"Щоб не забрали в срср, назвалися поляками". Розповідь Євгенії Тимчук (Палій), 1925 р. н., уродженки села Черниці Миколаївського району, а тепер – жительки с. Нікерхе (провінція Вестфольт, Норвегія).

1 вересня 1939 року німці почали війну проти Польщі і за короткий час окупували її. Оскільки Західна Україна була частиною тодішньої Польщі, то до середини вересня і вона була окупована німцями. Така ж доля спіткала село Пісочну та Черницю. На честь перемоги над поляками німецькі солдати організували гучне святкування у Черницькому технікумі. Святкували три дні. З селища Роздола завезли декілька бочок пива, яке розливали всім бажаючим безкоштовно. По селах час від часу проїжджала машина з гучномовцем і запрошувала всіх бажаючих на свято. Місцевий коваль Григорій Чабан організував хор «Січ», який нараховував більше 30 дівчат. Ми скоро вивчили декілька пісень і на цьому святкуванні заспівали. Потім кожну неділю збиралися разом у національних костюмах, співали, з піснями проходили селом. Так тривало до приходу москалів. З їх появою нам заборонили збиратися. І коли другий раз, у червні 1941 року, прийшли німці жіноча «Січ» відновила свою діяльність.

З приходом німецьких військ на територію нашого села відбувалося масове вивезення молоді на роботи у Німеччину. Ця процедура проходила мирно, але по чіткому плану. Представники німецької влади на місцях навідувались до сімей, де були діти віком більше 16 років, і зобов’язували віддати терміном на рік одного з них для сільськогосподарських робіт у Німеччині. Німці пішли на такий поступок через великий брак робочої сили – майже усі чоловіки пішли воювати на фронт. З нашої сім’ї повинна була їхати сестра Стефа, але батько вирішив віддати мене. У сільському відділенні влади мені дали скерування, з яким я поїхала зареєструватися у Стрийську комендатуру. Там мене і таких же дівчат посадили у пасажирський поїзд і повезли до Німеччини. На дорогу дали сухі пайки. У Німеччині нас зустріла спеціальна служба, яка нас розподілила та розвезла до місць роботи. Я з подругою зі свого села попала до бауера в село за 90 кілометрів від Берліна. Бауер був інвалідом, але утримував велику господарку, мав біля 10 гектарів землі, 7 корів. У бауера було чотири найнятих робочих з України. У наші обов’язки входило доїти корів, вивозити гній, з весни до осені ми обробляли поле та збирали урожай. Неділя для нас була вихідною.

До нас бауер ставився добре. А його дружина була дуже прискіпливою, могла накричати через дрібницю. У селі був клуб, де ми, заробітчани, зустрічалися, проводили вільний час. У цьому клубі я познайомилась з хлопцем Володимиром, родом з Волині, який працював у іншого бауера. Наші стосунки переросли у дружбу, і Володимир попросив свого бауера, щоб той узяв мене до себе на роботу. Його господар на цю пропозицію погодився. У нас утворилася сім’я. В 1943 році у нас народився син Степан. У 1945 році я завагітніла вдруге. У цей час радянські війська захопили Німеччину. Після капітуляції вони утворили спецкомендатури, які їздили по селах та розшукували наших «остарбайтерів» (працівників зі Сходу). Вони говорили, що повертають їх на Україну, а фактично ми мали інформацію, що вивозили у Сибір. Мужчин пропускали через спеціальні фільтраційні табори, забирали в армію. Дізнавшись про ці акції, ми з чоловіком причепили собі спеціальний знак «П», це означало, що ми – поляки. При зустрічі з радянськими розмовляли по-польськи, і нас не забрали в СРСР.

У цей час, впродовж декількох днів, радянські солдати грабували німецькі будинки. Виносили все, що можна було забрати. Одночасно масово ґвалтували німецьких дівчат та жінок. Через це деколи німкені вдавалися до самогубства.

Ми дізнались, що в американській окупаційній зоні людям жилося краще. Тому попросили свого бауера, і він у ночі фірою перевіз нас у цю зону. Американці поселили нас у барак для біженців. У ньому дали нам одну кімнату. На роботу не посилали, але я трохи допомагала на кухні. Усіх біженців забезпечували гуманітарною допомогою з Америки. Нам завозили великими партіями добротний одяг. Годували дуже добре, вдосталь ми їли шоколад.

Прожили у цьому бараці один рік. Тоді проходив відбір бажаючих поїхати жити в іншу країну. Спочатку ми вирішили податися в Америку. Для цього необхідно було пройти строге медичне обстеження. Я його пройшла, а у мого чоловіка виявили невелику пляму на легенях і забракували. Друга пропозиція була їхати в Австралію. Я відмовилась, бо ця поїздка тривала б чотири місяці пароплавом, а я в цей час була вагітною. Після цього погодилися їхати у Норвегію. Туди ми пливли пароплавом десь два тижні.

Перші роки проживання у Норвегії для нас були дуже тяжкими. Ми не знали тамтешньої мови. Для проживання нам дали стару дерев’яну хату, в якій, щоб можливо було в ній жити, в першу чергу, зробили ремонт. У селі роботи для нас не було. Мій чоловік був хорошим столяром, тож пішов на роботу в інше село. Добирався 15 кілометрів, в основному велосипедом. Скоро у нас народилася дочка Ганна. Держава давала мені допомогу на дитину, і так ми виживали. Через декілька років на кам’янистому схилі узяли собі ділянку для будівництва нового будинку. Будували його з дерева біля десяти років. З часом появився на світ ще один син – Віктор. Коли діти трохи підросли, я пішла працювати санітаркою у лікарню.

З роками діти закінчили школу, здобули вищу освіту, влаштувалися на роботу. Ми стали жити нормальним цивілізованим життям. Але журба та бажання поїхати на рідну Українську землю ніколи не покидала мене. Коли Україна здобула незалежність, я запросила свою сестру Стефу з її родиною відвідати Норвегію.

Через 49 років розлуки з рідними я побачилася зі своєю сестрою Стефою, її чоловіком Федором, племінником Андрієм та невісткою Марією. Моїй радості не було меж. Прибуло багато кореспондентів, які описали цю нашу зустріч. Згодом я чотири рази гостювала у рідному селі, побачила великі переміни, вищий рівень життя та добробут. Відвідала могили рідних батьків і поверталась назад в Норвегію з іскоркою бажання повернутися ще раз на рідну землю…

Записав Іван Кахнич 25.01.2011 року.

Джерело інформації 

VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD