СОТНЯ ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ УПА ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ГОРДІЄНКА.
У Дітківецькому лісі, неподалік гори Гонтова, 1946 року група повстанців із сотенним командиром «Гордієнком» заквартирувала. Ліс, що давав повстанцям нічний прихисток, удень ставав для них небезпечним. З допомогою зрадника оперативній групі Великоглибочецького РВ МДБ вдалося знайти район розташування повстанців. 16 березня 1946 року упівці прийняли нерівний бій із військами МДБ. Мабуть, керувало цією акцією обласне МДБ, або й прислані з Києва спеціальні командири. Для участі у цій великій облаві большевики залучили ще й військового літака. Триста червонопогонників кілька разів атакували позиції повстанців, але щоразу відкочувались з втратами. «Гордієнко» вміло керував боєм, показуючи особистий приклад мужності та героїзму. Кілька разів повстанці намагалися прорватися із оточення, але безуспішно. На пропозицію большевиків здатись, «Гордієнко» відповів, що українські повстанці борються за велику ідею – Українську Самостійну Соборну Державу, і тому їх здобути можна тільки мертвими. Востаннє закликав друзів гарячими словами: «Бити ворога до останнього віддиху!». І так сталося. У збірнику документів Миколи Лебедя під заголовком: «17 незнаних стрільців УПА» знаходимо згадку про цю історичну подію: «…Щойно вечером, після цілоденного бою, вдалося большевикам зайняти становища в українських повстанців. Зайняли їх, але вже без бою, бо Геройським Воїнам невистачило набоїв, а останніми постріляли себе. Сімнадцять безсмертних Лицарів з командиром Гордієнком на чолі віддали своє молоде життя за волю України. Хоч ворог виграв нерівний бій фізично, одначе чувся побідженим морально. Найкраще вказує на це те, що ворог ще після смерти славної памяти Друзів знущався над їхніми мертвими тілами. Большевицькі варвари розрубали тіло славної памяти командира Гордієнка на дві половини, а іншим друзям відрубали голови та повиколювали очі». Всі 18 народних месників загинули, але знищили та поранили багато ворогів. Місце поховання загиблих повстанців невідоме. В 1995 році на місці бою, що на схилі Дітківецької гори, споруджено памятник. Згадує житель села Мильно Євген Сиротюк: «Разом із ровесниками у березні 1946 року пас худобу на Гонтовецкій горі. Дув пронизливий вітер, над лісом купчились чорні хмари… Раптом нашу увагу привернув близький гуркіт моторів. З висоти гори було видно, як дорогою, що тягнеться із Збаража, сунула колона з шести вантажівок, напханих червонопогонниками, попереду них – автомобіль з офіцерами. Машини погуркотіли і зупинились неподалік лісу. Щоб добре роздивитись, ми піднялись на високу дерев'яну вежу, звідки було видно, немов на долоні, як москалі стягували сили до Дітківецького лісу… Враз у повітрі загуркотів літак і приземлився біля машин. З поміж червоно-зелених фігур чекістів виділявся офіцер з літака. Поява літака заставила нас, малих, бігцем покинути спостережний пункт. Про небезпеку ніхто не думав, хотілося зблизька побачити військову техніку, але москалі не дозволили наблизитися. Хоча добре було видно, як серед їхніх офіцерів відбулася коротка нарада, після чого літак швидко піднявся у повітря в напрямку Дітківецької гори, над якою кружляв і кулеметним вогнем прострілював ділянку лісу. У той самий час щільні ланцюги чекістів густою лавою посунули в рішучий наступ. Ліс, що кишів військовиками, стрепенувся, заклекотів, загув божевільним тріскотом і стріляниною – шаленими звуками бою. Видно, повстанці ставили твердий опір. Запеклий бій довго не вгавав. Нарешті стрілянина вгамувалася. Мабуть ми, різновікові пастухи, до кінця не розуміли тоді, що відбувається. Вбитих повстанців не побачили. Пам'ятаю, як москалі несли трупи своїх солдатів до машин. Були серед них і поранені. Лише через багато років я дізнався, що ми випадково стали свідками історичної події, коли загинула група повстанців із сотенним командиром «Гордієнком». Хлопці боронились завзято, і щоб не потрапити в руки ворога – застрелились….».
СОТНЯ ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ УПА ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ГОРДІЄНКА.
ВідповістиВидалитиУ Дітківецькому лісі, неподалік гори Гонтова, 1946 року група повстанців із сотенним командиром «Гордієнком» заквартирувала. Ліс, що давав повстанцям нічний прихисток, удень ставав для них небезпечним. З допомогою зрадника оперативній групі Великоглибочецького РВ МДБ вдалося знайти район розташування повстанців. 16 березня 1946 року упівці прийняли нерівний бій із військами МДБ. Мабуть, керувало цією акцією обласне МДБ, або й прислані з Києва спеціальні командири. Для участі у цій великій облаві большевики залучили ще й військового літака. Триста червонопогонників кілька разів атакували позиції повстанців, але щоразу відкочувались з втратами. «Гордієнко» вміло керував боєм, показуючи особистий приклад мужності та героїзму. Кілька разів повстанці намагалися прорватися із оточення, але безуспішно. На пропозицію большевиків здатись, «Гордієнко» відповів, що українські повстанці борються за велику ідею – Українську Самостійну Соборну Державу, і тому їх здобути можна тільки мертвими. Востаннє закликав друзів гарячими словами: «Бити ворога до останнього віддиху!».
І так сталося. У збірнику документів Миколи Лебедя під заголовком: «17 незнаних стрільців УПА» знаходимо згадку про цю історичну подію: «…Щойно вечером, після цілоденного бою, вдалося большевикам зайняти становища в українських повстанців. Зайняли їх, але вже без бою, бо Геройським Воїнам невистачило набоїв, а останніми постріляли себе. Сімнадцять безсмертних Лицарів з командиром Гордієнком на чолі віддали своє молоде життя за волю України.
Хоч ворог виграв нерівний бій фізично, одначе чувся побідженим морально. Найкраще вказує на це те, що ворог ще після смерти славної памяти Друзів знущався над їхніми мертвими тілами. Большевицькі варвари розрубали тіло славної памяти командира Гордієнка на дві половини, а іншим друзям відрубали голови та повиколювали очі».
Всі 18 народних месників загинули, але знищили та поранили багато ворогів. Місце поховання загиблих повстанців невідоме. В 1995 році на місці бою, що на схилі Дітківецької гори, споруджено памятник.
Згадує житель села Мильно Євген Сиротюк:
«Разом із ровесниками у березні 1946 року пас худобу на Гонтовецкій горі. Дув пронизливий вітер, над лісом купчились чорні хмари… Раптом нашу увагу привернув близький гуркіт моторів. З висоти гори було видно, як дорогою, що тягнеться із Збаража, сунула колона з шести вантажівок, напханих червонопогонниками, попереду них – автомобіль з офіцерами. Машини погуркотіли і зупинились неподалік лісу. Щоб добре роздивитись, ми піднялись на високу дерев'яну вежу, звідки було видно, немов на долоні, як москалі стягували сили до Дітківецького лісу…
Враз у повітрі загуркотів літак і приземлився біля машин. З поміж червоно-зелених фігур чекістів виділявся офіцер з літака. Поява літака заставила нас, малих, бігцем покинути спостережний пункт. Про небезпеку ніхто не думав, хотілося зблизька побачити військову техніку, але москалі не дозволили наблизитися. Хоча добре було видно, як серед їхніх офіцерів відбулася коротка нарада, після чого літак швидко піднявся у повітря в напрямку Дітківецької гори, над якою кружляв і кулеметним вогнем прострілював ділянку лісу. У той самий час щільні ланцюги чекістів густою лавою посунули в рішучий наступ.
Ліс, що кишів військовиками, стрепенувся, заклекотів, загув божевільним тріскотом і стріляниною – шаленими звуками бою. Видно, повстанці ставили твердий опір. Запеклий бій довго не вгавав. Нарешті стрілянина вгамувалася.
Мабуть ми, різновікові пастухи, до кінця не розуміли тоді, що відбувається. Вбитих повстанців не побачили. Пам'ятаю, як москалі несли трупи своїх солдатів до машин. Були серед них і поранені.
Лише через багато років я дізнався, що ми випадково стали свідками історичної події, коли загинула група повстанців із сотенним командиром «Гордієнком». Хлопці боронились завзято, і щоб не потрапити в руки ворога – застрелились….».