1 травня 1966р. студент Георгій Москаленко і робітник Віктор Кукса вночі встановили синьо-жовтий прапор на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства.

Хлопці підписалися "Демократична партія Україна" й вивісили листівку "Ще не вмерла Україна, ще її не вбито"

Місце було обране з огляду на те, що в тому районі вранці формувалися колони демонстрантів. Прапор був пошитий з двох жіночих шарфів. Національний герб вирізали з чорної матерії і нашили на прапор. Чорнилом на прапорі було дописано друкованими літерами: "Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ". Під час встановлення Українського прапора Георгій Москаленко стояв на сторожі біля пожежної драбини з самопалом, а Віктор Кукса виліз на дах, зрізав кухонним ножем червону ганчірку і натомість прив’язав синьо-жовтий прапор. Коли Віктор спустився, Георгій побризкав асфальт авіагасом, щоб міліцейський собака не взяв сліду, і друзі вирушили пішки до гуртожитку. Уже о 7-й годині ранку біля "нархозу" метушилися сполохані міліціонери та кадебісти. Але прапор боялися знімали, оскільки думали, що він замінований. Поки викликали саперів, поки ті приїхали і виявили, що небезпеки нема, минуло ще кілька годин. Урешті жовто-блакитний стяг зняли.

Ніколи раніше в червоному Києві такого не було. Про цю виняткову подію голова КДБ УРСР Віталій Нікітченко 3 травня доповів ЦК КПУ в спеціальному повідомленні № 225/н із грифом "таємно". "Приняты меры к розыску преступника", – повідомив він.

Так КДБ УРСР розпочав слідство у резонансній справі, про яку ще довго перешіптувалися люди, і яка злякала радянську керівну верхівку республіки.

Відчайдушних хлопців шукали дев’ять місяців. Кадебісти мали єдину зачіпку – напис на прапорі. Весь інститут перевіряли за почерками. Робили це непомітно, під виглядом необхідності заповнити якісь документи.

Наприклад, Георгія Москаленка викликали до військкомату і попросили заповнити анкету для виїзду за кордон - обов’язково друкованими літерами. Георгій здивувався, бо ніхто його в зарубіжжя не відряджав. Але анкету заповнив – і попався.

Георгія та Віктора заарештували 21 лютого 1967 року. Їм інкримінували частину 1 статті 62 Кримінального кодексу УРСР ("антирадянська агітація і пропаганда"), а також статтю 222 (незаконне носіння холодної та вогнепальної зброї). Зброєю вважали кухонний ніж, яким Кукса зрізав червоний прапор, та самопал, яким Москаленко мав подати сигнал товаришу в разі небезпеки.

Рішення Київського обласного суду, ухвалене на закритому засіданні 31 травня 1967 року, не відрізнялося логікою. Віктор, який вивішував прапор, отримав два роки, а Георгій, який лише прикривав друга, – три.

Покарання вони відбували у таборі суворого режиму №11 у селищі Явас в Мордовії.

Сміливців реабілітували лише після розвалу СРСР. А 18 серпня 2006 року – через 40 років після вчинку – їх нагородили орденами "За мужність" І ступеня.

Джерело.https://znaj.ua/history/230078-disidentskiy-pershotraven-istoriya-pro-zhovto-blakitniy-prapor-nad-radyanskim-kiyevom

1 травня 1971р. у Нью-Йорку відбулася півторатисячна демонстрація на захист дисидента Валентина Яковичп Мороза, ув'язненого в Україні. Акцію організували Українські молодіжні і студентські організації США.

Валентин Якович Мороз (15 квітня 1936, с. Холонів — 16 квітня 2019, Львів) — Український історик, один із представників Українського національного руху, політв'язень, дисидент, автор понад 100 наукових праць. Доктор Гуманітарних Наук (Honoris Causa) Державного Коледжу Джерсі. Член Об'єднання Українських письменників «Слово». Почесний громадянин Волині (2017).

Народився 15 квітня 1936 року в селі Холонів, нині Горохівського району Волинської області, Україна (за польським адмінподілом — Волинське воєводство, Польська республіка) в селянській сім'ї.

Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського Університету, потім до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). Працював завучем і вчителем сільської школи, а з 1964р. — викладачем Луцького педінституту, потім Івано-Франківського педінститутів. В Луцьку Валентин Мороз писав кандидатську дисертацію в якій досліджував луцький процес 1934 року над членами КПЗУ.

Перший арешт.

Заарештований у вересні 1965, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 років таборів. Покарання відбував в таборі ЖХ-385-17-А в Мордовії, звідки в самвидав виходить його «Репортаж із заповідника імені Берія».

Мороз вважає, що шістдесяті роки — це була перша хвиля українського відродження після довгої зими сталінізму, так би мовити, революція поетів. І головними фіґурами цього відродження називає І. Дзюбу, Є. Сверстюка, А. Горську. Ця перша хвиля дала продукцію у вигляді самвидаву. І увінчалася вона цілим меморандумом покоління — книгою І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Після звільнення в 1969 пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», які з'явилися в самвидаві і були прийняті українською інтелігенцією неоднозначно (зокрема, його різкий осуд зречення І. Дзюби, а також міркування про національну ідентичність).

Другий арешт. 

1 червня 1970 року Валентина Мороза знову арештували. Причиною повторного арешту, очевидно, було те, що Валентин Мороз на той час, за спостереженням дисидента Василя Овсієнка, став «найвизначнішим представником інтегрального націоналізму… з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю».

Новий арешт Мороза, особливо ж закритий судовий процес над ним з порушеннями законів, а також жорстокий вирок 14 років за тією ж статтею 62, ч. 2 КК УРСР, викликали гостру негативну реакцію не лише в Україні, але й за її межами. Вище згадані статті були інкриміновані Морозу як антирадянські. Слід зазначити, що 1969 КДБ припинив слідство щодо «Репортажу з заповідника імені Берія», а тепер за цю працю він був звинувачений.

На захист Валентина Мороза виступили Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Зиновія Франко, Євген Сверстюк, написавши колективного листа до Олеся Гончара, голови Спілки письменників України на той час. До Гончара написав листа і Михайло Осадчий. Василь Стус написав листа до КДБ, де зазначив: «Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом — справа честі кожної радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі. І я прошу Вас — зробіть все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас.». 

Також на захист Валентина Мороза виступили українські дисиденти та політв'язні Ірина Стасів, Ігор Калинець, Марія Качмар-Савка, Л.Шереметьєва, С.Гулик, Ніна Строката, Олена Антонів, Я.Ксендзбора, Юрій Шухевич.

Коли 17 листопада 1970 в Івано-Франківську розпочався суд, виявилося, що він закритий, бо в залі засідань були лише учасники процесу. Мороз заявив протест проти незаконного закритого суду і відмовився у зв'язку з цим брати в ньому участь, відповідати на будь-які запитання і давати будь-які пояснення. Свідки В'ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович теж відмовилися свідчити в незаконному суді, заявивши, що вони могли б дати суттєві покази у справі, бо їхні свідчення в попередньому розслідуванні виявилися спотвореними. Навіть на оголошення вироку не були допущені близькі та друзі Мороза. Термін покарання, визначений судом, — 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Українська інтелігенція дуже різко відреагувала на беззаконня й жорстокість суду — було понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств.

Мороз відбував тюремне ув'язнення у Володимирській в'язниці, його утримували в камері з кримiнальними в'язнями, які знущалися з нього, а один так порізав Морозу живіт загостреною ложкою, що мусили його взяти до лікарні і накласти шви. Після цього, на прохання М. і дружини, його помістили в одиночну камеру, де він пробув майже 2 роки. 1 липня 1974 Мороз розпочав безтермінове голодування, домагаючись переведення з тюрми до табору. Попри могутню хвилю протестів і заяв на підтримку Мороза як в московії, так і за кордоном, представник КДБ сказав дружині Мороза, що він залишиться в тюрмі на весь термін.

22 листопада 1974 Мороз припинив голодування і повідомив дружині, що його перевели з одиночки та що його співкамерник — інтеліґентна людина.

Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодуваннях і заявах протесту в річниці початку репресій в Україні тощо. Украй нетерпимі світоглядні засади та поведінка деяких в'язнів, у тому числі й Мороза, призвели до створення в 1977 на Мордовському таборі (ст. Потьма, пос. Сосновка) на громадських засадах комітету з трьох осіб — священик В. Романюк, Е. Кузнєцов і Д. Шумук. До завдань комітету входило сприяти поліпшенню дружнього клімату між політв'язнями, інтернаціонального єднання, взаємної поваги та визнання гуманітарних прав особи між в'язнями всіх ідеологічних спрямувань, засуджених за свої політичні переконання. Комітет також був покликаний засудити антисемітизм деяких політв'язнів.

Звільнення.

Нарешті після 5-місячного голодування в 1979, під тиском світової громадськості, влада змушена була обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ.

Уночі з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді представники радянських властей обміняли п'ятьох політв'язнів — О. Гінзбурґа, Г. Вінса, В. Мороза, М. Димшиця та Е. Кузнецова — на радянських громадян Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Жоден з обміняних не знав про це, згоди ні в кого не питали — акція була оформлена як позбавлення громадянства з подальшим видвореннням із країни.

В одному з інтерв'ю Валентин Мороз сказав «Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський. Він народився на заході України, і безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в'язнів українець мусить бути. Півроку Союз торгувався. Бо українця — націоналіста і політика — ніяк не хотіли випускати на Захід. Коли я із Бжезінським після свого визволення зустрівся — півгодини офіційно поговорили у Вашингтоні — навіть пляшки йому не поставив. Не та обстановка, не було як її пропонувати другій людині Америки.»

1 червня 1979 у Мороза закінчувалася тюремно-табірна частина покарання, йому належалося ще 5 років заслання.

За кордоном Мороза зустрічали як героя, але його ексцентрична поведінка відштовхнула від нього західну громадськість. Спочатку він оселився в Америці, згодом — в Канаді. Викладав у Гарвардському університеті (1979—1980), видавав журнал «Анабазис» (1980—1991), вів щотижневу радіопрограму в Торонто (1986—1991). Також намагався створити юнацьку організацію Лицарі Святослава.

З плином часу, принаймні судячи з інтерв'ю Мороза 1991 року, він став м'якшим і терпимішим.

Приїздив на батьківщину з лекціями «Україна XX століття».

Повернення в Україну.

Валентин Мороз повернувся в Україну, щойно почалися припинення ув'язнень дисидентів і відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР — у квітні 1990 року. Провів цикл лекцій, у яких унаочнив зовні непомітні вузли фальсифікації української історії російськими істориками. Своєрідно, з притаманним йому прямолінійним сарказмом, він коментував своє повернення в інтерв'ю «Галицьким Контрактам»: «переїхав до Канади, перечекав там дощ та й повернувся. Діаспора й досі вважає, що я дурний. Бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся».

З 1997 року постійно жив у Львові, викладав у Львівському державному університеті фізичної культури.

Вважається ідеологічним авторитетом для членів Соціал-Національної Асамблеї, у виданнях якої видавав свої книги з питань націоналізму. 

Помер 16 квітня 2019 у Львові, похований на Личаківському цвинтарі , поле № 5.

Джерело.

Білокінь І. Мороз Валентин Якович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 71. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.

Дзюба І. Українські усобиці як феномен світової історії// Ольжич О. Дух руїни/ Вступне слово О.Зінкевича; Післямова І.Дзюби.-К.: Смолоскип,2007. — 52 с.

Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987)/ Харківська правозахисна група; Худож.- оформлювач Захаров Б. — Харків: Фоліо, 2003. — 144 с.

Інтерв'ю А.Лазарєвої «Ми звикли жити без претензій» // Молодь України № 21 (16820), вівторок, 7 квітня 1992 року. — С. 2 та Вікіпедія.

1 травня 1917 р. (18 квітня) створено 1-й український полк імені Богдана Хмельницького.

Прапор полку Б. Хмельницького.

Файл: Старшини 1-го Українського козацького полку ім. Б.Хмельницького на позиціях біля м. Скалат, вересень 1917 р.

Це був початок українізації військових частин російській армії.

Вимога про організацію 1-го українського добровольчого полку імені Богдана Хмельницького постала ще 29 березня 1917-го на установчих зборах українців-вояків київської залоги, коли було створено Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка.

За ініціативою клубу черниці Флорівського жіночого монастиря вишили для майбутнього полку прапор, а 1 квітня його освятили у Володимирському соборі.

Тим часом на Київському військово-розподільчому пункті зібралися майже три тисячі патріотично налаштованих мобілізованих солдатів із Чернігівщини, Полтавщини та інших регіонів України, які виявили тверде бажання зорганізуватися в Перший український полк і не погоджувалися ні на які компроміси.

Ситуація загострилася 27 квітня, коли «три тисячі», незважаючи на загрозу суворої кари за невиконання наказів, відмовилися вирушати на фронт.

Попри негативну реакцію Петрограда і військового керівництва (а також виконкомів київських Рад робітничих, військових і студентських депутатів), солдатів-українців після довгого зволікання врешті-решт підтримала Центральна Рада. 28 квітня вона прийняла резолюцію, в якій зазначала, що «не бачить іншого виходу, як сформувати з них український полк і задовольнити їх бажання вийти негайно на фронт у якості української військової одиниці».

1 травня Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка влаштував на Сирці військове свято «Перші квітки» за участю частин київського гарнізону і солдат із розподільчого пункту. Сирецьке поле прикрасили українськими національними прапорами, портретами Тараса Шевченка й гетьмана Павла Полуботка. За повідомленням газети «Нова Рада», свято супроводжувалось гаслами: «Хай живе автономія України!», «Хай живе славне українське військо!», «1-му Українському ім. Гетьмана Богдана Хмельницького полку – слава!». Три військові оркестри виконували національний гімн «Ще не вмерла Україна».

На пропозицію Миколи Міхновського вояки самостійно організувались у 1-й український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького на чолі зі штабс-капітаном Д. Путником-Гребенюком, розподілившись на курені (батальйони), сотні (роти) й чоти (відділення). Першим до Богданівського полку записався визначний український артист Микола Садовський. Всього ж до полку увійшло понад 3500 осіб.

Після мітингу, о 17-й годині, колони Богданівського полку через все місто пройшли на Печерськ, до Маріїнського палацу, який став на той час місцем розташування Рад солдатських та військових депутатів. Останні не на жарт стривожилися, а виступи їхніх очільників (із закликами не зраджувати російської революції й їхати до своїх частин на фронті) супроводжували вигуками обурення або слухали з настороженим мовчанням. Дещо згладив ситуацію Головний начальник Київського військового округу М. Ходорович. Він наказав розмістити богданівців у казармах, видавати їм провізію та запропонував обрати делегацію для переговорів із Радою солдатських депутатів.

Богданівський полк влаштував під стінами палацу імпровізований парад, і лише потім солдати розійшлися по казармах.

Втім, наради й перемовини тієї ночі ні до чого не призвели. Як зазначає Михайло Ковальчук: «Заплановане на 2 травня спільне засідання Богданівського полку з київськими революційними організаціями так і не відбулося. Ймовірно, українська сторона просто втратила інтерес до безплідних дискусій з російською демократією, що не виявляла жодного бажання підтримати її вимоги… У штабі Південно-західного фронту перші звістки про самовільне створення в Києві українського полку зрозуміли як відкритий виступ українців проти Тимчасового уряду. Генерал А. Брусілов навіть віддав наказ ліквідувати «повстання». Коли ж фронтове командування одержало детальнішу інформацію про події, цей наказ було скасовано».

2 травня до головнокомандувача Південно-західного фронту генерала Олексія Брусилова прибула делегація Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка та Богданівського полку. Але тільки 4 травня військовий міністр Олександр Гучков після наради з Верховним головнокомандувачем Михайлом Алексєєвим дав дозвіл на формування окремого українського полку з запасних частин Київського військового округу. Щоправда, до полку дозволялося зарахувати лише 500 осіб, решта мали негайно вирушити до фронтових з’єднань. Тим не менше, для українського руху це була значна перемога.

Підготував Сергій Горобець.

Цей день в історії УПА - 1 травня.

Журнал «Чорний ліс» (1947-1950). Обкладинка, дереворит. Автор невідомий

1943 рік

Біля села Олика на Волині повстанці захопили у німців два автомобілі зі зброєю.

1944 рік

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Лучка на Тернопільщині. Повстанець, що перебував у середині, застрелився.

1945 рік

У райцентрі Камінь-Каширський на Волині повстанці обстріляли адміністративні будівлі і вивісили український національний прапор.

Під час облави загонів НКВД у селі Великі Гаї на Тернопільщині загинули двоє підпільників.

Біля села Велика Лінина на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного НКВД.

1946 рік

У засідці на шляху біля села Тязів на Станіславщині підпільники знищили старшого лейтенанта і трьох військових МВД.

Сотня «Гуцули» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Кути на Станіславщині. Особовий склад розігнано, здобуто кулемет і 20 гвинтівок.

У селі Берегомет на Чернівеччині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранили.

1947 рік

Під час сутичок із загонами МВД біля сіл Брониця і Лопушна на Дрогобичині підпільники знищили 6 військових МВД.

У селі Ушня на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД, а в селі Білоберезка на Станіславщині – начальника винищувального батальйону і його заступника.

У сутичці з загоном МВД у селі Драгасимів на Станіславщині загинув станичний ОУН «Тур».

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Життєвий шлях підпільного священика УГКЦ Петра Дубчака із с. Коржова.

1880 р. Церква Михаїла с. Коржова.

Дзвіниця 1880 р.

5 квітня 1946 року – “трійка” НКВС засуджує до заслання в Сибір надрайонного референта ОУН, майбутнього підпільного священика УГКЦ, уродженця с.Коржова Монастириського району Петра Дубчака. Звільнено 1955 року, як інваліда, без права повернення додому. У листопаді 1962 року Петро Дутчак повертається в Україну. У 1974 році таємно висвячений на греко-католицького священика. У другій половині сімдесятих – початку вісімдесятих років минулого століття священику довелося відправляти святі Літургії, здійснювати обряди хрещення, відспівувати покійників таємно. Помер Петро Дутчак 22 червня 1995 року.

Сайт Терен.

Дутчак Петро Спиридонович (нар. 9 грудня 1926, село Коржова, Монастириська гмина, Бучатський пов., Тернопільське воєводство, Республіка Польща – пом. 22 червня 1995, село Лисець, Тисменицького район, Івано-Франківська обл.) – священик УГКЦ.

Дутчак Петро Спиридонович народився 9 грудня 1926 року в селі Коржова Монастириської гмини Бучатського повіту Тернопільського воєводства (нині село Монастириського району Тернопільської області) в українській родині. (в одному з інтерв’ю Петро Спиридонович вказав, що народився у селищі Лисець Тисменицького району на Івано-Франківщині). Навчався у початковій школі, у 1939 році – в гімназії у Бережанах, а згодом в семінарії в Бучачі.

Подальша доля Петра Спиридоновича багато в чому складалася з огляду на перипетії складної історії українських земель першої половини XX століття, оскільки сучасна Тернопільщина з 1917 року в результаті громадянської війни та польської інтервенції входила до складу Польщі. Лише у 1939 році Тернопільська область під час так званого Визвольного походу Червоної Армії до Західної України та Білорусії була приєднана до складу Українською РСР.

Після походу Червоної Армії у Західну Україну тут встановилась радянська влада зі всіма її як позитивними, так і негативними проявами. Останні викликали супротив із боку українського населення. Вже навесні 1941 року Петро Дутчак п’ятнадцятирічним юнаком вступив до молодіжної сітки Організації Українських Націоналістів (ОУН). Йому ставиться завдання виховувати в дусі патріотизму таку ж молодь, як і він сам, готувати її до вступу в ОУН-УПА. З молоді готували зв’язкових між станицями, оскільки молодь рідко підозрювали у передачі “штафет” (письмових естафет). Організацією керував районний провід, Петро Спиридонович став референтом у своєму селі.

Разом із тим, Петра Дутчака не покидала думка про навчання у духовній семінарії. У 1943 році при монастирі отців Василіан у місті Бучач на Тернопільщині він готується до вступу. Та наміри не здійснилися – того ж року, під час облави, влаштованої німецькою окупаційною владою, його вивезли на примусову роботу до Німеччини.

По закінченні війни у травні 1945 року ще з декількома хлопцями-земляками Петро Дутчак пішки добрався до рідного краю. За завданням ОУН він влаштувався на роботу у райвиконком селища Монастирська, підтримував зв’язки з українським підпіллям. На Водохреща, 19 січня 1946 року, Петро приїхав у рідне село до матері, але потрапив під облаву, яку проводили війська НКВС. Його заарештували та відвезли до в’язниці у райцентрі. Знайшлися люди, які засвідчили його зв’язки з організацією націоналістів. Через тиждень Петра Спиридоновича відправили до Чортківської тюрми, де 5 квітня 1946 року т. зв. “трійка” НКВС засудила його як надрайонного референта ОУН.

Подальша доля Петра Дутчака склалася, як і доля сотень тисяч людей Західної України: вивезення до Сибіру, табір, заслання. Два місяці везли в’язнів до пересильного табору у бухті Находка Охотського моря, ще через деякий час – морем до Магадану. З номером К-418 на казенному одязі Петро Спиридонович потрапив на Індигірку на копальню Ойчан, район Усть-Нера, де видобували золото відкритим способом.

На роботу засуджених водили в наручниках, а потім знімали і давали ломи, щоб у вічній мерзлоті копати ями для вибухівки, пізніше підривали ґрунт, збирали породу і промивали золото. Через деякий час Петро Дутчак захворів і його помістили у табірну лікарню. З-за голоду, який розпочався у таборі після тривалих морозів (не мали можливості доставити продукти харчування), 20-річний юнак важив лише 28 кг.

За той рік із 25 тисяч в’язнів у таборі залишилося лише 300 чоловік. Після цього засуджених вивезли на копальню ім. Горького, де Петро Дутчак працював помічником маркшейдера. Норма виробітку — 150 тачок на день. Конвоїри і наглядачі били за будь-що, не давали їсти. Але попри всі митарства, засудженим вдавалося святкувати і Різдво, і Великдень, й інші свята.

Вже у п’ятдесятих роках Петру Дутчаку вдалося дізнатися, що його мати вивезли на Урал, а семирічний брат Михайло помер у камері попереднього утримання, де перебував разом із матір’ю (мати його працювала на Уралі з 1947 по 1960 рік).

15 березня 1955 року Петра Дутчака звільнили як інваліда (тривалий час він хворів двостороннім запаленням легень), без права повернення додому. Він поїхав до матері у м. Копейськ Челябінської області. Як спецпоселенця, його взяли на облік, і щотижня необхідно було з’являтися до правоохоронних органів. Це тривало до жовтня 1962 року, поки він не отримав паспорт.

У листопаді 1962 року Петро Дутчак повернувся в Україну, після тривалих митарств влаштувався на роботу на Бурштинську державну районну електричну станцію (ДРЕС), пізніше працював у технічному бюро міста Монастириська. 

Одружився, разом із дружиною Ганною виховали дочку Стефу та сина Михайла.

Та мрії стати священиком ніколи не покидали Петра Спиридоновича. Вдалося розшукати греко-католицьких священиків, вдосконалювати свої богословські знання. І все це робилося підпільно, бо УГКЦ у ті часи в СРСР знаходилась під забороною. У 1974 році Петро Спиридонович був таємно висвячений владиками П. Василиком та Й. Федориком на греко-католицького священика. У другій половині сімдесятих – початку вісімдесятих років минулого століття священику довелося відправляти святі Літургії, здійснювати обряди хрещення, відспівувати покійників таємно. Якщо це робилося вдома, то о. Петро залучав у підмогу прислужувати когось із своїх дітей. Коли доводилося виїжджати в інші села чи містечка, то мусив дотримуватись конспірації.

З 1989 року, коли в СРСР легалізували УГКЦ, о. Петро служив священиком у місті Рогатині у церкві святої Богородиці, пізніше — Перегінську. Коли виникла потреба в організації парафії в центральній частині, півдні та сході України, за рекомендацією єпископа Дмитерка о. Петро у 1994 році приїхав до Бердичева. Тут наприкінці 1993 року зорганізувалась парафія св. Йосафата Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Перші Служби Божі він проводив на квартирі одного з парафіян, а 27 листопада 1994 року вперше відправа відбулась у римо-католицькому костелі св. Варвари. Це стало можливим завдяки тому, що о. Петро Дутчак та о. Бернард Міцкевич — настоятель костелу св. Варвари — швидко порозумілися і прихожани отримали змогу проводити святу Літургію у католицькому храмі. Виявилося також, що раніше обидва священика служили Богові у місті Стрий на Львівщині.

У травні 1995 року о. Петро захворів, хоча святу Літургію по неділях і святах відправляв. У нього знову відкрилося запалення легенів. У кінці травня він виїхав із Бердичева до родини.

Помер Петро Спиридонович Дутчак 22 червня 1995 року. Похований у селищі Лисець Тисменицького району на Івано-Франківщині.

Джерела і література:

Широких Л. Побільшало конфесій у Бердичеві. // “Земля Бердичівська”, 18 січня 1995 р.

Костюк П.І. Петро Дутчак – перший священик Української греко-католицької церкви св. Йосафата в Бердичеві. // Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 32 / Голов. ред. М.Ю. Костриця. – У 2-х тт. — Житомир: Косенко, 2005. Т. 1, с. 267-269.

Літопис нескореної України. – Львів: Просвіта. 1993. – Кн. 1. – С. 492.

1 травня 1855р. народився Микола Феофанович Кащенко - Український біолог, один із перших українських академіків (1918).Засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві; разом із В. Караваєвим створив у Києві зоологічний музей і був його першим директором.

Ім'я Миколи Кащенка залишилося, закарбувалося. Завдяки досягненням ученого. Історія його життя складає частинку історії його Батьківщини. Визначний біолог, ембріолог, селекціонер, академік УАН, доктор медицини та зоології. Засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві (з 1919 — Акліматизаційний сад АН України). З 1912 року — професор Київського політехнічного інституту. Разом в видатним ученим В. О. Караваєвим він створив Зоологічний музей і був першим його директором.

Народився Микола Феофанович на Катеринославщині. Генеалогія роду Кащенків сягає часів Запорізької Січі, пори її розквіту. Один з пращурів майбутнього вченого брав участь у морському поході проти турків під проводом отамана Мороза.

Батько Миколи Феофан Гаврилович був небагатим поміщиком. Їхня родина була багатодітною — п’ятеро синів і чотири доньки. Меншеньким Адріану та старшому за нього на три роки Миколі судилося зробити значний вклад у культуру українського народу. Микола стане знаменитим ученим, а його брат обере письменницький шлях.

Вищу медичну освіту Микола Кащенко здобув у Московському університеті. Далі переводиться на медичний факультет імператорського Харківського університету, який закінчив у 1880 році і був «удостоен степени лекаря и звания уездного врача». Талановитий юнак ще зі студентської лави займається науковими дослідженнями. У рік закінчення вузу виходить його перша друкована праця. 30 квітня 1884 року Микола Феофанович захищає докторську дисертацію й отримує звання доктора медицини.

З 1881 року Кащенко працює асистентом ембріологічного кабінету Харківського університету, а також помічником директора у земській повивальній школі: читає курси анатомії, гістології, ембріології, веде акушерську практику. Тоді ж він видає наукову працю — результат своїх досліджень.

По поверненні Миколи Феофановича із закордонного відрядження до Німеччини та Італії, де провів два роки, його призначають екстраординарним професором імператорського Томського університету. Кащенко поринає у вивчення флори і фауни Сибіру. Тут він засновує акліматизаційний сад, виїздить в експедиції до Алтаю, друкує десятки наукових праць. Рада Московського університету в 1901 році надає йому ступінь доктора зоології. Також учений викладає зоологію в акушерсько-фельдшерській школі (1910 — 1911), у 1913 році бере участь у XIII з’їзді російських природознавців та лікарів.

Та клімат Сибіру згубно впливав на здоров’я Миколи Кащенка. Тож він з родиною переїздить до Києва. Київський період позначився викладанням у Київському політехнічному інституті, виступами з публічними лекціями у Київському товаристві сприяння початковій освіті. Займаючись акліматизацією рослин у чотирьох Київських розсадниках, які мали площу 12 га, Кащенко, як правило, вирощував і лікарські рослини. Він стає знаним фахівцем у цій сфері, вивчає вплив деяких народних засобів на організм людини. Учений навіть відкрив у Києві тримісячні курси з вивчення лікарських рослин.

14 листопада 1918 року — значна дата в календарі здобутків Миколи Феофановича. Він «закликаний в склад перших членів Української академії наук». Та це не стає для вченого тією вершиною, діставшись якої, складаєш руки. Невтомний дослідник знаходить у Києві на Лук’янівці заболочену ділянку і закладає новий акліматизаційний сад. До оселі академіка тягнуться хворі та немічні, яким Кащенко, блискучий знавець лікарських трав, дарує полегшення. Його мрією було, щоб медицина майбутнього не просто лікувала запущені хвороби, а запобігала їм, попереджала, нищила на самому початку.

Починання Миколи Кащенка знайшли відгук у його наступників. Ім’я визначного вченого продовжує жити в пам’яті співвітчизників, досягненнях і працях, а також у назві київської вулиці.

Джерело: arhiv.orthodoxy.org.ua

30 квітня 1980р. помер Кульчицький Олександр Юліанович - Український філософ, психолог, соціолог, організатор вищої школи й науки, педагог, публіцист, громадський та культурно-освітній діяч української діаспори.

Народився 8 лютого 1895 року в м. Скалат на Тернопільщині в сім'ї Юліана фон Кульчицького, який працював радником вищого провінційного суду Австро-Угорщини у м. Станіславі (нині — Івано-Франківськ).

Здобув класичну освіту: закінчив гімназію у Станіславі, вивчав германістику і французьку мову на філософському факультеті Львівського університету, а після Першої світової війни студіював філософію, психологію та романістику у Сорбоннському університеті (Париж).

Делегат Української Національної Ради ЗУНР, представляв студентство.

1924 р. повернув до Львівського університету для продовження вивчення філософії і германістики, успішно захистив докторську дисертацію «Релігія у вченні Ренана» (1930). Потім були стажування в Краківському університеті (1930—1932) і вимушена еміграція зі Львова у 1940 р.

В еміграції спочатку працював у Мюнхенському інституті психології та психотерапії, а з 1945 р. його наукова, педагогічна, культурно-освітня діяльність пов'язана з Українським Вільним Університетом. Спочатку працював на посаді професора психології, згодом філософії. В 1962—1963 рр. обраний ректором УВУ, потім проректором (1964), пізніше протягом тривалого часу обіймав посади декана і продекана філософічного факультету. Дійсний член НТШ, протягом тривалого часу — заступник голови НТШ в Європі, голова Західноєвропейського центру НТШ в м. Сарсель біля Парижа, який став найбільшим осередком української європейської науки. Засновник Українського Психологічного Інституту.

Олександр Кульчицький — автор концепції формування української психіки. Перу вченого належать майже 400 статей і монографій у галузі філософії, психології, антропології, характерології, етнографії, педагогіки, германістики та літературознавства, видрукуваних українською, англійською, німецькою, французькою мовами, які ще потребують ретельного наукового дослідження.

Помер Олександр Кульчицький 30 квітня 1980 року в Сарселі (Франція).

Джерело.https://teren.in.ua/2020/04/30/30-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/ та Вікіпедія.

Цей день в історії УПА 30 квітня.

Група бійців та командирів УПА. Зліва направо: “май” – стрілець, “Федір” – окружний провідник, “Лицір” (Олекса Гасин) – заступник шефа штабу УПА, “Бистра” (Ірина Савицька) – референт УЧХ краю. Осінь, 1945 рік. Фото: www.istpravda.com.ua

1944 рік

Біля містечка Вишнівець на Тернопільщині повстанці захопили двох працівників районного фінвідділу.

1946 рік

Відділ УПА наскочив на засідку загону МВД у селі Ясенів на Львівщині. Під час прориву повстанці знищили сержанта і важко поранили начальника райвідділу МГБ.

Загони УПА-Захід роззброїли сім дільниць винищувальних батальйонів у селах Куликівського району на Львівщині.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Гонятичі та Журавниця на Львівщині загинули троє підпільників.

У селі Стара Жадова на Чернівеччині підпільники знищили агента МГБ.

У селі Залужани на Дрогобиччині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищений один боєць, двох захоплено в полон. Здобуто кулемет і 11 гвинтівок.

1947 рік

У бою з загоном МВД біля села Гниловоди на Тернопільщині повстанці знищили 5 військових, ще двох поранено.

Під час зіткнення з опер групою МВД у селі Уличне на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У засідці на шляху біля райцентру Яремче на Станіславщині підпільники знищили начальника відділу МГБ, начальника районного гарнізону МВД, лейтенанта і 5 військових МВД.

У сутичці з загоном МВД у селі Бистриця на Дрогобиччині повстанці знищили міліціонера, але двоє з них були захоплені у полон (у тому числі районний провідник ОУН Михайло Ткач – «Лис»).

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Стара Мощаниця на Рівненщині. Вчинивши збройний опір, застрелились двоє підпільників.

У сутичках із загонами МВД у селах Кам’янка, Плав’є та Янів на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

Під час облави МВД на хуторі Маринка на Дрогобиччині загинули сестри Павліна і Євстахія Східницькі.

Троє повстанців загинули у зіткненнях із загонами МВД у селах Кип’ячка та Міжгір’я на Тернопільщині.

1949 рік

Двоє повстанців, оточених загоном МВД у хаті в селі Сеничів на Станіславщині, знищили військового і ще двох поранили. Не маючи шансів на прорив, обоє підірвалися гранатами.

У селі Горішнє Залуччя на Станіславщині підпільники знищили дільничного МВД.

Під час зіткнення із загоном МВД у селі Гостинцеве на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Ріпнів на Львівщині підпільники знищили старшого винищувального батальйону.

1951 рік

У селі Вікторів на Станіславщині повстанці пострілом через вікно поранили дільничного МВД.

1952 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Рівне на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

Замок у с. Токи. Збудований Янушем Збаразьким у 1590 -1600 рр. +11 Фото.

Твердиню в селі Токи збудував Януш Збаразький (Janusz Zbaraski) (1553-1608 р.), воєвода брацлавський, староста кременецький.

Замок височить на скельному півострові, оточений з трьох сторін водоймою. До замку веде дорога, що полого піднімається догори. Твердиня була потужна і неприступна. В 1631 році фортеця перейшла у власність

Вишневецьких (Wisniowiecki). В 1744 році, коли рід Вишнівецьких згас, замок-фортеця дісталася поміщикам Чарнецьким , а далі

Матковським . Споруда мала форму не правильного трикутника.

У вершинах трикутника знаходилися три оборонні вежі, між якими височіли високі мури товщиною у два метри.

Ворота в фортецю знаходилися з південної сторони мурів. Над воротами височіла надбрамна оборонна вежа. Вхід був обладнаний відкидним мостом, що опускався над глибоким оборонним ровом. Навкруги замку вибрали стільки землі і каменю, що води ставу підступили до самих скель. Кожна башта мала три яруси. На верхньому ярусі були облаштовані каземати, в нижніх двох ярусах знаходилися два оборонні яруси з стрільницями. Східна і західна башти мали напівкруглу форму, південна була трикутну.

Східну вежу розібрали в Першу світову війну , московити вирішила вимостити каменем з фортечних мурів дорогу між Волочиськом і Підволочиськом. Західна вежа зникла вже в

1950-х роках, розібрана напевне місцевими жителями для господарських потреб. На місці стін та фундаментів зосталися лише частин. Збереглася лише південна вежа. Вежа двоярусна, на перших двох ярусах розміщені стрільниці, вище добудована казематна надбудова. Башти були з’єднані між собою підземними ходами. Замок збудований на перетині Чорного та Кучманського татарських шляхів і довго вважався неприступним.

В 1648 році козацьке військо під проводом

Богдана Хмельницького , в час Визвольної війни, здобуло замок. В 1672 році фортецю захопили і зруйнували турки. В XIX столітті замок занепав, тоді і почали розбирати мури та вежі місцеві жителі на господарські потреби. Місце де стоїть замок дуже мальовниче, високе плато над ставом виглядає велично і романтично.

Хронологія подій

- 1590 -1600 рр. - зведений замок Яном Збаразьким,

- 1631-1744 рр. - замок переходить у власність Вишневецьких,

- 1648 р. - замок здобули війська Б.Хмельницького, під час Визвольної війни,

- 1675 р. - захоплення та руйнування замку турками,

- 1732 р. - замок і містечко переходить до Австро-Угорщини,

- кінець XVIII ст. замок втрачає оборонне значення і занепадає.

Джерело і більше...тутка:

https://castlesua.jimdofree.com/тернопільська-область/токи-замок/

29 квітня 1881р. в м. Чортків народилася Рубчакова Катерина Андріївна - визначна Українська галицька акторка і співачка.

З ім’ям Катерини Рубчакової пов’язані кращі здобутки української театральної культури кінця XIX – початку XX ст.

Народилася майбутня драматична артистка і співачка 29 квітня 1881 р. в м. Чортків у сім’ї Коссаків, яка дала Українському театрові ряд діячів.

У шістнадцять років Катерина Рубчакова вступила до мандрівного театру товариства “Руська Бесіда”, єдиного тоді професійного Українського театру на західноукраїнських землях. 

Після короткого періоду “проби сил” в епізодичних ролях молода актриса поступово ввійшла в основний репертуар. Перші три роки виступала під своїм дівочим прізвищем Коссаківна, а з 1899 р., коли стала дружиною актора Івана Рубчака, була відома як Рубчакова.

Катерина Рубчакова не мала спеціальної мистецької освіти. Як і багатьох інших митців, на сцену її привели потяг до мистецтва і віра у свій талант. Катерина Коссаківна ще підлітком співала в аматорському хорі, яким керував її батько.

Старший брат Михайло Коссак працював диригентом оркестру і хормейстером товариства “Руська Бесіда”. Він і став першим учителем співу молодої хористки, а згодом і оперної солістки. Далі були навчання в музично-драматичній студії при театрі, якою керував Й. Стадник, уроки співу у відомого педагога С. Козловської. Можливо, справжня фахова підготовка з вокалу, яку могли дати консерваторія, відкрила б К. Рубчаковій шлях на сцену оперних театрів світу, але доля розсудила інакше: вона залишилась артисткою мандрівного Українського театру.

Театр, в якому К. Рубчакова працювала двадцять років, мав яскраво виражений музично-драматичний характер. У ньому уживалися поряд з драмою оперета й опера. К. Рубчакова привертала увагу передусім як оперна співачка. Вже через два роки роботи в театрі, після вдалих виступів в опереткових виставах, вона у травні 1898 р. вперше виконала партію Оксани в “Запорожці за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, зачарувавши слухачів красою і силою голосу. Ця партія стала постійною в її репертуарі протягом п’ятнадцяти років. А потім – інші партії: Оксана в “Різдвяній ночі” М. Лисенка, Катерина, Галька в однойменних операх М. Аркаса і С. Монюшка, Марійка в “Проданій нареченій” Б. Сметани, Маргарита у “Фаусті” Ш. Гуно, Євдокія в “Дочці кардинала” Ж. Ф. Галеві, Мікаєла в “Кармен” М. Бізе, три жіночі партії – Олімпія, Антонія і Стеллі – в “Казках Гофмана” Ж. Оффенбаха, Сантуца в “Сільській честі” П. Масканьї, Баттерфляй в ”Чіо-Чіо-Сан” Д. Пуччіні.

Успіх К. Рубчакової як оперної співачки загальновизнаний, однак справжнім її мистецьким покликанням була драма. Сценічними шедеврами К. Рубчакової критика визнала Галю в “Назарі Стодолі” Т. Шевченка, Марусю в “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” М. Старицького, Софію в “Безталанній” І. Карпенка-Карого, Анну в “Украденому щасті” І. Франка. Драматичний репертуар артистки – це головні ролі, переважно героїко-романтичні, в усіх виставах п’єс українських драматургів на сцені театру “Руська Бесіда”.

Із не меншим успіхом, ніж у національному репертуарі, грала К. Рубчакова й у виставах перекладених п’єс. Артистка створила високохудожні образи російських жінок – це Марина і Маша (“Влада темряви” та “Живий труп” Л. Толстого), Олена Андріївна і Ранєвська (“Дядя Ваня” та “Вишневий сад” А. Чехова), а також героїні п’єс Ф. Шіллера, Г. Ібсена, Г. Гауптмана.

К. Рубчакова зачарувала сучасників силою таланту, красою душі. Поет і театральний критик С. Чарнецький залишив нам проникливі слова про велику актрису: “Здається мені, що довго на нашій сцені ніхто не засміється так щиро, як вона, і ніхто так, як вона, не заридає… Довгі роки вона була найкращим явищем у нашому театрі, вона була його колоною, окрасою і душею. Вроджена сценічна інтелігентність, феноменальна інтуїція, дар відчувати та вживатися в особи і ситуації були основами її таланту. А при всьому вона вміла і любила працювати для мистецтва. Це була виняткова жінка на нашій сцені, яка розуміла: в театрі, крім таланту, треба ще й праці, тяжкої праці. Не раз і не два вона вмлівала на пробах із перевтоми і наснаги. Бо з часу, коли Рубчакова вибилася в першорядні ролі, вона не спочила ні днини. Так часто плакала на сцені правдивими сльозами, так часто здавалося, що кидала юрбі під ноги живий шматок свого скривавленого серця…”

Померла Катерина Рубчакова 22 листопада 1919 р. в с. Зіньківцях неподалік від Кам’янця-Подільського. Її ім’я сяє зорею першої величини серед тих, хто прославив український театр. З нагоди 110-ї річниці від дня народження артистки в її рідному місті Чорткові у 1991 р. було відкрито пам’ятник-погруддя, а районний Будинок культури перейменовано у Народний дім імені Катерини Рубчакової.

Джерело.https://tobm.org.ua/rubchakova-kateryna/

29 квітня 1648р. почалася Українсько - польська битва під Жовтими Водами.12-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними Козацько-татарськими 9-тисячними силами. Козаки підійшли під самі польські шанці, підкопалися, попідвозили гармати, порох та почали приступ. Але поляки мали сильнішу артилерію й відбили напад запорожців. Тоді почалася тривала позиційна боротьба, що завершилася перемогою Козаків 16 травня.

Покинувши під зиму Чигирин, Б. Хмельницький потайки вирушив на Січ. З ним були ще: його син Тиміш, реєстровий сотник Бурлай та охорона — усіх коло двох десятків кінних. 25 січня запорожці на чолі з Богданом Хмельницьким вдало нападають на урядову залогу біля острова Хортиця, більша частина реєстровців перейшла на бік запорожців. Полковник Гурський з драгунами втік до Крилова, втративши понад 30 чоловік убитими.

Незабаром Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорозького. З Січі новий гетьман звернувся з універсалами до українського народу, закликаючи його повстати проти чужоземних гнобителів. Заручившись підтримкою Туреччини, в лютому-березні 1648 р. у Бахчисараї українські посли уклали угоду з Кримським ханом Іслам-Ґіреєм ІІІ про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої. 22 квітня Хмельницький вирушив з Січі проти поляків, з-поміж старшин відомі тоді тільки два: Максим Кривоніс і Криса. Потоцькі посилали шпигунів «під'їздів» однак, всі вони не повертались. Про це подбав Тугай-Бей, від них Хмельницький дізнався про переділ війська польського, на 2 частини. Одна частина 12000 тисяч людей під проводом 26-річного Стефана повинні були розбити 9-тисячне козацьке військо. До них повинні були приєднатися 6000 реєстрових козаків.

Коли начальники коронного війська, що стояло на Київщині, між Корсунем і Черкасами, гетьмани Микола Потоцький і Мартин Калиновський дізналися про повстанські задуми Богдана Хмельницького, то вирішили зараз же, як тільки розпочнеться весна, йти на Запорожжя і там задушити бунт у самому зародку, не допускаючи, щоб він перекинувся на всю Україну.

У квітні 1648 р. М. Потоцький послав на приборкання повстанців частину реєстрових козаків на байдаках Дніпром під проводом полковників Станіслава Кричевського, Вадовського й Гурського та військових осавулів Іляша Караїмовича й Івана Барабаша, а також відділ німецької піхоти (насправді навербованої з українців, але в обмундируванні та із зброєю німецького зразка). Вони мали з'єднатися біля Кодака з відділом, який рушив 21 квітня «полем» під проводом гетьманового сина Стефана Потоцького. В цьому відділі була решта реєстровців — близько 2500 чоловік під проводом комісара Я. Шемберга й близько 1500 жовнірів із кварцяного (королівського) війська. Це був авангард, слідом за яким рушило через кілька днів з-під Корсуня й головне військо, в якому було близько 11-12 тисяч людей.

Хід битви

Ще напередодні козацькі розвідники затримали двох жовнірів, полонені розповіли, що С. Потоцький з військом вже перейшов Жовті Води. Хмельницький швидко вирушили йому назустріч.

29 квітня Поляки насамперед стали тут табором, окопавшись. С. Потоцький сподівався утримати свої позиції до приходу головних сил. Козаки підійшли під самі польські шанці, підкопалися, попідвозили гармати, порох, та почали приступ. Але поляки мали сильнішу артилерію й відбили напад запорожців. Тоді розпочалася позиційна боротьба. Повстанці замкнули звідусіль польський табір, почали його обстрілювати та періодично йшли на нього приступом: «день і ніч боротьба з ними була, і по кілька разів на день».

30 квітня 1648 року штурм польського табору розпочався наступом української піхоти при підтримці татарської кінноти. Питома вага татарської кінноти у штурмі польського табору була мінімальною, але перебування навколо табору її полків, готових до бою, стримувало проведення контратак польської кавалерії проти наступаючої козацької піхоти. Але поки що козацький штурм не мав успіху. У поляків на вежах було 10 гармат. Хмельницький мав на той час всього 3 гармати-фальконети малого калібру. Бойові дії 30 квітня— 1 травня 1648 року показали, що такою силою польський табір не здобути.

8 — 9 травня татарська кіннота залишила Жовті Води і пішла в район зосередження на Інгульці (нині північна околиця міста П'ятихатки), де хан збирав усі сили для допомоги Богдану Хмельницькому.

Польський табір залишався в облозі козаків. Богдан Хмельницький знав, що Дніпром проти нього йдуть не самі поляки, а реєстрові козаки, послані ними, тобто такі самі православно-руські люди, як і всі українці, лише зобов'язані службою польському королеві. І запорозький вождь зважився вплинути на їхні почуття, аби відірвати їх від поляків. Залишивши табір, Богдан Хмельницький поспішив до правого берега Дніпра, до урочища Кам'яний Затон, куди ввечері 3 травня підійшли й пристали до берега реєстрові козаки. За допомогою таємних агентів Богдан Хмельницький зумів пробудити у реєстрових козаків таку ненависть до поляків, що вони повстали, ледь прийшовши до Кам'яного Затону, перебили своїх начальників Барабаша, Вадовського, Ілляша та інших (полковнику Кричевському, як особистому другу Хмельницького, зберегли життя і свободу), вибрали наказним гетьманом Филона Джалалія і 4 травня об'єдналися з козаками, що стояли в таборі. До Жовтих Вод їх доставили на прохання Богдана Хмельницького, кіньми Тугай-бея.

14 травня під час переговорів Хмельницький і Потоцький-молодший домовилися, що поляки передають козакам всю артилерію з порохом та клейноди, і їм дають можливість відступити. Насправді в табір приїхав сотник Кривоніс. Домовившись про те, що він залишається в заручниках, а Стефан віддає всі гармати. Стефан розумів, що без підтримки батька, йому важко буде впоратись. Після цього, поляки почали пригощати козаків горілкою, в табір йшли козаки, і їх поїли, однак надвечір, вже не було ні козаків, ні заручників. Вночі 15 травня польське військо вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки в умовах козацького оточення не «табором» з возовою рухомою обороною, а в інший похідно-бойовий порядок — так званого «старого польського шикування». Це шикування мало вигляд великого, порожнього всередині кінного чотирикутника, готового з кожного боку до негайної кавалерійської атаки. С. Потоцький просунувся на 8-12 км уздовж урочища Княжі Байраки.

Стефан навіть не здогадувався про те, що в його тилу проходить татарське військо. На шляху відходу, Кривоніс перекопав дорогу, і приготувався у засідці. Коли на світанку Стефан почав рух, позаду почувся дикий крик. І хмара стріл. По опису очевидця, стріли нищили і нівечили людей і коней. Почавши бігти вперед, Стефан потрапив на загін Кривоноса. Почалась битва, у якій «вода змішалась з кров'ю». Стефан загинув. Врятувався тільки один жовнір, який переодягнувшись в селянина, подав знак Миколі Потоцькому, про загибель сина.

Висновки

Битва мала велике політичне і воєнне значення. Перша перемога породила надії українського народу до виходу з-під польського ярма. Надбанням військового мистецтва Богдана Хмельницького є застосування загону, сформованого з татарської кінноти, що прикривала головні сили козацької армії, i розгрому ворога частинами.

Джерело.https://ukrainopedia.wikia.org/wiki/

Цей день в історії УПА - 29 квітня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Праворуч Федір Гірняк "Полин" родом з с.Бишки. Бережанський р-н. Тернопільська область. Ліворуч невідомий.

1944 рік

Курінь «Різуна» УПА відбив повторний наступ радянських партизанів на село Грабівка на Станіславщині, які спалили 17 хат і розстріляли 23 місцевих мешканця за допомогу повстанцям. Знищені 15 партизанів. Загинув командир чоти «Мороз».

Підрозділ УПА-Південь у бою з загонами НКВД у селі Залізниця на Тернопільщині знищив 240 військових.

1945 рік

Сотні тактичного відтинку «Чорний ліс» УПА-Захід здійснили напад на райцентр Солотвин Станіславської області.

Під час зіткнення з загоном НКВД у селі Яблунівка на Львівщині загинули 4 повстанці.

1946 рік

У селі Верхостав на Волині підпільники знищили міліціонера, який очолював винищувальний батальйон.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Сихів на Дрогобиччині. Двоє повстанців зуміли знищити командира пошукової групи, зав’язали перестрілку, однак не змогли прорватися і застрелилися.

Двоє повстанців загинули у сутичці з загоном МВД у селі Добросин на Львівщині.

1948 рік

На Тернопільщині повстанці у селі Романівка знищили радянського активіста, а в засідці в селі Кудинівка – двох військових МВД, ще одного поранили.

Повстанець, якого загін МВД оточив у селі Княже на Львівщині, не маючи шансів на порятунок, застрелився.

У райцентрі Підбуж на Дрогобиччині підпільники знищили міліціонера, а в селі Лецівка на Станіславщині важко поранили районного уповноваженого МВД.

1949 рік

Біля села Спасів на Львівщині повстанці знищили голову сільської ради.

1950 рік

У селі Кривоброди на Станіславщині знищили дільничного МВД.

1952 рік

Під час сутички з загоном МВД у селі Майдан-Олександрівський на Кам’янець-Подільщині були захоплені в полон окружний провідник ОУН Петро Колісник – «Черник» і охоронець (засуджені до розстрілу).

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

29 квітня 1943 р. німці спалили с. Молотків розстріляно, замордовано, живцем згоріло у вогні 617 жителів, серед яких 92 дітей.

Меморіальний комплекс у селі Молотків.

Довідка

Моло́тків — село Лановецького району. Розташоване на річці Жердь, на сході району.

29 квітня у Молоткові щороку перегортають трагічну сторінку своєї історії. Саме того дня 1943 року село було оточене з усіх боків німцями і спалене (вціліли церква, школа, 6 хат), розстріляно, замордовано, живцем згоріло у вогні 617 жителів, серед яких 92 дітей.

За понад чотирьохсотлітню історію села Молоткова його спалювали двічі. В 1629 році — турецько-татарські орди, в 1943-му — німцями. Першого разу вціліли 29 хат, другого — церква, школа і п’ять будинків із 358-ми.

29 квітня 1918 р Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки.

29 квітня 1918р. Павла Скоропадського проголошено гетьманом України.

У період Української революції 1917-1921 рр. конституційний процес розпочався відразу після проголошення Першого універсалу. Була створена конституційна комісія на чолі з Михайлом Грушевським. Планувалося, що Конституцію буде ухвалено на Всеукраїнських установчих зборах, однак Жовтневий переворот 1917-го і військова агресія більшовицької Росії проти України сплутали всі карти.

«Статут про державний устрій, права і вільності УНР» (саме таку офіційну назву мав документ) був прийнятий на засіданні Малої ради 29 квітня, в останній день існування Центральної Ради. Першу редакцію прийняли одноголосно. Мінімальні редакційні правки мали місце при постатейному читанні.

Конституція УНР містила 83 статті, об’єднаних у 8 розділів. УНР проголошувалася суверенною державою, «самостійною і ні від кого незалежною». Конституція гарантувала рівність громадян (у тому числі прогресивну для того часу норму про рівність перед законом чоловіків та жінок) і містила широкий спектр гарантій прав особистості. Скасовувалася смертна кара, заборонялися тілесні покарання. Законодавча влада належала Всенародним зборам, виконавча – Раді народних міністрів, судову владу очолював Генеральний суд УНР. Закладалися і основи децентралізації: «не порушуючи єдиної своєї власти, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації».

Разом з тим певна декларативність, відсутність положень про державні символи, основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади свідчать про тимчасовий характер конституції – її створено на перехідний період становлення української державності.

Як писала «Киевская мысль»: «Засідання носило нервовий, гарячковий характер. Навколо Ради розташований був караул січових стрільців, що оточив весь квартал». А невдовзі «у зал засідань донеслася рушнична і кулеметна стрілянина». О 9-й вечора депутати розійшлися, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Тож Центральна Рада не мала змоги втілити в життя прийняту Конституцію.

29 квітня 1918 р Молебень на Софійському майдані після проголошення Павла Скоропадського гетьманом України.

istoryk.in.ua

29 квітня 1918 р. Чорноморський флот підняв Українські Прапори.

Піднесення українського прапору на Чорноморськім фльоті, 29 квітня 1918 р. Художник Леонід Перфецький.

29 квітня 1918 р. до 6-ої години вечора в Севастополі на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спущені червоні прапори та підняті українські. Штабний корабель «Георгій Побідоносець» стояв під сигналом «Обійняв командування українським Чорноморським флотом. Адмірал Саблін».

Відповідно до IV Універсалу Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р. Українська Народна Республіка (УНР) ставала «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу ». Тимчасовим законом про флот УНР, прийнятим 14 (27) січня 1918 р., російський Чорноморський флот (як військовий, так і транспортний) оголошувався флотом УНР. Однак на початку 1918 р. практична реалізація цього закону і взагалі діяльність українського політичного руху в містах чорноморського узбережжя була неможливою через захоплення місцевої влади більшовиками.

Хоча організований український рух в цей час фактично перебував у підпіллі, а всі кораблі Чорноморського флоту в ході конфлікту були захоплені чи опинилися під контролем більшовиків, моряки-українці, за виразом тодішнього Морського міністра УНР Д.Антоновича,трималися осібно і поводилися досить незалежно. На кораблях же ще наприкінці лютого знову почали лунати заклики про визнання влади УНР.

Після підписання Берестейської угоди між УНР і Центральними державами на початку 1918 р. розпочалося визволення України її військами у союзі з військами Німеччини та Австро-Угорщини. Поразки червоних військ в Україні у березні-квітні значно послабили більшовицьку владу на Кримському півострові. 22 квітня до Криму з боями прорвалася група полковника Армії УНР П.Болбочана. Члени Української Чорноморської Громади отримали змогу діяти сміливіше. В Севастополі з’явилася українська агітація, а деінде в місті та на кораблях знову були підняті українські прапори.

Як відзначав генерал О.Удовиченко, команди кораблів Чорноморського флоту, що складалися переважно з матросів української національності, змогли нарешті відверто виявити своє національне обличчя. Незважаючи на перешкоди і протести матросів-росіян, на всіх кораблях почалися мітинги, на яких виносили постанови про те, що Чорноморський флот є флотом України.

Ще в середині квітня 1918 р. до Севастополя прибула делегація УНР на чолі з Д.Сотником. Після довгих переговорів контр-адмірал М.Саблін, який обняв посаду командувача, офіційно оголосив Чорноморський флот флотом УНР та наказав урочисто підняти українські прапори. Це рішення було прийняте з урахуванням підсумків делегатських зборів на лінкорі «Воля» та настроїв української більшості команд. Проти виступили лише делегати мінної бригади, де зосереджувалося найбільше число прихильників більшовиків, які на знак протесту залишили зібрання.

Відтак 29 квітня 1918 р. до 6-ої години вечора в Севастополі на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спущені червоні прапори та підняті українські. Штабний корабель «Георгій Побідоносець» стояв під сигналом «Обійняв командування українським Чорноморським флотом. Адмірал Саблін».

Після цього до Києва та німецького штабу було надіслано відповідні повідомлення. Зокрема, в телеграмі до Києва зазначалося: « Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що перебувають у Севастополі, підняли українські прапори. Командування обійняв контр-адмірал Саблін ». Незабаром німецьке командування від імені Центральної Ради надіслало відповідь на радіограму М.Сабліна, в якій прохали його, як командувача флотом, видати наказ про підняття українських прапорів в Керчі до 8-ої години 30 квітня.

Таким чином, 29 квітня 1918 р. переважна більшість кораблів Чорноморського флоту підняла український прапор.

У той же час мінливість і нерішучість характеру М.Сабліна, який співчував прихильникам «єдиної та неподільної» Росії, призвела до того, що більшовики зберегли свій вплив над мінною бригадою. Необачним кроком командувача став дозвіл на евакуацію кораблів, які контролювали більшовики. Евакуація була прямим порушенням умов Берестейського мирного договору, тож коли командувач німецьких військ у Криму генерал Р.Кош дізнався про це, він наказав своїм військам захопити Севастополь.

30 квітня на кораблях, що залишилися в Севастополі, більшовики розгорнули боротьбу за відхід до Новоросійська. Збаламучені більшовиками команди дредноутів «Свободная Россия» та «Воля», тепер вже самі вимагали від командувача вивести весь флот. Контр-адмірал М.Саблін піддався на ці умовляння і в ніч з 30 квітня на 1 травня сам вивів ці кораблі під «нейтральним» Андріївським прапором. Тоді ж він наказав всьому флоту переміститися до Новоросійська.

Однак до Новоросійська на кораблях вирушила рівно половина наявного особового складу – 3500 чоловік.

В Севастополі під українським прапором залишилися: 7 лінійних кораблів, 3 крейсери, 12 есмінців, 15 підводних човнів, 5 плавучих баз, 3 румунських допоміжних крейсери, велика кількість транспортних та допоміжних кораблів. Тверда відмова українських моряків підкорятися наказам М.Сабліна стала головним результатом українізації та півторарічної діяльності Української Чорноморської Громади.

День 29 квітня остаточно зафіксував перемогу українського руху на Чорноморському флоті.

У цій ситуації командування флотом перебрав на себе капітан 1-го рангу М.Остроградський. Він повідомив український уряд та німецьке командування, що кораблі, які не бажали українізуватися, вийшли в море, а всі інші підняли українські прапори та залишилися в Севастополі.

Та саме відхід більшовизованої частини флоту дозволив німцям на цілком законних підставах захопити кораблі, що залишилися в Севастополі. 3 травня 1918 р. генерал Р.Кош оголосив флот тимчасово полоненим. Німці виставили на кораблях озброєну варту та підняли свої воєнні прапори. Виняток становили тільки три пароплави: «Царь» («Посадник»), «Чатир-Даг» та «Алексей».

Не дивлячись на це, дата 29 квітня стала днем зародження Українського військового флоту.

Протягом другої половини 1918 р. урядом гетьмана П.Скоропадського були здійснені спроби вирішити проблему з приналежністю кораблів. Протягом літа 1918 р. цілий ряд військових кораблів було повернуто Українській Державі, а в листопаді 1918 р. в її руках опинився весь флот.

У квітні 1919 р. Морським Міністерством УНР було встановлено прийняти день 29 квітня днем Свята Українського Державного Флоту і разом з тим днем Свята Українського Чорного Моря та встановити бронзову медаль для всіх учасників того історичного моменту. 29 квітня 1919 р. в українських частинах морської піхоти, які тоді розміщувалися в Коломиї, відбулося перше святкування дня 29 квітня як дня Українського Державного Флоту.

У період між двома світовими війнами день 29 квітня як Свято Українського Моря активно популяризувався в Західній Україні та середовищі еміграції колишнім офіцером Морського міністерства УНР капітан-лейтенантом С.Шрамченком. У період 1928-1939 рр. це свято відзначалося в Західній Україні та майже по всіх осередках української еміграції Європи та Азії.

Наприклад, 21 травня 1936 р. у Львові, в «Театрі Ріжнородностей» відбулась урочиста свято-академія на честь Дня Українського Моря. Це було перше свято такого роду, влаштоване у Львові. 29 травня 1937 р. осередок «Ars Militans» при Українській Академічній Громаді в Празі улаштував Свято Українського моря, складене з двох циклів інсценізацій історичних подій українського моря.

29 квітня 1938 р. в Кракові студентське товариство «Сян» влаштувало Свято Українського Моря в місцевій «Просвіті». В рамках святкування було виголошено реферат про значення Чорного моря для України. З того часу в українській пресі з’явилася добра традиція розміщувати до дня 29 квітня на своїх сторінках військово-морські та історичні матеріали про морську справу.

Свято Українського Моря українці відзначали навіть під час Другої світової війни. Так, 29 квітня 1940 р. його провели в Сяноці силами місцевої «Просвіти».

Незважаючи на складні умови нових переселень після 1945 р., українська еміграція не забувала цього свята. Зокрема, 3 травня 1953 р. у Філадельфії (США) відбулась академія на честь Свята Українського Моря, влаштована Організацією Демократичної Української Молоді. Виключна важливість свята була означена присутністю представників Українського Конгресового Комітету, Злученого Українського Американського Допомогового Комітету, Об’єднання бувших вояків-українців Америки та ін. Головну доповідь виголосив капітан-лейтенант С.Шрамченко. 29 квітня 1959 р. в Аргентині організація «Легіон ім. Симона Петлюри» відзначила Свято Українського Моря і Фльоти. Таким чином, свято 29 квітня відзначалося на всіх континентах, де існувала українська діаспора.

Крім статей в пресі, на відзначення Свята Українського Моря почали також з’являтися марки, листівки, інші витвори мистецтва. Так, 29 квітня 1951 р. Підпільна Пошта України випустила перший пам’ятний блок з чотирьох марок під назвою «Вітай, Чорне море!», присвячений 33-й річниці з дня підняття українських прапорів кораблями Чорноморського флоту. Проект розробив в Німеччині Л.Рихтицький. Кількатисячні тиражі марок були повторені протягом 1950-х рр. У 1958 р. вийшла пісня для чоловічого хору в супроводі фортепіано «Пісня про Чорне Море» (слова П.Колісник, музика Н.Фоменко). Ноти видала Спілка Визволення України.

Мабуть, найбільш пишним відзначенням стала 60-та річниця підйому українських прапорів на Чорноморському флоті. 29 квітня 1978 р. у Нью-Йорку на борту історичного вітрильника «Peking» відбулася урочиста посвята двох пластових українських морських прапорів. На час посвячення корабель було символічно перейменовано на «Святий Юрій Побідоносець» і передано до складу Чорноморського флоту УНР.

З огляду на історичне значення дня 29 квітня для української військово-морської історії, усталену традицію святкування цього дня українським громадянством, виглядає доцільним визначити його Днем військового флоту України.

Ігор Гриценко (м. Запоріжжя),

автор книги «Український Державний Флот в 1917–1919 рр.: історія його становлення, військово-політичної боротьби та занепаду».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

29 квітня 1944р. відділ УПА, під командуванням Дмитра Карпенка «Яструб», «Лютий», знищив біля 240 московитів поблизу с. Залізниця Кременецького району.

Дмитро Карпенко - Першим серед старшин УПА нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги I класу — найвищої нагороди УПА (посмертно).

Життєвий шлях:

На початку Другої світової війни — старший лейтенант Червоної Армії. Після втечі з німецько-гітлерівського полону в 1943 році приєднався до ОУН. 

У серпні 1943 р. закінчив вишкіл в Школі військових кадрів ОУН «Тигри» та став стрільцем у курені «Гайдамаки». З початком 1944 року командир сотні «Сіроманці» у складі «ВО-3 Лисоня».

Визначні бої:

29 квітня 1944 р. відділ під командуванням «Яструба» знищив близько 240 військовослужбовців НКВС поблизу с. Залізниця Кременецького району.

19 серпня 1944 р. сотня «Сіроманці» разом з куренем під командуванням «Ема» брала участь у бою з військами НКВС поблизу села Пирятин Жовківського району.

Найбільший уславлений бій командир "Яструб" провів 30 вересня 1944 р. під с. Уневом (Львівська область) проти переважаючих сил московитів: «Сіроманці» відбили 22 ворожі атаки і вирвалися з ворожого оточення.

Смерть:

Вночі 17 грудня 1944 «Сіроманці» атакували райцентр Нові Стрілища. Спалено будинки НКГБ, НКВД, парткому, тюрми та ін. Звільнено 40 в'язнів, убито 45 ворогів. У повстанців 5 убитих. У цьому бою Дмитро Карпенко загинув геройською смертю.

Похований на цвинтарі присілка Кам'янка Рогатинського району Івано-Франківської області.

Джерело.

В боях зі спецвідділами МВД-МГБ (1944—1945).

Марш Сіроманців.

Наддніпрянський яструб // Український тиждень. — 2010. — № 51 (112, 18 грудня).

Лесів С., Коретчук Я. П. Хмара, сотник УПА. В огні повстання. УПА на відтинку Чорного Лісу 1943—1945. Додатки. — Калуш : Карпатський акцент, 2014. — с. 20. — ISBN 978-966-2728-10-1. Та Вікіпедія.

28 квітня 1947 р.польський комуністичний режим розпочав акцію «Вісла» проти Українців Лемківщини, Підляшшя, Посяння та Холмщини (Закерзоння).

28 квітня 1947 р. о 4.00 годині ранку шість дивізій Війська Польського оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення за лінією Керзона. В цей самий час частини чехословацької армії (загалом 13 602 вояків) та війська СРСР (одна танкова дивізія, внутрішні війська та прикордонники, спеціальні контр-партизанські загони) щільно заблокували південний та східний кордони Польщі на відтинку від Бреста над Бугом до Нового Санча.

Оточивши місцевість, польські війська зганяли мешканців до центру села, де сповіщали про виселення. На збір найнеобхідніших речей та худоби давали 2-3 години, після чого під конвоєм колону переселенців пішки вели до збірного пункту. За спогадами свідків, у першій фазі акції «Вісла», виселення мало характер брутальної пацифікації, яка супроводжувалася спаленням будівель, жорстоким знущанням над родинами членів підпілля, масовими арештами.

В листівці, поширюваній серед українського населення, польська влада погрожувала суворими наслідками тим, хто не послухається наказу про виселення та залишиться на місці: «З метою остаточної ліквідації вогнища бандитизму на південно-східних територіях уряд Речі Посполитої постановив, згідно із законом про прикордонну смугу, переселити українське населення з теренів, охоплених бандитизмом (…) Українське населення має зрозуміти, що переселення є наслідком дій УПА. Це важке, але необхідне рішення, котре забезпечить переселеному населенню спокійне життя в нових оселях, приготовлених урядом на інших теренах Речі Посполитої. Ті, хто не підпорядковується наказу і залишаються в околицях, охоплених переселенською акцією, будуть трактовані як бандити УПА».

На збірних пунктах депортованих утримували за колючим дротом разом з худобою протягом кількох днів або й тижнів. Ось як це виглядало очима очевидців трагедії: «Пізно ввечері дійшли ми до Лішави. Сиділи там на луках два тижні під військовою сторожею (...) Нарешті вивезено всіх до Залужа, куди звозили вже людей з цілої околиці. Зробилося там страшне людське муравлище, кожен старався якось здобути харчі, не втратити корови, уникнути арешту, утриматися цілою родиною. Усі були нервові і непевні, не мали де скритися, були під голим небом, огороджені колючим дротом. На хворих і старих не звертали вже уваги. Не можна запалити вогню, щоб зварити їсти, не вільно вийти за огорожу, нема де справити потреби, ні одного лікаря чи санітара».

Із збірних пунктів українських переселенців відправляли на залізничні станції, звідки у перевантажених вагонах транспортували на захід та північ Польщі. «27 червня 1947 забрали нас до Грибова, там ми ночували на вокзалі, а потім ми їхали у вагонах, – пригадував Володимир Кохан із с. Фльоринка. – Як хтось попав до відкритого – то казка, як до закритого – то задихався, але як прийшла злива… З однієї сторони їхали кози, корови, вівці, з другої - люди. Ми, хлопці, над коровами нари мали і там ми розмістилися, але молоді ми були, то нам не було різниці. Старші люди плакали, бідували. …».

Депортація проходила в три етапи: перший – із 28 квітня до 15 червня 1947 р. виселяли українців із повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав; другий – із 15 червня 1947 р. до 30 червня 1947 р. виселяли українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів. Протягом третього етапу, який тривав із початку липня 1947 р. до кінця жовтня 1947 р., було виселено населення з решти повітів Закерзоння.

Джерело. http://www.territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=680

Цей день в історії УПА - 28 квітня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Повстанський Великдень на Холмщині. 21 квітня, 1946р.

Перший ліворуч, із вилогами польської старшини на комірі, Михайло Березинський.

1943 рік

У селі Мочулки на Львівщині загін повстанців знищив 12 німців, а після бою відійшов без втрат.

1944 рік

У селі Мала Іловиця на Тернопільщині повстанці знищили 8 червоноармійців.

Чота УПА в селі Новий Вербів на Тернопільщині знищили 5 німців, ще трьох захоплено в полон.

1945 рік

Біля сіл Тишиця і Воля Радвенська на Львівщині загони НКВД провели масштабну облаву на сотні «Галайда-1» і «Кочовики» УПА-Захід, що днем раніше атакували райцентр Радехів. Бій тривав протягом всього дня, повстанці витримали сім хвиль атак і мінометний обстріл, а з настанням темряви змогли прорватися у східному напрямку. Знищені понад 200, поранені 100 військових. Втрати УПА: 5 загиблих і 10 поранених.

У селі Раківці на Львівщині повстанця знищили радянський літак і трьох військових, що його охороняли.

1946 рік

Сотня «Рисі» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Космач на Станіславщині. Знищені слідчий райвідділу НКВД і 5 бійців, захоплено в полон командира батальйону, здобуто 3 кулемета, 3 автомата, гвинтівку, патрони. Загинув один воїн УПА, ще одного поранено.

У селі Цитуля на Львівщині підпільники знищили оперуповноваженого райвідділу МВД.

Повстанці атакували дільниці винищувальних батальйонів у селах Зіболки і Кадлубиська (нині Лучківці) на Львівщині, знищено трьох бійців.

1947 рік

У селі Виженка на Чернівеччині підпільники знищили документи сільської ради і пошкодили телефонний зв’язок.

1948 рік

У селі Іванівка на Тернопільщині повстанці знищили голову колгоспу.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Бандрів, Долішнє і Межиріччя на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Іван Федорів – «Верба» та ще четверо повстанців.

У селі Капустинці на Київщині підпільники важко поранили голову колгоспу і бригадира.

1949 рік

У селі Шкло на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.

У сутичці з загоном МВД у селі Станківці на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД, одного поранили. В бою загинули двоє повстанців.

У селі Сілець на Львівщині підпільники спалили лісопильний завод.

1953 рік

Під час зіткнення з пошуковою групою МГБ біля села Грабовець на Станіславщині загинув колишній керівник розвідки УПА-Захід і окружний референт ОУН Костянтин Петров – «Сокіл».

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті