21 травня 1969 р. - народився Гонгадзе Георгій Русланович - Український журналіст, засновник сайту "Українська правда".

Народився 21 травня 1969 року в Тбілісі (Грузія). У школі вчився добре. Крім навчання, займався танцями, малюванням і спортом. Мав хороші результати у плаванні та легкій атлетиці. Після закінчення школи вступив на вечірнє відділення Тбіліського інституту іноземних мов, одночасно працював та займався спортом.

У 1987-1989 роках проходив службу у лавах Радянської Армії в Афганістані. Після демобілізації повернувся до Тбілісі, збуреного кривавим придушенням масових протестів у квітні 1989 року. За прикладом батька (лідера однієї з націонал-демократичних партій) поринув у суспільно-політичну роботу; очолював інформаційний відділ Народного Фронту Грузії. Восени 1989 року переїхав до Львова, перевівся на факультет іноземних мов Львівського національного університету імені І.Франка, який закінчив за спеціальністю "романо-германська філологія". Приймав активну участь у громадсько-політичному житті міста (Народний Рух України, Студентське Братство), створив тут Грузинський культурний центр Багратіоні. У 1990-1991 роках працював у Львівській обласній організації Народного Руху України. У 1991 році був позаштатним журналістом львівської газети "Пост-Поступ".

У цей час президент Грузії Звіад Гамсахурдіа фактично встановив в країні диктаторський режим, почав переслідування політичних опонентів, до числа яких (як "ворог народу" № 28) потрапив і батько Георгія – Руслан Гонгадзе. Коли на межі 1991-1992 років у Тбілісі почалося антизвіадистське повстання, Георгій повернувся на батьківщину й приєднався до повстанців. Після перемоги повстання знову повернувся до Львова, почав займатися кінодокументалістикою, познайомився зі студенткою юридичного факультету Львівського національного університету імені І.Франка Мирославою Петришин, яка у 1995 році стала його дружиною (у 1997 році в них народилося доньки-близнята Нонна та Соломія (Нані і Саломе)). У 1992-1993 роках працював керівником програми "Монітор", ведучим Львівського телебачення.

У 1993 році, невдовзі після смерті батька, Георгій Гонгадзе прибув до Грузії з наміром зняти документальний фільм про війну в Абхазії. Потрапивши на лінію фронту, відклав вбік кінокамеру і узяв до рук зброю. Під час одного з обстрілів був тяжко поранений (згодом лікарі нарахували 26 осколкових ран; деякі осколки залишилися в тілі назавжди, зокрема в лівій руці). Пораненого Георгія літаком під зенітним обстрілом вивезли з оточеного Сухумі за кілька днів до падіння міста.

У 1993-1994 роках працював головним режисером творчого об'єднання "Центр Європи". У цей період створив документальні фільми "Біль землі" (1993), "Тіні війни" (1994), "Колиска" (1995), "Охоронці мрії" (1996) (деякі з них у той час демонструвалися в ефірі Українського телебачення). У 1995 році Георгій і Мирослава переїхали до Києва, де почали працювати на телебаченні (ММЦ "Інтерньюз", програма "Параграф"). У 1996-1997 роках Георгій працював ведучим телепрограми "Вікна-Плюс" (СТБ). На початку 1998 року став ведучим програми "Моє" (телерадіокомпанії "Гравіс").

З 1 жовтня 1999 року (під час президентської виборчої кампанії) почав вести щоденну інформаційну програму "Перший тур з Георгієм Гонгадзе" у прямому ефірі радіостанції "Континент". 17 квітня 2000 року в інтернеті з'явилося видання "Українська правда", засноване та редаговане Георгієм Гонгадзе. На той час Інтернет ще не був популярним видом медіа. Тому на початку вересня 2000 року сервер "Української правди" щодня відвідувало лише 3 тисячі користувачів.

Наприкінці червня 2000 року за ним було влаштовано зовнішнє спостереження. Зокрема, невідомі особи супроводжували журналіста на автомобілі "Жигулі". Цей автомобіль вранці очікував Георгія поблизу його будинку, а ввечері – біля роботи. Стеження Георгій помітив сам. 14 липня 2000 року Георгій Гонгадзе офіційно звернувся з листом до Генерального прокурора України, у якому виклав факти щодо стеження за ним працівників міліції та невідомих осіб.

 Прокуратура надіслала звернення журналіста до Головного управління внутрішніх справ міста Києва, яке й встановило, що машина, з якої велося спостереження за журналістом Г.Р. Гонгадзе, мала номери, рік тому зняті з реєстрації. Загалом, прокуратура відреагувала на звернення журналіста формально.

16 вересня 2000 року близько 21:00 Георгій Гонгадзе пішов з роботи до свого заступника по інтернет-виданню "Українська правда" Олени Притули, яка мешкала у Києві на бульварі Л. Українки № 7. Від неї він пішов близько 22:30, оскільки його чекала дружина з дітьми, яка забула вдома ключі, але вдома так і не з'явився. Його зникнення викликало широкий резонанс в Україні та за її межами та вважається однією з найгучніших кримінальних справ сучасної України. Про те, що сталося можна судити за матеріалами кримінальної справи:

15 березня 2008 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва розглянувши у судовому засіданні в залі суду в м. Києві кримінальну справу про обвинувачення Протасова Миколи Кириловича, 16.05.1953 року народження, Костенка Валерія Миколайовича, 24.08.1974 року народження, Поповича Олександра Віталійовича, 07.08.1973 року народження, у вчиненні злочинів, передбачених п. "і" ст. 93; ч. 3 ст. 166 КК України 1960 року, встановила: Протасов М.К., Костенко В.М. та Попович О.В., будучи працівниками міліції та відповідно посадовими (службовими) особами, які здійснюють функції представників влади, 15–17 вересня 2000 року вчинили умисні дії, що явно виходять за межі наданих їм законом прав і повноважень, завдавши при цьому істотну шкоду державним інтересам та охоронюваним законом правам та інтересам Гонгадзе Г.Р., що супроводжувалось насильством, болісними і такими, що ображають особисту гідність Гонгадзе Г.Р, діями та спричинило тяжкі наслідки, а також скоїли за попереднім зговором групою осіб умисне вбивство Гонгадзе Г.Р.

Зазначені злочини підсудні вчинили за таких обставин:

Протасов М.К. згідно наказу МВС України № 0024 о/с від 03.08.2000 року з 03.08.2000 року працював на посаді помічника начальника чергової частини в Управлінні організації боротьби з небезпечними злочинами та організованою злочинністю Головного управління кримінального пошуку Міністерства внутрішніх справ України (далі – ГУКП МВС України); Костенко В.М., згідно наказу МВС України № 0021 о/с від 15.07.2000 року з 15.07.2000 року працював на посаді начальника відділення в Управлінні організації боротьби з небезпечними злочинами та організованою злочинністю Головного управління кримінального пошуку Міністерства внутрішніх справ України (далі – ГУКП МВС України); Попович О.В., згідно наказу МВС України № 0013 о/с від 11.05.2000 року, з 11.05.2000 року – працював на посаді оперативного уповноваженого в Управлінні організації боротьби з небезпечними злочинами та організованою злочинністю Головного управління кримінального пошуку Міністерства внутрішніх справ України (далі – ГУКП МВС України). Станом на 15-17 вересня 2000 року підсудні, обіймаючи вказані посади, мали спеціальне звання: Протасов М.К. – підполковник міліції, Костенко В.М. і Попович О.В. – старший лейтенант міліції.

16 вересня 2000 року, близько 11 години, старший лейтенант міліції Костенко В.М. прибув до будинку № 7 на бульварі Л.Українки, де став очікувати на появу Гонгадзе Г.Р. В цей же день, близько 12 години, біля станції метро "Республіканський стадіон" в м. Києві, підполковник міліції Протасов М.К. за домовленістю з начальником Головного управління кримінального пошуку Міністерства внутрішніх справ України (далі – ГУКП МВС України) Пукачем О.П., кримінальна справа відносно якого виділена в окреме провадження у зв'язку з його розшуком, приєднався до останнього, сівши в службовий автомобіль ГУКП МВС України "Хюндай-Соната", за кермом якого знаходився оперуповноважений старший лейтенант міліції Попович О.В. На зазначеному автомобілі упродовж дня вони переміщувались по м. Києву відповідно до ходу оперативних заходів. Приблизно о 21 годині, 16 вересня 2000 року, отримавши інформацію про те, що Гонгадзе Г.Р. зайшов до будинку № 7 на бульварі Л.Українки, де мешкала Притула О.Ю., Протасов М.К. з Пукачем О.П., на службовому автомобілі "Хюндай-Соната", під керуванням Поповича О.В., прибули на бульвар Л. Українки для незаконного, з участю Костенка В.М., затримання Гонгадзе Г.Р.

Близько 22 години, перебуваючи в службовому автомобілі "Хюндай-Соната" неподалік від будинку № 7 по бульвару Л.Українки у м. Києві, Протасов М.К., Костенко В.М., Попович О.В. разом із Пукачем О.П. додатково узгодили план незаконного затримання Гонгадзе Г.Р. та ролі кожного з учасників злочину. Діючи відповідно до розробленого плану, Протасов М.К. і Костенко В.М. з Пукачем О.П. вийшли з автомобіля та, очікуючи на появу Гонгадзе Г.Р., знаходились на вулиці неподалік від будинку № 7 по бульвару Л. Українки. У цей проміжок часу Попович О.В., згідно попередньої домовленості, розташував закріплений за ним службовий автомобіль "Хюндай-Соната" на проїжджій частині бульвару Л.Українки, в полі зору Пукача О.П. При цьому Попович О.В., з метою приховати належність транспортного засобу органам внутрішніх справ, замінив встановлені на автомобілі номерні знаки на іноземні транзитні та, з метою унеможливити вільний вихід Гонгадзе Г.Р. з салону, поставив у режим блокування задні дверцята.

Отримавши оперативну інформацію про вихід Гонгадзе Г.Р. з будинку № 7 по бульвару Л. Українки, Попович О.В., за вказівкою Пукача О.П., керуючи службовим автомобілем "Хюндай-Соната", почав рухатись по проїжджій частині дороги до вказаного будинку.

Приблизно о 22 годині 30 хвилин Гонгадзе Г.Р. вийшов на проїжджу частину бульвару Л.Українки та, з метою прибути до місця свого проживання – на вулицю В.Васильківську (Червоноармійську) в м. Києві – став зупиняти автомобіль. У цей момент Попович О.В., за обумовленим сигналом, діючи узгоджено з Протасовим М.К., Костенком В.М. та Пукачем О.П. під'їхав на службовому автомобілі "Хюндай-Соната" до Гонгадзе Г.Р. і запропонував останньому свої послуги по перевезенню. Гонгадзе Г.Р., будучи не обізнаним про злочинні наміри підсудних, погодився, забажавши при цьому сісти на переднє сидіння автомобілю. Проте Попович О.В., діючи відповідно до злочинного плану, з метою забезпечити незаконне затримання Гонгадзе Г.Р., під приводом того, що посунуте уперед переднє сидіння начебто зламане, запропонував йому розміститись на задньому сидінні. За таких обставин введений в оману Гонгадзе Г.Р. вимушений був сісти на запропоноване йому Поповичем О.В. місце в салоні. Одночасно з цим, діючи узгоджено з Поповичем О.В., підбігши до автомобіля, Пукач О.П. сів на переднє пасажирське сидіння, посунувши його назад, а Протасов М.К. з Костенком В.М. – на заднє, по обидва боки Гонгадзе Г.Р., закривши при цьому заздалегідь поставлені Поповичем О.В. у режим блокування задні дверцята та унеможлививши таким чином вихід Гонгадзе Г.Р. з автомобіля "Хюндай-Соната". Після проведення незаконного затримання Гонгадзе Г.Р., Попович О.В. зрушив автомобіль з місця та в подальшому за вказівкою Пукача О.П. скерував його у напрямку виїзду за межі м. Києва.

Продовжуючи перевищувати владу і свої посадові повноваження, дискредитуючи органи внутрішніх справ України, підсудні застосували до Гонгадзе Г.Р. насильство, а також вчинили болісні і такі, що ображають його особисту гідність дії. Утримуючи Гонгадзе Г.Р. з двох боків на задньому сидінні автомобіля, Протасов М.К. і Костенко В.М., застосувавши фізичну силу, завели його руки за спину. При цьому упродовж руху транспортного засобу та перебування Гонгадзе Г.Р. у такому положенні, Пукач О.П., розвернувшись до Гонгадзе Г.Р., наніс йому гумовим кийком декілька ударів по тулубу, спричинивши фізичний біль. Гонгадзе Г.Р., заперечуючи об’грунтованість свого затримання, неодноразово вказував підсудним своє ім'я та прізвище, що він журналіст і злочинів не вчиняв, просив його відпустити або ж надати можливість передати ключі від квартири дружині, яка його очікувала. Наведені звернення Гонгадзе Г.Р. працівники міліції Протасов М.К., Попович О.В., Костенко В.М. залишили поза увагою. Підсудні з Пукачем О.П., незаконно утримуючи Гонгадзе Г.Р. в автомобілі "Хюндай-Соната", продовжили на ньому рухатись по трасі "Київ-Одеса" у напрямку м. Біла Церква. При цьому Попович О.В. з метою приховати протиправну діяльність та запобігти можливості ідентифікувати службовий автомобіль, декілька разів змінював на ньому номерні знаки. Упродовж руху Гонгадзе Г.Р. звертався до Протасова М.К., Костенка В.М., Поповича В.О. та Пукача О.П. з проханням відпустити його, повідомляв, що він журналіст і непричетний до вчинення будь-яких злочинів. Проте підсудні, перевищуючи свої посадові та владні повноваження, діючи узгоджено між собою та Пукачем О.П. продовжували незаконно, із застосуванням фізичної сили, утримувати Гонгадзе Г.Р., подавляючи його волю до опору.

Приблизно о 23 годині 45 хвилин 16.09.2000 року вони прибули в с. Сухоліси Білоцерківського району Київської області, де з подвір'я будинку № 32 по вулиці 30-річчя Перемоги, Пукач О.П. взяв мотузку і лопату, які були покладені до багажного відділення автомобілю. Далі Попович О.В., керуючи автомобілем "Хюндай-Соната", діючи узгоджено з Протасовим М.К., Костенком В.М. та Пукачем О.П., за вказівкою останнього доставив підсудних, Пукача О.П. та захопленого ними Гонгадзе Г.Р. у безлюдне місце – ліс, що знаходиться поблизу с. Сухоліси Білоцерківського району Київської області. При цьому по дорозі Попович О.В. з метою приховати злочинну діяльність зупиняв автомобіль та змінював на ньому номерні знаки.

Біля 0 годин 10 хвилин 17.09.2000 року, перебуваючи на галявині лісу, працівники міліції Протасов М.К., Попович О.В., Костенко В.М., діючи з особистої зацікавленості та кар'єрних спонукань, не бажаючи ускладнювати стосунки з керівництвом, і зокрема з Пукачем О.П., розраховуючи здобути прихильність останнього та отримати підвищення по службі, вступили між собою та Пукачем О.П. в злочину змову для скоєння, з розподілом ролей, умисного вбивства Гонгадзе Г.Р.

Реалізуючи спільний злочинний умисел, спрямований на протиправне, за попереднім зговором групою осіб, позбавлення життя Гонгадзе Г.Р., Попович О.В. неподалік від місця зупинки автомобіля викопав лопатою прямокутну яму, приблизно шириною 70 см та глибиною 1 м. У цей час Протасов М.К. і Костенко В.М., залишаючись в автомобілі "Хюндай-Соната", продовжували незаконно утримувати в ньому Гонгадзе Г.Р. Далі Протасов М.К. і Костенко В.М., діючи узгоджено між собою, Поповичем О.В. та Пукачем О.П. вивели Гонгадзе Г.Р. із службового транспортного засобу, стягнули з нього куртку, повалили на землю та зняли черевики. Потім Костенко В.М. зв'язав мотузкою руки і ноги Гонгадзе Г.Р., якого при цьому утримували із застосуванням фізичної сили Протасов М.К. з Пукачем О.П.. Зв'язаного Гонгадзе Г.Р. Протасов М.К. разом із Костенком В.М. та Пукачем О.П. віднесли до викопаної Поповичем О.В, ями та поклали на землю обличчям униз. Костенко В.М., виконуючи вказівку Пукача О.П. обшукав Гонгадзе Г.Р., вилучив у нього з кишені штанів ключі та носову хусточку, передавши її зазначеній особі. Потім Костенко В.М. разом із Протасовим М.К. та Пукачем О.П. перевернули Гонгадзе Г.Р., поклавши його обличчям уверх. Гонгадзе Г.Р., усвідомлюючи злочинні наміри підсудних, став просити не вбивати його. Незважаючи на це, підсудні, діючи узгоджено між собою та Пукачем О.П. продовжили зчиняти умисні дії, спрямованні на протиправне позбавлення Гонгадзе Г.Р. життя. Реалізуючи спільний з підсудними умисел на вбивство, Пукач О.П., запхавши Гонгадзе Г.Р. до рота носову хусточку, почав руками здавлювати його шию. При цьому Протасов М.К. для подолання опору та з метою вчинення вбивства Гонгадзе Г.Р. утримував його за плечі. Оскільки у такий спосіб задушити Гонгадзе Г.Р. не вдалось, Попович О.В., виконуючи відведену йому роль, діючи узгоджено з іншими співучасниками злочину, витягнув із штанів Гонгадзе Г.Р. ремінь та передав його в якості знаряддя вбивства, Пукачу О.П. Вказана особа, зробивши з ременя петлю, накинула її на шию Гонгадзе Г.Р. ззаду із зашморгуванням вільного кінця та, впершись коліном у ділянку грудей і плеча Гонгадзе Г.Р., почала із силою затягувати петлю на шиї Гонгадзе Г.Р., якого в цей час утримував за плече Протасов М.К. Гонгадзе Г.Р., намагаючись уникнути смерті, набрав у легені повітря. У зв'язку з цим Попович О.В., реалізуючи спільний злочинний умисел на вбивство, за вказівкою Пукача О.П., для того щоб змусити Гонгадзе Г.Р. видохнути повітря, наніс останньому п'ятою декілька ударів у живіт в процесі удавлення. За таких обставин та продовження здавлювання ременем шиї у Гонгадзе Г.Р почались конвульсії, упродовж яких його, крім Протасова М.К., до настання смерті, також утримував за ноги Костенко В.М. Приблизно о першій годині ночі 17.09.2000 року в результаті наведених спільних, узгоджених, умисних дій підсудних та Пукача О.П., Гонгадзе Г.Р. помер. Згідно з висновком судово-медичної криміналістичної експертизи № 275-а від 21.07.2005 року смерть Гонгадзе Г.Р. могла настати від механічної странгуляційної асфіксії.

Упевнившись, що Гонгадзе Г.Р. не виявляє ознак життя, Протасов М.К. і Костенко В.М. з Пукачем О.П. скинули його тіло у викопану заздалегідь Поповичем О.В. прямокутну яму. З метою приховати скоєні тяжкі злочини, Попович О.В., за вказівкою Пукача О.П., дістав з багажного відділення автомобіля каністру з пальним, облив ним труп Гонгадзе Г.Р., який потім вони підпалили. У подальшому підсудні з Пукачем О.П. закидали яму з тілом Гонгадзе Г.Р. землею, замаскували місце поховання травою, викинули у лісі кавуни, які були у Гонгадзе Г.Р. при затриманні, перевірили чи не залишили вони у даній місцевості власних речей та на службовому автомобілі "Хюндай-Соната" з місця злочину зникли. Повертаючись до м. Києва, Попович О.В., з метою приховати скоєні злочини, замінив раніш встановлені на автомобілі номерні знаки, викинувши при цьому іноземні. Також по дорозі підсудні з Пукачем О.П., викинули у різних місцях належні Гонгадзе Г.Р. особисті речі, зокрема куртку, парасольку, туфлі та ключі. Крім того, пізніше Попович О.В. з Пукачем О.П. позбавились сумки та мобільного телефону Гонгадзе Г.Р.

Надалі невстановлені слідством особи розчленували та перепоховали обезголовлений труп Гонгадзе Г.Р., який 02 листопада 2000 року був виявлений місцевими мешканцями у лісовому масиві Улашівського лісництва Таращанського району Київської області.

Указом Президента України Віктора Ющенко № 1202/2005 від 23 серпня 2005 року за самовіддане служіння українському народові, громадянську мужність, виявлену у відстоюванні ідеалів демократії та свободи слова, вірність журналістській справі журналісту, керівнику проекту інтернет-видання "Українська правда" Георгію Руслановичу Гонгадзе посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Протягом 15 років тіло Георгія Гонгадзе залишалось непохованим через відмову зробити це його матері Лесі Гонгадзе, яка відмовлялася вірити у загибель свого сина. 30 листопада 2013 року Леся Гонгадзе померла. У березні 2016 року до Києва прилетіла вдова Георгія Гонгадзе Мирослава, яка після загибелі чоловіка переїхала разом із дітьми до США, після цього поховання стало можливим. 22 березня 2016 року Георгій Гонгадзе був похований у Києві у дворі церкви Миколи Набережного (вулиця Сковороди № 12), прихожанином якої він був.

У Києві у сквері на перетині вулиць Великої Васильківської та Єжи Ґедройця встановлено пам'ятник Герою. 15 вересня 2001 року у Києві на фасаді будівлі Національної спілки журналістів (вулиця Хрещатик № 27-А) було відкрито меморіальну дошку загиблим журналістам, на якій викарбувано ім'я Георгія Гонгадзе; 16 вересня 2020 року на цьому ж фасаді йому було відкрито індивідуальну меморіальну дошку.

Джерело.http://www.ukrgeroes.com.ua/GongadzeGR.html

Рафаїл Хомин - капелан УПА, який загинув від рук московитів.

Відомий талановитий іконописець, капелан УПА Рафаїл Хомин цілковито присвятив себе справі, яку доручив йому Господь. Історію монаха - студита написав Юстин Бойко.

"Монахи бувають різні, але їх об’єднує ревність щодо Божих діл. Саме вона спонукає їх цілковито посвятитися справі, яку їм Господь поручає.

Таким був єрм. Рафаїл Хомин. Загинув у віці 37 років як капелян старшинської школи УПА «Олені». Загинув 15 жовтня 1944 року, правдоподібно після Літургії, коли повертався до с. Липа", - написав Юстин Бойко.

Капелан до останнього підтримував довірених йому бійців. Історики стверджують, що монах загинув під час бою відділів УПА з органами НКДБ у Яворинах Сколівського району разом зі штабом коменданта старшинської школи УПА майором Федором Польовим - «Полем».

"Він був знаменитим іконописцем. Керував іконописною школою Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ у Львові. Був радником і посланцем праведного митрополита Андрея Шептицького.

Ось коротка хронологія його життя:

5 січня 1907 – народився в Піддністрянах, Жидачівський район, Львівська область.

15 березня 1931 - дияконські свячення.

22 березня 1931 - єрейські свячення усоборі св. Юра.

з 24 березня 1931 до 18 червня 1931 - сотрудник парохії в с. Ляшків.

з 18 червня 1931 до жовтня 1931 - сотрудник парохії в с. Вербилівці.

з 19 жовтня 1931 до вересня 1932 - студії в університеті.

1932 катехит для в’язнів греко-католицького обряду в Польщі (села Вісніч, Вронки, Равич).

з 10 вересня 1932 - тимчасовий душпастир в Жидятичах.

26 жовтня 1932 - прийняв схиму з ім’ям Рафаїл в Колегії Руссікум у Римі.

1933 освіта: студії у Лювені, Бельгія

15 жовтня 1944 - загинув в урочищі Глибоке, Долинський район, Івано-Франківська область.

Він вартує, щоб про нього пам’ятали!", - написав отець Юстин.

https://galinfo.com.ua

21 травня 1945р. Переговори між Українськими та Польськими повстанцями у селі Руда Ружанецька на Люблінщині.

Фото переговорів Українського та Польського підпілля.

21 травня 1945 року  – в Руді Ружанецькій на Грубенівщині (Польща) відбулася зустріч представників українського та польського національного підпілля. Українську сторону презентував уповноважений УГВР і УПА підполковник Лопатинський, польську – капітан Голембійовський. Вони повідомили про припинення антипольських дій на Львівщині, Станіславщині, Тернопільщині й антиукраїнських – у повітах Володава, Холм, Грубешів, Томашів Люблінський, Білгорай. Сторони висловилися за зближення та співпрацю в справі протидії радянізації краю.

https://teren.in.ua

https://old.uinp.gov.ua

Цей день в історії УПА - 21 травня.

29 - Іван Ліщинський - "Матюшенко"

25 - Іван Ковалевич - "Мирон"

*****

1944 рік

У селі Коршилівка на Тернопільщині підпільники знищили лейтенанта і трьох військових Червоної армії, що займалися заготівлею продовольства.

1945 рік

Відділ УПА-Північ атакував дільницю винищувального батальйону в селі Заозер’я на Рівненщині. Знищені 10 бійців, 5 захоплено в полон, здобуто кулемет, 4 автомати, 7 гвинтівок.

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Данилівці на Тернопільщині. Внаслідок тривалого бою загинув один підпільник, 5 застрелились останніми патронами.

У засідці біля села Честині на Львівщині повстанці знищили начальника слідчого відділу, двох військових НКВД і бійця винищувального батальйону.

Під час зіткнення з винищувальним батальйоном у Маневицькому районі на Волині повстанці знищили двох бійців і здобули дві гвинтівки.

1946 рік

У селі Рудківці на Рівненщині підпільники знищили дільничного і 4 військових МВД.

1947 рік

У засідці на шляху Яблунів – Космач на Станіславщині чота УПА-Захід знищила 3 військових МВД, ще чотирьох поранено. У перестрілці загинув один воїн УПА.

У селі Білоберізка на Станіславщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищений командир батальйону, особовий склад розігнано, здобуто кулемет, автомат і 5 гвинтівок.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Великополе на Львівщині загинули 4 підпільники.

У селі Шишківці на Тернопільщині повстанці знищили командира винищувального батальйону, здобуто 2 гвинтівки.

1948 рік

У селі Опака на Дрогобиччині підпільники знищили військового МВД, ще одного поранено.

У селі Вовче на Дрогобиччині повстанці із засідки знищили двох прикордонників, ще одного поранено.

1949 рік

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід із засідки на шляху біля села Головецьке на Дрогобиччині на офіцерів МГБ, що на легковому автомобілі поверталися з облави. Знищені підполковник обласного управління МГБ, майор, капітан, смертельно поранені ще троє офіцерів. Здобуто кулемет, 3 автомати, гвинтівка, пістолети, оперативні документи. Повстанці відійшли без втрат.

1950 рік

У селі Гуменів на Станіславщині підпільники знищили дільничного МВД і бійця винищувального батальйону. Спалено сільраду.

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

21 травня 1921р. у с. Лопушна на Львівщині народився Михайлишин Петро Степанович "Влодко", "Хорт" - охоронець ГК УПА Р. Шухевича.

Перший зліва Зенко» керівник охорони Шухевича. Третій зліва Петро Бухтяк. В центрі Петро Михайлишин-«Влодко». Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»

********

Був працівником техзвена Крайпроводу ОУН Закерзоння а також охоронцем О. Дяківа та Є. Пришляка. Лицар Бронзового Хреста Заслуги.

Джерело. Літопис УПА (календар на 2021р.)

******

Михайлишин Петро Степанович («Влодко», «Влодко ІІ», «Липа», «Чабан», «Хорт»; 21.05.1921, с. Лопушна Перемишлянського р-ну Львівської обл. – 20.12.1951, біля с. Старі Стрілища Жидачівського р-ну Львівської обл.) – лицар Бронзового хреста заслуги УПА.

Життєпис:

Член ОУН. Учасник збройного підпілля ОУН із літа 1944 р. Стрілець СКВ (3.08.-3.12.1944), охоронець Головного Командира УПА Романа Шухевича – «Тараса Чупринки» (3.12.1944-04.1945). У березні 1945 р. з групою охоронців скерований на Закерзоння для підготовки запасного укриття для Головного Командира УПА. Стрілець боївки зв’язку (04.1945-10.1947) і одночасно співробітник техзвена (літо 1946 – 09.1947) при Крайового проводу ОУН Закерзоння, охоронець Р. Шухевича (10.1947-03.1950), а відтак керівників Львівського крайового проводу ОУН Осипа Дяків – «Наума» (03.-11.1950) та Євгена Пришляка – «Яреми» (весна-осінь 1951). Загинув у бою з облавниками. Відзначений Бронзовим хрестом заслуги (5.12.1947).

Джерело.

ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 60. – Арк. 256. Мороз В. Петро Михайлишин-«Влодко» // Шлях перемоги. – 2012. – 12 вересня.

Мороз В. Федір Кононович-«Циган»-«Павло» // Шлях перемоги. – 2012. – 26 вересня.

Вікіпедія.

21 травня 1951р. в лісах Любачівщини загинули кур'єри ЗЧ ОУН: Дмитро Баглай "Ворон", "Сук", Лев Баглай "Юрко", "Лис" та Ярослав Ґалат "Чайка". Десантовані літаком 15.05.1951р.

Ліси Любачівщина.

Любачівщина — Українська етнічна територія окупована польщею на якій здавна проживали Українці. 

******

З історії краю...

Якось, коли мій дідо, згадуючи про великі Любачівські ліси, сказав таку фразу: «Якби ви знали, скільки молодих хлопців і дівчат загинуло в цих лісах!». І це правда. В умовах суворого режиму окупації, регулярних розгулів польського бандитизму, грабежів, пожеж, а також активного поширення національно-визвольного руху, сотні молодих хлопців з навколишніх сіл добровільно вступали в ряди УПА. До цих пір пробирає гордість за цих справжніх чоловіків, які брали на себе відповідальність за свої сім’ї, за рідний край, за батьківщину…

Наше село Зубра – це переселене село. Більшість його сучасних мешканців поселилася тут після Другої світової війни в результаті насильницької депортації українців з території крайніх західноукраїнських земель впродовж 1944-1946 рр., які віддав Сталін Польщі і які тепер називаються Закерзонням. Тому участь наших родичів та односельчан у повстанському русі пов’язана з тими землями Закерзоння, а саме, їх частиною - Надсяння, на яких вони проживали до 1946-1947 рр., у час найактивнішої діяльності УПА. Основна частина жителів села Зубри – це вихідці з таких сіл Надсяння - Радруж,

Дев’ятир, Річиця, які тепер відносяться до Любачівського та Томашівського повітів Польщі.

Після депортації 1944-1946 рр. та акції «Вісла», якою польська комуністична влада завершила етнічну чистку теренів Закерзоння від українців, діяльність УПА на цих теренах була припинена. Доля багатьох повстанців вирішилася по-різному. Одні за вказівками керівництва УПА похідними групами пішли на Захід через Чехословаччину на територію Західної Німеччини, окупованої по завершенні війни американцями, причому частина досягла мети, а інші – були схоплені чехословацькими комуністами та передані Польщі. Інші – перейшли з родичами до території УРСР, аби продовжувати підпільну боротьбу тут. Ще інші – залишились на своїй рідній землі та продовжували воювати тут. Тому історія підпільної боротьби наших краян пов’язана як з теренами Надсяння (Любачівщини) так і з територією Львівщини (селом Зубра).

Автор:

Супик Любов Богданівна - вчитель історії.

21 травня 1991р. у Львові у віці 78 років померла Віра Іларіонівна Свєнціцька – мистецтвознавиця, музейна діячка, довголітня (від 1940 з перервою, викликаною арештом і засланням у 1948-56 роках) працівниця Національного музею у Львові ім. А. Шептицького, від 1967 року – завідувачка відділу народного мистецтва, від 1975 року – завідувачка відділу давньоукраїнського мистецтва.

Народилася 28 серпня 1913 року у Львові в Галичині, яка була на той час у складі Австро-Угорщини. У 1932 році закінчила гімназію сестер Василіянок. Протягом 1932–1938 років навчалася у Львівському університеті, з 1939 року магістр мистецтвознавства. Науковий працівник Національного музею у Львові.

У Національному музеї у Львові Віра Свєнціцька працювала з 1932 р. систематизуючи та опрацьовуючи дерев’яні ручні різьблені хрести ХУІІ – ХХ ст. З 1941 р. по 1948 р. завідувала музейними фондами. В роки німецької окупації разом з батьком доклала чимало зусиль для збереження цілісності музейних збірок.

У 1948 р. за сфабрикованими документами, як колишня членкиня ОУН, була засуджена до десятирічного ув’язнення і заслана до Сибіру, після восьми років відбування покарання звільнена у 1956 р. в час “хрущовської відлиги”.

Повернувшись до музею очолила відділ давнього українського мистецтва, досліджуючи іконопис, скульптуру, малярство, народне мистецтво. Багато часу проводила в експедиціях по теренах Західної України, обстежуючи церковну старовину, рятуючи пам’ятки від знищення, поповнюючи музейні фонди тисячами експонатів. Попри те дарувала до музею різнорідні цінні мистецькі предмети з власної колекції: графіку, народний одяг, декоративно-ужиткові речі, які набувала з думкою про музей. Любила подорожувати, фотографувати, захоплювалася і знала українську поезію та музику.

Широке визнання здобули фундаментальна монографія Віри Свєнціцької “Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві ХУІІ ст.” (1966 р.), а також видані у співавторстві монографії “Український середньовічний живопис” (1976 р.), “Спадщина віків. Українське малярство ХІУ – ХУІІІ ст. у музейних колекціях Львова” (1990 р.), “Українське народне малярство ХІІІ – ХХ ст.: Світ очима народних митців” (1991 р.). Остання з перелічених монографія удостоєна Національної премії імені Т.Г. Шевченка у 1995 р.

Віра Свєнціцька все своє свідоме подвижницьке життя віддала Національному музеєві у Львові, берегла музейні фондові збірки, нерідко ціною власного здоров’я, була високим моральним авторитетом, слугувала власним життєвим прикладом, допомагала молодим дослідникам віднайти свій науковий шлях.

Джерело.https://galinfo.com.ua/news/den_v_istorii__pomerla_mystetstvoznavytsya_vira_svientsitska_344255.html

20 травня 1879р. у містечку Градизьк на Полтавщині народився Борис Мартос – організатор українського кооперативного руху, вчений-економіст, у першому уряді УНР – Генеральний секретар земельних справ, а за Директорії – міністр продовольчих справ, фінансів, голова уряду.

Нащадок старовинного козацького роду з Полтавщини. Під час навчання на фізико-математичному факультеті Харківського університету долучився до визвольного руху. Активіст Революційної української партії, за що тричі відбував покарання у в’язниці. У 1910-х організовував кредитні спілки та кооперативні курси на Волині, Полтавщині та Кубані. Викладав у Харкові.

У 1917 році увійшов до Центральної Ради та Малої Ради. Як Генеральний секретар земельних справ займався створенням Крайового та місцевих земельних комітетів. Автор Тимчасового земельного закону від 18 січня 1918 року, за яким земля та надра оголошувалися власністю народу, і кожен мав отримувати стільки землі, скільки зможе обробляти власною працею. За гетьманату очолював управу Українського кооперативного комітету, входив до ради директорів “Дніпросоюзу” та “Українбанку”, співзасновник Кооперативного інституту імені Михайла Туган-Барановського в Києві.

За Директорії УНР обіймав посади міністра продовольчих справ, міністра фінансів і голови Ради народних міністрів. Став одним із “батьків” української гривні. З 1920 року в еміграції. Мешкав у Німеччині, Чехословаччині, США. Продовжив наукову та громадсько-політичну діяльність, заснував українські вищі навчальні заклади за кордоном.

Помер на 98-му році життя, похований у США (штат НьюДжерсі).

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/20/1879-narodyvsya-borys-martos-derzhavnyy-diyach

20 травня 1990р. у Підгайцях відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку.

Від пана Івана Дирди коментар: Надія Дирда (Білоус) а з ліва Ірина Савчак далі Тарас Наталка.

Фото. http://www.lvivcenter.org/uk/uid/picture/?pictureid=10261

20 травня 1844р. народився Микола Мурашко, Український живописець, педагог і громадський діяч.

20 травня 1844р. у Глухові на Чернігівщині (нині Сумщина) народився Микола Мурашко, живописець, педагог і громадський діяч, дядько художника Олександра Мурашка.

Інтерес до малювання став проявляти ще в дитинстві. Навчався в Петербурзькій академії мистецтв. Хоча через хворобу навчання не завершив. Близько товаришував з Іллєю Рєпіним.

Пізніше викладав малювання в київських гімназіях, колегії Павла Галагана. 1875-го заснував Київську рисувальну школу. Вивчав досвід викладання у найкращих закордонних школах, який потім застосовував для навчання майбутніх художників, організовував у Києві щорічні виставки. «У Рисувальній школі навчалися всі, хто хотів і мав здібності, – згадував правнук Миколи Мурашка Володимир Молярів. – Школа не брала грошей з бідних і талановитих, ще й платила їм стипендію. За 26 років школу закінчили близько двох тисяч чоловік. Це і солдати, і селяни, і діти селян. Там Микола Іванович зібрав багато однодумців – тих, хто після закінчення Академії повернувся в Україну».

Довгий час школу підтримував меценат Іван Терещенко. Тут вчилися та викладали Казимір Малевич, Олександр Мурашко, Михайло Врубель, Іван Селезньов, Микола Пимоненко.

Микола Мурашко відомий насамперед як пейзажист («Річка Тетерів», «Коростишів», «Крим», «Берег Алупки», «Ай-Петрі», «У парку», «Вид Боярки»). «Почуваю, що мила, любима мною природа не відпускає мене, не навчивши чого-небудь», – написав він у спогадах.

Славу митцю принесли портрети Тараса Шевченка, Миколи Ге, Петра Могили. Він написав мемуари «Спогади старого вчителя», які були видані коштом меценатів Терещенків у 1907 році.

«Мого прадіда дуже поважали.– в одному з інтерв’ю розказував Володимир Молярів. – Він був веселий, активний, мав велике коло однодумців, чудово розмовляв українською мовою. Рєпін писав, що це була «душа компанії». Тож, мабуть, характер мав все-таки запальний. Більш вольовою у сімї вважалася його дружина, Олена Костянтинівна: добра, розумна, освічена жінка, яка походила із заможної родини».

Помер Микола Мурашко 1909-го у 65 років на дачі у Бучі й похований на Лук’янівському цвинтарі Києва.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua 

20 травня 1950р. у с. Раделичі у бою з московитами загинули Олекса Карпин "Хмара" - Меденицький райпровідник і к-р боївки та Микола Кончаковський "Карман" - охоронець райпроводу.

Село Раделичі.

*****

20 травня 1950р.

1) Бій ОУН з московитами у селі Раделичі Меденицького району Дрогобицької області (загинули райпровідник і командир боївки з 11 бойовиків ОУН-Миколаїв Олекса Карпин-"Хмара" - 35 років, бойовик охорони райпроводу ОУН Медениця Микола Кончаковський "Карман").

2) Бій ОУН з московитами у селі Лисятичі Стрийського району Дрогобицької області (загинув бойовик Михайло Карпин - Степовий з кущбоївки Херсона).

3) Бій ОУН з московитами у селі Бабин Косівського району Станіславської області (загинув бойовик Василь Палійчук-Лот).

Джерела інформації різні. https://deratisator.livejournal.com/401230.html та літопис УПА.

Цей день в історії УПА - 20 травня.

16 - Йосип Демчук - "Луговий"

11 - Василь Николин - "Мороз"

19 - "Сурмач"

21 - Володимир Скоренький- "Богун"

22 - Михайло Кріса - "Кобзар"

Фото. https://io.ua/

********

1943 рік

Біля села Сокиричі на Волині повстанці підірвали вузькоколійку, знищені 4 німця, ще п’ятьох захоплено в полон.

1945 рік

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Бортків на Львівщині. Підпільник, що перебував усередині, підірвався гранатою.

У сутичці з загоном НКВД біля села Перепельники на Тернопільщині загинув станичний ОУН Іван Тарнавський – «Бук.

1947 рік

Відділ сотні «Журавлі» УПА-Захід у засідці в селі Кропивник на Станіславщині знищив 3 радянських активістів, спалено легковий автомобіль.

В Жаб’євському районі на Станіславщині повстанці знищили оперуповноваженого і сержанта МВД.

1948 рік

5 воїнів сотні «Лемківська» УПА-Захід наскочили на засідку спецгрупи МВД у селі Стрільбичі на Дрогобиччині. Один воїн загинув, решта прорвалися.

У засідці на шляху біля села Нанчілка Велика (нині Великосілля) на Дрогобиччині чота сотні «Басейн» УПА-Захід знищила старшого лейтенанта, 3 військових МВД, 4 радянських активіста. Один воїн УПА отримав легке поранення.

1949 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Верхівці на Дрогобиччині загинув воїн сотні «Басейн» УПА-Захід.

У райцентрі Стрілки на Дрогобиччині рій сотні «Басейн» УПА-Захід влаштував засідку на лімузин з партійним начальством у супроводі трьох вантажних автомобілів. Автоматним вогнем знищені 14 військових спецгрупи МВД і 4 партійних діячі (тіла останніх відвезли до Києва). Незабаром на місце засідки прибули три танкетки, але повстанці відійшли без втрат.

1950 рік

У сутичках з загонами МВД у селах Лисятичі та Раделичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі районний провідник ОУН Олекса Карпин – «Хмара».

1952 рік

У бою з пошуковою групою МВД у селі Стара Сіль на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

Двоє повстанців були оточені опергрупою МВД у селі Дзвиняч на Станіславщині і, після тривалої перестрілки, застрелилися останніми патронами.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Леся Паєвська - Українська вчителька розстріляна московитами у весняні дні 1953 року в Києві, у Лук’янівській в’язниці.

Повне ім’я її Олександра. Народилася вона 17 січня 1908 року в селі Нижній Березів Косівського району на Гуцульщині y священничій родині. Була дочкою о. Миколи Томича і Марії з дому Смалько, яка теж походила із священничої родини.

Леся рано втратила батька, який молодим помер від туберкульозу. Мала Леся разом з мамою і братом жила і виховувалася у свого діда о. Миколи Смалька, який теж душпастирював на Гуцульщині. Зростала Леся у священничому оточенні, тому що всі п’ять дочок отця Миколи вийшли заміж, як переважно велося в ті часи, за священників. Це були багатодітні, дружні, високосвідомі українські родини. Бути дітьми греко-католицьких священників при большевицькій владі вже розцінювалося як злочин, а ще при виразній патріотичній позиції, — тож і долі цієї родини складалися відповідно... Кого розстріляли, хто помер на засланні, а дехто покінчив життя в оточеній енкаведистами криївці...

Сама ж Леся, живучи в родині діда в селі Брустури, вступила до Коломийської жіночої семінарії Українського Педагогічного товариства, яку закінчила в 1926 році. Після закінчення семінарії вона, як виходець із патріотичної священничої родини, довго не могла дістати в польській державі учительської посади. Зрештою, дістала її, але аж на Волині.

Там, у Володимирі-Волинськім, Леся вийшла заміж за Дениса Паєвського, емігранта з-за Збруча. Він воював в армії УНР (Української Народної Республіки), батьків його розстріляли більшовики, вони з братом емігрували, а сестра, яка залишилася на підсовєтській Україні, померла від голоду в 1933 році.

У 1939 році на Волинь прийшли совєтські «визволителі». Хату Паєвських конфіскують, дозволивши їм жити лише в кухні, в хаті поселяється начальник НКВД. Денис Паєвський перепливає Буг — і потрапляє в німецький концтабір. Леся ще деякий час працює вчителькою, але весною 1940 року довідується, що вона є в списках на вивіз. Тож вагітна Леся бере за руку свого маленького Юрка і втікає на Гуцульщину, в Брустури, де її мати працює директором школи.

Невідомо, коли саме Леся вступила до лав ОУН, але було це ще до Другої світової війни, і все своє життя вона посвятила національно-визвольній боротьбі. Мала псевдо «Орися». Досконало виконувала різноманітні й складні доручення: визволяла підпільників із лабет гестапівців та мадярів, виконувала кур’єрські завдання різних рівнів УПА.

Щасливо вирвавшись з Волині, вона як вчителька і дочка директорки школи легко влаштувалася на посаду вчительки.

У 1944 році повернувся з Німеччини її чоловік Денис Паєвський. Усвідомлював, що совєтська влада не пощадить його, пропонував усією родиною емігрувати. Та Леся, маючи обов’язки перед ОУН, відмовилася, а він без родини не схотів їхати, залишився. З приходом більшовиків його заарештували...

Після закінчення війни Леся легально вчителює у Брустурах Косівського району та активно працює кур’єром ОУН-УПА, організувавши при школі конспіративний поштовий центр. Вона була спецзв’язковою досить високого ранґу — забезпечувала зв’язок Окружних проводів Буковини і Гуцульщини.

В 1947 р. вона перебралася з дітьми в с. Бабин. Село мало дуже гірський терен, а будинок школи був розташований у досить відлюдному місці, і до праці з Буковиною недалеко. При ремонті школи було збудовано там криївку. Це, мабуть, був єдиний випадок, що криївка була при школі, де працювала легальна вчителька — активний працівник бандерівського підпілля.

Та в 1950 році КГБ вийшло на «Орисю», про це стало відомо Проводові, і провідник «Борис» наказав цю підпільну точку закрити і перейти «Орисі» на нелегальне становище. Безстрашна жінка сховала маму і меншого сина у родичів, подбавши перед тим про нові, фальшиві документи для них (по яких вони жили до самої смерті), а сама разом із 14-річним сином Юрком перейшла на нелегальне становище.

Залишивши Юрка в надійному схроні, із відданими підпільниками, Леся-»Орися» пішла виконувати свої важливі й небезпечні обов’язки. Понад рік тривала розлука з ним. Потім уже були разом. Юрій отримав псевдо «Жук», хоч називали його «Жучок».

Леся Паєвська була в той час Надрайонним організаційним референтом. Вона була автором різних статей, листівок і навіть невеликих художніх творів, які після апробації в Краєвому Проводі друкувалися в підпільних виданнях.

А боротьба ставала все важчою. Чекісти мобілізували всі сили на знищення руху українського опору. Карпати спливали кров’ю...

В останньому своєму листі до родини Леся написала: «Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було і буде треба, як зразок прийдешнім борцям за волю України».

Вдумаймося у ці слова, вони звернені не лише до родини, а до всіх нас...

У червні 1952 року було ліквідовано підпільну сітку ОУН Коломийщини. Прислужився до цього свій зрадник — колишній окружний Служби Безпеки Коломийщини на псевдо «Кіров». КГБ вдалося зламати його, не так фізично, як морально, і він повністю співпрацював з ними. Арештовував підпільників «Кіров» із спецбоївкою малими групами під виглядом перевірки по лінії Служби Безпеки, викликаючи групи на зв’язки. Залізна дисципліна підпілля і повне довір’я Проводу до члена Окружного Проводу, яким був «Кіров», спрацювали на руку ворогові.

27 червня 1952 року чекісти, з допомогою зрадника, провели таку ретельно підготовану операцію і зненацька напали на групу підпільників у складі шести чоловік, у якій була й «Орися» — Леся Паєвська і її син Юрко. Слідство над Олександрою Томич-Паєвською та ще 60-ма підпільниками проводилося у Києві під безпосереднім наглядом Москви, звідки була надіслана група слідчих. Протягом слідства до січня 1953 року усіх тримали в повній ізоляції, в одиночних камерах.

Леся Паєвська не видала нікого і не каялася!.. Багато таємниць забрала із собою в могилу... Правда, Леся не приховувала того, що було загальновідоме. Докладно говорила про ідеологію, цілі, завдання і методи діяльності ОУН... Про себе — лише те, що вони вже знали... І ніякої інформації про зв’язки в краю і за кордоном, що цікавило кагебістів найбільше...

Розглядалася їхня справа найвищою судовою інстанцією совєтської імперії — Виїзною Воєнною Колегією Верховного суду Совєтського Союзу. Судові псевдопроцеси здійснювалися окремо для невеликих груп. З усіх 60 заарештованих авторитетних членів ОУН-УПА лише Юрієві Паєвському, як неповнолітньому і ще одній жінці присудили 25 років концтаборів, усім решті — розстріл.

Сімом підсудним замінили розстріл на 20-літній термін ув’язнення, всіх інших розстріляли. Це вже було після смерті Сталіна. Відладжена імперська система працювала чітко і без «вождя й учителя».

Лесю Паєвську розстріляли 8 квітня 1953 року. Відомо, що останню точку в її житті поставила шифрограма із Москви «Паевскую расстрелять немедленно», що і було зроблено у Лук’янівській в’язниці. Де поховали її тіло, не вдалося вияснити. 

Українське СБУ відповіло, що у документах цього не вказано.

Джерело https://m.day.kyiv.ua/

Лідія КУПЧИК, Львів

19 травня 1910р. у с. Хороше на Дніпровщині народився Микола Сарма - Соколовський - священик, підпільник ОУН, бандурист, живописець, поет, довголітній в'язень московитських тюрем і таборів.

19 травня 1910 р. на Катеринославщині народився Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ, художник, кобзар, поет, священик УАПЦ, учасник підпілля ОУН, політв`язень.

Сарма-Соколовський у червні 1926 переїхав у Днiпропетровськ, вступив на дворічні курси при художньо-промисловому училищі, грав у складi капели бандуристів клубу залізничників.

Заарештований у серпні 1929 р. за сфабрикованим ГПУ звинуваченням у причетності до Спілки Української Молоді (СУМ): ніби з гуртом бандуристів вів «шовіністичну пропаганду». На початку 1930 р. засуджений на п’ять років ув`язнення. Прибув етапом у порт Кемь, що на березі Білого моря, але оскільки Соловки були переповнені, етап повернули на ст.Парандово – будувати Парандовський тракт. З двома іншими в`язнями утік у напрямку Фінляндії. Через тиждень на сплячих утікачів випадково наткнулися прикордонники, одного вбили, двох повернули в табір. Від розстрілу урятував начальник табору Корнілов, якому незадовго до втечі намалював портрет сина.

У 1934 р. звільнений. Поїхав на Донбас, у Краматорськ. Там призваний на військову службу. З огляду на судимість – у батальйон тилового ополчення. Весною 1935 р. батальйон перекидали з Днiпропетровська на Далекий Схiд. Ешелон через повінь надовго зупинили в Нижньому Новгороді, ополченців ганяли на будівництво моста через Оку. Сарма-Соколовський утік звідти, повернувся в Дніпропетровськ.

Підробивши військові документи й отримавши паспорта, за рекомендацією художника Красицького, вступив відразу на другий курс Київського художнього інституту. Закінчивши навчання 1938 р., працював художником у будинку культури в Сімферополі. З 1940 р. працював у Полтавському Будинку народної творчостi.

У червні 1941 р. був на вiйськовiй перепiдготовцi в званнi офіцера інтендантської служби. Під час евакуацiї ешелон, у якому їхала частина, уночі був розбомблений. Утік звідти, прибився в Полтаву, вже окуповану нiмцями. Заробляв малярством. У грудні 1941 р. в Києві урочисто склав присягу члена ОУН, став провідником ОУН на Полтавщині. У 1942 р. навчався на піврічних пастирських курсах УАПЦ. Єпископ Мстиславом (Скрипник) рукоположив його в диякони, єпископ Сильвестр – у священики. Iз Полтави мусив переїхати в с. Ріпниці на Подiллі, де одержав парохiю, а згодом – на Буковину, в с. Раранча.

У грудні 1944 р. заарештований НКВД. 19 лютого 1945 р. втік з етапу, хоча був поранений у руку, повернувся на Буковину, переховувався. У травні під час облави захоплений у криївці. 16 травня знову вдалося втекти з етапу. У м. Коломия приєднався до пiдпiлля ОУН, де активно діяв два роки під псевдом «Боднар».

У травнi 1948 р. натрапив на засідку. Трибунал Прикарпатського воєнного округу засудив до страти. У камерi смертникiв сидів 15 дiб. Розстрiл замiнено на 25 р. таборiв.

Покарання вiдбував в Iнтi, Абезi. Попри заборони, таємно змайстрував бандуру, вчив співв`язнів гри. Створив ансамбль бандуристiв ГУЛАГу м. Iнта.

Звільнений у вересні 1961 р. Працював на заводi у Ворошиловградi. Вів гурток бандуристів при педiнститутi. Згодом знову почалися цькування в пресі як націоналіста, йому заборонили вести гурток бандуристiв, звільнили з заводу.

У 1974 р. обміняв луганську квартиру на Новомосковськ Дніпропетровської обл.

У 1984 р. знов почалися виклики в КГБ, допити, брудні публікації в пресі. Після тривалих, виснажливих допитів і погроз переглянути “за бажанням народу” справу старого та немічного і послати досиджувати недобутий термін.

За незалежності Сарма-Соколовський став настоятелем невеликої церкви УАПЦ. Створив районний та обласний осередки ОУН на Січеславщині. У червні 1994 р. відкрив молитвою 13-й Великий збір ОУН, його обрали почесним членом Сенату ОУН. Помер у 2001р.

Джерело. http://kmoun.info/2020/05/19/mikola-sarma-sokolovskiy-viznachniy-diyach-oun/

19 травня 1954р. московити розстріляли Охримовича Василя Остаповича - Українського військовика і по­літичного діяча, крайового провідника ОУН на Західно-Українських Землях, члена УГВР.

Охримович Василь Остапович (псевдо: «Павелко», «Філософ», «Охало», «Бард», «Кузьма», «Пилип», «Грузин», «Далекий», «Дальній», «Чужий») (народився 24 травня 1914, м. Львів — загинув 19 травня 1954, м. Київ).

Український військовий і політичний діяч, крайовий провідник ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ) (з вересня 1943), член УГВР, ЗП УГВР, ЗЧ ОУН. Майор-політвиховник УПА.

Проживав у селах Дичків (нині Тернопільського району) і Мильне (нині Зборівського району Тернопільської області), де служив парохом батько.

Боротьба в міжвоєнній Польщі Редагувати

Член УВО, ОУН (1932):

У 1931 році Василя Охримовича заарештували й ув'язнили за політичну діяльність. У 1933 році знову заарештовано і виключено з Тернопільської гімназії товариства «Рідна Школа» (Тернопіль). Навчання продовжив у гімназії при Львівській духовній семінарії.

Наступний арешт відбувся в 1935 році, після чого Василь Охрімович поміщений у концтабір Береза Картузька. Після арешту в 1937 році, коли поляки проводили масовану атаку на ОУН, 11 березня 1938 року засуджений до 8 років ув'язнення.

Боротьба в часи Другої світової війни Редагувати:

Після нападу Німеччини на Польщу у вересні 1939 року втік із тюрми. Закінчив юридичний факультет Берлінського університету (1940).

Був членом Українського Центрального Комітету (УЦК) в Кракові.

Під час розколу в ОУН (1939—1940) став на бік С. Бандери. Працював у канцелярії Військового штабу ОУН(б), навчався на курсах підготовки командного складу.

У липні-серпні 1941 був головою (старостою) Обласної Управи Тернопільської області, а згодом перейшов у підпілля. У 1942 році був одним із керівників школи підготовки підпільних кадрів ОУН для роботи у східних областях України.

Брав участь у І-ій, ІІ-ій (квітень 1942) і ІІІ-ій (лютий 1943) конференціях ОУН. Остання відбулася під Олеськом і там обговорювалось питання збройного виступу проти німців. Миколу Лебедя було звинувачено в слабій підтримці створення збройних формувань ОУН на Північно-Західних Українських Землях (ПЗУЗ), після чого він у квітні 1943 подав у відставку, а 13 травня 1943 обрано нове керівництво Проводу ОУН куди увійшли: Роман Шухевич, Дмитро Маївський, Зиновій Матла. Вони звільнили Михайла Степаняка, прихильника М.Лебедя з посади Крайового провідника ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ) і від вересня 1943 ним став Василь Охримович.

Пізніше він став також членом Проводу ОУН, брав участь в ІІІ-му Надзвичайному Великому зборі ОУН (серпень 1943). Був членом комітету зі створення Української Головної Визвольної Ради — об'єднаного політичного і військового центру, фактично підпільного парламенту і уряду України, Установчі збори якої відбулися 11-15 липня 1944 року поблизу сіл Недільна та Сприня на Самбірщині і де Охримович був обраний членом першого складу УГВР.

Від 1946 — в еміграції у Західній Німеччині. Підтримував тісні контакти з підпільним рухом на батьківщині.

Протягом 1946—1951 — член Закордонного Представництва УГВР (ЗП УГВР), член Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН) (до 1948).

Повернення в Україну, полон і страта:

19 травня 1951 Василь Охримович десантований на Дрогобиччині для координації дій українського підпілля. Зумів зустрітися з Головним командиром УПА Василем Куком і вести деякий час роботу у підпіллі, очолюючи в цей період ОУН Карпатського краю, але 6 жовтня 1952 був захоплений агентурно-бойовою групою МДБ між селами Вишнів і Журавеньки Букачівського району Станіславської області. Після чого був перевезений до Києва.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953, протягом 114 днів практично «першою» особою в Радянському Союзі був Лаврентій Берія, який планував розпочати серйозні політичні реформи, що торкались, в тому числі, і подій в Західній Україні. Тому, за його наказом, до Москви привезли керівника розвідки ЗП УГВР Василя Охримовича, через якого чекісти намагалися вийти на націоналістичне підпілля, щоб переконати у недоцільності подальшої боротьби. З цією самою метою до тодішньої столиці СРСР із сибірського заслання привезли сестер Бандери, із Володимирської в'язниці — Президента УГВР Кирила Осьмака, а також митрополита Йосифа Сліпого, якого також намагались використати для розв'язання західноукраїнської проблеми.

26 травня 1953 року на засіданні Президії ЦК КПРС ухвалено постанову «Питання західних областей Української РСР». Але через місяць 26 червня Берія був заарештований, звинувачений в шпигунстві на користь англійської розвідки, в підтримці українських буржуазних націоналістів і т. д. і страчений.

Після цього продовжилось застосування старих, перевірених методів боротьби з українськими повстанцями, а Василь Охримович, після відмови співпрацювати з органами МДБ, був приречений. Після слідства і тривалих допитів він був засуджений військовим трибуналом Київського військового округу до розстрілу. Страчений у березні 1954, (за іншими даними 19 травня 1954).

Джерело історія України (визвольні змагання). Вікіпедія.

Цей день в історії УПА - 19 травня.

Невідомі бійці УПА Джерело Фото https://io.ua

1944 рік

У сутичці з винищувальним батальйоном у селі Старе на Кам’янець-Подільщині відділ УПА-Південь поранив одного бійця, ще двох захоплено і невдовзі відпущено.

1945 рік

У селі Верхні Гаї на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради.

1947 рік

Під час зіткнення чоти сотні «Басейн» УПА-Захід із спецгрупою МВД біля села Ялове на Дрогобиччині знищили одного військового, ще одного поранено. Загинув 1 воїн УПА.

У сутичці з загоном МВД у селі Бринці Церковні на Дрогобиччині загинув референт надрайонного проводу ОУН Олексій Фіалковський – «Бойко».

У райцентрі Вишневець на Тернопільщині повстанці знищили лейтенанта МГБ.

1948 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Шепарівці на Станіславщині загинули командир боївки СБ (служби безпеки ОУН) «Звіробій» і ще один підпільник.

1949 рік

Декілька повстанців, потрапивши у засідку опергрупи МВД у селі Вижлів на Дрогобиччині, знищили 7 військових, трьох поранили і прорвалися без втрат.

У сутичці з загоном МВД у селі Малий Рожин на Станіславщині загинув командир кущової боївки ОУН Микола Чокинюк – «Набитий».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

18 травня 1944р. московити розпочали операцію з депортації Кримських Татар Кримського півострова.

18 травня 1944р. комуністична влада розпочала операцію з депортації кримських татар Кримського півострова. Протягом 18-20 травня людей викидали з домівок і насильно вивозили у віддалені регіони СРСР без права повернення. О 3 годині ранку 18 травня співробітники НКВД, яких до цієї справи було залучено 32 тис, вдиралися в будинки, виділяли на збори від кількох хвилин до півгодини і зганяли людей. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід. Для перевезення яких було використано 67 ешелонів. За ці дні депортовано понад 180 тис. кримських татар.

Підготувала Наталя Слобожаніна.

18 (5) травня 1917р. 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд. На зібрання, організоване стараннями УВОК та ЦР, прибули близько 900 делегатів.

Мітинг з нагоди 3-го військового з'їзду у Києві. Вікіпедія. (Фото 1-го незнайшов)

1917, 18 (5) травня – розпочався 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд. На зібрання, організоване стараннями Українського військового організаційного комітету та Центральної Ради, прибули близько 900 делегатів, які представляли майже 1,5 мільйона українських вояків з різних військових частин російської армії.

Форум мав сприяти координації дій українського військового руху, закласти підвалини створення національного війська для утвердження та захисту української державності.

З вітальною промовою виступив голова Центральної Ради Михайло Грушевський, а до складу президії увійшли Симон Петлюра (від фронту), Микола Міхновський (від тилу), Володимир Винниченко (від Центральної Ради), Семен Письменний (від флоту), а також Юрій Капкан (після обрання командиром 1-го українського полку ім. Б. Хмельницького).

Як зауважує історик Ярослав Тинченко: «До зборів долучилися не лише ідеалісти (як старий український підполковник О. Пилькевич чи військовий лікар І. Луценко), але й авантюристи (як «голова української громади саратовської залоги», а фактично – дезертир з фронту підполковник Ю. Капкан), і просто випадкові цікаві люди (як відставний генерал-майор М. Іванів). Підполковника Ю. Капкана, який серед присутніх штаб-офіцерів виявився найбільш галасливим, було одразу призначено командиром 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького. Сам полк, у кількості 3400 вояків, І Всеукраїнський військовий з’їзд майже одноголосно постановив вважати сформованим».

А коли полк вирушив на фронт, Юрій Капкан несподівано відбув у відпустку.

З’їзд підтвердив рішення Всеукраїнського національного конгресу, підтримав вимогу національно-територіальної автономії України і визнав Центральну Раду «єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України». Були намічені заходи по українізації армії та військової освіти.

Під час обговорення питання про ставлення до Першої світової війни була відхилена радикальна пропозиція Миколи Міхновського про негайний розрив із Москвою і встановлення збройним шляхом соборної самостійної Української держави. «Петлюра і Винниченко старалися вдержати з’їзд в рамках лояльності щодо Тимчасового Правительства і не допустити його до «націоналістичних» і «мілітаристичних» ухилів», – зауважує Дмитро Дорошенко.

Так, зокрема, свій виступ Володимир Винниченко завершив словами: «Ми не збираємось битись на штики з російською демократією, але не допустимо, щоб і вона йшла з штиками проти нас».

Для практичного здійснення українізації з’їзд утворив виконавчий орган – Український генеральний військовий комітет при Центральній Раді на чолі з Симоном Петлюрою (всього складався з 18-ти осіб). Комітет мав працювати в тісному контакті з російським Генеральним штабом, а також займався організацією повномасштабного ІІ Всеукраїнського військового з’їзду.

З’їзд завершився 21(8) травня 1917-го.

Підготував Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

18 травня 1944р. відбувся бій сотні УПА «Сіроманці» в урочищі Ярмівка поблизу с. Блищанка Заліщицького району Тернопільської обл.

Сотня «Сіроманці» Фото: istpravda.com.ua

Сотня Української повстанської армії «Сіроманці» на початку травня 1944 року розташувалася у лісі на схід від села Блищанка на Тернопільщині. У селі була обозна станиця, де для потреб УПА заготовляли продукти, одяг та зброю.

Партизани залучали молодь до лав УПА, адже охочих влитися до війська було вдосталь.

18 травня на світанку у Блищанку прибув запасний полк червоноармійців із села Торське. Близько 10-ї години вони розпочали наступ на повстанців.

«Сіроманці» зайняли оборонні позиції та вступили в бій із «червоними», який тривав цілий день. Уночі повстанці відступили, щоб зберегти сотню.

Підготувала Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

18 травня 1880р.у с. Покропивна народився Микола Хмільовський - військовий капелан Української Галицької Армії.

Микола Хмільовський – греко-католицький священик, військовий капелан Української Галицької Армії, радник Митрополичої консисторії УГКЦ, член Української Головної Визвольної Ради.

Навчався на теологічному факультеті Львівського університету. У 1905-1907 роках продовжив навчання в університеті. У 1907 році прийняв сан священика і переїхав до Золочева на Львівщині.

Обіймав посаду катехита місцевих шкіл і державної гімназії. Із 1913 до 1917 року о. Хмільовський очолював Золочівську школу імені Маркіяна Шашкевича. З початком Першої світової війни його вихованці зголосилися добровольцями до Легіону Українських січових стрільців. Під час національно-визвольних змагань 1918-1919 років Микола Хмільовський вступив до IV Золочівської бригади Української Галицької Армії, де був капеланом. Після поразки молодої ЗУНР він разом з основними силами УГА перейшов Збруч. На Наддніпрянській Україні о. Хмільовський продовжує службу у війську. Після повернення до Галичини польська окупаційна влада арештовувала о. Хмільовського й відіслала в концтабір Шкуличі. Звільнившись, він перебрався до Львова, де на короткий час став адміністратором Преображенської церкви. Невдовзі, повернувшись до Золочева, займався створенням української гімназії «класичного типу» Товариства «Рідна школа». У 1921 році о. Хмільовський став її директором. Серед вихованців гімназії Роман Кравчук, Степан Галамай, Василь Кук та інші. Окрім цього, о. Хмільовський опікується пластунами куреня імені Iвана Богуна, який діяв при Золочівській гімназії.

У 1930 році Микола Хмільовський захворів, що було зумовлено попередньою активною діяльністю, а також слабким від народження здоров'ям. Пішов у відпустку, а після повернення, його не допустили керувати гімназією. Польська влада поставила ультиматум: «Або Хмільовський піде, або буде закрито гімназію». Задля збереження навчального закладу, він змушений зректися посади директора. Про це писали провідні українські часописи, які високо оцінювали педагогічний хист о. Хмільовського та обурювалися свавіллям влади. Прощання з отцем-директором перетворилося у грандіозну маніфестацію українців Золочева.

Наприкінці 1931 року о. Хмільовський з родиною переїхав у село Мшана біля Львова, де йому було надано парафію. Тут він проводив релігійну і культурно-освітню діяльність. Від 1931 року о. Хмільовський працював, а у 1932-1939 роках очолював гімназію, створену при Малій духовній семінарії у Львові. Тут він проявив себе талановитим педагогом і організатором. У 1933-му він був одним з організаторів велелюдного з'їзду «Українська Молодь Христові». У 1934 році Миколу Хмільовського знову переслідувала польська влада. Був покараний судом, що всупереч застереженню поліції організував посвячення стрілецької могили у селі Суховоля.

У 1937 році о. Хмільовський написав брошуру під назвою «Коли ті замовчать, каміння заговорить», у якій гостро засудив асиміляційну політику польської влади і закликав українців зберігати національну ідентичність у боротьбі за самостійну українську державу. У середині 1930-х років його призначили радником Митрополичої Консисторії та членом митрополичого суду. На початку 1940-х років о. Хмільовський був іменований каноніком.

У 1944 році радянська влада розпочала наступ на Українську греко-католицьку церкву. 1945 року в Соборі Святого Юра у Львові відбулося таємне засідання, на якому було обрано нове керівництво УГКЦ. Від 1946 року церкву очолював Микола Хмільовський. Рішення так званого Львівського Собору від 1946 року про ліквідацію УГКЦ отець Хмільовський визнав недійсним. А пропозицію голови Ініціативної групи Гавриїла Костельника перейти у православ’я – відкинув.

Микола Хмільовський провів низку заходів задля згуртування тих священиків, які залишилися вірними присязі. Сам отець різко висловлювався не лише проти тих, хто перейшов у московське православ'я, але й проти тих, які у цей час не проводили активного душпастирського життя. Отець Хмільовський знаходить час і можливість надати фінансову та трудову допомогу тим єпископам і священикам, які були вже заарештовані. Зокрема, митрополиту Йосипу Сліпому, єпископу Миколаю Чарнецькому, архимандриту Климентію Шептицькому та іншим. Його стараннями було налагоджено чіткий механізм діяльності катакомбної УГКЦ, яка всупереч переслідуванням провадила свою діяльність.

У середині 1940-х років було встановлено зв'язок між о. Хмільовським і Проводом ОУН. На нелегальному становищі з 1939-го по 1950-й роки в 1943-му його обрали членом політради ОУН, а в 1944 році – другим віце-президентом Української Галицької визвольної ради. Отець Микола займався дипломатичною діяльністю. Зокрема, брав участь в офіційних переговорах у 1944 році з представниками Угорщини та Румунії про нейтралітет і передачу зброї для УПА.

3 квітня 1950 року о. Хмільовського заарештували радянські спецслужби. На допитах, які нерідко тривали цілу ніч тримався мужньо. Він не заперечував своєї антибільшовицької діяльності, спрямованої на здобуття незалежної України і збереження життєдіяльності УГКЦ. Його засудили до позбавлення волі на 10 років з конфіскацією майна. 30 листопада 1951 року відправили у Верхнє-Уральську в'язницю. Згодом його возили у Москву, де пропонували за зраду УГКЦ сан архієпископа РПЦ. Цю пропозицію о. Хмільовський з обуренням відкинув. Священика повернули до Владимирської в’язниці, де він перебував аж до звільнення 27 жовтня 1954 року.

Повернувся у село Мшана і проводив таємну душпастирську діяльність. Останні роки життя о. Хмільовський хворів. Помер 30 квітня 1963 року на 83 році життя.

Підготувала Леся Бондарук

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 18 травня.

Боївка СБ "Грізного"

1944 рік

На шляху в Гощанському районі на Рівненщині повстанці із засідки обстріляли три автомобілі червоноармійців. Знищені 7 військових, ще 5 захоплені в полон.

1945 рік

Під час зіткнення з загоном НКВД біля села Гологори на Львівщині загинули двоє повстанців.

Двоє підпільників загинули під час облави НКВД біля села Вовчківці на Тернопільщині.

1946 рік

Чота сотні «Стріла» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Посіч на Станіславщині знищили двох лейтенантів і трьох військових. Здобуто автомат і два карабіна.

1947 рік

У селі Глинянки на Волині повстанці знищили дільничного МВД.

Відділ УПА вступив у бій із загонами МВД, що проводили облаву у Чорному лісі на Станіславщині. У перестрілці знищені 5 військових, ще двох поранено. Загинули двоє воїнів УПА, ще троє, отримавши тяжкі поранення, застрелилися.

У селі Русів на Станіславщині підпільники знищили капітана МВД.

1948 рік

У сутичці з опергрупою МВД у селі Великі Дідушичіна Дрогобиччині повстанці знищили одного військового, ще одного поранили.

У селі Новосілка на Станіславщині підпільники спалили сільраду.

1949 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Бусовисько і Смільниця на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Михайло Нанівський – «Чумак» і ще двоє повстанців.

У селі Довге Калуське на Станіславщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені дільничний МВД і 5 бійців. Здобуто 2 автомата, 2 гвинтівки.

1950 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Плоске на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

https://io.ua/

18 травня 1932р. в с. Велика Іловиця Шумського р-ну. народився Георгій Михайлович Петрук-Попик - Український поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч.

Георгій Михайлович Петрук-Попик народився 18 квітня 1932 р. у селі Велика Іловиця Шумського району. Закінчив Енгельське військово-морське (1953) та Чортківське медичне (1957) училище. Служив на Балтійському та тихоокеанському флотах. Працював у медичних закладах Шумщини та Дрогобицького району на Львівщині. Закінчив Тернопільський державний медичний інститут (1969). Завідував відділом облсанепідемстанції в Тернополі. З 1984 року протягом 12 років очолював Тернопільську обласну письменницьку організацію.

Був ініціатором і організатором створення обласних організацій: Товариства української мови ім. Т. Шевченка, «Меморіалу», першого в Україні Крайового руху. Згодом став головою Тернопільської крайової організації Народного руху України.

Друкуватися Георгій Петрук-Попик почав з 1956 року. Автор таких поетичних збірок: «Веселі птахи» (1981), «Тополиний сніг» (1982), «Пригорща жита» (1986), «Думаючи вголос» (1990), «Співоче поле» (1991), «Калиновий заспів» (1995), «Березневі послання» (1995), «Листків пожовклих переліт» (1997). Також він автор кантати «Бережи Україну й свободу» (1997) , роману у віршах «Полумʼя Волині» (1995), збірки «Калина між терням» (2007), книги «Аура слова і борні» (1984−1991), (2002), поеми-феєрії «Нурт Ніагари» (2003), прозово-публіцистичного репортажу «Погляд з третього неба» (2005).

Окремі поезії із згаданих книг перекладені болгарською, італійською та російською мовами.

Лауреат премії ім. братів Лепких та премії Уласа Самчука. Дипломований у номінації «Книга року» − «Інтелектуальний бестселер» за книгу «Аура слова і борні». Нагороджений відзнакою Міністерства культури Польщі «Заслужений діяч культури польської» (1986), орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2002) та вищою нагородною відзнакою Народного руху України «За заслуги перед українським народом» ІІ ступеня (2004).

Головна тема творчості поета – любов до рідної землі, до людини. Його поезія багата прекрасними взірцями пейзажної і інтимної лірики, реагуючи на важливі події в житті народу і держави. Георгію Михайловичу була дуже близька тема національно-визвольної боротьби Української повстанської армії, свідком якої він був.

Помер Георгій Петрук-Попик 15 червня 2006 року, похований на цвинтарі у рідному селі.

Джерело.https://tobm.org.ua/georgij-petruk-popyk/

17 травня 1908р. народилася Валентина Драбата. Вчителька - викладач, дисидентка, активістка правозахисного руху.

17 травня 1908р. у селі Северинівка на Вінниччині народилася Валентина Драбата, педагогиня, дисидентка, активістка правозахисного руху.

Навчалася у Могилів-Подільському педагогічному технікумі, працювала вчителькою у Вінницькій області. 1931-го виїхала до Казахстану під час самомобілізації вчителів. У Ташкенті вона залишилася у родичів. Влаштувалася працювати лаборантом хімічної лабораторії Середньоазійського державного інституту кольорових металів. 1939-го закінчила фізико-математичний факультет цього інституту. Працювала в наукових закладах Ташкенту. 1952-го переїхала до Києва і влаштувалася на кафедрі фізики в Українській сільськогосподарській академії. Написала українською підручник з фізики. 1963-го вийшла на пенсію.

Протягом 1960-70-х передруковувала і поширювала самвидавну літературу. Писала листи до ЦК КПРС та в інші державні парторгани про незадовільний стан української мови, культури, шкільництва в Україні. Брала участь у різноманітних заходах щодо захисту мови, культури, духовності українського народу. За що була на «обліку» в КГБ.

18 січня 1965-го Валентина Драбата у листі до редакції газети «Літературна Україна» написала: «11 січня випроводжали в останню путь нашого видатного і улюбленого поета-лірика В. Сосюру. Я теж була на кладовищі і слухала прощальні промови над його труною. А потім взяла до рук траурний номер «Літературної України» та й очам своїм не повірила. Як там спотворено промову Малишка! Її так обскубано, так обкромсано, що навряд чи залишено хоч третину… З тексту викинуто майже всі словесні новотвори Малишка, навіть пристрасне Сосюрине «Любіть Україну», за яке у свій час він гірко поплатився. Що, і тепер у цьому хочуть відшукати націоналізм? Чому ж ніхто не закидає в націоналізмі, скажімо, Михалкову, який пише:

Мы тогда лишь вольно дышим,

когда речь родную слышим,

речь на русском языке.

Чому ми так боїмося відстоювати право на рідну нам мову? Чому й зараз ми нею так нехтуємо?! Кому і для чого потрібне це зубожіння духу народного?»

1967-го відбувалося вшанування пам’яті Тараса Шевченка, організоване українською інтелігенцією. «Розпочався імпровізований літературний вечір. – згадував один із організаторів акції лікар М.Плахотнюк. – Один за одним виходять студенти і, не називаючи себе, читають вірші Т. Шевченка, Василя Симоненка, Володимира Сосюри. На східцях постаменту – студент театрального інституту Володимир Коляда. Він талановито прочитав кілька поезій класиків української літератури. Завершує поезією В. Сосюри “Юнакові”. У цю мить міліція почала хапати людей, зненацька, і запихати у міліцейську машину….Досить хутко колона вишикувалась і рушила. У перших лавах колони йшли Оксана Мешко, Тетяна Цимбал, Валентина Драбата, Олександр Сергієнко… На Банковій, тодішній Орджонікідзе, назустріч нам вийшли поливальні машини, спрямовуючи на колону потужні струмені води, але колона не злякалася і не розсіялася…».

Аналізуючи праці Леніна відкрито писала про те, що більшовики здійснювали економічний грабунок України. Її статті публікувалися в «Українському віснику» – самвидавному журналі дисидентів.

Радіостанція «Голос Америки» використовувала матеріали Валентини Драбати у передачах про Україну. У 1970-х, після масових арештів української інтелігенції, вона відвідувала сім’ї репресованих, допомагала їм грошима. Приятелювала з Оксаною Мешко, листувалася з нею під час перебування тієї на засланні.

1983-го трагічно загинула. Її тіло знайшли біля будинку. За офіційною версією – начебто випала з балкона. Хоча друзі вважають, що до загибелі Валентини Драбати долучилися агенти КГБ. Похована на Байковому кладовищі у Києві.

Підготувала Наталя Слобожаніна за матеріалами:

Рух опору в Україні: 1960-1990. Енциклопедичний довідник. – К., Смолоскип, 2010.

Бажан О. Ушанування пам’яті Тараса Шевченка в Києві 1960–1970-х рр.режим доступу: http://history.org.ua/JournALL/gpu/gpu_2012_1/4.pdf

17 травня 1885 р. в с. Нестерівці Зборівського р-ну. помер Барвінський Іполит Григорович - Український священик, культурно-громадський діяч, літератор, краєзнавець Уродженець с. Шляхтинці Тернопільського р-ну.

Село Нестерівці.

Був парохом у селах Білківцях і Нестерівцях. Автор нарису «Літопис села Нестерівці», статей і заміток мовного, історичного та релігійного змісту. Залишив матеріали до порівняльного словника (українська, польська, латинська), а також гумористичні оповідання й смішинки.

Джерело.1.https://teren.in.ua/2020/05/17/17-travnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-4/

*****

Син Григорій Барвінського. Брат Володимира, Івана, Олександра й Осипа Барвінських.

Закінчив духовну семінарію у Львові.

Парох у Білківцях і Нестерівцях, нині Зборівського району. В останньому селі розбудував приходство, мав велику бібліотеку, в його домі зупинялися вчені Іван Горбачевський, Іван Пулюй, єпископ (згодом митрополит) Йосиф Сембратович.

Автор нарису «Літопис села Нестерівці» (1881–1883), статей і заміток мовного, історичного та релігійного змісту.

Залишив матеріали до порівняльного словника (1881, українська, польська, латинська), а також гумористичні оповідання й анекдоти.

Джерело.2. інформації Вікіпедія.

Література Редагувати

Петро Медведик. Барвінський Іполит Григорович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 83. — ISBN 966-528-197-6.

17 травня 1925р. у с. Кошляки Підволочиського р-ну. народився Анатоль Камінський - вчений, публіцист, політичний та громадський діяч, доктор права, професор. (Автор статті - спогадів: Микола Галів).

Ми подружились у далекому 1949 році, у Реґензбурзі‚ в Німеччині, у лавах Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН і разом студіювали на правничо-економічному факультеті УВУ у Мюнхені. Він народився 17 травня 1925 року у селі Кoшляки, Збаразького повіту. З батьківської хати виніс родинне виховання і любов до українського народу та України. Середню освіту здобув у Львові.

З юнацьких років А. Камінський був активним членом ОУН. Після Другої світової війни проживав у Мюнхені. Крім студій‚ активно діяв у лавах ЗЧ ОУН. Мав природний нахил до секретности і розвідки. Строго додержувався оунівського принципу – розмовляй про організційні справи не з ким можна, але з ким треба. Належав до секретного кола „Крайовий зв’язок“ ЗЧ ОУН. А. Камінський був один з інструкторів, який секретно вишколював кур’єрів в Україну Все це відбувалось при допомозі англійської розвідки.

Під кінець 1950-их років завершив студії права на УВУ, а згодом продовжив й успішно завершив студії міжнародних відносин у Лондонській школі.

На запрошення Миколи Лебедя еміґрував до США і довгі роки працював у Дослідній асоціяції „Пролог“ у Ню-Йорку. Вся дослідна праця „Прологу“ мала завданням здобувати інформацію про події у Радянському Союзі, а зокрема в Україні. Ці новини були про активно діючий дисидентський рух і поодиноких дисидентів, як Петро Григоренко‚ Іван та Надія Світличні‚ Микола Руденко й інші, а також про Гельсінкську групу. Усі ці новини друкувались в українській пресі.

У 1983-1989 роках А. Камінський був директором української служби Радіо Свобода у Мюнхені. Коли він перебрав керівництво української секції Радіо Свобода, у складі працівників було від п’ять до сім осіб, а стараннями А. Камінського українську секцію було поширено до понад 40 осіб.

Він же був професором УВУ, де викладав міжнародні відносини і був деканом. Також на запрошення читав лекції в університетах Києва і Львова‚ був членом редакцій журналів „Український Самостійник“ і „Сучасність“‚ друкувався у „Свободі“‚ був дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка‚ автором наукових і публіцистичних праць.

Був дружнім і приємним у товаристві, жертвеним і готовим допомагати потребуючим‚ дбайливо записував книгу свого життя добрими ділами. Хай йому гостинна американська земля буде легкою, а світла пам’ять про нього іде з роду в рід.

Помер 28 травня у Варвіку, Ню-Йорк‚ і похований на цвинтарі св. Духа у Гемптонбургу‚ Ню-Йорк.

Джерело.https://svoboda-news.com/svwp/

автор статті - спогадів: Микола Галів.