Спогади - розповідь. Приклад мужності – Володимир Хрущ - «Сосонка». (Автор: Горін Зіновій)

Перечитуючи поезію відомого поета – патріота Остапа Лижника із с. Загірочко, увагу автора привернув вірш, присвячений повстанцю «Сосонці», який підписаний 1949 роком. Описана героїка «Сосонки», віршованими рядками, спонукала автора дослідити життєвий та революційний шлях в лавах ОУН – УПА нашого героя, що і пропонується до уваги читача.

Хрущ Володимир-«Сосонка», народився 1920 р. у селі Сугрів Бібрецького повіту. Батьки Володимира – Антін, 1888 р.н. та Парасковія, 1895 р.н. були заможною родиною. В їхньому господарстві налічувалось більше десяти моргів поля, декілька штук худоби та коней. Для допомоги по господарству батьки наймали трьох челядників. Володимир був найстаршим з дітей, крім нього ще підростало троє братів – Федір, 1922 р.н., Богдан, 1924 р.н. та Павло, 1926 р.н.

Трагічні обставини, що спіткали сім‘ю батькового брата, який загинув у Першу світову війну, його дружина померла під час пологів, спонукали батьків Володимира взяти на виховання трьох сиріт: Михайла, Степана та крихітку Юлію. Парасковія була дбайливою матір‘ю, ніколи не ділила дітей на своїх та прийомних, діти зростали у злагоді та любові. Та, на жаль, сім‘ю чекали нові випробування, мати скоро стала вдовою – після важкої хвороби, в сорок два роки, батько помер. Всі господарські турботи та виховання дітей лягли на материнські плечі. Таких випробувань було ще багато, чергове з них – смерть їхньої десятимісячної донечки, але мати Парасковія терпляче зносила удари долі і в майбутньому, не жаліючись на важку долю, тільки щиро молилась Богу.

В 1928 році Володимир пішов до школи в рідному селі. Під час навчання проявляв хороші здібності до науки. Починаючи з молодших класів став активним учасником гуртків читальні «Просвіта» – драматичного та хорового. В чотирнадцять років вступає в товариство «Доріст». Мабуть цей період життя послужив основою формування його світогляду як патріота, зродив глибоку любов до української землі та її народу і підвів його до необхідності бути носієм національної ідеї.

Після успішного закінчення семирічної школи, Володимир продовжує навчання у Рогатині. Із його чотирьох молодших братів лише Богдан унаслідував його стремління до науки, після школи він вступив до Львівського поліграфічного інституту.

З дослідження документів польських архівів стає відомо, що у другій половині 30-х років в рідному селі Володимира діяв потужний осередок ОУН. Імовірно, з сімнадцяти років, Володимир мав пряме відношення до підпільної організації, будучи симпатиком, чи членом «Юнацтва ОУН». Так, у зв‘язку з причетністю до розповсюдження в ніч на 24 липня 1938р. листівок ОУН у Сугрові, був затриманий польською поліцією районний провідник ОУН Олександр Радкевич, син місцевого пароха.

26 листопада 1938р. окружний суд в Бережанах на виїзній сесії в Ходорові засудив Олександра Радкевича (1906 р.н., закінчив 6 кл. гімназії, молочарський технік с. Сугрів) на сім років ув‘язнення. Разом з ним засудили Йосипа Подоляка (1913 р.н., закінчив 5 класів гімназії, торговець с. Вербіж) на п‘ять років. Обоє позбавлені громадських прав на 6 років.

В жовтні 1938р. польська поліція провела операцію по ліквідації Сугрівської групи ОУН.

19 жовтня 1938р. Іван Лукавецький (заступник О. Радкевича) і Василь Проців втекли в Карпати і при спробі перейти кордон були арештовані 22 жовтня в с. Осмолода Долинського повіту. У Сугрові були також заарештовані Петро Закорчемний та Теодор Зельонка – за приналежність до ОУН та здійснення терористичних актів. І. Лукавецький та В. Проців утримувались у в‘язниці м. Бережани, а П. Закорчемний та Т. Зельонка – в Ходорові. Слідство велося проти Івана Лукавецького, Василя Проціва, Володимира Хруща, Володимира Кобрина, Льва Католи, Петра Закорчемного і Теодора Зельонки за участь в ОУН в Сугрові в 1937-1938рр. І. Лукавецький , В.Хрущ і В.Проців зізналися, чим обтяжили інших. Згодом вони від своїх зізнань відмовилися, стверджуючи, що вони «підсунуті їм поліцією».

Акт оскарження датовано 31 січня 1939р. Всі звинувачені в приналежності до ОУН. 31 березня і 2 квітня 1939р. окружний суд в Бережанах на виїзній сесії в Ходорові мав розглянути справу Івана Лукавецького, Василя Проціва, Володимира Хруща, Володимира Кобрина, Льва Католи, Петра Закорчемного і Федора Зельонки за участі адвокатів Володимира Бемка з Бережан та Корнила Трояна з Ходорова. Суд відбувся 31 березня 1939р. І.Лукавецький засуджений до 5 років ув‘язнення, В.Проців, П.Закорчемний і Т.Зельонка – до 3 років. Крім того, кожен до 5 років поразки в правах і до 3 років поліційного нагляду (крім П.Закорчемного). Володимир Хрущ, Володимир Кобрин і Лев Катола – невинні.

З початком Другої світової війни в 1939р. та зміни окупаційної влади з польської на більшовицьку на теренах Західної України, Володимир Хрущ не полишає підпільної діяльності в організації ОУН, про що згадується в документі «Полеглих на полі слави» надрайонним провідником Бібреччини Дмитром Цурою-«Микитою».

В 1941 році Володимир приймає активну участь у встановленні української влади після проголошення Акту відновлення Української Державності на теренах Ходорівського повіту. В час переслідування німцями українських патріотів за революційну боротьбу, Володимира Хруща було арештовано в липні 1941р., в результаті він перебував в ув‘язненні до травня 1942р. Мабуть шансів обминути тюрму, концтабір, а то і втратити життя в нього було мало. (До слова, Олександр Радкевич знехтував попередження та обережність – вийшов на роботу в Ходорівську управу, де був заарештований німцями і розстріляний). Тому Володимир дав згоду вступити в німецькі поліцейські формування.

Про даний період життя Володимира розповів автору його товариш по службі, житель с. Берездівці Миколаївського району Василь Трухим (нині покійний): «З Володимиром Хрущем я познайомився в 1942р. на вишколі в Модерівці, біля Кракова. (До речі, п.Василь зберіг декілька цікавих фотографій того часу).

Крім нього, я там зустрів з наших теренів: Ференчака Тадея з Ходорова, Кучменду Андрія, Миколу Корецького з Берездівець, Микицея з Сугрова , Щур з Сукалята ін.. Нас усіх зблизило земляцтво та думки про майбутню долю України. З Володимиром в мене були особливо дружні стосунки. Згадуючи ті часи, я ще і сьогодні в захопленні від його бойового духу. Це був відважний та вправний воїн, з яким не було страшно іти в бій. Він вміло вів своїх товаришів будучи під старшиною. Таким же був і Андрій Кучменда з Берездовець, мінометник. Це були відчайдухи, які особливо себе проявили під час бойових дій в Естонії проти червоних партизанів. Володимир в одному з боїв був поранений. Мене також поранило в ногу, ми лікувались в Німеччині, в Оранінбурзі, це за тридцять кілометрів від Берліна. В кінці грудня 1943р., після одужання, Володимиру дали відпустку додому, а також моєму односельчанину Кучменді Андрію. В подальшому наші долі розійшлися. Володимир Хрущ та Андрій Кучменда до своєї частини не повернулись”.

Прибувши додому Володимир зустрівся зі своїми побратимами по ОУН, які запропонували йому залишитись на своїй території та долучитись до формування українських збройних загонів самооборони, на що він дав згоду.

Весною, в березні 1944р. в лісах Щиреччини (околиця сіл Поляна, Ілів, Лопушна) почав формуватись відділ УПА «Льви», який протягом квітня – травня місяця розрісся до куреня на чолі з командиром «Вільхою (Ілько Рачок). В той час Володимира було направлено в першу сотню командира «Санчо» (Петро Радкевич), де він зайняв пост бунчужного сотні (третя особа відділу) під псевдонімом «Сосонка». Весною сотня провела низку бойових операцій проти польських боївок, які тероризували українське населення сіл Гутиська, Мідяни, Березина, Гута Щирецька. В подальшому курінь мав низку сутичок з німцями, мадярами, а також в Бродках з національним відділом одного з азіатських народів в німецькій армії.

На початку червня 1944р. у складі першої сотні Володимир-«Сосонка» вирушив рейдом у Карпати. Під час рейду 17 червня сотня вела бій з німецькими окупантами у с. Сторонній на Самбірщині, в якому загинув їх сотенний хорунжий «Санчо». Його замінив перший чотовий Микола Король-«Дир». У Карпатах сотня провела успішну військову операцію, роззброївши німецьку військову колону та захопивши багато зброї, боєприпасів та амуніції.

11 – 15 липня сотня «Льви-1» охороняла Перший Великий Збір УГВР (Українська Головна Визвольна Рада ) у с. Сприня Самбірського району, а 5 серпня біля с. Свидник Турківського району першими, разом з іншими відділами, прийняла присягу вояка УПА за затвердженим текстом УГВР. На той час сотня налічувала 180 вояків.

В кінці липня 1944р., коли наблизився німецько-російський фронт, сотня переходила фронтову лінію в околицях села Сопіт та гори Парашки на Сколівщині.

Наприкінці серпня сотня «Льви-1», у складі якої перебував «Сосонка», повернулася назад на Бібреччину, ставши табором на постій біля с. Дев‘ятники, де стрільці лікувались та відпочивали. Там сотню відвідав головний командир УПА Роман Шухевич-«Чупринка».

Із хроніки відділу «Жубри» за час від переходу фронту до 31.12.45р.: «На початку вересня 1944р. відділ «Льви-1» в Любешських лісах біля с. Свірж потрапив в облаву, відділ було розчленовано на дрібні підрозділи, які відійшли в навколишні села. В лісі залишилися сотенний Іван Король-«Дир», командир розвідки «Чайка» і бунчужний Володимир Хрущ-«Сосонка». Після того відділ не зібрався – частина стрільців перейшла на роботу в підпілля ОУН, частина тих, які могли легалізуватися – пішли додому».

Володимир Хрущ отримує призначення до провідника «Юга» (крайового референта пропаганди ОУН Львівщини), добре йому відомого Миколи Левицького, уродженця с. Молодинче, багаторічного організатора ОУН на Ходорівщині, політв‘язня польських тюрем.

Весною 1944р. по завданню крайового проводу ОУН «Югом» була організована пропагандистська сотня «Віщуни». На осінь виникла потреба в досвідченому і вмілому командирові. На цю посаду проводом ОУН було призначено «Сосонку». Сотня нараховувала до п‘ятдесяти стрільців, її основним завдання була не участь в бойових діях, а проведення пропагандистської роботи, поширення націоналістичних революційних ідей серед населення та залучення до лав УПА молоді. Сотня рейдувала теренами Ходорівщини, Новострілищанщини, Бібреччини, Журавненського та Рогатинського районів.

В липні місяці після невдалого бою біля с. Воскресінці, з вини чотового «Кулі» – «Бурлака», відділ зазнав значних втрат. В жовтні загинув Микола Левицький, після чого сотня перестала існувати.

В кінці 1945р. Володимир Хрущ отримує призначення до провідника Коваля Григорія-«Перського», 1910 р.н., уродженця с. Молодинче, крайового господарчого референта ОУН Львівщини, який, незабаром, загинув біля Ходорова (не уточнено, в кінці 1945, чи на початку 1946рр.). В подальшому «Сосонка» перебуває біля провідника Думи Петра-«Івана», (1921 р.н., уродженця с. Мужилів Підгаєцького району Тернопільської області) крайового референта пропаганди Львівського краю, який загинув 22.02.1946р. біля с. Мельне Рогатинського району Івано-Франківської області разом з в.о. крайового провідника ОУН Михайлом Кондратом-«Скитаном».

З березня 1946р. «Сосонка» при окружному провіднику ОУН Рогатинської округи Благому Зеновію-«Шпаку», 1912р.н., уродженцю с. Голодівка, тепер с. Луковище Рогатинського району Івано-Франківської області.

Гортаючи сторінки підпільної діяльності Володимира Хруща-«Сосонки», утверджуєшся в його високій військовій майстерності та відданості революційній справі. В його обов‘язки входило забезпечення життєдіяльності крайових ланок (референтур) ОУН, а також запобігання людських втрат, які на той час були особливо болючі. Перебування в регулярних лавах УПА, сумлінна праця при трьох референтах крайового проводу, два з половиною роки при окружному провіднику ОУН, – чи це не є показником моральної переваги перед переважаючими силами московських зайд та їх агентурою?

Та, на жаль, підпільників переслідували як фізичні, так і моральні втрати в протиборстві з більшовиками. При одній з операцій по ліквідації головного командира УПА Романа Шухевича-«Чупринки» на Рогатинщині, розробленою обласним управлінням МГБ, було виявлено місцезнаходження окружного провідника «Шпака». 5 серпня 1948р. під час перестрілки з чекістами його було поранено. Ганебно рятуючи своє життя, бувший підпільник пішов на співпрацю з ворогом. На цей час біля нього «Сосонки» не було.

За весь період збройної боротьби в рядах ОУН – УПА з 1944р. Володимир до рідного дому не навідувався. Із спогадів дочки Володимирового брата Федора п. Марії, жительки м. Калуш, стає відомо, що було це один раз, в 1947 році, коли Володимир захотів побачити Марію, тоді дворічну дитину. Він прийшов до хати брата, яка знаходилась на околиці села, і попросив родичку принести йому племінницю, щоби побачити її. З іншого боку, фактично більше рідних і близьких в нього не залишилось. В липні 1944р., при відході німців, брат Богдан залишив домівку, подавшись на Захід. З ним також вирішив піти і брат Федір, на цьому наполягав Володимир, який передбачав їх переслідування. Однак Федір повернувся додому, мабуть не міг залишити самою кохану жінку, яка ще не стала йому дружиною і носила під серцем його дитину. З приходом більшовиків Федір ховається від мобілізації в Червону Армію, але через півроку, в січні 1945 був затриманий енкаведистами. Під слідством в м.Ходорові зазнав важкого фізичного насильства. «Як згадував батько, – розповідає дочка Марія, – «Біле тіло було лише під пахвами рук». Один із очевидців, що знав Федора, бачив, як його тягнули з допитів енкаведисти за ноги неначе мертвого з третього поверху, при цьому голова билась до бетонних сходинок. Та Бог милував, допоміг витримати катування. Після слідства більшовики відправили його в Караганду, звідкіля він два рази робить втечу додому. Перший раз затримали в Москві за підроблені документи, при цьому дивує збіг обставин: коли Федора привезли на дільницю, його справу розглядав той самий енкаведист, що відправляв його з Ходорова. Упізнавши Федора, він сказав: «Теперь, Бандьора, ти будеш сидеть у меня до конца жизни». Та після цього була друга втеча, з перешкодами, але добрався додому, в Ходорові вдалось підкупити емгебістів.

Матір Парасковію з наймолодшим сином Павлом в 1947р. виселили в Іркутську область. Під час святкування Різдвяних свят Павло, разом із такими ж західняками, заспівали патріотичних пісень, за що він був арештований органами і засуджений на шість років тюрми. Після тюрми оженився на дочці репресованого земляка з Самбірщини, а в 1961р. усі разом переїхали на Галичину, в Калуш. Павло працював шофером на ремонтно-механічному заводі, та в 1962 році його визвали в КГБ і поставили ультиматум: в двадцять чотири години залишити Західну Україну. Довелось знову шукати притулку, залишити квартиру і виїхати до Жданова. В 1967 році мати Парасковія переїхала у рідне село. За 500 рублів викупила раніше конфісковану більшовиками хату по сусідству з хатою, де проживав син Федір з сім‘єю. Почали спільно облаштовувати господарство. Мати прожила ще десять років у своїй хаті. Брат Богдан переїхав у Канаду, де помер у червні 2006р. В січні того ж року помер і брат Федір.

Із зведення МГБ по Дрогобицькій області: «28 серпня 1948р. в 0-30 на околиці села Підліски Ходорівського району оперативно-військовою групою на чолі з оперуповноваженим райвідділу МГБ молодшим лейтенантом Громовим і старшим військового наряду 332 стрілецького полку внутрішніх військ МГБ сержантом Харіним за агентурними даними виявлено і вбито підпільника, одягнутого в форму старшого сержанта авіації. Це Хрущ Мирон Антонович, 1920 р.н., с. Сугрів Ходорівського району, псевдонім «Сосонка». У вбитого вилучено автомат, пістолет та 45 патронів».

Доповнила обставини смерті Володимира Хруща-«Сосонки» дочка брата Федора п. Марія: «Стрийко Володимир загинув на свято Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня 1948 року. У сусідньому селі Новосільцях в цей день святкували храмовий празник. Батько розповідав, що Володимир в цей час перебував на конспіративній квартирі у селі Підбір‘я Рогатинського району у своєї нареченої. Автору вдалось встановити її особистість це Ганна Чайка, яка нажаль уже покійна. Мабуть, в той час комусь було добре відоме місце перебування Володимира, бо туди прийшли два партизани, один був уродженцем с. Новосілці, другий з Підлісок, та вручили Володимиру записку, в якій сповіщалось про зустріч, на яку він повинен явитись вночі в с. Новосільці. Для безпечного переходу надіслано двох бойовиків. Прочитавши записку, Володимир при нареченій не дуже ґречно відгукнувся про тих двох прибулих, але почерк був йому добре знайомий, тому він був впевнений у достовірності написаного. Уже пізно ввечері усі троє залишили двір. По дорозі на окраїні села Підліски зупинились біля першої хати. Двоє супроводжуючих забажали напитись води та направились до хати, а Володимир-«Сосонка», залишився біля криниці, очікуючи їхнє повернення. Та сталось непередбачене, двір з усіх сторін був оточений більшовиками. Це була спланована пастка. Селяни розповідали, що ворог дорого заплатив за життя партизана, «Сосонка» знешкодив шістьох ворогів. Два дні фірою труп Володимира Хруща возили по селу, та, не дочекавшись підтвердження його особи з боку селян, повезли його в Ходорів. Мабуть, більшовики мали великі рахунки до Володимира Хруща, бо, поглумившись над мертвим тілом, відрубали йому ноги та стоячи закопали на місці телефонного стовпа.

В 1990 році про це розповіла очевидиця цієї трагедії, яка працювала в той час прибиральницею в відділенні МГБ і все бачила. Вона і показала місце захоронення тлінних останків «Сосонки». Ексгумація підтвердила показання свідка. Брат Федір упізнав Володимира по зубах.

Неділя, 25 листопада 1990р., м. Ходорів в глибокій скорботі, сьогодні проводжають в останню путь чотирнадцять жертв більшовицького терору, які були виявлені на території бувшої катівні НКВД. Між ними були і останки Володимира Хруща-«Сосонки». Люди звідусіль ішли до Народного дому, щоби віддати останню шану героям. «Вічная пам‘ять», – співали убієнним і здригались стіни від тягаря печалі, прощалися зі своїми синами старенькі матері, прощались брати і сестри. Синьо-жовтою китайкою накрили їх прах і на руках, востаннє, понесли вулицями міста до Божого храму. Такого похорону ще не бачило місто, ще ніколи на цвинтарі не виголошували такі промови, і була молитва за синів, що в тяжких муках прийняли смерть за свободу своєї Батьківщини – України.

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін

Джерело.http://www.vox-populi.com.ua/

12 (13) лютого 1945р. під час бою з московитами біля с. Оржів на Рівненщині загинула Олена Мостович «Верба» (1915-1945). - крайова провідниця Українського Червоно Хреста, член крайового проводу ОУН-Південно-західні Українські землі (ОУН-ПЗУЗ).

12 (13) лютого 1945 року  – під час бою з московитами біля села Оржів на Рівненщині загинула крайова провідниця Українського Червоно Хреста, член крайового проводу ОУН-Південно-західні українські землі (ОУН-ПЗУЗ) Олена Мостович–«Верба».

Олена Мостович–«Верба» (1915-1945) – родом із села Малин на Рівненщині, донька православного священика. Референт жіночої мережі ОУН-ПЗУЗ (1941-1943), організатор і перша голова Українського Червоного Хреста УПА, член крайового проводу ОУН-ПЗУЗ (1943-1945). Довірена особа командира УПА-Північ Дмитра Клячківського. Єдина з жінок відзначена Золотим хрестом заслуги (посмертно).

У ніч із 12 на 13 лютого 1924р. до цієї тендітної маленької жінки у львівській в’язниці представники польської окупаційної влади застосували жорстокі тортури. Але кількагодинні допити із застосуванням електричного струму не змогли зламати волю Ольги Басараб (уроджена – Левицька).

Уранці 13 лютого жінку знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери. Закатована, вона ще змогла видряпати на тюремній стіні: «Вмираю, замучена, помстіть!»

Із початком Першої світової разом з Оленою Степанів 25-річна Ольга організовує першу жіночу чоту Українських Січових Стрільців, до складу якої увійшли 33 жінки та 300 чоловіків. До цього вона працювала в «Жіночій громаді», «Просвіті», «Пласті», вела курси для неписьменних, водила сільських дівчат на денні вистави в театр. Під час Першої світової активно допомагала пораненим українським воїнам австрійської армії, Українській Лізі миру й свободи та Українській секції Міжнародної організації Червоного Хреста, від якої за подвижницьку роботу удостоєна срібної медалі.

За Директорії Української Народної Республіки Ольга Басараб працювала секретарем Українського посольства у Фінляндії, а згодом бухгалтером посольства УНР у Відні. Завдяки гарному знанню іноземних мов вона вільно почувалася в європейському середовищі, відвідувала різні західноєвропейські держави, легко й невимушено встановлювала контакти з дипломатами, представниками політичних і ділових кіл. Саме у цей час підрозділ так званої загальнодержавної розвідки – відділ закордонної інформації політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ УНР почав активно використовувати закордонні дипломатичні представництва для добування розвідувальної інформації.

Ольгу Басараб також залучили до розвідувальної діяльності в інтересах Української держави. Вона легко провозила через кордони документальні матеріали, за які, у разі їх вилучення поліцією, могла бути заарештована і звинувачена у шпигунській діяльності. 

У вересні 1920-го стає членом підпільної Української військової організації, особистою зв’язковою полковника Євгена Коновальця.

1923 року Ольга переїхала до Львова, де співпрацювала з Українською Військовою Організацією (УВО) – підпільною організацією військовиків, заснованою 1920 року колишніми старшинами корпусу Січових стрільців і Української галицької армії. У цій організації виконувала роль зв’язкової. На жаль, у архівах не збереглося відомостей про характер завдань, які їй доручали. Усе відбувалося за обставин найвищої секретності.

Заарештували мужню українську розвідницю 9 лютого 1924 року. У її квартирі польська поліція виявила й вилучила матеріали УВО на 19 аркушах, у яких зазначались місця дислокації польської армії, адреси командирів військових частин, звіт про діяльність польської розвідки тощо. Ольгу ув’язнили, звинувативши в шпигунстві на користь веймарської Німеччини та більшовицької України. Після допитів та жорстких катувань жінка померла, не виказавши нікого з побратимів.

Нині вже неможливо з’ясувати подробиці трагедії. За однією з версій, не стерпівши принижень, горда українка наклала на себе руки. Проте згодом офіційне повідомлення про самогубство опротестувала громадськість – в’язничні ґрати надто високо, щоб нещасна самотужки могла прив’язати зашморг.

26 лютого Ольгу Басараб поховали на Янівському цвинтарі у Львові. У церемонії прощання взяли участь кілька тисяч львів’ян і кількасот поліцейських. Очолили похоронну процесію десять священиків. Домовину з тілом несли студенти.

Могила Ольги Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об’єктом паломництва українців. Але таємниця її загибелі досі до кінця не розкрита. 

Джерело.https://armyinform.com.ua/2020/02/vzirecz-nepohytnoyi-neskorenosti-olga-basarab/

13 лютого 1884р. у Харкові народилася Наталія Полонська-Василенко, історик, архівіст, перша жінка приват-доцент Університету святого Володимира у Києві.

Представниця історичної школи учня Володимира Антоновича Митрофана Довнар-Запольського. Дружина академіка Миколи Василенка. Перша в підрадянській Україні жінка-доктор історичних наук. 

Походила зі збіднілої дворянської родини генерала та військового історика Дмитра Меньшова. Закінчила в Києві Вищі жіночі курси, пізніше - історико-філологічний факультет університету. З 1912 року вона асистент історії на Вищих жіночих курсах, згодом - приват-доцент Київського університету.

У міжвоєнний та воєнний період - професор Художнього інституту та Київського університету, співробітник Української академії наук, діяльний член багатьох наукових установ, в еміграції - професор Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, дійсний член Українського історичного товариства, НТШ та Міжнародної академії наук у Парижі.

Вона написала понад 200 наукових праць з археології, історії України, Української Церви, спогади. Вона є автором посібника «Історико-культурний атлас з російської історії з пояснювальним текстом». Головною науковою працею вважала двотомну «Історію України». Перший том був виданий 1972-го року, а другий - вже після смерті дослідниці - у 1976 році. 

Наталія Полонська-Василенко-Моргун з чоловіком Олександром Моргуном. Фото: likbez.org.ua

«Рік за роком, архів за архівом, - писав про неї історик Олександр Оглоблин, - і на Україні, і в центральній імперії - Москві, Петербурзі, і в Криму, документ за документом, сотні, тисячі дорогоцінних документів - знаходить, визбирає, систематизує і вивчає талановита дослідниця, перед творчим зором якої поволі встає грандіозна картина становлення нової України ...». 

Українець, перекладач з Мюнхена, Роман Шупер протягом шести років перекладав двотомник на німецьку: «Це була так собі, перша спроба в німецькій мові термінологічно дуже чітко відмежувати історію України від історії Росії чи Білорусі. Вразило, звичайно, те що вона розпочала свою кар’єру ще в «підсовєтській» Україні, в Східній Україні, в Харкові і цю роботу 30-х років продовжила після війни вже тут у Мюнхені. Я знав її як надзвичайно скромну людину. Дуже така виважена, спокійна жінка. Така все дуже елеґантон прибрана».

З 1951 року, разом із своїм третім чоловіком економістом Олександром Моргуном жила в Німеччині у будинку для літніх людей, що знаходився у містечку Дорнштадт біля Ульму (земля Баден-Вюртемберг).

Померла 8 червня 1973 році у Дорнштадті, там і похована.

Джерело.http://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/13/1884-narodylasya-nataliya-polonska-vasylenko

10-13 лютого 1940р. на виконання особливою (закритої) постанови Тернопільського обласного комітету КП(б)У з території Тернопільської обл. було примусово виселено 7000 сімей осадників (31700 осіб) в Сибір, Казахстан і на Північ.

Крім того, вивезено 239 сімей польської «націоналістичної контрреволюції» (703 особи), 349 сімей української «націоналістичної контрреволюції» (1074 особи), 513 сімей офіцерів (1520 осіб), 482 сім’ї «поліції» (1499 осіб), 341 сім’я «агентури розвідки» (1063 особи), 61 сім’я жандармів (189 осіб), 66 сімей чиновників (175 осіб), 37 сімей «фабрикантів і поміщиків» (109 осіб), 15 сімей «тюремників» (42 особи). 

Джерело. https://teren.in.ua/2017/02/13/13-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny/

12 лютого 1892р. помер священик УГКЦ Мох Рудольф Іванович - Письменник, громадський діяч, один із продовжувачів справи «Руської Трійці», діяч Головної Руської Ради, секретар «Руської Ради народної», уродженець Бережан. Він – автор перших оригінальних драматичних творів Західної України, також панегіричного, моралістичного і сатиричного характерів. Його збірка поезій «Мотиль» – друга в Галичині після «Русалки Дністрової» книжка, написана Українською народною мовою.

Народився 16 квітня 1816 року у м. Бережани (Бережанський округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині Тернопільської області, Україна). Походив із міщанського роду, батько — Українець, мати — полька.

Навчався у Бережанській гімназії (1828—1834 рр.), Тернопільському єзуїтському ліцеї (за іншими даними — закінчив 1836 року гімназію), Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1841 (або 1842) р.

1842 р. рукоположений єпископом Львівським Григорієм Яхимовичем на священика. Розпочав душпастирську працю у селі Завадка біля Калуша; працював у с. Лагодові коло Глинян (тепер Перемишлянського району Львівської області), далі — у селах Острів та Курипів недалеко Галича.

Після закінчення семінарії був активним у громадській роботі:

1848 р. — делегат «Головної Руської Ради»,

предстаник «Головної Руської Ради» в Дрогобичі та Стрию, на вічі у Дрогобичі став одним із засновників культурно-освітнього товариства «Галицько-Руська матиця»

жовтень 1848 р. — учасник «Собору руських вчених» у Львові; разом з Яковом Головацьким, Т. Глинським, Миколою Устияновичем виступав проти вживання букви «ъ», тобто проти «язичія».

ініціатор створення «Кружка руських місіонерів», «один із головних апостолів…», який проводить серед народу антиалкогольну пропаганду, бере участь у з'їздах та нарадах учених, сприяє поширенню освіти, культури, хорового мистецтва.

виступав проти намагань намісника Аґенора Ґолуховського ввести латинську азбуку в українське письмо.

Часто виступав у пресі зі статтями, у яких обстоював необхідність згуртування народу в боротьбі за свої права, вів активну місіонерську діяльність, був одним із пропагандистів тверезості.

До смерти о. Рудольф Мох служив церкві та людям, які, вражені його великим ораторським мистецтвом, шанобливо називали Р. Моха «наш проповідник».

Помер 12 лютого 1892 року в с. Острів (Австро-Угорщина, тепер Галицького району Івано-Франківської області, Україна). Похований на сільському цвинтарі.

Джерело.https://teren.in.ua/2019/02/12/12-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

12 лютого 1882р. у Києві народився Мишковський Євген Васильович - Український військовий, керівник генерального штабу Армії УНР.

Вищі офіцерські чини українського війська рекрутувалися з російської армії. Одним з них був Євген Мишковський - полковник, який сприйняв українську ідею і став на службу до збройних сил відновленої Української держави. Його шлях був схожий на той, яким пройшли полковники царського війська Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Жуковський, Олександр Осецький, генерал-майор Олександр Греков… Саме їм у найдраматичніший період становлення української державності довелося керувати двома арміями - УГА й армією УНР. У чому ж секрет національного прозріння вчорашнього офіцера царської армії?

Євген Мишковський народився 12 лютого 1882р. (або 13 лютого чи 12 квітня 1882 р.) в Києві. Походив з козацько-старшинського роду на Полтавщині.

Євген навіть навчався у Полтавській духовній семінарії, майже водночас із Симоном Петлюрою. Та вдягнути рясу не судилося: після двох років навчання залишив її і пішов на службу до 174-го Роменського піхотного полку.

Юнака приваблювала кар'єра військового. Тому він вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища, яке було на той час престижним військовим закладом. У квітні 1905 р. випускника "чугуївки" підпоручика Є.Мишковського направили до

198-го піхотного резервного Олександро-Невського полку керувати його навчальною командою. Згодом він з відзнакою закінчив офіцерську школу в Петербурзі.

Після навчання у престижній Миколаївській академії Генерального штабу Є.Мишковський отримав звання штабс-капітана й офіцерську відзнаку - орден святого Станіслава 3-го ступеня. Та коли в серпні 1914 р. вибухнула Перша світова війна, він довго не роздумував - попросився на фронт. У листопаді 1914-го Євгена Мишковського відрядили до піхотної дивізії російської армії. У боях з австро-угорськими військами в Карпатах офіцер бився як лев. І вже листопаді

1914-го за мужність був нагороджений орденом Святого Георгія, за кілька місяців - орденом Святого Володимира 4-го ступеня з мечами й бантом, а наступного року його відзначено Георгіївською зброєю. 

Улітку 1915-го російська дивізія, в якій служив Є.Мишковський, стояла над річкою Стрипою на Поділлі. Протистояв їй полк Українських січових стрільців - той самий, з якими йому згодом доведеться відбивати більшовицьку агресію.

Є.Мишковський дослужився до начальника штабу зв'язку 11-ї російської армії. Та наприкінці 1916 р. його відкликали у військових справах до Петербурга. Саме тут, у місті на Неві, він зустрів Лютневу революцію 1917-го. За свідченнями дружини Єлизавети Веселовської, натовп матросів хотів розстріляли його разом з іншими генералами, яких заарештували в готелі "Асторія". Допоміг урятуватися щасливий випадок: усіх заховали в Таврійському палаці, де розмістився штаб О.Керенського.

Невдовзі Є.Мишковський очолив штаб 105-ї піхотної дивізії, згодом, уже в ранзі полковника, повернувся на Волинь, де керував штабом 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії. 

Російська армія розвалювалася на очах. Солдати, обдурені більшовицькою пропагандою, бунтували. За спогадами письменника Євгена Маланюка, який служив разом із Мишковським, "тільки Мишковський зумів приборкати роз'юшені солдатські маси й організовано привести стрілецьку дивізію до Києва, де її остаточно розформували".

Тим часом у Києві влада перейшла до Центральної Ради, яка IV Універсалом від 22 січня 1918 р. проголосила незалежність України і розпочала формувати українське військо. Полковник Мишковський працює в Генеральному штабі. Йому як досвідченому військовому керівникові вдалося втриматися в Генштабі і після гетьманського перевороту, що стався у квітні 1918-го. Як зазначає історик Ярослав Тинченко в ґрунтовному дослідженні "Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921)", Мишковський як начальник оперативного відділу, який був мозком Генштабу, захищав проукраїнськи налаштованих молодих офіцерів від звільнень з Генштабу й армії загалом. Він був одним з небагатьох офіцерів, хто у період гетьманату П.Скоропадського намагався хоч якось боротися з масовим напливом на керівні посади в українському війську генералів і полковників російської армії, які не приховували шовіністичних поглядів і бачили Українську державу тимчасовим явищем, перехідним етапом до відродження "единой и неделимой" Росії.

Під час антигетьманського повстання в листопаді 1918-го полковника Є.Мишковського і генерала М.Омеляновича-Павленка заарештували у Фастові повстанці Директорії. Та згодом відкрилася краща сторінка в його житті. На прохання військового міністра Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) полковника Дмитра Вітовського головний отаман Симон Петлюра відрядив генерала Омеляновича-Павленка в Галичину командувати Українською галицькою армією. Є.Мишковського невдовзі призначили начальником штабу цієї ж армії. За кілька днів, коли командарм Омелянович-Павленко захворів, новоствореною Українською Галицькою армією фактично керував Євген Мишковський.

У січні 1919 р. було створено, по суті, нову Українську Галицьку армію з іншою структурою: три корпуси, до складу яких входили чотири піхотні бригади. Полковник Є.Мишковський розробив план відвоювання Львова у поляків, проте західноукраїнське військо за всіма параметрами поступалося польським формуванням, які підтримувала Антанта, і тому не змогло відбити столицю Східної Галичини.

Наприкінці лютого 1919 р. Є.Мишковського призначили начальником штабу східного фронту армії УНР проти більшовиків. Гіркі поразки під Вінницею, Жмеринкою, Проскуровом... У березні отаман Омелян Волох під дулами гвинтівок гайдамаків пропонує старшинам армії УНР підписати відозву про визнання радянської влади. Є.Мишковський відмовився це зробити. Частини, що були йому підпорядковані, обстріляли позиції волохівців, щоб зірвати переговори з червоноармійцями. Згодом за наказом С.Петлюри Є.Мишковський був відряджений до Румунії для переговорів щодо проходу частин УНР на територію цієї держави. Їм дали дозвіл на евакуацію до Бессарабії. Проте за спинами крилася підступна зрада: румуни, маючи польську ноту нібито для зміцнення разом із поляками антибільшовицького фронту на сході, роззброїли українські підрозділи. Вояки УНР повернулися на батьківщину. Полковник Мишковський веде переговори про повернення їм озброєння, проте безуспішно. Згодом його призначили військовим представником УНР у Румунії.

Коли наприкінці липня 1919 р. Дієвою армією УНР керував Василь Тютюнник, а полковник Віктор Осмоловський - Волинською групою, Євген Мишковський прийняв командування штабом цієї групи. У вересні підпорядковані йому частини вибили білогвардійців з селища Саврані (Одещина) й села Кам'януватка (Кіровоградщина). 20 листопада Є.Мишковського призначили начальником штабу Дієвої армії УНР. Проте невдовзі він захворів на тиф, і його з іншими тяжкохворими відправили до Рівного. На той час місто вже зайняли поляки, з якими Петлюра уклав військовий договір.

Після одужання Є.Мишковський повертається до лав української армії на посаду начальника мобілізаційної управи Генштабу УНР. Та вже в лютому 1920 р. Симон Петлюра викликає його до Варшави і після інструктажу відряджає до Кременця (нині - Тернопільщина). Досвідчений воєначальник Мишковський отримав непросте завдання - сформувати генеральний штаб армії УНР, яка спільно з польськими військами мала виступити проти більшовиків. Після завершення цієї непростої роботи він отримав ранг першого генерал-квартирмейстера генштабу.

На початку липня 1920 р. голова Директорії Симон Петлюра й Генштаб армії УНР перебували у Проскурові (нині - Хмельницький). Однак 5 липня червона кіннота С.Будьонного прорвала фронт. Місту загрожувало оточення. Полковник Є.Мишковський був змушений евакуювати штаб армії. Генерал армії УНР М.Капустянський згадував, що потягу головного отамана вдалося проскочити через найбільш загрозливе селище Чорний Острів на Хмельниччині, а полковник Мишковський залишив місто в останньому ешелоні. Наступного дня, 6 липня, точився запеклий бій з більшовиками. Пізніше дружина Єлизавета писала у спогадах: "Залишивши при потязі підполковника Чаганівського, полковник Мишковський із гвинтівкою в руках на чолі своєї лави став наступати на головні ворожі сили. Сильним вогнем із гвинтівок примусив більшовицьку кінноту відступити, переслідував їх, аж поки не впав, поранений у стегно і руку". З поля бою його виніс сотник Андрій Чистосердов.

Полковника доправили до лікарні в Тернополі лише через три дні. Щоб зберегти йому життя, консиліум хірургів вирішив негайно ампутувати ногу, однак почалася гангрена, яка й спричинила смерть.

Поховали Євгена Мишковського на Микулинецькому цвинтарі Тернополя. А голова директорії УНР С.Петлюра посмертно присвоїв йому звання генерал-хорунжого. 

Джерело. https://zn.ua/ukr/HISTORY/rosiyskiy-polkovnik-z-ukrayinskoyu-dusheyu-275092_.html

12 лютого 1945р. загинув командир УПА-Північ, полковник Дмитро-Роман Клячківський (псевдо «Клим Савур», «Охрім», «Панас Мосур», «Блонд»).

Фото: historianamapie.org.ua.

Народився 4 листопада 1911-го в місті Збаражі на Тернопільщині. Закінчив українську Станіславську гімназію (1932) і торгові курси у Львові (1933). Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Політв’язень польських тюрем (1937, невдовзі звільнений через відсутність доказів антиурядової діяльності) та більшовицьких в’язниць (1940-1941). Радянським режимом засуджений до страти, яку після подання апеляції замінили на 10 років ув’язнення. В липні 1941-го втік із тюрми в Бердичеві.

Очолив Крайовий провід ОУН(б) на північно-західних українських землях (Волинь і Полісся). Один із організаторів і перших командирів УПА (травень-листопад 1943-го). У січні 1944-го очолив УПА-Північ. Член Головного військового штабу УПА.

«Сам він був вище середнього зросту, русявий, із подовгастим обличчям… Увесь час був він серйозним, навіть дуже. Усміхненим я його майже не бачив, а щоб сміявся, то такого при мені ніколи не було. Залишився він у моїй пам’яті як дуже серйозний і суворий керівник, вимогливий, але дуже точний і справедливий…», – писав у спогадах Василь Левкович–«Вороний».

Польські дослідники приписують Дмитру Клячківському таємний наказ про винищення поляків на Волині, який насправді є фальшивкою радянських спецслужб. Також радянська пропаганда поширювала міф про нібито системну співпрацю Дмитра Клячківського з вермахтом у боротьбі проти Червоної армії.

Чекісти давно полювали на Дмитра Клячківського. Його особу вони ідентифікували ще влітку 1944-го, мали його фото та встановили коло близьких родичів. Однак, довго не могли вийти на слід «Клима Савура». Його місце перебування з’ясували лише захопивши Юрія Стельмащука–«Рудого».

Командир УПА-Північ загинув 12 лютого 1945-го разом із двома охоронцями у перестрілці з підрозділами НКВС біля Оржівських хуторів на Рівненщині.

Посмертно нагороджений Золотим хрестом заслуги.

Джерело. © 2021 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

11 лютого 1900р. – у Харкові студенти на «Раді чотирьох» створили Революційну Українську Партію (РУП) – першу політичну партію Наддніпрянської України.

Обкладинка брошури Миколи Міхновського «Самостійна Україна». 1900. Фото: uateka.com.

Серед чотирьох її засновників були Дмитро Антонович (син історика Володимира Антоновича), Боніфатій Камінський, Левко Мацієвич і Михайло Русов (син подружжя Русових, відомих громадських та політичних діячів). Поява цієї партії засвідчила перехід української інтелігенція від культурницької до політичної діяльності.

Дмитро Антонович (1877 – 1945). Фото: uk.wikipedia.org.     

Михайло Русов (1876 – 1909). Фото: uk.wikipedia.org. 

Лев Мацієвич (1877 – 1910). Фото: uk.wikipedia.org.                                    

Юрій Коллард (1875 – 1951), один із членів РУП. Фото: uk.wikipedia.org.

Політичною платформою РУП стала брошура адвоката Миколи Міхновського (він не був членом РУП) «Самостійна Україна». 100 примірників якої надрукували у Львові. «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна, – йшлося у «Самостійній Україні»,– від Карпатів аж по Кавказ». Це була промова Міхновського, виголошену на Шевченківському святі у Полтаві.

«У 1900 р. Русови жили в Полтаві, – писав у спогадах Дмитро Антонович, – Здійснюючи свою мрію, Михайло Русов 19 лютого за ст. ст. у Полтаві, під фірмою «Семінарської громади» та за її активною участю зорганізував вечірку – Шевченківські роковини, на яку приїхали й ми з Харкова… Вечірка, як на свій нелегальний характер, була досить велелюдна – чоловік до 60. Між господарями-семінаристами були: Симон Петлюра, Сергій Андрієвський, брати Міхновські (Володимир і Олександр) – небожі Миколи Міхновського, Олександр Русов, Кость Мацієвич, Іван Липа». 

РУП мала осередки (громади) у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах. Після І з’їзду партії, що відбувся 1902 року в Києві, було утворено закордонний комітет у Львові.

Рупівці активно розповсюджували нелегальну літературу серед людей. Навіть розкладали книжечки в копиці зі збіжжям. «Як снігом було засіяно їхніми (РУП) листками Україну. – писала газета «Іскра», що була рупором російських соціал-демократів, – З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верстов на селянському возі, розвозили і розкидали насіння українські революціонери. Щось нове, незвичайне освітило давно приспану, відсунену від політичного життя країну…Селянин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літературу, його власною мужицькою мовою писану». 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/11/1900-stvoreno-rup-pershu-politychnu-partiyu-naddnipryanshchyny

11-12 лютого 1989р. у Києві відбулась установча конференція, на якій було створено прийнято статут і обрано керівні органи Товариства Української Мови імені Тараса Шевченка. Товариство згодом стало основою Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Цей форум увійшов в історію як перший легальний форум незалежної громадської організації у Києві. Очолив новостворене Товариство української мови імені Тараса Шевченка поет Дмитро Павличко. Учасники цієї організації були найактивнішими у всіх загальнополітичних заходах, які передували відновленню Української держави у 1991 році.

Головна Рада ТУМ. Виїзне засідання у Донецьку 28.10.1989 р.

29-30 вересня 1990 року у Києві відбулася ІІ конференція. Після внесення змін до статуту Товариство очолив народний депутат України Павло Мовчан.

12 жовтня 1991 року на ІІІ-тій позачерговій конференції Товариство української мови імені Тараса Шевченка було реорганізоване у Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Завданнями цієї організації стали: розбудова і зміцнення Української держави, утвердження української мови як державної в усіх ділянках суспільного життя, поширення знань серед населення, формування національної свідомості.

4-5 грудня 1993 року на IV з’їзді Всеукраїнського товариства «Просвіта» та ювілейному засіданні, присвяченому 125-літтю організації головою Товариства знову обрано народного депутата України Павла Мовчана.

Учасники конференції ТУМ присвяченої 10-річчю організації, Київ, 1999 р.

На сьогоднішній день Товариство «Просвіта» налічує понад 500 тисяч членів та прихильників і має широку мережу осередків в усіх областях, містах, районних центрах, селах, населених пунктах України. Просвітяни активно висвітлюють замовчувані раніше сторінки історії, працюють для відродження української національної культури через видавничу та лекційно-просвітницьку діяльність.

Джерело.© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

11 лютого 1894р. у Львові Володимир Лаврівський, Василь Нагірний, Іван Белей, доктори Микола Шухевич, уродженець Баворова Тернопільської області Альфред Будзиновський офіційно проголосили про народження товариства «Сокіл».

Парад товариства «Сокіл». 1914 рік

«Сокіл» — Українське патріотичне тіловиховне та руханкове товариство. Засновані в різний час у Галичині (Львів, 11 лютого 1894) та Наддніпрянщині (затверджені у 1907 р.). Зразком були слов'янські (чеське[pl], польське) патріотично-гімнастичні товариства на теренах тодішньої Австро-Угорщини.

Товариство "Сокіл" після дифіляди зі своїм керівництвом. Вербів, 1936 р.

Джерело Вікіпедія та https://teren.in.ua/2020/02/11/v-istoriyi-ternopilshhyny-2-5/

11 лютого 1944р. під час розмінування повстанцями мінного поля в районі села Острова на Рівненщині відбувся бій з московитами.

Село Острів.

Після бою підпільники відступили без втрат, забравши з собою 50 мін.

Джерело.© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Василь Пашницький - педагог, краєзнавець, бібліограф та воїн УСС у 15 років....Історія життя.

Василь Пашницький Народився він у 1903 р. у с. Вовчинцях (нині у межах Івано-Фран­ківська) в родині бідного шевця. Після закінчення виділової школи вступив до Станіславської української державної гімназії. Проте нав­чання перервала Перша світова війна. Як тисячі свідомих молодих галичан, що добровільно зголошувались до лав Легіону Українських Січових Стрільців, п'ятнадцятирічний Василь з гімназійної лави іде на фронт. Разом з Українською Галицькою Армією він проходить важкий шлях її перемог і поразок.

Повернувшись після закінчення війни до Станіслава, юнак вирішує продовжити навчання і знову записується до третього класу гімназії, з якого, власне, і пішов захищати волю і незалежність рідного краю. Серед 13-річних школярів 18-річний хлопець виглядав як старший брат і дійсно був для своїх однокласників і братом, і батьком, і опі­куном. На той час з усієї родини у нього залишився тільки батько, який не міг надати синові матеріальної підтримки. Василь доношу­вав військову форму, голодував, проте за відмінне навчання мав змо­гу безкоштовно проживати в учнівській бурсі. Заробляв на прожит­тя репетиторством, але багато грошей витрачав на придбання книг.

Його шкільний товариш, згодом професор Львівського універси­тету Юліян Редько, згадував: "Серед крайньої нужди і голоду за­кінчив гімназію. Мав одну пристрасть: був вродженим бібліофілом. Міг не їсти, але не міг не купити книжки". Ще навчаючись у гімназії, Пашницький став активним учасни­ком пластового руху і одним із керівників пластового куреня ім. гетьмана Мазепи. Тоді ж захопився комуністичними ідеями і став чле­ном КПЗУ. Однак на початку 30-х рр. він виходить з партії, роз­чарувавшись у комуністичній ідеології у зв'язку з голодом і репре­сіями на Великій Україні, та одружується з дочкою священика.

У 1927 р. Василь Пашницький стає студентом Львівського уні­верситету. Знову живе на мізерні заробітки з приватних уроків. І надалі майже усі гроші витрачає на книжки. Він був постійним від­відувачем усіх львівських книгарень і букіністичних магазинчиків. Його власна бібліотека вже тоді налічувала понад тисячу томів. Багато часу студент Пашницький проводив і у фондах Націона­льного музею, і в бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка, часто консультувався і спілкувався з відомими львівськими профе­сорами М. Возняком та І. Свєнціцьким. Навчаючись в університеті, він займається й науковими дослі­дженнями: збирає фольклорні та етнографічні матеріали, що згодом знайшли своє відображення в етнографічному нарисі "На лемківсько-бойківському пограниччі". Книга з'явилася друком польською мовою у 1935 р. у співавторстві з польським науковцем Яном Фальковським.

Після закінчення університету Василь Пашницький повертаєть­ся до Станіслава і починає викладати польську мову і літературу в українській державній гімназії, а згодом стає вчителем української мови і літератури у новоорганізованій українській торговельній гімназії. За роки своєї педагогічної діяльності він зажив слави вели­кого ерудита, талановитого вчителя, який ставився до своїх учнів з любов'ю, повагою і доброзичливістю. Діти тягнулися до нього, ді­лилися з ним своїми проблемами, сумнівами, бідами, і він намагав­ся щиро їм допомогти. Особливо опікувався учнями з незаможних родин, домагався для них стипендій „Просвіти", часто запрошував до себе в гості, підгодовував, дозволяв користуватися своєю вели­чезною бібліотекою.

З приходом радянської влади на Прикарпаття все змінилося. Станіславську гімназію ліквідували. І тільки через деякий час Паш-ницькому було доручено створити в місті обласну бібліотеку. Нака­зом від 19 січня 1940 р. по Станіславському обласному відділу на­родної освіти його призначено на посаду директора обласної дер­жавної бібліотеки. З великим ентузіазмом Василь Михайлович взяв­ся до роботи: збирав рідкісні видання, твори світової та української літератури, галузеві книги. Разом зі своїми помічниками, членами „Просвіти" ходив від будинку до будинку і просив книги для ново-створеної бібліотеки. Люди з розумінням ставилися до прохання гімназіального професора і безкоштовно віддавали найцінніші ви­дання. Багато було і чудових приватних бібліотек, залишених мешканцями міста, які не сприйняли більшовицької влади і виїхали зі Станіслава. Відбираючи краще з цих книгозбірень, Пашницький рятував їх від неминучого знищення.

Та тривало це недовго. Наприкінці літа 1940р. з Міністерства культури приїхала комісія для перевірки роботи. Спочатку похва­лили за порядок, за те, що у недавно створеній бібліотеці вже так багато книжок. З гордістю показував директор зібрані скарби, хва­лився рідкісними примірниками. Та замість захоплення назви книг викликали у членів комісії злість і зневагу. Перевіривши каталоги, червоним олівцем позначили більшість зібраної літератури для по­дальшого її вилучення і знищення як контрреволюційної, націона­лістичної і релігійної. За списком на підлогу полетіли понад півто­ри сотні томів „Наукових записок НТШ", вісім томів „Історії України-Руси" та „Історія української літератури" М. Грушевського, всі твори Богдана Лепкого, український переклад Біблії у виданні Бри­танського біблійного товариства, 16-томник Тараса Шевченка, ви­даний у Варшаві, річники „Літературно-наукового вісника" і ще ба­гато інших видань. Окрім українських було вилучено книги німець­кою, польською, англійською мовами. В. Пашницький намагався захистити зібране, та голова комісії зауважив, що ці книги нікому не потрібні. Крім того, члени комісії вважали за неможливе залишити Пашницького на посаді директора і взагалі поставили питання про його неблагонадійність і негативне ставлення до нового режиму.

Вилучену літературу звалили на великі вантажні машини і ви­везли у невідомому напрямку. 5 серпня 1940 р. наказом Василя Ми­хайловича перевели на посаду заступника директора з тим, щоб у найкоротший термін передати новопризначеному керівникові всі справи і документацію. А вже 23 серпня Пашницький був звільне­ний і з цієї посади.

Невдовзі він став викладати українську мову і літературу в но-воствореному Станіславському учительському інституті, але й там був білою вороною. Викладачі, в основному вихідці зі Східної Ук­раїни та Росії, підозріло, якщо не сказати вороже, ставилися до міс­цевої галицької інтелігенції, у всьому бачачи прояви націоналізму. А професор не завжди вмів, та й не хотів приховувати свої погляди. Тому незабаром опинився під пильним наглядом НКВС.

А 22 червня, коли над Станіславом загули фашистські літаки і на місто впали перші бомби, Василя Пашницького заарештували. При обшуку забрали всю його величезну приватну бібліотеку, де було чимало унікальних видань. Книги ледь вмістилися у вантаж­ний автомобіль, який вивіз усе на знищення. Відомо, що на третій день після арешту Пашницький був розстрі­ляний. Коли через тиждень до Станіслава вступили угорські війська, його труп, разом з багатьма іншими, був спізнаний на подвір'ї НКВС. Жодних документів про арешт і розстріл професора ніде не за­лишилося, що довгий час давало підстави обласній прокуратурі від­мовляти дочці Пашницького Іді Василівні у реабілітації її батька. І тільки 17 квітня 1991 р. він був реабілітований посмертно.

ДЖЕРЕЛА:

Горбань Г. Василь Пашницький - перший директор Станіславської обласної бібліотеки, педагог, книголюб, краєзнавець / Галина Горбань // Бібліотеки на західноукраїнських землях XVIII-XX ст. - Л., 2006. - С. 154-157.

http://www.geroi.if.ua/content&content_id=38

Цей день в історії УПА 11 лютого.

фото. Збір УПА у Шешорських лісах. 

джерело фото https://armyinform.com.ua.

1944 рік

Під час розмінування повстанцями мінного поля в районі села Острова на Ровенщині, відбулася збройна сутичка з загоном НКВС. Підпільники відступили без втрат, забравши з собою 50 мін.

1945 рік

5-годинний бій значного загону повстанців із військами НКВС у селі Дерть на Ровенщині. Знищені старший лейтенант міліції, молодший лейтенант держбезпеки, начальник міліції, сержант і 6 військових, п’ятеро поранені. Захоплено два кулемети, 8 автоматів.

У бою з пошуковою групою прикордонних військ у селищі Луцьки на Львівщині сотня УПА-Захід «Жубри-2» (командир Петро Лагода–«Громовий») знищила 27 військових.

1946 рік

У засідці біля села Арламівська Воля на Львівщині сотня УПА-Захід під командуванням «Лиса» захопила в полон старшого уповноваженого райвідділу НКВС Анненкова, дільничного міліції і старшину місцевого гарнізону внутрішніх військ із секретною поштою.

У бою сотні УПА-Захід «Риболовці» біля села Подусів на Станіславщині із загоном НКВС, що проводив облаву, загинув кущовий ОУН-Подусів Йосиф Олійник–«Рух».

1948 рік

Під час облави прикордонних військ в Майданських лісах на Дрогобиччині після бою потрапили в оточення і підірвали себе останньою гранатою вояки сотні УПА-Захід «Ударник-3»: чотовий «Ворон», ройовий «Буденко» і кулеметник «Щупак».

1949 рік

У зіткненні боївки ОУН із засідкою МВС поблизу села Токів на Тернопільщині загинули 3 підпільника, ще 5 зуміли прорватися.

1950 рік

Через зраду агента «Зіни» загін МДБ вийшов на районну боївку ОУН-Золотий Потік. У сутичці в селі Берем’яни на Тернопільщині загинули підпільники «Вир» і «Гуз».

1951 рік

У зіткненні з загоном МВС у селі Малі Дідушичі на Дрогобиччині загинули станичний ОУН-Малі Дідушичі Трохим Бойко–«Шпак» та Іван Сах–«Гайовий».

Підготував Сергій Горобець. 

10 лютого 1895р. народився Василь Вишиваний, (Вільгельм Габсбург) полковник Легіону Українських Січових Стрільців

Фото з Лук’янівської в’язниці. 1947. Фото: jagjelon-ja.webnode.com.ua.

1895, 10 лютого – у містечку Пула (нині Хорватія) народився Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), нащадок королівської династії Габсбургів, ерцгерцог, якого вважали претендентом на гетьманську булаву, політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР.

Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) (1895 - 1948). 1915. Фото: uk.wikipedia.org.

Разом з українськими вояками він розділив тягар боротьби за Україну. Свою поетичну збірку «Минають дні...» з 23 віршів присвятив українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Він став поборником українських інтересів, за які поклав життя у Лук’янівській в’язниці.

З 12 років Вільгельм Габсбург жив у місті Живець у Західній Галичині. «Там я перший раз почув про Українців, – писав у мемуарах Василь Вишиваний, – Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів. Я свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори. Їхав через Львів і Станиславів інкогніто. Вражіння з гуцульських гір мав чудесне…В Ворохті зустрів гуцула-селянина…я замешкав у нього. Їздив скрізь, шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув іншим, як виїхав».

Василь Вишиваний. 1918. Фото: jagjelon-ja.webnode.com.ua.

Він закінчив військову академію і 1915-го поїхав на фронт, де командував українською сотнею. Згодом – армійською групою, до складу якої належав легіон Українських січових стрільців. Розмовляв українською, під одностроєм часто носив вишиванку, яку йому подарував один із підлеглих. За це отримав прізвисько Василь Вишиваний. «Моя сотня, зложена тільки з українців, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політичне підозрілим. Старшини в сотні були самі німці. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть неможливе до виконання».

Вільгельм Габсбург, як член імператорської родини, автоматично став членом сенату. Там він познайомився з українськими парламентарями, зокрема з Євгеном Петрушевичем.

До кінця життя Василь Вишиваний вважатиме себе українцем. Після поразки Української революції він житиме у Відні. Там його 1947-го заарештує радянська секретна служба СМЕРШ. Згодом Вільгельма Габсбурга перевели до Лук'янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв’язках з ОУН.

Допитували його російською, він відповідав українською. Вирок – 25 років таборів. 18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбурґ помер у в’язничній лікарні. Похований на Лук’янівському цвинтарі.

https://uinp.gov.ua/

Ірина Миколаївна Лепкалюк «Леся», «Орися», «Хмара» - історія життя.

Народилася 1924, с. Старий Косів Косівського р-ну Івано-Франківської обл. — пом. 3 серпня 1947, с. Нижній Вербіж Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) — українська громадська та військова діячка, лицарка Срібного Хреста  Заслуги. Освіта — середня: закінчила Коломийську гімназію. Член ОУН. Референт жіночої сітки Косівського повітового проводу ОУН (1944), провідниця жіночої сітки ОУН (1944) і одночасно референт УЧХ (кін.1944-1945) Коломийського окружного проводу ОУН (1944), субреферент пропаганди Коломийського окружного проводу ОУН (осінь 1946 — 08.1947). Загинула, натрапивши на засідку опергрупи москалів Печеніжинського РВ МДБ. 

джерело вікіпедія.

Цей день в історії УПА 10 лютого.

Військовий парад, 31 серпня 1947. Капітан УПА рапортує своєму начальству.

1944 рік

Уселі Коловерть на Рівненщині повстанці знищили заступника голови сільради Василя Веремка, залишивши записку наступного змісту: «Увага! Таке покарання спіткає кожного вислужника, донощика і агента НКВС, який своєю підлою роботою буде шкодити українській націоналістичній революції. Ревтрибунал відділу УПА капітан Урбаненко».

Під час нападу боївки ОУН на лікарню в райцентрі Ходорів на Львівщині викрадений поранений німцями Антон Хомусяк, знищений німецький лейтенант.

1945 рік

При зіткненні з опергрупою НКВС у селі Сприня на Дрогобиччині загинув у криївці обласний провідник ОУН Дрогобиччини «Андрій».

На Дрогобиччині, під час відправки населення у райцентр для висилки до Сибіру, підпільники у селі Бабин знищили трьох радянських активістів та ще трьох поранили, а в селі Галівка знищили бійця винищувального батальйону.

1946 рік

ОУН і УПА провели антивиборчі акції в ряді районів Львівської та Станіславської областей. Чота куреня УПА-Захід «Дзвони» (командир Володимир Чав’як–«Чорнота») напала на гарнізон НКВС у селі Посіч на Станіславщині. Знищено 4 і поранено 2 енкавеесівців.

Напад чоти сотні «Рисі» (командир Матій Семак–«Гонта») на гарнізон НКВС у селі Петранка переріс у півгодинний бій. Втрати ворога – 1 убитий, 2 поранених.

1948 рік

На Дрогобиччині пошукові групи прикордонних військ та МВС напали на боївки ОУН у селах Грушатичі (двоє загиблих, у тому числі районний референт СБ-Добромиль Дмитро Мусієвський–«Білий», один підпільник зумів прорватися) та Чижки (двоє застрелились, один прорвався). В обох випадках поранено одного нападника.

У селі Рахів на Станіславщині повстанці знищили радянського активіста.

1949 рік

Засідка повстанців на загін обласного МВС у Чорному лісі поблизу села Кідар на Станіславщині, знищені лейтенант і сержант.

У бою з московитами у селі Бандрів на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН-Нижні Устрики Михайло Пизняк – «Бойко».

1950 рік

Під час бою з московитами у селі Головецьке на Дрогобиччині загинув станичний ОУН-Плаве Василь Циб–«Рябий».

1951 рік

Пошукова група внутрішніх військ захопила криївку в лісі Жовтневого району на Станіславщині. Загинули 5 повстанців, серед них райреферент пропаганди надрайонного проводу ОУН-Тлумач Василь Шандига–«Чайка». Двоє захоплені важкопораненими. Вилучена типографія окружного проводу ОУН-Станіслав та 5 тисяч примірників націоналістичної літератури для східної України.

1953 рік

Під час бою з московитами в одному з сіл Бібрського району на Львівщині загинув районний провідник ОУН-Бібрка Федір Кононович–«Павло».

Підготував Сергій Горобець

10 лютого 1988р. у Києві створено рок-гурт "Кому вниз"

А розпочиналось все 1988 року так:

В одному театрі працювали молодий актор Андрій Середа (закінчив музичну школу по класу фортепіано), який писав достатньо похмурі вірші та ексцентричну музику (інколи пісні на тексти інших авторів, але про глобальне оприлюднення своїх творів серйозно ніколи не думав) та Владислав Макаров (на посаді освітлювача "музика для душі"). Вони двоє, долучивши до своєї справи ще трьох митців, створили команду "Кому Вниз".

1989 р. хлопці випадково потрапили на фестиваль "Червона Рута" у Чернівцях: не встигли подати фонограми на конкурсне прослуховування, однак їх записи (тоді ще здебільшого російськомовні) трапились на очі та вуха Тараса Петриненко, котрий, прослухавши витвори "комувнистів", наполіг на тому, щоб готична капела взяла участь у фестивалі. Саме на фестивалі гурт прогримів на всю Україну своїм, без перебільшення, легендарним "Суботовим" (написаним 1983 р. Андрієм Середою до дня народження батька) та здобув II місце у жанрі рок-музики й міцно заплутався в тенетах шоу-бізнесу. Того ж року світ побачив перший альбом "Падая вверх" (повністю російськомовний). Потім відбулися гастролі по Канаді (разом з рештою лауреатів " Червоної Рути"), Польщі та Україні. 1990 р. вийшов наступний студійний альбом "Komu vnyz". Оскільки не можна було займатися творчістю паралельно з будь-чим іншим і розраховувати на успіх, то хлопці полишили основну роботу і зайнялися своїми прямими обов'язками, тобто музикою, – кинулися у прірву невідомості. 1996 р. з'явився нарешті довгоочікуваний і переломний "In Kastus" (похмура готична стилістика, індустріальніший фольк, Андрій вже культово балансує на межі містики й філософії у кожній пісні, старослов'янська енергетика наших пращурів ллється з кожного слова і кожного гітарного рифа).

Так, потихеньку "Кому Вниз" видибали з фінансового провалля і з новою наснагою поринули у привабливу прірву творення. 13 вересня 1997 р. у "Палаці Культури Київського Політехнічного Інституту" відбувся перший сольний концерт "темного легіону" (так полюбляли називати хлопців деякі ЗМІ), що називався "In Kastus" (попри таку назву концерту з однойменного альбому прозвучало лише декілька пісень). Після цієї епохальної події готи з "Кому Вниз" знову на деякий час відійшли у тінь – то був дещо складний період їх життя, бо перший раз вони "попрацювали" з продюсером: результат не заставив себе довго чекати – всілякі негаразди і незрозумілість загальної ситуації з правами і всім іншим затягнули групу в провалля побутових проблем і рішень, "Чорні козаки" ввійшли в середину "комерційних" 90-тих років...

Середа дедалі частіше почав нагадувати про себе у дещо незвичній ролі — начитуванні рекламних роликів на телебаченні та радіо... А навесні 1999 р. Андрій дебютував як ведучий прямого ефіру на ТРК "ЕРА". Дебют виявився настільки вдалим, що генеральний продюсер телекомпанії Василь Климчук оголосив табу на все, що стосується цього гурту. В той час продюсер та бас-гітарист команди Сергій Степаненко вишукував кошти на новий витвір "комувнистів", а саме, на альбом, що нарешті вийшов відразу на трьох носіях (аудіо, CD, відео). Власне, це мав бути той таки концерт 1997 р. Назва йому "In Kastus In Vivo", себто "In Kastus наживо" (відео версію було створено за сприяння телепрограми "Решето" (ТЕТ) та її легендарного автора Володимира Бакуна, туди вже входить повноцінний готичний хіт "Нава"). 1 грудня 1999 р. гурт відвідав львівський клуб "Лялька", куди їх запросили давні друзі "Мертвий Півень", тоді ж було попередньо домовлено про сольний концерт у тому ж залі.

Починаючи з 1999 р. гурт "Кому Вниз" вперше достатньо широко починають визначатися пресою і суспільством "готами". Музика все частіше отримує визначення – "українська язичницька готика", "урбаністична готика"... Тоді ж створюється Український Готичний Портал www.gothic.com.ua – об'єднання молоді, яке має своєю метою підтримати українську готику і створити коло захисту проти навали комерційної "культури" і "музики". Через деякий час Портал проводить першу українську готичну вечірку-міні-фестиваль "Діти Ночі", на якому "Кому Вниз" виступили хедлайнерами.

19 січня 2000 р. музиканти відіграли повноцінний "сольник" у столичному клубі "О'Брайенс". 31 січня 2000 р. в театрі ім. Івана Франка гурт брав участь у театралізованій виставі, присвяченій пам'яті трьохсот студентів, загиблих під Крутами (незважаючи на те, що 21 січня Андрій Середа, Сергій Степаненко, Євген Разін та Владислав Малютін потрапили в автомобільну катастрофу). Всі, хто завітав на виставу, готи чи просто глядачі, отримали те, для чого можна було їхати з того світу та з Канади – концерт справжніх козаків на українській сцені.

10 лютого 2003 р. одна з легенд українського готичного року – гурт "Кому Вниз" відсвяткував свою п'ятнадцяту річницю.

Гурт "Кому Вниз" приймав участь в таких фестивалях та подіях:

1988 р. : міжнародний фестиваль "Рок на марші миру" та "Голосієве" (Київ);

1989 р.: "Рок за мир", "Фонограф" (Київ), "Серпень" (Нова Каховка, гран-прі), "Рок-богема" (Дніпродзержинськ), "Червона Рута" (Чернівці, ІІ місце серед рок-гуртів), "Діти Чорнобиля" (Славутич), фестиваль "Замкова гора" (Житомир), "Голосієве" (Київ, гран-прі);

1990 р.: "Серпень" (Нова Каховка), екологічний фестиваль "Врятуємо Азовське море" (Бердянськ), "І Міжнародний лицарський турнір" (Київ), "Музичний ярмарок" (Гданськ);

1991 р.: "Топ-гарт", "Червона Рута" (Запоріжжя), "Українська молодь Христові";

1992 р.: "Вернісаж '92. Нова українська хвиля", "Українська молодь Христові";

"Українська молодь Христові" (1993 р., 1995 р.); "Рок проти наркотиків та алкоголю" (1994 р., 1997 р.);

"Червона Рута" (Запоріжжя, 1997 р.);

Перший київський рок-фестиваль (1998 р., хедлайнери);

"Рок-Екзистенція" (1996 – 2001 р.р., 2003 р., 2005 р.);

"Діти Ночі" (Київ, 2000 р., 2005 р., хедлайнери); "Срібна підкова" (Львів, 2000 р.);

"Cаstlе Раrtу" (Польща, 2001 р.);

"Wavе-Gоtіk-Trеffеn" (Німеччина, 2002 р., 2004 р., 2007 р.);

"Рок - альтернатива" (Львів, 2003 р.); "Підкамінь", "Тустань" (Львівська область, 2007 р.);

"Бандерштат" (Волинська область, 2008 р.).

Гурт "Кому Вниз" має свою символіку. Знак гурту, так званий "ПАВУК" (зокрема павук символізує собою Сонце, наприклад у Карпатах, на Поділлі) має три складові: 1 – п'ять чотирисвітних солярних знаків (хрестів), об'єднаних спільною вертикальною лінією (п'ятеро людей, об'єднаних спільним рухом); 2 – сварга (символ Сварога, українського Бога Небесного Вогню), що по діагоналі перетинає перший рисунок, дана сварга символізує собою шлях від духовного до фізичного; 3 – завершують усе це чотири промені (по одному між променями сварги), що об'єднують складові у графічне відтворення восьмипроменевого Сонця (цифру "8" в українській міфології-космології представляє полярна зоря – вісь світогляду, "восьмикутна" колядницька Зірка).

Джерела інформації:

Історична правда, Вікіпедія та https://www.pisni.org.ua/persons/59.html

9 лютого 1956р. в Івано-Франківську розпочався судовий процес над 9-ма членами УПА та підпілля ОУН.

Лука Гринішак–«Довбуш» (ліворуч). Фото: upa-pereginsk.if.ua. Дмитро Верхоляк–«Дуб» (праворуч). Фото: ukrnationalism.com

Справу, що налічувала 11 томів, розглядав військовий трибунал Прикарпатського округу. Серед свідків – зрадники Микола Цапей–«Голуб», В. Онуфрак–«Верещака», колишні агенти МДБ. Процес тривав до 16 лютого.

Сотник УПА, командир куреня «Бескид» Лука Гринішак–«Довбуш» засуджений до страти і розстріляний 13 вересня 1956-го.

Смертні вироки отримали також районний референт СБ Надвірнянщини Михайло Зеленчук–«Деркач», бунчужний сотні «Крука» Ярослав Обрубанський–«Яркий» та зв’язківець Дмитро Верхоляк–«Дуб».

Але через три з половиною місяці ув’язнення в камерах смертників вищу міру покарання змінили на 25 років ув’язнення. Дмитро Верхоляк повністю відбув свій термін у радянських таборах. Михайло Зеленчук провів в ув’язненні понад 16 років. Ярослав Обрубанський збожеволів, відсидівши 14 років, після чого був достроково звільнений.

На 25 років засуджені Микола Венгрин–«Байда» та дружина Луки Гринішака Ганна Попович–«Ружа», пізніше вирок замінили на 10 років ув’язнення із конфіскацією майна. Такий же термін (25 років із заміною на 10) отримав Степан Іванків–«Остап», який видав Дмитра Верхоляка.

Дружина Дмитра Верхоляка Катерина Яцків засуджена на 8 років, Іван Дзепчук за співпрацю з ОУН отримав 3 роки таборів.

Джерело. © 2021 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

9 лютого 1923 року отамани Холодного Яру дали останній бій...

Воля України або смерть! 

Непорушний принцип, що сріблом покривав чорний прапор Холодного Яру. 

9 лютого 1923 року холодноярські отамани дали свій останній бій московським окупантам. 

38 козаків захопивши зброю з тюремного складу близько чотирьох годин вели бій з камери Лук'янівської в'язниці. 

Кожен набій діставав своєї цілі. Стріляли зважено і обережно. Економили, щоб якомога дорожче віддати своє життя. 

За давнім звичаєм останній набій холодноярці лишили для себе. Обійнялись і попрощались. Стали один навпроти одного направляючи рушницю в груди своєму побратиму. Іншою рукою тримали цівку навпроти серця. На рахунок "три" під гучне "Живе Україна" пішли на той світ найкращі сини України. 

Пішли, дотримавшись слова, що сріблом виблискував на чорному прапорі Холодного Яру - Воля України або смерть! 

Слава Героям!

Джерело. Фейсбук з сторінки "Основа майбутнього"

*********

29 вересня 1922 року чекісти заманили деяких отаманів на псевдозбори у Звенигородці. Їх скликали нібито для підготовки всеукраїнського повстання. Там багатьох отаманів і заарештували.

2 лютого 1923 року надзвичайна сесія Київського губернського ревтрибуналу засудила групу повстанців до розстрілу із конфіскацією майна. Засуджених до смертної кари утримували в Лук’янівській в’язниці Києва.

Лук’янівська в’язниця працювала у Києві ще з середини 19-го століття. На час вступу до Києва більшовиків у 1920 році приміщення в’язниці були порожніми. Однак уже через кілька діб тюрма знову почала працювати. Зокрема, 1925 року у ній утримувалися 2 173 в’язні. Через переповненість тюрми у кожній камері було по 10–20 людей.

Вранці 9 лютого 1923 року засуджені до розстрілу холодноярці підняли повстання. Шансів перемогти було мало, але засуджені до смертної кари не мали іншого виходу. Повстанці заволоділи револьвером охоронця і захопили 14 рушниць в канцелярії тюрми.

Зберігся рапорт начальника Лук’янівської в’язниці Ріхтера, складений 10 лютого 1923 року, який описує повстання холодноярців.

За його словами, о 8.30 9 лютого внутрішній караул подав уранішній окріп в камеру №1, де знаходилося 14 людей, засуджених до вищої міри покарання. Вирвавши з рук караульного окріп, один заарештований облив ним червоноармійця, заволодів його револьвером і вибіг з камери.

В цей час інші заарештовані теж вибігли в коридор, а звідти в канцелярію, де відкрили стрілянину з верхнього і нижнього поверху. Директор тюрми Ріхтер прибув на місце подій і віддав наказ розстрілювати заарештованих при першій же спробі до втечі.

Двоє заарештованих через верхні вікна проникли в двір тюрми і почали тікати, але були вбиті охороною. В результаті бою було вбито одного червоноармійця та трьох поранено. Також був поранений наглядач тюрми.

У бою, який тривав чотири години, загинуло 38 повстанців. Серед них були отамани Холодного Яру і Чорного лісу, старшини армії УНР, козаки-холодноярці, сотники корпусу Січових стрільців, які були з Галичини. 

Джерело.https://kyiinfo.com.ua/ru/9-lyutogo-1923-roku-otamany-holodnogo-yaru-daly-ostannij-bij/