Загальна кількість переглядів!

пʼятницю, 4 лютого 2022 р.

Це - брат Дмитра Павличка. Про нього він написав вірша:

*****
Мій батько на бамбетлі серед ночі
Сидів і думав, думав і курив,
Тяжкі вітри, його думок погоничі,
Кричали, ніби падали в обрив.

А я дивився на світляк цигарки
З-під темної верети, як звіря;
Біліли вікна, мов простори Арктики,
Ряхтіла в пальмах льодових зоря...

Він думав про розстріляного сина,
Запалював до мозоля сірник.
І бачив я при світлі: диму синява
Вгортала скаменілий чорний лик.

Як блискавка, сльоза непощадима
Опалювала щоки кам'яні.
А мати із відкритими очима
Лежала в сні й ридала уві сні.

Не спала наша хата, вкрита горем.
І вийшов я надвір, і на снігу
Навколішки молився перед горами,
Поклони бив за душу дорогу.

І, може, те моє моління чисте
Почув на небі зморений Господь.
Дух мого брата, вбитого фашистами,
Він у мою вселив юнацьку плоть.

25. IX. 1989
https://reibert.info/threads/dijachi-oun-ta-upa-zagibli-v-borotbi-z-nimcjami.333893/page-6
****
"....У 16 років я став українським повстанцем, – каже Д. Павличко. – П’ятеро хлопців зі Стопчатова, у їх числі був і я, та п’ятеро із сусіднього Великого Ключева у квітні 1945-го приєдналися до сотні, якою командував Михайло Москалюк (псевдо «Спартан») із села Іванівців на Коломийщині. Перед тим гітлерівці упіймали мого брата Петра, бандерівця, який перебував у школі старшин УПА в Карпатах, і розстріляли його в Коломиї. Мама плакала, батько мене не пускав, але я твердо сказав: «Мушу наздогнати німаків і помститися їм за брата»..."

https://galychyna.if.ua/analytic/dmitro-pavlichko-moye-zhittya-skladalosya-vsilyako-ta-ya-ne-zabuv-shho-buv-striltsem-u-sotni-spartana/

Розбивши 4 лютого (25 січня) 1648 року польську залогу, Богдан Хмельницький захопив Микитинську Січ, де був обраний гетьманом Війська Запорозького.

Це стало початком повстання, під час якого Річ Посполита втратила контроль над більшою частиною українських етнічних земель й через півтора роки була змушена визнати автономність гетьманської влади над Київським, Чернігівським та Брацлавським воєводствами і східними районами Волині та Поділля.

Джерело інформації.https://www.jnsm.com.ua/h/0204T/
На обкладинці малюнок: Наталя Павлусенко «Гетьман Богдан Хмельницький», 2017 рік

четвер, 3 лютого 2022 р.

У селі Спас на Коломийщині знаходиться музей-криївка. Раніше село було повстанським, тут часто переходили загони УПА, відбувалися бої з московитами, молодь активно діяла в русі Опору.

Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Доя збільшення натисніть на зображення
Відтворити давній сховок повстанців вирішив Василь Савчук. Справа в тому, що коли чоловік зводив власну домівку, то натрапив на останки Дмитра Дідущака на псевдо «Погиба». 

Хлопець належав до відділу пропаганди. Мав при собі фотоапарат (який сьогодні знаходиться в музеї-криївці). Загинув Дмитро при в’їзді в село, йому було тільки 22 роки. Поховали повстанця таємно ввечері.

Коли п. Василь натрапив на останки, то будь-що вирішив перепоховати упівця. Організував все сам, а згодом облаштував криївку: допомогли розповіді старожилів, вдалось зібрати старі речі – образ, лампу, друкарську машинку, зброю тощо. Криївка передає дух того часу, дозволяє собі уявити як тоді жили і переховувалися повстанці. Над місцем сховку Василь Савчук спорудив пам’ятний знак загиблим воїнам УПА.

Джерело інформації Локальна історія ФБ сторінка стаття 2018 р.
#Варто_відвідати

Так щоб памятали усі особливо молодь....Мешканці не могли змиритися й з новими моральними принципами, запропонованими московитами. Зі слів свідків подій П. Бурко (1930 р.н.), І. Мавдрика (1925 р.н.), П. Галапаца (1922 р.н.).

Маніфестаційний похід за легалізацію УГКЦ, в якому взяли участь, за різними даними, від 150 до 200 тисяч людей. Львів, 17 вересня 1989 року
****
Мешканці не могли змиритися й з новими моральними принципами, запропонованими радянською владою. Зі слів свідків подій П. Бурко (1930 р.н.), І. Мавдрика (1925 р.н.), П. Галапаца (1922 р.н.) [91; 82; 84] довідуємося, що неприйнятним було те, що «совіти» заперечили релігію, національні традиції, а запропонували свою ідеологію. 

Більшість мешканців розглядуваного регіону 1944 року були греко-католиками, а радянська влада саме розгорнула тотальний наступ на греко-католицьку церкву: навесні 1945 року органи НКВС заарештували митрополита Й. Сліпого й практично всю верхівку духовенства у Львові. Заарештовані були й десятки священнослужителів на теренах Равської округи ОУН, монахи Крехівського і Жовківського монастирів. Серед них були декан Рава-Руського деканату о. Василь Кулинич і мокротинський парох о. Мохнацький [120, c. 31]. Восени 1945 р.
 кадебісти заарештували ігумена монастиря о. Модеста Пелеха, його помічника о. Маркіяна Савчина, співпрацівника редакції «Місіонаря» о. Маркіяна Когута, директора друкарні брата Партенія Пасіку та друкаря брата Доротея Курмана. Всіх їх за півроку після засудження в антирадянській діяльності відправили до ГУЛАГівських концтаборів [97] (див. Додаток Ц).  

джерело: Міністерство освіти і науки України Національний університет «Львівська Політехніка» 
ОРГАНІЗАЦІЙНА ТА ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН НА ТЕРИТОРІЇ РАВСЬКОЇ ОКРУГИ (1939–1945 рр.)

середу, 2 лютого 2022 р.

Столітній театр у галицькому селі. У 1910р. в с. Красноїлля Верховинського району було створено аматорський театр, який згодом став широко відомим та гастролював не тільки в межах Галичини, а й в інших країнах.

Активну участь у творенні театру взяв Гнат Хоткевич. Справа в тому, що навесні 1910 р. активна молодь села створила драматичний гурток при товаристві «Січ». Саме для постановки вистав і запросили Гната Хоткевича, який з 1906 р. перебував в Галичині. Перша вистава польського письменника Юліана Коженьовського «Верховинці» відбулася 28 серпня 1910 р. Цю виставу Гнат Хоткевич з допомогою селянина Петра Шекерика-Доникового переклав на гуцульський діалект. Письменник сам виготовляв декорації та збирав гроші для організації вистав. 

Гуцульський діалект, а ще звичаї, пісні, танці тощо стали «ізюминкою» вистав театру. Близько сорока акторів були простими сільськими жителями. Проте вони змогли піднести гуцульський фольклор і зробити його популярним. 

Театр мав в репертуарі чималу кількість вистав, серед них «Гуцульський рік», «Непросте», «Довбуш». За кількістю постановок на той час з ним міг конкурувати тільки професійний театр товариства «Руська бесіда». У 1914 р. аматорський театр здійснив тур до Харкова та Одеси, а згодом до Москви. Крім цього, актори їздили з своїми виставами до Польщі. 

Загалом в той час звичайний аматорський театр досяг значних успіхів, популяризував свої традиції та навіть твори декоративного та прикладного мистецтва. На сьогодні театр і далі виступає. В його репертуарі залишилися й ті самі вистави, що й більше 100 років назад. А також виступають онуки перших акторів. На фото "Гуцульський театр", 1911 р. 

Світлина з сайту: www.kolomyya.org
Локальна історія 

Відважність – визначальна риса Українських жінок. «І м сі не бояла ніц, не мала страху ніякого», – Марія Турковит.

«Не раз штафетки носили на друге село, або переводили хлопців то до Никонкович, то туди на Лани, на Попелєни. Звідтам вертали, зимно і холод, і різне. Але проминуло то скоро і м сі не бояла ніц, не мала страху ніякого. 

Ми раз йдемо вночи наперед обидві, я кажу: Касю (Катерина Мочерад, – авт.), дивисі ту во шось трох йдут і вкланяютьсі, а то будаки вітер віяв, а вони так сі хилили. Я гадала, шо то хтось йде. А вона каже: «Та тихо, не говори, ми ту во присєдем». А хлопці, як ми присіли, вони дальше від нас були. Но, і ми підійшли ближче – та де, та то будаки такі великі.

Там, де ми йшли, була станична хата, там жила сама баба, бо її чоловік на війну пішов і вона сама сі лишила. Там всі наші хлопці сі спиняли, а звітам йшли на Попеляни… Дівчата багато сі бояли, не хтіли, а мені було всьоїдно, я кажу: «Касю, ми ше поїдем на Вкраїну помагати!». Я мала 17 років тоди і не боялася ніц.

Ми вели хлопців до Никонкович, а нам дали звітам плахти, нагани (наган, – зброя), мені десь з 10, конюшини накосили і в ту конюшину положили. І ми взєли на плечі, я плахту на плечі і вона, і йдем додому. Ми йдем а у Біскопа вже стояли, чекали чи хто не надійде. А там їдна жінка, шо через дорогу жила, каже: «Де ви йдете дівчата?». Вона так менше-більше знала, шо ми несем. «Не йдіть, бо туво чекають ю в Біскоповій хаті на подвіру, ту є якісь, киньте ті плахти в мою кукурудзу». Ми так зробили, кинули, ми йдемо, а вони нас стримуют… Кажут до нас: «Де ви ходили?», – я кажу: «Ми ходили, бо я там маю сестру і ми носили їй сира, сметани, бо вона корови немає». Вони нас тримали аж до білого дни, аж тоди в білий день нас випустили».

Марія Турковит, 1929 р. н., виконувала функції зв'язкової, село Гуменець на Львівщині.
Локальна історія - ФБ сторінка.

вівторок, 1 лютого 2022 р.

Що довелося пережити Українцям в радянських (московитськи) таборах? Історія в’язня під номером «СК 937».

Микола Олексійович Корольчук, 1926 р. н. із села Петранка Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.

Псевдо «Соловейко», член Юнацтва ОУН з 1942 р., кур’єр ОУН, господарчий УПА. Суджений у 1945 р. на 10 р. таборів. Учасник Кенгірського повстання. Звільнений у 1955 р.

Микола народився в сім’ї Олексія та Євдокії. Окрім нього батьки виховували ще двоє старших братів – Степана та Василя. Мама хлопця померла коли йому було лише 2 роки. Микола закінчив місцеву школу. 

ВСТУП В ЮНАЦТВО ОУН, ОБОВ’ЯЗКИ В УПА
У роки німецької окупації братів нашого героя забрали на примусові роботи до Німеччини. Тоді Микола не міг собі навіть уявити, що побачить їх ще не скоро. В цей час він вступив в Юнацтво ОУН. Згодом виконував функції кур’єра ОУН, пройшов вишкіл у селі Камінь.

«Нас тоді 12 чоловік Василь Зауличний вписав в ОУН, то було в 1942 під осінь. Почали носити штафетки, потім почали обучати. В Каміни мадяри йдут до фронту, а нас в потоці обучають. Нас збирали вечорами і ганяли до передранку: «Вправо! Вліво! Кругом руш! Долів!».

Так тривало, поки наш герой не зустрівся з командиром УПА Василем Андрусяком, «Різуном», та сотенним Петром Мельником «Хмарою». Дізнавшись, що ті ідуть у Чорний ліс, Микола погодився їм допомагати. Йому було доручено відповідальне завдання – збирати та доставляти продукти хлопцям до лісу. 

«Потім почали набирати в УПА. Зробили в селі збори і так: «З п’єтниці на суботу наша армія буде в Угринові і будут у Петранці – «Різун» і «Хмара». Вночі чути, шо під’їзджиют на дерев’яних возах. Виходимо, а там штири фіри і хлопців дві сотні. Вони мали бій з німцями в Калуші. Хлопці голодні, троє ранених. «Різун» сказав зразу: «Мені маминих синків не потрібно. Мені треба батяра!». Мені дали обов'язок бути харчовим. Три фіри відпустили, а єдна фіра у Грабівку у Чорний ліс. То вони перші пішли в Чорний Ліс.

А тоді треба було возити їжу на 200 чоловік. То єдна фіра виходить нині, завтра друга, позавтра трета. То в кінці Грабівки в таких луквах сотні були. Відтам проходив потічок у ріку і я тою лінією їхав, там вирубаний ліс був. Наліво – сотня «Різуна», то так під лубом, надерли лубу зі смерек. А «Хмара» на тім боці був. Величезний був такий котьол на каміньох і вони там готовили. Ми туда возили продукти. Шо ми возили: горох, біб, фасоля, якесь теля, свинку».

ЗАТРИМАННЯ «СОЛОВЕЙКА» - ЗРАДА ЧИ ЗБІГ ОБСТАВИН? 
Микола добре виконував свої обов’язки, проте доля зіграла з ним злий жарт. 28 жовтня 1944 р. наш герой під час виконання чергового завдання потрапив до рук своїх найгірших ворогів. 

Нам кажуть так: «У суботу повезете у Грабівку продукти», – а потім: «Нє, в суботу вже не везти», – чи то вже продаж який був, не знаю. Раненько на неділю вже всьо поприносили, везти треба в Грабівку. Вже почалися облави і в ліс нас не пускають, но на зв’язок. Мені треба було коня до пари, кажу до сусіда: «Штефане, дайте коня до пари». А жінка його каже: «Їдь з ними». Нас вже троє.

Їдемо дорогов, повертаєм – вийшла панєнка з кошелем білим з ручками і каже: «Ви їдете в Грабівку? Я їду з вами». Доїхали до Грабівки, а там туман, такий дим, бій був вночі.
Приїхали ми на той берег, а вона каже: «Знаєте, хлопці, я йду подивлюся в село, бисте не їхали. Я подивлюся і прийду». Вона як пішла в село. Ми чекали півгодини-годину на березі. Маскалі нас засікли, а ми їх не виділи. Ми фіров спускаємсі вниз, а вони два дехтярі кошаком, вистріл і: «Ложись!!!», – будь здоров, ми в їх руках. Вони кинулися до фіри повної продуктів і ше за той кошик. Відкривают кошик, а там білий хліб, наложено зверху смальцю, а на низу кошика повно літератури (агітаційних листівок УПА, – авт.). Шнурками руки нам назад і кажут: «Во, Бандера!».

Заїхали в село, а їх там купа ходе і нас у кіп: «Растрєлять!». Дав трьох з карабінами, нас на коліна і каже: «Давай в разнос!». Над’їхала танкетка і один офіцер відкрив люк, і каже: «Падажді, падажді!». Підійшов, а з ним охорона, подививсі, взяв мого побратима на допит, розбив йому губу. Кинули нас у школу на підлогу. Потім у Франківськ на слідство».

ПЕРЕБУВАННЯ В ТЮРМІ У СТАНІСЛАВІ
Микола потрапив у тюрму в Станіславі. Він ще не знав, що йому доведеться багато пережити. За півроку перебування у тюрмі наш герой переніс важкі допити та суд, перехворів тифом.

«Відразу пішло слідство. Було нас коло 18-20 чоловік. Були битовики, вори, шось 4 їх, то вони в куті. На слідство брали шо 2-3 дни, а в кінци шо ночі, аби сі підписати. Їм головне було знати хто дав записку, а я їм кажу: «А я відки знаю, якийсь воєнний», – а мені записку дав станичний (Стефан Дончак, «Козак»). 

Його справа бити. Мене по боках не били, но по ногах. І говорить як людина, а прийде, то звірисько! Очі заверне і б’є. Я кажу: «Та чи я виноватий?», – а він: «В мене план! Я тобі статтю пришив, розпишися! 54. 1а, 54.11 – «ізмєна родіни», 10 років, 5 «пораженія прав»». Пішов етап».

ЕТАП ДО ТАБОРУ У КЕНГІРІ КАЗАХСЬКОЇ РСР. УМОВИ ПЕРЕБУВАННЯ
Весною 1945 р. Миколу разом з іншими в’язнями з тюрми в Станіславі перевезли до Львова, де протягом місяця він чекав на свій етап. Попереду була важка дорога у «телячих вагонах». До кінцевої станції доїхали лише найсильніші, а хто помирав – викидали з вагону. Наш герой опинився серед тих, кому вдалося вижити. Привезли його у Кенгір біля Джезказгану Казахської РСР.

«Везли майже місяць. То була кара. Багато повмирало, то їх десь скидали. Пам’ятаю, в Саратові поскидали з вагонів і поїхали. А в Кенгірі завезли в спецлаг. Там 70 % було українців, були чичени, грузини, Прибалтика. Жінок було 3 тисячі, нас було 7 тисяч. Я пішов в механізовану бригаду. Дали нам номера, я мав СК 937. Одне барахло забрали, дали лагерне барахло, бушлат і штани. На руці і на плечах номер. 

На роботу виходили ми попід руку. Йде колона 400-500 чоловік з псами на переді, хтось пусте руку, хочуть бити, а люди не пускають. Я був слєсаром в бригаді, там я став електриком. Так ми до 1950-го року були.
Зразу були битовики, то були вори, вони мали «шістьорки». Як приходила посилка, то тобі то, а то нам. 

Потім з Норильська кинули 100-150 чоловік хлопців-каторжанів і наші, то вже хлопці начили, і кажуть: «Нас 70 % і ми маємо терпіти ту шантропу?!». До наших примкнулися литовці, естонці, поляки і начили то всьо глумити. Потім як приходив етап, то питали: «А бандерівці єсть?», – «Да полно!», – всі на коліна: «Ми не пайдьом!». От так було».

ПРИЧИНИ, ПЕРЕДУМОВИ ТА ХІД КЕНГІРСЬКОГО ПОВСТАННЯ
Українці, навіть перебуваючи в неволі, були серед тих, хто боровся за справедливість та свої права. Так, 16 травня 1954 року почалося одне з найбільших повстань політичних в'язнів, яке тепер відоме під назвою «Кенгірське повстання». 

«Зробилася забастовка. Приходиш з роботи, бараки закривають, сирена німецька «явчить» як на роботу досвіта і на вечерю. Як попав в другий барак – там і ночуй. Листи 1 раз у півроку можна писати. Решотки всюди. Попід руки водили як сліпих. І шоб розібрали по справах, є люди, які суджені ні за шо. 

Йшли колони. Дівчата сказали: «Христос Воскрес!», – а наші: «Воістину Воскрес!». А один бахур з тих кагебістів, шо водив колону, сказав: «Мовчать!». Йому сказали: «Ти сопляк!», – а той в заднє крило почав стріляти і частину вбив, частину ранив. Ну, і перший день нічого. Людей забрали, поховали. 

Другий день на роботу не йдем. Та й вже рускі примкнулися до наших. Ми кажем: «Давайте з Москви! Накажіть винуватих! На роботу не підем!». Організували комітет. Жіноча зона – перший лагпункт, другий – хоздвор, а тюрма була вище – смертники. Тоді пробили до жінок і ту тюрму освободили. Вийшов відтам полковник Кузнєцов, він здав армію і був тут смертником. І він виступив: «Дорогі браття по Христу, нам погібать і так!», – але то йому, деякі ше хочуть якось вирішити ту проблему! І каже: «Ми должни розоружить охру!», – а ви знаєте, шо таке обезброїти охорону? Там коло 300 воєнних зі зброєю. Той полковник каже: «Правильно?», – а всі кричат: «Правильно!». О, думаю, вб’ють в кінці, а мені ше 2 місяці лишилося.
 
Наші хлопці вже були в організації і кажуть: «Ходіть, будем сі радити». Там був Микитюк, Шкіль, там були хлопці з Волині. Кажуть: «Хлопці, ви на москаля не дивіться! Нас виловлять казахи арканами по степах! Побачимо західну Україну! Беремо Кузнєцова під охорону». Так пройшов тиждень. Потім нам сказали, шоб ми виходили на роботу.
Хлопці познімали решітки, загострили і поробили піки – військо є. 

З кожної нації брали комісію. Прийшли з Темиртау, так само не согласилися. А вони вивісили динаміки: «Заключонні, виходіть на роботу!». Є шо втікали, але зав’язали, то тре довести до кінця, поки Москва не приїде. Чекали Москву, а Москва підготовилась – підготовила танки! В жіночу зону, в другий лагпункт і в третій. 

Якраз в 4-й годині я був в третім бараку, чути: «Вніманіє, вніманіє, заключонні! При сопротівлєніє будєм прінімать оружиє!», – і так 3 рази. І всі із зони до воріт, а ворота закидані цеглою, банками під сам верх, а танк стоїть. Зразу почали закидувати танк. А жінки зібралися за руки, то котрі крайні – відскочили, а котрі посередині – не мали коли. А з вертольота дав вказівку: «Вперед!». 

Нас загнали в барак, покидали димні гранати, ми повибігали на двір. А тоді руки за голову і за зону, а там вже розбиралися, хто починав. Від тих, шо побили лише купи крові лишилися, тут кров, там кров. То ми піском засипали кров, а скільки було вибито».

Так, боротьба нашого героя продовжилася в неволі. Скільки точно полягло людей у цій боротьбі – невідомо і досі. Кенгірське повстання тривало до 26 червня 1954 р. Після його придушення в Джезказгані відбувався суд над уцілілими активістами. Деяких було страчено. Після 10 р. на засланні, у 1955 р., «Соловейка» звільнили, він зміг повернутися на Батьківщину.

Підготувала Ольга Галабурда. 
Локальна історія.