Умані, комісар Бендзіньський привів до Умані ще 500 своїх надвірних козаків під командою сотника Уласенка.

Проти гайдамаків Залізняка шляхта вислала полк найвірніших козаків на чолі з уманським сотником Гонтою. Проте Гонта разом із козаками перейшов на бік повсталих і 20 червня розпочав наступ на Умань. Після здобуття її 21 червня повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Гонту — полковником і князем уманським. 

Іван Гонта був тільки одним із сотників двотисячної козацької міліції Потоцьких в Умані, якою формально командували три польські полковники, але, попри те, всі, від київського воєводи Салєзія Потоцького починаючи, вважали його, сотника Гонту, дійсним комендантом всієї козацької міліції.

Але, коли ранньою весною 1768 р. рознеслись вістки про нове гайдамацьке повстання, поляки почали підозрювати Гонту у зв'язках із гайдамаками: прийшов донос, що Гонта в часі побуту з міліцією в коші над Синюхою напередодні початку коліївського повстання вів таємні переговори із Залізняком і намовляв другого сотника козацької міліції Дашка приєднатися до українського повстання. Але доказів того поляки не мали, тим більше, що викликаний до Умані Дашко в дорозі загинув.

На вимогу Младановича сотник Гонта склав на ринку в Умані прилюдно присягу «на вірність вітчизні» і замість запланованого повішення Гонти, поляки справили гучний бенкет у честь Гонти, в часі якого губернатор Младанович зі сльозами в очах благав Гонту про поміч, передаючи в його руки не тільки долю Умані, але й усю шляхту і «всю Україну». Делегація євреїв міста принесла Гонті полумисок золотих червінців й інші подарунки і просила рятувати їх перед гайдамаками. Після цього, Гонта вирушив із козацькою міліцією проти коліївських повстанців і отаборився під містом. Тим часом на вістку про переможний похід коліїв, особливо ж після здобуття ними Лисянки, до Умані стали напливати з усіх сторін хвилі польських і єврейських утікачів. Коли в місті не стало вже місця, нові втікачі отаборилися в укріпленому таборі біля Грекового Лісу. З доручення Младановича закуплено в турків великі запаси пороху для гармат. Младанович пробував найняти сотника німецького війська, що переїжджало тоді через Умань, скуповуючи коні і пропонуючи заплатити у висоті ста тисяч золотих готівкою, але ті відмовились.

Перехід Гонти на бік гайдамаків.

На вістку про те, що Залізняк вирушив із головними повстанськими силами з Лисянки на Умань, Младанович зі старшиною доручили міліції йти проти коліїв, а польському війську — отаборитися перед містом. Міліція повинна була пропустити коліїв і перейти непомітно в запілля повстанців. План був такий, що коли повстанці підійдуть під місто, їх привітає з мурів міста артилерія, після чого польські частини атакують їх спереду, а міліція ззаду. Залізняк надходив із північного сходу, здобувши міста Звенигородку, Буки й Соколівку.

По виїзді війська з міста від міліції не було три дні ніяких вісток. У місті росла паніка. Повновласник Потоцького Цєсєльський втік до Києва, брат Младановича на Волощину, а разом із ними втекло теж багато визначних панів та старшин польської армії.

А тим часом Гонта, вирушивши ранком з постою в селі Попужинцях, здержав усіх і сказав полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони негайно поверталися до міста, якщо не хочуть загинути від повстанської шаблі. А всім козакам заявив, що він із сотниками Уласенком і Яремою переходить до Залізняка, щоб спільними силами визволити Україну з польського ярма, тож хай кожний рішається: або йти з ним, або повертатися з польськими полковниками до Умані. Козаки всі до одного пішли за Гонтою. На особисте доручення Гонти окрема козацька сторожа відпровадила обидвох польських полковників під місто й повернулись. Але полковники не пішли до Умані, а втекли манівцями закордон, рятуючи власне життя й залишаючи Умань на ласку долі.

14-го (3-го за ст. ст.) червня 1768 року Гонта з усією козацькою міліцією приєднався до повстання. З'єднані сили повстанців зліквідували польський табір у Грековому Лісі, в якому мало бути від 5 до 8 тисяч польських панів із челяддю та євреїв, і підійшли під Умань.

Гонта сам був син селянина й зробив добру кар'єру на службі в надвірній міліції в Потоцьких. Він більш як десять років командував сотнею й за свою службу дістав від Потоцьких два села, які давали йому великий, як на ті часи, дохід. Він став ніби зовсім шляхтичем, зв'язаним своїми службовими й економічними інтересами з шляхетською верствою. Що було мотивом його переходу на бік гайдамаків? Як думає Антонович, Гонта під час переговорів із Залізняком переконався, що Залізняк почав повстання в ім"я народних ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри. Через те він признав за свій обовязок приєднатися до народньої справи, Іван Франко звернув увагу на те, що тут відіграла роль традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія з Хмельницьким — гайдамаки стали в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля. До того ж грала роль чутка про те, що короля піддержує своїм військом російська цариця.

17-го (6-го за ст. ст.) червня 1768 р. вранці з мурів Умані поляки побачили наближення військ. Вони були певні, що це повертається Гонта з міліцією по розгромленні коліїв. Але інженер Шафранський, спостеріг, що за козаками Гонти маршували лави коліїв, і заалярмував польську старшину. Зчинився переполох. Всі брами були зачинені, а перед містом виставлені польські частини. 

Взяття Умані.
Під містом повстанці затримались. На очах поляків, що дивились з валів, Гонта і Залізняк виїхали з-поміж своїх військ, зустрілись і дружньо привітались. Младанович, побачивши це, втратив мову. Захист Умані взяв на себе землемір Шафранський, який раніше служив у військах Фрідріха Великого, і капітан гарнізону Ленарт.

Польські частини з передмістя були спішно стягнені до міста. Ленарт наказав озброїти всіх, хто тільки був здібний носити зброю: шляхтичів, євреїв і наівіть 200 учнів школи Василіян, що ще не роз'їхалися на канікули. Почалась облога міста. Вже першої ночі всі українці, що були тоді в Умані, члени «зеленої міліції», гарнізону, панська обслуга й українські міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і втікали до Гонти. В місті залишилися тільки поляки й євреї. Ранком 18-го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки першого переляку, скликав усіх євреїв наказав їм навантажити вози сукном та дорогими подарунками й послати це Гонті, благаючи у нього пощади для міста. Гонта й Залізняк зажадали, щоб місто здалося, запевняючи, що в такому випадку полякам і євреям буде забезпечена можливість безпечно виїхати з родинами з України в Польщу. Поляки відкинули ультиматум.

Почався наступ. Повстанська артилерія обстрілювала місто з гармат, а колії намагалися наступати на вали, підходячи із двох сторін: від Грекового Лісу й зі сторони Нового Міста. Польська артилерія з валів завзято, хоч дуже невлучно, обстрілювала наступаючі лави повстанців. Перші штурми гайдамаків були відбиті картеччю. Гайдамаки провели правильну облогу, із сусідніх сіл — Помийника, Маньківки, Іваньків, Полковничої вони нагнали селян, котрі заходилися підрубувати палі.

Вже на наступний день в обложених не вистачало припасів для стрільби, не стало води, оскільки її доводилося брати з річки Кам'янки, яку Залізняк відвів від міста. Шафранський наказав копати колодязь поблизу замку, але марно. Обложені почали вгамовувати спрагу вином й наливками, що спричинило паніку в місті.

Младанович вирішив здатися на милість переможців; він вислав парламентером єврея з білим прапором; але на нього чекала гірка доля: у підзорну трубу побачили, що парламентара повісили догори ногами на придорожній вербі. Тоді губернатор сам вийшов для переговорів: погодився здати місто з умовою пощади жителів; просив у Гонти захисту громадян, обіцяючи йому великі милості і нагороду з боку Потоцького. Тому, коли ранком 21-го червня (н. ст.) недалеко брами появився Гонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і казав впустити до міста Гонту й гурт його охорони. Але у брамі виникло замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги безпеки мирової делегації, кинулися зі зброєю на Гонту, щоб його вбити. Вив'язалась боротьба, в часі якої у відкриту браму вскочило більше повстанців, а за ними ввійшли й головні сили коліїв. 
*****
Джерело Вікіпедія.