Розбудив мене чутливий поштовх цілого вагона. Крізь віконце заглядав у наш вагон ясний осінній ранок. В'язні вже не спали – одні складали свої розмаїті постелі, інші, переступаючи ще лежачих, пробирались до “параші”, себто прорізаної у підлозі діри, і сороміцьки справляли свої потреби. Зрештою, ніхто не звертав на це уваги. Виглядало, всі мовчки примирилися з роллю загнаної худоби з надією, що це не надовго.
Раптом почулися удари об стіни вагона і то з обидвох боків, а далі – відкрились двері і до середини вскочили, озброєні дерев’яними довбеньками, чотири солдати.
Ще два автоматники з офіцером стояли напроти дверей. Швидко всіх в'язнів зігнали на одну половину вагона і – почався перелік. Це тривало недовго і в спортивному темпі. Жодної різниці між вчорашньою і сьогоднішньою кількістю голів не виявлено. Не закриваючи дверей, солдати принесли насущний пайок на дорогу – п'ятсот грамів дрогобицького хліба, дві кістки цукру на голову та ще й миску соленої кільки на всіх. Під час роздачі можна було побачити на городах багато жінок, які здалеку приглядались останній підготовці від'їзду етапу, з надією побачити когось із в'язнів. Одній, я запримітив, таки вдалося. Вона замахала руками і крізь плач кричала:
«Адась, Адась жеґнай, кохани!.. Я натихмяст виєзджам до Польскі!».
Молодий чоловік помахав її рукою і крикнув на все горло: “ Ідзь додом, Броню, нє стой тутай!.. Вруцев нєбавем, нє плач!.. Уцалуй ойца і малютке!”. У тій хвилині двері вагона зачинились і в'язень пішов на своє місце. Довго ще не міг заспокоїтись – грозив комусь шляками, пйорунами, потім ще попросився до віконця, але цей задротований прямокутник уже заслонив дим з локомотива, що постелився городами чорно-сірою поволокою.
Ще пару хвилин чути було знадвору якісь команди, біганину, а далі протяжний свист паротяга і... состав рушив у наше далеке і довге невідоме.
* * *
Нині субота, 8 вересня 1945 р., – другий день етапу. У вагоні духота і немає води. Той, що сидить на нарах біля віконця, інформує: “Їдемо на захід… щойно проминули Старий Самбір...”. А я думаю: якщо їдемо на Старий Самбір, то вірогідно не минемо Львова. Але що мені з того, розмірковую. Навіть якщо випадком там й трапиться хтось знайомий, то який мені з того хосен?.. Далі сплила на гадку наша школа – “торговельна” на Курковій, 14, бурса на Кавецьких, 5 та її директор Славко Гуглевич. Дужий, статурний весельчак, здається, на той час ще парубкував і любив собі, збігаючи по сходах на перший поверх, приспівувати завжди один милий романсик:
Тихо-тихесенько, ніжно-ніжнесенько білі сніжинки летять, їх мільйони на церкву, на дзвони,
на хрест налягають і сплять...
Несися, жалю мій, жалю, сповнений тужливих мрій...
З кохання і муки загину з розпуки – ах важко жить без надій...
Щось там ще далі було, але я вже не затямив. Де він тепер, той співак, куди заніс його воєнний буревій?.. Мабуть там, де й наші бурсаки, учні, професори... У кожного своя доля і свій шлях - крутий, непевний, непередбачений, а то й зовсім сліпий, як ось мій.
Раптом потяг сповільнив і... зупинився.
- Що там, де ми? – посипались з усіх боків запити до тих, що сиділи на нарах біля віконець. – Товаришу Коваль, – так звали старшого біля віконця, – крикни конвою, щоб води дали, а то сухарів не витиснемо.
- Стоїмо, власне, над якимсь потоком... Але то не Полтва, бо до Львова ми ще, здається, не доїхали.
- А котра година? – запитав хтось із тих, що сидів далі.
- На моїм уже половина шостої...
- Іди, іди, вар’яте старий! Він у тебе давно вже на пів шостої стоїть і ніякий зеґарміщ йому не дасть руху! – Всі зареготали. Але тут загуркотіли двері і конвой крикнув: “Тіша! Воду получай!..”. Десятки очей прилипли до знайомого, милого серцю, краєвиду, який дихнув свіжістю полів та незабутньою втраченою волею. Я не підходив. Здається, свідомо відмовився від тої миттєвої приємності, хоча все ж таки мимовільний погляд схопив пару пухнастих хмаринок та кілька ковтків чистого повітря, що відразу освіжило груди і голову.
На вагон дали троє десяти літрових відер води і алюмінієвий кухлик разом зі строгим попередженням: “Запомні! Каждому по кружкє і чтоби вйодра сдуру нє повредіть! А то – без води останетесь... Понятно?”.
На тому двері зачинились, і поїзд рушив далі.
У вагоні стали ділити воду. Подавали один одному обережно, щоб не розлити строго нормованого напитку. Дехто міняв свою норму на сухар, але таких було мало.
Усі відразу зрозуміли вартість води в етапному ешелоні. Брак чистого повітря став ще чутливішим. Відхожа діра, майже не звільнювалась – все хтось там присідав без попередження і вибачення. Віконця телятника не змогли у спекотний день навіть на ходу поїзда провітрити цю задушливу, засмерджену “транспачку”. У розмовах люди потішались лише тим, що подорож наша буде недовга і що завтра, а найдалі – післязавтра кудись доїдемо. Безпорадність завжди багата на розмаїті варіанти щодо полегшення ситуації.
Віконця вагона почали темніти. Вечоріло, чи захмарилось надвечір'є, а у вагоні уже зовсім стемніло. В'язні гомоніли собі про різне, особливо цікавлячись, куди вже доїхали і чи минули Львів. Поїзд не зупинявся. Надворі зовсім стемніло, й ніхто вже не спостерігав за його рухом і напрямом. Люди укладались до сну, шукали вигіднішого та подальшого від відхожої діри місця, сперечались і поволі засинали, себто звільнялись від цеї осоружної дійсності, щоби хоч на пару годин почути себе на волі, серед рідних, знайомих, а може, й коханих, якщо милостивий сон зволіє їх привести.
Я довго не міг заснути. Гадки, як бульки на воді у слотливу погоду, то появлялись, то щезали, швидко і безслідно. Врешті, одна наче зупинилась для моєї уваги, а може, я сам її якось затримав. Вона ніби шептала: “Оце має бути кінець отих твоїх праведних, оспіваних змагань?.. Хіба такої долі сподівався, присягнувши здобути або згинути у тій боротьбі? Хто ти тепер?.. Недорізаний бичок, якого везуть у наколісній стайні, щоб десь у різні дорізати. Сумна перспектива для молодого бідового юнака... Але... але чи не заскоро ти скис? – підколювала друга, ніби глузуючи. – Хіба ти один тут?.. А ті, хто в лісі, хіба їм легше?”.
Сон перервав мої дискусійні думки і закинув до Львова, де й залишив, раптом прогнаний голосною суперечкою біля вагонного віконця.
- ...Не на Київ, а, здається мені, на Луцьк ідемо, – чую голос Коваля.
- То, виходить, на Москву? – хтось догадується.
- Не думаю, – Коваль заперечує. – Якщо на північ, то Москву все одно минемо.
Надворі вже деніє. Дехто із в’язнів уже на ногах і, переступаючи лежачих, до діри добирається. За годину, напевно, зупинимось – має бути перевірка.
Мій сусід справа – старша людина з Ходорівщини. Понурий мовчун, замкнутий сам у собі. Мною не цікавиться, я ним – теж. Все одно нічого цікавого не скаже.
Коваль інформує, що заїзджаємо на якусь станцію. Вона – зліва по курсу, а з того боку вагон не має віконця. Але поїзд уповільнює хід, значить – зупиняємось.
Цікавіші підходять ближче до дверей, які у кожному разі повинні відчинитись, і буде змога щось побачити. Чуємо, як конвої обстукують боки вагонів. Перевірка, чи хтось вночі не пробував виважити якусь вагонну дошку. Забарабанили і по нашій “стайні”. “Тишина і порядок!” – закричав старший вагону і тихо попередив: “Зараз відчинять”. Усі в’язні мовчки чекають, напружені, як до скоку...
Минуло десь з п'ять хвилин – і скрип дверних штаб попередив, що їх відчиняють.
Трьох солдат із замашистими довбеньками спритно вскочили у вагон, а два – остались стояти напроти, на бетонній доріжці між коліями з автоматами напоготові.
Миттєво всіх зеків перегнали на правий бік вагона. Повільніші на бігу діставали довбенькою по плечах, а хто після такого штовханця оглянувся – діставав ще раз куди попало. Все це дуже нагадувало раптовий перегін худоби у випадку забігу її у шкоду або рятування стада від пожежі.
Перегнавши всіх на один бік, почався швидкий перелік “содєржащіхся”. Коли рахівники не помиляться і нарахують стільки зеків, скільки має бути, – перевірка закінчена, а коли у них виходить більше або менше – все починається наново, з частішими буханцями.
Зараз по закінченні перевірки появляються хлібоноси. Вони розносять до вагонів денний пайок. До нього входять 500 гр. хліба, дві кістки цукру (рафінаду), 100 гр. хамси та дві склянки води. Оце й все. Жодного приварку, розуміється, не“положено”. Хліб, як бачу, уже не дрогобицький – круглий, розрізаний на четверо і не того смаку. Голод ще не докучає, тільки спрага уже дається в знаки.
Коваль втратив орієнтацію. Припускає, що їдемо на північ, але ще на Україні – мигцем запримітив десь український радянський прапор.
Надворі сонячна погода, а у вагоні – духота. Залишилось не більше двох літрів води, але її нікому не дають – тримають у запасі на випадок обомління. Вночі стає легше – температура спадає і в'язні оживають. Поїзд не зупиняється і мчить досить швидко.
Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD
Немає коментарів:
Дописати коментар