Зачко Осип Дмитрович, народився в 1922 р. у м. Старому Самборі Львівської області, українець, греко-католик, член ОУН з 1940 р., воїн УПА, загинув в грудні 1944 р.
Багато розкидано в наших Карпатах могил, де поховані невідомі жертви большевицького режиму, герої національно-визвольних змагань. Від того часу минули літа примусової тиші й забуття. Лише тиха скорбота і сльози в очах були постійними у наших стареньких матерів і батьків по незабутніх доньках і синах, братах чи сестрах, замучених комуністичними мракобісами.
Такою матір'ю-страдницею була Марія Олександрівна Зачко, яка жила до пізньої старості у Старому Самборі. Її діти, Люба та Осип, змалку виховувались в національному дусі. Ходили до захоронки сестер Василіянок, де вчились молитві та любові до Батьківщини. Потім – школа, по закінченні якої Люба вступає до самбірського технікуму, а Осип влаштовується працювати на базу райспоживспілки. «Золотий вересень» 1939 р. застав їх повними щирих юнацьких мріій та сподівань. Але незабаром почалися масові арешти, вивезення багатьох родин на поселення у Сибір. Все це бачила молодь, яка спочатку раділа визволенню від польських шовіністів, але скоро зрозуміла справжні наміри «визволителів», включилася в боротьбу проти нових окупантів.
Із родини Зачків першим на шлях підпільної боротьби став Осип, який був на чотири роки старшим від Люби. Любов до поневоленої України та жадоба помсти більшовицьким катам за зневажений рідний нарід привели його до лав ОУН. Під впливом старших товаришів, колишніх пластунів, Осип став розважливим і надзвичайно обережним, що і дало йому змогу уціліти у страшні роки першої більшовицької окупації.
З приходом німців юнак активно включився в роботу ОУН і після відповідного вишколу став районним референтом СБ. Щоб уникнути служби в дивізії «Галичина», він переїжджає в Турку на нелегальну роботу, де тісно співпрацює з частинами УПА «Карпати-Захід» (курінь «Осипа», сотня «Пімсти»). Останній раз бачився з мамою і родиною 2 серпня 1944 р. Тоді сказав: «Прощайте, мамо, зустрінемося на Йосафатовій Долині!».
Після прориву фронту у Карпатах 27 вересня 1944 р. Осип («Кобзар») з групою районного проводу «Скала» з провідником боївки Брошнівським Ярославом («Чорноморський») вернулися на Старосамбірщину, розмістилися в с. Воля Коблянська, звідки організували свою діяльність. Але 14 грудня 1944 р., за доносом сексота, на хату напали «стрибки». Осип разом з друзями, дівчиною Світланою та Добрянським Тофком («Морозенком»), вискочили з хати, і, відстрілюючись на ходу, побігли через поле в ліс. Та натрапили на засаду і всі загинули. Місцеві люди викопали посеред поля могилу і поховали відважних бійців. Щоб зазначити місце, на могилі посадили дерева. Але через кілька років ті дерева були викорчувані, і слід від могили загубився. Мама ще довго оплакувала сина, поки через 29 років не зустріла його на Йосафатовій Долині.
Цікаво, хто ця дівчина Світлана? Подаю скупі дані, що збереглися в пам’яті від розповіді моєї жінки, яка її знала. Коли фронт відкочувався з Галичини, група артистів Харківського театру приїхала у Старий Самбір. Серед них була артистка з красивою дочкою Світланою (прізвище не знаю) якій йшов сімнадцятий рік. Дівчина познайомилася з місцевими хлопцями і відразу включилася в роботу. А як родичі виїхали на Захід, вона залишилася для роботи в підпіллі, тримаючи зв'язок з організацією. Моїй дружині стало жаль молоденької гарненької дівчини, що залишилася серед чужих людей без мами, аби себе цілком віддати патріотичній справі. Дружина хотіла відвернути її від небезпеки, влаштувавши на роботу в їдальню. Пригорнула її як рідна мати. Але це дівчину не влаштовувало і 13 грудня 1944 р. вона побігла сповістити хлопців про зраду. А вдосвіта вона загинула разом з друзями. З ними і похована в полі.
У 1942 р., коли Любі тільки-но виповнилося 16 років, провід ОУН посилає її в Криницю на курси підготовки юнацтва. Після закінчення їх вона відразу ж була призначена жіночим організатором юнацтва у районному Проводі ОУН в окрузі «Скала», що обіймав Турківський і Боринський райони. Там організує молодь, допомагає частинам УПА, що були розташовані на цій території. Місцем простою проводу був хутір Заясенів біля села Яблонів.
Вкінці 1944 р. большевики прорвали німецький фронт в районі с Мшанець, що тримався на цій лінії від серпня 1944 р. Тоді повстало питання, що далі робити. Люба зі своїм чоловіком Кишакевичем Ігорем (також членом ОУН на псевдо «Юрій»), вирішили перейти фронт та залишитися для дальшої боротьби вже в підпіллі з новими окупантами – сталінськими. Я був з ними востаннє 27 вересня 1944р. в селі Кальне, де в той час зосередилися частини УПА, Провід УУН та Українська Головна Визвольна Рада. Там я з ними розпрощався, бо ніякі мої доводи, ні вмовляння не похитнули їхнього рішення продовжити боротьбу.
Зима 1944-45 рр. у горах була особливо сніжною. Підпільникам стало дуже сутужно у лісових нетрях. У всіх селах були чисельні застави воєнних «стрибків», обставлені були всі стежки та шляхи, кожен слід на снігу видавав. Нерідко енкаведисти по таких слідах розкривали криївки. Місцевих селян пострахом і силою змушували видавати всіх, хто був чужий в селі.
Весна 1945 р. в горах затягнулася. Наприкінці квітня в низинах вже зеленіла трава, а на кряжах ще лежав сніг.
Квітневого дня у село Зубрицю, до хати жінки, яка мешкала з дитиною зійшлися на нараду підпільники районного проводу. Було їх п'ятеро чоловіків і двоє жінок: одна місцева станична, а друга – «Зірка»
За доносом зрадника хату обступили облавники. Підпалили її. З палаючої будівлі вискочили хлопці й почали відстрілюватися, але перевага була на боці ворогів, які заздалегідь вибрали добрі позиції. Трьох сміливців загинуло на березі річки, а один – на кладці, якою хотів обійти нападників. Він упав у річку, течією тіло занесло у хащі. Його знайшли селяни через кілька тижнів Дві дівчини вискочили з хати в город, але тут же були скошені кулями. Увечері селяни похоронили вбитих у спільній могилі, тіло сільської дівчини забрали батьки і поховали на місцевому цвинтарі. Наступного дня приїхали в село енкаведисти, наказали розкопати могили і забрали тіла хлопців у Бориню, а тіло «Зірки» кинули в яму в саду.
Жінка, яка була з підпільниками в хаті, з дитиною вискочила через вікно чудом врятувалася, хоч її спідниця була прострілена автоматними кулями. Врятувався теж один з підпільників.
До того якМинули роки. Старенька мати, яка втратила сина, дочку, зятя щодня молилася, промовляла до їхніх фотографій, що висіли на стіні поруч з образами розп'ятого Ісуса Христа та Матері Божої. Одне лиш знала, що «Зірка» та «Юрій», її чоловік, загинули в Боринському районі, але в якому селі й коли – так і не довідалася до смерти.
Настали інші часи, прийшла до нас жадана незалежність. Люди кинулися шукати сліди закатованих большевицькими окупантами рідних, близьких. Розкопано багато могил у лісах, на полях. Від старожилів встановлено місця захоронень, дані про замордованих.
Ще тоді весною жінка перезахоронила «Зірку» на городі, посадила сливку, щоб позначити могилу. Тій сливці тепер 47 літ.
Завдяки старанням добрих людей, патріотів, віднайдено самітню могилу «Зірки» її перезахоронено разом з прахом товаришів по боротьбі у спільній могилі на цвинтарі в селі Яблонові Турківського району. На могилу родичів «Зірки» передано грудку землі, скропленою кров'ю борців національно-визвольних змагань.
Джерело.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №306
http://www.vox-populi.com.ua/
Вічна пам'ять героям, що полягли за волю!
ВідповістиВидалитиВічна пам'ять Героям, що полягали за волю!
ВідповістиВидалити