Відважність – визначальна риса Українських жінок. «І м сі не бояла ніц, не мала страху ніякого», – Марія Турковит.

«Не раз штафетки носили на друге село, або переводили хлопців то до Никонкович, то туди на Лани, на Попелєни. Звідтам вертали, зимно і холод, і різне. Але проминуло то скоро і м сі не бояла ніц, не мала страху ніякого. 

Ми раз йдемо вночи наперед обидві, я кажу: Касю (Катерина Мочерад, – авт.), дивисі ту во шось трох йдут і вкланяютьсі, а то будаки вітер віяв, а вони так сі хилили. Я гадала, шо то хтось йде. А вона каже: «Та тихо, не говори, ми ту во присєдем». А хлопці, як ми присіли, вони дальше від нас були. Но, і ми підійшли ближче – та де, та то будаки такі великі.

Там, де ми йшли, була станична хата, там жила сама баба, бо її чоловік на війну пішов і вона сама сі лишила. Там всі наші хлопці сі спиняли, а звітам йшли на Попеляни… Дівчата багато сі бояли, не хтіли, а мені було всьоїдно, я кажу: «Касю, ми ше поїдем на Вкраїну помагати!». Я мала 17 років тоди і не боялася ніц.

Ми вели хлопців до Никонкович, а нам дали звітам плахти, нагани (наган, – зброя), мені десь з 10, конюшини накосили і в ту конюшину положили. І ми взєли на плечі, я плахту на плечі і вона, і йдем додому. Ми йдем а у Біскопа вже стояли, чекали чи хто не надійде. А там їдна жінка, шо через дорогу жила, каже: «Де ви йдете дівчата?». Вона так менше-більше знала, шо ми несем. «Не йдіть, бо туво чекають ю в Біскоповій хаті на подвіру, ту є якісь, киньте ті плахти в мою кукурудзу». Ми так зробили, кинули, ми йдемо, а вони нас стримуют… Кажут до нас: «Де ви ходили?», – я кажу: «Ми ходили, бо я там маю сестру і ми носили їй сира, сметани, бо вона корови немає». Вони нас тримали аж до білого дни, аж тоди в білий день нас випустили».

Марія Турковит, 1929 р. н., виконувала функції зв'язкової, село Гуменець на Львівщині.

Локальна історія - ФБ сторінка.