.....Коли до нас прийшов Шухевич перший раз, то він тоді привів лікаря до Осипа витягати йому кулю з ноги. І потім вже часто приходив. Я знала, що то він, бо я ж там з ним спілкувалася. Вони казали, що то їхній командир УПА. Раз послали мене купувати ліки, підкладне судно, якийсь денатурат-спірт, фляшку, такий синий спірт, ті пластери. Післали вони мене до Львова то всьо купувати. То і Шухевич був, і Роман Цяпало був, і ще такий Петро був, він також, вроді, з Дубровиці, псевдо я його забула, бо то вже роки. Поїхала я купляти, всьо покупила. Поїзд тоді ходив іно два рази; раз до Львова, а раз зі Львова. Заїхала я до Львова, а назад вечером треба було. Щем мала двайцять п’ять аркушів такого білого паперу купити, такого гладенького білого, метровий був чи більший. Треба було їм там на ті документи, та Люба з том машинком. І мене на почекальни на Клепарові забрали. Іном ввійшла на почекальню — мене забрали. Тоді повели мене десь туди, де кpупзавод, в тім боці якась там міліція була. Вони мене гет забрали. Ще була з Рясни якась дівчина, вона продавцем в Рясні була в магазині, і ще якийсь мужчина.
Нас трьох там було. Там москаль такий сивий, з тими пагонами широкими, такий москалиско, і що раз до него на допит. То її, то того мужчину, то мене. Так щораз. І він до мене: «Зачєм ти ето покупала? Зачєм бумагу покупала?». Я кажу: «Я бумагу купувала, моя сестра вчиться на кравчиню, — а вона вже була кравчиня, — їй треба на форми тую бумагу». — «Зачєм тоє судно?». Я кажу: «Моя баба паралізована». А баба вже померла давно. «А зачєм той пластир?». Говорю: «Брат має такі чиряки». — «А зачєм той динатурат купувала?». Кажу: «А мій тато столяр, він дає то щось до лаку». Я знала, що тато щось таке давали. Потім другий раз мене бере і то саме питає. І так по черзі, по черзі. Я кажу: «Ви мене відпустіт, поїзд піде, — я кажу, — і шо я ту буду робила». Навіть уваги не звертає. За троха — знов і знов. Я кажу: «Я вже в горлі слини не маю. Всьо, я вже не говорю. Я всьо сказала, що ви хочете? Що ви хочете?». Так ся до них ставлю. Мені тоді було шістнайцять років, минуло шістнайцять. А я шось нічого не боялася. Партизани мене вже так виховали тим своїм, мені цікаво було. Я на тих москалів така недобра була. Затроха знов мене кличе. Я кажу: «Я вже не буду нічо відповідати. Но шо ви хочете. Там мама десь плаче, бо поїзд прийшов, а мене нема — де я ділася». Я знала, шо поїзд вже поїхав. Він знов питає, а я нічо не відповідаю, сиджу і мовчу. Кажу потім, бо він далі питає: «Що вам шось таке надумати, брехати, чи шо? Ну шо я вам скажу. Всьо я вам сказала». А там бачив сусідній хлопець, зараз через дорогу трета хата, а я його на почекальни там не бачила. Тоди він пішов до нас і каже: «Вашу Ганю там на почекальні міліція забрала». І партизани відразу вийшли з криївки, бо там і Шухевич з ними був, і пішли десь далі. Кажу я до того москалиска: «Хочете, дзвоніт в трете чи то семе ві[д]ділення міліції. Там мої сестри чоловік робит, я в них була». А я дійсно була в них. Кажу: «Дзвоніт, як хочете, туди». — «Як фамілія?». Я кажу: «Січкар Михаїл, він робит там в міліії, дзвоніт». Вони тоди дзвонят, а він тоди якраз на дижурці був. Той гет дзвонит, а він там: «Шо сталося? Так, так. То жінки сестра, вона була, ми обідали разом. А шо таке, шо таке?». — «Та нічо, нічо». Повіли, шо нічо. А тоді мене відпустили. А я: «Відвезіт мі додому». А ту думаю, йой, хоть би не везли. «А де ти живеш?». Я кажу: «Там коло клубу, всередині села». Я си думаю, як би привезли, то би там де дали знати, щоби втікали партизани. Сказала, що всередині села, а наша була остатна крайня хата. Тай потім: «Йди, йди! Най мама не плачит за тобом». То було рано, ще поїзда не було, і я пішла на поїзд. Я приїхала додом, а потім ввечір партизани прийшли, а Шухевич мене так погладив по голові і поцілував мі в голову: «Наш бурячок», так сказав на мене. А я думаю, шо я така червона? Заглядаю в дзеркало, чо він так на мене казав: «Наш бурячок». Шухевич вбраний був в такому воєнному кос тю мі, як вони всі, партизани, ходили, і в шапці такій. Сестра навіть їм шила ті шапки всім, там їм ті костюми перешивала. Рускі вони купляли, а вона переробляла їм на такі. Виглядав Шухевич так, як є на фотографіях, но жо молодший. Подібний був. На вигляд такий ні чорнявий, ні білявий був. Одного разу сказав мені Шухевич, щоби я купила фарби і пензлик. Я знаю, я купила такі довгі вузонькі ті фарби, такі тюбики, і пензлик. І потім він намалював мені портрет.
Але малював спочатку олівцем. Я сиділа, а він так скоро і сестру намалював, і мене намалював. То було в криївці. Намалював олівцем, а тоди він фарбами потягав. Подивиламся, я думаю, йой, шось нездало, але думаю, най буде, то пам’ятка, най буде. Він ше дав мені вишивку, ніби я в вишиваній сорочці, а я не мала вишивки, я во так була, як хо дила. Я ся не готувала, сілам, і він мене малював. Я ше сміялася, думаю, йой, може нічо ся не получит. Але взялам той портрет і сховала. Ховала я його на стриху в скрини. Він не був великий, може так двайцять на трийцять сантиметрів. Вже тепер я його передала до музею до Славська, що там має той пан Юрій Микульський. Шухевич мав різні псевда, мав псевдо і «Василько». Я знаю, щось я ся його запитувала і кажу до него: «Пане «Васильку». А він каже до мене: «Нуся!, — то іно вони мене так кликали, а мама — Ганю, — ти так не кажи «пане», щоб я того більше не чув». — «А як вам казати?». — «Друже. Ми не є пани, ми всі друзі. Не кажи мені «пане». І я потім не скажу «друже», бо так мені стидно, то казала до него «ви» і всьо. «Василько», ви». Вжем не казала «пане», бо ми заказ, а «друже» не казала, бо ми стидно. Думаю си, шо я така смарката «друже» буду казати. Потім одного разу партизани в нас відзначали день проголошення самостійности. То в сорок першім проголосили, в червни. В нас в тій хаті недокінченій, там тато тоди варстат свій мав, робив там столярку. Я знаю, жорна там стояли, мололисмо на хліб на тих жорнах. І вони від зна ча ли тоє свято. Шухевич командував, всьо так стояло рівно. Я була на тому, тато, сестра, мама — ми всі там були на тому святі. Всі мали свої промови. Той з Дубровиці Роман, він любив так нераз посміятися «хі-хі-хі», а тепер вони всі так стоят, я так заглядаю на них, що всі так на струнко стали. Такі всі поважні і так всі коло Шухевича, як би боялися. А потім така гостина, але то іно пообідали тай всьо, бо вони ніколи не пили, навіть не пригубили. Потім на стриху на тій хаті сиділи, читали літературу, нам давали читати. Навіть і спали там на стриху, вони літом не йшли сидіти там в ту криївку. Потім ми чули, як Шухевич пропав там в Білогорщі. Ті наші партизани так плакали за ним: «Вже пропав наш «Василько», пропав». Мені партизани говорили, і то навіть сам Шухевич казав, каже: «Нуся, як настане Україна, то за нас ше будут книжки описували». Я си думаю, які книжки, та вони всі пропадут. І дійсно, що вони всі пропали.
Немає коментарів:
Дописати коментар