15 листопада 1938 року – поляки жорстоко покарали 130 буками, зробивши інвалідом відому дитячу письменницю Іванну Блажкевич. Ця звіряча розправа не залякала письменницю – вона усе життя вела пропагандистську діяльність.

Народилася 9 жовтня 1886 року в с. Денисові Козівського району.

У 1914 її чоловіка, Івана Блажкевича, призначають директором Залуквянської школи; з початком Першої світової війни він мобілізований на фронт, справами школи керувала вона. Налагодила роботу відділку «Сільського господаря», кооперативу «Власна поміч», читальні, рятункового комітету помочі тим, хто повертався з заслання.

1 листопада 1918 вона була у Львові, де в числі перших склала присягу на вірність ЗУНР. На її заклик сотня молодих жителів Залукви 2 листопада перебрала владу в Галичі.

Закінчила екстерном Львівську учительську семінарію 1920 р. Тривалий період працювала вчителькою і вихователькою дитячих садків у галицьких селах, вела активну громадську роботу серед жінок і молоді.

1938 року була важко пацифікована польськими шовіністами -польські жандарми покарали 130 буками, по чому вона стала інвалідом.

У вересні 1939 року обиралась депутатом Народних Зборів Західної України. В 1941 — 43 рр. була директором с/г школи в с. Денисові.

За радянської влади неодноразово була на «співбесідах» у НКВД.

1963 року зусиллями Ірини Вільде Іванну Блажкевич прийнято до спілки письменників України.

До останніх днів життя вона працювала на літературній ниві: писала мемуари про свої зустрічі з відомими письменниками минулого, нові вірші для дітей. Померла І. Блажкевич 2 березня 1976 р. в рідному селі Денисові.

Публікації.

Виступала в різних жанрах дитячої літератури: поезії, драматургії.

Вийшли з друку її збірки «Подоляночка», «Прилетів лелека», «Чи є у світі щось світліше», «Прилетіла ластівочка».

Іванна Омелянівна Блажкевич — автор спогадів про І. Франка, О. Кобилянську, В. Стефаника, Т. Бордуляка, О. Вітошинського, П. Думку, К. Устияновича, О. Кульчицьку. Збирала пісні, афоризми, етнографічні матеріали. Була ініціатором створення Денисівського краєзнавчого музею.

Померла 2 березня 1977 року.

Джерело

http://www.upu.plast.org.ua/kureni/upu16/patron/

15 листопада 1944р. московити заарештували Ольгу Ванкевич директору школи в с.Чайчинці.

фото село Чайчинці та околиці.

Село Чайчинці тодішнього Вишневецького району, Ольга була членом ОУН, надрайонною пропагандисткою УПА.

Два місяці жінка перебувала у Вишневецькій катівні на допитах. Засуджена на 15 років каторжних робіт із конфіскацією майна та 5 років позбавлення прав. Звільнена 3 березня 1955 року.

Джерело

https://teren.in.ua/2019/11/15/15-lystopada-v-istoriyi/

15 листопада 1967р. - журналіст В'ячеслав Чорновіл - за антирадянську діяльність засуджений до трьох років ув'язнення у таборах суворого режиму.

Фото Чорновола, заарештованого КДБ під час операції «Блок». 12 січня 1972р.

У радянських тюрмах та таборах Чорновіл провів близько 10 років. Засуджений 4 рази. В один із років витримав 83 допити і ніколи не свідчив супроти друзів. Його так боялася влада, що під Олімпіаду-1980 ініціювала кримінальну справу, звинувативши у замаху на зґвалтування.

Члени Донецької обласної філії Української Гельсінської спілки . 1989 р. Третій ліворуч у другому ряду В. Чорновіл.

*****

Саме Чорновіл ініціював проголошення Декларації про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Він отримав прізвисько в КДБ - "Неугомонный".

Вячеслав з батьками та сестрою

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/08/24/150177/

Цей день в історії УПА - 15 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

10 червня 1944 року у боях з військами НКВС біля с. Микулинці Літинського р-ну Вінницької обл. загинув командир УПА-Південь полковник Омелян Грабець "Батько" (ліворуч).

*********

1944 рік

На Станіславщині сотня «Летуни» УПА-Захід знищила начальника райвідділу НКГБ і трьох військових у селі Рошняте та двох військових НКВД у селі Сливки.

У селі Кримне на Волині повстанці знищили начальника відділу райвійськкомату, двох лейтенантів, двох військових Червоної армії та двох бійців винищувального батальйону. Захоплено в полон 15 радянських активістів, які невдовзі відпустили.

1945 рік

Курінь «Дзвони» УПА-Захід атакував відділ НКВД, що заготовляв дрова біля села Посіч на Станіславщині. Знищено і поранено 65 військових.

Розвідка сотні «Опришки» УПА-Захід на шляху біля села Вигода на Станіславщині зіткнулася з московитами, у бою поранила двох москалів і відійшла без втрат.

У бою з московитами у селах Бродки, Довге, Застав’я, Кам’яна Гора і Любеля на Львівщині загинули кущовий провідник ОУН Іван Виткуш – «Дубець» і ще 10 повстанців.

У селі Корничі на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного НКВД і міліціонера.

1946 рік

Станичний ОУН Павло Швидковський – «Сян» загинув у бою з московитами у селі Більче-Золоте на Тернопільщині.

Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Рахівчик на Станіславщині. Знищений один боєць, решту роззброєно і розігнано.

1947 рік

Слідчий служби безпеки районного проводу ОУН Олексій Чабан – «Перевій» у лісі біля села Бабин Середній на Станіславщині наскочив на загін МВД і загинув у бою.

1948 рік

Відділи повстанців спалили сільраду в селі Пшеничник на Станіславщині, клуб у селі Серетець на Тернопільщині і будівлі колгоспу в селах Лівчиці на Дрогобиччині та Первятичі на Львівщині.

1949 рік

Під час боїв з московитами у селі Кульчиці на Дрогобиччині загинув над районний провідник ОУН Опанас Шедний – «Рут».

Джерело:

Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті

15 листопада 1920р. помер Іван Біберович Український актор, режисер і директор Українського театру в Галичині.

На сцену вступив 1874, залишивши Тернопільську гімназію. Був директором театру товариства «Руська бесіда» у Львові. Разом з режисером І. Гриневецьким збагатив репертуар найкращими творами українських та закордонних письменників.

З цим колективом не раз виступав на Тернопільщині, зокрема 1885р в Підволочиську, Скалаті, Теребовлі, Підгайцях, Бережанах; у Тернополі – навесні 1865р. і три місяці 1872р.

Джерело: історична правда.

*******

Життєпис

На українську драматичну сцену вступив 1874, залишивши Тернопільську гімназію.

У період 1881—1892, будучи директором

театру товариства «Руська бесіда» у Львові, разом з режисером І. Гриневецьким збагатив його репертуар кращими творами української та світової драматургії. З цим колективом не раз виступав на Тернопільщині, зокрема 1885 в Підволочиську, Скалаті, Теребовлі, Підгайцях, Бережанах; у Тернополі — навесні 1865 і три місяці 1872. Протягом 1872 — 1874 виступав у трупі Антона Моленцького, протягом 1874 — 1879 — у Руському народному театрі під дирекцією Теофіли Романович, 1880 —1881 — у трупі Омеляна Бачинського.

Проживаючи протягом 1894 - 1920 у Коломиї, очолював місцеві аматорські драматичні гуртки, виступав у ролях та режисером вистав.

Як актор Біберович відзначався у ролях лірико-драматичного плану: Петро («Наталка Полтавка» Котляревського), Гриць («Ой не ходи, Грицю…» Старицького ), Борис («Гроза» О. Островського).

Джерело Вікіпедія.

14 листопада 1999 у віці 93 роки помер Книш Зиновій Михайлович - Український політичний діяч, журналіст, історик, перекладач.

Народився в Коломиї в родині вчителів. Здобув освіту в початковій народній школі імені Тараса Шевченка та українській гімназії в Коломиї. Успішно завершив студії у

Львівському університеті і 1929 року здобув ступінь магістра, а 1930 — доктора права та політичних наук.

Брав активну участь в українському суспільному житті. Від 1924 року — член Окружної команди Української військової організації (УВО) у Коломиї, згодом — член Бойової референтури (псевдоніми Ренс, Голіят, Ю. Мохнацький).

1929 року був заарештований польською поліцією і три місяці провів у в'язниці. 1930 призначений бойовим референтом Крайової Команди УВО. Брав участь у роботі першої конференції ОУН на західноукраїнських землях 24–25 лютого 1930 року, де була створена Крайова Екзекутива ОУН, у червні 1930 в Празі — в роботі конференції Проводу українських націоналістів (ПУН) з представниками Крайової Екзекутиви ОУН і Крайової Команди УВО, на якій обговорювалося розмежування завдань ОУН і УВО.

У листопаді 1931 року вдруге був заарештований і засуджений до 8 років тюрми за приналежність до УВО.

У червні 1936 року звільнений по амністії. Працював секретарем дирекції

«Центросоюзу» у Львові. В липні 1939-го знову заарештований. Вийшов на свободу після окупації Польщі у вересні 1939.

Після розколу ОУН став на боці Андрія Мельника. Від 1940 року — член Проводу і секретаріату ПУН (Краків), брав безпосередню участь в організації Похідних груп ОУН. У 1940—1941 роках — начальник канцелярії Українського центрального комітету (УЦК), у 1941—1942 — секретар дирекції «Народної торгівлі» (Львів ), посадник повітів у Калуші (1942), Золочеві (1943—1944).

Від травня 1944 року — в Австрії, від 1946 — у Франції. Був провідником ОУН у Західній Європі, секретарем світського відділу греко-католицької місії для українців Західної Європи і створеної при ній Суспільної служби.

Від 1949 року — у Канаді. Обіймав посади першого заступника Голови ПУН і генерального судді ОУН.

Джерело іст. ОУН УВО та Вікіпедія.

14 (26) листопада 1882р. народився Пилип Йосипович Капельгородський - Український письменник. Розстріляний московитами 19 травня 1938р.

Народився в селі Городище (тепер

Недригайлівського району на Сумщині) в багатодітній сім'ї.

Навчався в земській школі. За протекцією священника Василя Флоренського батько багатодітної родини (одинадцять дітей було в Йосипа Михайловича Капельгородського, колишнього кріпака князя Щербатова, та біднячки Уляни Федорівни) відвіз Пилипка з «маленького і убогого» Городища в Роменську духовну школу. "Ти пойми, чудак ти такий: вічний предстатель буде за тебе перед престолом Божим, " — так переконав отець Василь. Тож 16 серпня 1893 року одинадцятилітній хлопчик розпочав чотирирічний курс навчання в бурсі. "Я був найменший у всій школі і, мабуть, наймиршавіший, " — пригадував пізніше. 

Учився добре і невдовзі посів перше місце, однак перевагу надавав товариським обов'язкам. Був охочий до всіляких витівок проти шкільного режиму. Бурсацька система виховання так допекла майбутнього «заступника Христа на землі», що він пожбурив у вікно ненависного наставника нічного горщика. Другого дня,15 січня 1897 року «за бунтарство» він був виключений зі школи: йому видали свідоцтво, де у графі дисциплін стояла цифра «5», а в графі поведінки — «1».

Та саме дякуючи Пилипу Капельгородському дізнаємось про жахливий режим і гнітючу атмосферу, що панувала в духовній школі. У травні-вересні 1909 р. в армавірській тюрмі була написана автобіографічна повість-хроніка «Записки семінариста», в якій він розповів про Ромни, своє навчання, дав блискучі характеристики своїм вихователям-наглядачам. Під тиском батьків змушений був вступити до Полтавської духовної семінарії.

У Полтавській духовній семінарії навчався разом з Симоном Петлюрою. Той, старший на три роки, сам підійшов: «Я чув про вас і хочу познайомитись: Симон Петлюра. Нам треба гуртувати кращих товаришів і будити національну свідомість». Юнаки мали спільні уподобання, водночас кохали попівну Параскеву, яка віддала перевагу Пилипові, не тільки тому, що був молодшим. "Може, відчувала, що вік Петлюри виявиться коротшим за обірване на слові життя Капельгородського. Симона, одного із творців української державності, знищать1926 року в Парижі, а Капельгородського розстріляють більшовики 1938 року в Полтаві, " — писав Ростислав Синько.

За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині 1902 р. його арештовує поліція. Пересвідчившись у неминучості викриття його як заколотника бунту, Капельгородський на п'ятому році навчання подає прохання про звільнення з семінарії і тікає на Кубань. Там учителює і бере найактивнішу участь у революційно-визвольній боротьбі, за що потрапляє до армавірської тюрми.

Вирвавшись на волю восени 1909 р., Капельгородський переїздить на Північний Кавказ, де активно співпрацює в газеті «Терек» як публіцист.

Після революції 1917 повернувся на Україну і після численних арештів та низки пригод, пов'язаних зі складним і неоднозначним ставленням до нової влади, почав працювати в редакціях газет «Вісті ревкому», «Червона Лубенщина», «Більшовик Лубенщини». Як сатирик і публіцист, надрукував на сторінках газет Полтавщини понад півтори тисячі фейлетонів, віршів, гуморесок, статей.

Загибель:

19 березня 1938 року був заарештований, а

5 квітня 1938 р. «особливою трійкою» НКВС по Полтавській області Капельгородського було засуджено до розстрілу на підставі вигаданих звинувачень у націоналізмі.

Вирок виконано у 19 травні 1938 року.

Джерело Вікіпедія та Т. І. Лазанська. Капельгородський Пилип Йосипович - Енциклопедія історії України 

Наші герої у спогадах очевидців: про Ярослава Ратуша, Кальчук Галину та Мирослава Зозулю.

на фото Кальчук Галина та околиці села Гущаки та Лозівка.

НАШІ ГЕРОЇ – ЯРОСЛАВ РАТУШ

Автор: Ірина Семчук з розповіді Ганни РАТУШОВОЇ.

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Народився 6 травня 1919 року в селі Гущанки. П'ять років навчався у місцевій школі, а потім – два роки в гімназії, котру за великих матеріальних проблем родини не закінчив.

З 1943 року в УПА, воював у шумських лісах, з початку проти німців, поляків та червоних партизан, а як повернулися совєти і захопили терен, проти них. Одного разу ліс обступили большевики, сили були нерівними і, не зважаючи на відчайдушній опір, прийшлося пробиватися з оточення, хто як міг. Їх трійка хлопців вирушила у неблизьку дорогу. За три дні був у рідному селі. Та вже на другий день змушений переховуватися у бункері на добромівських полях. Його вже розшукували енкаведисти. При проведенні електролінії їх вичислили та заарештували, переправили до Новосільської тюрми. Важко описати ті знущання та побої, яким піддавали полонених повстанців вороги. Згодом Тернопільським судом засуджений до 15 років каторжних робіт. Відбував у Воркуті, працюючи у шахті 12 років. Чудом вижив та повернувся додому у 1956 році.

ГЕРОЇ СЕЛА ОБОДІВКА

У цьому невеликому селі, батьківщині славнозвісного художника Петра Обаля, люди теж боролися, як могли за волю України. Були бункери та криївки в господарствах Критовичів, Чернявських, Гринчишиних та на так званому Теофановому городі. Тут перебували десять повстанців: Мирослав Критович, Міхал Вегера, Ярослав Осадчук, Зеновій Стецюк, Міхал Стецюк, Мирослав Вітушинський, Теодор Рогачик, Володимир Осадчук, Фаюршик, Іван Мазур на псевдо «Береза».

На Печірній Волині загинули: Я. Осадчук, М. Вітушинський, М. Вегера. Решта впали в бою у рідному селі."Береза" аби не датися ворогам живим, скочив до копаної криниці, та енкаведисти витягнули його звідти, і після довгих знущань, розстріляли.

П. ОНИШКО.

ЗАГИНУЛА НА ЛІСОПОВАЛІ

Автор: Євгенія НАГАЙ м. Тернопіль.

Кальчук Галина, дочка Онуфрея і Теодори, народилася 28.02.1924 р. в с. Лозівка Підволочиського району. Загинула в Сибіру на лісоповалі в селищі Нова Чунка Іркутської області.

Галина закінчила сільську школу, навчалась в господарській школі в Бережанах. За першої більшовицької окупації вчилась в педшколі, за німецької окупації – в торговельній школі м. Стрий. Там була дуже активна, працювала в різних гуртках, співпрацювала з українським підпіллям.

З вибухом війни в 1944 р. повернулася до батьків в с. Лозівку, включилась в підпільну роботу. В 1945 р. виїхала до Львова, а потім в м. Стрий, де працювала касиром при фельдшерсько-акушерській школі.

28 лютого 1950 року Галину Кальчук арештували на вулиці міста. Везли її на вантажній машині в супроводі 2-х конвоїрів до обласного центру, в Дрогобич. По дорозі на них напали «лжебандеровці», стріляли, «вбили» конвоїрів, вона в це повірила, бо мала пальто, полите кров'ю. Завезли її в ліс у бункер. Почалось слідство. Про її зв'язок з підпіллям все знали. Були вроді й такі, що приходили в селі Лозівці до неї в хату. В своє виправдання розповідала про себе і про свою працю з підпіллям. Після 4-х діб таких допитів привезли в тюрму, маючи готовий матеріал на неї в суд.

Справа була групова. Також на вулиці в Стрию арештували її приятельку Євгенію Нагай, яку тримали в Стрию в кабінетах МВД на слідстві. Привезли в Дрогобич, як мали вже готовий матеріал. Тоді ж арештували вдома рідного дядька Галини Петра Обаля, художника і його дочку Віру. Слідство велось до вересня. Вирок винесла особлива нарада, по статті 54-Іа, 54-ІІ на 10 років режимних таборів. Галину направили в Іркутську область, Обалів – в Караганду, Є. Нагай – в Інту Комі республіки.

Галина писала батькам листи на російській мові, що було дозволено і тільки 2 листи в рік на одну адресу. Про загибель Кальчук Галини повідомили батьків дівчата, які з нею працювали.

ПРО МИРОСЛАВА ЗОЗУЛЮ

Зі спогадів Степана Шкільняка с. Нове Село (Записала Леся Плитка)

Мирослав Зозуля народився у селянській родині в с. Гнилички. Його життєпис складний та тернистий – мучився понад 10 років у сталінських тюрмах та концтаборах.

Мене злучила з ним доля ще з років навчання в Новосільській школі, куди ми ходили за часів окупації краю нацистами, а відтак – большевиками. Їх постійні знущання над нашим народом глибоко краяли юні серця. З молодих своїх літ ми мріяли, аби наша наймиліша Україна воскресла та стала незалежною. Такі ідеї проникли до серця кожного свідомого українця, особливо на Галичині.

В час навчання Мирослав запропонував мені рознести по хатах патріотичні листівки, які закликали народ до боротьби з московсько-большевицькою заразою. Обговоривши цю проблему прийшли до висновку, що робити це у Новому Селі ризиковано, так, як там квартирували емгебисти та їх прислужники. Мирослав казав, що це потрібно проводити у сусідніх селах. З його розмови я зрозумів, що він є зв'язковим УПА.

Одного разу, на урок до класу вдерлися чекісти і забрали Мирослава, здавалося ненадовго, а виявилося, що на 10 років. Його, малолітнього, допитували у вкрай нелюдські способи новосільські гебістські кати. Нікого на зрадив. Далі запроторили до Казахстану, а відтак – на Сибір. Повернувся у 1955 році, був великим патріотом та життєлюбом.

Джерело Вокспопулі.

Цей день в історії УПА - 14 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Зліва направо: Степан Стебельський, Ірина Стебельська, мистець Михайло Мороз, Наталя Стебельська, кузинка Іванка Коцан, Богдан Стебельський. Самбір, 1932 р.

**********

1944 рік

Сотні «Журавлі», «Верховинці» і дві чоти сотні Заморського УПА-Захід атакували райцентр Вигода на Львівщині. Знищені капітан НКГБ, двоє рядових і 27 радянських активістів, ще двох поранено. Спалені три адміністративні будівлі, лісопильний і хімічний заводи.

Диверсійна група УПА-Північ підірвали вантажний потяг на ділянці Здолбунів – Дубно на Рівненщині.

Рій сотні «Журавлі» УПА-Захід неподалік села Креховичі на Станіславщині підірвав залізничну колію і знищив 6 московитів.

1945 рік

У сутичках з московитами у селах Кам’яна Гора і Сушно на Львівщині загинули двоє повстанців.

1946 рік

Підпільник «Іванчук» загинув у бою з московитами у селі Блажів на Дрогобиччині.

1948 рік

У селі Жуківці на Тернопільщині повстанці знищили двох співробітників МВД.

1949 рік

Під час боїв з московитами у селах Мшанець і Стрільбичі на Дрогобиччині загинули кущовий провідник ОУН «Гострий» і станичні Василь Кінаш – «Заєць» та Іван Булий – «Дзвін».

1950 рік

У бою з московитами у селі Жданівка на Дрогобиччині загинув Василь Спринський.

Джерело:

Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

14 листопада 1877р. у Києві народився Дмитро Володимирович Антонович, історик, мистецтвознавець, громадський діяч.

Син відомого українського історика Володимира Антоновича.

Українським рухом зацівився ще в гімназійні роки. Навчався в Київському і Харківському університетах, які не закінчив через переслідування за участь у революційному русі. Основне коло наукових інтересів – історія мистецтва і театру.

Один із засновників і лідерів Революційної української партії (1900), програму для якої прохав написати Миколу Міхновського та видав окремою брошурою («Самостійна Україна»). А згодом став схилятися до ортодоксального марксизму, стояв біля витоків Української соціал-демократичної робітничої партії (1905). При цьому неухильно підтримував ідею незалежності України.

Засновник і перший директор Музею Визвольної боротьби України Дмитро Антонович у своєму кабінеті. Фото: archives-gov.ua.

«Сьогодні був націоналістом-шовіністом, завтра інтернаціоналістом, сьогодні захоплювався українськими спектаклями, завтра усе зло та лихо слав на голови «культурників», сьогодні аж нестямився от захвату, нерозумні статті Слонимського проти Маркса читаючи, завтра ж удавав із себе правовірного «марксиста», – відзначав мінливу вдачу Дмитра Антоновича Сергій Єфремов.

З 1906-го перебував за кордоном, де займався науковими студіями. Після повернення (1912) викладав у Київській мистецькій школі.

Один із співзасновників Української Центральної Ради в березні 1917-го, її активний член і сподвижник Михайла Грушевського. Був серед засновників Української академії мистецтв. Восени, під час поїздки до Одеси, Херсона і Миколаєва, вивчав питання про можливість українізації Чорноморського флоту. З січня 1918-го – міністр морських справ УНР. У період Директорії – міністр мистецтв. Пізніше – консул Української держави в Швеції і голова дипломатичної місії УНР в Італії.

Після поразки національно-визвольних змагань емігрував до Праги. Відійшов від політики, займався науковою та викладацькою роботою. Один із засновників Українського вільного університету у Відні і Празі. Директор Музею Визвольної боротьби України у Празі. Організатор і керівник Українського історико-філологічного товариства. У середовищі української еміграції користувався великою пошаною й незаперечним авторитетом. Як зазначав Василь Біднов, Дмитру Антоновичу притаманне «систематичне уникання всього того, що викликає сварки й дезорганізацію, та непохитна принциповість у поведінці».

Помер 12 жовтня 1945-го у Празі (Чехія). Заповідав проспівати над його труною улюблені українські пісні, однак через присутність у місті радянських військ виконати їх не вдалося. За спогадами Івана Мірчука, люди були залякані, та й самі чехи радили «не витикатися з своїм українством, мовчати й називати себе руськими».

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Пітик Володимир "Яр", член ОУН(б); станичний юнацтва ОУН на Золочівщині; зв’язківець на «лінії 44» по якій йшли люди і зброя для УПА на Волинь; заарештований німцями в 1943 р.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Пітик В. в кігтях смерти//Гомін України. – №40. – 26 жовтня 2010 – С.37

"Свій спомин присвячую тим друзям, що загинули з руки німецького окупанта під час транспорту в’язнів із тюрми на Лонцького (Львів) до концентраційного табору Гросс Розен в дні 21 січня 1944 року.

Про те, що такий транспорт буде, в’язні говорили вже довший час. Говорили багато про нього тому, що це була єдина надія залишитися живим, бо з тюрми майже нікого вже в той час не випускали на волю, а вивозили «на пісок» і там розстрілювали. Наприкінці 1943 та з початком 1944 року розстрілювали масово і то людей зовсім ні в чому не винних. Брали їх до тюрми, як закладників, тоді робили список, розвішували на публічних місцях і повідомляли «коли буде вбитий один німецький солдат, то ті люди, що є на списку, будуть розстріляні...

...В тій другій келії я зустрів Михайла Морду з Пітрич коло Золочева, з яким я перебував перед тим у «Золочівській тюрмі». Окреслення «Золочівська тюрма» беру в лапки тому, що це не була тюрма, а тимчасовий арешт у будинку, де приміщувалось гестапо. В правдивій тюрмі в Золочеві німці тримали французьких полонених. Від Морди я довідався про долю мого рідного брата Івана, який теж був у тій самій келії, але захворів і його забрали до шпиталю. Михайло потішав мене, що Іван, правдоподібно, повернеться знову до цієї келії.

...Хоч мій брат і був членом ОУН, то німці на те не мали жодних доказів, бо навіть не брали його на переслухання, а тримали в тюрмі, як закладника.... Зустріч з братом була для мене великою радістю, але не надовго, бо за місяць мене викликали на транспорт до концентраційного табору, а брата залишили надалі в тюрмі... Моя надія на те, що брат повернеться додому, не сповнилася, він залишився в тюрмі аж до приходу большевиків. Дальша його доля мені не відома. Додому він не повернувся і на еміграції його нема. Значить, загинув у тюрмі на Лонцького або на Сибірі...

...Пробудили нас скоростріли, що тарахкотіли коло нашого поїзда. Зразу ми думали, що нас відбиває польська партизанка, але зараз зорієнтувалися в ситуації, побачивши двері нашого вагона частинно відкритими. Напевно, наш поїзд задержався на котрійсь зі станцій, знову хтось підкрався до нашого вагона, віддротував двері і зник, тоді ті в’язні, що були коло дверей, повискакували. Але тим разом втікло не багато, не більше десяти осіб. Зараз за втікачами посипалися постріли, але есмани не зловили нікого, хіба що може застрелили кого під час втечі. Поїзд зразу задержався, есмани обступили наш вагон і зі всіх сторін почали його обстрілювати, а відтак відчинили двері з криком «хенде хох!» (руки вгору!).

23 січня, о шостій годині вранці ми прибули на залізничну станцію Бреслау. Трупів і поранених забрали на тягарові авто, а нас уставили чвірками і повели на гору, на південь від Бреслау до концентраційного табору Гросс Розен..."

13 листопада 1905р. у с. Дюксин на Рівненщині народився Ніл Хасевич (1905-1952) - художник - графік, член ОУН та УПА, Української Головної Визвольної Ради, Лицар Срібного Хреста Заслуги Української Повстанської Армії та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах».

Ніл Хасевич. Автопортрет (олівець). 1945 р. Архів Центру досліджень визвольного руху

*****

Його порівнювали із Юрієм Нарбутом, Іваном Трушем і Василем Кричевським. Він був особистістю, безумовно, талановитою і неординарною. Його твори є у приватних мистецьких колекціях - від Польщі до США. Він міг спокійно заробляти на життя творчістю, живучи за кордоном, виставлятися у провідних мистецьких салонах, але обрав собі інший шлях - складний і небезпечний. І за свій вибір заплатив життям у віці 47 років. У тому ж віці не стало Тараса Шевченка і Василя Стуса.

Мова про Ніла Хасевича - графіка європейського рівня, члена ОУН, воїна УПА, творчість якого й досі недостатньо вивчена. Сьогодні, 4 березня минає 59 років від дня загибелі художника-повстанця.

Ніл Хасевич народився 25 листопада 1905 р. в с. Дюксин Костопільського повіту (тепер Костопільського району Рівненської області) в сім'ї диякона і псаломщика місцевої церкви Антона Івановича та Федорії Олексіївни Хасевичів.

В родині було троє синів, двоє з яких стали українськими священиками на Волині. Анатолія закатували поляками в с. Дерев'яне коло волинського містечка Клеваня), а Федір загинув після війни на засланні в Сибіру. Третім був Ніл, що теж вчився в духовній семінарії (і перші уроки малювання отримав в іконописній майстерні), але став митцем-воїном УПА.

Коли Хасевичу було 14 років в його житті сталася трагічна подія - на залізничному переїзді підвода, на якій вони з мамою їхали до гімназії, потрапила під поїзд. Матір загинула, а син, втративши ліву ногу, на все життя зостався калікою.

У цій трагедії добре проявився характер Хасевича, який, хоч був іще підлітком, не опустив рук, а, вміючи вирізати з дерева, сам виготовив собі протез і вперто йшов до мети - одержати освіту.

Після лікування Ніл продовжив навчання у художній майстерні Василя Леня у Рівному. 1925 року екстерном закінчує рівненську гімназію, рік працює помічником іконописця. А у 1926 р., на компенсацію від французької компанії (власниці залізниці, де юнак зазнав каліцтва) Хасевич продовжує навчання у Варшавській Академії прикладних мистецтв.

Ось яким він запам'ятався на початку навчання своєму землякові у академії Петрові Мегику:

"Молодий, років 20, невеликого росту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги - дерев'яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи, протеза... Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батьків нічого не одержує, бо там - не менша біда".

Після тривалих творчих пошуків, спроб сил у різних мистецьких напрямках Ніл Хасевич остаточно вирішує обрати курс графіки у майстерні відомого польського графіка, професора Владислава Скочиляса.

Ще у студентські роки став одним із засновників і секретарем мистецького гуртка "Спокій", до якого входило 33 молодих українських художники-академісти, серед яких В. Васильківський, В. Гаврилюк, П. Андрусів, П. Мегик, П. Холодний-молодший, О. Шатківський та ін. Попри тяжке матеріальне становище, закінчує академію у 1935 році і отримує диплом про вищу художню освіту з правом учителювати в середніх школах.

Ще під час навчання Ніл Хасевич листувався з митцями із Австрії, Угорщини, Бельгії, Нідерландів, США, Канади та ін. країн. Його роботи експонувалися на 35-ти виставках (у Львові, Берліні, Празі, Чикаго, Лос-Анджелесі).

Художник нагороджений багатьма міжнародними дипломами і престижними нагородами: у 1931 р. його полотно "Прання" відзначене премією "Ватикан", у 1932 р. за портрет гетьмана Мазепи одержав диплом Варшавської академії, у 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр у Варшаві.

Його портрет Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія робіт в альманасі "Дереворит" високо оцінені фахівцями. У 1939 році у Варшаві видається альбом екслібрисів "Книжкові знаки Ніла Хасевича".

Ніл Хасевич працював переважно в галузі станкової, книжкової, документальної графіки, створював дереворити (гравюри на дереві). Отримав шанувальників у Польщі, але шлях у велике мистецтво для українського художника був закритий через небажання приймати польське громадянство.

Польська окупація 1918-1939 рр. Як це було

Після навчання Ніл Антонович повернувся на Волинь. Працював учителем у місцевій школі, бухгалтером у сільпо, малював і виставлявся.

На малій батьківщині Хасевич починає займатися громадською і політичною діяльністю, стає членом Волинського Українського Об´єднання, згодом вступає до ОУН, з багатьма членами якої, зокрема з Степаном Бандерою, зблизився ще в студентські роки у Варшаві.

Талановитий художник міг спокійно заробляти на хліб своїм мистецтвом, але страшні події початку радянсько-німецької війни, коли під час відступу в червні 1941 р. каральні органи СРСР потопили Західну Україну в крові тисяч невинно закатованих людей, змусили Хасевича докорінно змінити своє життя.

Через авторитет і повагу земляків Хасевича обирають мировим суддею в часи німецької окупації. Тоді ж він працює у рівненській газеті "Волинь" разом з Уласом Самчуком. Однак, розуміючи справжню мету політики нацистів, він залишає залишає мирну роботу й вступає в лави УПА.

Власне, саме Хасевич створив той візуальний образ УПА, відомий нам з архівів - від плакатів до нагород.

Зарекомендував себе прекрасним пропагандистом: був членом крайової референтури пропаганди, протягом 1943-1944 рр., працював у редакції журналу "До зброї", готував ілюстрації до сатиричних журналів УПА "Український перець" та "Хрін", керував підпільною друкарнею, випускав різні агітаційні матеріали (брошури, листівки, летючки).

Він же розробив ескізи прапорів, печаток, бланків, бофонів і відзнак підпілля (Хрест заслуги, Хрест бойової заслуги, медаль "За боротьбу в особливо важких умовах"), навчав мистецтва гравюри молодих художників, які відходили вже на інші терени ілюструвати підпільну літературу.

Ілюстраціями "Зота" були прикрашені майже всі підпільні видання Волині і Полісся. Був у приятельських стосунках із наступником загиблого у лютому 1945 р. "Клима Савура" полковником Василем Галасою - "Орланом".

Більше плакатів і листівок Ніла Хасевича

Умови для праці у підпіллі були важкими, доводилося працювати на друкарському верстаті, схожому до того, на якому друкував ще Гутенберг, постійно відчувався брак відповідного матеріалу. Але геніальний митець і тут знайшов вихід, використовуючи те, чого на війні було вдосталь.

Так, у листі до Головного командира УПА у квітні 1950 р. графік зазначає, що для виготовлення відзнак "можна взяти метал із гільз артилерійських набоїв, або з більшовицьких орденів - вони мосяжні і легкоплавні".

За особливий внесок у визвольний рух самого Ніла Хасевича було нагороджено "Срібним Хрестом Заслуги" та медаллю "За боротьбу в особливо важких умовах".

Однак оприлюднення його підпільних творів на Заході стало чи не смертельним вироком для митця. У 1951 р. роботи Хасевича потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів і були надруковані в альбомі "Графіка в бункерах УПА". Це остаточно довело до шалу радянське керівництво.

За розпорядженням з Москви "пресечь антисоветскую деятельность" упівського художника для його розшуку було створено спеціальну міжобласну оперативну групу, очолену капітаном держбезпеки Борисом Стекляром, заступником начальника відділенння 2 відділу УМДБ Рівненської області.

Щоденно збиралися матеріали про Хасевича, численним стукачам обіцялися посади, нагороди, почесті, цілеспрямовано шукали місце його знаходження.

Ця наполеглива, цілеспрямована операція на його пошук і захоплення, щедрі нагороди облавникам, свідчать, що упівський графік високо цінувався совітами. Адже шукали його з усіма "почестями", як особливо небезпечного для влади.

Зусилля були затрачені чималі, а відкрити місце його сховку допоміг випадок - розшифрували документи, знайдені в одній із викритих на Рівненщині криївок, в одному з яких ішлося про заготівлю для художника необхідних для роботи 5 кілограмів паперу та вишневого дерева. Там було також названо місце знаходження однієї з останніх на Волині криївок - біля с. Сухівці, за 12 км від Клеваня у Рівненській області.

Сексоти допомогли відшукати криївку, але живим Хасевич не здався - застрелився з особистої зброї разом із двома своїми охоронцями - В´ячеславом Антонюком - "Матвієм" та Антоном Мельничуком - "Гнатом", спаливши перед тим усі важливі документи.

Людина, яка не схилилася під тягарем життєвих випробувань, не була настільки впевненою в собі, щоб не боятися видати важливу інформацію на тортурах.

Могили митця, як і двох побратимів, що розділили з ним смерть 4 березня 1952 р., і досі не знайдено. Тіла загиблих упівців, за давньою "пристрастю" енкаведистів до такого моторошного видовища, після трьох днів виставляння в Клевані для глуму, постраху та деморалізації населення вивезли в невідомому напрямі.

Посмертне фото друкарської боївки, позначене кимось із архівістів радянських спецслужб цифрами. 1 - Ніл Хасевич – "Бей-Зот", 2 - В’ячеслав Антонюк – "Матвій", 3 - Антон Мельничук – "Гнат". Березень 1952 року. Із альбому "Ніл Хасевич" (Львів, 2010).

******

Зброєю Хасевича були олівець і різець, папір і дерево. І хоч він не очолював збройних формувань, не керував бойовими групами і операціями, його дуже шанували в УПА, максимально оберігали і навіть наполягали на відході на Захід, але він відмовився.

Була якась особлива сила духу, нескореності перипетіям життя і примхам долі в цього невисокого, з фізичними вадами чоловіка. Цією незламністю були пройняті його твори і через них сила передавалися іншим повстанцям. І при обшуках, захопленнях криївок роботи Ніла Хасевича вилучалися поруч із цінними документами - як особливо важливі і небезпечні.

Під час підготовки публікації я гортала альбом робіт Хасевича. З-поміж багатьох інших чомусь запам'ятався портрет зовсім ще юної дівчини з гарними великими сумними очима, виконаний олівцем у 1945 році.

Портрет Жені (Євгенії Юхимюк – "Марти"). Олівець. 1945 р. Із альбому "Графіка в бункерах УПА".

Як вдалося з'ясувати, ця дівчина була зв'язковою "Мартою", справжнє ім'я - Євгенія (Женя) Юхимюк. На той момент їй був лише 21 рік. Кажуть, Хасевич був закоханим у неї, але безнадійно - у Жені був інший, один з бойових командирів УПА "Північ". Очевидно, малюнок зроблений незадовго до її загибелі навесні 1945 р.

Цей невеличкий, але можливо, значущий епізод з життя графіка мимоволі відкрився для громадськості під час презентації альбому. Розповіла про нього племінниця Жені.

Ось у такий спосіб історія розкриває нам ще одну свою таємницю з дуже інтимного, світлого боку. Наче демонструючи розбурханому політичними спекуляціями сьогоденню зовсім непафосне обличчя людей, яких сьогодення звикло бачити в героїчному ореолі.

Джерело:

Ірина Єзерська - Hауковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (Львів).

13 листопада 1708р. московити захопили і знищили разом із цивільним населенням Гетьманську Столицю Батурин.

Батуринська фортеця (сучасна реконструкція)

*****

Ще у 1707 році гетьман Іван Мазепа дізнався про плани московського царя петра I повністю знехтувати Переяславський договір Богдана Хмельницького 1654 року – ліквідувати полковий устрій Війська Запорізького (тодішня назва української держави, що перебувала під протекторатом московського царя), перетворивши козацькі полки на драгунські частини московської регулярної армії. Саме тому з’явилися плани про союз зі шведським королем Карлом XII, який у той час воював з москалями.

Однак ці плани довелося реалізовувати пришвидшеним порядком. Карл XII, який планував вести свої війська на москву через Смоленськ, несподівано змінив рішення і повернув із Білорусі на українські землі. Причиною такого рішення стали переважаюча концентрація московських військ на смоленському напрямку та гостра нестача продовольства через застосування московитами тактики «випаленої землі»: московити, відступаючи, спалили сотні сіл, тисячі місцевих селян залишилися без житла і засобів існування. Карл ХІІ розраховував увійти до Батурина, щоб отримати продовольство, боєприпаси, збільшити свої сили за рахунок союзника. Мазепа, лишивши в Батурині залогу, пішов назустріч шведам.

Почувши про «зраду» Мазепи, Петро I направив до Батурина 20 полків на чолі з олександром меншиковим, аби випередити противника і першими захопити гетьманську столицю.

Очолили оборону укріпленої фортеці Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. Відданий Мазепі та Війську Запорізькому гарнізон, за підрахунками чернігівського історика Сергія Павленка, налічував 6,5 - 7 тис. військовиків, які складалися із сердюків та козаків. На озброєнні у них було від 70 до 100 гармат, у тому числі і надважкі мортири.

Відкинувши пропозицію меншикова здатися, 12 (1) листопада 1708 року гарнізон успішно відбив перший штурм фортеці. Однак уже другого дня, 13 (2) листопада, зранку московські війська розпочали відволікаючий штурм, а самі раптово провели основні сили стрільців через таємний хід у двір укріплення і після запеклого бою зламали опір козацьких військ та захопили Батурин.

Є дві версії поразки Українських оборонців. Від часів «Історії Русів» до сьогодення основною причиною поразки в історіографії вважалася зрада наказного полковника Прилуцького полку Івана Носа, який виступав за підкорення московитам, а тому був заарештований до майбутнього суду, але через свою людину Соломаху вказав таємний хід у фортецю агресорам. Однак новітня версія історика Сергія Павленка на підставі аналізу величезної кількості документів припускає, що падіння гетьманської столиці сталося не через зраду Носа. За його версією, командування московського гарнізону, який із Батурина українці виманили у тому ж 1708 році, добре знало, де розташовані вилазки та потаємні ходи Батуринської фортеці. І саме московські командири, які приєдналися до меншикова, підказали йому цей хід.

Після захоплення міста московити почали жахливу різанину і знищення. Спалені та обгорілі п’ять батуринських церков виразно засвідчують, що в них на якийсь час знайшли прихисток оборонці. Але розлючені стрільці не спинялися навіть перед православними святинями – розбивали двері, закидали у вікна смолоскипи. Особливо вони полювали за сердюками, безжально винищивши більшість із них. Внаслідок різанини у Батурині загинуло 6-7,5 тис. мирних громадян, 5-6,5 тис. військовиків, а разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків.

Факт злочину спочатку визнавали й самі його організатори, хоч і нічого злочинного у цьому не бачили... У книзі «Журнал, или Поденная записка, блаженныя и вечнодостойныя памяти государя императора петра великого с 1698 года, даже до заключения Нейштатского мира (напечатан с обретающихся в кабинетном архиве списков, правленных собственною рукою его императорского величества)», виданій в 1770 році у Санкт-Петербурзі, було прямо написано:

«И первых воров Полковника Чечеля и Генерального Есаула Кениксека с некоторыми их единомышленники взяли, а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли».

Інше ставлення до цієї катастрофічної події було у європейських дипломатів, які побували у Московському царстві. Англійський посол Чарльз Уайтворт інформував із москви про втрати мирного населення в Батурині: 

«Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів.... 

Ціла Україна купається в крові. меншиков уживає засобів московського варварства».

Після зруйнування Батурина 40 років він стояв пусткою. На згарищі було заборонено будуватися і селитися. Гетьманську столицю перенесли до Глухова.

Джерело

Сергій Бутко, Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 13 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Тернопільщина, ймовірно Почаївський р-н, 1948р.

Зліва на право: Карнаух Василь "Васюта", Бондар Федір "Туман", Шегера Іван "Ярошко", Козаревський Степан "Тютюнник".

*********

1944 рік

У селі Трохлево на Тернопільщині повстанці атакували групу радянсько-партійних працівників. Знищені інструктор райкому КП(б)У та 3 бійця винищувального батальйону, поранений завідуючий районним земельним відділом.

Біля села Панасівка на Тернопільщині три сотні УПА-Захід вели оборонний бій із москалями. У бою що тривав кілька годин, знищено і поранено близько 300 військових. Втрати УПА: 60 загиблих.

1945 рік

Загони НКВД атакували табір сотні «Опришки» УПА-Захід біля села Ілемня на Станіславщині. Повстанці розділилися на окремі групи і, знищивши 6 москалів, прорвалися вглиб лісу. Загинули два воїни УПА (у тому числі ройовий «Всеволод»), ще 7 отримали поранення.

У боях у селах Куличків і Стремінь на Львівщині один повстанець загинув, двох захоплено в полон.

Чота УПА-Захід атакувала райцентр Пробіжна на Тернопільщині. Знищені 20 військових і радянських активістів, спалені будівлі райвідділу НКВД, райвиконкому і районного військкомату. У перестрілці загинули 7 воїнів УПА, ще двох поранено.

1946 рік

Під час бою з москалями біля села Дзвинячка на Тернопільщині повстанці знищили двох агентів МВД. У перестрілці загинули двоє повстанців.

1947 рік

Відділ повстанців атакував збори радянських активістів у селі Скулин на Волині. Важко поранені 7 активістів, спалено сільраду.

Під час боїв з москалями у селах Баня, Липовець і Унятичі на Дрогобиччині загинули 6 повстанців, у серед них – кур’єр окружного проводу ОУН «Гонта» і зв’язкова Марія Добрянська.

1948 рік

У селі Гериня на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта МГБ і директора місцевого заводу.

У селі Комарин на Тернопільщині підпільники знищили телефонну лінію.

1950 рік

У боях з москалями у селах Баранівці, Ковиничі і Свидник на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Микола Івашко – «Зарічний» і ще троє повстанців.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

12 листопада 1929р. у с. Витвиця на Івано-Франківщині народився Зеновій Красівський, громадсько-політичний діяч, учасник національно-визвольної боротьби, поет, член Української Гельсінської групи, крайовий провідник Організації Українських Націоналістів.

12 листопада 1929р. у с. Витвиця на Івано-Франківщині народився Зеновій Красівський, громадсько-політичний діяч, учасник національно-визвольної боротьби, поет, член Української Гельсінської групи, крайовий провідник Організації Українських Націоналістів.

Народився у Витвиці на Івано-Франківщині. У 1947 році під час карально-репресивної операції «Захід» радянська влада його разом із батьками депортувала у Казахстан. Зеновій зумів втекти із заслання і долучитися до української національно-визвольної боротьби ОУН і УПА.

У 1949 році радянські спецслужби заарештували Красівського і засудили до 5 років ув’язнення та довічного заслання в ГУЛАГу. У 1953 році Красівського звільнили і вислали до Караганди, де жила його родина. Під час аварії на шахті отримав важку травму, після чого йому дозволили повернутися в Україну.

У 1957-62 роках Красівський навчався на філологічному факультеті Львівського університету. У 1964 році став одним із співзасновників підпільного Українського Національного Фронту, співавтором його програмних документів «Тактика УНС», редактором журналу «Воля і Батьківщина».

У 1967 році Зеновія разом з іншими членами УНС заарештували і засудили до тривалого терміну ув’язнення. За написання листів протесту та оголошення голодування з 1972 року Красівського запроторили до психіатричної лікарні Смоленська, пізніше – Львова і Бережниці.

Після звільнення у 1978 році Зеновій знову активно включився в український правозахисний рух. У 1979-му став одним із співзасновників Української греко-католицької групи. У березні 1980 року його заарештували втретє і ув’язнили без суду. Звільнившись у 1985 році, Красівський брав участь у створенні нових суспільно-політичних рухів та політичних партій в Україні.

Від 1990 року очолював Провід ОУН. Автор збірок поезій «Месник», «Невольницькі плачі», поеми «Тріумф сатани», історичного роману «Байда» та ін.

«Мене арештовували в 1949-му, 58-му, 67-му, 80-му. Я відбував у критках, дурдомах, таборах, я сидів по карцерах, по бурах. А плакав хіба в «Невольницьких плачах». Я боявся хіба що розминутися з Честю! Я ніколи нікому не свідчив, я за всі терміни не написав своїм катам жодної заяви! Я був завжди й понині гордий з того, що я – український націоналіст!» – писав Зеновій Красівський.

Помер 20 вересня 1991 року в Моршині, де й похований.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 12 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Микола Лебідь - Голова ОУНР на українських землях (09/1941-05/1943), Голова СБ ОУН (1940-41).

**********

1944 рік

У селі Верхній Струтинь на Станіславщині повстанці організували зібрання людей в сільському клубі, де провели антирадянську агітацію.

Великий загін повстанців (понад 100 чоловік) у селі устячко на Тернопільщині на загальному зібранні селян провів мітинг з антирадянськими гаслами. Наголошено, що особи, які підтримуватимуть більшовиків, будуть вважатися ворогами українського народу і знищуватимуться.

1945 рік

У засідці в селі Пістинь на Станіславщині повстанці обстріляли автомобіль і знищили капітана та 4 військових МВД.

1946 рік

Двоє повстанців загинули в бою з московитами та їх слугами у селі Потік на Дрогобиччині.

1947 рік

Відділ повстанців атакував москальських активістів у селі Щуровичі на Львівщині і знищив кілька чоловік.

У бою з московитами і їх слугами у селі Піщатинці на Тернопільщині підпільники знищили двох військових і одного поранили.

1948 рік

Член ОУН Іван Балянчич – «Холодний» загинув у бою з московитами та їх слугами у селі Плав’я на Дрогобиччині.

1952 рік

На останніх організаційних зборах керівного складу ОУН у Рожнятівському районі Станіславщини постановили змінити тактику і боротися до останнього, аби це слугувало прикладом для майбутніх поколінь патріотів.

Джерело:

Сергій Горобець, Український інститут національної пам’яті

12 листопада 1808р. у с. Варва на Чернігівщині народився Осип Бодянський, Український філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач, письменник, видавець.

Народився в сім'ї священика. Навчаючись у духовній семінарії в Переяславі, захопився фольклористичними студіями, брав участь в аматорських театральних виставах. 1834-го закінчив московський університет. Протягом 1837-1842 pоків перебував у науковому відрядженні у південних та західних слов’янських країнах. У 1842-1868 pоках був професором московського університету, а з 1845 року – секретарем товариства історії та старожитностей. 

Протягом 1846-1848 та 1858-1877 pоків редагував університетське періодичне видання «Чтение общества истории и древностей российских», у яких опублікував багато цінних матеріалів з історії України, народні пісні.

Бодянський у своїх працях «Розгляд різних поглядів про давню мову північних і південних русів» (1835, рос. мовою), «Г. [господину] возводителю к общеславянскому коренному звуку» (1843), у літературно-критичні розвідці про твори Г. Квітки-Основ'яненка (1834) обгрунтував давність і самобутність української мови, досліджував її історію, фонетику, граматику, стилістику, обстоював фонетичні принципи українського правопису, нормалізацію української літературної мови на основі полтавського діалекту, відзначав милозвучність української мови. Започаткував порівняльне вивчення української та інших слов'янських мов.

Переклав російською мовою ряд праць П. Шафарика та ін. слов'янських учених. Зібрані Бодянським українські народні пісні опублікував 1978 у кн. «Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських». Автор праць з історії «Про погляди відносно походження Русі» (1835 рік), «Про час виникнення слов'янських племен» (1855 рік) та слов'янської філології «Розгляд різних думок про давню мову північних і південних русів» (1837 рік) та ін. Послідовно відстоював самобутність і самостійність української мови й літератури. У 1846 році вперше видав «Літопис Самовидця» (можливий автор – Р. Ракушка-Романовський) та «Історію Русів», був ініціатором видання «Народних пісень Галицької і Угорської Русі» Я. Головацького.

Бодянський перебував у дружніх стосунках з Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком. 

Найвище цінував він дружні контакти з Шевченком. Обговорював з ним видання «Живописной Украины», зацікавив Кобзаря історією чехів та Шафариком, котрому український поет присвятив поему «Єретик». Плануючи видання всеслов’янського альманаху, Бодянський переписав для нього 15 творів Шевченка. Він підтримував поета в роки заслання, переживав за його важку долю, як за рідного брата. Уболівав, скільки Шевченко міг би створити шедеврів, якби не те вороже заслання. 9 травня 1861-го Бодянський був серед тих, хто прощався з Шевченком у церкві Тихона-чудотворця у москві.

Помер 18 вересня 1877 року в москві, де й похований.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Спомини про бій УПА "Коршилівська трагедія 1944р." автор: Кучабський Нестор.

Двадцять третього травня 1944 року сталася трагедія, яка принесла страждання багатьом десяткам родин, а деякі взагалі перестали існувати, не стало продовження роду людського. В неділю досвітком, 22 травня 1944 року, на денний відпочинок закватирував курінь «Бистрого» – Ярослава Бєлінського (народився 1920 року в с. Товстеньке, колишнього Копичинецького району Тернопільської області). Курінь мав більше 600 вояків, невеликий кінний відділ розвідки, відділ важких кулеметів, великий обоз більше як з 50 підвід з провіянтом і військовим спорядженням, дві польові кухні.

Село наше невелике, до 70 господарств на цей час нараховувало, то в кожній хаті помістилося по рою вояків. Всюди повстанці: хто відпочивав після нічного маршу, хто ніс охорону села. Гамір, наші сільські хлопці повиходили зі своїх схованок, всюди людно, велике духовне піднесення: наше військо і така сила. Часто лунали автоматні черги, особливо зі східного боку села, то мали необережність фронтовики гнатися в село за провіянтом. Протягом дня повстанці реквізували в большевиків 5 підвід для свого обозу, відбили 3 автомашини, підбили літака-розвідника, що обсервовував село, він впав за ліском «Дубиною». Загинуло одинадцять солдатів і офіцерів в перестрілці під час їх роззброєння.

У центрі села, в хаті Колодій Меланії, став на постій штаб куреня «Бистрого» зі своїми командирами, її два сини Дмитро та Іван – члени ОУН. Молодший Іван за німецької окупації проходив вишкіл в Карпатах. В селі була розгалужена організація ОУН, інші односельці вступають добровольцями в курінь «Бистрого» Української Повстанської Армії. До куреня ще приєдналося кілька клебанівських хлопців, отже повстанський загін збільшився більш як на чотири десятки вояків.

Перед вечором доносяться стріли під селом, було зрозуміло, що село здалека оточене. Ворог підпалили господарства Базилінського Павла, Луб'янецького Григорія. Повстанці, в свою чергу, вигнали в глиняники дві автомашини і там спалили їх, а третю, яка правим колесом з'їхала з містка, так знищили, не палили, бо близько були хати. По заходу сонця колона вишикувалась на головній дорозі села, сотні за сотнями, обоз, добровольці, колону замикає чота забезпечення. Повстанці поскидали шапки, відмовили разом молитву «Отче наш», впала команда «Кроком руш!». І забриніло в кожного на устах «Ще не вмерла…», в декого, може, і востаннє. Хвилею колихнулося море людських голів, і довжелезна колона розтягнулася на марші до півтора кілометра, дівчата відпроваджали її аж ген далеко за село, в «Гончариху».

Колона рухалася на північний захід «татарським шляхом», що ним у 1648 році Б. Хмельницький йшов з татарами на Збараж, на поляків. Там повертає на північ на Новий Рогівець. Поступила команда замаскуватися під червоних партизанів, на шапки почепити червоні стрічки. Дальні шляхи – Луб'янецький ліс, хутір Коршемки і Шильський ліс, в якому «Бистрий» планував денний перепочинок. 

Курінь УПА вирушив з південних районів Тернопільської області з сатанівських і городницьких лісів, де був сформований і прямував на північ, в ліси Шумщини, де оперував «Еней» – Петро Олійник, командир УПА «Південь», якому «Бистрий» був безпосередньо підпорядкований.

23 травня, як передові сотні УПА ввійшли в ліс, несподівано розгорівся бій, так ніби большевики вже чекали на них, були попереджені. Чи не спрацювала добре розвідка, чи були в ній ворожі агенти і навели курінь на большевицьку засаду. «Бистрий» не зміг розгорнути курінь до бою, так як він був розтягнутий на марші, зв'язок між сотнями був перерваний. Большевики перший натиск повстанців витримали, були на вигідних позиціях, а тут ворог отримав підкріплення в живій силі та техніці. Ввели в бій танки і літаки, які скидали бомби і сікли з кулеметів із повітря. Тоді «Бистрий» дав команду новачкам виходити з бою малими групами, навіть поодинці, щоб зберегти людей. Багато загинуло в бою, більше 30 чоловік попало в полон, декому вдалося вийти з бою, уникнути тюрем і катувань та продовжити боротьбу в підпіллі.

Очевидець цих подій Дмитро Лотоцький, 1929 р. н. з села Шили пригадує:

– Наше поле було під лісом, «на діброві», недалеко хутора Коршемки. Я, раненько, досвіт сонця, вигнав худобу пасти і побачив у лісі багато військових, різних машин, замаскованих. Зі сходом сонця почалася велика стрілянина. Москалі почали тікати і кричали: «Тікаймо на поле, бо з лісу наступають бандери». Відтак я почув з лісу українську команду: «Прицільний вогонь. Вперед друзі! Слава!» Почали горіти бензовози, розриватися гранати, москалі відступили від раптового натиску повстанців, втративши частину техніки і вбитих та поранених. Після замішання у лавах ворога йому через певний час почало надходити підкріплення, як жива сила, так і техніка. Літаки з Суховецького аеродрому косили повстанців з кулеметів та закидали бомбами. На дорозі, яка вела зі Збаража на Нове Село, з'явилася бронетехніка та піхота, що розчленили повстанську колону. Передовий загін куреня з боєм просувався в напрямку Шильського лісу, до котрого було не більше 1,5 км, залишивши до сотні вояків тилового забезпечення, 68 з них загинули геройською смертю.

– Невмирущою славою покрили себе повстанці з цього загону, розповідав мені старий дідусь, – говорить пан Дмитро. – Кулеметник виліз на крислату липу, що росла з краю лісу і стріляв з кулемета. Ворогами встелив поле перед лісом, на дереві так і загинув, а липа своїми вітами на вічний спочинок прикрила героя, що ні на п'ядь не відступив перед ворогом. Там, неподалік хутора відбивався повстанець, посилаючи автоматні черги, поки були набої. Відтак боронився гранатами. Офіцер кричав, аби його взяли живим, а він вигукнув: «Не дочекаєшся! Слава Україні!» Останній набій залишив собі...

Недалеко був другий – так званий «Ткачів» хутір, багатий, обсаджений деревами, добротні будівлі. Там залягло 8 повстанців, що вели бій 4 години, москалі не могли їх взяти, викликали танки проти 8 героїв. Ні один не здався, полягли усі. Взявши головний удар ворога на себе, вони допомогли куреню прорватися. За певний час жінки, що їх ховали на цьому хуторі, відрізали по клаптику вишиття в кожного, всі вони були у вишиванках, бо сподівалися, що колись рідні зможуть так їх упізнати. В 1949 році москалі, спеціально, бульдозерами зрівняли їх могили і відшукати їх не вдалося, час і ворог зробили свою чорну справу.

Ще один геройський приклад – в хатині, під лісом жила старенька жінка зі своєю дочкою. Вони бачили через вікно, як відстрілюючись з автомата від ворожої зграї, що обступила дівчину кругом – офіцер кричав взяти живою, а вона щось крикнула, в хаті не чули добре слів її, але добре бачили, як вона дострілилась зі свого автомата. Чекісти з ненавистю налетіли і вже мертвій прикладами потрощили голову. Кров бризнула їм в обличчя.

Кожному з мертвих повстанців оті «смершівці» розбивали лице до невпізнанності, аби рідні їх ніколи не упізнали.

На другий день, ми, пастухи пасли там худобу, то та старенька жінка дала нам біле рядно, ми викопали під лісом яму, завернули покійну героїню і поховали та поставили на могилі березовий хрест.

Я побачив через вікно, бо моя хата стояла недалеко лісу, як гнали до 30 полонених і дівчину, руки їй були зв'язані дротом, надірвана коса, обличчя в крові. Відтак ще 2-х повстанців гнали і один з них навмисно кинувся тікати, але автоматна черга «смершовця» навіки спинила його. З західного боку від хутора «Тихівки» було чути стрілянину та вибухи, частина куреня, що пішла в обхід теж прорвалася. Так бій тривав майже до вечора. З літаків полювали навіть за одною людиною. Ганялися полями, сіножатями. Аж на щаснівських мочарах «вполювали» Луб'янецького Василя та його бойового побратима. Їх помітили з літака, він приземлився та їх схопили. В. Лубянецькому вдалося перехитрити чекістів, що він тут випадково, а сам поляк. Його й відправили до пункт збору Максимівка.

Станичний розповідав про те, що курінь «Бистрого» пробивався на шумські ліси з великим обозом для забезпечення підрозділів УПА на Волині, там мав ще пройти короткий вишкіл. Ті, що потрапили москалям у полон, хлопці-новачки, добровольці, були без зброї.

Тим часом «Бистрий» вирвався з оточення з рештками куреня, звів жорстокий бій в районі хутора «Тихівка», що входив до с. Синяви, відв'язався від фронтових частин. Доречно згадати, що цей терен під фронтовою смугою був насичений вщент різними родами військ: в Токах стояв маршал Жуков зі своїм штабом армії, в Кошляках – контррозвідка, воєнний трибунал, заградзагони, по селах – різні складові частини фронту, польові аеродроми в Клебанівці і під Шельпаками, отже і в цьому лісі могла бути якась військова частина. «Бистрий» з рештою куреня добрався в шумські ліси і зголосив «Енеєві» про поразку куреня. В цей час прибув туди крайовий командир-провідник «Лемеш» – полковник Василь Кук, який після смерті генерала Романа Шухевича, став провідником всієї УПА і призначив «Бистрого» по штабу генеральної округи в Кам'янець-Подільський обласний провід військово-мобілізаційним референтом.

Солдати своїх вбитих поховали в двох великих могилах, одна на «Діброві», друга – на Коршемках біля шляху. Наші хлопці після бою лежали ще з тиждень і більше, поки люди з Коршемок і Шилів схоронили їх в лісі і на полі та доглядали ці могили, садили квіти. Страшна звістка до нашого села прийшла, воно здригнулося від горя і плачу, від смутку і жалю.

У 1990 році, 5 квітня останки героїв, 36 безіменних учасників великої битви УПА з окупаційною армією, перезахоронили на цвинтарі в Шилах з християнськими почестями. На жаль, чотири спільні могили, ті, що були на полі – заорані, а ті, що в лісі заросли і сьогодні немає можливості їх відшукати. В 1996 році на церковному подвір'ї шиляни спорудили величавий пам'ятник борцям за волю України – символічну могилу 36 безіменним героям з написом на мармуровій плиті: «Як ви умирали, вам дзвони не грали...» На посвяті пам'ятника я був присутній. Величезний здвиг народу, десь пів Збаражчини, вирушило вшанувати пам'ять впавших героїв за волю України. На посвяті були присутні дві конфесії, більше десяти священиків, кожна на чолі зі своїм деканом, з хоругвами процесії з ближніх сіл йшли з пошаною і скорботою. Виступаючих не бракувало, навіть священики заспівали пісню «Спіть, герої, Україна-мати вас не забуде». І дійсно, шильські патріоти вклали великий труд у жертовність ще в ті далекі часи 1944 року, переховуючи повстанців, кожний наражався на велику небезпеку. 

Перепоховання і пам'ятник – це великі кошти, які зібрала шильська громада, пам'ятник величавий об'ємний, 4,5 метрів висоти, гарно оздоблений. І сльози котилися по обличчях людей, як виступав отець, декан Григорій зі Збаража зі словами скорботи і наголосив: «Герої не вмирають, вони вічно живуть в серцях патріотів українського народу».

Юнаки з Коршилівки, які вийшли з бою по команді «Бистрого»,

та загинули в лавах УПА в різний час:

Яронь Тома, 1924 р. н., вояк УПА. Загинув у с. Богданівка 1946 р.

Луб'янецький Олексій, 1923 р. н., вояк УПА, оточений чекістами у безвиході підірвався гранатою в Коршилівці 1946 року.

Луб'янецький Зеновій, вояк УПА, трагічно загинув за нез'ясованих обставин 1946 року.

Зембик Дмитро, 1925 р. н., вояк УПА, загинув на засідці НКВД в Коршилівці 1946 року.

Колодій Іван, 1922 р. н., член ОУН, вишкіл Карпати, «Чорний», учасник бою куреня «Бистрого». Районовий провідник СБ. Загинув у бою з чекістами разом зі своїм охоронцем «Листком» в селі Мала Лука 1950 року. Мати Меланія померла на Сибіру.

Вояки УПА куреня «Бистрого» з Клебанівки:

Гуриш В'ячеслав, 1915 р. н., загинув 23 травня 1944 року.

Дишевський Петро, 1904 р. н., загинув 23 травня 1944 року.

Пйонткович Дмитро, 1908 р. н., суджений загинув в тюрмі 1945 р.

Ямковий Степан, Воркута 20+5.

Яремко Іван, 1910 р. н., Суджений, повернувся.

Вояки УПА куреня «Бистрого» з Богданівки:

Петруневич Ярослав, 1925 р. н., учасник бою. Загинув 1946 року.

Тимошик Володимир, 1926 р. н., учасник бою. Загинув 1947 року.

Вересюк Василь, 1920 р. н., учасник бою. Загинув 1944 року в тюрмі.

Придимірський Степан, 1923 р. н., учасник бою. Загинув 1947 року.

Машталір Степан, 1920 р. н. Загинув у Сибіру в тюрмі.

Гарасимик Володимир, загинув 1944 року.

Сеник Ярослав, 1925 р. н. Загинув 1944 року.

Інші села:

Дзядик Петро, 1918 р. н., член ОУН з Гуляй Поля, учасник бою куреня «Бистрого», загинув в тюрмі 1944 р.

Ромілович Ольга, 1925 р, н., з Підволочиська, член ОУН, друкарка при штабі «Бистрого», загинула в Луб'янецькому лісі 23.05.1944 року.

Поцілуйко Петро, 1919 р. н., Хмелиська, член ОУН, політвиховник куреня «Бистрого» (Богдан), загинув 1946 року.

КОРШИЛІВСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ

Держави ми не мали, лиш ярмо,

І зайди нашу землю плюндрували,

Свідомих у тюрму, тайгу - багно,

Та ми все ж українцями зростали!

Так, держави ми не мали, але мали армію, часто безіменних лицарів УПА, котру живив, одягав, поповняв її ряди наш народ. Відтак це була народна армія. В тім числі армія й такого невеликого села, як Коршилівка. Крім тих, хто гинув в УПА, кого мордували по тюрмах і таборах, кого вивозили на Сибір сталінські сатрапи, решта сільської людності на своїх плечах виносила весь тягар воюючої, нескореної України. Працювали зв'язкові, будувалися склади, криївки, бункери – в нас їх нараховувалося 30. А ще й розвідка, певні люди вже звечора знали про облаву, яку енкаведисти планували на ранок і тому могли попереджувати повстанців.

Після шильської трагедії підпілля втратило багатьох своїх людей, але воно далі боролося, поповнювалося. Дідик Аделя, Радковська Слава, Придимірська Оксана з братом Казимиром, Луб'янецька Євгенія, Софія і Петрунела, що загинула за невідомих обставин – їх всіх енкаведисти затримували, тероризували, допитували, знущалися, як тільки можна було.

Хлопці, які вийшли з бою по команді «Бистрого» – Микола Осмола, Славко Луб'янецький, Іван Грех, Петро Матушак – продовжували підпільну працю. Віра Гуцайлюк, згодом дружина Матушака, була задіяна в підпіллі і на вишколі в Прикарпатті по роботі з молоддю, як і Віра Луб'янецька з Супранівки та чимало інших дівчат. Зеновій Луб'янецький загинув за нез'ясованих обставин. Він був учасником бою під Шилами. Пюрко Євген, Кобасюк Іван, Радчук Євген були постійно тероризовані емгебистами.

У Радчука оті прокляті «тітєрінци» на Святий вечір спалили всі господарські будівлі, а його сусідові – Олексі Бурковському, що вийшов якраз зі своєї хати, автоматною чергою чекіст прострелив ноги.

Луб'янецьку Стефу тримали у підвалі, відтак копали невелику яму, клали її туди і вагітну били. Нічого не довідалися кати... Так і багатьох інших – то лапали і катували, то несподівано відпускали, аби потім знову катувати.

Кучабського Танаса, що мав 73 роки, зловили облавники та запроторили до Підволочиської буцегарні. Там йому, крім звичайних побоїв та катувань, чекіст придумав ще одну кару – засунув в рот пістолет і, повертаючи дулом, виламав декілька зубів, що їх дідусь ще мав. А був той шанованим в селі чоловіком, 3 рази їздив до Америки, певний час був війтом, братчиком в церкві при декану о. Т. Копистянському. Став марити і невдовзі помер.

Радчук Юліан переносив до села націоналістичну літературу. Дмитро Матушак і Ярема робили труни, аби по-християнськи поховати повстанців. Ті страшні похорони відбувалися ночами. Дмитро Лотоцький, Микола Осичко і я, Нестор Кучабський, проводили чергування, збирали зброю і набої, інформацію, заготовляли тару для будівництва складів і криївок.

Стаха Луб’янецького большевики заарештували ще в 1939 році і з того часу слід за ним пропав. Син його Ярослав, був засуджений через 10 років, у 1949 році, але зумів вижити та повернутися.

У жовтні 1948 загинула Галка Ілля, голова сільради і Орест.

Джерело:

опубліковано 14 черв. 2012 р.,Степан Гринчишин 22 черв. 2012 р.

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор

Цей день в історії УПА - 11 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Світлина з книжки Надвірнянщина: хресна дорога народного болю. Упоряд. О. Зварчук

**********

1944 рік

На Тернопільщині повстанці знищили 5 бійців винищувального батальйону і захопили паспортистку райвідділу НКВД.

1945 рік

У бою з москалями в селі Поляни на Львівщині загинув чотовий сотні «Холодноярці» УПА-Захід Василь Заверюха – «Шмідт».

Командир навчальної сотні УПА-Захід Іван Шконденюк – «Святослав» загинув у бою з москалями у селі Яворів на Станіславщині.

1946 рік

У бою з москалями у селі Жупани на Дрогобиччині загинув повстанець Юрій Піщаник – «Пес».

1947 рік

У селі Слобідка на Тернопільщині підпільники знищили двох радянських активістів, ще одного поранили.

1948 рік

У селі Нетерпинці на Тернопільщині повстанці спалили клуб.

Двоє повстанців загинули під час зіткнення з загоном МВД у селі Велика Сушиця на Дрогобиччині.

У селі Козаківка на Станіславщині повстанці знищили станцію вузькоколійної залізниці і два паровози, роззброїли охоронців з винищувального батальйону, здобули 4 гвинтівки і патрони.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в Снятинському районі Станіславщини. Не маючи шансів на прорив, районний провідник ОУН Степан Григорчук – «Лев» застрелив дружину, дочку і застрелився сам.

1951 рік

Троє повстанців були атаковані загоном МГБ, що проводив облаву в лісовому масиві Яремчанського району Станіславщини. Двоє змогли прорватися, а третій, що прикривав відхід із кулеметом, був поранений і застрелився останнім патроном.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

11 листопада 1702р. козацькі загони Семена Палія визволили Білу Церкву, відбивши місто в загарбників поляків.

Семен Палій – легендарний герой в історії Білої Церкви.

Навряд чи хтось із білоцерківців жодного разу не відвідав парк «Олександрія» чи не дійшов до Палієвої гори, де принагідно замислився над іронією долі… Земля, на якій розташований парк, була дарована коронному гетьману Польщі, при цьому постать Семена Палія безпосередньо пов’язують із визвольною боротьбою українського народу на Правобережній Україні проти польського панування та шляхетського гніту, за об’єднання країни під однією булавою.

                                                     Лада ЗАВІРУХА

Із легенд…:

Темною фарбою залиті сторінки нашої історії з середини XVII століття. Славетний гетьман Богдан Хмельницький помер і настали часи розколу, що прозвали їх Руїною. Але навіть серед найнепрогляднішого мороку можна розгледіти промінь надії. Вільна душа козацького народу була жива і чекала лише поштовху, щоб піднятися.

Так, одного дня тікав козак від дум тяжких про неволю рідного краю, про загарбників лютих та панів безчесних. Тікав світ за очі і молив Бога про допомогу, про силу побороти зло. Втома скосила вояка й заснув він під деревом міцним сном.

Уві сні прийшов янгол розпитувати, що мучить козака і чого прагне він. Відповідь була проста, що мордують його землю рідну і бажає він шаблю могутню, щоб сікти та різати ворогів, а Україну очистити від хробаків. Почувши ці слова, янгол сказав: «Дарує тобі Бог шаблю й вогонь, а люди зватимуть тебе Палієм!» Прокинувся козак, здригнувся і випала шабля з його рук. Це був Семен Гурко, який став згодом отаманом війська власного і за любов до підпалів ворожих укріплень отримав прізвисько Палій.

Існує також думка, що це прізвисько Семен Гурко отримав після того, як спалив отаманський курінь, коли перебував на Запорізькій Січі.

Із козацького полковника в гетьмани

Народився майбутній герой у 1640 році у невеличкому місті Борзна (в межах нинішньої Чернігівської області). Батько, Пилип Гурко, був козаком Ніжинського полку, у який змужнівши, вступив і сам хлопець.

Існує два дуби Палія: перший росте на Палієвій горі в парку «Олександрія», а другий, за легендою посаджений самим полковником, у Фастівському лісництві, в урочищі Унава.

За деякими даними, Семен Гурко навчався в Києво-Могилянській колегії (нині – Києво-Могилянська академія). Проте, бажаючи більшого простору, в 1660-х роках перейшов під булаву Петра Сагайдачного та згодом покинув його заради служби на Запорізькій Січі. На новому місці швидко здобув авторитет лідера та збудував стрімку кар’єру.

У 1683 році на чолі загону запорожців вирушив до Відня на боротьбу з Османською імперією. Козаки відзначились у Віденському тріумфі, а згодом у походах Східною Європою. За відвагу та хоробрість Ян ІІІ Собєський прозвав його «богатирем з-під Відня».

Навесні 1684 року Семен Палій повернувся на Правобережну Україну, землі якої належали Речі Посполитій згідно із Андрусівським договором 1667 року. Польський король був вражений козацькою силою та здатністю протистояти нападам з Півдня, тому як і більшість його попередників, вирішив використати козаків як щит. Ян ІІІ Собєський дозволив Палію оселитися на землях Київщини та формувати нові добровольчі полки. Для Семена це була замала територія, тому він зайняв Брацлавщину, Поділля, Волинь, а з часом частину Білорусі та Молдавії. Варшава на це не зважала, адже щит виконував свою захисну роль і на додачу Палій відновлював землі, спустошені Руїною.

Семена Палія описували як невисокого, міцного чоловіка, з довгими вусами, густими бровами, прямим носом. Він зовсім не скидався на того грізного Палія, яким татари лякали своїх дітей.

Відчувши свободу дій, отаман зайнявся організацією внутрішнього життя Правобережжя. Була запроваджена система оподаткування, для торговців введено мита та повинності. Народ, що покинув землі через постійні воєнні дії, почав повертатися і налагоджувати життя та побут. За допомогою значного збільшення кількості населення вдалося сформувати Фастівський, Богуславський, Брацлавський і Корсунський полки. Семен Палій із козацького полковника перетворювався на гетьмана, і політичні сусіди не могли цього не помітити. Мета, з якою звичайний козак взяв шаблю в руки, нікуди не поділася.

Задля об’єднання українських земель Палій вів постійні переговори з Іваном Мазепою, що керував Гетьманщиною, і Москвою. Проте Москва уклала Вічний мир із Польщею у 1686 році і не могла втратити свого союзника. Тим не менше, налагодивши справи на Правобережжі, Семен Палій знову вирушив на бій з турками. У складі польського війська у 1685 році бився у Молдавському князівстві і був поранений під Боянами на Буковині. Не дивлячись на це, у 1686 році разом із польською армією захопив молдавську столицю, місто Ясси. У 90-х роках ХVII століття козацькі полки Палія вели активну боротьбу з турками і татарами на Західному Поділлі, захищали Немирів, Умань, Білу Церкву, Смілу та Фастів.

Завершення XVII століття ознаменувалося війною «Священної ліги» – союзу європейських держав проти Османської імперії. Оскільки Польща була учасницею такого союзу, Палій не втратив можливість приєднатися до боїв проти турків. Під його проводом були проведені військові операції в Північному Причорномор’ї, Молдавії, в районі річки Дністер, захоплено місто Кизикермен, відбулися бої під Очаковом, Білгородом і Буджаком. Нападів козацьких загонів неодноразово зазнали фортеця Сороки на Дністрі, Бендерська фортеця, міста Ягорлик і Кизикермен.

На честь Семена Палія у дендропарку «Олександрія» у 1980 році споруджено пам’ятний знак, автори: скульптор Володимир Луцак і архітектор Дмитро Криворучко. Він у вигляді кам’яної вежі з барельєфом козацьких голів і сценами з бойового життя козаків. Біля вежі – чавунна гармата з ядрами.

Після блискавичного розгрому турецьких військ, необхідність в існуванні козацьких полків для підтримки поляків відпала. Тому у 1699 році Варшава ухвалила рішення про ліквідацію добровольчих козацьких полків на території Правобережної України. На розпуск коронний гетьман дав два тижні й одночасно відправив польські війська на допомогу у цій нелегкій справі. Впродовж року на польській Україні відбувалися постійні сутички між коронними військами та козацькими загонами. Для врегулювання питання козаки подали протест, але сейм відхилив його, і новий король Речі Посполитої Август ІІІ розпорядився передати землі шляхті.

Як наслідок, у 1702 році у Фастові відбулася нарада, на якій окрім козаків, міщан, української шляхти та духівництва були присутні ватажки полків Семен Палій, Самійло Самусь і Захар Іскра. За рішенням зборів було ухвалено початок антипольського повстання. Пізніше цей протест будуть називати «Паліївщина» та «друга Хмельниччина».

До повстанців приєдналися жителі Білоцерківщини, яка на той час була центром боротьби за возз’єднання Правобережжя з Лівобережжям. Повстанці розгромили польський гарнізон, захопили білоцерківський замок, Біла Церква стала центром боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування.

Впродовж 1702-1704 років боротьба під проводом визначних ватажків мала перемінну вдачу. Так, з 2 вересня до 10 листопада 1702 року Палій на чолі з 10-тисячним українським військом керував облогою Білоцерківської фортеці, яка була відвойована у гарнізону Речі Посполитої.

Ключову роль у ході повстання зіграв гетьман Лівобережної України Іван Мазепа. Тримаючи в руках гетьманську булаву і Запорізьку Січ, Мазепа не мав такого міцного авторитету в простих козаків і народу Лівобережжя. Семен Палій був патріотом, який бажав об’єднати українські землі в єдину могутню державу, а це заважало всім – і Москві, і Польщі.

Політичні ігри завжди брудні і не мають нічого спільного з честю. У момент, коли Вільна козацька область Палія боролася за свободу і незалежність, Польща мала проблеми із шведським королем Карлом ХІІ. Саме цей фактор використали поляки у боротьбі з українськими бунтівниками. Август ІІІ попросив Петра І допомогти знищити прихильників Швеції, які заважають мирному існуванню польської шляхти на Правобережній Україні. Вирішальним кроком у цій партії стало обвинувачення Семена Палія у листуванні з Карлом ХІІ. Усі ходи були зроблені, і Москва завдає вирішального удару – відправляє гетьмана із 40-тисячним військом врегулювати конфлікт і покарати шведських прибічників. Так, у липні 1704 року видатний український воєначальник був заарештований, до червня 1705-го перебував у Батуринській в’язниці, потім був відправлений до Сибіру. До московської казни з конфіскованої власності полковника надійшло 2 тис. 144 червоних золотих, 5 тис. 709 єфимків і 40 левків, зокрема 29 кг сріблом.

До весни 1708 року перебував у Тобольську. Повернутися додому Семену Палію допоміг київський полковник Антін Танський. На батьківщині козак відсиджуватися не збирався, тому у 1709 році під проводом гетьмана Івана Скоропадського взяв участь у Полтавській битві на стороні Москви. Після перемоги повернувся на Київщину і очолив Фастівський (Білоцерківський) полк.На жаль, довгі роки заслання підірвали здоров’я могутнього воїна, і у січні 1710 року Семен Палій пішов із життя. Фастівський полковник був похований із почестями на кладовищі Межигірського Спасо-Преображенського монастиря під Києвом (ексрезиденція президента Віктора Януковича), але і після смерті його ім’я оповито легендами і таємницями.Семен Палій вмів грати на кобзі, непогано співав, був людиною неабиякого розуму, знав латину, грецьку, польську, німецьку, татарську мови та культури. За нелюдську силу і стійкість вважався характерником.

На території дендропарку «Олександрія» найвищий пагорб (27 м) названий на честь полковника – урочище «Палієва гора». На цьому місці у ХVІІ столітті базувався один із його козацьких загонів. У глибині Палієвої гори досі видно рештки земляних укріплень козаків.

Окрім того, Палієва гора оголошена ботанічною пам’яткою природи.

Джерело:

«Тиждень» дякує за підготовку матеріалу провідному інженеру дендропарку «Олександрія» Анні Шпильовій і завідувачці науково-просвітницьким центром Людмилі Гандовській.