неділя, 18 червня 2023 р.

ОСТАННІ ДНІ ГЕРОЇВ І КРИЇВОК: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини. Спогади.

Дмитро Маївський (псевдо: «Косар», «Сонар», «Тарас», «Майченко», «Крига») — (8 листопада 1914, с.Реклинець, Сокальський район, Львівська область — 19 грудня 1945, Чехія) — член бюро Проводу ОУН, головний редактор органу ОУН «Ідея і чин», генерал-політвиховник УПА.

У повоєнні роки тисячі сокальчан потрапили у списки місцевих райвідділів НКДБ і НКВС, які розробляли плани ліквідації українського національно-визвольного руху, депортації його родин і так званих «бандпособніков». У боротьбі проти ОУН-УПА вони не гребували нічим. У хід пішов весь арсенал чекістських методів: організація провокативних груп, перебирання під воїнів Української Повстанської Армії, інспірування вбивств, шантаж, послуги зрадників і платних донощиків. Уже в кінці 1944-го і на початку 1945-го НКДБ-НКВС вдалося за допомогою облав і агентури значно зупинити на теренах Сокальщини і суміжних районів приплив у ряди УПА нового поповнення, знищити багатьох повстанців та підпільників і посіяти поміж людьми зерна недовіри і постраху. Ось коротка хроно­логія деяких подій, пов'язана з героїчною боротьбою і смертю багатьох сокальчан.

11 лютого 1944 року в с. Шиховичах відбувся бій українських повстанців з польськими партизанами. У ньому загинув Данило Микилита (псевдо «Очерет») — командир боївки сотні УПА Мар'яна Лукашевича («Ягоди»).

Данило Микилита народився 1923 року в селі Бутанах, студент. Наказом штабу Воєнної округи УПА «Сян» від 21 січня 1946 року йому посмертно присвоєно звання старшого вістуна.

Згодом через шістнадцять днів сотня «Ягоди» вступає в бій з польськими партизанами в с. Гурка. Він забирає життя вихідцю з Великих Мостів Андрію Рибіцькому — «Зенку», який мав лишень 19 літ і був учнем учительської семінарії в Грубешеві [1] .

«Очерета» поховали у с. Мінянах, «Зенка» — у Шиховичах.

У квітні 1944-го розпочалось переформування відділів Української народної самооборони на сотні УПА [2] і пристосування їх до життя і боротьби в нових умовах. На той час вихідці з Сокальщини вже воювали на всій території північно-західних українських земель, вступаючи в бої проти військ НКВС і більшовицьких партизанів, польських прокомуністичних формувань і АК (Армії Крайової) та гітлерівців.

Весною, 13 травня 1944 року, в криївці в селі Кордишів, що на Тернопільщині, підірвав себе гранатою разом з одним повстанцем начальник штабу* групи УПА-Південь Василь Процюк («Кропива»).

Василь Процюк народився 22 грудня 1914 року в селі Городиловичі Сокальського повіту. Був членом ОУН, служив у польській армії. В УПА перебував з початку її організації і становлення. Відзначився в боях у Гурбинському лісі.

23 квітня 1944-го один з боїв, який відбувся в Броневському лісі Березненського району, що на Рівненщині, обірвав життя Крайового провідника Служби безпеки на ПЗУЗ Василя Макара («Безрідний», «Сіроманець»).

Василь Макар народився 23 вересня 1908 року в селі Поториці, що неподалік Сокаля. В 1932-ому був арештований за приналежність до ОУН і поширення нелегальної літератури. З 1932 по 1936 роки перебував у польській в'язниці, керівник першого повстанського бойового відділу «Вовки» на північно-західних українських землях (1936—1937), організатор оунівських переходів кордону (1939—1941) [3] .

Весною 1944-го кулеметна черга гітлерівця смертельно скосила біля Радванецького лісу сотенного «Довбуша» [4] , якому не раз доводилось вступати у збройні сутички з каральними загонами фашистів, які грабували жителів Прибужжя.

Сотенний Павло Савчук («Довбуш») мав тільки 22 роки і був родом з села Копитова.

17 серпня 1944-го недалеко села Шпиколоси війська НКВС без особливих труднощів знищують відділ новобранців УПА, який вирвався з оточення в Пересопницькому лісі.

Восени того ж року енкавеесівці зненацька блокують на майже відкритому лузі Сілецький загін УНС, який на світанку перейшов Західний Буг і прямував на з'єднання з куренем школи УПА, що дислокувалась у лісах поблизу сіл Яструбичі і Волсвин. Загін був погано озброєний — мав лише один скоростріл, кілька автоматів та крісів і тому став відкритою мішенню для військ НКВС, які розсіяли його шквалом кулеметного та автоматного вогню, скосивши понад 20 чоловік. Частина повстанців зуміла прорватися на протилежний берег Західного Бугу, деякі потрапили в полон.

Багато хто вважає, що до такої розв'язки подій спричинилася зрада.

Один з учасників цього бою, мешканець с. Сілець Василь Троцько, згадує:

« — Зі Сільця йшло нас до Яструбич приблизно вісімдесят чоловік. Коли ми потрапили в оточення — почався сильний обстріл згори і з тилу. Мене тяжко поранили, і я пролежав цілу добу в кущах. Урятувався завдяки одній жінці, котра мене випадково побачила, коли гнала на пасовище корову...».

Восени цього ж 1944-го неподалік села Городиловичі форсує Західний Буг новосформований курінь УПА «Юрченка» (Левочка) і переходить у ліси Волині. Проте там його оточують війська НКВС. Починаються бої, у ході яких ворог застосовує авіацію й підпалює лісові масиви, де зосередились повстанці.

Курінь «Юрченка», який налічував до 1200 чоловік, розлетівся під час перших масованих ударів противника. Більшість повстанців упала в боях. Ті, яким удалося вирватися з енкавеесівського кільця, групами і поодинці добиратимуться додому.

Колишній воїн УПА Іван Сич, який був у курені «Юрченка» (мешкає в Сокалі), розповідає про один з епізодів цього бою так:

« —...Незабаром по нас почали бити міномети. Ми відступили під село, а з лісу вийшли більшовики, зав'язався бій. Не пам'ятаю, як довго він тривав, можливо дві-три години. З нашого боку почали замовкати кулемети і автомати. Патронів було все менше і менше. Командир нашої сотні розумів, що нас чекає загибель, і наказав відходити малими групами на захід, а далі — куди хто може. Ходили чутки, що нам мала прийти поміч, але її не було. Пізніше довідався, що це була зрада, а тим зрадником виявився курінний «Юрченко»».

Листопад 1944-го приносить ще одну втрату. В бою біля села Яструбичі смертельно поранили командира тактичного відтинку УПА «Ема» (Дмитра Пелипа) — учасника переможного бою проти великої кількості німців у селі Карові... Українська Головна Визвольна Рада згодом нагородить «Ема» посмертно Золотим Хрестом Бойової Заслуги І кляси за героїчну боротьбу проти окупантів. Після загибелі «Ема» командиром цього тактичного відтинку УПА став сотенний «Перемога» (Василь Василашко) — родом з села Завишні, що недалеко Сокаля.

У розпалі облав НКВС, які в грудні 1944-го паралізували село Рожджалів, гине чимало визначних упівців. Тут в одній з криївок, що знаходилась у садибі Івана Покотила, пішли з життя надрайонний референт Микола Дацюк, слідчий служби безпеки проводу району Лесь Бабський, секретарка Марія Лиховид та інші. Енкавеесівці забрали тіла вбитих повстанців, а також усе, що було в криївці, й повезли до Сокаля [5] .

Під час наступу сотні УПА на загін НКВС ворожа куля обриває життя її командира «Карпа» (Павла Пилипчука). Це сталося 21 грудня 1944 року на колонії Кузьмин, що біля села Модринець Грубешівського повіту.

Павло Пилипчук народився 1914 року в с. Новий Двір Сокальського повіту (за іншими джерелами — в Кристинополі). Похований в селі Угринові.

Наказом по штабу УПА-Захід ч. 18 від 1 березня 1946 року Павлові Пилипчуку посмертно присвоєно звання булавного, а наказом ч. 20 від 15 серпня 1946-го — звання поручника [6] .

Те, що причиною багатьох невдач і втрат була зрада, з'ясувалося дещо пізніше. Особливо великої шкоди завдавав українському підпіллю і повстанським відділам колишній курінний УПА «Юрченко», який таємно ввійшов у спеціальний провокативний загін, утворений у Сокалі за співучастю енкавеесівців-прикордонників і їх польських колег. До нього було залучено також декількох колишніх українських підпільників з Холмщини, які вирішили врятувати своє життя ціною зради і за послуги ворогові створити власне благополуччя.

Санітарка Українського червоного хреста «Ганя» (Ганна Мартишок), яка лікувала поранених вояків УПА, пише, що «юрченки», котрі разом з енкавеесівцями бушували по українських селах Закерзоння, часто розшукували і її. Вони добре знали багатьох українських патріотів і їх родини, місця знаходження криївок, підпільні квартири і видавали їх більшовикам [7] .

«Юрченко» вказав енкавеесівцям дорогу до місця перебування сотенного «Голуба» (Василя Пелеха) — родом з села Опільсько. «Голуб», якого карателі оточили в одній з сільських хат Шмиткова, завзято відстрілювався. Але його важко поранили і взяли непритомним.

«Голуб» був одним із тих, хто восени 1944-го інтуїтивно збагнув, що «Юрченко» спрямовує курінь на сумнівну дорогу. Саме тоді він повернув свою сотню від Західного Бугу назад, залишивши курінному лише одну чоту. А втім, щодо часу зародження зради є різні версії. Одні вважають, що вона була спланована заздалегідь, а історик ОУН-УПА Петро Мірчук пише, що «Юрченко» перейшов на службу ворогові після згаданого невдалого бою, коли потрапив у полон до енкавеесівців [8] . Натомість Володимир Левосюк («Роман») — член СБ у надрайоні «Лиман» ПІ округи ОУН, який родом з села Тудоркович, зазначає, що коли курінь «Юрченка» був розбитий, то «сам «Юрченко» з братом чотовим утекли». [9]

На той час Ш округа ОУН в Закерзонському краї мала два надрайони: «Лиман» і «Левада». Перший охоплював Сокаль, Белз, Угнів, Грубешів, другий — Влодаву, Холм і Білу Підляску [10] . Хоча більшість цієї території і відійшла до Польщі, проте по ній вільно пересувалися НКДБ і НКВС, які допомагали польському Управлінню громадської безпеки (УБ) та іншим формуванням в боротьбі проти ОУН-УПА.

Рука НКВС сягала з Сокаля доволі далеко. Це видно хоч би з розповіді Івана Яцини з міста Тарнобжеґ (Польща). Ось що він пише:

«...Арештувала мене 2. 04. 1945 р. в селі Ліски Грубешівського повіту група українських яничарів, які були на послугах сокальських енкаведистів, під проводом колишнього курінного Юрченка. Назбирали по селах біля 10 осіб. Після кількох днів віддали нас полякам до Кристинополя, а відтак до Грубешева і до Холма, де 21. 06. 1945 р. я був засуджений на смертну кару...

Підсудним номером один був Павло Палюшинський — ройовий УПА, спійманий в бою, де загинуло двоє москалів. Походив з села Боратина або Моратина біля Кристинополя... Засудили його також на смертну кару. На слідстві в Грубешеві був страшно побитим, хоч цього нікому не бракувало, в нього була нерухома щелепа. Коли прийшлося йому їсти хліб, то ломив по маленькому кусочку і впихав поміж недомкнені зуби, а відтак язиком в устах розтирав і пізніше ковтав...» [11] .

Ройового УПА Павла Палюшинського, як пише І. Яцина, розстріляли, а Іванові Яцині замінили смертну кару десятьма роками ув'язнення.

Проте підсудним «номер один» був не Павло Палюшинський, а Михайло Палюшинський, якого 2 квітня 1945 року разом з 28 членами Самооборони села Боратина взяли в полон радянські прикордонники [12] . Це сталося неподалік Шмитківського лісу, коли в критичний момент бійцям УНС забракло набоїв до кулеметів.

Спочатку енкавеесівці доставили Михайла Палюшинського до Сокаля, а потім передали своїм польським колегам. У Польщі його засудили до розстрілу. Проте виконати цього вироку не встигли — Михайло Палюшинський після нелюдських катувань помер у в'язниці.

А Павло Палюшинський — провідник ОУН Забузького округу загинув значно раніше — у серпні 1944-го. Під час арешту він намагався вирватися з рук радянських прикордонників і був поранений. Його поклали у сокальську лікарню, з якої однієї ночі Павла викрали українські повстанці. Проте врятувати Павла Палюшинського не вдалося. Був виснажений і скатований. У селі Цеблові, куди його доставили, він помер [13] .

10 січня 1945 року у Львові відбувалася нарада секретарів райкомів КП(б)У, начальників НКДБ і НКВС з участю Микити Хрущова. Ставилось завдання про посилення каральних операцій проти українського національно-визвольного руху. На цій нараді поряд з іншими звітував начальник відділу НКВС Сокальського району Швець. Зі стенограми його виступу, який подаємо нижче мовою оригіналу, видно, в яких селах емдебісти мали на той час свою агентуру... Тодішній головний енкавеесівець Сокальщини признався Хрущову про намір створити фіктивну боївку УПА, виселити «родственников... бандитов»:

«...В декабре стало известно, что в селе Яструбичи проживает руководитель окружного провода Вира. Была организована там облава, тщательная проческа, в результате которой была вскрыга одна чета, но Вира там не был обнаружен, а был обнаружен районный руководитель. После допроса бандитов, которые были задержаны, второй погранотряд организовал облаву в другом районе, и там был убит Вира и взят ряд ценных документов.

Касаясь вопроса происшествий по району, нужно сказать, что за последнее время до некоторой степени видна активизация ОУНовского подполья. Вот случай в селе Лучицы и других селах. В Лучицах мы имеем З человека, в Горбкове 2 чел. и Первятичах 2 чел. Правда, это недостаточное количество, но встречаться с этим народом тяжело. Мы имеем связных, но это представляет большие трудности.

Какие мероприятия сейчас намечаются нами для изъятия руководства ОУНовского подполья. Мною составлен план, существует договоренность с начальником 2 погранотряда для проведення тщательной прочёски. Кроме того, существуют еще другие мероприятия, как выселение родственников для выявления местонахождения бандитов.

Мною намечается провести работу с целью создания боёвки» [14] .

Коли М. Хрущов запитав начальника сокальських енкавеесівців чи й «із-за граніци пєрєходят бандіти?» — він відповів:

— Да, касаясь положення Забужья, надо сказать, что мы находимся под двумья ударами.

Зимою 1945-го місцевий донощик видав криївки підпільників у селі Лещатові, а весною того ж року чекісти вчинили спробу ліквідувати сотню УПА «Тигри», котра зупинилась на постій в околиці села Перв'ятичі. Сотня, вступивши у бій, відійшла в ліси.

Весною 1945-го в Долобичівському лісі військо НКВС оточує підпільників ОУН. Разом з іншими тут гине один з провідних оунівців — «Святослав» — Петро Балко, родом з Великих Мостів.

2 березня 1945 року на полі бою з військом НКВС у Мриглодах упали ройовий першої чоти сотні УПА «Месники II» Василь Піддубчишин («Пуд»), інтендант Григорій Заборовський («Заруба») та командир першої чоти сотні УПА «Месники II» Олекса Мазур («М'яч»)

Ройовий Василь Піддубчишин («Пуд») народився 23 липня 1913 року в селі Карові. Григорій Заборовський («Заруба»), 1908 р. н., виходець з с. Піддубці. Олексі Мазур («М'яч») був родом з Карова [15] . Рік його народження невідомий. Цього ж дня в бою з військом НКВС у Мриглодах загинуло 40 вояків УПА.

4 червня 1945 року потрапляють до рук НКВС загазовані в криївці учасник і секретар Президії УГВР в 1945 р. та редактор військово-політичних видань ГВШ УПА Микола Дужий і його брат Петро Дужий — референт пропаганди і член проводу ОУН. Микола Дужий («Вировий», «Мирон») народився

13 грудня 1901 року в селі Карові Сокальського повіту. Був підхорунжим Української Галицької Армії, відтак — командиром роти в ЧУГА (Червона Українська Галицька Армія). Протягом 1921—1924 рр. — студент історичного факультету таємного Львівського університету, відтак абсольвент школи підхорунжих і командир роти польської армії.

Микола Дужий закінчив у 1932 р. навчання на гуманітарному факультеті Львівського університету і став згодом секретарем головної управи Товариства «Просвіта» (1935—1939). Під час німецької окупації — працівник УЦК (Українського Центрального Комітету).

Від 1926 року М. Дужий був членом УВО, з 1941-го — членом ОУН. В 1945-му засуджений на кару смерті, котру замінили на 20 літ каторги. Стійко переніс допити, не видав таємниць. Під час слідства не виявлено, що він входив до членства УГВР.

21 квітня 1955 року через важку хворобу Миколу Дужого звільнили 21 квітня 1955 року з таборів. Невдовзі він помер у Львові.

Петро Дужий («Дорош», «Аркадій», «Арсен», «Панасенко») народився в с. Карові 9 червня 1916 року. З 1932-го — член ОУН, в 1937-му закінчив гімназію у Львові, часто був ув'язнений у польських тюрмах. Член Організації референтури проводу ОУН (1939—1941), учасник Північної похідної групи ОУН влітку 1941 року в східні області України, референт і заступник провідника ОУН південно-східних земель у Дніпропетровську (1942—1943).

У 1945 році суд виніс Петрові Дужому вирок — смерть. Але його відмінено, і він відбув 15 літ каторжних робіт у різних таборах. Вийшов на волю у 1960-му, мешкав у Львові. В останні роки свого життя, з якого відійшов у 1997 році, займався активною громадсько-політичною діяльністю. Автор багатьох статей, ряду книг.

...Лави борців за незалежність України невпинно рідшали. Бій, який відбувся в червні 1945 року біля села Корчина, забрав політвиховника Григорія Краська («Янка»), який загинув від кулі енкавеесівця.

Григорій Красько народився в селі Сілець, навчався в середній школі у Великих Мостах, а з 1941-го — у Сокальській гімназії. Був організатором і керівником осередку ОУН-юнак у Сільці, учасником нападу на німецьку тюрму в Сокалі в 1943-му. З 1944 року Григорій Красько політвиховник у повстанській сотні «Черника» [16] .

Під час оборони криївки у с. Ульвівку застрелив себе щоб не потрапити живим до рук НКВС, повстанець Іван Чернецький («Сорока») [17] . Це було 11 квітня 1945-го Тоді разом з «Сорокою» загинув ройовий «Орлик» (прізвище невідоме).

Виконуючи бойове завдання, 15 липня 1945 року потрапляє у засідку, влаштовану Військом Польським у селі Завишні, ройовий сотні УПА «Вовки» Іван Кіт («Комар»). Це теж був останній день його життя.

Іван Кіт народився в Новому Дворі Сокальського повіту. Наказом Штабу Воєнної округи УПА «Сян» від 20 січня 1946 р. йому посмертно присвоєно звання вістуна.

Тим часом згаданий вище «Юрченко» набував у сокальських чекістів і енкавеесівців дедалі більшого авторитету і старався навести їх на нові сліди українських підпільників, місця розташування відділ і і УПА та повстанських криївок. Але він не знав, що і його вистежують курінний «Ягода» (Мар'ян Лукашевич), відділи «Дуди» і «Давида» [18] . І ось 28 серпня «Юрченко» потрапляє в одну з пасток -повстанську засідку між селами Варяжем і Ощевом. Тут він знаходить смерть разом з іншими слугами НКВС.

У другому томі «Надбужанщини» йдеться про те, що відділ «Ягоди» знищив під час цієї засідки 17 чоловік [19] , а в Літописі УПА — 22-х [20] . Про втрати українських вояків не згадується. Лишень у «Повстанських могилах» Євгена Місила зазначається, що в засідці на «Юрченка» і його помічників загинув стрілець сотні УПА «Вовки» Петро Матвійчук («Крук») [21] і були поранені чотовий «Дуда» та ройовий «Гайда». Втрати противника подаються теж дещо іншими: 20 вбитих стрибків НКВС, один зловлений живим і один важко поранений [22] .

У 1945 році енкавеесівці і солдати прикордонних застав провели облави на повстанські відділи «Чорноморця» (Олекси Мельника — родом з с. Княжого) та інші, що діяли в околиці Сокальського й Горохівського районів. У селі Фусові* вони запалили хлів, у якому була одна з криївок «Чорноморця». Чотири воїни УПА, які на той час у ній знаходились, задихнулись у вогняному чаді. Ходили чутки, що вони були особистими охоронцями і «Чорноморця». Енкавеесівці довго придивлялися до мертвих повстанців, але командира поміж ними не виявили. «Чорноморець» загинув через кілька років.

17 вересня 1945 року українські повстанці зазнають ще одного болючого удару. В криївці під хатою, котра спалахнула під час бою з жовнірами польського Управління громадської безпеки, отруївся чадом і загинув легендарний курінний УПА «Ягода» (Мар'ян Лукашевич), який прославив себе багатьма переможними боями і розгромив станиці польської міліції у Варяжі і Хороброві й не раз боронив села Сокальщини, що відійшли за лінію Керзона, від нападів різних ворогів. Разом з «Ягодою» у криївці в селі Жнятині задихнулись від чаду також члени його почту — стрілець Василь Кухта («Голуб») та Дмитро Остафійчук («Певний») [23] .

Мар'ян Лукашевич («Ягода», «Черник») на відміну від усіх інших названих повстанців, не був зі Сокальщини. Він народився 1921 року в Тернополі. У період війни служив у дивізії «Галичина», відтак командував сотнею УПА, що боролася з польським підпіллям і гітлерівцями в обороні українців. Організувавши повстанський курінь, став командиром тактичного відтинку УПА «Данилів». Наказом Штабу УПА-Захід Мар'яна Лукашевича («Ягоду») посмертно нагороджено Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги. Йому також присвоєно звання майора. У жовтні 1945-го у селі Себечеві помер від ран стрілець і писар сотні УПА «Вовки II» Роман Миколайчук («Юрко»). Це важке поранення підкосило його, коли в складі чоти «Лева», рою «Горака» і боївки СБ під командою «Сергія» йшов у атаку на залізничну станцію в Сокалі.

Роман Миколайчук («Юрко») народився 25 вересня 1926 року в Сокалі. Похований у Себечеві. Наказом Штабу Воєнної Округи УПА «Сян» від 20 січня 1946 року йому посмертно присвоєно звання вістуна [24] .

19 грудня 1945 року в криївці, яка знаходилась в стодолі селянина Балагути на присілку Корчемка села Купичволі (недалеко Великих Мостів), гинуть діячі українського підпілля. З-поміж них — крайовий референт пропаганди Василь Ваврук [25] («Ватюга», «Стрункий», «Верлан») і Дмитро Чорній («Блакитний») — член ШВО-2 «Буг», який був родом з Великих Мостів. При невдалій спробі пробитися з оточеної облавниками криївки «Ватюга» позбавив себе життя з власного пістолета.

Василь Ваврук народився 1911 року в селі Себечеві. Був одружений з відомою наприкінці 30-х років на Сокальщині націоналісткою Оленою Жарською. Як народний учитель, викладав німецьку мову у Великих Мостах [26] . В УПА від березня 1944-го. Був політвиховником першого куреня північної Львівщини, редактором часопису «Стрілецькі вісті», політвиховником Воєнної округи «Буг». З квітня 1945-го Василя Вав рука підвищено до чину хорунжого-політвиховника.

УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) посмертно нагородила «Ватюгу» Золотим Хрестом Заслуги й присвоїла йому військове звання майора.

У грудні 1945-го, при спробі перейти чеський кордон і потрапити до Німеччини, обірвалося життя ще одного діяча національно-визвольного руху і надзвичайно мужньої людини — Дмитра Маївського («Тарас», «Сонар», «Дума», «Косар», «Зруб», «Курган»...).

Дмитро Маївський народився 8 листопада 1914 року у селі Реклинці в родині народного учителя. За даними історика ОУН Петра Мірчука, він закінчив Сокальську гімназію [27] , торговельні курси і працював у кооперації. Однак Петро Содоль вважає, що Дмитро Маївський навчався в Сокальській учительській семінарії [28] , але з огляду на деякі політичні причини, змушений був завершувати розпочаті тут студії в іншому місці.

Дмитро Маївський був повітовим провідником ОУН Жовківщини, обласним провідником ОУН Холмщини (1939—1940), окружним провідником Сокальщини (1940—1941), делегатом на другий Великий збір ОУН в Кракові. На третьому Великому зборі в 1943 році його обрано членом бюро проводу ОУН.

20 листопада 1942 року Дмитро Маївський потрапив у Львові в гестапівську пастку, але будучи пораненим, зумів вирватися з неї, врятувавши таємні документи, застреливши двох гітлерівців. Та дев'ятнадцяте грудня 1945-го стало для нього його останнім днем життя. Того дня Маївський разом з шефом штабу ОУН генералом Грицаєм мали перейти кордон і зустрітися у Німеччині зі Степаном Бандерою. Та на них чекала засідка, влаштована НКВС. У цій безвиході, яка назавжди перетнула дорогу до мети, Маївський розрядив свій пістолет у себе.

На початку 1946 року енкавеесівці підривають криївку УПА, що заховалась під шпихліром на подвір'ї жителя села Сілець Григорія Кішака. Спочатку було вбито двох членів боївки, які вирішили піднятися через відкритий люк нагору. А потім пролунав сильний вибух гранат, які жбурнули у криївку. З-під обваленої землі і покрівлі «визволителі» витягнули шість повстанців, що не подавали жодних ознак життя — Григорія Кішака. Івана Курку, Григорія Троцька, Михайла Курку та інших. Через кілька хвилин один з них — Іван Курка — на превеликий подив чекістів схопився на ноги. Його чудом обминули смертоносні осколки гранат і залишився живим.

Потім Іван Курка пройшов різні митарства і допити. Один з прикордонників тодішньої Ванівської застави вибив йому пістолетом зуби. Був у в'язниці. Відколи з неї випустили — мешкав у Сільці. Ніколи не давала йому спокою загадка, хто спрямував до криївки енкавеесівців, які відібрали життя п'ятьом його односельцям і друзям по боротьбі. Був упевнений, що самі вони дороги до неї не знайшли.

Взимку 1946 року на березі Західного Бугу, що неподалік села Яструбичі, сталася ще одна з трагічних подій, якими вторований важкий шлях УПА. Тут, у криївці, під час нерівного бою з енкавеесівцями загинули повстанці Царик («Левич») з Волсвина і Яків Притулка з Яструбич, а третього, Василя Левковича, котрий знепритомнів від пущеного у криївку газу, взяли до в'язниці. Всі вони були з числа провідників ОУН-УПА. Полковник УПА Василь Левкович, який відмучився 25 років у таборах, тепер живе в Червонограді. Він був присутній на відкритті у 1995 році пам'ятника — величного бетонного хреста, що піднявся ввись над Західним Бугом, де знаходилась криївка і загинули його друзі-повстанці.

18 лютого 1946-го у селі Войславичах відбувся бій сімдесяти енкавеесівців і п'ятдесяти упівців. У ньому героїчно загинув старший стрілець, кулеметник сотні УПА «Вовки-І» Степан Сениця, декілька повстанців було поранено. Важко поранений ройовий «Приблуда» (справжнє прізвище невідоме) дострілявся.

Кулеметник сотні УПА Степан Сениця був родом з села Переводова Сокальського повіту.

Дедалі більше посилювалась інтенсивність облав. Вранці 26 лютого 1946 року війська НКВС раптово оточили село Ліски, що належало до Сокальського повіту (тепер — на території Польщі). В ньому в цей час квартирували українські повстанці. Але, щоб не наражати мешканців села на небезпеку, воїни УПА відійшли до невеличкого лісу. Їх було лишень 40 і вступати у поєдинок зі значно переважаючим у силі ворогом не думали. Проте бій зав'язався. Вимушений і жорстокий. Він тривав цілий день, енкавеесівцям надійшла підмога. Деякі повстанці, щоб не потрапити у полон, залишали останні набої для себе. Загинули всі. Як герої. Деякі з них ще перед кількома роками до цього трагічного бою навчалися в Сокальській гімназії.

У бою в Лісках полягли такі повстанці з Сокальщини: Сарафим Грицай, народився 1922 р. в селі Павловичі; Іван Думка («Олег»), 1925 р. н., с. Миців; Михайло Кващишин («Шміт»), нар. 16 жовтня 1924 р. в с. Пархач; Володимир Кравчук («Зенко»), 1929 р. н., с. Цеблів; Осип Мацькевич («Кармелюк), нар. (дата невідома) в с. Гатовичі; Андрій Назар («Гриць»), нар. 16 травня 1925 р. в с. Миців; Данило Сушик («Хитрий»), 12 грудня 1922 р. н., с. Переводів [29] . Зі своїми стрільцями також загинув командир сотні «Вовки-І» Михайло Курас («Крапка»).

У березні 1946-го не стало мужнього і кмітливого командира тактичного відтинку УПА «Перемога» (Василя Василашка). Висліджено криївку, що знаходилась на відстані шести кілометрів від Великих Мостів. Саме на свято Стрітення Господнього енкавеесівці закидали її гранатами. Це був останній день «Перемоги» і його бойових друзів.

Василь Василашко походив із села Завишні. Пройшов добрий військовий вишкіл у ДУН «Нахтігаль». Після смерті «Ема» став командиром тактичного відтинку УПА. У 1946 році учасники національно-визвольних змагань на Сокальщині застосовували підпільно-конспіративні методи боротьби, зокрема тактику відплатних акцій щодо НКВС, його агентів і «стрибків». А останніх було чимало. Доволі яскравим свідченням того, як окремі жителі наших сіл ставали на службу НКДБ-НКВС може послужити характеристика на активного учасника каральних акцій проти українського національного підпілля, голову сільської ради с. Шарпанці Сокальського району Литвинюка Василя Андрійов.ича.

Подаю характеристику мовою оригіналу:

«Литвинюк Василий Андреевич, 1910 года рождения, беспартийный, образование 6 классов, украинец, работает секретарем сельского совета села Шарпанцы Сокальского района.

Тов. Литвинюк с августа 1944 г. принимает активное участие во всех отраслях работы села. Наряду с выполнением хозяйственно-политической работы села Шарпанцы вел активную роботу с украинско-немецкими националистами, активно помогал в работе органам НКВД по ликвидации ОУНовского бандитизма, в результате его помощи были убиты бандиты: Климчук Петр Иванович, из районной боевки «СБ», по кличке «Дубенко» из куща, Шевчук и другие; всего убито за его помощью 6 человек и задержаны с его помощью Король Владимир Мартынович, по кличке «Андрей», кущевой руководитель ОУН, Ковалько Владимир Акимович, по кличке «Колос», и другие, всего задержало 18 человек.

Тов. Литвинюк добросовестно относится к выполнению своих обязанностей.

Секретарь Сокальского РК КП(б)У Федорченко.
9 марта 1946 г.» [30] .

Цю характеристику написали в Сокальському райкомі КП(б)У з метою представлення Литвинюка до нагороди медаллю «За боевые заслуги».

У квітні-травні 1946 року розпочались великі облави, виселення українців і терористичні акції на Закерзонні й зокрема, на терені Сокальщини, що простягнувся між Західним Бугом і Солокією. Їх проводило ВП (Войско Польскє), МО (Міліція обивательска), ВБВ (Войско Беспєченьства Вевнентшнеґо), групи НКВС та інші формування. В районі Угнова, Белза, Варяжа, Кристинополя та інших населених пунктів відділи УПА змушені були часто маневрувати, аби уникнути головних ударів ворога. Але число втрат невпинно зростало.

28 квітня 1946 року одне з польських прокомуністичних військових формувань взяло в кільце криївку воїнів УПА, яка була замаскована в лісі біля села Шмитків. Але в цій безвиході повстанці живими не здались. Усі пострілялися. Потім виявилося, що серед цих 11 воїнів УПА двоє були важкопораненими. Їх підлікували і провели крізь тортури, проте вони жодних військових таємниць не видали [31] .

У лісі недалеко с. Шмиткова поляки виявили у травні того ж року ще одну криївку. Сім повстанців, які перебували в ній, загинули в нерівному бою, а одного — Богдана Башука, якого поранили, взяли в полон і стратили у Любліні.

Під час одного з боїв в Угринівському лісі не стало командира сотні «Вовки-І» Василя Колтонюка («Кропиви») [32] . Тут 14 травня 1946 року йому обірвала життя куля енкавеесівця.

Василь Колтонюк («Кропива») народився 5 січня 1923 року в селі Нисмичах Сокальського повіту. До УПА вступив у 1943-му. Невдовзі йому присвоїли звання булавного. У лютому 1945-го «Кропиву» скеровано до 28-го тактичного відтинку УПА «Данилів» на пост командира сотні «Вовки-І»... Похований в селі Нисмичах.

На Різдво 1947-го року в Угринівському лісі зійшлися кілька відділів і боївок УПА. Завдяки мешканцям села Угринова, які привезли повстанцям продукти і страви, було організовано святкову вечерю. На ній також був головний командир VI Воєнної округи УПА «Сян» Мирослав Онишкевич («Орест»), який мав коротку промову. «Різдво 1947 року,— згадує один з учасників зібрання в Угринівському лісі Володимир Левосюк («Роман»),— було приємне, радісне... І навіть був дозвіл випити по чарці» [33] . Але для багатьох повстанців це Різдво було останнім...

У червні 1947-го героїчно загинув командир сотні УПА «Вовки-Ш» Семен Приступа («Давид»), якого під час облави, влаштованої енкавеесівцями і чекістами на село Шихтори, було важко поранено. Стікаючи кров'ю, «Давид» наказав своїм друзям занести його до стодоли. Він віддав їм документи і зброю, а собі залишив тільки гранату. В критичний момент, щоб не потрапити до рук ворога, «Давид» підпалив стодолу і розірвав себе гранатою [34] .

Семен Приступа («Давид») народився 7 січня 1914 року в селі Тудорковичах. До лав УПА вступив у 1944-му.

У серпні 1947 року потрапляють у небезпечну ситуацію воїни УПА, які перебували у криївці на завишнянських полях. Аби не дістатись в руки ворогові, всі вони пострілялись. Це Василь Дачишин, Микола Дачишин, Василь Федунь (псевдо «Задирка»), Петро Мисик («Балагур»), Михайло Литвин-Жук та Павло Кіх. Всі вони були родом з с. Завишні. А втім, у рядах УПА боролися з цього села 45 хлопців. 20 з них полягли в боях з енкавеесівцями і загонами прикордонних застав, 15 — з поляками [35] .

В один із спекотних серпневих днів 1947-го потрапляє в кільце облави заступник командира Окружної боївки СБ і перший слідчий Григорій Романчук («Гріша»). Це було в лісі біля села Винники. Саме там, коли він підвівся, щоб кинути гранату, — його прошила куля польського жовніра. Та Григорій Романчук від неї не загинув. Аби не потрапити в полон — дострілявся з власної зброї.

Григорій Романчук був родом з села Безеїв Сокальського повіту. За незалежність України боролися і загинули у лавах УПА також його рідні брати Володимир і Михайло.

Більшість криївок, які знаходились на Сокальщині, були добре замасковані, і їх «господарі» дотримувались суворої конспірації. Та все ж ці останні повстанські цитаделі поступово падали — їх продовжували викривати і ліквідовувати. Часто причинами цього були зрада, надмірна довірливість, помилки і недалекоглядність окремих командирів повстанських відділів і служби безпеки. Наприклад, у селі Пархачі (тепер Межиріччя) червоні партизани залишили під кінець війни своїх агентів. Місцева служба безпеки представила їх як вояків УПА зі східних областей України. Внаслідок цього у селі тривалий час мешкали хлопець-радист, який мав псевдо «Володька», та дві дівчини. Жителі Пархача не тільки годували цих «повстанців», а й помагали їм чим могли. А потім «Володька» ходив по селі в погонах капітана НКВС і викривав усі відомі йому криївки [36] .

Саме через зраду було виявлено і бункер, який заховався у полі біля села Цеблова. В його обороні стали 7 вересня 1947 року приблизно 15 повстанців. Бій розтягнувся майже на дві години і захисникам криївки забракло набоїв. Фінал їх поєдинку з переважаючим у силі противником був трагічний. Одні загинули, інші врятувалися втечею, а деякі потрапили у полон, польські жовніри допровадили їх у Белз для допитів... Відомо, що серед полонених були Володимир Петришин («Влодимко»), Василь Луцик («Зозуля») та Степан Наконечний, а з-поміж загиблих — Богдан Наконечний [37] . Прізвища інших повстанців невідомі.

19 вересня 1947 року польські вояки влаштовують погоню за активним членом ОУН Яроном Кудлайчуком (псевдо «Довгий») — виходцем із села Городиловичі, що на Сокальщині, який разом з Богданом Слюсарчуком («Книга») вирвався з бункеру технічного осередку крайового проводу ОУН, викритого в лісі поблизу с. Монастир. Але був два рази поранений і вирішив покінчити своє життя власноручно. Втративши від цього свідомість, опинився в руках ворога. Через два місяці Ярона Кудлайчука стратили.

Ліквідація бункеру технічного осередку позбавила ОУН можливості поширювати листівки і відозви, які «Довгий» і «Книга» друкували українською, англійською, чеською та французькою мовами.

2 січня 1948 року в селі Монтово (Польща) під час кількагодинного бою з жовнірами Війська Польського і поліцією загинув командир надрайонної боївки СБ Володимир Мельничук («Ясень»). Разом з ним полягли «Шепель», «Блакитний», «Кривоніс», «Зайчик», «Вірний «Запорожець»... Їх справжні прізвища поки що з'ясовані.

Володимир Мельничук («Ясень») народився 1922 року в с. Гільче Сокальського повіту. В боях завжди вирізнявся сміливістю та винахідливістю.

2 березня 1948 року при допомозі зрадника польськії поліція безпеки вислідила і арештувала командира V Воєнної Закерзонської округи «Сян» Мирослава Онишкевича («Орест», «Богун», «Олег», «Білий») Сталося це в селі Корчевіска Люблінського повіту (Польща).

Мирослав Онишкевич народився 26 січня 1911 року в м. Угнові, був рідним братом «Галайди» (Тараса Онишкевича), який у 1944-му поліг в бою з польськими диверсійними угрупованнями і жовнірами Армії Крайової в селі Острів, що на Сокальщині.

Мирослав Онишкевич відомий як організатор юнацтва ОУН. Він служив у польській армії, працював робітником, бухгалтером, продавцем, директором каси. Був ув'язненим. В 1943 році - заступник командир Української народної самооборони Львівщини, а згодом — організатор бойових відділів УПА. У 1944-му Мирослав Онишкевич командував куренем, який воював проти гітлерівців, польської АК та більшовицьких партизанів. Упродовж 1944 — 1945 років «Орест» мав звання поручника і був заступником командира і шефом штабу Львівської військової округи 2 «Буг». Відтак йому присвоєно звання сотника. У 1945 — 1947-му він командував Закерзонською ВО-6 «Сян». З 14 жовтня 1946 року Мирослава Онишкевича підвищено до рангу майора. Через деякий час він став полковником.

Польський суд виніс Мирославу Онишкевичу вирок смерті, який виконано 6 липня 1950 року [38] у Варшаві. 

Серед командирів УПА, які найдовше протримались на довірених їм постах і не припиняли боротьби за незалежність України, був ще один наш земляк -Василь Сидор. Але 5 квітня 1949 року йому востаннє судилося стрітися віч-на-віч зі смертю, якої уникнути на цей раз не зміг. Біля села Ясень Перегінського району, що на Івано-Франківщині, опергрупа НКВС взяла Василя Сидора у кільце облоги і запропонувала йому здатися. У відповідь полетіли гранати і заговорив автомат. Василь Сидор завзято відстрілювався до останнього подиху і загинув так, як вчив умирати інших [39] .

Василь Сидор («Шелест», «Вишитий»...) народився 1910 року в селі Спасові Сокальського повіту. Закінчив гімназію, служив у польській армії, де набув доброго військового вишколу. Він один з організаторів військових формувань УПА, а згодом — командир УПА-Захід. За проявлені мужність і героїзм у боях і визначні заслуги в керівництві боротьбою УПА Василя Сидора у січні 1946 року підвищено в званні до ступеня полковника.

Василь Сидор був заступником Головного командира УПА Романа Шухевича («Чупринки»), генеральним суддею, членом УГВР і її Секретаріату.

До кінця 40-х років на розділеній кордоном Сокальщині було паралізовано і майже знищено мережу ОУН. Останнім керівником її районного проводу був Михайло Панас («Жест»). Йому і його чотирьом друзям не вистачило лишень тижня, щоб протриматись до нового 1950 року. День 25 грудня 1949-го виявився для підпільників фатальним: їх криївку, яка знаходилась на відстані двох кілометрів від с. Спасова, зненацька оточили емдебісти і опергрупа МВС. Але ця остання антибільшовицька цитадель Сокальщини зустріла карателів спокійно. Здаватись живими повстанці підмовились. Ті, хто був поблизу, чув, як з криївки вирвалась і полинула над полем мелодія гімну «Ще не вмерла Україна...», а потім пролунало п'ять пострілів. Повстанці розрядили свої пістолі у себе...

Михайло Панас («Жест») — уродженець Спасова. В юнацькі роки був у Пласті, яким керував його односелець і майбутній командир УПА-Захід Василь Сидор («Шелест»). У 1942-му став членом ОУН, в УПА — і 1944 року. В боївку, якою командував Михайло Панас («Жест»), входили Іван Сорока («Степовий»), Степан Семенюк («Чорнота»), Андрій Антонюк, Йосиф Дещиця, Тома Палига [40] (псевда невідомі) та інші.

У 1953 році в Кам'янсько-Бузькому районі відходить у безіменну могилу один з останніх вояків УПА в нашому краї Володимир Панас, який пробирався на зв'язок з підпіллям і був перестрінутий чекістами.

Володимир Панас народився в с. Карові. В УПА був з 1994-го [41] .

В останні роки на місцях деяких криївок сокальчани поставили пам'ятні хрести, які нагадують про важкий і трагічний шлях повстанської боротьби за свободу і незалежність.

[1] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. С. 159.
[2] Закерзоння: Спогади вояків УПА. Варшава, 1966. Т.2. С. 45.

* Відомості про перебування В. Процюка на цьому посту дуже скупі.

[3] Содоль Петро. Українська Повстанча Армія. 1943-1949: Довідник. Нью-Йорк, 1994. С. 100-102.
[4] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1995. № 76.
[5] Церква і життя (Мельбурн. Австралія). 1994. Ч. 17.
[6] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1966. Т.1. С. 169.
[7] Літопис Української Повстанської Армії. Торонто, 1993. Т. 23. С. 223.
[8] Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія 1942-1952. Львів, 1991. С. 249.
[9] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 127.
[10] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 115.
[11] Наше слово (Варшава). 1990. № 51.
[12] Филипчук Василь. Село Боратин на славній Белзчині. Торонто, 1994. С. 31.
[13] Филипчук Василь. Село Боратин на славній Белзчині. Торонто, 1994. С. 24.
[14] Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Львів, 1993. Кн.. 1. С. 210-214.
[15] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 108-112.
[16] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1994. № 4.
[17] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 177.
[18] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 127.
[19] Надбужанщина. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1989. Т. 2. С. 186.
[20] Літопис Української Повстанської Армії. Торонто, 1993. Т. 1. С. 224.
[21] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 178.
[22] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 178.

* Село Фусів до 1961 року належало до Горохівського району Волинської області.

[23] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 181.
[24] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 178-179.
[25] Содоль Петро. Українська Повстанча Армія. 1943-1949: Довідник. Нью-Йорк, 1994. С. 68-69.
[26] Поклик сумління (Львів). 1996. № 2.
[27] Мірчук Петро. Революційний змаг за УССД. Нью-Йорк, Торонто, Лондон, 1987. Т. 2. С. 95-96.
[28] Содоль Петро. Українська Повстанча Армія. 1943-1949: Довідник. Нью-Йорк, 1994. С. 3.
[29] Наше слово (Варшава). 1992. № 52.
[30] Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Львів, 1993. С. 281.
[31] Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія 1942-1952. Львів, 1991. С. 182.
[32] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 389.
[33] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 134.
[34] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 127.
[35] Наше слово (Варшава). 1992. № 52.
[36] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1997. № 50.
[37] Наше слово (Варшава). 1994. № 8.
[38] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 393.
[39] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1991. № 105.
[40] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1994. № 10.
[41] Українська ідея і чин. Львів, 1998. № 3. С. 44.

Джерело інформації 
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__36.html

Немає коментарів:

Дописати коментар