"Щоб не забрали в срср, назвалися поляками". Розповідь Євгенії Тимчук (Палій), 1925 р. н., уродженки села Черниці Миколаївського району, а тепер – жительки с. Нікерхе (провінція Вестфольт, Норвегія).

1 вересня 1939 року німці почали війну проти Польщі і за короткий час окупували її. Оскільки Західна Україна була частиною тодішньої Польщі, то до середини вересня і вона була окупована німцями. Така ж доля спіткала село Пісочну та Черницю. На честь перемоги над поляками німецькі солдати організували гучне святкування у Черницькому технікумі. Святкували три дні. З селища Роздола завезли декілька бочок пива, яке розливали всім бажаючим безкоштовно. По селах час від часу проїжджала машина з гучномовцем і запрошувала всіх бажаючих на свято. Місцевий коваль Григорій Чабан організував хор «Січ», який нараховував більше 30 дівчат. Ми скоро вивчили декілька пісень і на цьому святкуванні заспівали. Потім кожну неділю збиралися разом у національних костюмах, співали, з піснями проходили селом. Так тривало до приходу москалів. З їх появою нам заборонили збиратися. І коли другий раз, у червні 1941 року, прийшли німці жіноча «Січ» відновила свою діяльність.

З приходом німецьких військ на територію нашого села відбувалося масове вивезення молоді на роботи у Німеччину. Ця процедура проходила мирно, але по чіткому плану. Представники німецької влади на місцях навідувались до сімей, де були діти віком більше 16 років, і зобов’язували віддати терміном на рік одного з них для сільськогосподарських робіт у Німеччині. Німці пішли на такий поступок через великий брак робочої сили – майже усі чоловіки пішли воювати на фронт. З нашої сім’ї повинна була їхати сестра Стефа, але батько вирішив віддати мене. У сільському відділенні влади мені дали скерування, з яким я поїхала зареєструватися у Стрийську комендатуру. Там мене і таких же дівчат посадили у пасажирський поїзд і повезли до Німеччини. На дорогу дали сухі пайки. У Німеччині нас зустріла спеціальна служба, яка нас розподілила та розвезла до місць роботи. Я з подругою зі свого села попала до бауера в село за 90 кілометрів від Берліна. Бауер був інвалідом, але утримував велику господарку, мав біля 10 гектарів землі, 7 корів. У бауера було чотири найнятих робочих з України. У наші обов’язки входило доїти корів, вивозити гній, з весни до осені ми обробляли поле та збирали урожай. Неділя для нас була вихідною.

До нас бауер ставився добре. А його дружина була дуже прискіпливою, могла накричати через дрібницю. У селі був клуб, де ми, заробітчани, зустрічалися, проводили вільний час. У цьому клубі я познайомилась з хлопцем Володимиром, родом з Волині, який працював у іншого бауера. Наші стосунки переросли у дружбу, і Володимир попросив свого бауера, щоб той узяв мене до себе на роботу. Його господар на цю пропозицію погодився. У нас утворилася сім’я. В 1943 році у нас народився син Степан. У 1945 році я завагітніла вдруге. У цей час радянські війська захопили Німеччину. Після капітуляції вони утворили спецкомендатури, які їздили по селах та розшукували наших «остарбайтерів» (працівників зі Сходу). Вони говорили, що повертають їх на Україну, а фактично ми мали інформацію, що вивозили у Сибір. Мужчин пропускали через спеціальні фільтраційні табори, забирали в армію. Дізнавшись про ці акції, ми з чоловіком причепили собі спеціальний знак «П», це означало, що ми – поляки. При зустрічі з радянськими розмовляли по-польськи, і нас не забрали в СРСР.

У цей час, впродовж декількох днів, радянські солдати грабували німецькі будинки. Виносили все, що можна було забрати. Одночасно масово ґвалтували німецьких дівчат та жінок. Через це деколи німкені вдавалися до самогубства.

Ми дізнались, що в американській окупаційній зоні людям жилося краще. Тому попросили свого бауера, і він у ночі фірою перевіз нас у цю зону. Американці поселили нас у барак для біженців. У ньому дали нам одну кімнату. На роботу не посилали, але я трохи допомагала на кухні. Усіх біженців забезпечували гуманітарною допомогою з Америки. Нам завозили великими партіями добротний одяг. Годували дуже добре, вдосталь ми їли шоколад.

Прожили у цьому бараці один рік. Тоді проходив відбір бажаючих поїхати жити в іншу країну. Спочатку ми вирішили податися в Америку. Для цього необхідно було пройти строге медичне обстеження. Я його пройшла, а у мого чоловіка виявили невелику пляму на легенях і забракували. Друга пропозиція була їхати в Австралію. Я відмовилась, бо ця поїздка тривала б чотири місяці пароплавом, а я в цей час була вагітною. Після цього погодилися їхати у Норвегію. Туди ми пливли пароплавом десь два тижні.

Перші роки проживання у Норвегії для нас були дуже тяжкими. Ми не знали тамтешньої мови. Для проживання нам дали стару дерев’яну хату, в якій, щоб можливо було в ній жити, в першу чергу, зробили ремонт. У селі роботи для нас не було. Мій чоловік був хорошим столяром, тож пішов на роботу в інше село. Добирався 15 кілометрів, в основному велосипедом. Скоро у нас народилася дочка Ганна. Держава давала мені допомогу на дитину, і так ми виживали. Через декілька років на кам’янистому схилі узяли собі ділянку для будівництва нового будинку. Будували його з дерева біля десяти років. З часом появився на світ ще один син – Віктор. Коли діти трохи підросли, я пішла працювати санітаркою у лікарню.

З роками діти закінчили школу, здобули вищу освіту, влаштувалися на роботу. Ми стали жити нормальним цивілізованим життям. Але журба та бажання поїхати на рідну Українську землю ніколи не покидала мене. Коли Україна здобула незалежність, я запросила свою сестру Стефу з її родиною відвідати Норвегію.

Через 49 років розлуки з рідними я побачилася зі своєю сестрою Стефою, її чоловіком Федором, племінником Андрієм та невісткою Марією. Моїй радості не було меж. Прибуло багато кореспондентів, які описали цю нашу зустріч. Згодом я чотири рази гостювала у рідному селі, побачила великі переміни, вищий рівень життя та добробут. Відвідала могили рідних батьків і поверталась назад в Норвегію з іскоркою бажання повернутися ще раз на рідну землю…

Записав Іван Кахнич 25.01.2011 року.

Джерело інформації 

VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD 

"Я була на допитах 66 раз" спогади - розповідь Грициніної (Кисіль) Марії Петрівни.

                                      село Цеперів. 

Грициніна (Кисіль) Марія Петрівна, народилася у 1924 р. в с. Цеперів Кам'янко-Бузького району Львівської області. Українка, греко-католичка, безпартійна, селянка, заарештована в 1944 р., звільнена в 1952 р., повернулась на Україну в 1963 р.

Коли мені виповнилося 11 років, то я вступила у «Луг» і ми, діти, вже робили фестини. Це були виступи з відтворенням незабутніх народних звичаїв, обрядів, танців, хорових супроводів. Молодь масово залучалась до таких гуртків і з дитинства їй вже прищеплювалась любов до рідного краю. Спочатку (з 1936 по 1939 р.) я була в луговій управі, а в 1939 р. вступила в хліборобський вишкіл. Проводив цей вишкіл Іван Мигула (потім був заарештований, сидів у Березі Картузькій). Було все добре продумано, щоб дітей з дитинства привчати до праці, прищеплювати їм хліборобські навики, збагачувати їх духовно і морально.

При німцях ми пішли боронити рідну землю. Мали зв'язок з УПА, допомагали повстанцям. Як тільки німці відступили, і прийшли знов совєти, почалися репресії проти місцевого населення.

Пам'ятаю, ми з татом пішли на поле косити викомішанку. Мама зосталася вдома. Вона ніколи не ходила без хустини, а то бачимо – простоволоса біжить до нас і кричить: «Втікай, дитино, бо по тебе прийшли!» Я тільки намірилася йти дорогою, щоб швидше було, та вони фірою мене наздогнали і повезли в селищну раду. Уточнили всі дані і сказали: «Эта самая». Посадили в машину і так, як я була в одній блузочці, боса, повезли до Львова на Лонцького (головний вхід в тюрму був з вулиці Сталіна). У камерах було багато людей. Сиділи один біля одного. Вночі ніколи не давали спати. Якщо хтось трошки приляже, а ми його прикриємо, щоб відпочив, то зразу наглядачі кричать: «Ану, раздвинься, не толпись!»

Почалися допити. Одного разу мене так побили, що я не могла витримати тих знущань і зомліла. Мали ті душогуби вишукані методи і знаряддя допитів. Одним з таких знарядь була дерев'яна ручка, по боках якої відходили шкіряні ремінці, які по кінцях були зав'язані в гудзи. Дуже болісними були удари такого батога. Не раз били аж до втрати свідомості. Але я добре пам'ятала нашу клятву – декалог націоналіста і не виповіла нікого.

Мене допитували три слідчі на зміну. Прізвища їхні не пам'ятаю. Була в мене й очна ставка з двома односельчанами – свідками: Кулачковським Михайлом (зараз живе в Польщі) і поляком Вротняком Петром. Вони свідчили, що я була в організації і мала зв'язок з УПА. Допитували мене у них на очах.

Я була на допитах 66 раз. Це жах!

Навесні 1945 р. мене перевели на Замарстинів у тюрму. Там просиділа я десь 5 місяців. Потім завезли у Золочівську тюрму. Це найстрашніша тюрма, яку я бачила в житті. В Золочеві тримали два місяці, вже не допитували. Думала, тут мене чекає смерть. Відбувся суд, зачитали вирок – 8 вироків таборів. Після того почали нас формувати на етап. Було дуже багато в'язнів із Золочева. Загнали нас у товарні вагони і повезли в Сибір.

Привезли в бухту Находка. Загнали в бараки, де були так звані блатні, які тероризували нас страшно. Були ми там 2-3 тижні. Потім прийшов пароплав, і нас запхали в трюм, як оселедців у бочку. Дорога була важка, люди дуже хворіли і вмирали.

Привезли у Магадан весною 1947 р. Під конвоєм погнали 3 км у селище Женовп. Там пройшли так звану санобробку. Кожен день нас виганяли на сільськогосподарські роботи. Весну і літо ми працювали в полі. Хоч і тяжко було, але терпіли. Восени і взимку визначали нам роботу на лісоповалі. Це вже була каторжна робота для жінок. Ми все робили вручну з допомогою пили та сокири, копирсаючись у снігу по коліна. За день кожна жінка повинна була дати 4 кубометри дров.

Восени 1949 р., працюючи на лісоповалі, важко захворіла на менінгіт. З температурою 40-41 градусів без пам'яті лежала в бараку. Ніхто не знав, що зі мною робити. Добре, що наш шофер, почувши, що я так тяжко хвора, наробив крику, шуму і мене відвезли в лікарню.

Завідуюча тією лікарнею, оглянувши мене, сказала, що «не стоит тратить на нее лекарства». Та за мене взявся лікар Мінін (який, до речі, сам відсидів 25 років). І от доктор Мінін і ще лікар Плосніков, який йому підчинявся, взяли мене під свою опіку і виходили мене. Лежала я в лікарні 6 місяців, не встаючи з ліжка. Завдяки цим добрим людям повернулася до життя.

Лишень я виписалася, знову забрали мене на лісоповал у Тірасну. Там ми працювали як воли: вручну рубали величезні дерева, пилою розрізали їх, а потім на собі тягли величезні кльоци. Навіть чоловіки не витримували такої тяжкої роботи. А ми працювали зранку до пізнього вечора. Та ще й треба було принести дров, щоб напалити в бараку собі і для начальства припасти дров.

Єдиною відрадою було те, що можна було перекинутись словом зі своїми дівчатами-землячками. Ми підтримували одна одну як могли. У селищі Тірасна відбували покарання і мої подруги: Оксана Качмар з Рави-Руської (тепер живе в Нікополі), Соня Драгомирова-Королик з Яричева, Чайка Ганя з Підберезців та інші.

З часом перевели нас на рудники у шахту Бугудуйчак. Робота там була не з легких. Ми, жінки, працювали у забоях, підривали, де треба було, породу, бурили відбійним молотом, тягли важкі вагонетки, навантажені рудою. У штольнях було дуже багато пороху, ми там мало не задихалися. Водили нас на роботу під конвоєм. Пригадую, поряд з нами була дільниця Куцуган, де працювали в основному жінки-каторжники.

На рудних шахтах була до кінця ув'язнення, тобто до 12 лютого 1952 р. Та я ще мала поразку в правах, додому не дозволяли їхати. Після звільнення привезли у селище Устюмчин Магаданської області на поселення. Кожен місяць треба було мельдуватися в органи.

Нас було три подруги. Жили ми в Славки Гурбаль, яка раніше від нас звільнилася (тепер вона живе у містечку Кобеляки на Полтавщині). На квартирі я була два місяці. Працювала на різних роботах. Потім вийшла заміж. Чоловік мій, Грицинін Григорій 1913 року народження з Донецька, також був засуджений політично на 10 років таборів.

Один раз, пам'ятаю, вдалося у відпустку поїхати на Україну додому, відвідати рідні краї. Яке то було щастя! Та доля милостива, в липні 1963 р. ми повернулися до мого рідного села Цеперів, що на Львівщині. Поселилися тимчасово у двоюрідного брата. Чоловіка ніяк не хотіли прописувати, аж мусів був поїхати до Яворова на заробітки.

З 1979 р. я вже на пенсії. З гіркотою згадую ті молоді літа, змарновані у магаданських таборах непосильною працею. А могли ми віддати ті молоді сили рідній землі. Та що ж поробиш?

Джерело інформації VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD 

Дата публікації допису: Oct 07, 2012 7:12:53 PM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №290