Псевдо «Соловейко», член Юнацтва ОУН з 1942 р., кур’єр ОУН, господарчий УПА. Суджений у 1945 р. на 10 р. таборів. Учасник Кенгірського повстання. Звільнений у 1955 р.
Микола народився в сім’ї Олексія та Євдокії. Окрім нього батьки виховували ще двоє старших братів – Степана та Василя. Мама хлопця померла коли йому було лише 2 роки. Микола закінчив місцеву школу.
ВСТУП В ЮНАЦТВО ОУН, ОБОВ’ЯЗКИ В УПА
У роки німецької окупації братів нашого героя забрали на примусові роботи до Німеччини. Тоді Микола не міг собі навіть уявити, що побачить їх ще не скоро. В цей час він вступив в Юнацтво ОУН. Згодом виконував функції кур’єра ОУН, пройшов вишкіл у селі Камінь.
«Нас тоді 12 чоловік Василь Зауличний вписав в ОУН, то було в 1942 під осінь. Почали носити штафетки, потім почали обучати. В Каміни мадяри йдут до фронту, а нас в потоці обучають. Нас збирали вечорами і ганяли до передранку: «Вправо! Вліво! Кругом руш! Долів!».
Так тривало, поки наш герой не зустрівся з командиром УПА Василем Андрусяком, «Різуном», та сотенним Петром Мельником «Хмарою». Дізнавшись, що ті ідуть у Чорний ліс, Микола погодився їм допомагати. Йому було доручено відповідальне завдання – збирати та доставляти продукти хлопцям до лісу.
«Потім почали набирати в УПА. Зробили в селі збори і так: «З п’єтниці на суботу наша армія буде в Угринові і будут у Петранці – «Різун» і «Хмара». Вночі чути, шо під’їзджиют на дерев’яних возах. Виходимо, а там штири фіри і хлопців дві сотні. Вони мали бій з німцями в Калуші. Хлопці голодні, троє ранених. «Різун» сказав зразу: «Мені маминих синків не потрібно. Мені треба батяра!». Мені дали обов'язок бути харчовим. Три фіри відпустили, а єдна фіра у Грабівку у Чорний ліс. То вони перші пішли в Чорний Ліс.
А тоді треба було возити їжу на 200 чоловік. То єдна фіра виходить нині, завтра друга, позавтра трета. То в кінці Грабівки в таких луквах сотні були. Відтам проходив потічок у ріку і я тою лінією їхав, там вирубаний ліс був. Наліво – сотня «Різуна», то так під лубом, надерли лубу зі смерек. А «Хмара» на тім боці був. Величезний був такий котьол на каміньох і вони там готовили. Ми туда возили продукти. Шо ми возили: горох, біб, фасоля, якесь теля, свинку».
ЗАТРИМАННЯ «СОЛОВЕЙКА» - ЗРАДА ЧИ ЗБІГ ОБСТАВИН?
Микола добре виконував свої обов’язки, проте доля зіграла з ним злий жарт. 28 жовтня 1944 р. наш герой під час виконання чергового завдання потрапив до рук своїх найгірших ворогів.
Нам кажуть так: «У суботу повезете у Грабівку продукти», – а потім: «Нє, в суботу вже не везти», – чи то вже продаж який був, не знаю. Раненько на неділю вже всьо поприносили, везти треба в Грабівку. Вже почалися облави і в ліс нас не пускають, но на зв’язок. Мені треба було коня до пари, кажу до сусіда: «Штефане, дайте коня до пари». А жінка його каже: «Їдь з ними». Нас вже троє.
Їдемо дорогов, повертаєм – вийшла панєнка з кошелем білим з ручками і каже: «Ви їдете в Грабівку? Я їду з вами». Доїхали до Грабівки, а там туман, такий дим, бій був вночі.
Приїхали ми на той берег, а вона каже: «Знаєте, хлопці, я йду подивлюся в село, бисте не їхали. Я подивлюся і прийду». Вона як пішла в село. Ми чекали півгодини-годину на березі. Маскалі нас засікли, а ми їх не виділи. Ми фіров спускаємсі вниз, а вони два дехтярі кошаком, вистріл і: «Ложись!!!», – будь здоров, ми в їх руках. Вони кинулися до фіри повної продуктів і ше за той кошик. Відкривают кошик, а там білий хліб, наложено зверху смальцю, а на низу кошика повно літератури (агітаційних листівок УПА, – авт.). Шнурками руки нам назад і кажут: «Во, Бандера!».
Заїхали в село, а їх там купа ходе і нас у кіп: «Растрєлять!». Дав трьох з карабінами, нас на коліна і каже: «Давай в разнос!». Над’їхала танкетка і один офіцер відкрив люк, і каже: «Падажді, падажді!». Підійшов, а з ним охорона, подививсі, взяв мого побратима на допит, розбив йому губу. Кинули нас у школу на підлогу. Потім у Франківськ на слідство».
ПЕРЕБУВАННЯ В ТЮРМІ У СТАНІСЛАВІ
Микола потрапив у тюрму в Станіславі. Він ще не знав, що йому доведеться багато пережити. За півроку перебування у тюрмі наш герой переніс важкі допити та суд, перехворів тифом.
«Відразу пішло слідство. Було нас коло 18-20 чоловік. Були битовики, вори, шось 4 їх, то вони в куті. На слідство брали шо 2-3 дни, а в кінци шо ночі, аби сі підписати. Їм головне було знати хто дав записку, а я їм кажу: «А я відки знаю, якийсь воєнний», – а мені записку дав станичний (Стефан Дончак, «Козак»).
Його справа бити. Мене по боках не били, но по ногах. І говорить як людина, а прийде, то звірисько! Очі заверне і б’є. Я кажу: «Та чи я виноватий?», – а він: «В мене план! Я тобі статтю пришив, розпишися! 54. 1а, 54.11 – «ізмєна родіни», 10 років, 5 «пораженія прав»». Пішов етап».
ЕТАП ДО ТАБОРУ У КЕНГІРІ КАЗАХСЬКОЇ РСР. УМОВИ ПЕРЕБУВАННЯ
Весною 1945 р. Миколу разом з іншими в’язнями з тюрми в Станіславі перевезли до Львова, де протягом місяця він чекав на свій етап. Попереду була важка дорога у «телячих вагонах». До кінцевої станції доїхали лише найсильніші, а хто помирав – викидали з вагону. Наш герой опинився серед тих, кому вдалося вижити. Привезли його у Кенгір біля Джезказгану Казахської РСР.
«Везли майже місяць. То була кара. Багато повмирало, то їх десь скидали. Пам’ятаю, в Саратові поскидали з вагонів і поїхали. А в Кенгірі завезли в спецлаг. Там 70 % було українців, були чичени, грузини, Прибалтика. Жінок було 3 тисячі, нас було 7 тисяч. Я пішов в механізовану бригаду. Дали нам номера, я мав СК 937. Одне барахло забрали, дали лагерне барахло, бушлат і штани. На руці і на плечах номер.
На роботу виходили ми попід руку. Йде колона 400-500 чоловік з псами на переді, хтось пусте руку, хочуть бити, а люди не пускають. Я був слєсаром в бригаді, там я став електриком. Так ми до 1950-го року були.
Зразу були битовики, то були вори, вони мали «шістьорки». Як приходила посилка, то тобі то, а то нам.
Потім з Норильська кинули 100-150 чоловік хлопців-каторжанів і наші, то вже хлопці начили, і кажуть: «Нас 70 % і ми маємо терпіти ту шантропу?!». До наших примкнулися литовці, естонці, поляки і начили то всьо глумити. Потім як приходив етап, то питали: «А бандерівці єсть?», – «Да полно!», – всі на коліна: «Ми не пайдьом!». От так було».
ПРИЧИНИ, ПЕРЕДУМОВИ ТА ХІД КЕНГІРСЬКОГО ПОВСТАННЯ
Українці, навіть перебуваючи в неволі, були серед тих, хто боровся за справедливість та свої права. Так, 16 травня 1954 року почалося одне з найбільших повстань політичних в'язнів, яке тепер відоме під назвою «Кенгірське повстання».
«Зробилася забастовка. Приходиш з роботи, бараки закривають, сирена німецька «явчить» як на роботу досвіта і на вечерю. Як попав в другий барак – там і ночуй. Листи 1 раз у півроку можна писати. Решотки всюди. Попід руки водили як сліпих. І шоб розібрали по справах, є люди, які суджені ні за шо.
Йшли колони. Дівчата сказали: «Христос Воскрес!», – а наші: «Воістину Воскрес!». А один бахур з тих кагебістів, шо водив колону, сказав: «Мовчать!». Йому сказали: «Ти сопляк!», – а той в заднє крило почав стріляти і частину вбив, частину ранив. Ну, і перший день нічого. Людей забрали, поховали.
Другий день на роботу не йдем. Та й вже рускі примкнулися до наших. Ми кажем: «Давайте з Москви! Накажіть винуватих! На роботу не підем!». Організували комітет. Жіноча зона – перший лагпункт, другий – хоздвор, а тюрма була вище – смертники. Тоді пробили до жінок і ту тюрму освободили. Вийшов відтам полковник Кузнєцов, він здав армію і був тут смертником. І він виступив: «Дорогі браття по Христу, нам погібать і так!», – але то йому, деякі ше хочуть якось вирішити ту проблему! І каже: «Ми должни розоружить охру!», – а ви знаєте, шо таке обезброїти охорону? Там коло 300 воєнних зі зброєю. Той полковник каже: «Правильно?», – а всі кричат: «Правильно!». О, думаю, вб’ють в кінці, а мені ше 2 місяці лишилося.
Наші хлопці вже були в організації і кажуть: «Ходіть, будем сі радити». Там був Микитюк, Шкіль, там були хлопці з Волині. Кажуть: «Хлопці, ви на москаля не дивіться! Нас виловлять казахи арканами по степах! Побачимо західну Україну! Беремо Кузнєцова під охорону». Так пройшов тиждень. Потім нам сказали, шоб ми виходили на роботу.
Хлопці познімали решітки, загострили і поробили піки – військо є.
З кожної нації брали комісію. Прийшли з Темиртау, так само не согласилися. А вони вивісили динаміки: «Заключонні, виходіть на роботу!». Є шо втікали, але зав’язали, то тре довести до кінця, поки Москва не приїде. Чекали Москву, а Москва підготовилась – підготовила танки! В жіночу зону, в другий лагпункт і в третій.
Якраз в 4-й годині я був в третім бараку, чути: «Вніманіє, вніманіє, заключонні! При сопротівлєніє будєм прінімать оружиє!», – і так 3 рази. І всі із зони до воріт, а ворота закидані цеглою, банками під сам верх, а танк стоїть. Зразу почали закидувати танк. А жінки зібралися за руки, то котрі крайні – відскочили, а котрі посередині – не мали коли. А з вертольота дав вказівку: «Вперед!».
Нас загнали в барак, покидали димні гранати, ми повибігали на двір. А тоді руки за голову і за зону, а там вже розбиралися, хто починав. Від тих, шо побили лише купи крові лишилися, тут кров, там кров. То ми піском засипали кров, а скільки було вибито».
Так, боротьба нашого героя продовжилася в неволі. Скільки точно полягло людей у цій боротьбі – невідомо і досі. Кенгірське повстання тривало до 26 червня 1954 р. Після його придушення в Джезказгані відбувався суд над уцілілими активістами. Деяких було страчено. Після 10 р. на засланні, у 1955 р., «Соловейка» звільнили, він зміг повернутися на Батьківщину.
Підготувала Ольга Галабурда.
Локальна історія.
Немає коментарів:
Дописати коментар