Батько Святослава, Йосип Григорович, був доцентом кафедри «Теоретична механіка» Одеського політехнічного інституту, тож після закінчення Одеської середньої школи ‘хлопець вступає до індустріального інституту. Утім, ще в шкільні роки в нього проявляється любов до філології і літературний талант (деякі вірші й оповідання Святослава Караванського навіть публікували в піонерській пресі), тож на початку 1939-го він стає ще й студентом інституту іноземних мов заочної форми навчання.
Література бере гору, але для того, щоб перевестися на філфак, потрібно відслужити в армії. А далі починається війна. У липні 1941-го частина, в якій служив Святослав, потрапляє в Західній Білорусії в оточення. «Після ряду пригод, хвороби, полону, звільнення з полону для праці в селі Мосівці, короткочасного вчителювання в селі Росоша під Проскуровим після праці в ролі перекладача з німецької та на німецьку для цензури Гебіцкомісара у проскурівській газеті «Український голос»… у березні 1942 року повертаюся до Одеси», - напише Караванський у своїй автобіографії.
В Одесі він знайомиться з учасниками похідних груп ОУН, яких до Одеси відрядив Провід, і вступає до їхніх лав. Під псевдо «Бальзак» відкриває українську книгарню «Основа», де починає збиратися одеське підпілля. Гроші від продажу книжок передає на потреби українського театру й гуртка. Потрапляє під пильне око румунських спецслужб і змушений на деякий час виїхати до Румунії.
У липні 1944-го нелегально повертається у Одесу, але на третій день, при спробі встановити зв’язок із колишніми однодумцями, Святослава Караванського заарештовують. Йому обіцяють звільнення і поновлення в університеті, якщо погодиться доносити про настрої студентської молоді, але він відмовляється. Наслідок – звинувачення в «буржуазному націоналізмі» і 25 років позбавлення волі.
Радянське покарання Святослав Караванський відбував у багатьох таборах Півночі та Сходу. Будував залізницю на Печорі, рубав ліс біля Магадану, добував золото на Колимі, прокладав магістраль Тайшет — Лена, шив спецодяг у Мордовії. Після смерті Сталіна, коли табірні умови стали не такими суворими, взявся за літературну працю: пише поезії, віршовані казки, п’єси, перекладає (його навіть беруться друкувати у «Літературній газеті»), починає роботу над «Словником українських рим».
Наприкінці грудня 1960-го Караванський виходить на волю за амністією і повертається до Одеси, де невдовзі одружується із Ніною Строкатою, яка на довгий час стає його вірним другом і палким захисником.
Після таборів знайти інтелектуальну роботу було практично неможливо, тому Караванський закінчує курси механіків ремонту обчислювальних машин і працює слюсарем. Згодом йому вдається влаштуватися перекладачем, а також позаштатним кореспондентом журналу «Україна», організатором передплати «Союздруку», агітуючи читати та передплачувати українську пресу. А ще по інститутах і технікумах організовує збір українських книжок і пересилає їх на Кубань, де вже не було жодної школи з українською мовою викладання, а в бібліотеках не було українських видань.
У 1962 році Святослав Караванський вступає на заочне відділення філологічного факультету Одеського державного університету, береться за переклад роману Шарлотти Бронте «Джейн Ейр», пише фейлетони, працює над книгою «Біографія слів», дописує «Словник українських рим», де зібрано близько 60 тисяч римованих пар.
Його енергії можна було позаздрити. Він звертався до громадських і державних установ з пропозиціями щодо відзначення ювілею Миколи Лисенка, агітує за дублювання всіх фільмів українською мовою та створення при кіностудіях рад глядачів, висуває ідеї щодо поліпшення торгівлі українською книжкою. А паралельно – поширює серед друзів самвидав: передрук праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, роботи академіка Андрія Сахарова, поетичні твори.
Переломним стає 1965 рік, коли виходить «Закон про мову», згідно з яким, основною мовою викладання у вищій школі визначається російська, а в школах викладання українською можливе лише за бажанням батьків. Караванський пише статтю «Про одну політичну помилку» і надсилає лист до прокурора Глуха з проханням притягнути за це до кримінальної відповідальності міністра освіти Даденкова.
Цей лист був зачитаний в ефірі радіостанцій «Голос Америки» і Радіо Свобода». Відповідь не забарилася - 4 вересня 1965 року у квартирі Караванського проходить обшук. Нічого недозволеного знайти не вдалося, але наступного дня Святослав Йосипович розіслав в офіційні організації та в газети категоричний протест проти безпідставного обшуку, а трохи пізніше вручив консулам Польщі та Чехословаччини в Києві листи, де йшлося про «порушення ленінських норм національної політики в Україні» та про арешти серед української інтелігенції в серпні-вересні 1965-го.
Щоб зупинити правдолюбця, радянська система не придумала нічого іншого, як «визнати помилковою» амністію 1960 року і відправити Караванського «досиджувати» невідбуті майже 9 років таборів суворого режиму. Його арештовують прямо на вулиці і без суду й слідства запроторюють до «Володимирського Централу».
Караванський і там продовжує свою боротьбу за права людини. Він знаходить способи передавати інформацію на волю, і вона потрапляє на Захід. Він п’ять разів оголошує голодування, які намагаються перервати штучним годуванням. Він пише клопотання в офіційні організації та представникам громадськості, добиваючись права на побачення з дружиною Ніною Строкатою. У 1967 році пані Ніна у відчаї пише листа Генсеку Брєжнєву, де є фраза, яка згодом облетіла цілий світ: «Оскільки ви за 18 років не можете виправити мого чоловіка, то прошу його розстріляти, а не знущатися з нього».
У «Володимирському Централі» Караванський дізнається про одну із найбільших таємниць КГБ, яку ретельно приховували від світу – розстріл у березні-квітні 1940-го в лісах Катині неподалік Смоленська 15 тисяч польських офіцерів, інтернованих 1939-го під час розділу Польщі між Німеччиною та СРСР. Він записує свідчення в’язня-адвоката Бориса Меньшагіна, який був бургомістром Смоленська за часів окупації і якого німці у квітні 1943-го возили до Катинського лісу на ексгумацію трупів польських офіцерів. Цей компромат на СРСР, на компартію теж потрапляє на Захід…
15 вересня 1969 року Святослава Караванського, просто у в’язниці, повторно заарештовують за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді» і через півроку оголошують вирок: 10 років позбавлення волі з урахуванням ще не відбутого терміну. На суді виступила Ніна Строката й рішуче стала на захист чоловіка та його права говорити й писати все, що він вважає за правду, як того вимагає Декларація прав людини. 6 грудня 1971 року за активну правозахисну діяльність Ніну Строкату теж арештовують і засуджують до чотирьох років таборів. Під час етапування в Мордовію вони опинилися в сусідніх вагонах, розділених гратами…
У лютому 1979 року, в ув’язненні, Святослав Караванський пише заяву на вступ до Української Гельсінської групи. Зрозумівши, що «перевиховати» чи зламати подружжя не вдасться, Ніну і Святослава Караванських в листопаді 1979-го позбавляють радянського громадянства і висилають до США. Це рішення приймалося на рівні президента США та генсека компартії СРСР.
Караванські оселилися в містечку Детройт у штаті Меріленд, працювали на Українському радіо та в газеті «Шлях перемоги». За кордоном Караванський опублікував низку праць з мовознавства, зробивши свій внесок у науку і, за влучним висловом Лариси Масенко, замінивши собою цілі інститути. У спадок на багато поколінь він залишив «Практичний словник синонімів української мови», «Словник українських рим» та «Російсько-український словник складної лексики».
Попри пережите, доля дарувала Святославу Караванському довге життя. У 95 років він мав гострий розум і любив кататися на скутері.
Помер 17 грудня 2016 року від саркоми в лікарні Балтимора й був похований на цвинтарі св. Андрія (штат Нью-Джерсі) поряд з могилою Ніни Строкатої, яка відійшла у вічність 2 серпня 1998 року, на 72-у році життя.
Джерело інформації. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/24/1920-narodyvsya-svyatoslav-karavanskyy-movoznavec-dysydent
Немає коментарів:
Дописати коментар