5 квітня 1946 року – “трійка” НКВС засуджує до заслання в Сибір надрайонного референта ОУН, майбутнього підпільного священика УГКЦ, уродженця с.Коржова Монастириського району Петра Дубчака. Звільнено 1955 року, як інваліда, без права повернення додому. У листопаді 1962 року Петро Дутчак повертається в Україну. У 1974 році таємно висвячений на греко-католицького священика. У другій половині сімдесятих – початку вісімдесятих років минулого століття священику довелося відправляти святі Літургії, здійснювати обряди хрещення, відспівувати покійників таємно. Помер Петро Дутчак 22 червня 1995 року.
Сайт Терен.
Дутчак Петро Спиридонович (нар. 9 грудня 1926, село Коржова, Монастириська гмина, Бучатський пов., Тернопільське воєводство, Республіка Польща – пом. 22 червня 1995, село Лисець, Тисменицького район, Івано-Франківська обл.) – священик УГКЦ.
Дутчак Петро Спиридонович народився 9 грудня 1926 року в селі Коржова Монастириської гмини Бучатського повіту Тернопільського воєводства (нині село Монастириського району Тернопільської області) в українській родині. (в одному з інтерв’ю Петро Спиридонович вказав, що народився у селищі Лисець Тисменицького району на Івано-Франківщині). Навчався у початковій школі, у 1939 році – в гімназії у Бережанах, а згодом в семінарії в Бучачі.
Подальша доля Петра Спиридоновича багато в чому складалася з огляду на перипетії складної історії українських земель першої половини XX століття, оскільки сучасна Тернопільщина з 1917 року в результаті громадянської війни та польської інтервенції входила до складу Польщі. Лише у 1939 році Тернопільська область під час так званого Визвольного походу Червоної Армії до Західної України та Білорусії була приєднана до складу Українською РСР.
Після походу Червоної Армії у Західну Україну тут встановилась радянська влада зі всіма її як позитивними, так і негативними проявами. Останні викликали супротив із боку українського населення. Вже навесні 1941 року Петро Дутчак п’ятнадцятирічним юнаком вступив до молодіжної сітки Організації Українських Націоналістів (ОУН). Йому ставиться завдання виховувати в дусі патріотизму таку ж молодь, як і він сам, готувати її до вступу в ОУН-УПА. З молоді готували зв’язкових між станицями, оскільки молодь рідко підозрювали у передачі “штафет” (письмових естафет). Організацією керував районний провід, Петро Спиридонович став референтом у своєму селі.
Разом із тим, Петра Дутчака не покидала думка про навчання у духовній семінарії. У 1943 році при монастирі отців Василіан у місті Бучач на Тернопільщині він готується до вступу. Та наміри не здійснилися – того ж року, під час облави, влаштованої німецькою окупаційною владою, його вивезли на примусову роботу до Німеччини.
По закінченні війни у травні 1945 року ще з декількома хлопцями-земляками Петро Дутчак пішки добрався до рідного краю. За завданням ОУН він влаштувався на роботу у райвиконком селища Монастирська, підтримував зв’язки з українським підпіллям. На Водохреща, 19 січня 1946 року, Петро приїхав у рідне село до матері, але потрапив під облаву, яку проводили війська НКВС. Його заарештували та відвезли до в’язниці у райцентрі. Знайшлися люди, які засвідчили його зв’язки з організацією націоналістів. Через тиждень Петра Спиридоновича відправили до Чортківської тюрми, де 5 квітня 1946 року т. зв. “трійка” НКВС засудила його як надрайонного референта ОУН.
Подальша доля Петра Дутчака склалася, як і доля сотень тисяч людей Західної України: вивезення до Сибіру, табір, заслання. Два місяці везли в’язнів до пересильного табору у бухті Находка Охотського моря, ще через деякий час – морем до Магадану. З номером К-418 на казенному одязі Петро Спиридонович потрапив на Індигірку на копальню Ойчан, район Усть-Нера, де видобували золото відкритим способом.
На роботу засуджених водили в наручниках, а потім знімали і давали ломи, щоб у вічній мерзлоті копати ями для вибухівки, пізніше підривали ґрунт, збирали породу і промивали золото. Через деякий час Петро Дутчак захворів і його помістили у табірну лікарню. З-за голоду, який розпочався у таборі після тривалих морозів (не мали можливості доставити продукти харчування), 20-річний юнак важив лише 28 кг.
За той рік із 25 тисяч в’язнів у таборі залишилося лише 300 чоловік. Після цього засуджених вивезли на копальню ім. Горького, де Петро Дутчак працював помічником маркшейдера. Норма виробітку — 150 тачок на день. Конвоїри і наглядачі били за будь-що, не давали їсти. Але попри всі митарства, засудженим вдавалося святкувати і Різдво, і Великдень, й інші свята.
Вже у п’ятдесятих роках Петру Дутчаку вдалося дізнатися, що його мати вивезли на Урал, а семирічний брат Михайло помер у камері попереднього утримання, де перебував разом із матір’ю (мати його працювала на Уралі з 1947 по 1960 рік).
15 березня 1955 року Петра Дутчака звільнили як інваліда (тривалий час він хворів двостороннім запаленням легень), без права повернення додому. Він поїхав до матері у м. Копейськ Челябінської області. Як спецпоселенця, його взяли на облік, і щотижня необхідно було з’являтися до правоохоронних органів. Це тривало до жовтня 1962 року, поки він не отримав паспорт.
У листопаді 1962 року Петро Дутчак повернувся в Україну, після тривалих митарств влаштувався на роботу на Бурштинську державну районну електричну станцію (ДРЕС), пізніше працював у технічному бюро міста Монастириська.
Одружився, разом із дружиною Ганною виховали дочку Стефу та сина Михайла.
Та мрії стати священиком ніколи не покидали Петра Спиридоновича. Вдалося розшукати греко-католицьких священиків, вдосконалювати свої богословські знання. І все це робилося підпільно, бо УГКЦ у ті часи в СРСР знаходилась під забороною. У 1974 році Петро Спиридонович був таємно висвячений владиками П. Василиком та Й. Федориком на греко-католицького священика. У другій половині сімдесятих – початку вісімдесятих років минулого століття священику довелося відправляти святі Літургії, здійснювати обряди хрещення, відспівувати покійників таємно. Якщо це робилося вдома, то о. Петро залучав у підмогу прислужувати когось із своїх дітей. Коли доводилося виїжджати в інші села чи містечка, то мусив дотримуватись конспірації.
З 1989 року, коли в СРСР легалізували УГКЦ, о. Петро служив священиком у місті Рогатині у церкві святої Богородиці, пізніше — Перегінську. Коли виникла потреба в організації парафії в центральній частині, півдні та сході України, за рекомендацією єпископа Дмитерка о. Петро у 1994 році приїхав до Бердичева. Тут наприкінці 1993 року зорганізувалась парафія св. Йосафата Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Перші Служби Божі він проводив на квартирі одного з парафіян, а 27 листопада 1994 року вперше відправа відбулась у римо-католицькому костелі св. Варвари. Це стало можливим завдяки тому, що о. Петро Дутчак та о. Бернард Міцкевич — настоятель костелу св. Варвари — швидко порозумілися і прихожани отримали змогу проводити святу Літургію у католицькому храмі. Виявилося також, що раніше обидва священика служили Богові у місті Стрий на Львівщині.
У травні 1995 року о. Петро захворів, хоча святу Літургію по неділях і святах відправляв. У нього знову відкрилося запалення легенів. У кінці травня він виїхав із Бердичева до родини.
Помер Петро Спиридонович Дутчак 22 червня 1995 року. Похований у селищі Лисець Тисменицького району на Івано-Франківщині.
Джерела і література:
Широких Л. Побільшало конфесій у Бердичеві. // “Земля Бердичівська”, 18 січня 1995 р.
Костюк П.І. Петро Дутчак – перший священик Української греко-католицької церкви св. Йосафата в Бердичеві. // Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 32 / Голов. ред. М.Ю. Костриця. – У 2-х тт. — Житомир: Косенко, 2005. Т. 1, с. 267-269.
Літопис нескореної України. – Львів: Просвіта. 1993. – Кн. 1. – С. 492.
Немає коментарів:
Дописати коментар